Укр Рус

Дата: 19.11.2018

Подписка на новости

Про управління в сфері вищої освіти

Автор:
Юрій Федорченко
Опубликовано
01.09.2016

Держава і система управління у сфері вищої освіти 

Відомо, що держава є поганим менеджером. Вірніше кажучи, поганими менеджерами часто виявляють себе державні чиновники. І справа не в тотальній відсутності  певних здібностей саме в державних чиновників. Справа в природі чи характері державного управління в певних сферах, зокрема в сфері вищої освіти.  

Певне нерозуміння та різночитання викликає сам вираз “забезпечення реалізації державної політики у сфері вищої освіти”, адже державний чиновник як представник відповідного державного органу влади позиціонує себе як гарант забезпечення реалізації державної політики. Однак на практиці останнє виявляє себе лише як маніпулювання та хитання, що визначаються міркуваннями політичної доцільності чи недоцільності ухвалення тих чи інших рішень, а іноді через особисту  зацікавленість чиновників в ухваленні чи несхваленні відповідних рішень . Для сфери вищої освіти така практика означає невизначеність та залежність її розвитку від політичної кон’юнктури чи вподобань чиновників, що негативно позначається на розвитку системи вищої освіти. 

Сьогодні питання про управління в сфері вищої освіти є питанням про роль держави в системі вищої освіти; вірніше кажучи, мова йде про право чиновників майже безперешкодно втручатися у справи вищих навчальних закладів, а іноді навіть на свій розсуд визначати долю тієї чи іншої людини.

Практика стосунків між окремими особистостями, що перебувають на різних ланках ієрархічної драбини системи вищої освіти, залишається старою, пострадянською. Такій практиці притаманна не продуктивна співпраця управлінця та освітянина, а спроба контролювати ситуацію першим та прагнення уникання чи навіть відвертим саботажем дій першого останнім. 

В сфері вітчизняної  системи вищої освіти далеко не викладач та студент вищої школи є ключовими суб’єктами. Міністерські чиновники та університетські менеджери  відіграють провідну роль. Подекуди складається враження, що в Україні система вищої освіти розбудовується лише з однією метою, а саме з метою забезпечення кращих та сприятливіших умов праці для працівників Міністерства та керівників вищих навчальних закладів.

Потрібно покласти край існуванню системи управління, в якій є великі начальники, що можуть видавати будь-які, навіть самі безглузді, накази, та маленькі виконавці, які мусять всі ті накази виконувати. Особливо неприйнятною є ситуація, за якої таким великим начальником виступає міністр, а рядовим та слухняним виконавцем виступає професор чи доцент університету. Система має бути побудована на інших принципах та підходах.

Ефективність системи управління певної сфери визначається оптимальним розподілом повноважень між відповідною кількістю суб’єктів, що покликані виконувати в даній сфері управлінські функції. Суб’єкти, що мають право виконувати управлінські функції, не повинні дублювати роботу одне одного.

Важливо, щоб суб’єкти управління мали належний та повний перелік повноважень, що дозволить їм повною мірою виконувати управлінські функції.  Номінально в Україні саме Кабінет Міністрів виступає ключовим суб’єктом управління в сфері вищої освіти. Одна він делегує частину своїх повноважень центральному органу виконавчої влади у сфері освіти і науки.  Таким органом на сьогоднішній день виступає Міністерство освіти і науки. Звісно, в системі освіти може бути створено окреме Міністерство вищої освіти і науки. В ряді європейських країн має місце практика існування таких міністерств.

Чи варто зберігати єдине Міністерство освіти і науки?

Звісно, існування єдиного Міністерства освіти і науки має свої плюси та переваги. Разом з тим, доводиться констатувати, що, як показує практика, в Україні дуже часто МОН акцентує свою увагу на тих проблемах та сегментах освіти, які відповідають інтересам керівника Міністерства. Іншими словами, акцент в роботі МОН визначається постаттю керівника. Так, в тому разі якщо на чолі МОН стоїть представник ректорського корпусу, то це неодмінно робить пріоритетами проблеми вищої, зокрема університетської освіти. На жаль, це часто пов’язано з певним нехтуванням проблем середньої освіти. В тому ж разі якщо МОН очолює людина, яка асоціює себе зі шкільною освітою, то це неминуче веде до певного нехтування проблем вищої школи.

Можна констатувати, що значною мірою проблеми середньої освіти накопичувалися через те, що єдине Міністерство освіти очолювали люди, які представляли саме вищу освіту. Міністри-ректори мало зважали на проблеми середньої школи, все це врешті-решт формувало передумови для погіршення якості шкільної освіти, що вже в свою чергу поверталося своєрідним бумерангом у сферу вищої освіти.

