Укр Рус

Дата: 17.06.2019

Подписка на новости

Інформаційні ресурси освіти – 2. Інформатизація управління

Автор:
Володимир Бахрушин
Опубликовано
13.05.2015

У попередній статті [1] основну увагу було приділено інформаційним ресурсам навчального призначення. Але не менш важливим напрямом є інформатизація всіх рівнів управління освітою – від органів державної влади до організації освітнього процесу і документообігу в окремих навчальних закладах.

     Протягом останніх років інформатизація є одним з основних трендів розвитку управлінських технологій. Електронне урядування, портали відкритих даних, системи управління підприємствами та організаціями, різноманітні бази даних та знань, експертні системи та системи підтримки прийняття рішень поступово стають нормою нашого життя. Але процес інформатизації управління в Україні відбувається досить повільно і суперечливо. Тому є багато причин. Назву лише деякі з них:

1. Застаріла законодавча та нормативна база, яка перешкоджає впровадженню сучасних технологій, а інколи і прямо вимагає великої кількості паперових документів, непотрібних з погляду реалізації управлінських функцій узгоджень, користування застарілими засобами зв’язку та обміну інформацією тощо. Існує і суперечність між вимогами різних законів та нормативних документів.

2. Недостатня кваліфікація значної частки працівників, які не володіють на потрібному рівні сучасними технологіями, не розуміють їх можливостей, обмежень та передумов застосування й незацікавлені у вивчені цих технологій.

3. Обмежені технічні і фінансові можливості органів управління освітою всіх рівнів, починаючи від Міністерства освіти і науки України. Інформатизація дає змогу істотно підвищити ефективність використання коштів та інших ресурсів, але на початковому етапі потребує значних витрат.

4. Для застосування інформаційних технологій необхідна достатньо повна (з погляду потреб прийняття рішень) і достовірна інформація. Натомість за нашими традиціями надавачі інформації не зацікавлені у цьому. Тому інформація, що надходить до будь-якої ланки управління, практично завжди є неповною і не зовсім достовірною. Так само неповною і не завжди достовірною є публічна інформація.

5. Інформатизація управління в Україні взагалі, і в українській освіті зокрема, відбувається значною мірою хаотично. Тому досить часто ресурси неефективно витрачаються на дублювання вже відомих і не завжди досконалих і сучасних рішень; через неузгодженість структури і форматів даних ускладнюється обмін інформацією між різними ланками. З іншого боку, спроби якось організувати і впорядкувати використання інформаційних систем нерідко супроводжуються корупцією, недобросовісною конкуренцією між розробниками та спробами окремих розробників монополізувати ринок управлінських інформаційних систем.

Говорячи про інформатизацію освіти (і інформатизацію взагалі), найчастіше мають на увазі засоби та технології. Але не менш важливим є зміст інформації, яка буде зберігатися та опрацьовуватися в інформаційних системах. Будь-яке управління базується на інформації про стан об’єкта управління. Аксіомою є неможливість ефективного управління без розуміння стану цього об’єкта, можливості відстеження результатів управлінських впливів, спостереження за наближенням (чи віддаленням) об’єкта від бажаного стану тощо.

Основними вимогами до інформації, як вже було зазначено вище, є її повнота та достовірність. Але повнота не за принципом: що більше, то краще. Надлишок інформації нерідко є таким само шкідливим, як і її нестача. Це зумовлено, з одного боку збільшенням витрат на опрацювання інформації, її збереження та захист без підвищення якості управлінських рішень. А з іншого – наявністю випадкових та короткотермінових впливів, які перешкоджають виокремленню загальних і довгострокових тенденцій з надмірних за обсягом масивів даних. Крім того можуть виникати правові колізії, пов’язані із доступом до персональних, конфіденціальних та деяких інших типів даних. Тому під повнотою тут слід розуміти мінімальний обсяг інформації, достатній для прийняття рішень.

Наведу такий приклад. Одним з основних інформаційних засобів управління освітою в Україні сьогодні є Єдина державна електронна база з питань освіти (ЄДЕБО). Серед інформації, яку вона збирає, іноді всупереч чинному законодавству, є великий масив даних про студентів. Зокрема, їх особисті дані, відомості про дисципліни, які вони вивчали, отримані оцінки тощо. Що з цього дійсно потрібно, а що ні, залежить від того, хто і як буде використовувати ці дані. Приміром, деякі дані можуть виявитися потрібними для організації пільгового проїзду студентів на залізничному транспорті, призначення державних стипендій, формування додатків до дипломів тощо. Але якщо виготовлення дипломів і додатків до них з цього року стає компетенцією вищих навчальних закладів, то навіщо зберігати інформацію про вивчені дисципліни та отримані оцінки в ЄДЕБО? Відповідь за принципом: інформація зайвою не буває тут не годиться. Хоча б тому, що витрачені кошти та інші ресурси можна було б використати для вирішення більш нагальних завдань.

Не менш важливою є достовірність інформації. В системі управління освітою важливими є такі джерела помилок в даних: 

  • Використання випадкових даних, які не відображають реальний стан системи. Зокрема, це можуть бути значення, далекі від центру розподілу відповідної групи показників, або зумовлені короткотерміновими флуктуаціями.
  • Використання при порівняльному аналізі значень швидкозмінних показників, що відповідають різним моментам часу.
  • Застосування різних методів попередньої обробки порівнюваних даних.
  • Свідоме спотворення або помилки при обробці первинних даних. 

Відкритість даних та автоматизована обробка інформації є важливими, хоча і не достатніми умовами їх достовірності. Відкритість – це насамперед залучення потенціалу громадськості для контролю публічних даних, а також передумова якісного експертного оцінювання проектів нових законів, нормативних актів та інших управлінських рішень. На жаль, як свідчить практика, доступність даних ще не є гарантією їх використання при прийнятті рішень. Потрібно ще й розуміння необхідності аналізу цих даних та вміння (і бажання) їх відшуковувати та опрацьовувати. Наприклад, нерідко можна почути обґрунтування необхідності скорочення кількості ВНЗ в Україні через некоректні порівняння з їх кількістю в інших державах. При цьому для України протягом тривалого часу розглядали загальну кількість ВНЗ I – IV рівнів акредитації, а для інших держав, у найкращому випадку – кількість ВНЗ, що відповідали нашому IV рівню. Зокрема, добре відомий рейтинг британських університетів «The Complete University Guide» [2] налічує 126 університетів, але вже понад 10 років від багатьох високопосадовців можна почути, що загальна кількість вищих навчальних закладів Великої Британії перебуває в межах 50 – 60.

