Укр Рус

Дата: 28.03.2024

Подписка на новости

Інформаційні ресурси освіти

Автор:
Володимир Бахрушин
Опубликовано
22.04.2015

Ефективне функціонування будь-якої соціальної системи неможливо без вчасного доступу до якісної інформації. Це повною мірою стосується і освіти, як на рівні управління системою у цілому, так і на рівнях окремих підгалузей, регіонів та закладів освіти. До основних складових інформаційного забезпечення належать різноманітні види інформації (дані, документи, …), технології та засоби їх отримання, оброблення, аналізу, збереження і передачі, а також спеціалізовані організаційні структури, які виконують ці завдання. Нижче я спробую розглянути лише невелику частину проблеми, яка стосується інформаційних ресурсів, що використовуються в освітньому процесі. І лише у розрізі тих вимог, до них, які потрібно чи не потрібно закладати до нового законодавства України про освіту.

 Чинні до сьогодні ліцензійні умови надання освітніх послуг у сфері вищої освіти [1] вважають бібліотеки чи не основним видом інформаційного забезпечення вищої освіти. Вони встановлюють нормативи щодо:

  • забезпеченості студентів підручниками і навчальними посібниками, наявними у власній бібліотеці; 
  • співвідношення посадкових місць у власних читальних залах до загальної кількості студентів;
  • забезпеченості читальних залів фаховими періодичними виданнями;
  • можливості доступу студентів та викладачів до Інтернет через створення обладнаних лабораторій та каналів доступу.

Ліцензійні умови надання освітніх послуг у сфері загальної середньої освіти [2] встановлюють нормативи інформаційного забезпечення лише стосовно бібліотечних фондів навчальних закладів та переліку його ділової документації. Мало чим відрізняються у цьому сенсі ліцензійні умови для інших рівнів освіти. 

Ширшим було розуміння інформаційних ресурсів у проекті нових ліцензійних умов надання освітніх послуг у сфері вищої освіти, який виносився на обговорення у минулому році [3]. Він пропонував встановити нормативи із:

  • забезпеченості доступу до Інтернет з використанням Wi-Fi або інших бездротових технологій в основних навчальних, лабораторних, бібліотечних приміщеннях, гуртожитках;
  • забезпеченості студентів навчальними матеріалами;
  • забезпеченості бібліотеки вітчизняними та закордонними фаховими періодичними виданнями у друкованому та електронному доступі;
  • доступу до баз даних англомовних періодичних наукових видань;
  • наявності офіційного веб-сайту навчального закладу з основною інформацією про його діяльність, зокрема веб-сторінок навчальних дисциплін  з розміщеними на них навчально-методичними матеріалами;
  • забезпеченості програмним забезпеченням, необхідним для управління навчальним процесом, автоматизованого контролю знань, функціонування бібліотеки та бухгалтерії.

Через невідповідність новому Закону про вищу освіту цей проект було знято з розгляду. Втім і в ньому пропоновані нормативи щодо інформаційного забезпечення здаються значною мірою випадковими і застарілими.

Традиційний університет важко уявити без великої бібліотеки. Зокрема, заснована в 1602 р. Бодліанська бібліотека Оксфордського університету (рис. 1) вважається однією з найстаріших в Європі і другою за обсягом фондів (понад 11 млн. одиниць) у Великій Британії. Але значна частка її ресурсів сьогодні доступна далеко поза межами Оксфорда на сайті Оксфордської цифрової бібліотеки (http://www.odl.ox.ac.uk/home.htm).

 

Рис. 1. Будівля та читальна зала ротонди Редкліффа (Radcliffe Camera) – однієї з філій Бодліанської бібліотеки [4] 

У сучасному світі взагалі, і в освіті зокрема, останнім часом істотно змінюються переважні форми доступу до освітніх і наукових ресурсів. Через це змінюється і ставлення до місця бібліотек, форм їх існування, засобів підтримки тощо. Немає жодного сенсу говорити, що «Вищий навчальний заклад зобов’язаний мати у своєму складі бібліотеку, бібліотечний фонд якої має відповідати вимогам стандартів освітньої діяльності», як це зроблено у ч. 6 ст. 33 Закону України про вищу освіту [5]. А згадування в коментарях, що це можуть бути електронні бібліотеки, ще й посилює висновок про її недоречність. Хоча б тому, що така норма націлює на створення великої кількості більш-менш однакових за змістом і поганих за якістю електронних ресурсів. Тим більше, немає сенсу закладати до нового Закону про освіту норму, що кожен заклад освіти (тобто вже не тільки вищій, а й школи, дитячі садочки, позашкільні заклади, …) повинен мати бібліотеку для забезпечення освітнього процесу. Сьогодні ми маємо величезну кількість якісних відкритих освітніх ресурсів, створених різними мовами, розрахованих на різні рівні підготовки та способи сприйняття інформації. Прикладами є бібліотека українських шкільних підручників (http://pidruchniki.net), електронна бібліотека з математики ELibM (http://www.emis.de/ELibM.html), фізико-математична бібліотека EqWorld (http://eqworld.ipmnet.ru/ru/library.htm), Інтернет-бібліотека Московського центру неперервної математичної освіти (http://ilib.mccme.ru) та багато інших. Деякі з них створені і підтримуються вищими навчальними закладами. Інші – науковими установами, громадськими організаціями, профільними спільнотами тощо. Для забезпечення освітнього процесу треба вміти орієнтуватися в тих відкритих інформаційних ресурсах, які вже існують, розвивати їх, створювати нові подібні ресурси та забезпечувати зручний доступ до них учасникам освітнього процесу, але не дублювати їх у кожному закладі освіти. Вказана пропозиція проекту є навіть кроком назад, порівняно з вимогами чинного закону, який згадує бібліотеки лише у загальному переліку позашкільних навчальних закладів (ст. 39) та як засіб самоосвіти громадян (ст. 49) [6]. Замість цього доречно було б сконцентрувати ресурси на підтримці та розвитку провідних бібліотек держави, таких як Національна бібліотека України ім. В.І. Вернадського, Національна бібліотека України для дітей тощо, а також провідних бібліотек регіонів.

