Укр Рус

Дата: 21.03.2019

Підписка на новини

Академічна доброчесність: стандарти світової спільноти чи імітація?

Автор:
Ірина Єгорченко
Опубліковано
21.10.2018

Чому українській системі освіти потрібна академічна доброчесність

За європейські стандарти в освіті часто видають що завгодно - крім академічної доброчесності. Проте, новації не мають сенсу, поки в освітній системі немає завдання надавати та здобувати освіту - одні учасники освітнього процесу зображують навчання, інші готують пакети документів про наявність навчального процесу незалежно від його реальної наявності - яка, як здається, взагалі не хвилює численних контролерів. Контролери перевіряють документи, але ми не спостерігаємо жодних занепокоєнь щодо навчального процесу в деяких приватних університетах, ані щодо деяких державних, щодо яких в соцмережах розміщують числення свідчення практичної відсутності навчального процесу.

Ні, навіть повне впровадження стандартів академічної доброчесності саме по собі не врятує українську освіту від занепаду. Але продовження масового списування та видавання чужої роботи за свою у всіх ланках освітньої системи - від дітей в дитсадках до керівників освіти - це гарантія економічного та духовного занепаду, відтоку молоді за кордон, деградації інфраструктури та потреби завезення дорогих спеціалістів з-за кордону. “Красиву картинку”, в якій можна поблажливо дивитись на масову академічну недоброчесність та не мати очевидних проблем в державі, можна буде утримувати ще максимум кілька найближчих років.

Вже зараз поширені скарги на відсутність належного притоку профпридатних вчителів, інженерів, лікарів та на відтік молоді за кордон (насправді, цей відтік молоді ще досить незначний - зменшення кількості студентів та відповідних доходів університетів викликане в основному демографічними факторами). Проте, кілька знайомих молодих людей мені вже скаржились, що в університеті вчитись неможливо - всі навколо списують і не вчаться, якщо ти не списуєш - ти, з одного боку, біла ворона, з іншого гарних оцінок не отримаєш, бо вимоги “вивчити” нереальні: викладачі ставлять такі вимоги, але дуже поблажливі до списування. Такій поблажливості сприяє посилення вимог до самих викладачів (писання та переписування паперів, вимоги видавати наукові статті без умов та ресурсів для проведення досліджень) та погіршення матеріального становища викладачів.

У суспільній думці академічна доброчесність часто обмежується лише “не спійманням на плагіаті” - нікого не спіймали, значить все прекрасно. Хоча поширені традиції недоброчесності не обмежуються плагіатом - це й фальсифікація у вигляді звітів про реально не проведені лабораторні роботи та практику (місця практики нема, або там замість, наприклад, інженерної практики виконувалась некваліфікована робота - а звіт писати треба), і згадана вище відсутність навчального процесу, і гранична примітивізація процесу навчання (наприклад, вищій математиці неможливо навчити студентів з реальною освітою ледь початкової школи за 20% кількості годин, яка була 20 років тому) - освоєння програмного матеріалу заміняється “натаскуванням” на кілька простеньких задач, суті та цілі яких студенти не розуміють.

Що робити в такій ситуації - відмовитись від застосування стандартів доброчесності бо це все одно марно?

Ні, слід застосувати ці стандарти не тільки для окремих складових, на кшталт, іспитів чи курсових робіт, а для всієї системи освіти в цілому. Академічна доброчесність полягає не тільки в тому, щоб “не дати списати”, “не списати” і “навчити хоч чомусь”, а чесно оцінити реальний рівень студентів, які прийшли вчитись, їхню мотивацію, наявні ресурси для навчання. Має бути контроль саме навчального процесу та результатів навчання, а не якості імітації цього процесу методом написання паперів.

Ризики впровадження стандартів академічної доброчесності в Україні

Зважаючи на стійкі традиції імітації впровадження “нових віянь”, можна легко уявити широкі можливості такого “впровадження” стандартів академічної доброчесності, які створять найсприятливіші умови для плагіаторів з фальсифікаторами, але сильно ускладнять життя чесним учням, студентам та науковцям.

Ризики впровадження включають і звичайний ризик побудови каргокульту, коли всі учасники просто імітують якісь елементи того, що роблять престижні закордонні університети. Гарварду зі Стенфордом для забезпечення академічної доброчесності цілком достатньо системи санкцій за академічний плагіат та фальсифікації, та вибіркового періодичного контролю. Бо всі ресурси для повного та якісного навчального процесу у них є, мотивовані студенти теж є, для недостатньо підготовлених є система коригування та додаткової підготовки. Я іноді слухаю лекції з людської поведінки професора Стенфордського університету Роберта Сапольскі - цей цикл включає “центральний” курс, та багато додаткових лекцій з біології (та математики) для тих, хто не має необхідної підготовки, але записався на цей надзвичайно цікавий та корисний для багатьох спеціальностей курс. Звісно, така “нелінійна” гнучка організація навчального процесу вимагає можливості для студентів самим формувати свій розклад (ніяких стабільних академічних груп, ніякого жорсткого розкладу, ніяких 15 предметів в семестрі), та додаткових коштів на супроводжуючі курси. Але треба розуміти, що забезпечення академічної доброчесності (і якісного освітнього процесу) не буде можливим без системи коригування та підтримки учнів та студентів - замість імітації навчання тих, хто давно втратив розуміння, що відбувається на уроках та лекціях. “Якість освіти”, як у нас називають систему написання та перевірки паперів, вимагає дотримання правил “лінійного” жорсткого паперового “процесу” - тобто унеможливлює якісну освіту.

Уникнення ризику “каргокульту” потребує аналізу всіх суттєвих факторів успішності освітньої системи, досвід якої ми намагаємось запозичити. Якщо хоча б щось з суттєвих рис перенести неможливо (немає, наприклад, коштів на гнучкий індивідуалізований процес навчання) - необхідно переглядати реальність впровадження та ефективність пропонованих “елементів досвіду”. На прикладі початкової школи - ніяке сидіння на килимку нічого не дасть, якщо замість розмови з дітьми вчитель буде повторювати готовий сценарій “ранкової зустрічі на килимку” з брошурки (продаються на книжковому ринку, серйозно). Ніби ж має бути очевидно, що якщо немає хисту, бажання, можливості організувати спонтанну розмову - краще обмежитись стандартними уроками і не витрачати час на імітацію.

“Хороша” імітація впровадження академічної доброчесності - це наявність всіх необхідних положень про плагіат та про санкції, програма яка перевіряє невідомо що і невідомо на якій базі порівняння, але повна толерантність до списування та фальсифікацій, а санкції - тільки до нелояльних до начальства.

Головний ризик імітаційного впровадження “академічної доброчесності” - це широкі можливості для вибіркового покарання нелояльних, незручних, критичних викладачів та студентів з додатковим псуванням їм нервів та репутації. Ми бачимо, як легко спецради стають “сліпими”, відмовляючись впізнати очевидний академічний плагіат - але звичка говорити на чорне біле дозволить і “побачити” плагіат там, де його немає і близько (стандартні фрази, виправдана велика кількість належно оформлених цитат можуть бути оцінені програмою перевірки як завеликий відсоток текстових збігів, а охочі звинуватити чесну людину швидко оголосять ту цифру безумовним свідченням плагіату).

Можу розповісти, де гарантовано можна знайти “порушення” академічної доброчесності у якісних науковців (наприклад, фізиків з математиками), які публікуються в престижних міжнародних журналах. Порушення буде називатись “самоплагіат” або “автоплагіат”. Є в переліку порушень академічної доброчесності в Законі України “Про освіту”. Як правило, спочатку статтю посилають на препринтний сервер arxiv.org, який читають більшість вчених (за своїми галузями та ключовими словами, звісно). А лише потім, після рецензування, стаття публікується в журналі. За міжнародними стандартами - ніякого порушення нема, препринт - попередня публікація, пре-публікація, і стаття - не вважаються “самоплагіатом”. Але наші “контролери” цілком можуть розглядати публікацію статті після препринту як самоплагіат, згідно з Законом “Про освіту” публікація=оприлюднення, препринти спеціально не розглядаються. Хоча можна спробувати виправдатись Законом “Про науку та науково-технічну діяльність” - де науковими публікаціями вважають лише те, що затверджене якоюсь Вченою радою. А ніякої Вченої ради у сервісу arxiv.org немає, тому та препублікація - мабуть, ненаукова.

Ще один ризик - плагіатори будуть намагатись видозмінювати свої тексти таким чином, щоб ніяка програма нічого не знайшла. І без жодної наукової новизни переписані та переформульовані роботи будуть вважатись наукою та захищатись у якості дисертацій.

