Післядипломна педагогічна освіта: чи потрібна нова модель розвитку?
Автор:
Вадим Лунячек
Опубликовано
03.02.2016 |
Постановка проблеми
Протягом 2015 р. в освітянських колах тривала дискусія стосовно подальших напрямів розвитку післядипломної педагогічної освіти. Одним із ключових її аспектів була доля обласних інститутів післядипломної педагогічної освіти.
Існуюча сьогодні система післядипломної педагогічної освіти в основному склалася наприкінці 30-х років ХХ ст. і, відповідно, є відображенням адміністративно-командної системи управління освітою, в основі якої знаходяться авторитарне відношення до керівника навчального закладу і вчителя, застарілі економічні механізми. Після 1991 р. відбулася певна косметична модернізація цієї системи, але вона не призвела до принципово якісних змін.
Якщо підбити висновки численних публікацій за тематикою, що розглядається, можна виділити дві основні точки зору:
1. Міняти нічого не треба. Система підвищення кваліфікації через ІППО себе виправдала і після певної модернізації повинна існувати.
2. ІППО не потрібні, бо якість підвищення кваліфікації, яку вони забезпечують не відповідає вимогам часу.
Таким чином можна стверджувати, що жорстка дискусія, яка відбулася, однозначно доводить, що зміни потрібні. Але які? Реформування системи освіти України на початку ХХІ століття свідчить, що багато дійсно реформаторських кроків не були системними (наприклад введення ЗНО, що є однозначно позитивним кроком не супроводжувалось одночасними змінами у нормативно-правовій базі, особливо організаційно-фінансового спрямування), в багатьох же випадках, що ще гірше, − заполітизованими (введення спочатку 12-річної школи, потім повернення до 11-річної школи і знов перехід до 12-річної школи). Прикладів можна наводити багато.
Саме тому, розуміючи, що настав час для реформування системи післядипломної педагогічної освіти бажано бачити цю реформу системною, бо вона прямо стосується практично всіх педагогічних працівників нашої країни, а непрямо − всього населення, бо його більшість є замовниками освітніх послуг і бажають щоб вони були якісними.
Слід також підкреслити, що наведене нижче бачення є особистою точкою зору автора.
Поточна ситуація в післядипломній педагогічній освіті
Суттєвою проблемою розвитку післядипломної педагогічної освіти є відсутність окремого законодавчого акту. Проект закону «Про освіту дорослих» так і не був затверджений. Відповідну діяльність регламентують сьогодні низка статей в діючих законодавчих актах, що регламентують діяльність системи освіти і низці підзаконних актів.
Щодо підвищення кваліфікації педагогічних працівників на базі ІППО, то основною проблемою – є низька якість освітніх послуг, що надаються слухачам. Заради об’єктивності слід сказати, що є і позитивні приклади, але їх не багато.
Виникає питання чому? Переважно справа в тому, що кадровий склад кафедр суттєво поступається кафедрам університетів і інших ВНЗ педагогічного спрямування. Приклади наявності на кафедрах ІППО осіб, що мають докторський ступінь або звання професора є одиничними. Частину годин викладають особи взагалі без вченого ступеня і звання. Більшість із викладачів не ведуть наукової роботи, не мають аспірантів, не приймають участь у роботі спецрад по захисту дисертацій тощо. Результат низька якість викладання на курсах підвищення кваліфікації.
Частина цієї проблеми пов’язана із проблематичним статусом науково-педагогічних працівників ІППО. Згідно з Положенням про республіканський (Автономної Республіки Крим), обласні та Київський і Севастопольський міські інститути післядипломної педагогічної освіти (2000 р.) ці структури є державними вищими навчальними закладами III − IV рівнів акредитації. Однак працівників тих ІППО, які не мали сертифіката про акредитацію мали численні проблеми, починаючи від отримання вчених звань і закінчуючи оформленням наукової пенсії. Сьогодні в контексті змін які відбулися в освітньому законодавстві, прийняттям Закону «Про вищу освіту» (2014), підготовкою нового Закону «Про освіту» тощо, це питання остаточно не врегульовано.
