Укр Рус

Дата: 19.08.2017

Подписка на новости

Голосування

Реформувати шкільну освіту знизу можна лише шляхом
  • Голосов: (0%)
  • Голосов: (0%)
  • Голосов: (0%)
  • Голосов: (0%)
  • Голосов: (0%)
Всего голосов:
Первый голос:
Последний голос:
Назад
 
Powered by Sexy Polling
 

УКРАЇНСЬКИЙ ДИРЕКТОР ШКОЛИ ЯК ДЗЕРКАЛО НАШОЇ ОСВІТИ

Автор:
Ігор Лікарчук
Опубликовано
23.11.2013

Незадовго до початку нового навчального року проїжджав я мимо однієї сільської школи, кілометрів за сто від столиці. У розпал спекотного дня на шкільному подвір'ї директор та його неповнолітній син розвантажували машину зелено-жовтих напівзів’ялих огірків, що кличуть в народі «жовтяками».

 — Ось привезли для харчування учнів, — отираючи піт з лоба, пояснив сільський інтелігент в четвертому коліні, магістр математики.

 — А що будете з ними робити, Миколо? — запитав я.

 — Та оце десь потрібно знайти гроші — придбати скляні банки й кришки до них; зібрати вчителів і техпрацівників та «закрутити» огірки на зиму для шкільної їдальні. А ще купити солі, перцю, лаврового листя... — чухав потилицю директор. — А потім, не дай Бог, хтось з учнів з’їсть щось не дуже свіже (може, й не огірки) і матиме проблеми зі здоров’ям — то заїздять комісії, перевірки, штрафи...

 — То відмовтеся від цих огірків.

 — А що давати учням до картоплі? Зима довга...

 За кілька тижнів, на початку жовтня я мав розмову з вчителем однієї з «крутих» київських гімназій. Прийшовши за півгодини до початку уроків, я мав можливість побачити, як охоронець запобігливо побіг відкривати ворота, через які на подвір’я навчального закладу в’їхало шикарне авто. За кермом сиділа не менш шикарна молодиця.

 — Директор приїхали, — з усмішкою промовив мій товариш.

 — Мабуть, має гарного чоловіка або «друга» сім'ї, — пожартував я.

 — Не знаю, як щодо чоловіка чи «друга», але машину наша мадам придбала через три роки після призначення директором.

 — А огірки для шкільної столової вона, часом, не «закручує»? — спитав я.

 Мій співрозмовник махнув рукою і пішов сіяти розумне, добре, вічне…

 Ці дві картинки з нашого освітнього життя сплили в пам’яті, коли я читав стенограму доповіді Міністра освіти і науки України Дмитра Табачника на парламентських слуханнях з питань доступності та якості загальної середньої освіти, що відбулися 23 жовтня. «На практиці, ― говорив Міністр, ― найкращі рішення знаходить педагогічний колектив на чолі з директором школи. ― (Оплески). ― Саме постать директора багато в чому визначає рівень спроможності педагогічного колективу втілювати в життя ідеї сучасної школи. Спільно з Асоціацією керівників шкіл України та іншими громадськими організаціями ми готові розпочати широкомасштабну роботу по визначенню нового статусу директора та його підтримці».

 Проголошуючи це, Міністр не згадав, що за кілька місяців до парламентських слухань світ побачив Наказ Міністерства освіти і науки України № 665 від 01 червня 2013 року «Про затвердження кваліфікаційних характеристик професій (посад) педагогічних та науково-педагогічних працівників навчальних закладів», в якому фактично цей статус і був визначений. Хоч, насправді, у цій ситуації слово «визначений» вживати навряд чи доцільно — об’єктивнішим буде інше твердження: «на двадцять другому році незалежності України статусна роль керівника українського навчального закладу залишилася такою ж, як і була в колишньому СРСР». Як і колись, директор школи здійснює «загальне (!) керівництво навчальним закладом» (А що, може бути «не загальне керівництво»? — І.Л.), «керує (!) педагогічною радою» «А чи доцільно мати «раду», яка не може працювати без керівництва нею?― І.Л.), «регулює (!) діяльність громадських, в тому числі дитячих і молодіжних організацій» (для чого потрібні громадські організації, діяльність яких можна «регулювати»? — І.Л.), «забезпечує (!) загальне обов'язкове навчання дітей у закріпленій за навчальним закладом ділянці адміністративного району» (А що тоді мають робити органи влади? — І.Л.)... А ще «подає відповідному органу управління освітою пропозиції для призначення на посаду та звільнення з посади заступників керівника та інших педагогічних працівників державного та комунального загальноосвітнього навчального закладу», «подає на затвердження відповідному органу управління освітою штатний розпис закладу»... Вражаючим є перелік обов’язків та зон відповідальності директора. Це «дотримання санітарно-гігієнічних, протипожежних норм і правил техніки безпеки, вимог безпечної життєдіяльності дітей і працівників», «дотримання фінансової дисципліни та збереження матеріально-технічної бази закладу», «координація та контроль діяльності структурних підрозділів навчально-виховного комплексу, зокрема, з організації харчування та медичного обслуговування дітей»... Особливо «зворушують» такі нафталінові перли цього документу, як припис директору «контролювати відповідність форм, методів і засобів розвитку, виховання і навчання дітей їх віковим, психофізіологічним особливостям, здібностям і потребам» (проглядається вкрай невтішна думка щодо рівня кваліфікації і здорового глузду вітчизняних педагогів, які без директорського нагляду будуть повсякденно і повсякчасно використовувати антипедагогічні чи антисоціальні форми і методи...), брати участь «у діяльності педагогічних організацій та методичних об’єднань» (бо ж не можна і поза уроками позбавляти педагогів начальницького нагляду), забезпечувати працівника «необхідними для роботи засобами» (щоправда, де брати ті засоби, директору не роз’яснюють)....