Університети сьогодні варто стимулювати до створення не бібліотек, які б містили у друкованому чи електронному вигляді всі підручники з усіх дисциплін, а відкритих спеціалізованих освітніх та наукових інформаційних ресурсів. Таких, як наприклад, фонд стародруків Наукової бібліотеки ім. М. Максимовича КНУ ім. Тараса Шевченка (http://www.rare.univ.kiev.ua/ukr); проект «Космічна погода» ХНУ ім. В.Н. Каразіна (http://sw.astron.kharkov.ua/index.htm) й т. п. Звісно, це не слід розглядати, як пропозицію ліквідувати ті бібліотеки, які сьогодні існують. Провідні університетські бібліотеки з великими фондами важкодоступних, а нерідко й унікальних, видань повинні існувати та розвиватися. На мою думку, незалежно від підпорядкування, вони мають стати загальнодоступними і не тільки виконувати функції обслуговування студентів та викладачів «своїх» університетів, а перетворитися на потужні загальнодержавні чи регіональні культурно-просвітницькі центри. Саме такими є бібліотеки багатьох лідерів сучасної вищої освіти.

Ще одним актуальним завданням є забезпечення доступу учасників освітнього процесу до провідних світових наукових видань та інших подібних інформаційних ресурсів. Сьогодні це дуже обмежено (через брак коштів) реалізується за допомогою електронних підписок університетів. Втім, можливі й інші варіанти, більш реалістичні в сучасних умовах – це спільні міжуніверситетські підписки чи підписки, оформлені на центральні державні й регіональні бібліотеки. Але ці варіанти знов таки не відповідають нормативним вимогам, що враховують лише власні ресурси закладів освіти.

Важливим видом ресурсів, які активно розвиває багато сучасних університетів, є різноманітні спеціалізовані бази даних та інформаційні системи, призначені для широкого кола фахівців. Прикладами є бази даних щодо зірок, транснептунових тіл, астероїдів, метеоритів НДІ астрономії ХНУ им. В.Н. Каразіна (http://uk.astron.kharkov.ua/databases/index_r.html), Українська мережа оптичних станцій для дослідження навколоземного космічного простору (рис. 2) (http://umos.mao.kiev.ua/ukr), база даних «Дзвони України» Прикарпатського національного університету ім. Василя Стефаника (http://www.pu.if.ua/depart/Cdz/ua/2671) та інші.

Рис. 2. Головна сторінка Української мережі оптичних станцій (http://umos.mao.kiev.ua/ukr)  

Слід зазначити, що аналогічні бази даних провідних світових університетів зазвичай мають зовсім інші масштаби, наукове та прикладне значення. До того ж вони нерідко є не внутрішніми університетськими проектами, а складовими потужних глобальних чи регіональних інформаційних ресурсів. Прикладом далеко не найбільшого з таких проектів є Bay Area Regional Deformation Network, створена Каліфорнійським університетом у Берклі [7]. Вона містить 32 постійно працюючі системи глобального позиціонування і призначена для моніторингу деформацій земної кори в області затоки Сан-Франциско та прогнозування можливих землетрусів у цьому досить сейсмонебезпечному регіоні (рис. 3).

 

Рис. 3. Головна сторінка Bay Area Regional Deformation Network [7] 

Важливим трендом розвитку інформаційних ресурсів освіти є створення великих глобальних проектів, в якому беруть участь як університети, так і окремі науковці та освітяни різних країн. Найбільш відомі проекти такого роду – це Вікіпедія та масові відкриті онлайн курси (MOOC).

Вікіпедія є відкритою онлайн енциклопедією, що містить (станом на  14.03.2015) понад 30 млн. статей написаних 277 світовими мовами, у тому числі понад 560 тис. статей українською мовою. Якість цих статей досить різна, як різним є і рівень їх авторів – від провідних фахівців у тій чи іншій галузі знань до школярів. Я вже писав про це докладніше у статті [8]. Втім, Вікіпедія має механізми саморегулювання, завдяки яким навіть не дуже якісні статті з часом набувають цілком пристойного вигляду. Виключенням є ситуації, коли з певного питання існують декілька поширених точок зору. Це іноді призводить до так званої «війни правок». Але механізми розв’язування подібних проблем розроблені і зазвичай достатньо добре працюють. На рис. 4 показано приклад однієї із статей україномовної Вікіпедії, яка може бути корисним доповненням до шкільних та університетських курсів з історії та архітектури України.

 

Рис. 4. Стаття про Дзвіницю Софійського собору в україномовній Вікіпедії [9] 

Масові відкриті онлайн курси виникли у 2008 р. і з того часу швидко розвиваються. Нерідко говорять, що вони відкрили нову епоху в освіті, завдяки створенню для кожної людини можливості отримати доступ до якісної освіти у зручній формі та у зручний час. Існує думка, що ці курси стали викликом звичним університетам і можуть призвести до їх повного зникнення. Але більшість фахівців вважають, що MOOC є корисним доповненням до традиційних технологій і засобів навчання, стимулюватимуть розвиток, але не загрожують існуванню якісних університетів. Найбільш відомими MOOC платформами сьогодні є Coursera (https://www.coursera.org), EdX (https://www.edx.org), Udacity (https://www.udacity.com) та ін. Всі вони почали працювати у 2012 р. і пропонують курси, підготовлені викладачами багатьох провідних університетів світу. Два подібних проекти нещодавно почали реалізовувати і в Україні – Prometeus та EdEra. 

