100 ДНІВ МОНУ: РЕФОРМУВАННЯ ЧИ ІМІТАЦІЯ?
Автор:
Юрій Ковбасенко
Опубліковано
13.06.2014 |
“Революції – ТАК! Імітації – НІ!” Це гасло Майдану-2014 пригадав, прочитавши у “Фейсбуці” допис директора УЦОЯО Ігоря Лікарчука [1] про останню масову нараду, що відбулася в МОНУ 27.05.2014: “Іще й досі знаходжусь під враженням учорашньої наради з проблем загальної середньої освіти. Коли я вийшов на трибуну і побачив в залі силу-силенну різних освітянських начальників (а їх дуже багатьох занадто добре знаю), в голові засіла одна думка, якої не можу позбутися... 75% тих, хто сидів у залі, РЕФОРМИ РОБИТИ НЕ БУДУТЬ. Бо український освітній чиновник і реформи – це дві паралельні прямі, які ніколи не можуть перетнутися. Бачив у залі й тих, хто насправді заганяв учителів у Партію регіонів, примушував їздити на мітинги в Маріїнський парк, організовував мітинги на підтримку тодішніх вождів. Вони будуть робити реформи? Ніколи не повірю...”
Якщо відверто, схожі думки там виникали і в мене, та й не лише в мене. Тим більше, що, на відміну від п. Лікарчука, якому хоча б надали слово, я (хоча був запрошений і записався для виступу) слова я так і не дочекався. Як і багато колег. Тож і не хотів би, а подумалось: невже усе це – дежавю Майдану-2004? Невже це – і м і т а ц і я реформ? Тож згадане гасло Майдану-2014 можна переформульовати так: “Реформам – ТАК! Імітації реформ – НІ!”...
Звісно, можливо, в організації тієї наради й насправді був прорахунок оргкомітету. Адже, як пояснив аж на четвертій годині (!) безперервного сидіння в актовій залі МОНУ головуючий Павло Полянський, для виступу записалося забагато бажаючих, тому, мовляв, усіх однаково не переслухаєш, отже дискусію час згортати. І вийшло як і за “папєрєдніков”: одним виступом більше, одним менше – яка різниця? Надто коли ці виступи є “випусканням пари в свисток” і реально ані на що не впливають...
Подумалось також: а чи оця нарада якраз і не була різновидом отієї сумнозвісної і м і т а ц і ї, яка свого часу фактично звела нанівець зусилля та здобутки Майдану-2004, посіявши в українському суспільстві гіркі розчарування та скепсис? Адже саме і м і т а ц і я є найголовнішим ворогом і реальної р е в о л ю ц і ї, і конкретних р е ф о р м. Причому ворогом навіть страшнішим за пряму к о н т р р е в о л ю ц і ю, оскільки, на відміну від останньої, вона протистоїть не відкрито, а влазливо втираючись у довіру, маскуючись за ширмою “правильних” гасел і фраз, але маючи на меті зовсім не вирішити болючі проблеми, а забалакати-приспати суспільство. Так і тут: масову нараду з освітянами МОНУ провело? Хай і “для галочки”, нехай і для “картинки ЗМІ” – а таки провело! Постмайданні освітянські “генерали” з народом порадилися? Та таки “порадилися”, а декого з “народу” навіть вислухали! То чого ж, Україно, тобі треба ще? Звісно, дуже хотів би помилятися...
А за великим рахунком кого в нас н а с п р а в д і цікавить те, що освітянський “віз і нині там”? Що українська освіта ще й сьогодні, як і при “папєрєдніках”, задихається від корупції та імітації? Що втрата Україною Криму та кривава бійня на Сході, – усе це є наслідком зокрема й неефективної, окозамилювальної, “імітаційної” освіти, яка за увесь час незалежності України, щороку красиво звітуючи “нагору”, так і не спромоглася реально виховати мільйони нинішніх “сепаратистів-колорадів” і забезпечити їхню самоідентифікацію як українців? Ох, краще не ятрити душу рідним і близьким тих, кого нині називають жахливим сухо-канцелярським словосполученням “вантаж 200”. А якби кримчани, донеччани, луганчани та ін. від 1991 року насправді вивчали в школах (а не і м і т у в а л и вивчення) україноцентричні державотворчі курси (замість сепаратистськи-регіоналізованих “Мій Донбас”, “Література Луганщини”, “Острів Крим” і т. п., що на тій-таки нараді слушно відзначив президент НАПНУ Василь Кремень [2]), то, може, і “зелених чєловєчків” би в Україні не було, і нашим хлопцям недолюдки не спорювали б животів і не відрізали вух?..
