Укр Рус

Дата: 19.11.2018

Подписка на новости

Що заважає розбудові системи забезпечення якості вищої освіти в Україні?

Автор:
Юрій Федорченко
Опубликовано
27.05.2018

Прискіплива увага до питання розбудови систем із забезпечення якості вищої освіти в єдиному європейському просторі вищої освіти пов’язана з усвідомленням тих загроз, що постають з новими викликами. Одним з таких викликів є процес масовізації вищої освіти, насамперед університетської освіти.

В умовах масовізації вищої освіти стає проблематичним повноцінне забезпечення якості вищої освіти. Звісно, не стільки сама масовізація спричиняє нехтування якістю, скільки неспроможність та небажання в певних реаліях поступатися кількістю заради якості.

Усвідомлення необхідності реформування вищої освіти в Україні передусім мало бути обумовлено врахуванням проблеми із забезпеченням її якості. В цьому розумінні реформування системи вищої освіти в наших вітчизняних умовах мало б бути процесом розбудови відповідної системи забезпечення якості вищої освіти. Така розбудова  мала б стати стратегічним завданням реформи вищої освіти в Україні, чого, на жаль, так і не сталося.

Сьогодні ми визнаємо, що розбудова системи забезпечення якості вищої освіти є частиною тих зобов’язань, які брала на себе Україна перед нашими західними партнерами. І хоча це так, і хоча дійсно зобов’язання потрібно виконувати, проте, розбудова чогось лише як виконання зовнішніх зобов’язань – без внутрішнього переконання в необхідності здійснення відповідних кроків та розуміння їх значення та ваги – ніколи не буде ефективним. Зазначимо відверто, сьогодні в Україні все ще відсутнє належне порозуміння щодо даного питання. Підходи до імплементації  Закону «Про вищу освіту»  в частині розділу про забезпечення якості вищої освіти підтверджує цю тезу.

Якщо для повноцінного функціонування системи забезпечення якості вищої освіти потрібна значна кількість незалежних освітніх експертів, то сьогодні ми не маємо навіть достатньої кількості  освітніх експертів, які б в цілому розуміли природу системи забезпечення якості вищої освіти та могли б повноцінно сприяти її запуску. Слід визнати, що і на законодавчому рівні така система виписується доволі проблематично та суперечливо.

Європейські стандарти та рекомендації щодо забезпечення якості в європейському просторі вищої освіти доволі специфічно враховані в Законі «Про вищу освіту». Тоді як рекомендації значною мірою направлені на розбудову мережі незалежних установ оцінювання та забезпечення якості вищої освіти, наш Закон виписаний так, що без незалежних установ можна і обійтися, вони хоча і передбачаються, однак не розглядаються як необхідні інституційні суб’єкти системи забезпечення якості вищої освіти. Отже, проблеми розбудови зовнішньої системи забезпечення якості вищої освіти є очевидними. Не менш проблематично складається ситуація з розбудовою внутрішніх (локальних) систем забезпечення якості вищої освіти в закладах вищої освіти. Певну складність становить питання розуміння самого поняття якості вищої освіти.

Про проблему з розумінням поняття якості вищої освіти

Однією з перешкод на шляху розбудови системи забезпечення якості вищої освіти стоїть на перший погляд суто теоретичне питання щодо розуміння поняття якості вищої освіти. Як видається, проблеми з його визначенням є не суб’єктивними, а об’єктивними. Власне, дане поняття має не одне значення, а принаймні два значення. Дане поняття потрібно не стільки визначати, скільки експлікувати (розкривати) ті можливі значення, які воно може містити. Такі можливі значення не обов’язково мають бути взаємовиключними, вони можуть паралельно враховуватися. Існують два головні підходи до витлумачення феномену якості вищої освіти. По-перше, якість вищої освіти розуміється як відповідність освіти (освітніх програм) певним стандартам. По-друге, якість вищої освіти розуміється як відповідність освіти (освітніх програм) запитам тих, хто отримує вищу освіту. Так званий студентоценризм, який проголошується як один з принципів реформи вищої освіти, є вираженням другого підходу та навіть його абсолютизацією. Власне, в підходах до вищої освіти та її реформуванні важливо поєднати дві цінності: традицію та антропоцентризм в освіті. Сьогодні існує тенденція до того, що принцип антропоцентризму у вищій освіті може бути хибно витлумачений через його зведення до принципу студентоцентризму. Таке зведення відбувається в умовах масовізації вищої освіти, значною мірою саме масовізації вищої освіти веде до такого зведення. Юрій Рашкевич (заступник Міністра освіти і науки України) нагадує нам, що, за термінологією Тюнінга, «студентоцентризм - це методологія побудови й реалізації освітніх програм, направлена на максимізацію придатності до працевлаштування випускників». Зважаючи на вагомість даного нагадування, ми все ж можемо відповісти наступним чином: чи не звужує розбудова вищої освіти на основі принципу студентоцентризму розуміння природи вищих навчальних закладів, скажімо університету? Якщо університет буде розбудовуватися лише як заклад, що своїм пріоритетом має реалізацію освітніх програм, направлених на максимізацію придатності до працевлаштування випускників, то чи буде такий заклад відповідати призначенню університету? Власне, ми повертаємося до питання необхідності належного визначення типів ВНЗ у чинному Законі «Про вищу освіту». Важливо, щоб різні типи ВНЗ пропонували різні типи навчальних програм, які мають оцінюватися, виходячи з їх характеру. Далеко не кожна освітня програма може бути оцінена з точки зору роботодавця. Неврахування необхідності розрізнення двох типів вищої освіти вже сьогодні суттєво позначається на якості освіти як в першому, так і в другому розумінні поняття якості вищої освіти.