Prometeus (http://prometheus.org.ua) було створено викладачами КНУ ім. Тараса Шевченка, НТУУ «КПІ» та Києво-Могилянської академії у 2013 р. Сьогодні доступні 12 курсів з університетських освітніх програм і 5 курсів підготовки до ЗНО. Деякі з них показано на рис. 5. Проект EdEra (https://www.ed-era.com) створений у 2014 р. Він більшою мірою спрямований на школярів і пропонує сьогодні 8 курсів. 

Рис. 5. Деякі курси платформи Prometeus (http://prometheus.org.ua) 

Проблемою українських MOOC є малі бюджети. Ці проекти мають обмежене фінансування і потребують допомоги з боку держави і освітянської громадськості. Одним з її напрямів могла б стати розробка та підтримка нових навчальних курсів на волонтерських засадах. Але для цього в умовах фінансової кризи потрібно хоча б не відволікати викладачів на створення нікому не потрібного валу навчально-методичної та іншої документації і скасувати відповідні вимоги законодавства та нормативних актів Кабміну та МОН.

Іншим ресурсом для розвитку українських MOOC могла б стати відмова українських університетів від намагання створити власні електронні курси з усіх дисциплін своїх освітніх програм. Звісно, що серед цих курсів є багато якісних розробок. Але доступ до них зазвичай мають лише студенти, що вивчають відповідні дисципліни. Втім, природним наслідком розпорошення коштів на створення електронних дисциплін є те, що переважна їх більшість дублює одна одну за змістом і має не дуже високу якість. 

Важливим для інженерних та природничих спеціальностей видом інформаційних ресурсів освіти є віртуальні лабораторії. Сьогодні їх можна умовно поділити на три типи. Найпростішими є ресурси, де за допомогою відеозйомки чи мультимедійних технологій просто відтворюється експеримент і надаються необхідні для його розуміння коментарі. Прикладом є Sakshat Virtual Labs (http://iitd.vlab.co.in), створена Індійським технологічним інститутом в Делі. На рис. 6 зображено фрагмент виконання експерименту з вимірювання параметрів кінетики росту дріжджів.

Рис. 6. Фрагмент експерименту з вимірювання параметрів кінетики росту дріжджів [10]  

Такі лабораторії є дуже корисним доповненням до теоретичного матеріалу з дисциплін. Але вони лише ілюструють його і не надають можливості формувати практичні навички учнів та студентів. Більш просунуті лабораторії пропонують їм за допомогою віртуальної моделі самостійно визначати послідовність дій. Прикладом є сайт http://www.virtulab.net, призначений для школярів. Зокрема, при вивченні роботи електромагнітного двигуна школярам тут пропонується самостійно з’єднати у потрібному порядку елементи електричної схеми, а далі, змінюючи опір реостату, спостерігати вплив сили струму у ланцюзі на швидкість обертання ротора двигуна. Набагато потужнішою за своїми можливостями є віртуальна хімічна лабораторія, що створена і підтримується університетом Карнегі-Меллон (рис. 7). 

Рис. 7. Віртуальна хімічна лабораторія університету Карнегі-Меллон [11]

 

В ній учні можуть не тільки користуватися жорстко запрограмованими сценаріями, але і самостійно виконувати «експерименти», користуючись наявними реактивами та приладами. На відміну від інших подібних ресурсів, цю лабораторію можна завантажувати на комп’ютери користувачів і працювати локально. У контексті обговорення норм законодавства щодо освітніх ресурсів варто звернути увагу на те, що віртуальна хімічна лабораторія створена і підтримується за кошти Національного наукового фонду США. Вона є безкоштовною не тільки для університету Карнегі-Мелон, а й для будь-кого у всьому світі. Більш того, для зручності іноземних користувачів створено 14 мовних версій програми, зокрема галісійською, каталонською, литовською та іншими більш поширеними мовами.

Ще один тип віртуальних лабораторій – це за своєю сутністю засоби дистанційного керування устаткуванням для виконання реальних експериментів. Подібні проекти почали розробляти наприкінці 1990-х рр. В багатьох випадках вони відрізняються від звичних форм роботи лише тим, що оператор перебуває не поруч і не у сусідньому приміщенні, а може бути як завгодно далеким від працюючої установки. Тому їх часто називають лабораторіями віддаленого доступу. Зокрема, у Саратівському державному аерокосмічному університеті за такою методологією було реалізовано віртуальний лабораторний практикум на аерогідродинамічній трубі [12]. Прикладами відомих ресурсів такого типу, що мають доступ до сотень лабораторних установок є портали http://www.labshare.edu.au , http://ilab.mit.edu , http://chem.engr.utc.edu  та ін. Характерними їх відмінностями від інших типів віртуальних лабораторій є те, що через необхідність узгодження графіків роботи обладнання тут немає можливості виконувати експерименти у будь-який час. Крім того, обов’язковим є контроль викладача. Але з іншого боку, подібні лабораторії сьогодні використовують не тільки для освітніх цілей, але також і для реальних наукових досліджень. І ще одна важлива особливість. Як і у попередньому випадку, це зазвичай проекти не одного університету, а колективів, що об’єднують представників багатьох установ (часто і багатьох країн), які створюються за підтримки державних бюджетів та/або великих корпорацій.