Не стверджуватиму, що на тій нараді нове керівництво МОНУ взяло курс на свідому і м і т а ц і ю діалогу з експертами та суспільством. Може й справді, “хотіли, як краще, а вийшло, як завжди”. Та чомусь все не йдуть із думки гіркі та правдиві слова Ігоря Лікарчука: “75% тих, хто сидів у залі МОНУ, РЕФОРМИ РОБИТИ НЕ БУДУТЬ”... Тож, викладу тут письмово те, чого не зміг сказати тоді в МОНУ усно.
Почну з ключової проблеми, що її піднімала переважна більшість учасників наради – питання подолання корупції в підручникотворенні та п і д в и щ е н н я я к о с т і у к р а ї н с ь к о г о п і д р у ч н и к а. Недаремно саме це питання стало також предметом принципової розмови, що її ще 05.03.2014 у профільному Комітеті з питань науки і освіти ВР України ініціювала його голова Лілія Гриневич. Як тоді з’ясувалося, корупційний шматок держбюджету-2014, намічений командою Дмитра Табачника для “відпилювання” нібито на видання нових підручників, становив аж 450 (!) млн. грн. Для порівняння: за всі минулі 23 роки підручники обходилися Україні пересічно в 20 млн. грн. на рік. Тож апетити, свого роду “фінансова булімія” команди Д. Табачника просто вражає.
Проте давайте начистоту: на парламентських слуханнях “раптом з’ясувалося” те, що давно вже було загальновідомим. А саме: резервом економії грошей в українській освіті є аж ніяк не урізання зарплати і без того мізерно оплачуваного вчителя. І не запровадження т. зв. профільної (реально – профанної) освіти з метою добити й так напівживу сільську школу, аби потім здерти з неї “латану свитину” (Т. Шевченко). Тож висновок напрошується сам собою: одним із найефективніших шляхів економії коштів у освіті є подолання корупції в підручникотворенні.
Але й це ще не все, і навіть не це головне. Якби попри цю корупцію до школи потрапляли все-таки більш-менш я к і с н і підручники, то питання стояло б не так гостро. Але ж це не так: занадто багато українських підручників (насамперед виданих за каденції Д. Табачника) не витримують жодної фахової критики. Недаремно з високої міністерської трибуни 27.05.2014 прозвучала приголомшлива інформація, що деякі з них містять аж по 120 (!!!) помилок. Панове, то про яку я к і с т ь української освіти взагалі може йти мова?!
Але найгірше те, що це аж ніяк не прикра випадковість, а якраз навпаки – невблаганна закономірність. Адже, власне, з якою метою видавці “пиляють” держбюджет? Хіба задля того, аби вкрадені в народу кошти інвестувати в якісні підручники? у розвиток освіти? у майбуття України? Та звісно ж ні! Держбюджет “пиляється” задля особистого збагачення видавців, а також конкретних міністерських чиновників, котрі “сидять” на грошових потоках і потай, з-під поли, сприяють “розпилюванню” бюджету. Корупційне коло замкнулося, оскільки “перелік узаконених функцій МОНУ фактично перетворює його на монополіста, а дітей та їхніх батьків — на заручників, цілком залежних від суб’єктивного вибору невеликою групою державних службовців підручників і посібників, якими буде дозволено користуватися учням у процесі навчання” (О. Афонін).
Особливо кричущими чисельні концептуальні недоліки цієї неефективної та заскнілої системи підручникотворення стали після їхнього узаконення Указом Президента України № 240/2013 від 25.04.2013 “Про затвердження нового “Положення про Міністерство освіти і науки України” [3]. За цієї схеми підручникотворення (“згори-вниз”), МОНУ виступає водночас і замовником, і експертом (дає гриф “Рекомендовано для використання...”), і платником, і контролером. Тобто вищий керівний освітянський орган не лише породжує, а й покриває підручникову халтуру.