Іншим прикладом досить поширеної, незважаючи на наявність публічних авторитетних даних з цього приводу, недостовірної інформації є думка про надмірно високу частку випускників шкіл, які продовжують навчання у вищих навчальних закладах в Україні. Ця частка і справді є великою, якщо її порівнювати із значеннями цього показника 20 – 30 – 50 років тому в Україні чи в інших європейських державах. Але, якщо для порівняння брати зіставні за часом дані інших держав, то ситуація виглядає зовсім інакше. За даними «Global Education Digest – 2012» Інституту статистики ЮНЕСКО [3], які відповідають переважно 2010 р., показник Gross Enrollment Ratio(взяте у відсотках відношення кількості студентів вищих навчальних закладів до загальної кількості населення відповідного віку) для України дорівнював 79%. Це вище, ніж в більшості країн Східної та навіть і Західної Європи. Але є і багато країн, для яких цей показник є ще вищим. Наприклад, 83% для Білорусі, 87% для Словенії, 95% для США, 94% для Фінляндії. До того ж при аналізі цього показника варто враховувати, що практично у всіх європейських державах протягом останніх 20 – 30 років спостерігалося його швидке зростання. Наприклад, у цілому по всьому світу протягом 1999 – 2010 р. GER збільшилося від 18% до 29%, у тому числі для країн Центральної та Східної Європи від 38% до 66%, для країн Західної Європи та Північної Америки – від 61% до 76%

Інформатизація управління сприятиме уникненню подібних помилок, зокрема через створення добре структурованих баз даних. Також вона дає змогу істотно скоротити кількість помилок, що виникають при багаторазовому ручному введенні та опрацюванні даних. Грамотне проектування інформаційних систем управління дає змогу будь-які дані вводити до системи лише один раз. При необхідності їх використання створюють відповідний запит до бази, дані опрацьовують і формують звіт з інформацією, що потрібна для прийняття рішення. Сьогодні є можливість забезпечити вертикальну інтеграцію інформаційних систем різних рівнів управління освітою, а також горизонтальні зв’язки між системами одного рівня. У такому випадку не буде принципових проблем, якщо дані створюються в одній підсистемі, запит – в іншій, а звіт поступає до третьої. Зокрема, немає якихось принципових обмежень для того, щоб МОН при прийнятті управлінських рішень використовувало дані, що фізично знаходяться не в МОН чи в ЄДЕБО, а в локальних базах закладів освіти чи інших сховищах.

Якщо ж вихідні дані перебувають у відкритому доступі, то створюються додаткові можливості для їх використання і перевірки достовірності не тільки органами управління освітою, але і громадськістю. Певні кроки у цьому напрямі вже почали робити в Україні. Зокрема, Закон України «Про доступ до публічної інформації» [4] передбачає, що одним з принципів доступу до публічної інформації є її вільне отримання, поширення та будь-яке інше використання, крім обмежень, встановлених законом (ст. 4.1.2), а надання публічної інформації у формі відкритих даних передбачає застосування форматів, що дозволяють її автоматизоване оброблення електронними засобами, вільний та безоплатний доступ до неї, а також її подальше використання (ст. 101). Ч. 2 ст. 101 визначає, що «публічна інформація у формі відкритих даних є дозволеною для її подальшого вільного використання та поширення. Будь-яка особа може вільно копіювати, публікувати, поширювати, використовувати, у тому числі в комерційних цілях, у поєднанні з іншою інформацією або шляхом включення до складу власного продукту, публічну інформацію у формі відкритих даних з обов’язковим посиланням на джерело отримання такої інформації».

З цього погляду важливою для України є розробка системи освітніх індикаторів, яка б охоплювала всі рівні управління освітою від загальнодержавного до окремих закладів освіти і була б зіставною з аналогічними індикаторами, що використовують інші країни та провідні міжнародні організації, зокрема, ЮНЕСКО та ОЕСР. Сьогодні ми маємо проект частини такої системи, що стосується загальної середньої освіти [5]. Використання індикаторів дає змогу управляти освітою і оцінювати її, базуючись не на суб’єктивних уявленнях про те, що є гарним і що поганим, а на об’єктивних порівняннях та оцінках. Важливим є і те, що на відміну від традиційних показників, якісно розроблені освітні індикатори можуть оброблятися сучасними інформаційними системами і використовуватися в системах підтримки прийняття управлінських рішень.

 На цей час в Україні працює декілька інформаційних систем освіти загальнодержавного рівня. Зокрема, це вже згадана ЄДЕБО, Інформаційна система управління освітою (ІСУО), Інформаційно-виробнича система інформаційного та документарного забезпечення установ та  громадян України в галузі освіти (ІВС "ОСВІТА"), Інформаційно-пошукова система «Конкурс» тощо. Їх загальними проблемами є нечітка визначеність правового статусу, а також недостатня інтегрованість між собою, з іншими загальнодержавними інформаційними системами та інформаційними системами інших рівнів управління освітою.

З цього погляду показовим прикладом є ЄДЕБО. На рівні законодавства її згадує лише Закон України «Про вищу освіту». Згідно із статтею 8 цього Закону [6] вона складається з трьох реєстрів:

  • Реєстру вищих навчальних закладів;
  • Реєстру документів про вищу освіту;
  • Реєстру сертифікатів зовнішнього незалежного оцінювання.

Ч. 2 ст. 8 цього Закону передбачає, що відомості Реєстру вищих навчальних закладів ЄДЕБО є відкритими та оприлюднюються відповідно до вимог Закону України «Про доступ до публічної інформації», у тому числі у формі відкритих даних. Згідно із ч. 7 цієї статті, безоплатний і вільний доступ осіб до інформації, що міститься в ЄДЕБО, здійснюється через офіційний веб-сайт центрального органу виконавчої влади у сфері освіти і науки». Відтак цей реєстр не може містити персональних даних, відомостей, що є комерційною таємницею, та інших даних з обмеженим доступом.

Натомість чинне Положення про Єдину державну електронну базу з питань освіти [7], передбачає, таке:

  • «до Єдиної бази вносяться відомості, що  містяться у базах даних, реєстрах, а також підготовлені у паперовій та електронній формі дані, що використовувалися у сфері освіти до  створення Єдиної бази» (п. 3);
  • «до Єдиної бази вносяться дані щодо дітей шкільного віку, вступників, студентів (курсантів, слухачів), аспірантів, докторантів, випускників навчальних закладів, їх рівнів та ступенів освіти, дані щодо навчальних закладів незалежно від форми власності та підпорядкування, місцевих органів виконавчої влади у сфері освіти, їх керівників, наукових, науково-педагогічних працівників навчальних закладів» (п. 1).

Згідно з п. 5 цього Положення, «Технічний адміністратор Єдиної бази забезпечує … 5) ведення обліку даних про  учнів  (студентів),  … наукових, науково-педагогічних працівників та інших учасників освітнього процесу. П. 7 Положення передбачає, що «Центральні органи виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні навчальні заклади, місцеві органи виконавчої влади у сфері освіти, навчальні заклади незалежно від форми власності та підпорядкування та інші учасники освітнього процесу вносять до Єдиної бази визначені в установленому порядку відомості і дані, у тому числі персональні, щодо надавачів та отримувачів освітніх послуг, підтримують їх в актуальному стані з метою забезпечення реалізації прав, виконання обов’язків та завдань, передбачених законодавством».