Про ситуацію з розбудовою внутрішніх систем забезпечення якості вищої освіти

Згідно з результатами дослідження, проведеного Міжнародним фондом досліджень освітньої політики, щодо впровадження локальних систем управління якістю в українських закладах вищої освіти,  ситуація з розбудовою внутрішніх систем забезпечення якості вищої освіти є далекою навіть від задовільної оцінки. Українські заклади вищої освіти виказують схильність перебільшувати власні досягнення на шляху розбудови внутрішніх систем забезпечення якості освіти. Хоча представники понад 88% українських закладів вищої освіти, залучених до дослідження, стверджують, що в їхніх закладах створені внутрішні системи забезпечення якості вищої освіти, проте, згідно з оцінкою директора зазначеного Фонду Тараса Фінікова, щонайбільше 10-15% українських ЗВО можуть говорити про значні успіхи в розбудові саме внутрішніх систем забезпечення якості освіти, понад 50% закладів можуть говорити про розбудову окремих елементів такої системи. Як видається, навіть 10-15% є занадто оптимістичною оцінкою. Не можна говорити про розбудову внутрішньої системи забезпечення якості освіти, якщо в закладі нехтують напрацюванням ключових процедур забезпечення якості освіти. Так у питанні напрацювання процедур щодо забезпечення якості викладацького складу за останні чотири роки, тобто фактично з початку реформи вищої освіти у 2014 році жодних помітних зрушень непомітно. Щодо цього Тарас Фініков та Андрій Годжик (директор науково-методичного центру організації навчального процесу, Київський національний університет ім. Тараса Шевченка) висловили майже тотожну думку на фаховій дискусії щодо забезпечення якості вищої освіти України в контексті імплементації угоди про асоціацію з ЄС, яка відбулася в Київській школі економіки 15 травня цього року.

Не доводиться дивуватися щодо проблем з розбудовою внутрішніх систем забезпечення якості освіти у закладах вищої освіти, бо така розбудова не може відбуватися поза розбудовою зовнішньої системи забезпечення якості вищої освіти.

 

Чи очікують в українських закладах вищої освіти на розбудову національної системи забезпечення кості вищої освіти?

Успіх будь-якої справи так чи інакше залежить від того, наскільки таку справу готові підтримати у відповідній сфері. Найкраще вдається те, на що вже очікують. Важливо не плутати  реальну потребу в чомусь та очікування на щось. Це далеко не тотожні речі. Безумовно, українські заклади вищої освіти потребують розбудови як внутрішніх систем забезпечення якості вищої освіти, так і зовнішньої системи забезпечення якості вищої освіти. Більш того, без такої розбудови вся реформа вищої освіти втрачає будь-який сенс.

Чому ж в Україні на всіх рівнях ігнорують це питання? Чому ані менеджмент закладів вищої освіти, ані наукові-педагогічні (педагогічні) колективи закладів вищої освіти не виказують свого очікування на відповідні реформи. Чому в закладах вищої освіти сьогодні відбувається не стільки розбудова локальних систем забезпечення якості освіти, скільки відбувається імітація такого процесу? Відповідь полягає в тому, що повноцінна розбудова систем забезпечення якості вищої освіти не відповідає тим уявленням та практикам, що сформувалися у сфері вищої освіти, зокрема у вищих навчальних закладах протягом останніх кількох десятиліть.

