Укр Рус

Дата: 19.03.2024

Підписка на новини

ЯКОЮ БУДЕ РЕФОРМА АКРЕДИТАЦІЇ У ВИЩІЙ ОСВІТІ?

Автор:
Олена Панич
Опубліковано
23.08.2017

Інститут акредитації в українській системі вищої освіти має свою історію [1]. Він склався як дозвільна процедура, в результаті якої вищий навчальний заклад отримує «право провадити освітню діяльність» і видавати диплом «державного зразка» [2]. Закон України «Про вищу освіту» 2014 року визначив основні засади реформи цього інституту, згідно з якими акредитація має стати одним із засобів забезпечення якості вищої освіти у відповідності до Європейських стандартів та рекомендацій [3]. Підготовка до реформи розпочалася декілька місяців тому, так, що нова концепція акредитації, як очікується, має бути оприлюднена найближчим часом. Ця стаття є спробою узагальнити досвід і думки автора, що з’явилися під час підготовки нової концепції акредитації на етапі роботи спеціальної робочої групи Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти. Варто окреслити декілька проблемних аспектів, навколо яких виникали помітні дискусії і які заслуговують на увагу експертної спільноти. До таких слід насамперед віднести питання ролі стандартів освіти у процесі акредитації, критеріїв оцінювання, роботи експертів, місця акредитації в системі забезпечення якості, а також ціни, у яку обійдеться нова система акредитації навчальним закладам. Врахування всіх цих аспектів потребуватиме виважених рішень та суспільної згоди.

Акредитація і стандарти вищої освіти 

Стандарти є основою будь-якої системи акредитації. Щоправда існують відмінності у підходах до стандартів, їхнього змісту і формування. Закон «Про вищу освіту» визначає два види стандартів – стандарти вищої освіти та стандарти освітньої діяльності. Перші з них стосуються змісту освіти, другі – інституційного забезпечення освітнього процесу [4]. До того ж закон визначає акредитацію через її зв’язок зі стандартами:

«акредитація освітньої програми – оцінювання освітньої програми та/або освітньої діяльності вищого навчального закладу за цією програмою на предмет:

відповідності стандарту освіти;

спроможності виконати вимоги стандарту та досягти заявлених у програмі результатів навчання;

досягнення заявлених у програмі результатів навчання» (стаття 1). 

Реформа передбачає заміну старих галузевих стандартів на нові стандарти, розроблені відповідно до компетентнісного підходу. Слід зазначити, що за своєю структурою галузеві стандарти були схожі до професійних. Вони включали в себе такі елементи, як освітньо-професійна програма, освітньо-кваліфікаційна характеристика. Втім проблемою цих стандартів була їхня громіздкість та зарегульованість. Вони надто повільно оновлювалися, і це спричиняло неспроможність освіти відповідати потребам ринку праці. Не секрет, що ці стандарти розроблялися академічним середовищем практично без залучення практиків та роботодавців. Власне, останню проблему так і не вдалося подолати, оскільки розробники нових стандартів також є переважно представниками вищих навчальних закладів.

Компетентнісні стандарти без сумніву є кроком вперед порівняно зі старими галузевими стандартами. Вони відображають сучасні західні підходи, актуальні для Болонської системи [5], не містять переліків обов’язкових дисциплін, не регулюють, яким чином слід досягати запланованих результатів навчання, відкривають простір для академічної автономії. Втім можна припустити, що застосування цих стандартів матиме і свої труднощі. На сьогодні більшість працівників вищої освіти ще не мають достатнього розуміння, яким чином ці стандарти мають бути імплементовані у практику життя. Слід звернути увагу на поняття «компетентність», яке згідно зі статтею 1 Закону України «Про вищу освіту», є «динамічною комбінацією знань, вмінь і практичних навичок, способів мислення, професійних, світоглядних і громадянських якостей, морально-етичних цінностей, яка визначає здатність особи успішно здійснювати професійну та подальшу навчальну діяльність і є результатом навчання на певному рівні вищої освіти». Складність «комбінування» знань, вмінь, навичок і т.п. для повноцінної «компетентності» вочевидь сьогодні ще не усвідомлюється у всій повноті.

Згідно з методичними рекомендаціями Науково-методичної ради при МОН, розробники кожного стандарту мали сформулювати одну інтегральну компетентність і переліки загальних та фахових (предметних) компетентностей, а також перелік запланованих результатів навчання з таблицею відповідності одних та інших [6]. Труднощі виникають вже на етапі з’ясування відмінностей між компетентностями та результатами навчання (подекуди з тексту рекомендацій випливає, що це синонімічні речі). Крім того, як показав досвід роботи над стандартом зі спеціальності «Кібербезпека», розробники мають схильність робити великий наголос на загальних компетентностях, тоді як роботодавці зацікавлені у фахових.

Варто звернути увагу також на те, що розробка нових стандартів пов’язана з новим переліком галузей знань і спеціальностей, затвердженим Кабміном у квітні 2015 року. Перелік 2015 року /зі змінами, внесеними пізніше/, налічує 29 галузей знань та 121 спеціальність [7]. Для порівняння, Перелік 2006 року [8] налічував 48 галузей і 156 напрямів підготовки, Перелік 2010 року – 48 галузей знань і близько 500 спеціальностей [9]. Хоча Перелік 2015 року значно ближчий до Міжнародної стандартної класифікації освіти, він не здобув однозначної підтримки через свою редукованість. Оскільки нові стандарти вищої освіти розробляються за цим переліком, вони потребують надто високого рівня узагальнення, до якого наші вищі навчальні заклади поки що не звикли. До того ж вони все ж таки зберігають галузевий підхід і є по суті модифікованими галузевими стандартами.

Новацією має стати перехід від акредитації напрямів підготовки та спеціальностей до акредитації програм вищої освіти. Проте у відповідності з компетентнісними стандартами акредитувати будуть програми за спеціальностями, а не самі по собі. Саме тут варто зробити застереження. Програми можуть мати міжгалузевий характер тобто формувати компетентності різних спеціальностей і галузей знань [10]. Завдяки цьому розробники програм можуть гнучкіше реагувати на запити ринку. Якщо ж акредитація буде орієнтуватися лише на стандарти за спеціальностями, хай навіть з урахуванням спеціалізацій, то це може суттєво обмежити появу міжгалузевих програм, як і загалом академічну автономію закладів освіти.

В контексті автономії та «вестернізації» вищої освіти, велике значення мають не так стандарти, як цілі програми. Вони визначаються її авторами і містять той унікальний задум, реалізація якого і може зробити програму успішною. Якість програми великою мірою залежить від спроможності чітко поставити цілі і так само послідовно реалізувати їх. Саме це робить програму не еклектичним набором навчальних предметів, а цілісним освітнім продуктом. Проте суперечливість нашого законодавства, а також домінуючі практики поки що не дають підстав сподіватися, що такий високий рівень самостійності в реалізації програм вищої освіти буде досягнутий найближчим часом. Доволі реальною виглядає загроза зав’язнути у буквоїдському описуванні компетентностей та шліфуванні описів програм за фактичної неспроможності зробити більше для модернізації їхнього змісту. 