Важливим інформаційним ресурсом сучасної освіти є програмне забезпечення різного призначення. Існуючі нормативи передбачають, що все потрібне для освітнього процесу програмне забезпечення повинно бути встановлено на комп’ютерах, де працюють учні та студенти. Але останнім часом у світі спостерігається відчутний тренд до часткової відмови від встановлення потрібного ПЗ на комп’ютерах чи локальних серверах і все ширшого використання хмарних сервісів, мобільних та інших технологій віддаленого доступу до програмного забезпечення. Найбільш відомими є офісні сервіси (Office Online, Google Docs, …), хмарні сховища даних (Dropbox, Google Drive, Microsoft OneDrive, …). Але існує і багато інших програмних засобів, доступних за такою технологією. Зокрема, це сервіси для віддалених обчислень на сайтах http://www.cloud.net.ua/1C_online.html (1С – підприємство, бухгалтерія, …), https://ideone.com (створення та компіляція програм мовою С++), http://www.r-fiddle.org  (статистичний аналіз і програмування мовою R) тощо. І знов таки зазначу, що багато подібних сервісів є результатами роботи великих інтернаціональних колективів і безкоштовні для освітян.

Підбиваючи підсумки зазначу, що розуміння потрібних для забезпечення освітнього процесу інформаційних ресурсів останнім часом істотно змінилося і продовжує швидко змінюватися. Тому грубою помилкою буде встановлення у Законі про освіту чи інших законах з питань освіти назв конкретних ресурсів або їх типів, вимог щодо їх наявності безпосередньо в закладах освіти. Головними вимогами мають бути забезпечення доступу учасників освітнього процесу до потрібних їм інформаційних ресурсів, а також дотримання норм законодавства про захист інтелектуальної власності при їх використанні. Все інше бажано або регламентувати в стандартах освітньої діяльності або передати на розсуд закладів освіти. Разом з тим у законодавстві було б доречним встановлення норм, які б визначали механізми створення й підтримки загальнонаціональних і регіональних інформаційних ресурсів спільного користування, а також участі українських освітян в аналогічних міжнародних проектах. 

1. Ліцензійні умови надання освітніх послуг у сфері вищої освіти. http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/z0075-04.

2. Ліцензійні умови надання освітніх послуг у сфері загальної середньої освіти. http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/z0072-04.

3. Проект наказу МОН "Про затвердження ліцензійних умов надання освітніх послуг у сфері вищої освіти". http://old.mon.gov.ua/ua/pr-viddil/1312/1390288033/1398678346.

4. Radcliffe Camera. http://en.wikipedia.org/wiki/Radcliffe_Camera.

5. Закон України «Про вищу освіту». http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1556-18/page2.

6. Закон України «Про загальну середню освіту». http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1060-12/page2.

7. Bay Area Regional Deformation Network. http://seismo.berkeley.edu/bard/#info.

8. В. Бахрушин. Українська Вікіпедія – чи є вона якісним освітнім ресурсом? http://education-ua.org/ua/articles/265-ukrajinska-vikipediya-chi-e-vona-yakisnim-osvitnim-resursom.

9. Дзвіниця Софійського собору. https://uk.wikipedia.org/wiki/Дзвіниця_Софійського_собору.

10. Estimation of growth kinetic parameters in batch fermentation. http://iitd.vlab.co.in/?sub=63&brch=177&sim=1348&cnt=2823.

11. http://chemcollective.org/help/vlabUserGuide.

12. Соловов А.В. Электронное обучение: проблематика, дидактика, технология. – Самара: «Новая техника», 2006. – 462 с.  

Володимир Бахрушин, д.ф.-м.н., професор, академік АН вищої школи України

Інформаційні ресурси освіти
Інформаційні ресурси освіти

Ефективне функціонування будь-якої соціальної системи неможливо без вчасного доступу до якісної інформації. Це повною мірою стосується і освіти, як на рівні управління системою у цілому, так і на рівнях окремих підгалузей, регіонів та закладів освіти. До основних складових інформаційного забезпечення належать різноманітні види інформації (дані, документи, …), технології та засоби їх отримання, оброблення, аналізу, збереження і передачі, а також спеціалізовані організаційні структури, які виконують ці завдання. Нижче я спробую розглянути лише невелику частину проблеми, яка стосується інформаційних ресурсів, що використовуються в освітньому процесі. І лише у розрізі тих вимог, до них, які потрібно чи не потрібно закладати до нового законодавства України про освіту.

 Чинні до сьогодні ліцензійні умови надання освітніх послуг у сфері вищої освіти [1] вважають бібліотеки чи не основним видом інформаційного забезпечення вищої освіти. Вони встановлюють нормативи щодо:

  • забезпеченості студентів підручниками і навчальними посібниками, наявними у власній бібліотеці; 
  • співвідношення посадкових місць у власних читальних залах до загальної кількості студентів;
  • забезпеченості читальних залів фаховими періодичними виданнями;
  • можливості доступу студентів та викладачів до Інтернет через створення обладнаних лабораторій та каналів доступу.

Ліцензійні умови надання освітніх послуг у сфері загальної середньої освіти [2] встановлюють нормативи інформаційного забезпечення лише стосовно бібліотечних фондів навчальних закладів та переліку його ділової документації. Мало чим відрізняються у цьому сенсі ліцензійні умови для інших рівнів освіти. 

Ширшим було розуміння інформаційних ресурсів у проекті нових ліцензійних умов надання освітніх послуг у сфері вищої освіти, який виносився на обговорення у минулому році [3]. Він пропонував встановити нормативи із:

  • забезпеченості доступу до Інтернет з використанням Wi-Fi або інших бездротових технологій в основних навчальних, лабораторних, бібліотечних приміщеннях, гуртожитках;
  • забезпеченості студентів навчальними матеріалами;
  • забезпеченості бібліотеки вітчизняними та закордонними фаховими періодичними виданнями у друкованому та електронному доступі;
  • доступу до баз даних англомовних періодичних наукових видань;
  • наявності офіційного веб-сайту навчального закладу з основною інформацією про його діяльність, зокрема веб-сторінок навчальних дисциплін  з розміщеними на них навчально-методичними матеріалами;
  • забезпеченості програмним забезпеченням, необхідним для управління навчальним процесом, автоматизованого контролю знань, функціонування бібліотеки та бухгалтерії.