У сфері вищої освіти такі дані можуть бути внесені лише до Реєстру вищих навчальних закладів. Але це суперечить вимозі щодо відкритості відомостей цього Реєстру. Відповідно до ч. 2 ст. 10 Закону України «Про доступ до публічної інформації» [8], «Обсяг інформації про особу, що збирається, зберігається і використовується розпорядниками інформації, має бути максимально обмеженим і використовуватися лише з метою та у спосіб, визначений законом». Очевидно, що збирання в ЄДЕБО будь-яких персональних даних про учасників освітнього процесу суперечить цій нормі, оскільки жоден із Законів України не визначає мету і спосіб їх збирання та використання.  Також є неузгодженості між Положенням та Законом України «Про захист персональних даних» [9], стосовно захисту прав суб’єктів персональних даних.

Зазначене вище не слід розуміти як заперечення необхідності функціонування ЄДЕБО та інших подібних інформаційних систем. Мова йде лише про приведення їх діяльності у відповідність з чинним законодавством. У тому числі, якщо це потрібно, і шляхом внесення змін до законодавства. Існує багато актуальних завдань управління освітою, для вирішення яких потрібно мати дані про заклади освіти, учнів, студентів, викладачів тощо.

Стосовно вищої освіти можна було б розглянути доцільність поділу Реєстру вищих навчальних закладів на три реєстри – власне ВНЗ, студентів та науково-педагогічних працівників. При цьому лише перший з них мав би бути відкритим, а інші два – частково закритими.

Ще одна проблема, яка постає при використанні ЄДЕБО пов’язана з нечітким розмежуванням прав і повноважень різних категорій користувачів системи та, як наслідок, з численними суперечками між ними. Більш того, деякі з реально існуючих категорій користувачів взагалі не згадуються в Законі про вищу освіту та Положенні про ЄДЕБО. А відтак, де факто мають лише обов’язки і не мають жодних законних прав при роботі з цією базою.

Відповідно до ч. 6 ст. 8 Закону про вищу освіту, розпорядником ЄДЕБО є центральний орган виконавчої влади у сфері освіти і науки. Згідно з п. 4 Положення про ЄДЕБО, технічним адміністратором бази є державне підприємство Інфоресурс. Але є ще дві важливі категорії користувачів ЄДЕБО – це особи, які користуються інформацією з бази, і особи, які вносять її до бази. Права окремих представників першої категорії на доступ до інформації визначено у ст. 8 Закону про вищу освіту. Але і в цьому випадку механізму реалізації їх прав немає ані в Законі, ані в Положенні. Що ж до другої категорії, то про неї взагалі забули. Положення згадує, що МОН затверджує порядок формування та функціонування бази (п. 4), а технічний адміністратор виконує крім іншого, ще й невизначені інші функції із забезпечення функціонування Єдиної бази (п. 5.9). Саме ці «інші функції» і є приводом для численних суперечок. Наведу лише декілька основних претензій багатьох фахівців до розпорядника і технічного адміністратора ЄДЕБО:

  • порушення автономії освітніх закладів через надмірний обсяг даних, що збираються до ЄДЕБО, які не завжди реально потрібні для прийняття рішень на рівні МОН;
  • блокування (відмова у верифікації) даних через реальні чи уявні помилки при їх введенні до бази представниками закладів освіти;
  • велике додаткове навантаження на працівників закладів освіти, через необхідність введення даних до бази;
  • невідповідність між технічними вимогами адміністратора до форматів даних і форматами, які вже використовують освітні заклади (особливо у випадках, коли ці заклади почали розробляти свої бази до створення ЄДЕБО).

На мою думку кроком до вирішення цих проблем може бути позбавлення технічного адміністратора невластивих йому нетехнічних функцій, а також запровадження статусу власника даних, як користувача, що має право на їх введення та редагування. Він відповідає за достовірність, повноту і збереження даних. Разом з тим він надає розпоряднику ЄДЕБО права на використання та обробку даних для досягнення узгоджених з власником цілей, а також на визначення способів обробки даних. Як правило, статус власника повинна отримувати фізична або юридична особа, що створює дані. Тому для різних типів даних це можуть бути вищі навчальні заклади (стосовно Реєстрів документів про освіту та студентів), органи, що видають ліцензії та сертифікати про акредитацію (стосовно відповідної частки Реєстру ВНЗ), УЦОЯО (стосовно сертифікатів ЗНО) тощо.

Запровадження статусу власника даних дає змогу змінити значення процедури верифікації даних технічним адміністратором. Сьогодні вона фактично є засобом контролю даних, що вводяться до бази, та блокування їх введення у випадку будь-яких сумнівів адміністратора в їх достовірності, відповідності вимогам до оформлення тощо. Причиною таких сумнівів можуть бути як помилки працівників ВНЗ, так і помилки технічного адміністратора чи розпорядника ЄДЕБО. Тому доцільно позбавити технічного адміністратора невластивих йому функцій оцінювання даних і приймати до бази всі дані, що надають їх власники згідно із заданими технічними вимогами (типи файлів, структура даних, формати, умовні скорочення, …). Верифікацію слід перетворити на етап оцінювання достовірності вже прийнятих до бази даних, і використовувати її результати при ухваленні рішень, що ґрунтуються на цих даних. У цьому випадку оцінювати значущість помилок, їх джерела і можливий вплив на результати рішень, необхідність їх виправлення буде особа, яка приймає рішення і відповідає за їх наслідки. На основі аналізу причин відмови у верифікації вона зможе враховувати чи не враховувати ці дані, вимагати чи не вимагати виправлення помилок або надання додаткової інформації. Законодавче врегулювання відношень між власниками даних, розпорядником та технічним адміністратором ЄДЕБО сприятиме встановленню між ними не адміністративних а партнерських відношень.

Крім власників даних потрібно закріпити в законодавстві статус ще одної важливої групи користувачів – це вже згадані особи (фізичні чи юридичні), які використовують дані для прийняття рішень. Навіть за чинним Законом про вищу освіту, це буде не лише МОН, яке є розпорядником ЄДЕБО, але також і Національне агентство із забезпечення якості вищої освіти та Державна інспекція навчальних закладів. Якщо ж з’являться незалежні агентства із забезпечення якості, органи громадського контролю, будуть реалізовані заплановані МОН рішення щодо більш широкого використання даних ЄДЕБО, то коло таких користувачів буде ще ширшим. Саме вони повинні вирішувати питання про можливість використання неверифікованих даних, а також формулювати вимоги щодо обсягу і складу потрібної їм інформації. Разом з іншими учасниками вони повинні брати участь і в узгодженні технічних вимог до вихідних даних, які б забезпечували можливість їх подальшого використання.

Розширення сфери застосування даних ЄДЕБО потребує внесення ще однієї зміни до статті 8 Закону про вищу освіту. Очевидно неможливим є визначення в Законі вичерпного переліку даних, які містить ця база. Тому потрібно сформулювати не тільки перелік реєстрів та їх склад, але і порядок узгодження змісту між всіма зацікавленими сторонами. Важливими складовими такого порядку може бути поділ даних на обов’язкові та необов’язкові, можливість добровільного внесення окремих даних їх власниками, створення механізмів, які б забезпечували зацікавленість власників даних до надання інформації не через адміністративний примус, а через додаткові можливості, які вони можуть отримати від користувачів інформації. Зокрема, це може бути використання даних ЄДЕБО для забезпечення визначених законодавством пільг студентів і науково-педагогічних працівників, розподілу державного фінансування наукових проектів тощо.