Існує і ризик заперечення зафіксованого факту списування. Викладач бачить що студент списує, і наприклад, видаляє його з екзамену. Але студент скаржиться, що ніякого списування не було, викладач або помилився, або за щось “мститься”. Тут може допомогти лише добре продумане положення про забезпечення стандартів академічної доброчесності, з чіткими правилами фіксації та розгляду таких ситуацій. Старі традиції типу “викладач сказав, що списував - значить, списував” - вже непридатні.

Політика академічної доброчесності в освітній установі

Один з необхідних (хоча далеко не достатніх) елементів системи забезпечення якості освіти - це політика щодо академічної доброчесності (яка може бути елементом більш загальної етичної політики). Я зустрічала “політики доброчесності”, які були поганим перекладом американського документу, навіть без прибирання згадок про той американський університет. Але переписати чиєсь - то не просто плагіат, а ще й фальсифікація процесу думання, обговорення проблем свого університету, досягнення згоди між різними учасниками освітнього процесу. Хороша політика академічної доброчесності може бути розроблена лише в результаті широкого обговорення в університеті, всі учасники мають добре розуміти всі її положення. Попри те, що її зміст досить стандартний - опис можливих порушень, санкцій та процедур розгляду та апеляції.

Деякі антиантиплагіатні діячі заявляють, що боротись з недоброчесністю непотрібно - бо це нібито призводить до залякування студентів та викладачів, до того, що вони боятимуться щось писати та захищати. Добре продумана політика дотримання стандартів академічної доброчесності має включати правила виявлення та фіксації порушень, правила розгляду, попереджень та санкцій. Всі учасники освітнього процесу мають підписуватись, що вони ознайомлені з відповідним положенням, та знають, що відбуватиметься у випадку порушення. Ніякого залякування - у випадку недоведеної підозри ніяких санкцій не буде. А студенти та автори наукових статей мають дотримуватись правил цитування, та чітко знати ознаки порушень та свої права.

Об’єктивні причини, які сприяють поширенню академічної недоброчесності у вищій освіті

Попередження: всі ці причини жодним чином не мають розглядатись як “виправдання недоброчесності”. Рішення списати чи “закрити очі” на списування, плагіат, фальсифікацію чи звичайне повне незнання і небажання щось знати студента - це особисте рішення кожної людини, яка сама приймає рішення, чи їй дивитись на оце все і руйнувати свою особистість, чи намагатись щось з цим усім робити, в умовах коли це практично неможливо. Чи йти кудись якомога далі від системи формальної освіти, що теж не для всіх і не завжди можливе.

По-перше, це ціннісні проблеми - люди цінують не науку, правду, честь та гідність, а “спокій в колективі”, “повагу до колег”, “безконфліктність”. Одній людині дуже важко йти проти бажання “колективу”, який хоче не звертати уваги на порушення та продовжувати імітацію освіти.

По-друге, студентів та викладачів спонукає списувати та фальсифікувати результати досліджень ще шкільна звичка до імітації навчання, в тому числі й у формі списування та подання скопійованих з інтернету чи виконаних іншими особами текстів яка власних. Від закладів середньої освіти практично не вимагається власне “навчити” - вимагається продемонструвати перевіряльникам документи про здійснення процесу навчання, який насправді може імітуватись. Це не завжди є виною вчителів - на вчителів діє їхня власна невпевненість у потрібності освіти, підкріплена низькими доходами та соціальним статусом;

Звичка до подвійних стандартів (про академічну доброчесність масово пишуть ”наукові статті” та проводять відповідні тренінги люди, у яких знайшли академічний плагіат, та їхні учні); пріоритет корпоративної лояльності та солідарності перед будь-якою мораллю та інтелектуальною чесністю (плагіат - то дрібниці, “винести сміття з хати” чи критикувати начальство - смертельний злочин; випадки застосування етичних кодексів університетів у якості підстави для звільнення використовують як правило, внаслідок оприлюднення якоїсь інформації, яку не хоче бачити публічною начальство - але не внаслідок академічного плагіату чи псевдонауки, незважаючи навіть на прямі вимоги законодавства щодо дотримання стандартів академічної доброчесності та наукового характеру освіти).

“Гуманізація” вищої освіти призвела до засилля “імітаційних” псевдогуманітаріїв в системі вищої освіти, які не мають належної в тому числі гуманітарної освіти. Люди з якимись педагогічними, філософськими, економічними дисертаціями викладають найрізноманітніші предмети, в тому числі ті, з яких вони самі ніякої освіти не мають. Їхній специфічний досвід “науки” та “захистів” переноситься й у викладання - часто такі люди чесно впевнені, що наука то написати або списати довільний текст про що завгодно, заплатити за фальсифікацію якихось “даних експерименту”.

Не можна не згадати й про традиції СРСР - підтримання академічної доброчесності тільки через вибірковий контроль - не попався на списуванні - добре; попався - вибач, спробуй ще раз (хоча для декого це й створювало невідворотні наслідки типу виключення з інституту та потрапляння в армію, такі наслідки не були невідворотними та не були репутаційними - загальною думкою було “всі списують, але йому (їй) просто не пощастило); “народна” культура списування та підказування в процесі навчання; загальна неповага до інтелектуальної власності, масове копіювання “західного” - від літератури до промислових виробів; наявність ще з тих часів прошарку “науковців”, для яких не існувало жодних вимог та стандартів - “партійні діячі”, “секретні дисертації”, просто “потрібні люди”, у яких навіть у вимогливих середовищах типу математиків пропускали нікчемні дисертації.

“Нормативний” пресинг щодо отримання “папірців”, виконання нереальних ліцензійних та акредитаційних вимог, вимог до викладачів писати скількись статей за відсутності ресурсів для проведення досліджень, вимог до аспірантів та керівників неодмінно забезпечити вчасний захист дисертацій в умовах непередбачуваності результатів наукових досліджень та обмеженості ресурсів.

Дуже низький рівень підготовки осіб, які вступають до університетів, часто унеможливлює їхнє навчання - але викладачі змушені ставити їм позитивні оцінки - або втратять роботу. Такий постійний практикум академічної недоброчесності в університетському середовищі призводить і до поблажливості викладачів до власного та чужого академічного плагіату та фальсифікації досліджень. Без розв'язання проблеми примусу до підтримання контингенту студентів за будь-яку ціну ніяка академічна доброчесність в українській системі освіти неможлива.

Основні методи імітації боротьби за академічну доброчесність

1. Роздача довідок про “відсутність плагіату” на основі порівняння з дуже обмеженою базою текстів (база текстів обмежена завжди, і тому роздача таких довідок, на мою думку, мала б розцінюватись як шахрайство).

2. Прийняття якихось етичних кодексів та процедур, на основі яких реально застосовуються санкції лише за “порушення академічної етики” в формі критики керівництва чи повідомлення в соцмережах про якісь негаразди в установі.

3.  Створення “сервісу перевірки” з дозволом користуватись ним скільки завгодно разів, щоб плагіатор (чи найнятий “письменник”) довів текст методом перефразування до такого стану, щоб відповідна програма ніякого плагіату не знайшла - тобто по суті створення системи безкарного списування.

Маніпуляції навколо академічної доброчесності

Очевидно, що дуже багато людей захищатимуть своє комфортне середовище, де люди навколо або списують, або пишуть ні про що, і домовляються зі своїм колом про бюрократичні процедури розвитку статусів. Страх порушення комфорту примушує найтолерантніших просто маніпулювати. Менш толерантні цькують та витискають порушників спокою. Хоча й любителі жорсткого тиску на тих, хто сміє серйозно вимагати академічної доброчесності, вдаються до маніпуляцій для самовиправдання.

Як правило, намагаються називати масштабний плагіат дрібною помилкою цитування, очевидно сфальшовані “дані експерименту” - помилкою округлення, звинувачення у проблемі академічної недоброчесності не плагіаторів, а викривачів. Особливо популярним типом реакції на викриття у плагіаті є наполегливий пошук плям у біографіях викривачів - ніби ці плями якимось чином впливають на факт плагіату. Я пишу цей текст на ноутбуці з ліцензійною ОС та безкоштовним офісним пакетом, але навіть якщо людина А використовує піратське програмне забезпечення (доходи викладачів та науковців виключають можливість легальної купівлі ПЗ, навчальні заклади та наукові установи в Україні практично не надають викладачам та науковцям особистих комп’ютерів та ПЗ, на відміну від більшості інших країн) - яким чином це може скасувати факт академічного плагіату людини Б, підтверджений порівняльними таблицями?