Через невідповідність новому Закону про вищу освіту цей проект було знято з розгляду. Втім і в ньому пропоновані нормативи щодо інформаційного забезпечення здаються значною мірою випадковими і застарілими.

Традиційний університет важко уявити без великої бібліотеки. Зокрема, заснована в 1602 р. Бодліанська бібліотека Оксфордського університету (рис. 1) вважається однією з найстаріших в Європі і другою за обсягом фондів (понад 11 млн. одиниць) у Великій Британії. Але значна частка її ресурсів сьогодні доступна далеко поза межами Оксфорда на сайті Оксфордської цифрової бібліотеки (http://www.odl.ox.ac.uk/home.htm).

 

Рис. 1. Будівля та читальна зала ротонди Редкліффа (Radcliffe Camera) – однієї з філій Бодліанської бібліотеки [4] 

У сучасному світі взагалі, і в освіті зокрема, останнім часом істотно змінюються переважні форми доступу до освітніх і наукових ресурсів. Через це змінюється і ставлення до місця бібліотек, форм їх існування, засобів підтримки тощо. Немає жодного сенсу говорити, що «Вищий навчальний заклад зобов’язаний мати у своєму складі бібліотеку, бібліотечний фонд якої має відповідати вимогам стандартів освітньої діяльності», як це зроблено у ч. 6 ст. 33 Закону України про вищу освіту [5]. А згадування в коментарях, що це можуть бути електронні бібліотеки, ще й посилює висновок про її недоречність. Хоча б тому, що така норма націлює на створення великої кількості більш-менш однакових за змістом і поганих за якістю електронних ресурсів. Тим більше, немає сенсу закладати до нового Закону про освіту норму, що кожен заклад освіти (тобто вже не тільки вищій, а й школи, дитячі садочки, позашкільні заклади, …) повинен мати бібліотеку для забезпечення освітнього процесу. Сьогодні ми маємо величезну кількість якісних відкритих освітніх ресурсів, створених різними мовами, розрахованих на різні рівні підготовки та способи сприйняття інформації. Прикладами є бібліотека українських шкільних підручників (http://pidruchniki.net), електронна бібліотека з математики ELibM (http://www.emis.de/ELibM.html), фізико-математична бібліотека EqWorld (http://eqworld.ipmnet.ru/ru/library.htm), Інтернет-бібліотека Московського центру неперервної математичної освіти (http://ilib.mccme.ru) та багато інших. Деякі з них створені і підтримуються вищими навчальними закладами. Інші – науковими установами, громадськими організаціями, профільними спільнотами тощо. Для забезпечення освітнього процесу треба вміти орієнтуватися в тих відкритих інформаційних ресурсах, які вже існують, розвивати їх, створювати нові подібні ресурси та забезпечувати зручний доступ до них учасникам освітнього процесу, але не дублювати їх у кожному закладі освіти. Вказана пропозиція проекту є навіть кроком назад, порівняно з вимогами чинного закону, який згадує бібліотеки лише у загальному переліку позашкільних навчальних закладів (ст. 39) та як засіб самоосвіти громадян (ст. 49) [6]. Замість цього доречно було б сконцентрувати ресурси на підтримці та розвитку провідних бібліотек держави, таких як Національна бібліотека України ім. В.І. Вернадського, Національна бібліотека України для дітей тощо, а також провідних бібліотек регіонів.

Університети сьогодні варто стимулювати до створення не бібліотек, які б містили у друкованому чи електронному вигляді всі підручники з усіх дисциплін, а відкритих спеціалізованих освітніх та наукових інформаційних ресурсів. Таких, як наприклад, фонд стародруків Наукової бібліотеки ім. М. Максимовича КНУ ім. Тараса Шевченка (http://www.rare.univ.kiev.ua/ukr); проект «Космічна погода» ХНУ ім. В.Н. Каразіна (http://sw.astron.kharkov.ua/index.htm) й т. п. Звісно, це не слід розглядати, як пропозицію ліквідувати ті бібліотеки, які сьогодні існують. Провідні університетські бібліотеки з великими фондами важкодоступних, а нерідко й унікальних, видань повинні існувати та розвиватися. На мою думку, незалежно від підпорядкування, вони мають стати загальнодоступними і не тільки виконувати функції обслуговування студентів та викладачів «своїх» університетів, а перетворитися на потужні загальнодержавні чи регіональні культурно-просвітницькі центри. Саме такими є бібліотеки багатьох лідерів сучасної вищої освіти.

Ще одним актуальним завданням є забезпечення доступу учасників освітнього процесу до провідних світових наукових видань та інших подібних інформаційних ресурсів. Сьогодні це дуже обмежено (через брак коштів) реалізується за допомогою електронних підписок університетів. Втім, можливі й інші варіанти, більш реалістичні в сучасних умовах – це спільні міжуніверситетські підписки чи підписки, оформлені на центральні державні й регіональні бібліотеки. Але ці варіанти знов таки не відповідають нормативним вимогам, що враховують лише власні ресурси закладів освіти.

Важливим видом ресурсів, які активно розвиває багато сучасних університетів, є різноманітні спеціалізовані бази даних та інформаційні системи, призначені для широкого кола фахівців. Прикладами є бази даних щодо зірок, транснептунових тіл, астероїдів, метеоритів НДІ астрономії ХНУ им. В.Н. Каразіна (http://uk.astron.kharkov.ua/databases/index_r.html), Українська мережа оптичних станцій для дослідження навколоземного космічного простору (рис. 2) (http://umos.mao.kiev.ua/ukr), база даних «Дзвони України» Прикарпатського національного університету ім. Василя Стефаника (http://www.pu.if.ua/depart/Cdz/ua/2671) та інші.