Приклад ЄДЕБО яскраво свідчить, що поки ми ще досить далекі від розуміння того, якими мають бути інформаційні системи, призначені для управління освітою. ЄДЕБО є державною системою, але більшість названих проблем існує і для систем інших рівнів управління. Зокрема, спільною їх рисою, є намагання органів управління запроваджувати такі системи не як засоби організації співпраці учасників освітнього процесу між собою, та їх взаємодії із зовнішнім середовищем, а як засоби підтримки управлінської вертикалі і адміністративного тиску на учасників освітнього процесу та підлеглі структури.

Разом з тим, більш-менш зрозуміло, що вже в Законі про освіту, проект якого зараз готується до розгляду у Верховній Раді України, потрібно сформулювати певні рамкові вимоги щодо використання інформаційних систем в управлінні освітою. На мою думку, ці вимоги серед іншого мали б передбачати таке:

1.  Загальне визначення поняття інформаційних ресурсів, які складаються з даних (статистичні та інші показники системи освіти і закладів освіти, документи у паперовому та електронному вигляді, відео- та аудіо- матеріали, …), а також технологій та засобів їх отримання, оброблення, аналізу, збереження і передачі (бібліотеки, бази даних, інформаційні системи, програмне забезпечення, засоби зв'язку, комп'ютерні та телекомунікаційні мережі, радіо- та телеканали тощо). Це визначення має охоплювати як інформаційні ресурси навчального призначення, так і ті, що використовуються в управлінні освітою. Заклади освіти та органи управління освітою всіх рівнів повинні забезпечувати учасникам освітнього процесу доступ до потрібних інформаційних ресурсів.

2. Власники інформаційних ресурсів для освіти повинні відповідати за їх якість, дотримання законодавства України щодо захисту персональних даних та інтелектуальної власності.

3. Інформаційні ресурси, створені за кошти державного та місцевих бюджетів, мають бути безоплатними для всіх користувачів. При цьому власники таких ресурсів навчального призначення повинні забезпечувати вільний доступ до них.

4. Для інформаційного забезпечення управління в системі освіти створюються загальнодержавні, регіональні та місцеві інформаційні системи управління освітою, а також інформаційні системи закладів освіти. Інформаційні системи управління освітою різних рівнів інтегровані одна з одною, а також з іншими загальнодержавними, регіональними та місцевими інформаційними системами управління.

5. Порядок створення і підтримки загальнодержавних інформаційних систем управління освітою, а також їх склад повинен визначатися Законами України. Для регіональних та місцевих інформаційних систем управління освітою це може визначатися відповідними обласними, районними та міськими радами, а для систем управління закладами освіти – керівниками чи органами управління цих закладів. Саме Законами України мають бути визначені основні типи користувачів, їх основні функції, повноваження та відповідальність, а також механізм їх взаємодії.

Підбиваючи підсумки, хочу зазначити, що ефективне застосування інформаційних систем управління освітою потребує законодавчого врегулювання основних принципів їх створення і використання. Воно повинно базуватися на новій парадигмі управління освітою, яка передбачає не створення адміністративних вертикалей, а партнерство між всіма учасниками освітнього процесу. Також бажано на рівні законодавства визначити основні ролі користувачів інформаційних систем, їх повноваження та механізми взаємодії. 

1. В. Бахрушин. Інформаційні ресурси освіти. http://education-ua.org/ua/analytics/411-informatsijni-resursi-osviti.

2. Complete University Guide. http://www.thecompleteuniversi tyguide.co.uk/league-tables/rankings.

3. Global Education Digest. http://www.uis.unesco.org/Education/Pages/global-education-digest.aspx.

4. Закон України «Про доступ до публічної інформації». http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2939-17.

В. Огнев’юк. Окремі положення, що можуть ввійти до концепції закону України "Про освіту". http://education-ua.org/ua/draft-regulations/375-okremi-polozhennya-shcho-mozhut-vvijti-do-kontseptsiji-zakonu-ukrajini-pro-osvitu.

5. І. Лікарчук. Освітні індикатори у контексті розбудови цивілізованої системи оцінювання якості загальної середньої освіти. http://education-ua.org/ua/draft-regulations/395-osvitni-indikatori-u-konteksti-rozbudovi-tsivilizovanoji-sistemi-otsinyuvannya-yakosti-zagalnoji-serednoji-osviti.

6. Закон України «Про вищу освіту». http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1556-18/page.

7. Положення про Єдину державну електронну базу з питань освіти. http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/752-2011-п.

8. Закон України «Про доступ до публічної інформації». http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2939-17/paran35#n35.

9. Закон України «Про захист персональних даних». http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2297-17. 

Володимир Бахрушин, д.ф.-м.н., професор, академік АН вищої школи України

Інформаційні ресурси освіти – 2. Інформатизація управління
Інформаційні ресурси освіти – 2. Інформатизація управління

У попередній статті [1] основну увагу було приділено інформаційним ресурсам навчального призначення. Але не менш важливим напрямом є інформатизація всіх рівнів управління освітою – від органів державної влади до організації освітнього процесу і документообігу в окремих навчальних закладах.

     Протягом останніх років інформатизація є одним з основних трендів розвитку управлінських технологій. Електронне урядування, портали відкритих даних, системи управління підприємствами та організаціями, різноманітні бази даних та знань, експертні системи та системи підтримки прийняття рішень поступово стають нормою нашого життя. Але процес інформатизації управління в Україні відбувається досить повільно і суперечливо. Тому є багато причин. Назву лише деякі з них:

1. Застаріла законодавча та нормативна база, яка перешкоджає впровадженню сучасних технологій, а інколи і прямо вимагає великої кількості паперових документів, непотрібних з погляду реалізації управлінських функцій узгоджень, користування застарілими засобами зв’язку та обміну інформацією тощо. Існує і суперечність між вимогами різних законів та нормативних документів.

2. Недостатня кваліфікація значної частки працівників, які не володіють на потрібному рівні сучасними технологіями, не розуміють їх можливостей, обмежень та передумов застосування й незацікавлені у вивчені цих технологій.

3. Обмежені технічні і фінансові можливості органів управління освітою всіх рівнів, починаючи від Міністерства освіти і науки України. Інформатизація дає змогу істотно підвищити ефективність використання коштів та інших ресурсів, але на початковому етапі потребує значних витрат.

4. Для застосування інформаційних технологій необхідна достатньо повна (з погляду потреб прийняття рішень) і достовірна інформація. Натомість за нашими традиціями надавачі інформації не зацікавлені у цьому. Тому інформація, що надходить до будь-якої ланки управління, практично завжди є неповною і не зовсім достовірною. Так само неповною і не завжди достовірною є публічна інформація.