Тож і не дивно, що більшість видавців цікавиться зовсім не реальною якістю продукованих підручників, а отриманням жаданого держзамовлення, простіше кажучи – висмоктуванням коштів держбюджету. От і шукають вони “потрібного” міністерського чиновника, аби отримати держзамовлення в обмін на “відкат”. Про людське око – на видання підручників. А насправді: 1) на хабарі цьому чиновникові + 2) на своє особисте збагачення (бо інакше для чого усі ці “кульбіти” та запопадливість перед клерками, яких вони потай зневажають?) + 3) у останню чергу, за “залишковим принципом” – таки ж на видання підручників (задля звіту фіскальним органам).
Тому “арифметика” тут украй прозора: чим більші розмір хабара міністерському чиновникові й особисті апетити видавця, тим менше коштів залишається власне на підручник, а саме: 1) на його поліграфію: звідси “худосочні” макети й фрагментарна інформація, котра не дозволяє учневі опанувати матеріал і якісно підготуватися до ЗНО; звідси ж погані фарба та папір, які псують школярам зір і провокують алергію; 2) на таку-сяку оплату такої-сякої роботи таких-сяких авторів, редакторів і коректорів. Саме тут джерело вже згаданих 120 помилок. Адже часто навчальні видання є неприхованою макулатурою з купленим грифом МОНУ на обкладинці. І увесь цей заіржавілий ланцюжок українського підручникотворенння функціонує переважно за радянським гаслом: “Якщо вони думають, що вони нам платять, то нехай вони думають, що ми їм працюємо”.
За такої десятиріччями усталеної схеми пересічний український видавець не шукає й ніколи не шукатиме талановитого автора, як це робиться в усіх цивілізованих країнах світу. Образно кажучи, якщо за кордоном видавець укладе угоду з автором “Гаррі Поттера”, то він стане мільйонером, причому не засмальцьовуючи білосніжних манжетів плямами корупції. У нас же все “з точністю до навпаки”: талановитий і принциповий автор (а лише він і здатен забезпечити високу якість рукопису), відверто дратує видавця-халтурника своєю постійною боротьбою за якість свого дітища, постійним “напруженням” усього зазвичай низькооплачуваного й розслабленого колективу редакції. Воістину “два мира – два образа жизни”: талановитий автор, котрий для західного видавця є запорукою успіху, для українського видавця є нічним кошмаром. Тож і недивно, що за такої “системи” насправді гарний підручник в українській школі був, є й буде не правилом, а винятком...
Проте бурхливу і м і т а ц і ю своєї реформаторської діяльності табачниківська команда цим не обмежила. Її проблемою було ще й те, що підручники за програмами “папєрєдніков” були видані в 2011 році і ще пахли свіжою фарбою. А “розпиляти бюджет” хотілося якнайшвидше, не перечікуючи довгих 5 років, визначених законом на амортизацію щойно виданих підручників. Перефразовуючи Вінні-Пуха, “був той прикрий період, коли старий бюджет давно розпилявся, а новий ще й не думав починати розпилюватися...” До того ж цих “крєпкіх хозяйствєнніков” ще й почав підганяти Майдан...
Тож чергова “реформаторська ідея” команди Табачника (жваво підтримана вічно голодними видавцями та надміру амбітними й безпринципними науковцями) була “геніально” простою. Під гаслами реформування освіти (чергова і м і т а ц і я!) вони замислили миттєво поміняти усі шкільні програми. Питання: а хіба чинні програми видання 2005 року вже аж так застаріли? Зрозуміло, що ні. Просто зі зміною програм навіть щойно видані підручники негайно стають “застарілими”, бо, звісно... не відповідають новим програмам! Тому корупціонери готові міняти ті програми хоч щороку. І “пішла писати губернія”, найчастіше за принципом “хоч і дурного, аби нового”.
МОНУ скоропостижно оголосило й так само похапцем, з-під поли “провело” конкурс програм і підручників. На відміну від попереднього справжнього конкурсу-2005 (за Міністра В. Кременя), коли кожна програма і підручник проходили подвійне, а то й потрійне “експертне сито”, конкурс-2011 був цинічною і м і т а ц і є ю конкуренції. Про це свідчить хоча б те, що якщо в 2005-2011 рр. конкурси підручників проводилися щороку, на підручник кожного класу, то в 2012 переможців було п р и з н а ч е н о аж на 5 років наперед (5-9 класи).