Напрацювання повноцінних процедур забезпечення якості освіти та їх впровадження у закладах вищої освіти докорінно змінить сьогодні панівні практики взаємодії між викладачами та студентами, керівниками структурних підрозділів та викладачами. На жаль, такі практики сьогодні є «комфортними» для багатьох суб’єктів навчального процесу, проте така «комфортність» спричиняє низьку якість освіти у закладах вищої освіти. Забезпечення якості освіти у закладі вищої освіти поміж іншого передбачає відкритість закладу, готовність до його оновлення, зокрема до постійного оновлення викладацького складу, яке буде відбуватися у відповідності до певних процедур, а не сумнівних практик. Це докорінно змінить роль відповідних практик, зокрема практики проведення конкурсів на заміщення  посад науково-педагогічних (педагогічних) працівників. Цього насправді сьогодні не бажають не лише керівники закладів вищої освіти, а й переважна більшість науково-педагогічних колективів.

Про роль ВНЗ у розбудові системи забезпечення якості вищої освіти

Особливу проблему сьогодні становить відсутність підтримки створення зовнішньої системи забезпечення якості вищої освіти на рівні закладів вищої освіти. Можна навіть говорити про певну відстороненість та байдужість. Саме цим можна пояснити відсутність реакції зі сторони ВНЗ на ситуацію довкола НАЗЯВО. Без бодай мінімальної підтримки зі сторони закладів вищої освіти розраховувати на помітні зрушення в питання розбудови національної системи забезпечення якості вищої освіти доволі складно. Сьогодні навіть провідні університети країни не демонструють значних успіхів у питанні розбудови локальних систем забезпечення якості вищої освіти. Іншими словами, вони не виконують тієї ролі, яку б мали виконувати. Саме тому потрібно вивчати та вітати напрацювання відповідних процедур забезпечення якості у всіх вітчизняних ЗВО. На жаль, позитивні приклади є доволі рідкими. Однак навіть і такі приклади далеко не завжди отримують належне висвітлення. Сьогодні потрібно підтримати відповідні приклади та сприяти їх популяризації.

Парадокс вітчизняного Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти

Свого часу положення про НАЗЯВО виписувалися в проекті сьогодні чинного Закону «Про вищу освіту» як такі, що мали ніби «захистити» вищі навчальні заклади від того керівництва, яке стояло на чолі МОН до початку 2014 року. Після ухвалення нового Закону «Про вищу освіту» нове керівництво МОН, яке безпосередньо належало до кола творців нового Закону, усвідомило, що Закон наділяє НАЗЯВО надмірними повноваженнями в умовах, коли, мовляв, вищі навчальні заклади вже не потрібно захищати від керівництва МОН. Сьогодні з цього вже не роблять великої таємниці. Багато що можна пояснити сьогодні таким «усвідомленням». Блокування формування НАЗЯВО в 2015 році було пов’язано з закидами окремим членам НАЗЯВО, такі закиди носили значною мірою політичний характер. Сьогодні доля НАЗЯВО пов’язана вже з роботою конкурсної комісії, створеної у відповідності до Постанови  Кабінету Міністрів (№926 від 22.11.2017). Така комісія має гарантувати належне обрання членів НАЗЯВО. Нагадаємо, що перший склад НАЗЯВО так фактично повноцінно і не розпочав свою роботу, його члени достроково втратили свої повноваження. Сьогодні функціонує лише Секретаріат НАЗЯВО без колегіального органу.

Не будемо давати оцінку окремим рішенням, заявам чи висловлюванням. Зазначимо, що у справі НАЗЯВО занадто багато політики, що шкодить не лише питанню формування НАЗЯВО, а й питанню розбудови системи забезпечення якості вищої освіти в цілому.

Слід погодитися з тим, що новим Законом Національному агентству дійсно надається значна частина повноважень, яка раніше, за старого Закону, належала до повноважень МОН. Так, НАЗЯВО має тенденцію до його перетворення в Міністерство вищої освіти та науки. Справедливими є судження тих, хто вважає, що НАЗЯВО насамперед має опікуватися саме формуванням експертного середовища, маючи одним зі своїх головних завдань акредитацію незалежних агенцій та співпрацю з ними. Як видається, таку позицію поділяють Олег Шаров (генеральний директор директорату вищої освіти і освіти дорослих), Олена Панич  (експерт з питань освіти, співробітник відділу аналітичного та правового забезпечення НАЗЯВО). Сьогодні нам пропонують проекти Положень про акредитацію освітніх програм НАЗЯВО, Положення про експертні галузеві Ради НАЗЯВО, Положення про експертів з зовнішнього оцінювання якості вищої освіти. Такі проекти нам презентує Олена Панич. Варто визнати, що такі проекти є гарно підготовлені, вони відповідають чинному Закону. Проблема полягає лише в тому, що сам чинний Закон не дозволяє повноцінно розбудувати систему забезпечення якості вищої освіти, повноваження НАЗЯВО та незалежних установ в ньому прописані доволі неадекватно. Занадто багато повноважень в НАЗЯВО та занадто мало у незалежних агенцій.