 На жаль, навіть таким побіжним оглядом перелік подібних «статусних новацій», що є в цитованому документі, не обмежується. Очевидно, чиновники, що його писали, давним-давно забули (а може, ніколи й не знали), що являє собою школа сьогодні; вони не мають щонайменшого поняття про елементарні засади освітнього менеджменту та маркетингу; досі живуть за принципами радянського школознавства. Адже недарма головною кваліфікаційною вимогою, яка визначена цим документом для директора школи, є наявність у нього «відповідної вищої педагогічної освіти». Дарма, що весь світ давно вже зрозумів: педагог і управлінець ― професії різні. І радянський принцип «Кожен учитель може управляти школою» цілком витікає з відомого лозунгу Володимира Ульянова-Леніна про те, що кожна куховарка може управляти державою. Ми добре пам’ятаємо особливості і, головне, ― результати цього керування...

 На жаль, подібна кваліфікаційна характеристика посади директора загальноосвітньої школи свідчить не лише про невігластво її авторів. Прийняття подібного документа в такій редакції підтверджує діагноз, давно поставлений експертним середовищем: освітня система держави хвора і ця хвороба починається з голови.

 За статистичними даними 2012 року, у загальноосвітніх школах І-ІІІ ступенів 22,2% директорів ― люди пенсійного і глибоко-пенсійного віку, а 81,4% мають педагогічний стаж більше 20 років. Серед заступників директорів шкіл І-ІІІ ступенів ― відповідно 13,8% пенсіонерів та 93,6% тих, хто має стаж роботи більше 20 років. Ці дані свідчать про прикру тенденцію. Директорський корпус у системі загальної середньої освіти старіє — і старіє дуже швидкими темпами, адже п’ять років тому вищезазначені показники були суттєво іншими. Молодь не поспішає посісти місце керівників загальноосвітніх навчальних закладів. І це при тому, що, за нашими даними, в Україні вже близько 20-ти університетів готують магістрів зі спеціальності «Управління навчальним закладом», не рахуючи такої «підготовки» в обласних інститутах післядипломної освіти педагогічних працівників. Порівняно молоде покоління на посадах керівників загальноосвітніх шкіл ― швидше рідкість, аніж повсякденна практика. Освітянські чиновники різних рангів такий, з дозволу сказати, «феномен» пояснюють або відсутністю серед молодих «підходящих» кадрів, або браком необхідного досвіду. На нашу ж думку, причини цього явища ― значно глибші та серйозніші.

 Перша. В українських умовах директор державного чи комунального загальноосвітнього навчального закладу фактично позбавлений можливості реалізувати себе як повноцінний і самостійний керівник. Адже він, порівняно із зарубіжними колегами, наділений повноваженнями приймати власні управлінські рішення з питань організації навчально-виховного процесу лише в 9% випадків, тоді як у країнах ОЕСР цей показник сягає 80%. З питань кадрового менеджменту український директор наділений повноваженнями лише в 22% випадків, тоді як його зарубіжні колеги ― майже в 40%. Не набагато кращим є розподіл управлінських повноважень і в частині управління ресурсами ― тут можливості українського керівника поширюється лише на 15% питань, тоді як у директорів загальноосвітніх навчальних закладів країн ОЕСР він складає майже 49%. За українського директора основні рішення приймають українські освітні чиновники. Лише дуже незначній кількості керманичів вітчизняних шкіл вдалося правдами й неправдами хоча б дещо вирватися із замкнутого кола чиновницького свавілля. І складно підрахувати, скільки на цей «прорив» покладено нервів, зусиль, ресурсів, здоров’я... Але ця кількість настільки невелика, що на загальну картину майже не впливає ― та й вона тане з кожним роком... Ще якась кількість директорів зуміла підібрати гарний і масний «ключик» до освітянського начальства, яке благодушно дозволяє «обраним» дещо більше, ніж іншим... А решта ― майже як у Тараса Шевченка: «Німі на панщину ідуть...»