Критерії оцінювання 

Варто звернути увагу на критерії, які можуть бути покладені в основу оцінювання під час акредитації програми. Набір критеріїв функціонально також є стандартом. Існує багато способів організувати таку систему критеріїв, але зазвичай вона охоплює такі основні аспекти, як:

- цілі і структура програми,

- зарахування, навчання та оцінювання студентів,

- управління та організація навчального процесу,

- кадрове, матеріальне, фінансове, науково-методичне забезпечення,

- наявність внутрішньої системи забезпечення якості, 

- дотримання доброчесності та прозорості на всіх етапах реалізації програми.

По суті під час будь-якої акредитації програми здійснюється оцінювання двох речей: самої програми та спроможності вищого навчального закладу її реалізувати /або ж результатів реалізації/. У всіх зазначених аспектах критерії оцінювання можуть бути як кількісними, так і якісними. Кількісні критерії передбачають відповідність забезпечення програми певним, зазвичай встановленим державою, показникам, скажімо, наявність відповідного відсотку викладачів з науковими ступенями, певної кількості навчально-методичних посібників, приміщень, комп’ютерів тощо. Перевага кількісних критеріїв у тому, що вони є чіткими і не допускають різночитань, недолік їх – у тому, що є надто формалістськими і практично не дозволяють виявити справжню якість програми. Як показує досвід, відповідність кількісним показникам можна доволі легко сфальсифікувати. Перевагою якісних критеріїв є те, що вони концептуально відповідають Європейським стандартам і рекомендаціям (ESG). Якісні критерії дозволять вищим навчальним закладам самостійно встановлювати необхідні для себе обсяги ресурсів для забезпечення програми за умови їх осмисленого обґрунтування. З іншого боку, якісні критерії по суті відкривають шлях зовнішньому експерту для довільних суджень про якість програми і про необхідність її вдосконалення. За таких умов результат акредитації повністю залежить від фаховості та доброчесності зовнішнього експерта.

Якісні критерії оцінювання програм під час акредитації можуть бути урівноваженими кількісними критеріями, які використовуються під час ліцензування цих самих програм. В цьому контексті виникає питання, чи варто під час акредитації проводити також перевірку відповідності ліцензійним умовам, чи все ж таки це мають бути різні завдання. Нагадаю, що за Законом «Про вищу освіту» Національне агентство із забезпечення якості вищої освіти має здійснювати і акредитацію програм, і ліцензійну експертизу, але не обов’язково одночасно. Проект Закону України «Про освіту» передбачає, що контроль за дотриманням вимог ліцензійних умов буде здійснювати Міністерство освіти і науки України. Вказаний законопроект впроваджує також таке явище, які інституційна акредитація закладів вищої освіти, під час якої відбуватиметься оцінювання якості освітньої діяльності закладу. Через впровадження інституційної акредитації стане можливим самоакредитація закладом вищої освіти своїх освітніх програм. Акредитація програм, як і інституційна акредитація будуть впроваджуватися у нас вперше, відтак новий досвід може принести багато несподіванок. 

Хто оцінює?                           

Згідно з Законом «Про вищу освіту», в акредитації мають бути задіяні Національне агентство із забезпечення якості вищої освіти, яке акредитує, та галузеві експертні ради (ГЕР), які надають експертний висновок, необхідний для акредитації. Окремою групою можуть стати також виїзні експерти, які будуть проводити оцінювання якості на місцях, тобто у вищих навчальних закладах.

Очевидно, що велику практичну роботу доведеться провести для комплектації галузевих експертних рад. За попередніми оцінками, на початковому етапі для цього потрібно до двох тисяч фахівців. Кваліфікаційні вимоги до членів ГЕР, без сумніву, мають передбачати крім досвіду роботи у галузі ще й чітку особисту мотивацію та високий рівень доброчесності. Але, крім того, вони мають здобути кваліфікацію аналітиків освіти. Існує спеціальний проект тренінгової підготовки таких фахівців, підготовлений МОН, який передбачає, що до галузевих експертних рад повинні увійти колишні члени науково-методичних комісій, які розробляли компетентнісні стандарти. Оскільки члени НМК отримали певну кваліфікацію у питанні підготовки стандартів, то оцінювання програм на відповідність цим стандартам їм буде цілком під силу. Хоча закон забороняє членам НМК входити до галузевих експертних рад, цю заборону легко обійти, тому що члени НМК можуть увійти до ГЕР, попередньо вийшовши з НМК. Проте, така раціоналізація функцій матиме і зворотній бік. Слід мати на увазі, що члени НМК є переважно працівниками адміністрацій великих державних ВНЗ (із близько тисячі членів науково-методичних комісій – 134 декани та заступники деканів, 63 директори інститутів, 482 завідувачі кафедр, 103 професори, 122 доценти [11]), тому їхня участь у процедурі акредитації може створити неабиякий конфлікт інтересів.

Одна з дискусій, у якій мені довелося взяти участь, була присвячені тому, чи мають виїзні експерти формуватися з членів галузевих експертних рад, чи все ж таки візити до навчальних закладів слід віддати лише запрошеним фахівцям. Оскільки в законі немає окремих норм щодо цього, на думку деяких диспутантів, з метою уникнення корупції слід доручити членам ГЕР лише роботу зі звітами ВНЗ і заборонити їм відвідувати заклади. Втім якщо експерти ГЕР не матимуть можливості отримати достатньо інформації про програму з перших рук, то їхні висновки навряд чи зможуть бути достатньо обґрунтованими.

Особливі дискусії довелося спостерігати щодо практичного залучення студентів, яке начебто дозволене законом, але фактично необов’язкове. Є думка, що оцінка змісту програми студентом, який ще не є фахівцем в галузі, не може здійснюватися кваліфіковано. Проте участь студентів в оцінюванні дотримання стандартів студентоцентрованого навчання є цілком європейською практикою. Закон України згадує серед можливих експертів не просто студентів, а представників студентського самоврядування, яке охоплює по суті лише активну частину студентства. Важливо, щоб студентські активісти змогли системно відстоювати студентоцентричність у тому числі для «рядових» студентів, права яких доволі часто порушуються в освітньому процесі.

Начебто прогресивною нормою закону є те, що склад галузевих експертних рад змінюється що три роки. Але слід мати на увазі, що число таких фахівців не безмежне, а практичний досвід освітньої аналітики може виявитися цінним. Відтак постає проблема, як не втратити кращих фахівців у цій сфері. Для цього вочевидь варто відкрити можливість для поступового формування експертами галузевих експертних рад незалежних установ оцінювання і забезпечення якості вищої освіти, що передбачені статтею 23 Закону України «Про вищу освіту». 