Про оптимальний перелік повноважень центрального органу у сфері вищої освіти (освіти і науки)

Потрібно переосмислити перелік повноважень центрального органу виконавчої влади у сфері освіти та науки, його слід звести до вичерпного переліку повноважень, які не можуть та не повинні доповнюватися в Законі фразою на кшталт “здійснює інші повноваження відповідно до законодавства”. Бо така розмитість формулювань дозволяє чиновнику доволі вільно інтерпретувати повноваження центрального органу у сфері вищої освіти. Більш того, повноваження центрального органу у сфері вищої освіти (освіти і науки) мають прописуватися виключно Законом “Про вищу освіту”.

Чи має сенс включати до повноважень центрального органу виконавчої влади у сфері освіти і науки повноваження, які є декларативними та такими, що дозволяють імітувати певну діяльність та навіть розраховувати на певну фінансову підтримку такої діяльності?  Так, має мало сенсу фактичне наділення МОН повноваженням щодо сприяння у працевлаштуванні випускників навчальних закладів. МОН не має реальних механізмів сприяти такому працевлаштуванню, а всі проби контролювати цей процес зі сторони МОН ведуть лише до зайвого клопоту для вищих навчальних закладів. В даному повноваженні мова йде про суто декларативну норму, яка на практиці не працює.

Особливе занепокоєння викликають окремі норми ст. 13 Закону “Про вищу освіту”, якими визначаються конкретні повноваження  центрального органу виконавчої влади у сфері освіти та науки та які направлені на обмеження автономії вищих навчальних закладів, зокрема мова йде про встановлення порядку атестації педагогічних працівників вищих навчальних закладів для присвоєння їм кваліфікаційних категорій і педагогічних звань,    утворення атестаційної колегії, яка затверджує рішення вчених рад вищих навчальних закладів (наукових установ) про присвоєння науковим і науково-педагогічним працівникам вчених звань старшого дослідника, доцента та професора,  схвалення порядку присудження наукових ступенів спеціалізованими вченими радами вищих навчальних закладів (наукових установ), встановлення порядку присвоєння вищими навчальними закладами та науковими установами вчених звань науковим та науково-педагогічним працівникам.

Так, постійні зміни порядку присвоєння вчених звань вказують не стільки на пошук ідеального варіанту, скільки на відсутність можливості ефективно вирішити це питання на рівні центру.

Головна увага центрального органу виконавчої влади у сфері вищої освіти (освіти і науки) має бути зосереджена на забезпеченні підготовки нормативно-правової бази та проведенні відповідної аналітично-інформаційної роботи. Саме така діяльність даного органу має сприяти розвитку та повноцінному функціонуванню системи вищої освіти. Проте робота по забезпеченню нормативно-правової базу не повинна переходити в дріб’язкову регламентацію реалізації кадрової політики у вищих навчальних закладах, зокрема виражатися в розробці відповідних порядків присвоєння вчених звань та присудження наукових ступенів, в контролі за дотриманням вимог відповідних порядків, що постійно змінюються.  

Практика затвердження відповідних рішень вчених рад вищих навчальних закладів, зокрема рішень вищих навчальних закладів (наукових установ) про присвоєння науковим і науково-педагогічним працівникам вчених звань старшого дослідника, доцента та професора лише деформує систему вищої освіти. Центральний орган виконавчої влади у сфері освіти і науки за такої практики перетворюється з суб’єкта управління системою вищої освіти на суб’єкта, що фактично безпосередньо здійснює управління вищими навчальними закладами. Таке втручання в життя вищих навчальних закладів та вибірковий характер такого втручання насправді веде лише до руйнації системи вищої освіти. За такої практики постійних втручань керівники МОН перетворюються з системних управлінців на грізних чи великодушних начальників, до яких всі намагаються звертатися в пошуках  “правди”.

Система, в якій на кількох рівнях ухвалюють по суті одне і те ж рішення,  що завершується остаточним ухваленням рішення на рівні центрального органу виконавчої влади, не лише веде до марного витрачання часу і ресурсів, а й породжує нестабільність системи. В такій нестабільній системі важко буває встановити відповідальність за ухвалення рішень.

Ефективною буде лише така робота центрального органу виконавчої влади у сфері освіти і науки, яка буде зводитися до забезпечення відповідної нормативно-правової бази, аналітично-інформаційної роботи та розподілу фінансування поміж вищих навчальних закладів за результатами моніторингу якості вищої освіти.