Досить небезпечними є і заклики до “компромісу”, які насправді є закликами до повної толерантності до академічної доброчесності. Компроміс з недоброчесністю - це не компроміс, а недоброчесність... Популярні й варіанти “тимчасової сліпоти”, коли захисники плагіатора (чи псевдонауковця) відмовляються приймати будь-які докази, вигадуючи ще якісь потрібні докази та експертизи. Ознака такої маніпуляції - це вимога “підтвердження” плагіату якимось нібито “сертифікованим” ПЗ, якщо вже є порівняльні таблиці, та перевірена наявність джерел. Для виявлення плагіату ніяке ПЗ не є необхідним, ПЗ лише допоміжний інструмент, який може допомогти скласти порівняльні таблиці. Якщо таблиці вже наявні - заяви про необхідність додаткової перевірки з застосуванням ПЗ (за винятком ситуації, коли хочуть пошукати додатковий до виявленого плагіат) та відкидання складених вручну таблиць - це звичайна маніпуляція для захисту підозрюваної в академічному плагіаті особи, тим більше, якщо порівнюються переклад та оригінал, які ПЗ як правило, не знаходить як текстові збіги. Аналогічні маніпуляції - це заяви, що “плагіат шукали не у відповідності якихось затверджених процедур” (яких не існує і які непотрібні - плагіат міг бути знайдений де і як завгодно, хоча б вдома на дивані під час читання тексту зі знайомими читачу думками без посилань); використання кількох помилок в порівняльних таблицях щоб відкидати всі таблиці; “тиск на жалість” та описи яка гарна та поважна людина має оті текстові запозичення; спроби створити у викривача комплекс вини”; згадки про міфічних “грантодавців” чи “іноземців”, які нібито хочуть скомпрометувати видатний заклад (насправді це заклад чи країна компрометують себе підтримкою плагіаторів, а не викривачі); пошуки якихось мотивів викривачів (мотиви можуть бути які завгодно - але академічний плагіат або є, або його нема, і розбиратись потрібно саме з цим); апеляція до радянських традицій коли нібито списували всі, і нічого такого, але була видатна наука (насправді, тому воно все і розвалилось, що списували та гнобили самостійні ідеї); звинувачення викривачів в “жорстокості”, “бажанні запровадити інквізицію”. Спроби лякати тим, що якщо викривати плагіат, нікому буде викладати в університетах, теж не дуже продуктивні. Може, краще не вчити дітей взагалі, ніж вчити списувати та обманювати?!

Публічні випадки викриття академічної недоброчесності дають багато матеріалу дослідникам маніпуляцій, та гарний матеріал для розгляду в курсах критичного мислення та медіа-грамотності.

Ідеал боротьби за академічну доброчесність у виконанні імітаторів “доброчесності”

Останнім часом виник рух протестуючих проти будь-якого застосування стандартів академічної доброчесності до окремих осіб, обґрунтовуючи свої вимоги “повагою до свободи наукової творчості”, “повагою до особи”, “повагою до думки спеціалізованої вченої ради”. Протестуючі (в соцмережах були виявлені представники філософів, наприклад, https://www.facebook.com/groups/1375236919467628/permalink/2056981794626467/  та https://www.facebook.com/groups/186809768152216/permalink/924900947676424/ ) виступали проти застосування будь-яких санкцій до осіб, у яких був виявлений академічний плагіат, під різними приводами, наприклад, вимагався пріоритет “наукової новизни” над виявленням академічного плагіату.

Ідеалом таких “борців” є показна картинка “академічної доброчесності” з дозволом на плагіат за умови його деякого приховування. ПЗ для пошуку плагіату, на думку деяких таких діячів, прямо висловлювану в соцмережах та навіть проектах нормативних актів, має використовуватись лише для попередньої перевірки дисертацій та інших робіт до оприлюднення, з наступним перефразуванням таким чином, щоб подальші перевірки (тільки з ним “сертифікованим” ПЗ) вже не виявляли ніяких текстових збігів, з дозволом довільної кількості ітерацій. Або для “виловлення” плагіаторів серед чужих та незручних.

Навчання у галузі академічної доброчесності

Таке навчання зараз активно здійснюється й університетами, і в рамках грантових програм, наприклад, SAIUP. Проте, таке навчання обмежуються абстрактними закликами до академічної доброчесності, розповідями про закордонний досвід та навчанням правильному цитуванню та академічному письму, яке є дуже корисним. Але недостатнім. Немає навчання з виявлення та підтвердження академічного плагіату та з застосування відповідних процедур розгляду таких випадків. Більшість тренінгів взагалі обмежуються роз’ясненням нормативних документів. Але ж практика підтримки освітнім керівництвом публічно викритих плагіаторів реально вчить учнів та студентів списувати скільки завгодно, але не попадатись та знати відповідні виправдання типу “забув вставити лапки” у випадку десятків списаних сторінок, або просто ігнорувати звинувачення, навіть підтверджені сертифікованим експертом з інтелектуальної власності. В кращому випадку студенти засвоюють, що якщо є намір вчитись за кордоном - “там” списувати не можна.

Таке поєднання гарних лозунгів та практичного навчання недоброчесності на прикладі підтримки конкретних плагіаторів, потурання списуванню та масове виставлення позитивних оцінок з нульовими знаннями призводить до виховання у молоді небезпечних вже для національної безпеки та суспільства особистісних рис - “вивченої безпорадності”, цинізму, відсутності будь-яких моральних цінностей, небажання приймати власні рішення, схильності підкорятись, терпіти неподобства і мовчати. Або бажання виїжджати з недоброчесного середовища. Було б непогано, коли б різні керівники, які паралельно прикривають та підтримують академічну недоброчесність, та скаржаться на “витік мізків”, зрозуміли б нарешті велику частку їхньої власної вини в тому, що частина найкращої молоді не хоче перебувати в створеному цими керівниками середовищі.

Навчання академічному письму та правилам цитування дуже важливі, але необхідно будувати це навчання таким чином, щоб не формувати у студентів уявлення, що це все корисне лише на випадок навчання за кордоном - а в Україні треба закривати очі на академічний плагіат.

 Математика та академічна доброчесність

Академічна доброчесність осіб та органів, які забезпечують процес навчання, у їхньому ставленні до учнів та студентів, мала б виявлятись у наданні адекватних ресурсів та поширенні практик, які б уможливили навчання. На жаль, зараз навчання математиці для багатьох учнів перетворюється у навчання академічній недоброчесності. Навчання побудоване так, що тижнева хвороба учня може призвести до повного випадання з розуміння матеріалу без індивідуальних занять за межами школи. І далі - лише списування з Готових домашніх завдань, чи просте відсиджування на уроках. Ще й на фоні переконання багатьох батьків та вчителів з керівниками освіти, що математика непотрібна взагалі. Але і методи типу “нова тема кожного уроку”, і підручники, за якими майже неможливо опанувати матеріал самостійно, і відсутність достатньої кількості часу для повторення хоча б суттєвого матеріалу типу операцій з відсотками (наявна мала кількість годин, жорстко розподілена за темами, в реальному житті скорочується карантинами, шкільними заходами та хворобами вчителів).

Цікава негативна реакція в соціальних мережах на пропозицію МОНУ щодо запровадження ЗНО з математики для всіх випускників середніх шкіл, бо нібито їхні діти гуманітарії. Але насправді це протест не проти ЗНО - а проти отримання цими дітьми справедливо низьких оцінок. Батьки “гуманітаріїв” не хочуть, щоб їхні діти вчили математику - але хочуть несправедливих високих оцінок. І паралельно вчать дітей академічній недоброчесності. Можливо, варто запровадити спеціальний предмет для таких дітей “елементарна математика” (оцінка лише з якого не мала б давати права вступу до університетів на спеціальності крім, можливо, мистецьких чи спортивних) - щоб припинити наявний примус з боку батьків до завищення оцінок під приводом “творчих нахилів” дитини.

Математика (доведення тверджень та навчання логічному мисленню в умовах реального навчання, а не імітації) важлива і для розвитку інтелектуальної чесності та критичного мислення - без яких теж не буде ніякої академічної доброчесності. Належні “математичні компетентності” людей всіх спеціальностей нарешті дозволили б, наприклад, прийняти у якості нормативних хоча б очевидні способи підтвердження фальсифікації наукових досліджень на основі аналізу числових даних - як правило, те, що дані багатьох педагогічних, економічних чи психологічних робіт сфальсифіковані й ніяких досліджень не було - очевидні для математика, але це неможливо довести більшості “наукової громадськості”, яка не має відповідних знань.