Акредитація і забезпечення якості 

Згідно з концепцією Закону «Про вищу освіту», процедура акредитації є елементом зовнішнього забезпечення якості у вищій освіті. Важливо розуміти, якими будуть реальні механізми стимулювання якості, закріплені цією концепцією. Приміром, суттєвим для підвищення якості є динаміка розвитку та вдосконалення. Проте законодавчо встановлені правила по суті консервують статичність. Згідно з законодавством, акредитація – це лише оцінювання на відповідність стандарту, тому, формально кажучи, мінімальна відповідність стандарту є достатньою для надання акредитації. Закон суворо визначає терміни, на які може надаватися акредитація – 5 і 10 років. Відтак Агентство не може надати акредитацію умовно або тимчасово для виправлення зауважень чи недоліків, і, що найголовніше не передбачено жодного постакредитаційного моніторингу якості.

Неврегульоване питання, на якому етапі роботи програми має проводитися її акредитація. Процедура акредитації може відбуватися як на початку запуску програми, так і перед самим завершенням циклу навчання (друге в наших умовах більш реалістичне). Акредитація «на вході» означає кращий захист студента (оскільки він вже знатиме, що вступає на акредитовану програму), якщо ж програма подається на акредитацію під кінець навчального циклу, то це відкриває можливості бачити певні результати навчання, що також має свої переваги. Проте слід звернути увагу, що акредитація наприкінці роботи програми майже неминуче призведе до загострення тиску на експертну комісію і Національне агентство з боку вищого навчального закладу, якому потрібно забезпечити для випускників державний диплом. Зайве нагадувати про корупціогенність такого тиску і бажаність його уникнення. Зрештою, відсутність корупції досягається не тоді, коли люди не порушують норм доброчесності, а тоді, коли у них не виникає потреби це робити [12].

Суттєвими є також терміни проведення акредитаційної процедури. За законом, всі її етапи – від подання документів до отримання сертифікату про акредитацію – мають завершитися за два місяці. Цього аж ніяк не достатньо для глибокого аналізу якості програми. Практика роботи західних агентств показує, що зазвичай акредитаційні заходи такого рівня тривають щонайменше півроку. З урахуванням всього цього, одночасна акредитація сотень магістерських програм, яка очікується цієї осені, складе передумови для перетворення Національного агентства у те, що на заході називають «фабрикою акредитацій» (accreditation mill).

Аналіз систем зовнішнього оцінювання якості в різних країнах, залучених до Болонського процесу, показав, що сформувалося дві моделі таких систем – сумативна і формативна [13]. Різницю між ними окреслено в таблиці: 

Сумативна модель

Формативна модель

Якість розуміється як відповідність стандартам (державним, спільним для всіх) (standard based approach)

Якість розуміється як відповідність освітньої програми місії вищого навчального закладу та/або цілям програми (fitness-for-purpose)

Стратегія уніфікації освіти і освітніх програм

Націленість на унікальність закладів освіти і програм

Акредитаційне агентство – контролююча установа

Акредитаційне агентство існує для вивчення і поширення кращих практик

Акредитація – це перевірка

Акредитація – це самооцінка і аналіз

Переважно примусова

По-справжньому добровільна

Авторитарна

Партнерська

Кількісні критерії оцінювання

Якісні критерії оцінювання

Наголос на підзвітності ВНЗ

Наголос на рекомендаціях для вдосконалення

Постакредитаційні заходи не передбачені або несуттєві

Постакредитаційні заходи (follow-up) та моніторинг є важливими елементами

Використовується для репресивних функцій (в т.ч. з метою скорочення фінансування)

Використовується для вдосконалення програм

 Не секрет, що домінування сумативної моделі загалом характерне для країн пострадянського простору. Попри всі спроби «європеїзації», їхні традиції не дозволяють їм суттєво просунутися в питаннях свободи та партнерства в управлінні вищою освітою. Багато західноєвропейських цінностей, імплементованих у формативній моделі, залишаються для них недоступними. Цьому сприяє і те, що їхні акредитаційні агентства тривалий час залишаються монополією держави. Очевидно, що тенденція до втілення сумативної моделі існує і в Україні.

Важливим є також те, що в зазначеній вище концепції оцінювання якості Національне агентство має забезпечити збір інформації про загальний стан освіти в Україні, тенденції її розвитку, які мають бути взяті до уваги при виробленні державної політики. Виконання цієї благородної місії Агентство могло б розпочати з ініціювання низки серйозних досліджень інституційних проблем вищої освіти.

Зокрема, важливо звернути увагу на наступні системні проблеми, які негативно впливають на якість вищої освіти: 

1) Оплата праці викладачів більшою мірою залежить від кількості, а не від якості виконаної ним роботи. Через це викладачі часто змушені брати на себе додаткове навантаження і виявляються не в силах вчасно опрацьовувати потрібні обсяги матеріалу для підвищення якості своїх курсів. 

2) Різні чинники (як то специфіка організації навчального процесу, приріст знань та ін.) призводять до того, що освітні програми стають непідйомними для опанування за встановлені для цього терміни часу. Це змушує студентів порушувати правила академічної доброчесності. 

3) Виживання вищих навчальних закладів надто залежить від кількості, а не якості студентів та випускників. Загроза скорочення робочих місць призводить до того, що ВНЗ «хапаються» за студентів незалежно від бажання останніх вчитися. В таких умовах будь-які спроби зробити освіту більш селективною і таким чином підвищити її якість приречені на поразку. 

Даються взнаки також катастрофічно низька мобільність викладачів, слабкий доступ їх до наукових видань світового рівня, ізольованість вищої освіти від реального сектору економіки [13]. Все це утруднюється постійною нестачею грошей і бюджетною дисципліною. В таких умовах створення ефективної системи зовнішнього (як і внутрішнього) забезпечення якості може виявитися неможливим [15]. Така система не лише не виконуватиме своїх функцій, а стане додатковим тягарем для вищих навчальних закладів.

Додатково слід сказати декілька слів про ціну акредитації в контексті реформи. 

Скільки це коштує? 

Не секрет, що послуги з оцінки якості та акредитації у сфері вищої освіти є цілком легітимною формою бізнесу. Принаймні в такому модусі цей інститут існує в різних розвинених країнах. У нас же питання про бізнесову сторону акредитації ніколи не ставилося у публічній площині, зокрема і через збереження державної монополії на неї. За традицією офіційна оплата послуг акредитаційної експертизи у нашій країні відбувається за бюджетними розцінками, що, звичайно, не стимулює ні якість цих послуг, ні доброчесність тих, хто їх надає. До того ж дозвільний характер акредитації не завжди дає можливість зрозуміти, що саме має оплачуватися: експертиза чи позитивний висновок. Якщо реформа інституту акредитації за європейським зразком таки відбудеться, то можна припустити, що освітня експертиза стане якіснішою і буде оплачуватися за ціною, ближчою до ринкової. Вочевидь для цього слід взяти до уваги досвід тих країн, де існує зрозуміла і прозора система оплати за акредитацію, а суми залежать від фінансової спроможності закладу [16].