Сьогодні дійсно праві ті, хто вважає, що НАЗЯВО має тенденцію до його перетворення в Міністерство вищої освіти і науки. Власне, ідея створення окремого Міністерства вищої освіти і науки є цілком слушною. Часто вказують на те, що увага Міністерства до певних сфер освіти часто залежить від особи міністра. Мабуть,  в умовах довготривалої реформи сфери вищої освіти варто було б подумати про існування відповідного міністерства. Слід нагадати, що в ряді європейських країн існують міністерства саме вищої освіти і науки. Проте, таке міністерство якщо і має існувати, то воно має існувати паралель з існуванням НАЗЯВО.

Про відсутність визначення пріоритетів у питанні розбудови системи забезпечення якості вищої освіти

При розбудові національної системи забезпечення якості вищої освіти мали б насамперед звертати увагу на її розбудову як цілого, що буде містити в собі відповідну систему противаг. Основна увага при розбудові внутрішніх (локальних) систем забезпечення якості вищої освіти мала б надаватися саме напрацюванню відповідних процедур забезпечення якості вищої освіти, при цьому наголос слід було б робити саме на процедурах забезпечення якості викладацького складу. Замість того, щоб концентрувати увагу на питанні реалізації системної кадрової політики у ВНЗ, МОН пішов старим шляхом посилення вимог до викладачів. Подібно в самих закладах вищої освіти розуміють кроки щодо реалізації кадрової політики. Нам сьогодні часто пропонують дивитися на суть проблеми, навіть застерігають від формального підходу до питання розбудови внутрішніх систем забезпечення якості вищої освіти. При цьому не звертають увагу на те, що сьогодні фактично не відбувається напрацювання процедур забезпечення якості освіти у ЗВО, зокрема щодо процедур проведення конкурсів на заміщення науково-педагогічних посад, які б дозволили суттєво змінити сприйняття викладачем себе у закладі освіти. Процедури є формалізованою справедливістю. Саме це ми маємо пам’ятати при їх відповідному напрацюванні. Такого розуміння  нам ще  не вистачає. 

Рекомендації

1. При проясненні поняття «якість вищої освіти» та підходів щодо її забезпечення слід зважати на те, що  об’єктивно можна говорити про щонайменше два підходи (орієнтація на стандарти (традицію) та орієнтація на того, хто отримує освіту). Кожен з таких підходів має право на життя.

2. Різні типи освітніх програм мають визначатися типами освіти. Різні типи закладів вищої освіти можуть пропонувати різного типу освітні програми. Оцінка якості таких освітніх програм може потребувати відповідного підходу до розуміння поняття якості вищої освіти. Слід визнати, що спроба спрощення підходів до визначення якості вищої освіти та наголос на другому підході в перспективі буде сприяти руйнації університету та університетської освіти.

3. Процедури внутрішнього забезпечення якості вищої освіти повинні оцінювати виключно  в рамках зовнішньої системи забезпечення якості вищої освіти. Така оцінка в умовах відсутності зовнішньої системи забезпечення якості освіти є неможливою.

4. Національне агентство із забезпечення якості вищої освіти може зберігати ті повноваження, які йому надає чинний Закон, лише в умовах відсутності мережі незалежних агенцій оцінювання та забезпечення якості вищої освіти.

5. Національне агентство сьогодні має передусім сприяти формування експертної спільноти, члени якої зможуть в перспективі формувати незалежні установи оцінювання та забезпечення якості вищої освіти. Позбавлення надмірних повноважень НАЗЯВО має відбутися на шляху надання закладам вищої освіти більших можливостей та прав.

6. Питання акредитації освітніх програм має в перспективі бути передано до сфери відповідальності незалежних агенцій. Національне агентство має в майбутньому виконувати функції арбітра у випадку незгоди закладу вищої освіти з висновком та рішенням незалежної агенції щодо акредитації відповідної освітньої програми. 

Юрій Федорченко, кандидат філософських наук, незалежний освітній аналітик-консультант.

Що заважає розбудові системи забезпечення якості вищої освіти в Україні?
Що заважає розбудові системи забезпечення якості вищої освіти в Україні?