  «Відбиває» бажання у молодих займатися управлінською діяльністю й існуюча система управління освітою в країні, яка структурно та організаційно залишилася незмінною з часів колишнього СРСР, але значно додала до тієї в централізації управління та насадженні управлінської безвідповідальності. За даними МБО «Центр тестових технологій і моніторингу якості освіти», в Україні сьогодні працює близько 3500  службовців, що виконують інспекторські функції в системі освіти. А якщо додати ще майже 6 тисяч методистів різних освітянських установ, що так чи інакше також виконують роль інспекторів, то можна лише уявити, який адміністративний, моральний, паперовий і політичний тиск чинять вони на директора школи! За останні 25 років в Україні було, щонайменше, дві спроби реформувати систему інспекторської служби в освіті. Результатом реформацій став потужний приплив на ці посади малокваліфікованих і не підготовлених до цієї специфічної діяльності кадрів разом з маргіналізацією їхніх посадових обов’язків. Як правило, шкільними інспекторами працюють люди, які не мають спеціальної підготовки (за винятком короткотермінових курсів підвищення кваліфікації), що передбачала б оволодіння спеціальними компетенціями. А якщо додати до цього те, що в Україні відсутня система сертифікації освітніх інспекторів, то стає зрозумілим, чому на ці посади потрапляє чимало малокваліфікованих спеціалістів з сумнівними моральними якостями. Шкільний інспектор в Україні давно перетворився з помічника й консультанта директора на збирача, наглядача та контролера, з яким дуже важливо мати гарні стосунки. Що лежить в основі таких стосунків ― добре знає кожний керівник школи...

 Переважна більшість керівників шкіл давно вписалися в цю систему та підтримують її функціонування ― очевидність цього зайвий раз довели парламентські слухання. На протистояння наважуються одиниці. Та в боротьбі з системою діє принцип «один у полі не воїн», а «воїнів» серед досвідчених і солідних за віком  керівників обмаль ― система робить своє.

 Подібну ситуацію складно зрозуміти й усвідомити, і ще складніше ― сприйняти представникам молодшого покоління, які зростали на дещо інших засадах. Тому вони не дуже рвуться до крісла ― особливо, коли старші не дуже воліють його віддавати.  

 Друга причина, через яку не маємо серед директорів шкіл молодих здібних фахівців, полягає, на нашу думку, в існуванні абсолютно дикої з позицій демократичного суспільства системи відбору і призначення претендентів на посаду директора загальноосвітньої школи. Як і колись в СРСР, його кандидатуру шукає, «висуває» і призначає керівник органу управління освітою. А якщо так, то в хід йде все: політичні уподобання, особиста приязнь чи відсутність такої, кумівські зв’язки, телефонне право, хабар (якщо мова йде про «перспективний» заклад ― з перспективою можливого відмивання в майбутньому затрачених коштів) і ще багато чого іншого. Інколи здається, що сучасна освітянська бюрократія ще й досі не оговталася від виборності керівників загальноосвітніх шкіл, яку, за велінням з Москви, спробували запровадити наприкінці 80-х років минулого століття. І від якої майже відразу ж відмовилися, бо не змогли в умовах тоталітарної держави забезпечити здійснення демократичної та результативної процедури. Україна давно не називає себе тоталітарною державою. Але процедура обрання директора школи чи хоч призначення його за поданням піклувальної ради, педагогічного колективу, громади адміністративної території нам сьогодні може хіба що снитися...   

 І такий підхід цілком вписується в існуючу систему управління загальною середньою освітою. Адже обраний, а не призначений освітянським начальством директор може виявитися непокірним. А це зовсім не потрібно чиновництву будь-якого рангу ― від сільського голови до Міністра. Але так само статус лагідного песика чи злобного вовкодава на ланцюжку регульованої довжини, що залежить від ситуації, потреб та забаганок володарів (читай ― власників) закладів освіти, не потрібен прагматичним, адекватно мислячим молодим людям, які б могли очолити педагогічні колективи загальноосвітніх шкіл. Можливо, саме тому їх так мало серед очільників закладів освіти.

 Третя причина ― прозаїчна і прикра. Мова йде про заробітну плату директорів загальноосвітніх шкіл. За діючими нормативами, ставка директора української школи коливається в межах від 1806 до 2377 грн. Звичайно, серед них є й такі, що тримають в службових сейфах тисячі гривень чи доларів, як то було до недавнього часу в класичній гімназії міста Боярка на Київщині. Дарма, що ці гроші директор закладу називає «благодійними внесками». Мабуть, вона просто «забула», що справжні благодійні внески мають розміщуватися на банківських рахунках, а не в директорському сейфі... І така, з дозволу сказати, забудькуватість властива не їй одній. Але переважна більшість керівників закладів освіти, особливо сільських, ледь зводить кінці з кінцями. Адже приміщення сільської школи в оренду здати нема кому, до тендерних закупівель сільських директорів не допускають, серед батьків сільських учнів, які претендують на золоті та срібні медалі, великої кількості бажаючих «дякувати» директору немає, черга з бажаючих навчатися в сільській школі не стоїть... Та ще й додаткові години навчального навантаження, за рахунок яких можна хоча б трішки підняти свої доходи, не завжди візьмеш, бо нема чим навантажувати вчителів. То чи може директор сільської школи мати пристойний будинок, автомобіль, комп’ютер, одяг? Якщо й може, то лише той, хто за радянських часів отримав квартиру чи будинок, назбирав «капітали», добре влаштував нащадків. Але знов-таки, це ― не про молодих...