Втім, перш за все, вартість акредитації зросте у зв’язку зі збільшенням вимог до якості програм та їх інституційної підтримки. Відділи внутрішнього забезпечення якості, (пере)підготовка відповідних фахівців потребуватимуть від вищих навчальних закладів додаткових інвестицій. Логічно було б припустити, що вклавши більше, ВНЗ більше і отримає, але цього поки що ніхто не обіцяє. Бюджетний статус більшості закладів, з усіма особливостями бюджетної освіти, є поганим стимулом для підвищення якості.

З огляду на це, закономірно, що вищі навчальні заклади не проявляють великого ентузіазму щодо реформи інституту акредитації. Показовою є їхня байдужість до долі НАЗЯВО. Складається враження, що вони живуть в тривожному очікуванні змін, які насуваються. 

В цілому все ще до кінця не відомо, чи вдасться запобігти реінкарнації старого інституту акредитації, який на сьогодні «зносився» і викликає багато нарікань. Чи призведе запланована реформа до справжнього підвищення якості освіти? Питання поки що залишаються відкритими. Відповідь на них залежить не лише від Національного агентства, а й від політики уряду, а також від вищих навчальних закладів, їхньої готовності співпрацювати, обмінюватися досвідом та ініціювати зміни. 

* * * 

У підсумку дозволю собі висловити декілька практичних рекомендацій, які, на мій погляд, допоможуть зробити реформу трохи більш послідовною і результативною. Вони адресовані всім тим, від кого залежить прийняття відповідних рішень. 

1) Було б добре, якби проект нової концепції акредитації, напрацьований робочою групою Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти, був якомога швидше оприлюднений для громадського обговорення і, з урахуванням відповідних рекомендацій, затверджений в установленому порядку. 

2) Національному агентству /якщо йому таки вдасться досягти необхідної легітимності/ варто організувати свою роботу на засадах всебічної відкритості і прозорості, що відповідатиме запитам та очікуванням суспільства. 

3) Має сенс також прискорити процес розробки і прийняття нормативно-правових актів, які б стимулювали створення і запуск незалежних установ оцінювання і забезпечення якості вищої освіти, громадських акредитаційних агенцій. 

4) Слід докласти зусиль для доопрацювання законодавства і усунення в ньому протиріч, які заважають впровадженню кращих європейських практик забезпечення якості вищої освіти. 

5) Необхідним уявляється розробка і проведення додаткових реформ, які б дозволити вищим навчальним закладам досягти фінансового оздоровлення та інституційного зміцнення. 

Посилання і примітки 

1. Фініков Т.В., Шаров О.І. Вища освіта України: ліцензування та акредитація. – К.: НМЦ «Консорціум із удосконалення менеджмент-освіти в Україні», 2003.

2. Андрусенко С.І., Домніч В.І. Акредитація. Організація і проведення у вищих навчальних закладах України. – К.: КУЕТТ, 2003.

3. Стандарти і рекомендації щодо забезпечення якості в Європейському просторі вищої освіти (ESG). – К.: ТОВ «СЦ», 2015.

4. Закон України «Про вищу освіту». http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1556-18

5. Рашкевич Ю.М. Болонський процес та нова парадигма вищої освіти. – Льв.: Вид-во Київської політехніки, 2014. – С.20-45.

6. Методичні рекомендації щодо розроблення стандартів вищої освіти. Схвалено сектором вищої освіти Науково-методичної Ради МОН України, 29.03.2016 №3.

7. Постанова КМУ від 29 квітня 2015 року № 266 «Про затвердження переліку галузей знань і спеціальностей, за якими здійснюється підготовка здобувачів вищої освіти» http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/266-2015-%D0%BF/page

8. Постанова КМУ від 13 грудня 2006 року № 1719 «Про перелік напрямів, за якими здійснюється підготовка фахівців у вищих навчальних закладах за освітньо-кваліфікаційним рівнем бакалавра» http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1719-2006-%D0%BF/page

9. Постанова КМУ від 27 серпня 2010 року № 787 «Про затвердження переліку спеціальностей, за якими здійснюється підготовка фахівців у вищих навчальних закладах за освітньо-кваліфікаційними рівнями спеціаліста і магістра» http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/787-2010-%D0%BF/page

10. Розроблення освітніх програм. Методичні рекомендації. /Авт.: В.М. Захарченко, В.І. Луговий, Ю.М. Рашкевич, Ж.В. Таланова / За ред. В.Г. Кременя. – К.: ДП «НВЦ «Пріоритети», 2014. – С.39.

11. Див.: Наказ МОН № 375 від 06.04.2016 р. «Про затвердження персонального складу науково-методичних комісій (підкомісій) сектору вищої освіти Науково-методичної ради Міністерства освіти і науки України».

12. Про роль зовнішнього забезпечення якості у запобіганні корупції див.: Martin M. “External quality assurance in higher education: how it address corruption and other malpractices?”, Quality in Higher Education, 2016,Vol.22 #1, 49-63.

13. Billig D., “International comparisons and trends in external quality assurance of higher education: Commonality or diversity?”, Higher Education, 2004, 47, p.121.

14. Про загальний стан вищої освіти див.: Жиляєв І.Б., Ковтунець В.В., Сьомкін М.В. Вища освіта України: стан і проблеми. – К.: НДІ Інститут інформатики і права Національної академії правових наук України, Інститут вищої освіти НАПН, 2015.

15. Про деякі системні проблеми запровадження систем внутрішнього забезпечення якості див.: Длугопольський О. Розбудова внутрішньої системи забезпечення якості вищої освіти України у світлі орієнтирів європейського стандарту. // Вища освіта в Україні: порядок денний для реформ./ За заг.ред. Ніколаєва Є.Б. – К.: Пред-во Фонду Конрада Аденауера в Україні, 2017. – С. 28-33.

16. Шевцов А.Г., Подольчак Н.Ю. Акредитація вищих навчальних закладів та діяльність акредитаційних організацій у Сполучених Штатах Америки. – Льв.: «Львівська політехніка», 2015. – С. 31. 

Олена Панич, експерт Реанімаційного пакету реформ, група «Освіта. Наука. Інновації»

ЯКОЮ БУДЕ РЕФОРМА АКРЕДИТАЦІЇ У ВИЩІЙ ОСВІТІ?
ЯКОЮ БУДЕ РЕФОРМА АКРЕДИТАЦІЇ У ВИЩІЙ ОСВІТІ?