Міністерство освіти і науки (центральний орган виконавчої влади у сфері освіти і науки) має бути позбавлено необхідності виступати дрібним контролером та втягуватися в постійні чвари та розбірки.

МОН може зберігати значний вплив на систему вищої освіти та окремі вищі навчальні заклади виключно через механізм розподілу фінансування за результатами моніторингу забезпечення якості  вищої освіти у системі вищої освіти та в конкретних вищих навчальних закладах.

Звісно, можлива і інша, цілком централізована, модель управління у сфері вищої освіти, а саме модель, яка, скажімо, реалізується у Франції. Однак варто розуміти, що така модель передбачає вже існуючі ефективні центральні органи виконавчої влади у сфері вищої освіти, що вже засвідчили своєю попередньою успішною роботою спроможність виконувати відповідні  управлінські функції. Однією з ознак такої готовності є низький рівень корупції на рівні інститутів державної влади.

Державний контроль у сфері вищої освіти  чи сучасний моніторинг у системі забезпечення якості вищої освіти?

Слід визнати одну доволі парадоксальну річ: державний контроль у сфері вищої освіти реально не направлений на забезпечення якості вищої освіти. Звісно, якщо не плутати реальні можливості та декларативні заяви керівників та чиновників відповідних відомств.

В умовах існування псевдо системи вищої освіти, що визначається надмірною опікою її суб’єктів зі сторони держави, державний контроль є лише елементом патерналізму, а не інструментом для забезпечення якості вищої освіти.  Державний контроль опікає, а не розвиває. Він стримує, а не стимулює. Отже, якщо державний контроль і має залишатися в сфері вищої освіти, то він має бути мінімізованим.

Потрібно зрозуміти різницю між дріб’язковим державним контролем у сфері вищої освіти та широким моніторингом у системі забезпечення якості вищої освіти.

По-перше, на відміну від вибіркового державного контролю у сфері вищої освіти системний моніторинг у системі забезпечення якості вищої освіти направлений на процедури забезпечення якості освіти, а не лише на виявлення окремих недоліків у роботі  тієї чи іншої інституції.

По-друге,  державний контроль у системі управління в сфері вищої освіти, як правило, виявляється замкнутим сам на собі. Він часто зводиться до покарань закладів освіти за їх невідповідність певним вимогам. Моніторинг у системі забезпечення якості вищої освіти навпаки направлений саме на розвиток системи як такої, адже його одним з головних завдань є напрацювання пропозицій системного характеру. Освітній моніторинг направлений на майбутні зміни, тоді як державний контроль направлений на збереження існуючого стану речей. Державний контроль здебільшого карає, моніторинг направлений на підготовку пропозицій.

По-третє, в системі забезпечення якості вищої освіти, до якої має належати освітній моніторинг, легше відшукати запобіжники проявам корупції, ніж це можна зробити в системі державного управління і державного контролю у сфері вищої освіти.

Система управління та корупційне середовище

Саме неефективна система управління в сфері вищої освіти породжує корупційне середовище. Надумані чи занадто широкі повноваження, якими законодавство наділяє окремих суб’єктів у сфері управління вищої освіти, породжують чисельні зловживання, яких можна було б уникнути, якщо б сама система не сприяла їх процвітанню. Саме надуманість багатьох повноважень, які породжуються переоцінкою тієї ролі, яку має відігравати держава та її інститути у системі вищої освіти, породжує неефективну систему управління у сфері вищої освіти та корупційне середовище. Ніщо так не породжує корупцію, як надумані та роздуті управлінські повноваження державних інституцій.

Система, в якій можна не укладати контракт з новообраним ректором по кілька разів поспіль, система, в якій протягом дня міністром можуть видаватися прямо протилежні накази  щодо призначення тимчасово виконуючого обов’язки ректора, відкриває всі можливості для корупції та різноманітних зловживань. 

                                                  Рекомендації 

1. Слід розглянути можливість трансформації існуючого Міністерства освіти і науки в два окремі міністерства: Міністерство освіти і Міністерство вищої освіти і науки.  Тим самим буде визначено особливе місце, яке надається реформі вищої освіти в країні. Разом з тим, це не лише не буде заважати реформі шкільної освіти, а й дозволить керівникам Міністерства освіти сконцентруватися саме на шкільній реформі. 

2. Формування та реалізація державної політики центральним органом виконавчої влади має зводитися виключно до процесу підготовки нормативно-правової бази.

3.  Потрібно покласти край двозначності Міністерства освіти і науки у його відношенні до державних вищих навчальних закладів. Сьогодні МОН фактично виконує функції засновника (власника) державних вищих навчальних закладів. Важливо мінімізувати вплив МОН на процес призначення ректора (керівника) університету (вищого навчального закладу).