НУШ та академічна доброчесність

Я досить часто критикую окремі ідеї реформування середньої освіти - зовнішні зміни без зміни суті реального освітнього процесу, та впровадження яскравих “фішок” закордонного досвіду, які не дадуть жодної користі в умовах неможливості впровадження суттєвих характеристик успішних закордонних систем освіти. Проте, важливою ідеєю є повна відмова від оцінок в молодших класах. Дуже сподіваюсь, що це зніме проблему батьківського бажання “гарних оцінок” та тиску на вчителів до завищення оцінок (навіть за перші два роки школи, сподіваюсь, батьки зрозуміють, що важливий розвиток дитини, а не задоволення їхнього власного его високими оцінками дитини). Хоча, навіть без оцінок, може залишитись бажання вчителя відзвітувати перед перевіряльниками красивими роботами дітей, наприклад, з праці - яке призвело до нереальних для дітей вимог до цих робіт та виникнення практики найму майстрів ручної творчості для виконання дитячих домашніх завдань з праці в молодших класах.

Майбутнє української освітньої системи

В умовах відсутності належних ресурсів (в тому числі якісних кадрових ресурсів) та достатньої кількості підготовлених та мотивованих до навчання учнів та студентів ніякі нормативні документи, навчання розставлянню лапок та лозунги не призведуть до суттєвого підвищення якості освіти та рівня академічної доброчесності.

Зараз українська освітня система має два основних варіанти розвитку з точки зору якості освіти та академічної доброчесності:

1. Таки почати хоча б думати як реально забезпечити дотримання стандартів академічної доброчесності в більш широкому сенсі, ніж просто “студенти майже не списують, і є красиві внутрішні документи”; залучати до розробки стратегій та розв'язання проблем кваліфікованих небайдужих людей замість головної вимоги особистої лояльності до керівництва та бажання компромісів; досліджувати та впроваджувати суттєві риси успішних освітніх систем, а не умовні “килимки” чи інші “літачки з соломи”, зокрема, реальні та безумовні санкції до академічно недоброчесних осіб.

2. Система продовжує існування в сучасному режимі (очільники продовжують промовляти гарні фрази, як 30 років тому промовляли про п’ятирічки та керівну роль партії); студенти відсиджують або не відсиджують час, і отримують дипломи або кудись тікають (за кордон, в неформальну освіту). Рано чи пізно доводиться масово завозити лікарів та інженерів хоча б для потреб багатих людей та підтримки інфраструктури, бо свої випускники готові підписати що завгодно, але це все, на що вони здатні. Відкриваються філії закордонних університетів, запрошуються на великі зарплати колишні співгромадяни які мають “ту” освіту. Див. реальну історію вищої освіти в СРСР після виганяння та розстрілу старих професорів. “Старі” університети або просто закриваються, або повністю змінюють кадровий склад.

3. Система непомітно гниє, технологічні досягнення розвинених країн та прагнення більшості жити якомога далі від міст, де безпека життя знизилася до неприйнятного рівня дозволяють сильно зменшити потребу у кваліфікованих людях, університети вчать елементарно читати та натискати кнопочки. Школи перетворюються або на дитсадки з килимками до останнього класу, або на жорстке середовище, де будуть вже потрібні тюремні методи типу Макаренка (килимки в такому середовищі швидко зіпсують чи вкрадуть, гібриду не буде). Ніхто крім дітей дуже багатих після приватних шкіл нікуди не їде, бо рівень освіти не дозволяє навіть збирати нові високотехнологічні полуниці чи працювати домогосподарками. Керівні посади передаються у спадок, керівники іноді наймають по іноземцю чи вивченому за кордоном українцю для консультацій, яку і коли кнопку натискати. Інфраструктура, яка може становити екологічну небезпеку для світової спільноти, передається під зовнішнє управління закордонних компаній та організацій. Одиниці школярів знаходять книжки чи сайти, чи потрапляють до класів іноземних волонтерів і чомусь навчаються. Я не дуже фантазую, бо спілкувалася з волонтерами, які працюють в школах в різних екзотичних країнах. Країна отримує репутацію місця екзотичного туризму для екстремалів, які хочуть побачити життя майже без технологій.

Пропозиції щодо розв'язання проблеми академічної доброчесності

1. Важливий елемент системи забезпечення якості освіти - це контроль корупційних ризиків та виключення конфлікту інтересів (бо зараз ми маємо ситуацію, коли вся система атестації наукових кадрів стала заручницею особистих інтересів деяких керівників). Ніяка академічна доброчесність неможлива без руйнування неофеодальних патрон-клієнтських стосунків в освіті, скасування презумпції безумовної правоти керівників та припинення масової відмови рядовими учасниками освітнього процесу від самостійного прийняття рішень.

2. Необхідне безумовне застосування санкцій за порушення академічної доброчесності до керівників освіти та науки - більш суворих ніж для студентів чи викладачів, з обов’язковим відстороненням від посад у випадку наявності обґрунтованих звинувачень (зокрема, порівняльних таблиць, які демонструють текстові збіги без належних посилань з підтвердженими джерелами).

3. Зняти частини стимулів до недоброчесності могла б дати зміна моделі захисту докторських дисертацій на габілітацію, або повне скасування докторських ступенів. Паліативний захід - зменшення значення ступеня доктора наук та звання професора для ліцензійних вимог та участі у прийнятті освітніх рішень - що зменшить стимули до пошуку недоброчесних шляхів отримання таких ступенів, а також заміна сучасного підходу до фінансування навчання в аспірантурі (докторантурі) через державне замовлення на систему надання індивідуальних грантів аспірантам та керівникам на залучення аспірантів.

4. Ще один захід для зняття стимулів до імітації та недоброчесності - дозвіл тільки практичного значення дисертаційних робіт (без теоретичного) для практичних галузей, для забезпечення можливості документованого професійного росту в галузях, де занадто мало матеріалу та потреби для “теоретичних” робіт, проте є потреба у викладачах з професійною кваліфікацією (такі кваліфікації можуть мати якусь іншу назву крім “доктора філософії). У деяких таких галузях для підтвердження професійної кваліфікації та підвищення заробітної плати можуть використовуватись почесні звання (наприклад, для мистецьких навчальних закладів), проте, такі звання отримуються непрозорим чином і можуть не показувати нічого крім особистих зв’язків отримувачів звань. Система належного врахування практичних досягнень для зайняття викладацьких посад та належної оплати може зменшити стимули чиновників та керівників до отримання сумнівних наукових ступенів (особа, яка працює на державній чи тим більше керівній посаді, не може мати достатнього часу для самостійного проведення досліджень та виконання відповідних вимог, а кваліфікований практичний професіонал як правило не захоче займатись навіть купівлею ступеня і відмовиться від ідеї викладання за смішну оплату, особливо коли поруч давно відсталий професор отримує втричі більше), та залучення кваліфікованих професіоналів до викладання в університетах.

Складні глибоко вкорінені проблеми не мають простих рішень, проте, це не означає, що не треба намагатись їх вирішувати.

                             Висновки

 1. Для забезпечення прийнятної якості освіти на всіх рівнях необхідні належні ресурси та приведення вимог до учасників освітнього процесу у відповідність до ресурсів, які вони мають. Вимоги, які не відповідають ресурсам - гарантія масової академічної недоброчесності. Для початку - необхідні коригувальні курси та індивідуальні освітні траєкторії для непідготовлених студентів, якщо вже їх беруть до університетів з метою амортизації безробіття, запровадження попередніх вимог для початку вивчення університетських курсів  з метою зняття пресингу до видачі дипломів університету особам з реально початковою освітою.

2. Навчання “академічній доброчесності” - тобто, академічному письму, правилам цитування, та основам міжнародних стандартів - необхідно. Але, навіть якщо страх українських викладачів чи політкоректність закордонних тренерів не дозволяють розглядати конкретні випадки, треба хоча б зауважувати, що теперішня  ситуація толерантності до недоброчесності не є прийнятною, навіть якщо позиція керівників та суспільства поки що не дозволяє щось змінювати.

3. Якість освіти - це не красиві папери, які задовольняють контролерів, і неможлива без реальної академічної доброчесності (і нульової толерантності до недоброчесності). Освіта без академічної доброчесності - гарантована імітація, та призводить до деградації системи освіти та науки, і країни в цілому.

4. Необхідно досліджувати та знімати зовнішні стимули та фактори примусу до академічної недоброчесності (для початку, хоча б негайно зняти вимоги “писати статті” та “роботи МАН” немотивованими викладачами, студентами та учнями без належного керівництва, знань та ресурсів, та категорично забороняти використовувати ці роботи для оцінювання учнів, шкіл, наукових ліцеїв, вчителів, студентів, викладачів непрофільних предметів та будь-чого, крім експертного оцінювання змісту наукових робіт професійними науковцями для оцінки професійних науковців). Для невеликого відсотка ця “наукова діяльність” - це стимул та розвиток, для дуже переважної більшості - імітація та школа академічної недоброчесності.

Ірина Єгорченко, старший науковий співробітник Інституту математики НАНУ, кандидат фіз.-мат. наук

Прикріплені файли:
Академічна доброчесність, плагіат, імітація боротьби за академічну доброчесність
Академічна доброчесність: стандарти світової спільноти чи імітація?
Академічна доброчесність: стандарти світової спільноти чи імітація?