Інститут акредитації в українській системі вищої освіти має свою історію [1]. Він склався як дозвільна процедура, в результаті якої вищий навчальний заклад отримує «право провадити освітню діяльність» і видавати диплом «державного зразка» [2]. Закон України «Про вищу освіту» 2014 року визначив основні засади реформи цього інституту, згідно з якими акредитація має стати одним із засобів забезпечення якості вищої освіти у відповідності до Європейських стандартів та рекомендацій [3]. Підготовка до реформи розпочалася декілька місяців тому, так, що нова концепція акредитації, як очікується, має бути оприлюднена найближчим часом. Ця стаття є спробою узагальнити досвід і думки автора, що з’явилися під час підготовки нової концепції акредитації на етапі роботи спеціальної робочої групи Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти. Варто окреслити декілька проблемних аспектів, навколо яких виникали помітні дискусії і які заслуговують на увагу експертної спільноти. До таких слід насамперед віднести питання ролі стандартів освіти у процесі акредитації, критеріїв оцінювання, роботи експертів, місця акредитації в системі забезпечення якості, а також ціни, у яку обійдеться нова система акредитації навчальним закладам. Врахування всіх цих аспектів потребуватиме виважених рішень та суспільної згоди.

Акредитація і стандарти вищої освіти 

Стандарти є основою будь-якої системи акредитації. Щоправда існують відмінності у підходах до стандартів, їхнього змісту і формування. Закон «Про вищу освіту» визначає два види стандартів – стандарти вищої освіти та стандарти освітньої діяльності. Перші з них стосуються змісту освіти, другі – інституційного забезпечення освітнього процесу [4]. До того ж закон визначає акредитацію через її зв’язок зі стандартами:

«акредитація освітньої програми – оцінювання освітньої програми та/або освітньої діяльності вищого навчального закладу за цією програмою на предмет:

відповідності стандарту освіти;

спроможності виконати вимоги стандарту та досягти заявлених у програмі результатів навчання;

досягнення заявлених у програмі результатів навчання» (стаття 1). 

Реформа передбачає заміну старих галузевих стандартів на нові стандарти, розроблені відповідно до компетентнісного підходу. Слід зазначити, що за своєю структурою галузеві стандарти були схожі до професійних. Вони включали в себе такі елементи, як освітньо-професійна програма, освітньо-кваліфікаційна характеристика. Втім проблемою цих стандартів була їхня громіздкість та зарегульованість. Вони надто повільно оновлювалися, і це спричиняло неспроможність освіти відповідати потребам ринку праці. Не секрет, що ці стандарти розроблялися академічним середовищем практично без залучення практиків та роботодавців. Власне, останню проблему так і не вдалося подолати, оскільки розробники нових стандартів також є переважно представниками вищих навчальних закладів.

Компетентнісні стандарти без сумніву є кроком вперед порівняно зі старими галузевими стандартами. Вони відображають сучасні західні підходи, актуальні для Болонської системи [5], не містять переліків обов’язкових дисциплін, не регулюють, яким чином слід досягати запланованих результатів навчання, відкривають простір для академічної автономії. Втім можна припустити, що застосування цих стандартів матиме і свої труднощі. На сьогодні більшість працівників вищої освіти ще не мають достатнього розуміння, яким чином ці стандарти мають бути імплементовані у практику життя. Слід звернути увагу на поняття «компетентність», яке згідно зі статтею 1 Закону України «Про вищу освіту», є «динамічною комбінацією знань, вмінь і практичних навичок, способів мислення, професійних, світоглядних і громадянських якостей, морально-етичних цінностей, яка визначає здатність особи успішно здійснювати професійну та подальшу навчальну діяльність і є результатом навчання на певному рівні вищої освіти». Складність «комбінування» знань, вмінь, навичок і т.п. для повноцінної «компетентності» вочевидь сьогодні ще не усвідомлюється у всій повноті.

Згідно з методичними рекомендаціями Науково-методичної ради при МОН, розробники кожного стандарту мали сформулювати одну інтегральну компетентність і переліки загальних та фахових (предметних) компетентностей, а також перелік запланованих результатів навчання з таблицею відповідності одних та інших [6]. Труднощі виникають вже на етапі з’ясування відмінностей між компетентностями та результатами навчання (подекуди з тексту рекомендацій випливає, що це синонімічні речі). Крім того, як показав досвід роботи над стандартом зі спеціальності «Кібербезпека», розробники мають схильність робити великий наголос на загальних компетентностях, тоді як роботодавці зацікавлені у фахових.

Варто звернути увагу також на те, що розробка нових стандартів пов’язана з новим переліком галузей знань і спеціальностей, затвердженим Кабміном у квітні 2015 року. Перелік 2015 року /зі змінами, внесеними пізніше/, налічує 29 галузей знань та 121 спеціальність [7]. Для порівняння, Перелік 2006 року [8] налічував 48 галузей і 156 напрямів підготовки, Перелік 2010 року – 48 галузей знань і близько 500 спеціальностей [9]. Хоча Перелік 2015 року значно ближчий до Міжнародної стандартної класифікації освіти, він не здобув однозначної підтримки через свою редукованість. Оскільки нові стандарти вищої освіти розробляються за цим переліком, вони потребують надто високого рівня узагальнення, до якого наші вищі навчальні заклади поки що не звикли. До того ж вони все ж таки зберігають галузевий підхід і є по суті модифікованими галузевими стандартами.

Новацією має стати перехід від акредитації напрямів підготовки та спеціальностей до акредитації програм вищої освіти. Проте у відповідності з компетентнісними стандартами акредитувати будуть програми за спеціальностями, а не самі по собі. Саме тут варто зробити застереження. Програми можуть мати міжгалузевий характер тобто формувати компетентності різних спеціальностей і галузей знань [10]. Завдяки цьому розробники програм можуть гнучкіше реагувати на запити ринку. Якщо ж акредитація буде орієнтуватися лише на стандарти за спеціальностями, хай навіть з урахуванням спеціалізацій, то це може суттєво обмежити появу міжгалузевих програм, як і загалом академічну автономію закладів освіти.

В контексті автономії та «вестернізації» вищої освіти, велике значення мають не так стандарти, як цілі програми. Вони визначаються її авторами і містять той унікальний задум, реалізація якого і може зробити програму успішною. Якість програми великою мірою залежить від спроможності чітко поставити цілі і так само послідовно реалізувати їх. Саме це робить програму не еклектичним набором навчальних предметів, а цілісним освітнім продуктом. Проте суперечливість нашого законодавства, а також домінуючі практики поки що не дають підстав сподіватися, що такий високий рівень самостійності в реалізації програм вищої освіти буде досягнутий найближчим часом. Доволі реальною виглядає загроза зав’язнути у буквоїдському описуванні компетентностей та шліфуванні описів програм за фактичної неспроможності зробити більше для модернізації їхнього змісту. 

Критерії оцінювання 

Варто звернути увагу на критерії, які можуть бути покладені в основу оцінювання під час акредитації програми. Набір критеріїв функціонально також є стандартом. Існує багато способів організувати таку систему критеріїв, але зазвичай вона охоплює такі основні аспекти, як:

- цілі і структура програми,

- зарахування, навчання та оцінювання студентів,

- управління та організація навчального процесу,

- кадрове, матеріальне, фінансове, науково-методичне забезпечення,

- наявність внутрішньої системи забезпечення якості, 

- дотримання доброчесності та прозорості на всіх етапах реалізації програми.