4. Потрібно визначитися щодо доцільності збереження державної власності щодо значної частини вищих навчальних закладів. Має сенс залишити в державній власності лише ті вищі навчальні заклади, які забезпечують підготовку фахівців, які потрібні для забезпечення інституційних функцій держави, зокрема підготовка фахівців для силових структур, органів правопорядку та збройних сил. Держава має залишати за державними  вищими навчальними закладами виключне право на підготовку таких фахівців. Все інше має бути передано в громадський та приватний сектор.

5. Потрібно позбавити центральний орган виконавчої влади у сфері вищої освіти (освіти і науки) всіх контролюючих функцій. Вплив  центрального органу виконавчої влади у сфері вищої освіти на систему вищої освіти та вищі навчальні заклади має відбуватися лише через механізм розподілу фінансування поміж вищих навчальних закладів, який має  спиратися на попередній незалежний моніторинг діяльності вищих навчальних закладів, що має здійснюватися в системі забезпечення якості вищої освіти.

6. Контролюючі функції  центрального органу виконавчої влади у сфері вищої освіти мають бути передані в систему забезпечення якості вищої освіти та  трансформовані в функції моніторингу забезпечення якості вищої освіти.

Замість висновку

У результаті реформування системи державного управління в сфері вищої освіти ми маємо отримати таку систему управління, яка більше не буде домінувати в системі вищої освіти, а буде лише сприяти гармонійному розвитку останньої.  

 Юрій Федорченко, кандидат філософських наук, незалежний освітній аналітик-консультант

Про управління в сфері вищої освіти
Про управління в сфері вищої освіти

Держава і система управління у сфері вищої освіти 

Відомо, що держава є поганим менеджером. Вірніше кажучи, поганими менеджерами часто виявляють себе державні чиновники. І справа не в тотальній відсутності  певних здібностей саме в державних чиновників. Справа в природі чи характері державного управління в певних сферах, зокрема в сфері вищої освіти.  

Певне нерозуміння та різночитання викликає сам вираз “забезпечення реалізації державної політики у сфері вищої освіти”, адже державний чиновник як представник відповідного державного органу влади позиціонує себе як гарант забезпечення реалізації державної політики. Однак на практиці останнє виявляє себе лише як маніпулювання та хитання, що визначаються міркуваннями політичної доцільності чи недоцільності ухвалення тих чи інших рішень, а іноді через особисту  зацікавленість чиновників в ухваленні чи несхваленні відповідних рішень . Для сфери вищої освіти така практика означає невизначеність та залежність її розвитку від політичної кон’юнктури чи вподобань чиновників, що негативно позначається на розвитку системи вищої освіти. 

Сьогодні питання про управління в сфері вищої освіти є питанням про роль держави в системі вищої освіти; вірніше кажучи, мова йде про право чиновників майже безперешкодно втручатися у справи вищих навчальних закладів, а іноді навіть на свій розсуд визначати долю тієї чи іншої людини.

Практика стосунків між окремими особистостями, що перебувають на різних ланках ієрархічної драбини системи вищої освіти, залишається старою, пострадянською. Такій практиці притаманна не продуктивна співпраця управлінця та освітянина, а спроба контролювати ситуацію першим та прагнення уникання чи навіть відвертим саботажем дій першого останнім. 

В сфері вітчизняної  системи вищої освіти далеко не викладач та студент вищої школи є ключовими суб’єктами. Міністерські чиновники та університетські менеджери  відіграють провідну роль. Подекуди складається враження, що в Україні система вищої освіти розбудовується лише з однією метою, а саме з метою забезпечення кращих та сприятливіших умов праці для працівників Міністерства та керівників вищих навчальних закладів.

Потрібно покласти край існуванню системи управління, в якій є великі начальники, що можуть видавати будь-які, навіть самі безглузді, накази, та маленькі виконавці, які мусять всі ті накази виконувати. Особливо неприйнятною є ситуація, за якої таким великим начальником виступає міністр, а рядовим та слухняним виконавцем виступає професор чи доцент університету. Система має бути побудована на інших принципах та підходах.

Ефективність системи управління певної сфери визначається оптимальним розподілом повноважень між відповідною кількістю суб’єктів, що покликані виконувати в даній сфері управлінські функції. Суб’єкти, що мають право виконувати управлінські функції, не повинні дублювати роботу одне одного.