Чому українській системі освіти потрібна академічна доброчесність

За європейські стандарти в освіті часто видають що завгодно - крім академічної доброчесності. Проте, новації не мають сенсу, поки в освітній системі немає завдання надавати та здобувати освіту - одні учасники освітнього процесу зображують навчання, інші готують пакети документів про наявність навчального процесу незалежно від його реальної наявності - яка, як здається, взагалі не хвилює численних контролерів. Контролери перевіряють документи, але ми не спостерігаємо жодних занепокоєнь щодо навчального процесу в деяких приватних університетах, ані щодо деяких державних, щодо яких в соцмережах розміщують числення свідчення практичної відсутності навчального процесу.

Ні, навіть повне впровадження стандартів академічної доброчесності саме по собі не врятує українську освіту від занепаду. Але продовження масового списування та видавання чужої роботи за свою у всіх ланках освітньої системи - від дітей в дитсадках до керівників освіти - це гарантія економічного та духовного занепаду, відтоку молоді за кордон, деградації інфраструктури та потреби завезення дорогих спеціалістів з-за кордону. “Красиву картинку”, в якій можна поблажливо дивитись на масову академічну недоброчесність та не мати очевидних проблем в державі, можна буде утримувати ще максимум кілька найближчих років.

Вже зараз поширені скарги на відсутність належного притоку профпридатних вчителів, інженерів, лікарів та на відтік молоді за кордон (насправді, цей відтік молоді ще досить незначний - зменшення кількості студентів та відповідних доходів університетів викликане в основному демографічними факторами). Проте, кілька знайомих молодих людей мені вже скаржились, що в університеті вчитись неможливо - всі навколо списують і не вчаться, якщо ти не списуєш - ти, з одного боку, біла ворона, з іншого гарних оцінок не отримаєш, бо вимоги “вивчити” нереальні: викладачі ставлять такі вимоги, але дуже поблажливі до списування. Такій поблажливості сприяє посилення вимог до самих викладачів (писання та переписування паперів, вимоги видавати наукові статті без умов та ресурсів для проведення досліджень) та погіршення матеріального становища викладачів.

У суспільній думці академічна доброчесність часто обмежується лише “не спійманням на плагіаті” - нікого не спіймали, значить все прекрасно. Хоча поширені традиції недоброчесності не обмежуються плагіатом - це й фальсифікація у вигляді звітів про реально не проведені лабораторні роботи та практику (місця практики нема, або там замість, наприклад, інженерної практики виконувалась некваліфікована робота - а звіт писати треба), і згадана вище відсутність навчального процесу, і гранична примітивізація процесу навчання (наприклад, вищій математиці неможливо навчити студентів з реальною освітою ледь початкової школи за 20% кількості годин, яка була 20 років тому) - освоєння програмного матеріалу заміняється “натаскуванням” на кілька простеньких задач, суті та цілі яких студенти не розуміють.

Що робити в такій ситуації - відмовитись від застосування стандартів доброчесності бо це все одно марно?

Ні, слід застосувати ці стандарти не тільки для окремих складових, на кшталт, іспитів чи курсових робіт, а для всієї системи освіти в цілому. Академічна доброчесність полягає не тільки в тому, щоб “не дати списати”, “не списати” і “навчити хоч чомусь”, а чесно оцінити реальний рівень студентів, які прийшли вчитись, їхню мотивацію, наявні ресурси для навчання. Має бути контроль саме навчального процесу та результатів навчання, а не якості імітації цього процесу методом написання паперів.

Ризики впровадження стандартів академічної доброчесності в Україні

Зважаючи на стійкі традиції імітації впровадження “нових віянь”, можна легко уявити широкі можливості такого “впровадження” стандартів академічної доброчесності, які створять найсприятливіші умови для плагіаторів з фальсифікаторами, але сильно ускладнять життя чесним учням, студентам та науковцям.

Ризики впровадження включають і звичайний ризик побудови каргокульту, коли всі учасники просто імітують якісь елементи того, що роблять престижні закордонні університети. Гарварду зі Стенфордом для забезпечення академічної доброчесності цілком достатньо системи санкцій за академічний плагіат та фальсифікації, та вибіркового періодичного контролю. Бо всі ресурси для повного та якісного навчального процесу у них є, мотивовані студенти теж є, для недостатньо підготовлених є система коригування та додаткової підготовки. Я іноді слухаю лекції з людської поведінки професора Стенфордського університету Роберта Сапольскі - цей цикл включає “центральний” курс, та багато додаткових лекцій з біології (та математики) для тих, хто не має необхідної підготовки, але записався на цей надзвичайно цікавий та корисний для багатьох спеціальностей курс. Звісно, така “нелінійна” гнучка організація навчального процесу вимагає можливості для студентів самим формувати свій розклад (ніяких стабільних академічних груп, ніякого жорсткого розкладу, ніяких 15 предметів в семестрі), та додаткових коштів на супроводжуючі курси. Але треба розуміти, що забезпечення академічної доброчесності (і якісного освітнього процесу) не буде можливим без системи коригування та підтримки учнів та студентів - замість імітації навчання тих, хто давно втратив розуміння, що відбувається на уроках та лекціях. “Якість освіти”, як у нас називають систему написання та перевірки паперів, вимагає дотримання правил “лінійного” жорсткого паперового “процесу” - тобто унеможливлює якісну освіту.

Уникнення ризику “каргокульту” потребує аналізу всіх суттєвих факторів успішності освітньої системи, досвід якої ми намагаємось запозичити. Якщо хоча б щось з суттєвих рис перенести неможливо (немає, наприклад, коштів на гнучкий індивідуалізований процес навчання) - необхідно переглядати реальність впровадження та ефективність пропонованих “елементів досвіду”. На прикладі початкової школи - ніяке сидіння на килимку нічого не дасть, якщо замість розмови з дітьми вчитель буде повторювати готовий сценарій “ранкової зустрічі на килимку” з брошурки (продаються на книжковому ринку, серйозно). Ніби ж має бути очевидно, що якщо немає хисту, бажання, можливості організувати спонтанну розмову - краще обмежитись стандартними уроками і не витрачати час на імітацію.

“Хороша” імітація впровадження академічної доброчесності - це наявність всіх необхідних положень про плагіат та про санкції, програма яка перевіряє невідомо що і невідомо на якій базі порівняння, але повна толерантність до списування та фальсифікацій, а санкції - тільки до нелояльних до начальства.

Головний ризик імітаційного впровадження “академічної доброчесності” - це широкі можливості для вибіркового покарання нелояльних, незручних, критичних викладачів та студентів з додатковим псуванням їм нервів та репутації. Ми бачимо, як легко спецради стають “сліпими”, відмовляючись впізнати очевидний академічний плагіат - але звичка говорити на чорне біле дозволить і “побачити” плагіат там, де його немає і близько (стандартні фрази, виправдана велика кількість належно оформлених цитат можуть бути оцінені програмою перевірки як завеликий відсоток текстових збігів, а охочі звинуватити чесну людину швидко оголосять ту цифру безумовним свідченням плагіату).

Можу розповісти, де гарантовано можна знайти “порушення” академічної доброчесності у якісних науковців (наприклад, фізиків з математиками), які публікуються в престижних міжнародних журналах. Порушення буде називатись “самоплагіат” або “автоплагіат”. Є в переліку порушень академічної доброчесності в Законі України “Про освіту”. Як правило, спочатку статтю посилають на препринтний сервер arxiv.org, який читають більшість вчених (за своїми галузями та ключовими словами, звісно). А лише потім, після рецензування, стаття публікується в журналі. За міжнародними стандартами - ніякого порушення нема, препринт - попередня публікація, пре-публікація, і стаття - не вважаються “самоплагіатом”. Але наші “контролери” цілком можуть розглядати публікацію статті після препринту як самоплагіат, згідно з Законом “Про освіту” публікація=оприлюднення, препринти спеціально не розглядаються. Хоча можна спробувати виправдатись Законом “Про науку та науково-технічну діяльність” - де науковими публікаціями вважають лише те, що затверджене якоюсь Вченою радою. А ніякої Вченої ради у сервісу arxiv.org немає, тому та препублікація - мабуть, ненаукова.

Ще один ризик - плагіатори будуть намагатись видозмінювати свої тексти таким чином, щоб ніяка програма нічого не знайшла. І без жодної наукової новизни переписані та переформульовані роботи будуть вважатись наукою та захищатись у якості дисертацій.