Те, про що піде мова далі, тією чи іншою мірою стосується всіх табачниківських шкільних програм для 5-9 класів. Проте в особливо цинічних формах “реформаторська сверблячка” зачепила предмет “Зарубіжна література”. Так, новоспечений Міністр Д. Табачник одним із найперших і найбезглуздіших своїх наказів (від 05.07.2010, за промовистим номером 666!) перейменував цей предмет із “З а р у б і ж н о ї літератури” на “С в і т о в у літературу”. Здавалося б, яка різниця: “зарубіжна” чи “світова”? Але різниця є. Різниця насамперед політична. І, звісно ж, проросійська. Річ у тім, що традиційні назви шкільних предметів “З а р у б і ж н а література” і “Українська література” просто позначали опозицію “чуже-своє”. Натомість нова назва “С в і т о в а література” у зіставленні з “Українською літературою” дає приховану (а тому – ще небезпечнішу) оцінку: “світова” – це високоякісна, елітарна література (пор. “с в і т о в і стандарти”), а на її тлі “українська” – це література, сказати б, “другого сорту”, таке собі сурогатне чтиво “для хатнього вжитку”. Мабуть, представники “бєлокамєнной” не могли надалі терпіти того, що росіянина О. Пушкіна українські школярі офіційно називали... “зарубіжним” письменником. Це ж так українці скоро й насправді можуть повірити, що “Україна – таки не Росія”?.. Словом, Д. Табачник мав вагомі підстави для видання наказу № 666...
Проти такої “повзучої контрреволюції” тоді ж негайно виступили і наша Асоціація, і чимало патріотично налаштованих учених та громадських діячів [4]. Але команда Табачника в притаманній їй манері (за Чечетовим: “Оцените красоту игры”) ці виступи просто проігнорувала...
А хто ж із українських науковців активно підтримав ці антиукраїнські “реформи” Табачника? Хто конкретно прожогом зліпив нові “Концепцію літературної освіти” й шкільну програму задля їхньої “легітимізації”? Неважко відповісти: це були саме ті, хто негайно долучився і до блискавичного підручникотворення (читай – “бюджеторозпилювання”). Очолили угруповання полтавська професорка Ольга Ніколенко та її міністерська покровителька Катерина Таранік-Ткачук. У нагоді їм стала також Світлана Фоміна, котра у Інституті інноваційних технологій і змісту освіти МОНУ відповідає за грифування програм і підручників. І ось апофеоз адміністративного свавілля: вперше за всю історію МОНУ його штатні співробітники (К. Таранік-Ткачук і С. Фоміна) наважилися на те, щоб їхні прізвища – як співавторів! – було надруковано на тій самій навчальній програмі, якість якої вони за посадою повинні були б контролювати. “Рука руку миє”?..
І що їм до того, що їхня неапробована, нашвидкоруч зліплена програма була до такої міри неякісною (її тоді ж визначили як “методологічно, філологічно та методично недолугий документ”), що негайно викликала буквально шквал обурення фахівців і громадськості? Ось промовиста назва однієї з численних тогочасних публікацій – “Літературі в и н е с л и в и р о к” [5].
Та кому з можновладців “доби Межигір’я” боліло те, що українські школярі замість класики змушені будуть вивчати справжнісіньку попсу, приміром, замість “Мауглі” – “Баладу про прокурений вагон” [6]? А можливо, саме це й було прихованою політичною метою Табачника? Адже економічна руйнація України (“розпилювання” її бюджету) аж ніяк не суперечіть, ба навіть корелює з руйнацією ідеологічною. Бо хіба не руйнацією держави є позбавлення її молоді повноцінного естетико-патріотичного курсу “Зарубіжна література”, котрий до табачниківських “реформ” якісно перевершував свій російський відповідник – курс “Русская литература”, виводячи Україну з естетичної тіні Росії? Чи не тому його й спаплюжили табачниківські “реформатори-імітатори”, фактично перетворивши на якийсь аморфний ерзац-предмет, такий собі “духовний фастфуд”? Мовляв, “глупым хохлам и этого будет достаточно”. Не забуваймо, що українофобія тоді була державною політикою, адже так само як освіта, руйнувалася й оборона України, і її медицина та й інші галузі.