5. Інформатизація управління в Україні взагалі, і в українській освіті зокрема, відбувається значною мірою хаотично. Тому досить часто ресурси неефективно витрачаються на дублювання вже відомих і не завжди досконалих і сучасних рішень; через неузгодженість структури і форматів даних ускладнюється обмін інформацією між різними ланками. З іншого боку, спроби якось організувати і впорядкувати використання інформаційних систем нерідко супроводжуються корупцією, недобросовісною конкуренцією між розробниками та спробами окремих розробників монополізувати ринок управлінських інформаційних систем.

Говорячи про інформатизацію освіти (і інформатизацію взагалі), найчастіше мають на увазі засоби та технології. Але не менш важливим є зміст інформації, яка буде зберігатися та опрацьовуватися в інформаційних системах. Будь-яке управління базується на інформації про стан об’єкта управління. Аксіомою є неможливість ефективного управління без розуміння стану цього об’єкта, можливості відстеження результатів управлінських впливів, спостереження за наближенням (чи віддаленням) об’єкта від бажаного стану тощо.

Основними вимогами до інформації, як вже було зазначено вище, є її повнота та достовірність. Але повнота не за принципом: що більше, то краще. Надлишок інформації нерідко є таким само шкідливим, як і її нестача. Це зумовлено, з одного боку збільшенням витрат на опрацювання інформації, її збереження та захист без підвищення якості управлінських рішень. А з іншого – наявністю випадкових та короткотермінових впливів, які перешкоджають виокремленню загальних і довгострокових тенденцій з надмірних за обсягом масивів даних. Крім того можуть виникати правові колізії, пов’язані із доступом до персональних, конфіденціальних та деяких інших типів даних. Тому під повнотою тут слід розуміти мінімальний обсяг інформації, достатній для прийняття рішень.

Наведу такий приклад. Одним з основних інформаційних засобів управління освітою в Україні сьогодні є Єдина державна електронна база з питань освіти (ЄДЕБО). Серед інформації, яку вона збирає, іноді всупереч чинному законодавству, є великий масив даних про студентів. Зокрема, їх особисті дані, відомості про дисципліни, які вони вивчали, отримані оцінки тощо. Що з цього дійсно потрібно, а що ні, залежить від того, хто і як буде використовувати ці дані. Приміром, деякі дані можуть виявитися потрібними для організації пільгового проїзду студентів на залізничному транспорті, призначення державних стипендій, формування додатків до дипломів тощо. Але якщо виготовлення дипломів і додатків до них з цього року стає компетенцією вищих навчальних закладів, то навіщо зберігати інформацію про вивчені дисципліни та отримані оцінки в ЄДЕБО? Відповідь за принципом: інформація зайвою не буває тут не годиться. Хоча б тому, що витрачені кошти та інші ресурси можна було б використати для вирішення більш нагальних завдань.

Не менш важливою є достовірність інформації. В системі управління освітою важливими є такі джерела помилок в даних: 

  • Використання випадкових даних, які не відображають реальний стан системи. Зокрема, це можуть бути значення, далекі від центру розподілу відповідної групи показників, або зумовлені короткотерміновими флуктуаціями.
  • Використання при порівняльному аналізі значень швидкозмінних показників, що відповідають різним моментам часу.
  • Застосування різних методів попередньої обробки порівнюваних даних.
  • Свідоме спотворення або помилки при обробці первинних даних. 

Відкритість даних та автоматизована обробка інформації є важливими, хоча і не достатніми умовами їх достовірності. Відкритість – це насамперед залучення потенціалу громадськості для контролю публічних даних, а також передумова якісного експертного оцінювання проектів нових законів, нормативних актів та інших управлінських рішень. На жаль, як свідчить практика, доступність даних ще не є гарантією їх використання при прийнятті рішень. Потрібно ще й розуміння необхідності аналізу цих даних та вміння (і бажання) їх відшуковувати та опрацьовувати. Наприклад, нерідко можна почути обґрунтування необхідності скорочення кількості ВНЗ в Україні через некоректні порівняння з їх кількістю в інших державах. При цьому для України протягом тривалого часу розглядали загальну кількість ВНЗ I – IV рівнів акредитації, а для інших держав, у найкращому випадку – кількість ВНЗ, що відповідали нашому IV рівню. Зокрема, добре відомий рейтинг британських університетів «The Complete University Guide» [2] налічує 126 університетів, але вже понад 10 років від багатьох високопосадовців можна почути, що загальна кількість вищих навчальних закладів Великої Британії перебуває в межах 50 – 60.

Іншим прикладом досить поширеної, незважаючи на наявність публічних авторитетних даних з цього приводу, недостовірної інформації є думка про надмірно високу частку випускників шкіл, які продовжують навчання у вищих навчальних закладах в Україні. Ця частка і справді є великою, якщо її порівнювати із значеннями цього показника 20 – 30 – 50 років тому в Україні чи в інших європейських державах. Але, якщо для порівняння брати зіставні за часом дані інших держав, то ситуація виглядає зовсім інакше. За даними «Global Education Digest – 2012» Інституту статистики ЮНЕСКО [3], які відповідають переважно 2010 р., показник Gross Enrollment Ratio(взяте у відсотках відношення кількості студентів вищих навчальних закладів до загальної кількості населення відповідного віку) для України дорівнював 79%. Це вище, ніж в більшості країн Східної та навіть і Західної Європи. Але є і багато країн, для яких цей показник є ще вищим. Наприклад, 83% для Білорусі, 87% для Словенії, 95% для США, 94% для Фінляндії. До того ж при аналізі цього показника варто враховувати, що практично у всіх європейських державах протягом останніх 20 – 30 років спостерігалося його швидке зростання. Наприклад, у цілому по всьому світу протягом 1999 – 2010 р. GER збільшилося від 18% до 29%, у тому числі для країн Центральної та Східної Європи від 38% до 66%, для країн Західної Європи та Північної Америки – від 61% до 76%

Інформатизація управління сприятиме уникненню подібних помилок, зокрема через створення добре структурованих баз даних. Також вона дає змогу істотно скоротити кількість помилок, що виникають при багаторазовому ручному введенні та опрацюванні даних. Грамотне проектування інформаційних систем управління дає змогу будь-які дані вводити до системи лише один раз. При необхідності їх використання створюють відповідний запит до бази, дані опрацьовують і формують звіт з інформацією, що потрібна для прийняття рішення. Сьогодні є можливість забезпечити вертикальну інтеграцію інформаційних систем різних рівнів управління освітою, а також горизонтальні зв’язки між системами одного рівня. У такому випадку не буде принципових проблем, якщо дані створюються в одній підсистемі, запит – в іншій, а звіт поступає до третьої. Зокрема, немає якихось принципових обмежень для того, щоб МОН при прийнятті управлінських рішень використовувало дані, що фізично знаходяться не в МОН чи в ЄДЕБО, а в локальних базах закладів освіти чи інших сховищах.