Однією з проблем пов’язаних з ІППО є суттєве навантаження на місцевий бюджет. Кожен рік відбувається боротьба за кошти на їх утримання на обласному рівні, особливо в тих областях, де існують комунальні вищі навчальні заклади, численні заклади інтернатного типу тощо. Але проблема не тільки у прямих витратах. На жаль, сьогодні в підвищенні кваліфікації вчителів доволі часто продовжує існувати механістичний підхід. Бюджет планується виходячи з контингенту вчителів розділеного на пʼять (періодичність підвищення кваліфікації). Разом із тим в ситуації, коли окремі районні управління освіти не дотягують до планових показників, деякі вчителі направляються на курси підвищення кваліфікації частіше ніж один раз на пʼять років, що відповідно веде до невиправданого використання бюджетних коштів.
Проблемним залишається взаємозв’язок курсового і між курсового підвищення кваліфікації педагогічних працівників. Справа не тільки в тому, що ми маємо суттєво різний рівень працівників районних методичних кабінетів, що забезпечують цей процес і не завжди системну координацію дій між ІППО і РМК. В сьогоднішніх умовах ми маємо певне прокрустово ложе, яке педпрацівник приймає таким, яке воно є. План РМК у між курсовий період є догмою, яка не дозволяє проявитися особистоті вчителя.
Одним із важливих аспектів про який ми вже неодноразово писали є відсутність накопичувальної системи у єдиній заліковій книжці вчителя або керівника освіти щодо підвищення його кваліфікації.
Певні елементи цієї системи існують у багатьох країнах світу, що у вітчизняній науковій літературі ґрунтовно висвітлено на прикладі англомовних країн А.Сбруєвою, Н.Мукан та ін.
Стратегія змін
З нашої точки зору процес підвищення кваліфікації педагогічних працівників і керівників освіти повинен бути принципово змінений. Разом із тим ліквідація ІППО повинна відбутися після організаційного вирішення питань передбачених у дорожній карті освітньої реформи в Україні на період 2015−2025 років, яку розробила Стратегічна дорадча група «Освіта», створена в рамках спільного проекту Міжнародного фонду «Відродження» та БФ «Інститут розвитку освіти» в липні 2014 року для надання консультативної й експертної підтримки Міністерству освіти і науки України. Зокрема там пропонується: «Демонополізувати й урізноманітнити систему післядипломної педагогічної освіти. Запровадити ваучер професійного розвитку учителя, забезпечивши в такий спосіб самостійний вибір місця підвищення кваліфікації».
Виходячи з викладеного вище пропоную створити у кожному регіоні координаціну раду з питань професійної педагогічної освіти. Її функціями повинні бути такі:
− створення і підтримка потужного Web-сайту з пропозиціями ВНЗ педагогічного спрямування та альтернативних структур щодо підвищення кваліфікації певних категорій педагогічних працівників (за умови наявності відповідної ліцензії);
− ведення бази даних педагогічних і керівних кадрів освіти щодо підвищення ними кваліфікації;
− надання пропозицій щодо ліцензійних обсягів і напрямів підвищення кваліфікації ВНЗ на території обслуговування (а може згодом і формування потреби у педагогічних кадрах для певної території);
− надання індивідуальних консультацій педагогічним працівникам щодо формування їх індивідуального профілю підвищення кваліфікації;
− моніторинг процесів підвищення кваліфікації в регіоні розташування;
− реєстрація заліковивх книжок педагогічних працівник у єдиній базі даних;
− видача сертифікатів відповідності для проходження педагогічним праціником або керівником освіти атестації тощо.
Орієнтовна графічна модель підвищення кваліфікації педагогічних і керівних кадрів освіти надана на рис.1.
Рис. 1. Орієнтовна модель підвищення кваліфікації педагогічних і керівних кадрів освіти
Прихильники подальшого існування ІППО як один із аргументів наводять діяльність методичної служби цих закладів, які проводять значну роботу і виступають координатором методичних служб районів відповідної області. Ці служби є корисними, але по-перше вони можуть функціонувати у вигляді обласного методичного центру. По-друге їх функції у порівнянні з діючими повинні бути суттєво переглянуті. В сьогоднішніх умовах окрім методичної роботи вони виконують десятки інших функцій, в тому числі функцій непрямого контролю закладів освіти. Є очевидним, що реакція педагогічних працівників і керівників закладів освіти на методиста обласного ІППО приблизно ж така, як і на спеціаліста обласного департаменту освіти, який перевіряє певне питання.