Існує і ризик заперечення зафіксованого факту списування. Викладач бачить що студент списує, і наприклад, видаляє його з екзамену. Але студент скаржиться, що ніякого списування не було, викладач або помилився, або за щось “мститься”. Тут може допомогти лише добре продумане положення про забезпечення стандартів академічної доброчесності, з чіткими правилами фіксації та розгляду таких ситуацій. Старі традиції типу “викладач сказав, що списував - значить, списував” - вже непридатні.

Політика академічної доброчесності в освітній установі

Один з необхідних (хоча далеко не достатніх) елементів системи забезпечення якості освіти - це політика щодо академічної доброчесності (яка може бути елементом більш загальної етичної політики). Я зустрічала “політики доброчесності”, які були поганим перекладом американського документу, навіть без прибирання згадок про той американський університет. Але переписати чиєсь - то не просто плагіат, а ще й фальсифікація процесу думання, обговорення проблем свого університету, досягнення згоди між різними учасниками освітнього процесу. Хороша політика академічної доброчесності може бути розроблена лише в результаті широкого обговорення в університеті, всі учасники мають добре розуміти всі її положення. Попри те, що її зміст досить стандартний - опис можливих порушень, санкцій та процедур розгляду та апеляції.

Деякі антиантиплагіатні діячі заявляють, що боротись з недоброчесністю непотрібно - бо це нібито призводить до залякування студентів та викладачів, до того, що вони боятимуться щось писати та захищати. Добре продумана політика дотримання стандартів академічної доброчесності має включати правила виявлення та фіксації порушень, правила розгляду, попереджень та санкцій. Всі учасники освітнього процесу мають підписуватись, що вони ознайомлені з відповідним положенням, та знають, що відбуватиметься у випадку порушення. Ніякого залякування - у випадку недоведеної підозри ніяких санкцій не буде. А студенти та автори наукових статей мають дотримуватись правил цитування, та чітко знати ознаки порушень та свої права.

Об’єктивні причини, які сприяють поширенню академічної недоброчесності у вищій освіті

Попередження: всі ці причини жодним чином не мають розглядатись як “виправдання недоброчесності”. Рішення списати чи “закрити очі” на списування, плагіат, фальсифікацію чи звичайне повне незнання і небажання щось знати студента - це особисте рішення кожної людини, яка сама приймає рішення, чи їй дивитись на оце все і руйнувати свою особистість, чи намагатись щось з цим усім робити, в умовах коли це практично неможливо. Чи йти кудись якомога далі від системи формальної освіти, що теж не для всіх і не завжди можливе.

По-перше, це ціннісні проблеми - люди цінують не науку, правду, честь та гідність, а “спокій в колективі”, “повагу до колег”, “безконфліктність”. Одній людині дуже важко йти проти бажання “колективу”, який хоче не звертати уваги на порушення та продовжувати імітацію освіти.

По-друге, студентів та викладачів спонукає списувати та фальсифікувати результати досліджень ще шкільна звичка до імітації навчання, в тому числі й у формі списування та подання скопійованих з інтернету чи виконаних іншими особами текстів яка власних. Від закладів середньої освіти практично не вимагається власне “навчити” - вимагається продемонструвати перевіряльникам документи про здійснення процесу навчання, який насправді може імітуватись. Це не завжди є виною вчителів - на вчителів діє їхня власна невпевненість у потрібності освіти, підкріплена низькими доходами та соціальним статусом;

Звичка до подвійних стандартів (про академічну доброчесність масово пишуть ”наукові статті” та проводять відповідні тренінги люди, у яких знайшли академічний плагіат, та їхні учні); пріоритет корпоративної лояльності та солідарності перед будь-якою мораллю та інтелектуальною чесністю (плагіат - то дрібниці, “винести сміття з хати” чи критикувати начальство - смертельний злочин; випадки застосування етичних кодексів університетів у якості підстави для звільнення використовують як правило, внаслідок оприлюднення якоїсь інформації, яку не хоче бачити публічною начальство - але не внаслідок академічного плагіату чи псевдонауки, незважаючи навіть на прямі вимоги законодавства щодо дотримання стандартів академічної доброчесності та наукового характеру освіти).

“Гуманізація” вищої освіти призвела до засилля “імітаційних” псевдогуманітаріїв в системі вищої освіти, які не мають належної в тому числі гуманітарної освіти. Люди з якимись педагогічними, філософськими, економічними дисертаціями викладають найрізноманітніші предмети, в тому числі ті, з яких вони самі ніякої освіти не мають. Їхній специфічний досвід “науки” та “захистів” переноситься й у викладання - часто такі люди чесно впевнені, що наука то написати або списати довільний текст про що завгодно, заплатити за фальсифікацію якихось “даних експерименту”.

Не можна не згадати й про традиції СРСР - підтримання академічної доброчесності тільки через вибірковий контроль - не попався на списуванні - добре; попався - вибач, спробуй ще раз (хоча для декого це й створювало невідворотні наслідки типу виключення з інституту та потрапляння в армію, такі наслідки не були невідворотними та не були репутаційними - загальною думкою було “всі списують, але йому (їй) просто не пощастило); “народна” культура списування та підказування в процесі навчання; загальна неповага до інтелектуальної власності, масове копіювання “західного” - від літератури до промислових виробів; наявність ще з тих часів прошарку “науковців”, для яких не існувало жодних вимог та стандартів - “партійні діячі”, “секретні дисертації”, просто “потрібні люди”, у яких навіть у вимогливих середовищах типу математиків пропускали нікчемні дисертації.

“Нормативний” пресинг щодо отримання “папірців”, виконання нереальних ліцензійних та акредитаційних вимог, вимог до викладачів писати скількись статей за відсутності ресурсів для проведення досліджень, вимог до аспірантів та керівників неодмінно забезпечити вчасний захист дисертацій в умовах непередбачуваності результатів наукових досліджень та обмеженості ресурсів.

Дуже низький рівень підготовки осіб, які вступають до університетів, часто унеможливлює їхнє навчання - але викладачі змушені ставити їм позитивні оцінки - або втратять роботу. Такий постійний практикум академічної недоброчесності в університетському середовищі призводить і до поблажливості викладачів до власного та чужого академічного плагіату та фальсифікації досліджень. Без розв'язання проблеми примусу до підтримання контингенту студентів за будь-яку ціну ніяка академічна доброчесність в українській системі освіти неможлива.

Основні методи імітації боротьби за академічну доброчесність

1. Роздача довідок про “відсутність плагіату” на основі порівняння з дуже обмеженою базою текстів (база текстів обмежена завжди, і тому роздача таких довідок, на мою думку, мала б розцінюватись як шахрайство).

2. Прийняття якихось етичних кодексів та процедур, на основі яких реально застосовуються санкції лише за “порушення академічної етики” в формі критики керівництва чи повідомлення в соцмережах про якісь негаразди в установі.

3.  Створення “сервісу перевірки” з дозволом користуватись ним скільки завгодно разів, щоб плагіатор (чи найнятий “письменник”) довів текст методом перефразування до такого стану, щоб відповідна програма ніякого плагіату не знайшла - тобто по суті створення системи безкарного списування.

Маніпуляції навколо академічної доброчесності

Очевидно, що дуже багато людей захищатимуть своє комфортне середовище, де люди навколо або списують, або пишуть ні про що, і домовляються зі своїм колом про бюрократичні процедури розвитку статусів. Страх порушення комфорту примушує найтолерантніших просто маніпулювати. Менш толерантні цькують та витискають порушників спокою. Хоча й любителі жорсткого тиску на тих, хто сміє серйозно вимагати академічної доброчесності, вдаються до маніпуляцій для самовиправдання.

Як правило, намагаються називати масштабний плагіат дрібною помилкою цитування, очевидно сфальшовані “дані експерименту” - помилкою округлення, звинувачення у проблемі академічної недоброчесності не плагіаторів, а викривачів. Особливо популярним типом реакції на викриття у плагіаті є наполегливий пошук плям у біографіях викривачів - ніби ці плями якимось чином впливають на факт плагіату. Я пишу цей текст на ноутбуці з ліцензійною ОС та безкоштовним офісним пакетом, але навіть якщо людина А використовує піратське програмне забезпечення (доходи викладачів та науковців виключають можливість легальної купівлі ПЗ, навчальні заклади та наукові установи в Україні практично не надають викладачам та науковцям особистих комп’ютерів та ПЗ, на відміну від більшості інших країн) - яким чином це може скасувати факт академічного плагіату людини Б, підтверджений порівняльними таблицями?