По суті під час будь-якої акредитації програми здійснюється оцінювання двох речей: самої програми та спроможності вищого навчального закладу її реалізувати /або ж результатів реалізації/. У всіх зазначених аспектах критерії оцінювання можуть бути як кількісними, так і якісними. Кількісні критерії передбачають відповідність забезпечення програми певним, зазвичай встановленим державою, показникам, скажімо, наявність відповідного відсотку викладачів з науковими ступенями, певної кількості навчально-методичних посібників, приміщень, комп’ютерів тощо. Перевага кількісних критеріїв у тому, що вони є чіткими і не допускають різночитань, недолік їх – у тому, що є надто формалістськими і практично не дозволяють виявити справжню якість програми. Як показує досвід, відповідність кількісним показникам можна доволі легко сфальсифікувати. Перевагою якісних критеріїв є те, що вони концептуально відповідають Європейським стандартам і рекомендаціям (ESG). Якісні критерії дозволять вищим навчальним закладам самостійно встановлювати необхідні для себе обсяги ресурсів для забезпечення програми за умови їх осмисленого обґрунтування. З іншого боку, якісні критерії по суті відкривають шлях зовнішньому експерту для довільних суджень про якість програми і про необхідність її вдосконалення. За таких умов результат акредитації повністю залежить від фаховості та доброчесності зовнішнього експерта.

Якісні критерії оцінювання програм під час акредитації можуть бути урівноваженими кількісними критеріями, які використовуються під час ліцензування цих самих програм. В цьому контексті виникає питання, чи варто під час акредитації проводити також перевірку відповідності ліцензійним умовам, чи все ж таки це мають бути різні завдання. Нагадаю, що за Законом «Про вищу освіту» Національне агентство із забезпечення якості вищої освіти має здійснювати і акредитацію програм, і ліцензійну експертизу, але не обов’язково одночасно. Проект Закону України «Про освіту» передбачає, що контроль за дотриманням вимог ліцензійних умов буде здійснювати Міністерство освіти і науки України. Вказаний законопроект впроваджує також таке явище, які інституційна акредитація закладів вищої освіти, під час якої відбуватиметься оцінювання якості освітньої діяльності закладу. Через впровадження інституційної акредитації стане можливим самоакредитація закладом вищої освіти своїх освітніх програм. Акредитація програм, як і інституційна акредитація будуть впроваджуватися у нас вперше, відтак новий досвід може принести багато несподіванок. 

Хто оцінює?                           

Згідно з Законом «Про вищу освіту», в акредитації мають бути задіяні Національне агентство із забезпечення якості вищої освіти, яке акредитує, та галузеві експертні ради (ГЕР), які надають експертний висновок, необхідний для акредитації. Окремою групою можуть стати також виїзні експерти, які будуть проводити оцінювання якості на місцях, тобто у вищих навчальних закладах.

Очевидно, що велику практичну роботу доведеться провести для комплектації галузевих експертних рад. За попередніми оцінками, на початковому етапі для цього потрібно до двох тисяч фахівців. Кваліфікаційні вимоги до членів ГЕР, без сумніву, мають передбачати крім досвіду роботи у галузі ще й чітку особисту мотивацію та високий рівень доброчесності. Але, крім того, вони мають здобути кваліфікацію аналітиків освіти. Існує спеціальний проект тренінгової підготовки таких фахівців, підготовлений МОН, який передбачає, що до галузевих експертних рад повинні увійти колишні члени науково-методичних комісій, які розробляли компетентнісні стандарти. Оскільки члени НМК отримали певну кваліфікацію у питанні підготовки стандартів, то оцінювання програм на відповідність цим стандартам їм буде цілком під силу. Хоча закон забороняє членам НМК входити до галузевих експертних рад, цю заборону легко обійти, тому що члени НМК можуть увійти до ГЕР, попередньо вийшовши з НМК. Проте, така раціоналізація функцій матиме і зворотній бік. Слід мати на увазі, що члени НМК є переважно працівниками адміністрацій великих державних ВНЗ (із близько тисячі членів науково-методичних комісій – 134 декани та заступники деканів, 63 директори інститутів, 482 завідувачі кафедр, 103 професори, 122 доценти [11]), тому їхня участь у процедурі акредитації може створити неабиякий конфлікт інтересів.

Одна з дискусій, у якій мені довелося взяти участь, була присвячені тому, чи мають виїзні експерти формуватися з членів галузевих експертних рад, чи все ж таки візити до навчальних закладів слід віддати лише запрошеним фахівцям. Оскільки в законі немає окремих норм щодо цього, на думку деяких диспутантів, з метою уникнення корупції слід доручити членам ГЕР лише роботу зі звітами ВНЗ і заборонити їм відвідувати заклади. Втім якщо експерти ГЕР не матимуть можливості отримати достатньо інформації про програму з перших рук, то їхні висновки навряд чи зможуть бути достатньо обґрунтованими.

Особливі дискусії довелося спостерігати щодо практичного залучення студентів, яке начебто дозволене законом, але фактично необов’язкове. Є думка, що оцінка змісту програми студентом, який ще не є фахівцем в галузі, не може здійснюватися кваліфіковано. Проте участь студентів в оцінюванні дотримання стандартів студентоцентрованого навчання є цілком європейською практикою. Закон України згадує серед можливих експертів не просто студентів, а представників студентського самоврядування, яке охоплює по суті лише активну частину студентства. Важливо, щоб студентські активісти змогли системно відстоювати студентоцентричність у тому числі для «рядових» студентів, права яких доволі часто порушуються в освітньому процесі.

Начебто прогресивною нормою закону є те, що склад галузевих експертних рад змінюється що три роки. Але слід мати на увазі, що число таких фахівців не безмежне, а практичний досвід освітньої аналітики може виявитися цінним. Відтак постає проблема, як не втратити кращих фахівців у цій сфері. Для цього вочевидь варто відкрити можливість для поступового формування експертами галузевих експертних рад незалежних установ оцінювання і забезпечення якості вищої освіти, що передбачені статтею 23 Закону України «Про вищу освіту». 

Акредитація і забезпечення якості 

Згідно з концепцією Закону «Про вищу освіту», процедура акредитації є елементом зовнішнього забезпечення якості у вищій освіті. Важливо розуміти, якими будуть реальні механізми стимулювання якості, закріплені цією концепцією. Приміром, суттєвим для підвищення якості є динаміка розвитку та вдосконалення. Проте законодавчо встановлені правила по суті консервують статичність. Згідно з законодавством, акредитація – це лише оцінювання на відповідність стандарту, тому, формально кажучи, мінімальна відповідність стандарту є достатньою для надання акредитації. Закон суворо визначає терміни, на які може надаватися акредитація – 5 і 10 років. Відтак Агентство не може надати акредитацію умовно або тимчасово для виправлення зауважень чи недоліків, і, що найголовніше не передбачено жодного постакредитаційного моніторингу якості.