Якщо ж вихідні дані перебувають у відкритому доступі, то створюються додаткові можливості для їх використання і перевірки достовірності не тільки органами управління освітою, але і громадськістю. Певні кроки у цьому напрямі вже почали робити в Україні. Зокрема, Закон України «Про доступ до публічної інформації» [4] передбачає, що одним з принципів доступу до публічної інформації є її вільне отримання, поширення та будь-яке інше використання, крім обмежень, встановлених законом (ст. 4.1.2), а надання публічної інформації у формі відкритих даних передбачає застосування форматів, що дозволяють її автоматизоване оброблення електронними засобами, вільний та безоплатний доступ до неї, а також її подальше використання (ст. 101). Ч. 2 ст. 101 визначає, що «публічна інформація у формі відкритих даних є дозволеною для її подальшого вільного використання та поширення. Будь-яка особа може вільно копіювати, публікувати, поширювати, використовувати, у тому числі в комерційних цілях, у поєднанні з іншою інформацією або шляхом включення до складу власного продукту, публічну інформацію у формі відкритих даних з обов’язковим посиланням на джерело отримання такої інформації».

З цього погляду важливою для України є розробка системи освітніх індикаторів, яка б охоплювала всі рівні управління освітою від загальнодержавного до окремих закладів освіти і була б зіставною з аналогічними індикаторами, що використовують інші країни та провідні міжнародні організації, зокрема, ЮНЕСКО та ОЕСР. Сьогодні ми маємо проект частини такої системи, що стосується загальної середньої освіти [5]. Використання індикаторів дає змогу управляти освітою і оцінювати її, базуючись не на суб’єктивних уявленнях про те, що є гарним і що поганим, а на об’єктивних порівняннях та оцінках. Важливим є і те, що на відміну від традиційних показників, якісно розроблені освітні індикатори можуть оброблятися сучасними інформаційними системами і використовуватися в системах підтримки прийняття управлінських рішень.

 На цей час в Україні працює декілька інформаційних систем освіти загальнодержавного рівня. Зокрема, це вже згадана ЄДЕБО, Інформаційна система управління освітою (ІСУО), Інформаційно-виробнича система інформаційного та документарного забезпечення установ та  громадян України в галузі освіти (ІВС "ОСВІТА"), Інформаційно-пошукова система «Конкурс» тощо. Їх загальними проблемами є нечітка визначеність правового статусу, а також недостатня інтегрованість між собою, з іншими загальнодержавними інформаційними системами та інформаційними системами інших рівнів управління освітою.

З цього погляду показовим прикладом є ЄДЕБО. На рівні законодавства її згадує лише Закон України «Про вищу освіту». Згідно із статтею 8 цього Закону [6] вона складається з трьох реєстрів:

  • Реєстру вищих навчальних закладів;
  • Реєстру документів про вищу освіту;
  • Реєстру сертифікатів зовнішнього незалежного оцінювання.

Ч. 2 ст. 8 цього Закону передбачає, що відомості Реєстру вищих навчальних закладів ЄДЕБО є відкритими та оприлюднюються відповідно до вимог Закону України «Про доступ до публічної інформації», у тому числі у формі відкритих даних. Згідно із ч. 7 цієї статті, безоплатний і вільний доступ осіб до інформації, що міститься в ЄДЕБО, здійснюється через офіційний веб-сайт центрального органу виконавчої влади у сфері освіти і науки». Відтак цей реєстр не може містити персональних даних, відомостей, що є комерційною таємницею, та інших даних з обмеженим доступом.

Натомість чинне Положення про Єдину державну електронну базу з питань освіти [7], передбачає, таке:

  • «до Єдиної бази вносяться відомості, що  містяться у базах даних, реєстрах, а також підготовлені у паперовій та електронній формі дані, що використовувалися у сфері освіти до  створення Єдиної бази» (п. 3);
  • «до Єдиної бази вносяться дані щодо дітей шкільного віку, вступників, студентів (курсантів, слухачів), аспірантів, докторантів, випускників навчальних закладів, їх рівнів та ступенів освіти, дані щодо навчальних закладів незалежно від форми власності та підпорядкування, місцевих органів виконавчої влади у сфері освіти, їх керівників, наукових, науково-педагогічних працівників навчальних закладів» (п. 1).

Згідно з п. 5 цього Положення, «Технічний адміністратор Єдиної бази забезпечує … 5) ведення обліку даних про  учнів  (студентів),  … наукових, науково-педагогічних працівників та інших учасників освітнього процесу. П. 7 Положення передбачає, що «Центральні органи виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні навчальні заклади, місцеві органи виконавчої влади у сфері освіти, навчальні заклади незалежно від форми власності та підпорядкування та інші учасники освітнього процесу вносять до Єдиної бази визначені в установленому порядку відомості і дані, у тому числі персональні, щодо надавачів та отримувачів освітніх послуг, підтримують їх в актуальному стані з метою забезпечення реалізації прав, виконання обов’язків та завдань, передбачених законодавством».

У сфері вищої освіти такі дані можуть бути внесені лише до Реєстру вищих навчальних закладів. Але це суперечить вимозі щодо відкритості відомостей цього Реєстру. Відповідно до ч. 2 ст. 10 Закону України «Про доступ до публічної інформації» [8], «Обсяг інформації про особу, що збирається, зберігається і використовується розпорядниками інформації, має бути максимально обмеженим і використовуватися лише з метою та у спосіб, визначений законом». Очевидно, що збирання в ЄДЕБО будь-яких персональних даних про учасників освітнього процесу суперечить цій нормі, оскільки жоден із Законів України не визначає мету і спосіб їх збирання та використання.  Також є неузгодженості між Положенням та Законом України «Про захист персональних даних» [9], стосовно захисту прав суб’єктів персональних даних.

Зазначене вище не слід розуміти як заперечення необхідності функціонування ЄДЕБО та інших подібних інформаційних систем. Мова йде лише про приведення їх діяльності у відповідність з чинним законодавством. У тому числі, якщо це потрібно, і шляхом внесення змін до законодавства. Існує багато актуальних завдань управління освітою, для вирішення яких потрібно мати дані про заклади освіти, учнів, студентів, викладачів тощо.

Стосовно вищої освіти можна було б розглянути доцільність поділу Реєстру вищих навчальних закладів на три реєстри – власне ВНЗ, студентів та науково-педагогічних працівників. При цьому лише перший з них мав би бути відкритим, а інші два – частково закритими.

Ще одна проблема, яка постає при використанні ЄДЕБО пов’язана з нечітким розмежуванням прав і повноважень різних категорій користувачів системи та, як наслідок, з численними суперечками між ними. Більш того, деякі з реально існуючих категорій користувачів взагалі не згадуються в Законі про вищу освіту та Положенні про ЄДЕБО. А відтак, де факто мають лише обов’язки і не мають жодних законних прав при роботі з цією базою.