Важливо, щоб суб’єкти управління мали належний та повний перелік повноважень, що дозволить їм повною мірою виконувати управлінські функції.  Номінально в Україні саме Кабінет Міністрів виступає ключовим суб’єктом управління в сфері вищої освіти. Одна він делегує частину своїх повноважень центральному органу виконавчої влади у сфері освіти і науки.  Таким органом на сьогоднішній день виступає Міністерство освіти і науки. Звісно, в системі освіти може бути створено окреме Міністерство вищої освіти і науки. В ряді європейських країн має місце практика існування таких міністерств.

Чи варто зберігати єдине Міністерство освіти і науки?

Звісно, існування єдиного Міністерства освіти і науки має свої плюси та переваги. Разом з тим, доводиться констатувати, що, як показує практика, в Україні дуже часто МОН акцентує свою увагу на тих проблемах та сегментах освіти, які відповідають інтересам керівника Міністерства. Іншими словами, акцент в роботі МОН визначається постаттю керівника. Так, в тому разі якщо на чолі МОН стоїть представник ректорського корпусу, то це неодмінно робить пріоритетами проблеми вищої, зокрема університетської освіти. На жаль, це часто пов’язано з певним нехтуванням проблем середньої освіти. В тому ж разі якщо МОН очолює людина, яка асоціює себе зі шкільною освітою, то це неминуче веде до певного нехтування проблем вищої школи.

Можна констатувати, що значною мірою проблеми середньої освіти накопичувалися через те, що єдине Міністерство освіти очолювали люди, які представляли саме вищу освіту. Міністри-ректори мало зважали на проблеми середньої школи, все це врешті-решт формувало передумови для погіршення якості шкільної освіти, що вже в свою чергу поверталося своєрідним бумерангом у сферу вищої освіти.

Про оптимальний перелік повноважень центрального органу у сфері вищої освіти (освіти і науки)

Потрібно переосмислити перелік повноважень центрального органу виконавчої влади у сфері освіти та науки, його слід звести до вичерпного переліку повноважень, які не можуть та не повинні доповнюватися в Законі фразою на кшталт “здійснює інші повноваження відповідно до законодавства”. Бо така розмитість формулювань дозволяє чиновнику доволі вільно інтерпретувати повноваження центрального органу у сфері вищої освіти. Більш того, повноваження центрального органу у сфері вищої освіти (освіти і науки) мають прописуватися виключно Законом “Про вищу освіту”.

Чи має сенс включати до повноважень центрального органу виконавчої влади у сфері освіти і науки повноваження, які є декларативними та такими, що дозволяють імітувати певну діяльність та навіть розраховувати на певну фінансову підтримку такої діяльності?  Так, має мало сенсу фактичне наділення МОН повноваженням щодо сприяння у працевлаштуванні випускників навчальних закладів. МОН не має реальних механізмів сприяти такому працевлаштуванню, а всі проби контролювати цей процес зі сторони МОН ведуть лише до зайвого клопоту для вищих навчальних закладів. В даному повноваженні мова йде про суто декларативну норму, яка на практиці не працює.

Особливе занепокоєння викликають окремі норми ст. 13 Закону “Про вищу освіту”, якими визначаються конкретні повноваження  центрального органу виконавчої влади у сфері освіти та науки та які направлені на обмеження автономії вищих навчальних закладів, зокрема мова йде про встановлення порядку атестації педагогічних працівників вищих навчальних закладів для присвоєння їм кваліфікаційних категорій і педагогічних звань,    утворення атестаційної колегії, яка затверджує рішення вчених рад вищих навчальних закладів (наукових установ) про присвоєння науковим і науково-педагогічним працівникам вчених звань старшого дослідника, доцента та професора,  схвалення порядку присудження наукових ступенів спеціалізованими вченими радами вищих навчальних закладів (наукових установ), встановлення порядку присвоєння вищими навчальними закладами та науковими установами вчених звань науковим та науково-педагогічним працівникам.

Так, постійні зміни порядку присвоєння вчених звань вказують не стільки на пошук ідеального варіанту, скільки на відсутність можливості ефективно вирішити це питання на рівні центру.

Головна увага центрального органу виконавчої влади у сфері вищої освіти (освіти і науки) має бути зосереджена на забезпеченні підготовки нормативно-правової бази та проведенні відповідної аналітично-інформаційної роботи. Саме така діяльність даного органу має сприяти розвитку та повноцінному функціонуванню системи вищої освіти. Проте робота по забезпеченню нормативно-правової базу не повинна переходити в дріб’язкову регламентацію реалізації кадрової політики у вищих навчальних закладах, зокрема виражатися в розробці відповідних порядків присвоєння вчених звань та присудження наукових ступенів, в контролі за дотриманням вимог відповідних порядків, що постійно змінюються.  