Неврегульоване питання, на якому етапі роботи програми має проводитися її акредитація. Процедура акредитації може відбуватися як на початку запуску програми, так і перед самим завершенням циклу навчання (друге в наших умовах більш реалістичне). Акредитація «на вході» означає кращий захист студента (оскільки він вже знатиме, що вступає на акредитовану програму), якщо ж програма подається на акредитацію під кінець навчального циклу, то це відкриває можливості бачити певні результати навчання, що також має свої переваги. Проте слід звернути увагу, що акредитація наприкінці роботи програми майже неминуче призведе до загострення тиску на експертну комісію і Національне агентство з боку вищого навчального закладу, якому потрібно забезпечити для випускників державний диплом. Зайве нагадувати про корупціогенність такого тиску і бажаність його уникнення. Зрештою, відсутність корупції досягається не тоді, коли люди не порушують норм доброчесності, а тоді, коли у них не виникає потреби це робити [12].

Суттєвими є також терміни проведення акредитаційної процедури. За законом, всі її етапи – від подання документів до отримання сертифікату про акредитацію – мають завершитися за два місяці. Цього аж ніяк не достатньо для глибокого аналізу якості програми. Практика роботи західних агентств показує, що зазвичай акредитаційні заходи такого рівня тривають щонайменше півроку. З урахуванням всього цього, одночасна акредитація сотень магістерських програм, яка очікується цієї осені, складе передумови для перетворення Національного агентства у те, що на заході називають «фабрикою акредитацій» (accreditation mill).

Аналіз систем зовнішнього оцінювання якості в різних країнах, залучених до Болонського процесу, показав, що сформувалося дві моделі таких систем – сумативна і формативна [13]. Різницю між ними окреслено в таблиці: 

Сумативна модель

Формативна модель

Якість розуміється як відповідність стандартам (державним, спільним для всіх) (standard based approach)

Якість розуміється як відповідність освітньої програми місії вищого навчального закладу та/або цілям програми (fitness-for-purpose)

Стратегія уніфікації освіти і освітніх програм

Націленість на унікальність закладів освіти і програм

Акредитаційне агентство – контролююча установа

Акредитаційне агентство існує для вивчення і поширення кращих практик

Акредитація – це перевірка

Акредитація – це самооцінка і аналіз

Переважно примусова

По-справжньому добровільна

Авторитарна

Партнерська

Кількісні критерії оцінювання

Якісні критерії оцінювання

Наголос на підзвітності ВНЗ

Наголос на рекомендаціях для вдосконалення

Постакредитаційні заходи не передбачені або несуттєві

Постакредитаційні заходи (follow-up) та моніторинг є важливими елементами

Використовується для репресивних функцій (в т.ч. з метою скорочення фінансування)

Використовується для вдосконалення програм

 Не секрет, що домінування сумативної моделі загалом характерне для країн пострадянського простору. Попри всі спроби «європеїзації», їхні традиції не дозволяють їм суттєво просунутися в питаннях свободи та партнерства в управлінні вищою освітою. Багато західноєвропейських цінностей, імплементованих у формативній моделі, залишаються для них недоступними. Цьому сприяє і те, що їхні акредитаційні агентства тривалий час залишаються монополією держави. Очевидно, що тенденція до втілення сумативної моделі існує і в Україні.

Важливим є також те, що в зазначеній вище концепції оцінювання якості Національне агентство має забезпечити збір інформації про загальний стан освіти в Україні, тенденції її розвитку, які мають бути взяті до уваги при виробленні державної політики. Виконання цієї благородної місії Агентство могло б розпочати з ініціювання низки серйозних досліджень інституційних проблем вищої освіти.

Зокрема, важливо звернути увагу на наступні системні проблеми, які негативно впливають на якість вищої освіти: 

1) Оплата праці викладачів більшою мірою залежить від кількості, а не від якості виконаної ним роботи. Через це викладачі часто змушені брати на себе додаткове навантаження і виявляються не в силах вчасно опрацьовувати потрібні обсяги матеріалу для підвищення якості своїх курсів. 

2) Різні чинники (як то специфіка організації навчального процесу, приріст знань та ін.) призводять до того, що освітні програми стають непідйомними для опанування за встановлені для цього терміни часу. Це змушує студентів порушувати правила академічної доброчесності. 

3) Виживання вищих навчальних закладів надто залежить від кількості, а не якості студентів та випускників. Загроза скорочення робочих місць призводить до того, що ВНЗ «хапаються» за студентів незалежно від бажання останніх вчитися. В таких умовах будь-які спроби зробити освіту більш селективною і таким чином підвищити її якість приречені на поразку. 

Даються взнаки також катастрофічно низька мобільність викладачів, слабкий доступ їх до наукових видань світового рівня, ізольованість вищої освіти від реального сектору економіки [13]. Все це утруднюється постійною нестачею грошей і бюджетною дисципліною. В таких умовах створення ефективної системи зовнішнього (як і внутрішнього) забезпечення якості може виявитися неможливим [15]. Така система не лише не виконуватиме своїх функцій, а стане додатковим тягарем для вищих навчальних закладів.

Додатково слід сказати декілька слів про ціну акредитації в контексті реформи. 

Скільки це коштує? 

Не секрет, що послуги з оцінки якості та акредитації у сфері вищої освіти є цілком легітимною формою бізнесу. Принаймні в такому модусі цей інститут існує в різних розвинених країнах. У нас же питання про бізнесову сторону акредитації ніколи не ставилося у публічній площині, зокрема і через збереження державної монополії на неї. За традицією офіційна оплата послуг акредитаційної експертизи у нашій країні відбувається за бюджетними розцінками, що, звичайно, не стимулює ні якість цих послуг, ні доброчесність тих, хто їх надає. До того ж дозвільний характер акредитації не завжди дає можливість зрозуміти, що саме має оплачуватися: експертиза чи позитивний висновок. Якщо реформа інституту акредитації за європейським зразком таки відбудеться, то можна припустити, що освітня експертиза стане якіснішою і буде оплачуватися за ціною, ближчою до ринкової. Вочевидь для цього слід взяти до уваги досвід тих країн, де існує зрозуміла і прозора система оплати за акредитацію, а суми залежать від фінансової спроможності закладу [16].

Втім, перш за все, вартість акредитації зросте у зв’язку зі збільшенням вимог до якості програм та їх інституційної підтримки. Відділи внутрішнього забезпечення якості, (пере)підготовка відповідних фахівців потребуватимуть від вищих навчальних закладів додаткових інвестицій. Логічно було б припустити, що вклавши більше, ВНЗ більше і отримає, але цього поки що ніхто не обіцяє. Бюджетний статус більшості закладів, з усіма особливостями бюджетної освіти, є поганим стимулом для підвищення якості.