Є очевидним, що децентралізація управління освітою в Україні поставить на порядок денний низку питань, пов’язаних із переглядом функцій обласних департаментів освіти і науки. Частина цих функцій в сьогоднішніх реаліях непрямо перекладена в тому числі на ІППО, де створюються відповідно від поставленого завдання відділи і лабораторії (наприклад ліцензування та атестації навчальних закладів), які виконують більше контролюючі ніж методичні функції. Таким чином, розглядаючи в цьому матеріали можливі перспективи підвищення кваліфікації педагогічних працівників ми констатуємо, що одним із нагальних питань сьогодення є створення нової науково-обґрунтованої моделі управління освітою на регіональному рівні, без наявності якої не будуть реально реалізовані цілі децентралізації управління країною, що стоять сьогодні на порядку денному. Але ми плануємо розглянути це питання в окремому матеріалі.
Повертаючись до проблеми створення координаційних рад з питань професійної педагогічної освіти необхідно підкреслити, що цей процес потребує низки організаційно-правових заходів:
− створення відповідного положення;
− внесення змін до діючої нормативно-правової бази з питань освіти;
− створення спеціального прикладного програмного забезпечення;
− розробка нових інформаційних ресурсів;
− розробка нового пакету документації (в тому числі і відповідної залікової книжки), який супроводжує процес підвищення кваліфікації педагогічного працівника тощо.
Одним із документів повинна стати залікова книжка державного зразка − документ, де буде фіксуватись тривалість і періодичність підвищення кваліфікації. Необхідну кількість кредитів педагогічний працівник зможе набирати не в одному навчальному закладі, а в кількох за своїм бажанням при умові наявності у них відповідної ліцензії.
Розглядаючи фінансову складову підвищення кваліфікації, ми неодноразово наголошували на тому, що нагальною потребою часу є розробка і затвердження на загальнодержавному рівні ваучера і механізму його використання. Обсяги фінансування у ньому повинні відштовхуватися від мінімальної кількості годин, що дозволить педагогічному працівнику пройти чергову атестацію. Разом із тим, якщо особою, що підвищує кваліфікацію, будуть залучені додаткові кошти для свого професійного розвитку, це обов’язково повинно братися до уваги при проходженні атестації.
До речі запропонована вище модель дозволяє більш логічно вирішити і питання підвищення кваліфікації педагогічних працівників закладів професійно-технічної освіти, закладів, що готують молодших бакалаврів тощо. Сьогодні вони як викладачі-предметники дисциплін загального спрямування звертаються до ІППО, а як викладачі спеціальних дисциплін до ВНЗ інженерно-педагогічного або іншого спрямування, що мають відповідну ліцензію.
Сьогодні також в процесі підвищення кваліфікації практично не використовуються можливості трансферу технологій. Реалізація запропонованої нами моделі дозволить педагогічним і керівним кадрам реально користуватися результатами наукової роботи провідних педагогічних ВНЗ України. В свою чергу тематика наукових розробок колективів вчених буде враховувати специфіку замовника.
Слід також звернути увагу на ще один аспект проблеми, що розглядається. Це необхідність перегляду в сторону розширення функцій Українського центру оцінювання якості освіти і його структурних підрозділів. Ми неодноразово наголошували на необхідності введення процедур вимірювання професійної компетентності претендентів на керівні посади в освіті і керівників освіти в процесі атестації шляхом застосування тестових технологій. Аналогічні процедури є доцільними і для педагогічних працівників в процесі отримання ліцензії (якщо таке рішення буде прийнято) і в атестаційний період. Проведення зазначених процедур повинно бути покладено на УЦЯО і його структурні підрозділи.
На підставі результатів вимірювання професійної компетентності педагогічного працівника чи керівника освіти та його залікової книжки з питань підвищення кваліфікації координаційна рада з питань професійної педагогічної освіти надасть сертифікат, що буде підставою для подальшого проведення атестаційної процедури.
Підсумки
З моєї точки зору запропоновані підходи дозволять:
1. Реорганізувати систему підвищення кваліфікації педагогічних працівників у відповідності до найкращого світового досвіду.