Не виключено також, що це було також далекосяжною підготовкою плацдарму для майбутньої реанімації в українській школі предмета “Р о с і й с ь к а література” (бо ж повернули 11-річку, як у РФ). Причому, це не якесь фантазування чи “теорія змови”. Адже слід урахувати той факт, що нині в РФ, як і колись у СРСР, школа є дієвою “мізкопромивальною” установою. А що вона таки ефективна, можна побачити на прикладі зомбованого населення Криму й Сходу України, яке з власними дітьми кидається під українські БТР і верещить на камери: “Рассєя! Рассєя!!!”. Недаремно ж Володимир Путін видав Указ (і можна не сумніватися, що його буде виконано!) уже до 1 вересня 2014 року видати та розвести по всіх російських школах нові підручники історії, в яких буде гіпертрофовано р о л ь К р и м у в історії російського державотворення. Сенс? Вони повинні виправдати в свідомості молодих росіян анексію Криму. У нас же знову навпаки: від 2010 року зі шкільних програм і підручників методично викидалися імена Степана Бандери, Романа Шухевича, твори Василя Барки про голодомор 1932-33 рр. і т. п. Натомість в українських містах з’явилися пам’ятники Катерині ІІ і Сталіну. То “відгадайте з трьох разів”, хто виграє нав’язану Україні Росією інформаційну війну?..
Звісно, тоді про ці далекосяжні плани агента Кремля Д. Табачника ніхто прямо не казав. А пані О. Ніколенко ще й висунула “красиву” тезу про те, що, викинувши зі шкільної програми класику і замінивши її т. зв. “дитячим читанням” (як з’ясувалося згодом, переважно кітчем), укладачі програм, мовляв, доб’ються того, що українські учні негайно почнуть запоєм читати художні твори.
І ось минув 2013-2014 н. р., тобто перший рік загальнодержавної апробації нових табачниківських програм і підручників для 5 класу. Тож можна підбити перші (на превеликий жаль – очікувано сумні) підсумки їхнього використання й спитати відверто: ну що, пошановані “реформатори”, чи суттєво підвищився обіцяний вами українському суспільству інтерес п’ятикласників до читання? Ні, на превеликий жаль, не підвищився зовсім. Навіть навпаки – учителі дивляться в порожні “задзеркальні” очі дітей, які марно намагаються осягнути абсурдизм “Аліси в Країні Чудес”. Наступне питання: а чи вишикувалися п’ятикласники в черги до книгозбірень? І знову – на жаль, ні! Якраз “із точністю до навпаки”, сьогодні ми чуємо одностайну думку вчительства, що 2013-2014 н. р. для літературної освіти став “чорним роком”: “...Чи бачили коли-небудь укладачі нинішньої Програми із світової літератури такі пусті дитячі очі, - питають “імітаторів” учителі-практики, змушені реалізувати віртуальну маячню в реальному житті. – Чи ставили вони собі запитання, чи сформує вчитель-предметник любов до книги, яку діти пронесуть через усе життя, чи будуть вони взагалі читати, чи полюблять вони цей предмет. І відповідь однозначна: не бачили, не ставили, не думали…” [7].
Та наші “сміливі реформаторки” усім цим не надто переймалися, оскільки їхнім покровителем був не хто інший, як сам “смотрящій” від Д. Табачника – заступник Міністра Борис Жебровський, який особисто ініціював і провадив ці “реформи”. О, це відомий ще від часів В. Щербицького та кермування столичною освітою віртуоз і м і т а ц і ї “активної співпраці з широкою громадськістю”. Увесь цей час він тільки й робив, що, спираючись на громадськість і експертів, формував “безпрецедентні колегії”, уперше уводячи до їхнього (колегій) складу не чиновників, а суспільство, представників батьківських і навіть учнівських комітетів, журналістів, діячів неурядових і студентських організацій, кінологів і єгиптологів.
Тож і численні концептуальні розгромні публікації в ЗМІ, і безліч украй негативних експертних висновків про програму пп. Ніколенко-Таранік було надійно сховано під міністерське сукно. Водночас об’єктивних журналістів, які наважилися було не підтримати “лінію Партії Регіонів”, звільнювали з посад. На конкурентів-“папєрєдніков” збирався компромат аж через СБУ (моніторилися навіть особисті сторінки “Фейсбуку” – який там Закон України «Про захист персональних даних»?). Учителів, котрі не побоялися підняти голос на захист справедливості, “ламали об коліно” міністерськими дзвониками на місця та шантажем у кабінетах заврайво й директорів шкіл. А наостанок ще й заклеймили як “ретроградів”, які, бачте, морально застаріли і не зрозуміли накреслених згори “геніальних” новацій, наприклад, замість традиційних творів і переказів – аванґардних учнівських “фанфіків” [8].