Практика затвердження відповідних рішень вчених рад вищих навчальних закладів, зокрема рішень вищих навчальних закладів (наукових установ) про присвоєння науковим і науково-педагогічним працівникам вчених звань старшого дослідника, доцента та професора лише деформує систему вищої освіти. Центральний орган виконавчої влади у сфері освіти і науки за такої практики перетворюється з суб’єкта управління системою вищої освіти на суб’єкта, що фактично безпосередньо здійснює управління вищими навчальними закладами. Таке втручання в життя вищих навчальних закладів та вибірковий характер такого втручання насправді веде лише до руйнації системи вищої освіти. За такої практики постійних втручань керівники МОН перетворюються з системних управлінців на грізних чи великодушних начальників, до яких всі намагаються звертатися в пошуках  “правди”.

Система, в якій на кількох рівнях ухвалюють по суті одне і те ж рішення,  що завершується остаточним ухваленням рішення на рівні центрального органу виконавчої влади, не лише веде до марного витрачання часу і ресурсів, а й породжує нестабільність системи. В такій нестабільній системі важко буває встановити відповідальність за ухвалення рішень.

Ефективною буде лише така робота центрального органу виконавчої влади у сфері освіти і науки, яка буде зводитися до забезпечення відповідної нормативно-правової бази, аналітично-інформаційної роботи та розподілу фінансування поміж вищих навчальних закладів за результатами моніторингу якості вищої освіти.

Міністерство освіти і науки (центральний орган виконавчої влади у сфері освіти і науки) має бути позбавлено необхідності виступати дрібним контролером та втягуватися в постійні чвари та розбірки.

МОН може зберігати значний вплив на систему вищої освіти та окремі вищі навчальні заклади виключно через механізм розподілу фінансування за результатами моніторингу забезпечення якості  вищої освіти у системі вищої освіти та в конкретних вищих навчальних закладах.

Звісно, можлива і інша, цілком централізована, модель управління у сфері вищої освіти, а саме модель, яка, скажімо, реалізується у Франції. Однак варто розуміти, що така модель передбачає вже існуючі ефективні центральні органи виконавчої влади у сфері вищої освіти, що вже засвідчили своєю попередньою успішною роботою спроможність виконувати відповідні  управлінські функції. Однією з ознак такої готовності є низький рівень корупції на рівні інститутів державної влади.

Державний контроль у сфері вищої освіти  чи сучасний моніторинг у системі забезпечення якості вищої освіти?

Слід визнати одну доволі парадоксальну річ: державний контроль у сфері вищої освіти реально не направлений на забезпечення якості вищої освіти. Звісно, якщо не плутати реальні можливості та декларативні заяви керівників та чиновників відповідних відомств.

В умовах існування псевдо системи вищої освіти, що визначається надмірною опікою її суб’єктів зі сторони держави, державний контроль є лише елементом патерналізму, а не інструментом для забезпечення якості вищої освіти.  Державний контроль опікає, а не розвиває. Він стримує, а не стимулює. Отже, якщо державний контроль і має залишатися в сфері вищої освіти, то він має бути мінімізованим.

Потрібно зрозуміти різницю між дріб’язковим державним контролем у сфері вищої освіти та широким моніторингом у системі забезпечення якості вищої освіти.

По-перше, на відміну від вибіркового державного контролю у сфері вищої освіти системний моніторинг у системі забезпечення якості вищої освіти направлений на процедури забезпечення якості освіти, а не лише на виявлення окремих недоліків у роботі  тієї чи іншої інституції.

По-друге,  державний контроль у системі управління в сфері вищої освіти, як правило, виявляється замкнутим сам на собі. Він часто зводиться до покарань закладів освіти за їх невідповідність певним вимогам. Моніторинг у системі забезпечення якості вищої освіти навпаки направлений саме на розвиток системи як такої, адже його одним з головних завдань є напрацювання пропозицій системного характеру. Освітній моніторинг направлений на майбутні зміни, тоді як державний контроль направлений на збереження існуючого стану речей. Державний контроль здебільшого карає, моніторинг направлений на підготовку пропозицій.

По-третє, в системі забезпечення якості вищої освіти, до якої має належати освітній моніторинг, легше відшукати запобіжники проявам корупції, ніж це можна зробити в системі державного управління і державного контролю у сфері вищої освіти.