2. Принципово змінити алгоритм підвищення кваліфікації об’єднавши процеси, що відбуваються в курсовий і між курсовий період.
3. Активізувати широкі маси вчителів і зробити їх суб’єктами процесу підвищення кваліфікації. Поліпшити його індивідуалізацію.
4. Суттєво покращити якість підвищення кваліфікації за рахунок введення ринкових механізмів і наявності реальної конкуренції між ВНЗ відповідного спрямування і іншими постачальниками освітніх послуг.
5. Оптимізувати витрачання бюджетних коштів і чітко відстежувати їх рух у конкретній сфері використання.
6. Формувати ринок педагогічної праці на основі результатів моніторингу.
Вадим Лунячек, доктор педагогічних наук, завідувач кафедри креативної педагогіки і інтелектуальної власності УІПА.
Комментарии
«для безперервної освіти потрібно створювати заклади, де працювали б не науковці з купленими дипломами, як є зараз, а люди, які мають досвід практичної діяльності в закладах освіти на відповідних посадах та за час роботи в них досягли значних результатів, опанували систему роботи, бездоганно володіють нориативно-прав овими та законодавчими документами»
Залишилось дочекатися, що з Марсу прилетять ці люди та підуть працювати в такі заклади. З Юпітеру прилетять люди, які будуть створювати такі заклади.
Нажаль реалії такі, що необхідно використовувати наявний потенціал освіти, як це робить пан Вадим Лунячек.
Конкуренція й дозволить створення нових закладів. Якщо буде для них економічна основа. Наприклад, "ваучерна". Не рішенням облради чи обладміністраці ї створюється "незалежні структури" . Свого часу теж казали, що без "Госплана" та "Госснаба" неможна. Умовні "незалежні структури" це є частина системи. Один з класиків казав "критерий истины - общественно-пол итическая практика". Тому в мене немає впевнености, що Каразін або Сковорода краще навчить ніж Сухомлінський. Є впевненість, що педагоги самі розбируться хто дать кращі знання щодо підвищення кваліфікації.
Підтримую тезиси пана Вадима. З таких міркувань.
1. Конкуренція у після дипломній освіті є засіб її удосконалення та розвитку, монополізація – шлях до стагнації та марного витрачання коштів.
2. Викладачі вищів педагогічного спрямування мають працювати не тільки зі студентами, а й з учителями. Docendo discimus – навчая інших, учимося сами. Має бути ланцюг: викладач передає знання про школу студенту, студент став учителем передає знання про школу викладачу на курсах післядипломної освіти, викладач передає знання новим студентам.
Зараз є монополія ІППО. Конкуренція, це коли педагоги будуть обирати між ХАНО, ХНУ, ХНПУ, ХГПА, ХГУ "НУА" та іншими. Про "знищувати" - це вже Ви десь у іншому місці прочитали...
З повагою - О.Жосан
Я маю 110 наукових і науково-методич них публікацій, серед яких 2 монографії та кілька посібників. Захистився я 2008 року після 24 років роботи в освіті на посадах учителя, директора школи, методиста. Усі працівники моєї кафедри мають досвід роботи в школі. На інших кафедрах нашого інституту ситуація приблизно така ж сама.
Якщо ВНЗ десь і невдалі у післядипломній освіті, то лише тому, що відсутня здорова конкуренція у цьому сегменті.
Періоди:
1. Внутрішньоутробний
2. Новонароджений 1 - 10 днів
3. Грудний вік 10 днів - 1 рік
4. Раннє дитинство 1-3 роки
5. Перше дитинство 4-7 років
6. Друге дитинство 8-12 років (хлопчики) 8-11 років (дівчатка)
7. Підлітковий вік 13 - 16 років (хлопчики) 12-15 років (дівчата)
8. Юнацький вік 17-21 рік (юнаки) 16-20 років (дівчата)
9. Зрілий вік 1-й період 22-35 (чоловіки) 21-35 (жінки); 2-й період 36-60 (чоловіки) 36-55 (жінки)
10. Літній вік 61-74 роки (чоловіки) 56-74 року (жінки)
11. Старечий вік 75-90 років (чоловіки та жінки)
12. Довгожителі 90 років і старше