Тим часом підручники 5 класу (за загальною думкою вчительства – негодящі) вже надруковано. Тобто державний бюджет-2013 за фактом “розпиляно”. Як казала Фаїна Раневська, “деньги проедены, а стыд остался”. Хоча навряд чи згадані особи взагалі спроможні чогось стидатися. До слова, саме в час, коли пишуться ці рядки, додруковуються ще й підручники 6 класу. Читай – “розпилюється” бюджет-2014. Які там Майдани – мафія невмируща! То де ж ті р е ф о р м и в освіті? На жаль, поки що видно лише їхню і м і т а ц і ю...
Проте повернімося від програм (особливих прибутків видавцям і міністерським корупціонерам вони не дають) до вельми прибуткових підручників. З трибуни вже згаданих парламентських слухань 05.03.2014 року я прямо заявив, що доти, доки нині чинна схема фінансування (від МОНУ – до школи) не зміниться на діаметрально протилежну, доти гарний підручник буде швидше винятком, ніж правилом. Правда, потім до мене підійшов один із присутніх там видавців, і, подивований моїм “донкіхотством”, запитав: “І Ви насправді вірите в те, що ОЦІ ЛЮДИ – а там були зубри видавничого бізнесу та керівники МОНУ – коли-небудь віддатуть свої гроші на школу? Свята наївність!..” Майже як у наведеній цитаті І. Лікарчука: “... 75% тих, хто сидів у залі, РЕФОРМИ РОБИТИ НЕ БУДУТЬ”... Пам’ятаю, тоді я щось відповів про те, що політик із золотим батоном у руці теж вважав себе вічним... Але, якщо відверто, ані тоді, ані зараз рожевих окулярів я не надягав.
Проте, видно, крига таки скресає, бо на нараді 27.05.2014 заступник Міністра Павло Полянський сказав, що прийнято важливе рішення грошові потоки на видання підручників опустити від рівня МОНУ (цитую) “поки що на обласний рівень”. З одного боку, це вже хоча б щось. Особливо з урахуванням обнадійливих слів “поки що” (хоча, може й це – чергова імітація?). Принаймні, для української освіти це крок безпрецедентний, а цивілізовані ж країни його зробили вже давно. Розрахунок тут простий: замість одного міністерського порога зацікавленим видавцям доведеться оббивати аж 25 обласних порогів. Або знову звертатися до когось у МОНУ, аби він упливав на обласні управління освіти. Але в будь-якім разі монополія почала давати тріщини.
Проте ключового питання цей крок МОНУ не вирішить, оскільки кошти на створення підручника все-таки йтимуть по-старому – “згори-вниз”, а не “знизу–вгору”, як це мало би бути задля ринкового регулювання якості підручників. Тобто це те саме адміністрування, хай і не таке відверто монополізоване.
У більшості цивілізованих країн світу провідною тенденцією є “відмова від бюджетного фінансування видавництв як виконавців державного замовлення на підручники, вважаючи подібний механізм таким, що веде до фінансових зловживань і корупції, руйнує конкуренцію на вільному ринку освітніх видань, негативно впливає на процес об’єктивного відбору найякіснішої літератури для використання її у навчанні. Нині ними використовується практика фінансування споживача в особі навчальних закладів, учителів і викладачів, учнів і студентів” (О. Афонін).
Відзначаючи позитивний потенціал озвученої П. Полянським позиції МОНУ щодо переключення фінансових потоків на підручникотворення з міністерського на обласний рівень, слід водночас зауважити, що неможливо “перестрибнути прірву за два стрибки”, тобто недоречно поетапно опускати фінансові потоки “поки що” на обласний, потім – на районний, ще згодом – на шкільний рівень. Це не є ефективним шляхом вирішення проблеми. Якщо ми насправді хочемо в освіті р е ф о р м, а не їхньої і м і т а ц і ї, то кошти треба зразу віддати не на області, і не на райони, і навіть не на школи – а на конкретного учня. Гроші повинні “ходити за дитиною” – це й буде реальним утіленням проголошеного нині “дитиноцентизму”.
Тоді учитель-предметник, оскільки саме він відповідає за кінцеві результати навчання, сам обере на ринку навчальної літератури для своїх учнів якісні підручники, які й оплатить держава... Це відповідатиме загальноєвропейським тенденціям, оскільки “у більшості країн Європи вибір підручників здійснюють ради вчителів навчального закладу... У кожній країні моделі забезпечення підручниками різні, проте, в основному, вони базуються на двох принципах: закупівля за бюджетні кошти та вільний ринок навчальної літератури” [9].