 Четверта причина. Молодих фахівців директорська посада «відлякує» незчисленною кількістю обов’язків та малозрозумілими межами відповідальності. Досить промовисто про це написав у коментарях до чергової публікації «Освітньої політики» один директор школи: «... Ще туалет внутрішній потрібно зробити. При тому, що будинку вже півтори сотні років, фундамент півтора метри товщиною, кімнати зайвої для цього в школі також немає. Але ніхто на це не зважає! Ні проекту, ні коштів, ні спеціалістів — ШУКАЙТЕ! Це можна почути, починаючи від голови РДА, начальника відділу освіти, заступника голови РДА з гуманітарних питань... Потім вони скажуть, що зробили — тільки не школа, а ВОНИ!!! До чого ми дожились. Сьогодні освіта виживає за рахунок «директор випросив»!!!». А тепер згадаємо, як перед першовересневими святами чиновники всіх рангів гордо рапортували про успішну підготовку загальноосвітніх шкіл до навчального року. Щоправда, забуваючи при цьому зайвий раз наголосити: школи до 1 вересня підготовлені завдяки директорам шкіл, які в українських умовах мають бути будівельниками й механіками, двірниками і сантехніками, фельдшерами і спеціалістами з охорони праці... А в останній час стали й жебраками з дипломом про вищу педагогічну освіту, бо мають просити в усіх: у влади, в батьків, у заможних, у грантодавців... І не лише просити, а й догоджати. Догоджати, насамперед, владі, виводячи дітей та вчителів на політичні акції чи організовуючи «потрібних» людей для роботи у виборчих комісіях; догоджати своєму безпосередньому освітянському начальству, догоджати численним перевіряючим з усіляких інспекцій, служб, комісій... А тепер варто замислитися над питанням: «Чому останніми роками ми не чуємо про директорів шкіл такого рівня, як В.Сухомлинський чи О.Захарченко? Бо сучасні керманичі освітніх закладів позбавлені можливості займатися тим, чим одвічно мав займатися директор: організовувати освітній процес.

 Мабуть, варто згадати ще про одну, п’яту причину. Попри всі норми чинного законодавства, деполітизація освіти вже видається казкою: директор школи має забезпечувати участь педагогів і батьків учнів, а подекуди ― й своїх вихованців, у різних політичних акціях. А вибори!.. Мало того, що паралельно з організацією навчального процесу директор має створити умови для роботи виборчих дільниць ― він ще повинен провести «відповідну» роботу в колективі та серед батьків, щоб «правильно» голосували. Чи всі директори шкіл здатні протистояти цьому? І як відчуває себе керівник педагогічного колективу, коли, добре знаючи реальну ситуацію в місті чи селі, настрої людей і членів педагогічного колективу, він мусить виступати в ролі політичного агітатора за чиїмсь «замовленням», тобто вимушений кривити душею, брехати, прохати, принижуватися... То про який авторитет директора після цього можна говорити?

От і залишається одним директорам консервувати огірки для шкільної їдальні, а іншим ― платити, догоджати, принижуватися, щоб не опинитись перед вибором ― огірки чи пошуки іншої роботи. І не буде сейфів з купюрами, машин, охоронників, подарунків, місць у президіях, слова на трибунах і ще багато чого. А те, що ніхто сьогодні не прагне стати новим Сухомлинським чи Захарченко ― не до того їм зараз! Та, мабуть, і особливого  бажання стати такими у більшості керманичів українських шкіл немає. То чи допоможе у ліквідації такої ситуації підвищення «статусу»? 

УКРАЇНСЬКИЙ ДИРЕКТОР ШКОЛИ ЯК ДЗЕРКАЛО НАШОЇ ОСВІТИ
УКРАЇНСЬКИЙ ДИРЕКТОР ШКОЛИ ЯК ДЗЕРКАЛО НАШОЇ ОСВІТИ

Незадовго до початку нового навчального року проїжджав я мимо однієї сільської школи, кілометрів за сто від столиці. У розпал спекотного дня на шкільному подвір'ї директор та його неповнолітній син розвантажували машину зелено-жовтих напівзів’ялих огірків, що кличуть в народі «жовтяками».

 — Ось привезли для харчування учнів, — отираючи піт з лоба, пояснив сільський інтелігент в четвертому коліні, магістр математики.

 — А що будете з ними робити, Миколо? — запитав я.

 — Та оце десь потрібно знайти гроші — придбати скляні банки й кришки до них; зібрати вчителів і техпрацівників та «закрутити» огірки на зиму для шкільної їдальні. А ще купити солі, перцю, лаврового листя... — чухав потилицю директор. — А потім, не дай Бог, хтось з учнів з’їсть щось не дуже свіже (може, й не огірки) і матиме проблеми зі здоров’ям — то заїздять комісії, перевірки, штрафи...

 — То відмовтеся від цих огірків.

 — А що давати учням до картоплі? Зима довга...

 За кілька тижнів, на початку жовтня я мав розмову з вчителем однієї з «крутих» київських гімназій. Прийшовши за півгодини до початку уроків, я мав можливість побачити, як охоронець запобігливо побіг відкривати ворота, через які на подвір’я навчального закладу в’їхало шикарне авто. За кермом сиділа не менш шикарна молодиця.

 — Директор приїхали, — з усмішкою промовив мій товариш.

 — Мабуть, має гарного чоловіка або «друга» сім'ї, — пожартував я.

 — Не знаю, як щодо чоловіка чи «друга», але машину наша мадам придбала через три роки після призначення директором.

 — А огірки для шкільної столової вона, часом, не «закручує»? — спитав я.