Досить небезпечними є і заклики до “компромісу”, які насправді є закликами до повної толерантності до академічної доброчесності. Компроміс з недоброчесністю - це не компроміс, а недоброчесність... Популярні й варіанти “тимчасової сліпоти”, коли захисники плагіатора (чи псевдонауковця) відмовляються приймати будь-які докази, вигадуючи ще якісь потрібні докази та експертизи. Ознака такої маніпуляції - це вимога “підтвердження” плагіату якимось нібито “сертифікованим” ПЗ, якщо вже є порівняльні таблиці, та перевірена наявність джерел. Для виявлення плагіату ніяке ПЗ не є необхідним, ПЗ лише допоміжний інструмент, який може допомогти скласти порівняльні таблиці. Якщо таблиці вже наявні - заяви про необхідність додаткової перевірки з застосуванням ПЗ (за винятком ситуації, коли хочуть пошукати додатковий до виявленого плагіат) та відкидання складених вручну таблиць - це звичайна маніпуляція для захисту підозрюваної в академічному плагіаті особи, тим більше, якщо порівнюються переклад та оригінал, які ПЗ як правило, не знаходить як текстові збіги. Аналогічні маніпуляції - це заяви, що “плагіат шукали не у відповідності якихось затверджених процедур” (яких не існує і які непотрібні - плагіат міг бути знайдений де і як завгодно, хоча б вдома на дивані під час читання тексту зі знайомими читачу думками без посилань); використання кількох помилок в порівняльних таблицях щоб відкидати всі таблиці; “тиск на жалість” та описи яка гарна та поважна людина має оті текстові запозичення; спроби створити у викривача комплекс вини”; згадки про міфічних “грантодавців” чи “іноземців”, які нібито хочуть скомпрометувати видатний заклад (насправді це заклад чи країна компрометують себе підтримкою плагіаторів, а не викривачі); пошуки якихось мотивів викривачів (мотиви можуть бути які завгодно - але академічний плагіат або є, або його нема, і розбиратись потрібно саме з цим); апеляція до радянських традицій коли нібито списували всі, і нічого такого, але була видатна наука (насправді, тому воно все і розвалилось, що списували та гнобили самостійні ідеї); звинувачення викривачів в “жорстокості”, “бажанні запровадити інквізицію”. Спроби лякати тим, що якщо викривати плагіат, нікому буде викладати в університетах, теж не дуже продуктивні. Може, краще не вчити дітей взагалі, ніж вчити списувати та обманювати?!

Публічні випадки викриття академічної недоброчесності дають багато матеріалу дослідникам маніпуляцій, та гарний матеріал для розгляду в курсах критичного мислення та медіа-грамотності.

Ідеал боротьби за академічну доброчесність у виконанні імітаторів “доброчесності”

Останнім часом виник рух протестуючих проти будь-якого застосування стандартів академічної доброчесності до окремих осіб, обґрунтовуючи свої вимоги “повагою до свободи наукової творчості”, “повагою до особи”, “повагою до думки спеціалізованої вченої ради”. Протестуючі (в соцмережах були виявлені представники філософів, наприклад, https://www.facebook.com/groups/1375236919467628/permalink/2056981794626467/  та https://www.facebook.com/groups/186809768152216/permalink/924900947676424/ ) виступали проти застосування будь-яких санкцій до осіб, у яких був виявлений академічний плагіат, під різними приводами, наприклад, вимагався пріоритет “наукової новизни” над виявленням академічного плагіату.

Ідеалом таких “борців” є показна картинка “академічної доброчесності” з дозволом на плагіат за умови його деякого приховування. ПЗ для пошуку плагіату, на думку деяких таких діячів, прямо висловлювану в соцмережах та навіть проектах нормативних актів, має використовуватись лише для попередньої перевірки дисертацій та інших робіт до оприлюднення, з наступним перефразуванням таким чином, щоб подальші перевірки (тільки з ним “сертифікованим” ПЗ) вже не виявляли ніяких текстових збігів, з дозволом довільної кількості ітерацій. Або для “виловлення” плагіаторів серед чужих та незручних.

Навчання у галузі академічної доброчесності

Таке навчання зараз активно здійснюється й університетами, і в рамках грантових програм, наприклад, SAIUP. Проте, таке навчання обмежуються абстрактними закликами до академічної доброчесності, розповідями про закордонний досвід та навчанням правильному цитуванню та академічному письму, яке є дуже корисним. Але недостатнім. Немає навчання з виявлення та підтвердження академічного плагіату та з застосування відповідних процедур розгляду таких випадків. Більшість тренінгів взагалі обмежуються роз’ясненням нормативних документів. Але ж практика підтримки освітнім керівництвом публічно викритих плагіаторів реально вчить учнів та студентів списувати скільки завгодно, але не попадатись та знати відповідні виправдання типу “забув вставити лапки” у випадку десятків списаних сторінок, або просто ігнорувати звинувачення, навіть підтверджені сертифікованим експертом з інтелектуальної власності. В кращому випадку студенти засвоюють, що якщо є намір вчитись за кордоном - “там” списувати не можна.

Таке поєднання гарних лозунгів та практичного навчання недоброчесності на прикладі підтримки конкретних плагіаторів, потурання списуванню та масове виставлення позитивних оцінок з нульовими знаннями призводить до виховання у молоді небезпечних вже для національної безпеки та суспільства особистісних рис - “вивченої безпорадності”, цинізму, відсутності будь-яких моральних цінностей, небажання приймати власні рішення, схильності підкорятись, терпіти неподобства і мовчати. Або бажання виїжджати з недоброчесного середовища. Було б непогано, коли б різні керівники, які паралельно прикривають та підтримують академічну недоброчесність, та скаржаться на “витік мізків”, зрозуміли б нарешті велику частку їхньої власної вини в тому, що частина найкращої молоді не хоче перебувати в створеному цими керівниками середовищі.

Навчання академічному письму та правилам цитування дуже важливі, але необхідно будувати це навчання таким чином, щоб не формувати у студентів уявлення, що це все корисне лише на випадок навчання за кордоном - а в Україні треба закривати очі на академічний плагіат.

 Математика та академічна доброчесність

Академічна доброчесність осіб та органів, які забезпечують процес навчання, у їхньому ставленні до учнів та студентів, мала б виявлятись у наданні адекватних ресурсів та поширенні практик, які б уможливили навчання. На жаль, зараз навчання математиці для багатьох учнів перетворюється у навчання академічній недоброчесності. Навчання побудоване так, що тижнева хвороба учня може призвести до повного випадання з розуміння матеріалу без індивідуальних занять за межами школи. І далі - лише списування з Готових домашніх завдань, чи просте відсиджування на уроках. Ще й на фоні переконання багатьох батьків та вчителів з керівниками освіти, що математика непотрібна взагалі. Але і методи типу “нова тема кожного уроку”, і підручники, за якими майже неможливо опанувати матеріал самостійно, і відсутність достатньої кількості часу для повторення хоча б суттєвого матеріалу типу операцій з відсотками (наявна мала кількість годин, жорстко розподілена за темами, в реальному житті скорочується карантинами, шкільними заходами та хворобами вчителів).

Цікава негативна реакція в соціальних мережах на пропозицію МОНУ щодо запровадження ЗНО з математики для всіх випускників середніх шкіл, бо нібито їхні діти гуманітарії. Але насправді це протест не проти ЗНО - а проти отримання цими дітьми справедливо низьких оцінок. Батьки “гуманітаріїв” не хочуть, щоб їхні діти вчили математику - але хочуть несправедливих високих оцінок. І паралельно вчать дітей академічній недоброчесності. Можливо, варто запровадити спеціальний предмет для таких дітей “елементарна математика” (оцінка лише з якого не мала б давати права вступу до університетів на спеціальності крім, можливо, мистецьких чи спортивних) - щоб припинити наявний примус з боку батьків до завищення оцінок під приводом “творчих нахилів” дитини.

Математика (доведення тверджень та навчання логічному мисленню в умовах реального навчання, а не імітації) важлива і для розвитку інтелектуальної чесності та критичного мислення - без яких теж не буде ніякої академічної доброчесності. Належні “математичні компетентності” людей всіх спеціальностей нарешті дозволили б, наприклад, прийняти у якості нормативних хоча б очевидні способи підтвердження фальсифікації наукових досліджень на основі аналізу числових даних - як правило, те, що дані багатьох педагогічних, економічних чи психологічних робіт сфальсифіковані й ніяких досліджень не було - очевидні для математика, але це неможливо довести більшості “наукової громадськості”, яка не має відповідних знань.

НУШ та академічна доброчесність

Я досить часто критикую окремі ідеї реформування середньої освіти - зовнішні зміни без зміни суті реального освітнього процесу, та впровадження яскравих “фішок” закордонного досвіду, які не дадуть жодної користі в умовах неможливості впровадження суттєвих характеристик успішних закордонних систем освіти. Проте, важливою ідеєю є повна відмова від оцінок в молодших класах. Дуже сподіваюсь, що це зніме проблему батьківського бажання “гарних оцінок” та тиску на вчителів до завищення оцінок (навіть за перші два роки школи, сподіваюсь, батьки зрозуміють, що важливий розвиток дитини, а не задоволення їхнього власного его високими оцінками дитини). Хоча, навіть без оцінок, може залишитись бажання вчителя відзвітувати перед перевіряльниками красивими роботами дітей, наприклад, з праці - яке призвело до нереальних для дітей вимог до цих робіт та виникнення практики найму майстрів ручної творчості для виконання дитячих домашніх завдань з праці в молодших класах.