Прискіплива увага до питання розбудови систем із забезпечення якості вищої освіти в єдиному європейському просторі вищої освіти пов’язана з усвідомленням тих загроз, що постають з новими викликами. Одним з таких викликів є процес масовізації вищої освіти, насамперед університетської освіти.

В умовах масовізації вищої освіти стає проблематичним повноцінне забезпечення якості вищої освіти. Звісно, не стільки сама масовізація спричиняє нехтування якістю, скільки неспроможність та небажання в певних реаліях поступатися кількістю заради якості.

Усвідомлення необхідності реформування вищої освіти в Україні передусім мало бути обумовлено врахуванням проблеми із забезпеченням її якості. В цьому розумінні реформування системи вищої освіти в наших вітчизняних умовах мало б бути процесом розбудови відповідної системи забезпечення якості вищої освіти. Така розбудова  мала б стати стратегічним завданням реформи вищої освіти в Україні, чого, на жаль, так і не сталося.

Сьогодні ми визнаємо, що розбудова системи забезпечення якості вищої освіти є частиною тих зобов’язань, які брала на себе Україна перед нашими західними партнерами. І хоча це так, і хоча дійсно зобов’язання потрібно виконувати, проте, розбудова чогось лише як виконання зовнішніх зобов’язань – без внутрішнього переконання в необхідності здійснення відповідних кроків та розуміння їх значення та ваги – ніколи не буде ефективним. Зазначимо відверто, сьогодні в Україні все ще відсутнє належне порозуміння щодо даного питання. Підходи до імплементації  Закону «Про вищу освіту»  в частині розділу про забезпечення якості вищої освіти підтверджує цю тезу.

Якщо для повноцінного функціонування системи забезпечення якості вищої освіти потрібна значна кількість незалежних освітніх експертів, то сьогодні ми не маємо навіть достатньої кількості  освітніх експертів, які б в цілому розуміли природу системи забезпечення якості вищої освіти та могли б повноцінно сприяти її запуску. Слід визнати, що і на законодавчому рівні така система виписується доволі проблематично та суперечливо.

Європейські стандарти та рекомендації щодо забезпечення якості в європейському просторі вищої освіти доволі специфічно враховані в Законі «Про вищу освіту». Тоді як рекомендації значною мірою направлені на розбудову мережі незалежних установ оцінювання та забезпечення якості вищої освіти, наш Закон виписаний так, що без незалежних установ можна і обійтися, вони хоча і передбачаються, однак не розглядаються як необхідні інституційні суб’єкти системи забезпечення якості вищої освіти. Отже, проблеми розбудови зовнішньої системи забезпечення якості вищої освіти є очевидними. Не менш проблематично складається ситуація з розбудовою внутрішніх (локальних) систем забезпечення якості вищої освіти в закладах вищої освіти. Певну складність становить питання розуміння самого поняття якості вищої освіти.

Про проблему з розумінням поняття якості вищої освіти

Однією з перешкод на шляху розбудови системи забезпечення якості вищої освіти стоїть на перший погляд суто теоретичне питання щодо розуміння поняття якості вищої освіти. Як видається, проблеми з його визначенням є не суб’єктивними, а об’єктивними. Власне, дане поняття має не одне значення, а принаймні два значення. Дане поняття потрібно не стільки визначати, скільки експлікувати (розкривати) ті можливі значення, які воно може містити. Такі можливі значення не обов’язково мають бути взаємовиключними, вони можуть паралельно враховуватися. Існують два головні підходи до витлумачення феномену якості вищої освіти. По-перше, якість вищої освіти розуміється як відповідність освіти (освітніх програм) певним стандартам. По-друге, якість вищої освіти розуміється як відповідність освіти (освітніх програм) запитам тих, хто отримує вищу освіту. Так званий студентоценризм, який проголошується як один з принципів реформи вищої освіти, є вираженням другого підходу та навіть його абсолютизацією. Власне, в підходах до вищої освіти та її реформуванні важливо поєднати дві цінності: традицію та антропоцентризм в освіті. Сьогодні існує тенденція до того, що принцип антропоцентризму у вищій освіті може бути хибно витлумачений через його зведення до принципу студентоцентризму. Таке зведення відбувається в умовах масовізації вищої освіти, значною мірою саме масовізації вищої освіти веде до такого зведення. Юрій Рашкевич (заступник Міністра освіти і науки України) нагадує нам, що, за термінологією Тюнінга, «студентоцентризм - це методологія побудови й реалізації освітніх програм, направлена на максимізацію придатності до працевлаштування випускників». Зважаючи на вагомість даного нагадування, ми все ж можемо відповісти наступним чином: чи не звужує розбудова вищої освіти на основі принципу студентоцентризму розуміння природи вищих навчальних закладів, скажімо університету? Якщо університет буде розбудовуватися лише як заклад, що своїм пріоритетом має реалізацію освітніх програм, направлених на максимізацію придатності до працевлаштування випускників, то чи буде такий заклад відповідати призначенню університету? Власне, ми повертаємося до питання необхідності належного визначення типів ВНЗ у чинному Законі «Про вищу освіту». Важливо, щоб різні типи ВНЗ пропонували різні типи навчальних програм, які мають оцінюватися, виходячи з їх характеру. Далеко не кожна освітня програма може бути оцінена з точки зору роботодавця. Неврахування необхідності розрізнення двох типів вищої освіти вже сьогодні суттєво позначається на якості освіти як в першому, так і в другому розумінні поняття якості вищої освіти.