 Мій співрозмовник махнув рукою і пішов сіяти розумне, добре, вічне…

 Ці дві картинки з нашого освітнього життя сплили в пам’яті, коли я читав стенограму доповіді Міністра освіти і науки України Дмитра Табачника на парламентських слуханнях з питань доступності та якості загальної середньої освіти, що відбулися 23 жовтня. «На практиці, ― говорив Міністр, ― найкращі рішення знаходить педагогічний колектив на чолі з директором школи. ― (Оплески). ― Саме постать директора багато в чому визначає рівень спроможності педагогічного колективу втілювати в життя ідеї сучасної школи. Спільно з Асоціацією керівників шкіл України та іншими громадськими організаціями ми готові розпочати широкомасштабну роботу по визначенню нового статусу директора та його підтримці».

 Проголошуючи це, Міністр не згадав, що за кілька місяців до парламентських слухань світ побачив Наказ Міністерства освіти і науки України № 665 від 01 червня 2013 року «Про затвердження кваліфікаційних характеристик професій (посад) педагогічних та науково-педагогічних працівників навчальних закладів», в якому фактично цей статус і був визначений. Хоч, насправді, у цій ситуації слово «визначений» вживати навряд чи доцільно — об’єктивнішим буде інше твердження: «на двадцять другому році незалежності України статусна роль керівника українського навчального закладу залишилася такою ж, як і була в колишньому СРСР». Як і колись, директор школи здійснює «загальне (!) керівництво навчальним закладом» (А що, може бути «не загальне керівництво»? — І.Л.), «керує (!) педагогічною радою» «А чи доцільно мати «раду», яка не може працювати без керівництва нею?― І.Л.), «регулює (!) діяльність громадських, в тому числі дитячих і молодіжних організацій» (для чого потрібні громадські організації, діяльність яких можна «регулювати»? — І.Л.), «забезпечує (!) загальне обов'язкове навчання дітей у закріпленій за навчальним закладом ділянці адміністративного району» (А що тоді мають робити органи влади? — І.Л.)... А ще «подає відповідному органу управління освітою пропозиції для призначення на посаду та звільнення з посади заступників керівника та інших педагогічних працівників державного та комунального загальноосвітнього навчального закладу», «подає на затвердження відповідному органу управління освітою штатний розпис закладу»... Вражаючим є перелік обов’язків та зон відповідальності директора. Це «дотримання санітарно-гігієнічних, протипожежних норм і правил техніки безпеки, вимог безпечної життєдіяльності дітей і працівників», «дотримання фінансової дисципліни та збереження матеріально-технічної бази закладу», «координація та контроль діяльності структурних підрозділів навчально-виховного комплексу, зокрема, з організації харчування та медичного обслуговування дітей»... Особливо «зворушують» такі нафталінові перли цього документу, як припис директору «контролювати відповідність форм, методів і засобів розвитку, виховання і навчання дітей їх віковим, психофізіологічним особливостям, здібностям і потребам» (проглядається вкрай невтішна думка щодо рівня кваліфікації і здорового глузду вітчизняних педагогів, які без директорського нагляду будуть повсякденно і повсякчасно використовувати антипедагогічні чи антисоціальні форми і методи...), брати участь «у діяльності педагогічних організацій та методичних об’єднань» (бо ж не можна і поза уроками позбавляти педагогів начальницького нагляду), забезпечувати працівника «необхідними для роботи засобами» (щоправда, де брати ті засоби, директору не роз’яснюють)....

 На жаль, навіть таким побіжним оглядом перелік подібних «статусних новацій», що є в цитованому документі, не обмежується. Очевидно, чиновники, що його писали, давним-давно забули (а може, ніколи й не знали), що являє собою школа сьогодні; вони не мають щонайменшого поняття про елементарні засади освітнього менеджменту та маркетингу; досі живуть за принципами радянського школознавства. Адже недарма головною кваліфікаційною вимогою, яка визначена цим документом для директора школи, є наявність у нього «відповідної вищої педагогічної освіти». Дарма, що весь світ давно вже зрозумів: педагог і управлінець ― професії різні. І радянський принцип «Кожен учитель може управляти школою» цілком витікає з відомого лозунгу Володимира Ульянова-Леніна про те, що кожна куховарка може управляти державою. Ми добре пам’ятаємо особливості і, головне, ― результати цього керування...

 На жаль, подібна кваліфікаційна характеристика посади директора загальноосвітньої школи свідчить не лише про невігластво її авторів. Прийняття подібного документа в такій редакції підтверджує діагноз, давно поставлений експертним середовищем: освітня система держави хвора і ця хвороба починається з голови.

 За статистичними даними 2012 року, у загальноосвітніх школах І-ІІІ ступенів 22,2% директорів ― люди пенсійного і глибоко-пенсійного віку, а 81,4% мають педагогічний стаж більше 20 років. Серед заступників директорів шкіл І-ІІІ ступенів ― відповідно 13,8% пенсіонерів та 93,6% тих, хто має стаж роботи більше 20 років. Ці дані свідчать про прикру тенденцію. Директорський корпус у системі загальної середньої освіти старіє — і старіє дуже швидкими темпами, адже п’ять років тому вищезазначені показники були суттєво іншими. Молодь не поспішає посісти місце керівників загальноосвітніх навчальних закладів. І це при тому, що, за нашими даними, в Україні вже близько 20-ти університетів готують магістрів зі спеціальності «Управління навчальним закладом», не рахуючи такої «підготовки» в обласних інститутах післядипломної освіти педагогічних працівників. Порівняно молоде покоління на посадах керівників загальноосвітніх шкіл ― швидше рідкість, аніж повсякденна практика. Освітянські чиновники різних рангів такий, з дозволу сказати, «феномен» пояснюють або відсутністю серед молодих «підходящих» кадрів, або браком необхідного досвіду. На нашу ж думку, причини цього явища ― значно глибші та серйозніші.