Майбутнє української освітньої системи

В умовах відсутності належних ресурсів (в тому числі якісних кадрових ресурсів) та достатньої кількості підготовлених та мотивованих до навчання учнів та студентів ніякі нормативні документи, навчання розставлянню лапок та лозунги не призведуть до суттєвого підвищення якості освіти та рівня академічної доброчесності.

Зараз українська освітня система має два основних варіанти розвитку з точки зору якості освіти та академічної доброчесності:

1. Таки почати хоча б думати як реально забезпечити дотримання стандартів академічної доброчесності в більш широкому сенсі, ніж просто “студенти майже не списують, і є красиві внутрішні документи”; залучати до розробки стратегій та розв'язання проблем кваліфікованих небайдужих людей замість головної вимоги особистої лояльності до керівництва та бажання компромісів; досліджувати та впроваджувати суттєві риси успішних освітніх систем, а не умовні “килимки” чи інші “літачки з соломи”, зокрема, реальні та безумовні санкції до академічно недоброчесних осіб.

2. Система продовжує існування в сучасному режимі (очільники продовжують промовляти гарні фрази, як 30 років тому промовляли про п’ятирічки та керівну роль партії); студенти відсиджують або не відсиджують час, і отримують дипломи або кудись тікають (за кордон, в неформальну освіту). Рано чи пізно доводиться масово завозити лікарів та інженерів хоча б для потреб багатих людей та підтримки інфраструктури, бо свої випускники готові підписати що завгодно, але це все, на що вони здатні. Відкриваються філії закордонних університетів, запрошуються на великі зарплати колишні співгромадяни які мають “ту” освіту. Див. реальну історію вищої освіти в СРСР після виганяння та розстрілу старих професорів. “Старі” університети або просто закриваються, або повністю змінюють кадровий склад.

3. Система непомітно гниє, технологічні досягнення розвинених країн та прагнення більшості жити якомога далі від міст, де безпека життя знизилася до неприйнятного рівня дозволяють сильно зменшити потребу у кваліфікованих людях, університети вчать елементарно читати та натискати кнопочки. Школи перетворюються або на дитсадки з килимками до останнього класу, або на жорстке середовище, де будуть вже потрібні тюремні методи типу Макаренка (килимки в такому середовищі швидко зіпсують чи вкрадуть, гібриду не буде). Ніхто крім дітей дуже багатих після приватних шкіл нікуди не їде, бо рівень освіти не дозволяє навіть збирати нові високотехнологічні полуниці чи працювати домогосподарками. Керівні посади передаються у спадок, керівники іноді наймають по іноземцю чи вивченому за кордоном українцю для консультацій, яку і коли кнопку натискати. Інфраструктура, яка може становити екологічну небезпеку для світової спільноти, передається під зовнішнє управління закордонних компаній та організацій. Одиниці школярів знаходять книжки чи сайти, чи потрапляють до класів іноземних волонтерів і чомусь навчаються. Я не дуже фантазую, бо спілкувалася з волонтерами, які працюють в школах в різних екзотичних країнах. Країна отримує репутацію місця екзотичного туризму для екстремалів, які хочуть побачити життя майже без технологій.

Пропозиції щодо розв'язання проблеми академічної доброчесності

1. Важливий елемент системи забезпечення якості освіти - це контроль корупційних ризиків та виключення конфлікту інтересів (бо зараз ми маємо ситуацію, коли вся система атестації наукових кадрів стала заручницею особистих інтересів деяких керівників). Ніяка академічна доброчесність неможлива без руйнування неофеодальних патрон-клієнтських стосунків в освіті, скасування презумпції безумовної правоти керівників та припинення масової відмови рядовими учасниками освітнього процесу від самостійного прийняття рішень.

2. Необхідне безумовне застосування санкцій за порушення академічної доброчесності до керівників освіти та науки - більш суворих ніж для студентів чи викладачів, з обов’язковим відстороненням від посад у випадку наявності обґрунтованих звинувачень (зокрема, порівняльних таблиць, які демонструють текстові збіги без належних посилань з підтвердженими джерелами).

3. Зняти частини стимулів до недоброчесності могла б дати зміна моделі захисту докторських дисертацій на габілітацію, або повне скасування докторських ступенів. Паліативний захід - зменшення значення ступеня доктора наук та звання професора для ліцензійних вимог та участі у прийнятті освітніх рішень - що зменшить стимули до пошуку недоброчесних шляхів отримання таких ступенів, а також заміна сучасного підходу до фінансування навчання в аспірантурі (докторантурі) через державне замовлення на систему надання індивідуальних грантів аспірантам та керівникам на залучення аспірантів.

4. Ще один захід для зняття стимулів до імітації та недоброчесності - дозвіл тільки практичного значення дисертаційних робіт (без теоретичного) для практичних галузей, для забезпечення можливості документованого професійного росту в галузях, де занадто мало матеріалу та потреби для “теоретичних” робіт, проте є потреба у викладачах з професійною кваліфікацією (такі кваліфікації можуть мати якусь іншу назву крім “доктора філософії). У деяких таких галузях для підтвердження професійної кваліфікації та підвищення заробітної плати можуть використовуватись почесні звання (наприклад, для мистецьких навчальних закладів), проте, такі звання отримуються непрозорим чином і можуть не показувати нічого крім особистих зв’язків отримувачів звань. Система належного врахування практичних досягнень для зайняття викладацьких посад та належної оплати може зменшити стимули чиновників та керівників до отримання сумнівних наукових ступенів (особа, яка працює на державній чи тим більше керівній посаді, не може мати достатнього часу для самостійного проведення досліджень та виконання відповідних вимог, а кваліфікований практичний професіонал як правило не захоче займатись навіть купівлею ступеня і відмовиться від ідеї викладання за смішну оплату, особливо коли поруч давно відсталий професор отримує втричі більше), та залучення кваліфікованих професіоналів до викладання в університетах.

Складні глибоко вкорінені проблеми не мають простих рішень, проте, це не означає, що не треба намагатись їх вирішувати.

                             Висновки

 1. Для забезпечення прийнятної якості освіти на всіх рівнях необхідні належні ресурси та приведення вимог до учасників освітнього процесу у відповідність до ресурсів, які вони мають. Вимоги, які не відповідають ресурсам - гарантія масової академічної недоброчесності. Для початку - необхідні коригувальні курси та індивідуальні освітні траєкторії для непідготовлених студентів, якщо вже їх беруть до університетів з метою амортизації безробіття, запровадження попередніх вимог для початку вивчення університетських курсів  з метою зняття пресингу до видачі дипломів університету особам з реально початковою освітою.

2. Навчання “академічній доброчесності” - тобто, академічному письму, правилам цитування, та основам міжнародних стандартів - необхідно. Але, навіть якщо страх українських викладачів чи політкоректність закордонних тренерів не дозволяють розглядати конкретні випадки, треба хоча б зауважувати, що теперішня  ситуація толерантності до недоброчесності не є прийнятною, навіть якщо позиція керівників та суспільства поки що не дозволяє щось змінювати.

3. Якість освіти - це не красиві папери, які задовольняють контролерів, і неможлива без реальної академічної доброчесності (і нульової толерантності до недоброчесності). Освіта без академічної доброчесності - гарантована імітація, та призводить до деградації системи освіти та науки, і країни в цілому.

4. Необхідно досліджувати та знімати зовнішні стимули та фактори примусу до академічної недоброчесності (для початку, хоча б негайно зняти вимоги “писати статті” та “роботи МАН” немотивованими викладачами, студентами та учнями без належного керівництва, знань та ресурсів, та категорично забороняти використовувати ці роботи для оцінювання учнів, шкіл, наукових ліцеїв, вчителів, студентів, викладачів непрофільних предметів та будь-чого, крім експертного оцінювання змісту наукових робіт професійними науковцями для оцінки професійних науковців). Для невеликого відсотка ця “наукова діяльність” - це стимул та розвиток, для дуже переважної більшості - імітація та школа академічної недоброчесності.

Ірина Єгорченко, старший науковий співробітник Інституту математики НАНУ, кандидат фіз.-мат. наук

21.10.2018
Ірина Єгорченко
*
Наверх
Точка зору Аналітика Блоги Форум
Kenmore White 17" Microwave Kenmore 17" Microwave
Rated 4.5/5 based on 1267 customer reviews