Відповідно до ч. 6 ст. 8 Закону про вищу освіту, розпорядником ЄДЕБО є центральний орган виконавчої влади у сфері освіти і науки. Згідно з п. 4 Положення про ЄДЕБО, технічним адміністратором бази є державне підприємство Інфоресурс. Але є ще дві важливі категорії користувачів ЄДЕБО – це особи, які користуються інформацією з бази, і особи, які вносять її до бази. Права окремих представників першої категорії на доступ до інформації визначено у ст. 8 Закону про вищу освіту. Але і в цьому випадку механізму реалізації їх прав немає ані в Законі, ані в Положенні. Що ж до другої категорії, то про неї взагалі забули. Положення згадує, що МОН затверджує порядок формування та функціонування бази (п. 4), а технічний адміністратор виконує крім іншого, ще й невизначені інші функції із забезпечення функціонування Єдиної бази (п. 5.9). Саме ці «інші функції» і є приводом для численних суперечок. Наведу лише декілька основних претензій багатьох фахівців до розпорядника і технічного адміністратора ЄДЕБО:

  • порушення автономії освітніх закладів через надмірний обсяг даних, що збираються до ЄДЕБО, які не завжди реально потрібні для прийняття рішень на рівні МОН;
  • блокування (відмова у верифікації) даних через реальні чи уявні помилки при їх введенні до бази представниками закладів освіти;
  • велике додаткове навантаження на працівників закладів освіти, через необхідність введення даних до бази;
  • невідповідність між технічними вимогами адміністратора до форматів даних і форматами, які вже використовують освітні заклади (особливо у випадках, коли ці заклади почали розробляти свої бази до створення ЄДЕБО).

На мою думку кроком до вирішення цих проблем може бути позбавлення технічного адміністратора невластивих йому нетехнічних функцій, а також запровадження статусу власника даних, як користувача, що має право на їх введення та редагування. Він відповідає за достовірність, повноту і збереження даних. Разом з тим він надає розпоряднику ЄДЕБО права на використання та обробку даних для досягнення узгоджених з власником цілей, а також на визначення способів обробки даних. Як правило, статус власника повинна отримувати фізична або юридична особа, що створює дані. Тому для різних типів даних це можуть бути вищі навчальні заклади (стосовно Реєстрів документів про освіту та студентів), органи, що видають ліцензії та сертифікати про акредитацію (стосовно відповідної частки Реєстру ВНЗ), УЦОЯО (стосовно сертифікатів ЗНО) тощо.

Запровадження статусу власника даних дає змогу змінити значення процедури верифікації даних технічним адміністратором. Сьогодні вона фактично є засобом контролю даних, що вводяться до бази, та блокування їх введення у випадку будь-яких сумнівів адміністратора в їх достовірності, відповідності вимогам до оформлення тощо. Причиною таких сумнівів можуть бути як помилки працівників ВНЗ, так і помилки технічного адміністратора чи розпорядника ЄДЕБО. Тому доцільно позбавити технічного адміністратора невластивих йому функцій оцінювання даних і приймати до бази всі дані, що надають їх власники згідно із заданими технічними вимогами (типи файлів, структура даних, формати, умовні скорочення, …). Верифікацію слід перетворити на етап оцінювання достовірності вже прийнятих до бази даних, і використовувати її результати при ухваленні рішень, що ґрунтуються на цих даних. У цьому випадку оцінювати значущість помилок, їх джерела і можливий вплив на результати рішень, необхідність їх виправлення буде особа, яка приймає рішення і відповідає за їх наслідки. На основі аналізу причин відмови у верифікації вона зможе враховувати чи не враховувати ці дані, вимагати чи не вимагати виправлення помилок або надання додаткової інформації. Законодавче врегулювання відношень між власниками даних, розпорядником та технічним адміністратором ЄДЕБО сприятиме встановленню між ними не адміністративних а партнерських відношень.

Крім власників даних потрібно закріпити в законодавстві статус ще одної важливої групи користувачів – це вже згадані особи (фізичні чи юридичні), які використовують дані для прийняття рішень. Навіть за чинним Законом про вищу освіту, це буде не лише МОН, яке є розпорядником ЄДЕБО, але також і Національне агентство із забезпечення якості вищої освіти та Державна інспекція навчальних закладів. Якщо ж з’являться незалежні агентства із забезпечення якості, органи громадського контролю, будуть реалізовані заплановані МОН рішення щодо більш широкого використання даних ЄДЕБО, то коло таких користувачів буде ще ширшим. Саме вони повинні вирішувати питання про можливість використання неверифікованих даних, а також формулювати вимоги щодо обсягу і складу потрібної їм інформації. Разом з іншими учасниками вони повинні брати участь і в узгодженні технічних вимог до вихідних даних, які б забезпечували можливість їх подальшого використання.

Розширення сфери застосування даних ЄДЕБО потребує внесення ще однієї зміни до статті 8 Закону про вищу освіту. Очевидно неможливим є визначення в Законі вичерпного переліку даних, які містить ця база. Тому потрібно сформулювати не тільки перелік реєстрів та їх склад, але і порядок узгодження змісту між всіма зацікавленими сторонами. Важливими складовими такого порядку може бути поділ даних на обов’язкові та необов’язкові, можливість добровільного внесення окремих даних їх власниками, створення механізмів, які б забезпечували зацікавленість власників даних до надання інформації не через адміністративний примус, а через додаткові можливості, які вони можуть отримати від користувачів інформації. Зокрема, це може бути використання даних ЄДЕБО для забезпечення визначених законодавством пільг студентів і науково-педагогічних працівників, розподілу державного фінансування наукових проектів тощо.

Приклад ЄДЕБО яскраво свідчить, що поки ми ще досить далекі від розуміння того, якими мають бути інформаційні системи, призначені для управління освітою. ЄДЕБО є державною системою, але більшість названих проблем існує і для систем інших рівнів управління. Зокрема, спільною їх рисою, є намагання органів управління запроваджувати такі системи не як засоби організації співпраці учасників освітнього процесу між собою, та їх взаємодії із зовнішнім середовищем, а як засоби підтримки управлінської вертикалі і адміністративного тиску на учасників освітнього процесу та підлеглі структури.

Разом з тим, більш-менш зрозуміло, що вже в Законі про освіту, проект якого зараз готується до розгляду у Верховній Раді України, потрібно сформулювати певні рамкові вимоги щодо використання інформаційних систем в управлінні освітою. На мою думку, ці вимоги серед іншого мали б передбачати таке:

1.  Загальне визначення поняття інформаційних ресурсів, які складаються з даних (статистичні та інші показники системи освіти і закладів освіти, документи у паперовому та електронному вигляді, відео- та аудіо- матеріали, …), а також технологій та засобів їх отримання, оброблення, аналізу, збереження і передачі (бібліотеки, бази даних, інформаційні системи, програмне забезпечення, засоби зв'язку, комп'ютерні та телекомунікаційні мережі, радіо- та телеканали тощо). Це визначення має охоплювати як інформаційні ресурси навчального призначення, так і ті, що використовуються в управлінні освітою. Заклади освіти та органи управління освітою всіх рівнів повинні забезпечувати учасникам освітнього процесу доступ до потрібних інформаційних ресурсів.