 Перша. В українських умовах директор державного чи комунального загальноосвітнього навчального закладу фактично позбавлений можливості реалізувати себе як повноцінний і самостійний керівник. Адже він, порівняно із зарубіжними колегами, наділений повноваженнями приймати власні управлінські рішення з питань організації навчально-виховного процесу лише в 9% випадків, тоді як у країнах ОЕСР цей показник сягає 80%. З питань кадрового менеджменту український директор наділений повноваженнями лише в 22% випадків, тоді як його зарубіжні колеги ― майже в 40%. Не набагато кращим є розподіл управлінських повноважень і в частині управління ресурсами ― тут можливості українського керівника поширюється лише на 15% питань, тоді як у директорів загальноосвітніх навчальних закладів країн ОЕСР він складає майже 49%. За українського директора основні рішення приймають українські освітні чиновники. Лише дуже незначній кількості керманичів вітчизняних шкіл вдалося правдами й неправдами хоча б дещо вирватися із замкнутого кола чиновницького свавілля. І складно підрахувати, скільки на цей «прорив» покладено нервів, зусиль, ресурсів, здоров’я... Але ця кількість настільки невелика, що на загальну картину майже не впливає ― та й вона тане з кожним роком... Ще якась кількість директорів зуміла підібрати гарний і масний «ключик» до освітянського начальства, яке благодушно дозволяє «обраним» дещо більше, ніж іншим... А решта ― майже як у Тараса Шевченка: «Німі на панщину ідуть...»

  «Відбиває» бажання у молодих займатися управлінською діяльністю й існуюча система управління освітою в країні, яка структурно та організаційно залишилася незмінною з часів колишнього СРСР, але значно додала до тієї в централізації управління та насадженні управлінської безвідповідальності. За даними МБО «Центр тестових технологій і моніторингу якості освіти», в Україні сьогодні працює близько 3500  службовців, що виконують інспекторські функції в системі освіти. А якщо додати ще майже 6 тисяч методистів різних освітянських установ, що так чи інакше також виконують роль інспекторів, то можна лише уявити, який адміністративний, моральний, паперовий і політичний тиск чинять вони на директора школи! За останні 25 років в Україні було, щонайменше, дві спроби реформувати систему інспекторської служби в освіті. Результатом реформацій став потужний приплив на ці посади малокваліфікованих і не підготовлених до цієї специфічної діяльності кадрів разом з маргіналізацією їхніх посадових обов’язків. Як правило, шкільними інспекторами працюють люди, які не мають спеціальної підготовки (за винятком короткотермінових курсів підвищення кваліфікації), що передбачала б оволодіння спеціальними компетенціями. А якщо додати до цього те, що в Україні відсутня система сертифікації освітніх інспекторів, то стає зрозумілим, чому на ці посади потрапляє чимало малокваліфікованих спеціалістів з сумнівними моральними якостями. Шкільний інспектор в Україні давно перетворився з помічника й консультанта директора на збирача, наглядача та контролера, з яким дуже важливо мати гарні стосунки. Що лежить в основі таких стосунків ― добре знає кожний керівник школи...

 Переважна більшість керівників шкіл давно вписалися в цю систему та підтримують її функціонування ― очевидність цього зайвий раз довели парламентські слухання. На протистояння наважуються одиниці. Та в боротьбі з системою діє принцип «один у полі не воїн», а «воїнів» серед досвідчених і солідних за віком  керівників обмаль ― система робить своє.

 Подібну ситуацію складно зрозуміти й усвідомити, і ще складніше ― сприйняти представникам молодшого покоління, які зростали на дещо інших засадах. Тому вони не дуже рвуться до крісла ― особливо, коли старші не дуже воліють його віддавати.  

 Друга причина, через яку не маємо серед директорів шкіл молодих здібних фахівців, полягає, на нашу думку, в існуванні абсолютно дикої з позицій демократичного суспільства системи відбору і призначення претендентів на посаду директора загальноосвітньої школи. Як і колись в СРСР, його кандидатуру шукає, «висуває» і призначає керівник органу управління освітою. А якщо так, то в хід йде все: політичні уподобання, особиста приязнь чи відсутність такої, кумівські зв’язки, телефонне право, хабар (якщо мова йде про «перспективний» заклад ― з перспективою можливого відмивання в майбутньому затрачених коштів) і ще багато чого іншого. Інколи здається, що сучасна освітянська бюрократія ще й досі не оговталася від виборності керівників загальноосвітніх шкіл, яку, за велінням з Москви, спробували запровадити наприкінці 80-х років минулого століття. І від якої майже відразу ж відмовилися, бо не змогли в умовах тоталітарної держави забезпечити здійснення демократичної та результативної процедури. Україна давно не називає себе тоталітарною державою. Але процедура обрання директора школи чи хоч призначення його за поданням піклувальної ради, педагогічного колективу, громади адміністративної території нам сьогодні може хіба що снитися...   