Про ситуацію з розбудовою внутрішніх систем забезпечення якості вищої освіти

Згідно з результатами дослідження, проведеного Міжнародним фондом досліджень освітньої політики, щодо впровадження локальних систем управління якістю в українських закладах вищої освіти,  ситуація з розбудовою внутрішніх систем забезпечення якості вищої освіти є далекою навіть від задовільної оцінки. Українські заклади вищої освіти виказують схильність перебільшувати власні досягнення на шляху розбудови внутрішніх систем забезпечення якості освіти. Хоча представники понад 88% українських закладів вищої освіти, залучених до дослідження, стверджують, що в їхніх закладах створені внутрішні системи забезпечення якості вищої освіти, проте, згідно з оцінкою директора зазначеного Фонду Тараса Фінікова, щонайбільше 10-15% українських ЗВО можуть говорити про значні успіхи в розбудові саме внутрішніх систем забезпечення якості освіти, понад 50% закладів можуть говорити про розбудову окремих елементів такої системи. Як видається, навіть 10-15% є занадто оптимістичною оцінкою. Не можна говорити про розбудову внутрішньої системи забезпечення якості освіти, якщо в закладі нехтують напрацюванням ключових процедур забезпечення якості освіти. Так у питанні напрацювання процедур щодо забезпечення якості викладацького складу за останні чотири роки, тобто фактично з початку реформи вищої освіти у 2014 році жодних помітних зрушень непомітно. Щодо цього Тарас Фініков та Андрій Годжик (директор науково-методичного центру організації навчального процесу, Київський національний університет ім. Тараса Шевченка) висловили майже тотожну думку на фаховій дискусії щодо забезпечення якості вищої освіти України в контексті імплементації угоди про асоціацію з ЄС, яка відбулася в Київській школі економіки 15 травня цього року.

Не доводиться дивуватися щодо проблем з розбудовою внутрішніх систем забезпечення якості освіти у закладах вищої освіти, бо така розбудова не може відбуватися поза розбудовою зовнішньої системи забезпечення якості вищої освіти.

 

Чи очікують в українських закладах вищої освіти на розбудову національної системи забезпечення кості вищої освіти?

Успіх будь-якої справи так чи інакше залежить від того, наскільки таку справу готові підтримати у відповідній сфері. Найкраще вдається те, на що вже очікують. Важливо не плутати  реальну потребу в чомусь та очікування на щось. Це далеко не тотожні речі. Безумовно, українські заклади вищої освіти потребують розбудови як внутрішніх систем забезпечення якості вищої освіти, так і зовнішньої системи забезпечення якості вищої освіти. Більш того, без такої розбудови вся реформа вищої освіти втрачає будь-який сенс.

Чому ж в Україні на всіх рівнях ігнорують це питання? Чому ані менеджмент закладів вищої освіти, ані наукові-педагогічні (педагогічні) колективи закладів вищої освіти не виказують свого очікування на відповідні реформи. Чому в закладах вищої освіти сьогодні відбувається не стільки розбудова локальних систем забезпечення якості освіти, скільки відбувається імітація такого процесу? Відповідь полягає в тому, що повноцінна розбудова систем забезпечення якості вищої освіти не відповідає тим уявленням та практикам, що сформувалися у сфері вищої освіти, зокрема у вищих навчальних закладах протягом останніх кількох десятиліть.