Система управління та корупційне середовище

Саме неефективна система управління в сфері вищої освіти породжує корупційне середовище. Надумані чи занадто широкі повноваження, якими законодавство наділяє окремих суб’єктів у сфері управління вищої освіти, породжують чисельні зловживання, яких можна було б уникнути, якщо б сама система не сприяла їх процвітанню. Саме надуманість багатьох повноважень, які породжуються переоцінкою тієї ролі, яку має відігравати держава та її інститути у системі вищої освіти, породжує неефективну систему управління у сфері вищої освіти та корупційне середовище. Ніщо так не породжує корупцію, як надумані та роздуті управлінські повноваження державних інституцій.

Система, в якій можна не укладати контракт з новообраним ректором по кілька разів поспіль, система, в якій протягом дня міністром можуть видаватися прямо протилежні накази  щодо призначення тимчасово виконуючого обов’язки ректора, відкриває всі можливості для корупції та різноманітних зловживань. 

                                                  Рекомендації 

1. Слід розглянути можливість трансформації існуючого Міністерства освіти і науки в два окремі міністерства: Міністерство освіти і Міністерство вищої освіти і науки.  Тим самим буде визначено особливе місце, яке надається реформі вищої освіти в країні. Разом з тим, це не лише не буде заважати реформі шкільної освіти, а й дозволить керівникам Міністерства освіти сконцентруватися саме на шкільній реформі. 

2. Формування та реалізація державної політики центральним органом виконавчої влади має зводитися виключно до процесу підготовки нормативно-правової бази.

3.  Потрібно покласти край двозначності Міністерства освіти і науки у його відношенні до державних вищих навчальних закладів. Сьогодні МОН фактично виконує функції засновника (власника) державних вищих навчальних закладів. Важливо мінімізувати вплив МОН на процес призначення ректора (керівника) університету (вищого навчального закладу).

4. Потрібно визначитися щодо доцільності збереження державної власності щодо значної частини вищих навчальних закладів. Має сенс залишити в державній власності лише ті вищі навчальні заклади, які забезпечують підготовку фахівців, які потрібні для забезпечення інституційних функцій держави, зокрема підготовка фахівців для силових структур, органів правопорядку та збройних сил. Держава має залишати за державними  вищими навчальними закладами виключне право на підготовку таких фахівців. Все інше має бути передано в громадський та приватний сектор.

5. Потрібно позбавити центральний орган виконавчої влади у сфері вищої освіти (освіти і науки) всіх контролюючих функцій. Вплив  центрального органу виконавчої влади у сфері вищої освіти на систему вищої освіти та вищі навчальні заклади має відбуватися лише через механізм розподілу фінансування поміж вищих навчальних закладів, який має  спиратися на попередній незалежний моніторинг діяльності вищих навчальних закладів, що має здійснюватися в системі забезпечення якості вищої освіти.

6. Контролюючі функції  центрального органу виконавчої влади у сфері вищої освіти мають бути передані в систему забезпечення якості вищої освіти та  трансформовані в функції моніторингу забезпечення якості вищої освіти.

Замість висновку

У результаті реформування системи державного управління в сфері вищої освіти ми маємо отримати таку систему управління, яка більше не буде домінувати в системі вищої освіти, а буде лише сприяти гармонійному розвитку останньої.  

 Юрій Федорченко, кандидат філософських наук, незалежний освітній аналітик-консультант