 І такий підхід цілком вписується в існуючу систему управління загальною середньою освітою. Адже обраний, а не призначений освітянським начальством директор може виявитися непокірним. А це зовсім не потрібно чиновництву будь-якого рангу ― від сільського голови до Міністра. Але так само статус лагідного песика чи злобного вовкодава на ланцюжку регульованої довжини, що залежить від ситуації, потреб та забаганок володарів (читай ― власників) закладів освіти, не потрібен прагматичним, адекватно мислячим молодим людям, які б могли очолити педагогічні колективи загальноосвітніх шкіл. Можливо, саме тому їх так мало серед очільників закладів освіти.

 Третя причина ― прозаїчна і прикра. Мова йде про заробітну плату директорів загальноосвітніх шкіл. За діючими нормативами, ставка директора української школи коливається в межах від 1806 до 2377 грн. Звичайно, серед них є й такі, що тримають в службових сейфах тисячі гривень чи доларів, як то було до недавнього часу в класичній гімназії міста Боярка на Київщині. Дарма, що ці гроші директор закладу називає «благодійними внесками». Мабуть, вона просто «забула», що справжні благодійні внески мають розміщуватися на банківських рахунках, а не в директорському сейфі... І така, з дозволу сказати, забудькуватість властива не їй одній. Але переважна більшість керівників закладів освіти, особливо сільських, ледь зводить кінці з кінцями. Адже приміщення сільської школи в оренду здати нема кому, до тендерних закупівель сільських директорів не допускають, серед батьків сільських учнів, які претендують на золоті та срібні медалі, великої кількості бажаючих «дякувати» директору немає, черга з бажаючих навчатися в сільській школі не стоїть... Та ще й додаткові години навчального навантаження, за рахунок яких можна хоча б трішки підняти свої доходи, не завжди візьмеш, бо нема чим навантажувати вчителів. То чи може директор сільської школи мати пристойний будинок, автомобіль, комп’ютер, одяг? Якщо й може, то лише той, хто за радянських часів отримав квартиру чи будинок, назбирав «капітали», добре влаштував нащадків. Але знов-таки, це ― не про молодих...

 Четверта причина. Молодих фахівців директорська посада «відлякує» незчисленною кількістю обов’язків та малозрозумілими межами відповідальності. Досить промовисто про це написав у коментарях до чергової публікації «Освітньої політики» один директор школи: «... Ще туалет внутрішній потрібно зробити. При тому, що будинку вже півтори сотні років, фундамент півтора метри товщиною, кімнати зайвої для цього в школі також немає. Але ніхто на це не зважає! Ні проекту, ні коштів, ні спеціалістів — ШУКАЙТЕ! Це можна почути, починаючи від голови РДА, начальника відділу освіти, заступника голови РДА з гуманітарних питань... Потім вони скажуть, що зробили — тільки не школа, а ВОНИ!!! До чого ми дожились. Сьогодні освіта виживає за рахунок «директор випросив»!!!». А тепер згадаємо, як перед першовересневими святами чиновники всіх рангів гордо рапортували про успішну підготовку загальноосвітніх шкіл до навчального року. Щоправда, забуваючи при цьому зайвий раз наголосити: школи до 1 вересня підготовлені завдяки директорам шкіл, які в українських умовах мають бути будівельниками й механіками, двірниками і сантехніками, фельдшерами і спеціалістами з охорони праці... А в останній час стали й жебраками з дипломом про вищу педагогічну освіту, бо мають просити в усіх: у влади, в батьків, у заможних, у грантодавців... І не лише просити, а й догоджати. Догоджати, насамперед, владі, виводячи дітей та вчителів на політичні акції чи організовуючи «потрібних» людей для роботи у виборчих комісіях; догоджати своєму безпосередньому освітянському начальству, догоджати численним перевіряючим з усіляких інспекцій, служб, комісій... А тепер варто замислитися над питанням: «Чому останніми роками ми не чуємо про директорів шкіл такого рівня, як В.Сухомлинський чи О.Захарченко? Бо сучасні керманичі освітніх закладів позбавлені можливості займатися тим, чим одвічно мав займатися директор: організовувати освітній процес.

 Мабуть, варто згадати ще про одну, п’яту причину. Попри всі норми чинного законодавства, деполітизація освіти вже видається казкою: директор школи має забезпечувати участь педагогів і батьків учнів, а подекуди ― й своїх вихованців, у різних політичних акціях. А вибори!.. Мало того, що паралельно з організацією навчального процесу директор має створити умови для роботи виборчих дільниць ― він ще повинен провести «відповідну» роботу в колективі та серед батьків, щоб «правильно» голосували. Чи всі директори шкіл здатні протистояти цьому? І як відчуває себе керівник педагогічного колективу, коли, добре знаючи реальну ситуацію в місті чи селі, настрої людей і членів педагогічного колективу, він мусить виступати в ролі політичного агітатора за чиїмсь «замовленням», тобто вимушений кривити душею, брехати, прохати, принижуватися... То про який авторитет директора після цього можна говорити?