Рис. 2. Головна сторінка Української мережі оптичних станцій (http://umos.mao.kiev.ua/ukr)  

Слід зазначити, що аналогічні бази даних провідних світових університетів зазвичай мають зовсім інші масштаби, наукове та прикладне значення. До того ж вони нерідко є не внутрішніми університетськими проектами, а складовими потужних глобальних чи регіональних інформаційних ресурсів. Прикладом далеко не найбільшого з таких проектів є Bay Area Regional Deformation Network, створена Каліфорнійським університетом у Берклі [7]. Вона містить 32 постійно працюючі системи глобального позиціонування і призначена для моніторингу деформацій земної кори в області затоки Сан-Франциско та прогнозування можливих землетрусів у цьому досить сейсмонебезпечному регіоні (рис. 3).

 

Рис. 3. Головна сторінка Bay Area Regional Deformation Network [7] 

Важливим трендом розвитку інформаційних ресурсів освіти є створення великих глобальних проектів, в якому беруть участь як університети, так і окремі науковці та освітяни різних країн. Найбільш відомі проекти такого роду – це Вікіпедія та масові відкриті онлайн курси (MOOC).

Вікіпедія є відкритою онлайн енциклопедією, що містить (станом на  14.03.2015) понад 30 млн. статей написаних 277 світовими мовами, у тому числі понад 560 тис. статей українською мовою. Якість цих статей досить різна, як різним є і рівень їх авторів – від провідних фахівців у тій чи іншій галузі знань до школярів. Я вже писав про це докладніше у статті [8]. Втім, Вікіпедія має механізми саморегулювання, завдяки яким навіть не дуже якісні статті з часом набувають цілком пристойного вигляду. Виключенням є ситуації, коли з певного питання існують декілька поширених точок зору. Це іноді призводить до так званої «війни правок». Але механізми розв’язування подібних проблем розроблені і зазвичай достатньо добре працюють. На рис. 4 показано приклад однієї із статей україномовної Вікіпедії, яка може бути корисним доповненням до шкільних та університетських курсів з історії та архітектури України.

 

Рис. 4. Стаття про Дзвіницю Софійського собору в україномовній Вікіпедії [9] 

Масові відкриті онлайн курси виникли у 2008 р. і з того часу швидко розвиваються. Нерідко говорять, що вони відкрили нову епоху в освіті, завдяки створенню для кожної людини можливості отримати доступ до якісної освіти у зручній формі та у зручний час. Існує думка, що ці курси стали викликом звичним університетам і можуть призвести до їх повного зникнення. Але більшість фахівців вважають, що MOOC є корисним доповненням до традиційних технологій і засобів навчання, стимулюватимуть розвиток, але не загрожують існуванню якісних університетів. Найбільш відомими MOOC платформами сьогодні є Coursera (https://www.coursera.org), EdX (https://www.edx.org), Udacity (https://www.udacity.com) та ін. Всі вони почали працювати у 2012 р. і пропонують курси, підготовлені викладачами багатьох провідних університетів світу. Два подібних проекти нещодавно почали реалізовувати і в Україні – Prometeus та EdEra. 

Prometeus (http://prometheus.org.ua) було створено викладачами КНУ ім. Тараса Шевченка, НТУУ «КПІ» та Києво-Могилянської академії у 2013 р. Сьогодні доступні 12 курсів з університетських освітніх програм і 5 курсів підготовки до ЗНО. Деякі з них показано на рис. 5. Проект EdEra (https://www.ed-era.com) створений у 2014 р. Він більшою мірою спрямований на школярів і пропонує сьогодні 8 курсів. 

Рис. 5. Деякі курси платформи Prometeus (http://prometheus.org.ua) 

Проблемою українських MOOC є малі бюджети. Ці проекти мають обмежене фінансування і потребують допомоги з боку держави і освітянської громадськості. Одним з її напрямів могла б стати розробка та підтримка нових навчальних курсів на волонтерських засадах. Але для цього в умовах фінансової кризи потрібно хоча б не відволікати викладачів на створення нікому не потрібного валу навчально-методичної та іншої документації і скасувати відповідні вимоги законодавства та нормативних актів Кабміну та МОН.

Іншим ресурсом для розвитку українських MOOC могла б стати відмова українських університетів від намагання створити власні електронні курси з усіх дисциплін своїх освітніх програм. Звісно, що серед цих курсів є багато якісних розробок. Але доступ до них зазвичай мають лише студенти, що вивчають відповідні дисципліни. Втім, природним наслідком розпорошення коштів на створення електронних дисциплін є те, що переважна їх більшість дублює одна одну за змістом і має не дуже високу якість. 

Важливим для інженерних та природничих спеціальностей видом інформаційних ресурсів освіти є віртуальні лабораторії. Сьогодні їх можна умовно поділити на три типи. Найпростішими є ресурси, де за допомогою відеозйомки чи мультимедійних технологій просто відтворюється експеримент і надаються необхідні для його розуміння коментарі. Прикладом є Sakshat Virtual Labs (http://iitd.vlab.co.in), створена Індійським технологічним інститутом в Делі. На рис. 6 зображено фрагмент виконання експерименту з вимірювання параметрів кінетики росту дріжджів.