Напрацювання повноцінних процедур забезпечення якості освіти та їх впровадження у закладах вищої освіти докорінно змінить сьогодні панівні практики взаємодії між викладачами та студентами, керівниками структурних підрозділів та викладачами. На жаль, такі практики сьогодні є «комфортними» для багатьох суб’єктів навчального процесу, проте така «комфортність» спричиняє низьку якість освіти у закладах вищої освіти. Забезпечення якості освіти у закладі вищої освіти поміж іншого передбачає відкритість закладу, готовність до його оновлення, зокрема до постійного оновлення викладацького складу, яке буде відбуватися у відповідності до певних процедур, а не сумнівних практик. Це докорінно змінить роль відповідних практик, зокрема практики проведення конкурсів на заміщення  посад науково-педагогічних (педагогічних) працівників. Цього насправді сьогодні не бажають не лише керівники закладів вищої освіти, а й переважна більшість науково-педагогічних колективів.

Про роль ВНЗ у розбудові системи забезпечення якості вищої освіти

Особливу проблему сьогодні становить відсутність підтримки створення зовнішньої системи забезпечення якості вищої освіти на рівні закладів вищої освіти. Можна навіть говорити про певну відстороненість та байдужість. Саме цим можна пояснити відсутність реакції зі сторони ВНЗ на ситуацію довкола НАЗЯВО. Без бодай мінімальної підтримки зі сторони закладів вищої освіти розраховувати на помітні зрушення в питання розбудови національної системи забезпечення якості вищої освіти доволі складно. Сьогодні навіть провідні університети країни не демонструють значних успіхів у питанні розбудови локальних систем забезпечення якості вищої освіти. Іншими словами, вони не виконують тієї ролі, яку б мали виконувати. Саме тому потрібно вивчати та вітати напрацювання відповідних процедур забезпечення якості у всіх вітчизняних ЗВО. На жаль, позитивні приклади є доволі рідкими. Однак навіть і такі приклади далеко не завжди отримують належне висвітлення. Сьогодні потрібно підтримати відповідні приклади та сприяти їх популяризації.

Парадокс вітчизняного Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти

Свого часу положення про НАЗЯВО виписувалися в проекті сьогодні чинного Закону «Про вищу освіту» як такі, що мали ніби «захистити» вищі навчальні заклади від того керівництва, яке стояло на чолі МОН до початку 2014 року. Після ухвалення нового Закону «Про вищу освіту» нове керівництво МОН, яке безпосередньо належало до кола творців нового Закону, усвідомило, що Закон наділяє НАЗЯВО надмірними повноваженнями в умовах, коли, мовляв, вищі навчальні заклади вже не потрібно захищати від керівництва МОН. Сьогодні з цього вже не роблять великої таємниці. Багато що можна пояснити сьогодні таким «усвідомленням». Блокування формування НАЗЯВО в 2015 році було пов’язано з закидами окремим членам НАЗЯВО, такі закиди носили значною мірою політичний характер. Сьогодні доля НАЗЯВО пов’язана вже з роботою конкурсної комісії, створеної у відповідності до Постанови  Кабінету Міністрів (№926 від 22.11.2017). Така комісія має гарантувати належне обрання членів НАЗЯВО. Нагадаємо, що перший склад НАЗЯВО так фактично повноцінно і не розпочав свою роботу, його члени достроково втратили свої повноваження. Сьогодні функціонує лише Секретаріат НАЗЯВО без колегіального органу.

Не будемо давати оцінку окремим рішенням, заявам чи висловлюванням. Зазначимо, що у справі НАЗЯВО занадто багато політики, що шкодить не лише питанню формування НАЗЯВО, а й питанню розбудови системи забезпечення якості вищої освіти в цілому.

Слід погодитися з тим, що новим Законом Національному агентству дійсно надається значна частина повноважень, яка раніше, за старого Закону, належала до повноважень МОН. Так, НАЗЯВО має тенденцію до його перетворення в Міністерство вищої освіти та науки. Справедливими є судження тих, хто вважає, що НАЗЯВО насамперед має опікуватися саме формуванням експертного середовища, маючи одним зі своїх головних завдань акредитацію незалежних агенцій та співпрацю з ними. Як видається, таку позицію поділяють Олег Шаров (генеральний директор директорату вищої освіти і освіти дорослих), Олена Панич  (експерт з питань освіти, співробітник відділу аналітичного та правового забезпечення НАЗЯВО). Сьогодні нам пропонують проекти Положень про акредитацію освітніх програм НАЗЯВО, Положення про експертні галузеві Ради НАЗЯВО, Положення про експертів з зовнішнього оцінювання якості вищої освіти. Такі проекти нам презентує Олена Панич. Варто визнати, що такі проекти є гарно підготовлені, вони відповідають чинному Закону. Проблема полягає лише в тому, що сам чинний Закон не дозволяє повноцінно розбудувати систему забезпечення якості вищої освіти, повноваження НАЗЯВО та незалежних установ в ньому прописані доволі неадекватно. Занадто багато повноважень в НАЗЯВО та занадто мало у незалежних агенцій.