От і залишається одним директорам консервувати огірки для шкільної їдальні, а іншим ― платити, догоджати, принижуватися, щоб не опинитись перед вибором ― огірки чи пошуки іншої роботи. І не буде сейфів з купюрами, машин, охоронників, подарунків, місць у президіях, слова на трибунах і ще багато чого. А те, що ніхто сьогодні не прагне стати новим Сухомлинським чи Захарченко ― не до того їм зараз! Та, мабуть, і особливого  бажання стати такими у більшості керманичів українських шкіл немає. То чи допоможе у ліквідації такої ситуації підвищення «статусу»? 

23.11.2013
Ігор Лікарчук
*
Поделиться

Оставьте комментарий

Через сайт
Через Вконтакте
Через Фейсбук

Добавить комментарий


Защитный код
Обновить

Комментарии  

Автор: Олександр Іванович
Опубликовано 14.10.2015 в 06:38
прочитав ще раз. і сьогодні актуально.
Ответить
Автор: VEL
Опубликовано 24.11.2013 в 17:11
Підтримую автора. В країні необхідно створити механізм призначення директорів шкіл, що не буде залежати від кон'юктури. Директор школи сьогодні переажно - "начальник" , а не лідер педагогічного колективу. Не так давно в Україні була видана чудова книга відомого бразильського педагога Пауло Фрайре "Листи до тих, хто насмілився вчити". П.Фрайре пише: "...коли вчителі вражені страхом, вони починають засвоювати авторитарну ідеологію адміністрації. Працюючи з учнями, вони самі інфікують їх панівною ідеологією покори." Директор школи сьогодні під тиском районної чи міської влади. Всі тим, хто піднімє голову в кращому випадку не продовжать контракт, а в гіршому...
Щодо мотивацію обійняти посаду - то її зараз практично немає. Перечитував недавно В.Сухомлинськог о "Серце віддаю дітям" і з особливою гостротою звернув увагу на те, що видатний наш співвітчизник підкреслює, що коли він був призначений директором Павлишської школи, суттєвою мотивацією для нього була можливість реалізувати власні педагогічні погляди. Директор школи сьогодні в цих можливостях обмежений.
Ответить
Автор: Алекс
Опубликовано 24.11.2013 в 17:08
В статье ненаписано о том, что еще с директоров собирают деньги для гороно, облоно. А директораили платят свои или берут родителей. Далеко ходить не надо. Мы живем в Белой церкви
Ответить
Автор: Перехожий
Опубликовано 25.11.2013 в 09:53
А ви самі як думаєте?
Ответить
Автор: gvb
Опубликовано 23.11.2013 в 18:00
21 листопада в Будинку вчителя відбулася конференція АКШУ "Директор школи - ключова фігура в забезпеченні якісної освіти.....". Один із членів, коментуючи виступи, заперечив: "Директор школи - слухняна фігура Міністерства освіти". Згодні?
Ответить
Автор: Лікарчук Ігор
Опубликовано 24.11.2013 в 16:54
У свій час я був присутнім на установчій конференціі АКШУ. Скільки надій було на цю організацію? Але вона стала слухняним знаряддям в руках МОН. Якщо мені не зраджує пам'ять, то керівник АКШУ є членом колегії Міністерства. Це багато про що свідчить.
Ответить
Автор: Михайло
Опубликовано 23.11.2013 в 15:21
Безперечно погоджуюся з автором, що управлінські кадри в школах потрібно "омолоджувати"! На сьогодні в більшості випадків прийняття дієвих управлінських рішень залежить не від досвіду особистості, а в свіжому баченні ситуації та вмінню ризикувати, чого в "затягнутих" управлінських кадрах на сьогодні не спостерігається ! Однак оновлення потребує не тільки місцеві рівні, а й регіональні, та державні рівні. Час іде змінюється і суспільство, і вимоги воно диктує по новому. Тому й виникає потреба більш ясніших голів, що виховувалися в нинішньому суспільстві. А дійсно, якщо користуватися дідівськими методами призначення керівних кадрів в освіті, то й не дивно, чому такі люди й очолюють освіту!!!
Ответить
Автор: Бєлий Володимир
Опубликовано 23.11.2013 в 13:10
Виникло бажання додати до сприйняття реалій професійного життя закордонного директора з нашого "горбка" дещо гумористичну лінію. Якось Патріс (ліцей півдня Франції) каже: "У нас завуч майже нічого не робить, директор зовсім нічого не робить, але вони весь час зайняті". У них організовано так, що у директора є інтендант, керівник групи тьюторів, секретар-ділово д та звісно завуч, у якого вже не менше п"яти секретарів-коор динаторів різних напрямків навчальної роботи.
Зі свого боку ліцей має адміністративну раду (адміністрація та вчителі-координ атори за циклом дисциплін, десь 10 -12 осіб на ліцей з 1000 учнів)). Без протокольно оформленого рішення ради директор не може витрачати бюджетні кошти проектного призначення. Звичайні поточні витрати реалізує інтендант.
Ответить
Наверх
Точка зору Аналітика Блоги Форум
Kenmore White 17" Microwave Kenmore 17" Microwave
Rated 4.5/5 based on 1267 customer reviews