Рис. 6. Фрагмент експерименту з вимірювання параметрів кінетики росту дріжджів [10]  

Такі лабораторії є дуже корисним доповненням до теоретичного матеріалу з дисциплін. Але вони лише ілюструють його і не надають можливості формувати практичні навички учнів та студентів. Більш просунуті лабораторії пропонують їм за допомогою віртуальної моделі самостійно визначати послідовність дій. Прикладом є сайт http://www.virtulab.net, призначений для школярів. Зокрема, при вивченні роботи електромагнітного двигуна школярам тут пропонується самостійно з’єднати у потрібному порядку елементи електричної схеми, а далі, змінюючи опір реостату, спостерігати вплив сили струму у ланцюзі на швидкість обертання ротора двигуна. Набагато потужнішою за своїми можливостями є віртуальна хімічна лабораторія, що створена і підтримується університетом Карнегі-Меллон (рис. 7). 

Рис. 7. Віртуальна хімічна лабораторія університету Карнегі-Меллон [11]

 

В ній учні можуть не тільки користуватися жорстко запрограмованими сценаріями, але і самостійно виконувати «експерименти», користуючись наявними реактивами та приладами. На відміну від інших подібних ресурсів, цю лабораторію можна завантажувати на комп’ютери користувачів і працювати локально. У контексті обговорення норм законодавства щодо освітніх ресурсів варто звернути увагу на те, що віртуальна хімічна лабораторія створена і підтримується за кошти Національного наукового фонду США. Вона є безкоштовною не тільки для університету Карнегі-Мелон, а й для будь-кого у всьому світі. Більш того, для зручності іноземних користувачів створено 14 мовних версій програми, зокрема галісійською, каталонською, литовською та іншими більш поширеними мовами.

Ще один тип віртуальних лабораторій – це за своєю сутністю засоби дистанційного керування устаткуванням для виконання реальних експериментів. Подібні проекти почали розробляти наприкінці 1990-х рр. В багатьох випадках вони відрізняються від звичних форм роботи лише тим, що оператор перебуває не поруч і не у сусідньому приміщенні, а може бути як завгодно далеким від працюючої установки. Тому їх часто називають лабораторіями віддаленого доступу. Зокрема, у Саратівському державному аерокосмічному університеті за такою методологією було реалізовано віртуальний лабораторний практикум на аерогідродинамічній трубі [12]. Прикладами відомих ресурсів такого типу, що мають доступ до сотень лабораторних установок є портали http://www.labshare.edu.au , http://ilab.mit.edu , http://chem.engr.utc.edu  та ін. Характерними їх відмінностями від інших типів віртуальних лабораторій є те, що через необхідність узгодження графіків роботи обладнання тут немає можливості виконувати експерименти у будь-який час. Крім того, обов’язковим є контроль викладача. Але з іншого боку, подібні лабораторії сьогодні використовують не тільки для освітніх цілей, але також і для реальних наукових досліджень. І ще одна важлива особливість. Як і у попередньому випадку, це зазвичай проекти не одного університету, а колективів, що об’єднують представників багатьох установ (часто і багатьох країн), які створюються за підтримки державних бюджетів та/або великих корпорацій.

Важливим інформаційним ресурсом сучасної освіти є програмне забезпечення різного призначення. Існуючі нормативи передбачають, що все потрібне для освітнього процесу програмне забезпечення повинно бути встановлено на комп’ютерах, де працюють учні та студенти. Але останнім часом у світі спостерігається відчутний тренд до часткової відмови від встановлення потрібного ПЗ на комп’ютерах чи локальних серверах і все ширшого використання хмарних сервісів, мобільних та інших технологій віддаленого доступу до програмного забезпечення. Найбільш відомими є офісні сервіси (Office Online, Google Docs, …), хмарні сховища даних (Dropbox, Google Drive, Microsoft OneDrive, …). Але існує і багато інших програмних засобів, доступних за такою технологією. Зокрема, це сервіси для віддалених обчислень на сайтах http://www.cloud.net.ua/1C_online.html (1С – підприємство, бухгалтерія, …), https://ideone.com (створення та компіляція програм мовою С++), http://www.r-fiddle.org  (статистичний аналіз і програмування мовою R) тощо. І знов таки зазначу, що багато подібних сервісів є результатами роботи великих інтернаціональних колективів і безкоштовні для освітян.

Підбиваючи підсумки зазначу, що розуміння потрібних для забезпечення освітнього процесу інформаційних ресурсів останнім часом істотно змінилося і продовжує швидко змінюватися. Тому грубою помилкою буде встановлення у Законі про освіту чи інших законах з питань освіти назв конкретних ресурсів або їх типів, вимог щодо їх наявності безпосередньо в закладах освіти. Головними вимогами мають бути забезпечення доступу учасників освітнього процесу до потрібних їм інформаційних ресурсів, а також дотримання норм законодавства про захист інтелектуальної власності при їх використанні. Все інше бажано або регламентувати в стандартах освітньої діяльності або передати на розсуд закладів освіти. Разом з тим у законодавстві було б доречним встановлення норм, які б визначали механізми створення й підтримки загальнонаціональних і регіональних інформаційних ресурсів спільного користування, а також участі українських освітян в аналогічних міжнародних проектах. 

1. Ліцензійні умови надання освітніх послуг у сфері вищої освіти. http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/z0075-04.

2. Ліцензійні умови надання освітніх послуг у сфері загальної середньої освіти. http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/z0072-04.

3. Проект наказу МОН "Про затвердження ліцензійних умов надання освітніх послуг у сфері вищої освіти". http://old.mon.gov.ua/ua/pr-viddil/1312/1390288033/1398678346.

4. Radcliffe Camera. http://en.wikipedia.org/wiki/Radcliffe_Camera.

5. Закон України «Про вищу освіту». http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1556-18/page2.

6. Закон України «Про загальну середню освіту». http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1060-12/page2.