2. Власники інформаційних ресурсів для освіти повинні відповідати за їх якість, дотримання законодавства України щодо захисту персональних даних та інтелектуальної власності.

3. Інформаційні ресурси, створені за кошти державного та місцевих бюджетів, мають бути безоплатними для всіх користувачів. При цьому власники таких ресурсів навчального призначення повинні забезпечувати вільний доступ до них.

4. Для інформаційного забезпечення управління в системі освіти створюються загальнодержавні, регіональні та місцеві інформаційні системи управління освітою, а також інформаційні системи закладів освіти. Інформаційні системи управління освітою різних рівнів інтегровані одна з одною, а також з іншими загальнодержавними, регіональними та місцевими інформаційними системами управління.

5. Порядок створення і підтримки загальнодержавних інформаційних систем управління освітою, а також їх склад повинен визначатися Законами України. Для регіональних та місцевих інформаційних систем управління освітою це може визначатися відповідними обласними, районними та міськими радами, а для систем управління закладами освіти – керівниками чи органами управління цих закладів. Саме Законами України мають бути визначені основні типи користувачів, їх основні функції, повноваження та відповідальність, а також механізм їх взаємодії.

Підбиваючи підсумки, хочу зазначити, що ефективне застосування інформаційних систем управління освітою потребує законодавчого врегулювання основних принципів їх створення і використання. Воно повинно базуватися на новій парадигмі управління освітою, яка передбачає не створення адміністративних вертикалей, а партнерство між всіма учасниками освітнього процесу. Також бажано на рівні законодавства визначити основні ролі користувачів інформаційних систем, їх повноваження та механізми взаємодії. 

1. В. Бахрушин. Інформаційні ресурси освіти. http://education-ua.org/ua/analytics/411-informatsijni-resursi-osviti.

2. Complete University Guide. http://www.thecompleteuniversi tyguide.co.uk/league-tables/rankings.

3. Global Education Digest. http://www.uis.unesco.org/Education/Pages/global-education-digest.aspx.

4. Закон України «Про доступ до публічної інформації». http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2939-17.

В. Огнев’юк. Окремі положення, що можуть ввійти до концепції закону України "Про освіту". http://education-ua.org/ua/draft-regulations/375-okremi-polozhennya-shcho-mozhut-vvijti-do-kontseptsiji-zakonu-ukrajini-pro-osvitu.

5. І. Лікарчук. Освітні індикатори у контексті розбудови цивілізованої системи оцінювання якості загальної середньої освіти. http://education-ua.org/ua/draft-regulations/395-osvitni-indikatori-u-konteksti-rozbudovi-tsivilizovanoji-sistemi-otsinyuvannya-yakosti-zagalnoji-serednoji-osviti.

6. Закон України «Про вищу освіту». http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1556-18/page.

7. Положення про Єдину державну електронну базу з питань освіти. http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/752-2011-п.

8. Закон України «Про доступ до публічної інформації». http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2939-17/paran35#n35.

9. Закон України «Про захист персональних даних». http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2297-17. 

Володимир Бахрушин, д.ф.-м.н., професор, академік АН вищої школи України

13.05.2015
Володимир Бахрушин
*
Поделиться

Оставьте комментарий

Через сайт
Через Вконтакте
Через Фейсбук

Комментарии  

Автор: Артем
Опубликовано 02.06.2015 в 05:04
Сучасне управління не буде ефективним без застосування інформаційних систем. Але є повноваження органів управління. Зміст інформації, яку вони збирають, повинен відповідати цим повноваженням.
Автор: Володимир Бахрушин
Опубликовано 14.06.2015 в 15:38
Там є багато суперечностей. У тому числі й визначеним законодавством повноваженням органів управління. Є порушення автономії вищих навчальних закладів. Є просто нерозуміння того, що таке інформаційна система, якими вони можуть бути, як їх треба створювати і використовувати , ... Зрештою - нерозуміння елементарних основ - спочатку визначають завдання, а потім - склад і структуру інформаційної системи. А в нас - навпаки.
Автор: Программист
Опубликовано 20.05.2015 в 03:45
Создание таких систем как ЕГЭБО часто заканчивается зависимостью хозяина системы от разработчика. Программисты часто злоупотребляют некомпетентност ью заказчика. Если делать распределенную базу, риск диктата программистов будет меньшим. И с правовой точки зрения лучше не передавать исходные данные неограниченному кругу лиц. А хранить их в локальных базах вузов.
Автор: Володимир Бахрушин
Опубликовано 31.05.2015 в 09:57
Безусловно такой риск существует. Однако, если университеты являются автономными, то они должны самостоятельно хранить данные, которые они генерируют, редактировать их, обеспечивать их защиту, отвечать за их достоверность, ... Если же какие-то из этих данных нужны для принятия решений на уровне МОН, для общественного контроля, ..., то надо предусматривать механизмы интеграции с государственным и базами и обязательное предоставление определенной информации для публичного доступа.
Автор: Стас Сергєєв
Опубликовано 19.05.2015 в 07:48
Потрібно спочатку визначати мету та основні завдання створення інформаційної системи. Потім починати її проектувати і запроваджувати якісь норми. Поки все роблять у зворотному порядку.
Автор: Володимир Бахрушин
Опубликовано 31.05.2015 в 09:52
Мабуть так і намагалися робити. Але здіється, що мета і основні завдання ЄДЕБО суттєво змінилися за час її існування і продовжують змінюватися надалі.
Автор: Кость Михайленко
Опубликовано 16.05.2015 в 11:37
Треба не створювати одну "єдину" базу де є все. А інтегрувати різні бази. А взагалі, інформатизація управління - це добра справа.
Автор: Володимир Бахрушин
Опубликовано 18.05.2015 в 06:55
Так, одним з актуальних завдань є інтегрування наявних баз як за вертикаллю, так і за горизонталлю.
Автор: Максим Петренко
Опубликовано 16.05.2015 в 03:38
Навіщо МОН збирати всю інформацію про університети та школи? Говорять для забезпечення якості. Але ж вони не використовують те, що вже є. Наприклад, можна було встановити поріг ЗНО з української мови 25 балів, як пропонували експерти. Чи 30-40 балів що ближче до правди. Але встановили 22. А потім будуть робити вигляд, що борються за якость.
Автор: Володимир Бахрушин
Опубликовано 18.05.2015 в 06:53
Ми маємо певну суперечність. Багато функцій, які виконує сьогодні МОН, можна було б виконувати набагато ефективніше, якби МОН мав оперативний доступ до необхідної інформації. Відсутність такого доступу, на мою думку, породжує завищені очікування від ЄДЕБО і завищені вимоги щодо обсягу інформації. Має бути інший підхід. Якщо ми рухаємся у напряму автономії ВНЗ, то основну інформацію треба зберігати саме у них. Але має бути певний перелік обов'язкової інформації, частина якої має бути публічною, а інша частина - доступною для МОН і (на певних умовах) для громадянських експертів.
Наверх
Точка зору Аналітика Блоги Форум
Kenmore White 17" Microwave Kenmore 17" Microwave
Rated 4.5/5 based on 1267 customer reviews