01.09.2016
Юрій Федорченко
*
Поделиться

Оставьте комментарий

Через сайт
Через Вконтакте
Через Фейсбук

Комментарии  

Автор: Дмитро Василенко
Опубликовано 11.09.2016 в 04:25
Здається, автор трохи відстав від життя. А десь - навпаки відірвався.
Автор: Leonid Bedratyuk.
Опубликовано 03.09.2016 в 14:31
останнє речення п.3 дискусійне. Колективи реформаторів не вибирають і не можна запросити іноземного фахівця. я колись постив інформацію про поляка який в Казахстані (!) став ректором і вивів університет з дна у лідери.. у нас таке неможливе поки що
Автор: Юрій Федорченко.
Опубликовано 03.09.2016 в 14:30
Так, звісно, і останнє речення п.3, і все положення є дискусійним. Реформаторів, дійсно, не вибирають. Проте мова йде лише про обмеження впливу МОН на процес призначення ректора.
Автор: Viacheslav Anissimov
Опубликовано 03.09.2016 в 14:29
Не треба нам 2 міністерства освіти, досить плодити бюрократію! Навіть в багатій Швейцарії немає двох міністерств освіти, а є одне Міністерство фінансів, освіти та інновацій.
Автор: Юрій Федорченко.
Опубликовано 03.09.2016 в 14:29
Так, різні європейські країни мають різний досвід. Сусідня з Швейцарією Австрія має два міністерства: міністерство освіти, мистецтва і культури та міністерство науки та досліджень. Питання, як мені видається, полягає не в боротьбі з бюрократією, а в доцільності існування сьогодні, в умовах реформ, одного чи двох міністерств. Мої аргументи я виклав в статті. Їх можна обговорити.
Автор: Viacheslav Anissimov
Опубликовано 03.09.2016 в 14:28
Запропонована вами передача функцій якраз і робить існування 2-х міністерств недоцільним.
Автор: Юрій Федорченко.
Опубликовано 03.09.2016 в 14:28
Власне кажучи, доцільність існування двох міністерств, як мені видається, може бути обґрунтовано складністю в рамках теперішнього єдиного міністерства провести реформу як системи вищої освіти, так і системи середньої освіти. Хоча, звісно, це є дискусійним питанням.
Автор: Viacheslav Anissimov
Опубликовано 03.09.2016 в 14:27
А в чому, власне, полягає ця складність? Що заважає реформувати МОН, щоб воно стало здатним до проведення реформ? Які такі суперважливі технічні чи технологічні процеси може бути порушено за його реформування? Там, нмд, головний фактор, що блокує реформи - суб'єктивний.
Автор: Юрій Федорченко.
Опубликовано 03.09.2016 в 14:27
Згоден з тим, що саме суб’єктивні фактори сьогодні відіграють ключову роль. Однак це не означає, що їх можна не враховувати. На жаль, суб’єктивний фактор (особа міністра) і надалі будуть відгравати ключову роль. Це обумовлено тим, що українські політичні партії не мають реальних програм реформування системи освіти, зокрема вищої освіти.
Автор: Борис Мокін.
Опубликовано 03.09.2016 в 14:26
Пане Юрій Федорченко, Ви по молодості років, мабуть, не знаєте, що в Українській РСР уже були окремі Міністерство освіти і Міністерство вищої та середньої спеціальної освіти, яке опікувалось і питаннями науки, тож ваша пропозиція - це повернення до умов, що існували В УРСР, тобто. рух не вперед, а назад
Автор: Юрій Федорченко.
Опубликовано 03.09.2016 в 14:25
Так, мені відомо про існування в УРСР двох міністерств. Наголошую на тому, що доцільність існування двох міністерств варто розглядати, як мені видається, саме в контексті проведення реформ. Ми бачимо, як у залежності від постаті міністра у нас віддається перевага або реформі вищої освіти, або реформі шкільної освіти.
Автор: Leonid Bedratyuk.
Опубликовано 03.09.2016 в 14:24
В деяких позиціях, рух до урср є рухом вперед
Автор: Юрій Федорченко.
Опубликовано 03.09.2016 в 14:24
Так, на жаль, доводиться констатувати, що по багатьом позиціям ми деградуємо у порівнянні навіть з УРСР.
Автор: Тамара Кухтик.
Опубликовано 03.09.2016 в 14:23
Є некеровані фактори - політичні , по перше А те що запропоноване - це робочі моменти організаційних керованих факторів іх впливу на систему освіти .. Але як можна щось робити , не маючи стратегії розвитку взагалі держави .. Ви пропонуєте це для поліцейської системи , але чому не брати кращі приклади демократичних країн .. Адаптуйте , гармонізації це просто косметичні салони, а не демократія ...
Автор: Юрій Федорченко.
Опубликовано 03.09.2016 в 14:23
Чому саме поліцейської системи? Мова йде лише про пошук відповідної системи управління у сфері вищої освіти. Гармонізація передбачає повноту систему вищої освіти, зокрема її суб’єктів.
Автор: Олецький Олексій.
Опубликовано 03.09.2016 в 14:22
А в ідеї розділення міністерств, між іншим, щось є. За своєю сутністю (в нормальних, а не патологічних умовах, звичайно) вища та середня освіта виконують зовсім різні функції. Основна мета середньої освіти - культурний розвиток, формування особистості, профорієнтація; вона має бути загальнодоступн ою та ін. А основна задача вищої освіти - це все-таки професійний розвиток, готовність до роботи за певним фахом - зокрема, до науково-дослідн ицької роботи... Знову-ж таки - я про нормальні умови.
Автор: Юрій Федорченко.
Опубликовано 03.09.2016 в 14:22
Так, саме ці аргументи враховується в тих країнами, в яких існує таке розділення міністерств.
Наверх
Точка зору Аналітика Блоги Форум
Kenmore White 17" Microwave Kenmore 17" Microwave
Rated 4.5/5 based on 1267 customer reviews