7. Bay Area Regional Deformation Network. http://seismo.berkeley.edu/bard/#info.

8. В. Бахрушин. Українська Вікіпедія – чи є вона якісним освітнім ресурсом? http://education-ua.org/ua/articles/265-ukrajinska-vikipediya-chi-e-vona-yakisnim-osvitnim-resursom.

9. Дзвіниця Софійського собору. https://uk.wikipedia.org/wiki/Дзвіниця_Софійського_собору.

10. Estimation of growth kinetic parameters in batch fermentation. http://iitd.vlab.co.in/?sub=63&brch=177&sim=1348&cnt=2823.

11. http://chemcollective.org/help/vlabUserGuide.

12. Соловов А.В. Электронное обучение: проблематика, дидактика, технология. – Самара: «Новая техника», 2006. – 462 с.  

Володимир Бахрушин, д.ф.-м.н., професор, академік АН вищої школи України

22.04.2015
Володимир Бахрушин
*
Поделиться

Оставьте комментарий

Через сайт
Через Вконтакте
Через Фейсбук

Комментарии  

Автор: Кость Михайленко
Опубликовано 16.05.2015 в 11:40
Дуже цікаві матеріали. Зокрема, про віртуальні лабораторії. На жаль наші стандарти освіти не тільки не стимулюють, але і перешкоджають використанню подібних систем. Навіть, коли вони безкоштовні.
Автор: Володимир Бахрушин
Опубликовано 18.05.2015 в 06:35
Дякую. Треба в нових стандартах освітньої діяльності враховувати світовий досвід і тенденції. Зокрема, при оцінюванні університетів можна враховувати їх участь у створенні якісних загальнонаціона льних і міжнародних освітніх ресурсів освітнього призначення.
Автор: Максим Петренко
Опубликовано 10.05.2015 в 14:31
Інформаційні ресурси - це добре. Але і про традиційні не треба забувати.
Автор: Володимир Бахрушин
Опубликовано 18.05.2015 в 06:37
Так. Традиційні ресурси теж потрібні. Але їх місце в сучасній освіті може істотно змінюватися. Треба виходити з вимог конкретних освітніх програм і потреби у формуванні конкретних компетентностей .
Автор: Іван
Опубликовано 04.05.2015 в 21:57
Нажаль, як свідчить практика, у вищих навчальних закладах України не в повній мірі використовуютьс я ці сучасні інформаційні ресурси, що є неаби-якою "інформаційною втратою" для майбутніх фахівців нашої держави.
Також,слід підкреслити деякі дискусійні проблеми з приводу вищезазначеної інформації:
1. Вільний доступ до значної кількості інформації ще не свідчить про "її достовірність".
2. Вільний доступ до будь-якої інформації прискорює інформаційний пошук для науковців, але в той же час підвищує ризик "випадкового" порушення інтелектуальног о права.
3. Вільний доступ до інформації також знижує її цінність. Студенти вільно можуть створити пошуковий запит з декількох орієнтовних слів потрібної їм теми і навіть не вдумуючись її списати. А працюючи в бібліотеці сам процес пошуку інформації вимагає "включення свідомості". У цьому випадку їм просто необхідно використовувати на практиці теоретичні методи наукового дослідження: аналіз, синтез, абстрагування та узагальнення.
Автор: Володимир Бахрушин
Опубликовано 18.05.2015 в 06:45
Питання достовірності у рівній мірі стосується як інформації з вільним доступом, так і інформації з обмеженим доступом. Але в першому випадку перевіряти достовірність набагато легше.
Вільний доступ не підвищує ризик "випадкового" порушення авторського права. По-перше, вільний доступ вже передбачає, що чи не єдиною загрозою є використання інформації без посилання на джерела. А це дуже важко зробити "випадково". По-друге, наявність інформації у відкритом доступі полегшує пошук плагіату. А відтак і зменшує відповідний ризик.
Вільний доступ не може знизити цінність інформації для освітніх потреб. Цінність має інформація, а не спосбі її пошуку. До того ж, тут теж треба шукати інформацію. І ніхто не заважає учню (студенту) її читати, а не користуватися методом copypast.
Автор: Артем
Опубликовано 01.05.2015 в 17:08
МООC - це майбутнє освіти. Не обов'язково вся освіта зведеться до них. Але використовувати їх за декілька років будуть всі. І це істотно змінить систему освіти.
Автор: Володимир Бахрушин
Опубликовано 03.05.2015 в 16:40
Згоден. Університетам треба вчитися працювати в нових умовах. Зокрема, концентрувати ресурси не на дублюванні вже наявних якісних інформаційних ресурсів, а на створенні тих, яких не вистачає. Об'єднувати для цього зусілля з іншими освітніми та науковими закладами. Змінюється роль викладача, який перестає бути джерелом знань, а стає чимось середнім між гідом та консультантом.
Автор: Alex
Опубликовано 28.04.2015 в 08:53
Підтримую думку автора, що треба запроваджувати глобальні та національні інформаційні ресурси, а не дублювати одне й те саме у кожному університеті. Поняття інформаційних ресурсів не треба зводити до бібліотек і телеканалів. Воно набагато ширше. Варто було б також звернути увагу на розвиток систем дистанційного навчання та систем управління освітою.
Автор: Володимир Бахрушин
Опубликовано 03.05.2015 в 16:44
Ресурсне забезпечення сьогодні треба оцінювати не за кількістю книжок, журналів, комп'ютерів, ... А за тим, забезпечено зручний і легальний доступ студентів (учнів) до потрібних їм ресурсів, чи ні. І оцінювати це, насамперед, мають самі студенти та учні.
Наверх
Точка зору Аналітика Блоги Форум
Kenmore White 17" Microwave Kenmore 17" Microwave
Rated 4.5/5 based on 1267 customer reviews