З огляду на це, закономірно, що вищі навчальні заклади не проявляють великого ентузіазму щодо реформи інституту акредитації. Показовою є їхня байдужість до долі НАЗЯВО. Складається враження, що вони живуть в тривожному очікуванні змін, які насуваються. 

В цілому все ще до кінця не відомо, чи вдасться запобігти реінкарнації старого інституту акредитації, який на сьогодні «зносився» і викликає багато нарікань. Чи призведе запланована реформа до справжнього підвищення якості освіти? Питання поки що залишаються відкритими. Відповідь на них залежить не лише від Національного агентства, а й від політики уряду, а також від вищих навчальних закладів, їхньої готовності співпрацювати, обмінюватися досвідом та ініціювати зміни. 

* * * 

У підсумку дозволю собі висловити декілька практичних рекомендацій, які, на мій погляд, допоможуть зробити реформу трохи більш послідовною і результативною. Вони адресовані всім тим, від кого залежить прийняття відповідних рішень. 

1) Було б добре, якби проект нової концепції акредитації, напрацьований робочою групою Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти, був якомога швидше оприлюднений для громадського обговорення і, з урахуванням відповідних рекомендацій, затверджений в установленому порядку. 

2) Національному агентству /якщо йому таки вдасться досягти необхідної легітимності/ варто організувати свою роботу на засадах всебічної відкритості і прозорості, що відповідатиме запитам та очікуванням суспільства. 

3) Має сенс також прискорити процес розробки і прийняття нормативно-правових актів, які б стимулювали створення і запуск незалежних установ оцінювання і забезпечення якості вищої освіти, громадських акредитаційних агенцій. 

4) Слід докласти зусиль для доопрацювання законодавства і усунення в ньому протиріч, які заважають впровадженню кращих європейських практик забезпечення якості вищої освіти. 

5) Необхідним уявляється розробка і проведення додаткових реформ, які б дозволити вищим навчальним закладам досягти фінансового оздоровлення та інституційного зміцнення. 

Посилання і примітки 

1. Фініков Т.В., Шаров О.І. Вища освіта України: ліцензування та акредитація. – К.: НМЦ «Консорціум із удосконалення менеджмент-освіти в Україні», 2003.

2. Андрусенко С.І., Домніч В.І. Акредитація. Організація і проведення у вищих навчальних закладах України. – К.: КУЕТТ, 2003.

3. Стандарти і рекомендації щодо забезпечення якості в Європейському просторі вищої освіти (ESG). – К.: ТОВ «СЦ», 2015.

4. Закон України «Про вищу освіту». http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1556-18

5. Рашкевич Ю.М. Болонський процес та нова парадигма вищої освіти. – Льв.: Вид-во Київської політехніки, 2014. – С.20-45.

6. Методичні рекомендації щодо розроблення стандартів вищої освіти. Схвалено сектором вищої освіти Науково-методичної Ради МОН України, 29.03.2016 №3.

7. Постанова КМУ від 29 квітня 2015 року № 266 «Про затвердження переліку галузей знань і спеціальностей, за якими здійснюється підготовка здобувачів вищої освіти» http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/266-2015-%D0%BF/page

8. Постанова КМУ від 13 грудня 2006 року № 1719 «Про перелік напрямів, за якими здійснюється підготовка фахівців у вищих навчальних закладах за освітньо-кваліфікаційним рівнем бакалавра» http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1719-2006-%D0%BF/page

9. Постанова КМУ від 27 серпня 2010 року № 787 «Про затвердження переліку спеціальностей, за якими здійснюється підготовка фахівців у вищих навчальних закладах за освітньо-кваліфікаційними рівнями спеціаліста і магістра» http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/787-2010-%D0%BF/page

10. Розроблення освітніх програм. Методичні рекомендації. /Авт.: В.М. Захарченко, В.І. Луговий, Ю.М. Рашкевич, Ж.В. Таланова / За ред. В.Г. Кременя. – К.: ДП «НВЦ «Пріоритети», 2014. – С.39.

11. Див.: Наказ МОН № 375 від 06.04.2016 р. «Про затвердження персонального складу науково-методичних комісій (підкомісій) сектору вищої освіти Науково-методичної ради Міністерства освіти і науки України».

12. Про роль зовнішнього забезпечення якості у запобіганні корупції див.: Martin M. “External quality assurance in higher education: how it address corruption and other malpractices?”, Quality in Higher Education, 2016,Vol.22 #1, 49-63.

13. Billig D., “International comparisons and trends in external quality assurance of higher education: Commonality or diversity?”, Higher Education, 2004, 47, p.121.

14. Про загальний стан вищої освіти див.: Жиляєв І.Б., Ковтунець В.В., Сьомкін М.В. Вища освіта України: стан і проблеми. – К.: НДІ Інститут інформатики і права Національної академії правових наук України, Інститут вищої освіти НАПН, 2015.

15. Про деякі системні проблеми запровадження систем внутрішнього забезпечення якості див.: Длугопольський О. Розбудова внутрішньої системи забезпечення якості вищої освіти України у світлі орієнтирів європейського стандарту. // Вища освіта в Україні: порядок денний для реформ./ За заг.ред. Ніколаєва Є.Б. – К.: Пред-во Фонду Конрада Аденауера в Україні, 2017. – С. 28-33.

16. Шевцов А.Г., Подольчак Н.Ю. Акредитація вищих навчальних закладів та діяльність акредитаційних організацій у Сполучених Штатах Америки. – Льв.: «Львівська політехніка», 2015. – С. 31. 

Олена Панич, експерт Реанімаційного пакету реформ, група «Освіта. Наука. Інновації»

23.08.2017
Олена Панич
*
Поділитися

Додати комментар

Через сайт
Через Вконтакті
Через Фейсбук

Коментарі  

Автор: Nedolya
Опубліковано 02.09.2017 в 16:32
У цьому році коефіцієнт ефективності вступу в КПІ - 9,7%, Львівська політехніка - 8,1%, КНУ - 6,5%, ЧНУ - 5,9%, ХНУ - 5,5%, ЛНУ - 5,3%, ДНУ - 4,9% як і в ЗНТУ, НАУ - 4,4%, НПІ - 3,9%, НАУКМА - 3,7% як і в КНЕУ, КНТЕУ - 2,9% як і в ЗНУ. Мова йде про вступ на 1й курс за ЗНО. Розрахунок був за схемою всі рекомендовані до всіх поданих заяв у відсотках. А от Ефективність зарахування, включаючи вступ на базі мол. спеціаліста трохи інший Львів политех - 16%, ЗНУ - 17%, ЗНТУ - 23,4%. Чому цей коефіцієнт найбільший у КПІ, який не війшов у трійку по заявам, але є розробником програми - потрібно проаналізуати.
Автор: Nedolya
Опубліковано 02.09.2017 в 16:36
Не до тієї статті додав коментар
Наверх
Точка зору Аналітика Блоги Форум
Kenmore White 17" Microwave Kenmore 17" Microwave
Rated 4.5/5 based on 1267 customer reviews