Сьогодні дійсно праві ті, хто вважає, що НАЗЯВО має тенденцію до його перетворення в Міністерство вищої освіти і науки. Власне, ідея створення окремого Міністерства вищої освіти і науки є цілком слушною. Часто вказують на те, що увага Міністерства до певних сфер освіти часто залежить від особи міністра. Мабуть,  в умовах довготривалої реформи сфери вищої освіти варто було б подумати про існування відповідного міністерства. Слід нагадати, що в ряді європейських країн існують міністерства саме вищої освіти і науки. Проте, таке міністерство якщо і має існувати, то воно має існувати паралель з існуванням НАЗЯВО.

Про відсутність визначення пріоритетів у питанні розбудови системи забезпечення якості вищої освіти

При розбудові національної системи забезпечення якості вищої освіти мали б насамперед звертати увагу на її розбудову як цілого, що буде містити в собі відповідну систему противаг. Основна увага при розбудові внутрішніх (локальних) систем забезпечення якості вищої освіти мала б надаватися саме напрацюванню відповідних процедур забезпечення якості вищої освіти, при цьому наголос слід було б робити саме на процедурах забезпечення якості викладацького складу. Замість того, щоб концентрувати увагу на питанні реалізації системної кадрової політики у ВНЗ, МОН пішов старим шляхом посилення вимог до викладачів. Подібно в самих закладах вищої освіти розуміють кроки щодо реалізації кадрової політики. Нам сьогодні часто пропонують дивитися на суть проблеми, навіть застерігають від формального підходу до питання розбудови внутрішніх систем забезпечення якості вищої освіти. При цьому не звертають увагу на те, що сьогодні фактично не відбувається напрацювання процедур забезпечення якості освіти у ЗВО, зокрема щодо процедур проведення конкурсів на заміщення науково-педагогічних посад, які б дозволили суттєво змінити сприйняття викладачем себе у закладі освіти. Процедури є формалізованою справедливістю. Саме це ми маємо пам’ятати при їх відповідному напрацюванні. Такого розуміння  нам ще  не вистачає. 

Рекомендації

1. При проясненні поняття «якість вищої освіти» та підходів щодо її забезпечення слід зважати на те, що  об’єктивно можна говорити про щонайменше два підходи (орієнтація на стандарти (традицію) та орієнтація на того, хто отримує освіту). Кожен з таких підходів має право на життя.

2. Різні типи освітніх програм мають визначатися типами освіти. Різні типи закладів вищої освіти можуть пропонувати різного типу освітні програми. Оцінка якості таких освітніх програм може потребувати відповідного підходу до розуміння поняття якості вищої освіти. Слід визнати, що спроба спрощення підходів до визначення якості вищої освіти та наголос на другому підході в перспективі буде сприяти руйнації університету та університетської освіти.

3. Процедури внутрішнього забезпечення якості вищої освіти повинні оцінювати виключно  в рамках зовнішньої системи забезпечення якості вищої освіти. Така оцінка в умовах відсутності зовнішньої системи забезпечення якості освіти є неможливою.

4. Національне агентство із забезпечення якості вищої освіти може зберігати ті повноваження, які йому надає чинний Закон, лише в умовах відсутності мережі незалежних агенцій оцінювання та забезпечення якості вищої освіти.

5. Національне агентство сьогодні має передусім сприяти формування експертної спільноти, члени якої зможуть в перспективі формувати незалежні установи оцінювання та забезпечення якості вищої освіти. Позбавлення надмірних повноважень НАЗЯВО має відбутися на шляху надання закладам вищої освіти більших можливостей та прав.

6. Питання акредитації освітніх програм має в перспективі бути передано до сфери відповідальності незалежних агенцій. Національне агентство має в майбутньому виконувати функції арбітра у випадку незгоди закладу вищої освіти з висновком та рішенням незалежної агенції щодо акредитації відповідної освітньої програми. 

Юрій Федорченко, кандидат філософських наук, незалежний освітній аналітик-консультант.

27.05.2018
Юрій Федорченко
*
Наверх
Точка зору Аналітика Блоги Форум
Kenmore White 17" Microwave Kenmore 17" Microwave
Rated 4.5/5 based on 1267 customer reviews