Експерти пропонують кілька нових моделей. Так, пряме фінансування видавців через МОНУ, котре нині виступає головним розпорядником коштів у процесі оплати держзамовлення на виготовлення підручників на конкурсній основі, можна замінити на фінансування безпосередньо споживача, а саме навчальних закладів або батьків учнів. Тоді на підставі інформації від обласних управлінь освіти, наприкінці поточного навчального року МОНУ подає до Кабінету Міністрів України узагальнений перелік потреб у навчальній літературі на наступний навчальний рік для учнів усіх класів середніх навчальних закладів державного підпорядкування в розрізі регіонів. Принагідно зауважу, що приватні навчальні заклади вирішують це питання в осібному порядку, що може стати предметом окремого розгляду [10].
Міністерство економічного розвитку і торгівлі України протягом травня-червня виконує розрахунки середньоринкової вартості комплекту підручників для кожного класу. У процесі формування Держбюджету, з урахуванням потреб кожної з областей у навчальній літературі, відповідна сума залишається у розпорядженні обласних державних адміністрацій і прописується в обласному бюджеті окремим рядком як захищена стаття.
Протягом серпня-вересня, орієнтуючись на зазначену інформацію, керівництво навчальних закладів формує замовлення на наступний рік і подає їх у відповідні управління освіти (райво), а ті, у свою чергу, — до обласного управління освіти.
Обласне управління освіти до 1 грудня надсилає у видавництва замовлення на виготовлення та постачання в область замовленої літератури і підписує з ними відповідні угоди, які передбачають 60 % авансування коштів на виконання друку видань і завершення постачання книжок не пізніше 1 липня. Наприклад, президент Української асоціації видавців та книгорозповсюджувачів Олександр Афонін пропонує й і інші варіанти, коли вибір навчальної літератури для учня надається безпосередньо батькам. Хоча, звісно, це має відбувається виключно після консультацій з учителямі-предметниками. Кожна сім’я, де є діти шкільного віку, отримує «книжкову картку» із сумою коштів, достатньою для придбання навчальної літератури. Зрозуміло, що залежно від того, в якому класі (за віком) навчається дитина, ця сума може бути різною, але має відповідати середньоринковій вартості комплекту підручників для певного класу. Для неблагополучних сімей підручники повинні закупити органи опіки, хоча на «книжкову картку», окрім книжок, нічого більше придбати не можна.
Однак запровадження електронних платіжних «книжкових карток» вимагає системного (незалежно, на основі державної чи приватної власності) відновлення міжрегіональних книжкових гуртівень, які існували за радянських часів у системі «Укркнига», а також регіональних «муніципальних» чи «комунальних» мереж книгарень — на площах комунальної або державної власності, якщо орендна плата за використання цих площ під книгарні не перевищуватиме 50 % від роздрібної вартості книги.
Усе це можливо зробити за умови створення консорціуму на приватній чи державно-приватній основі при законодавчому оформленні завдань для органів виконавчої влади на місцях щодо сприяння цьому процесу.
Нова модель забезпечення підручниками може бути й такою: влітку вчитель-предметник обирає для класів, в яких він працюватиме в наступному навчальному році, конкретні підручники (певного видавництва, автора) і повідомляє про свій вибір батьків учнів (батьківські комітети). Це рішення можна також погоджувати на засіданні методичного об’єднання і/або педради. Батьки купують ці конкретні підручники для своїх дітей за власні кошти. А потім шкільна/районна бухгалтерія повертає батькам витрачені кошти. Так колись надавалася допомога малозабезпеченим: батьки купували дитині шкільну форму і брали в магазині товарний чек, а потім школа за фактом компенсувала їхні витрати. У форсмажорних випадках (втрати або пошкодження придбаної за кошти бюджету навчальної книги) батьки купуватимуть дублікат уже за власний кошт.
Отже, для вирішення проблеми можна запропонувати кілька моделей. Проте за будь-яких їхніх можливих варіантів повинен бути незмінний інваріант – це має бути в жодному разі не адміністративне, а ринкове регулювання якості навчальної літератури. Адже за усього розмаїття запропонованих моделей згаданий вище підручник зі 120-ма помилками вчитель для своїх учнів точно не купить (нині ж його думка нікого не цікавить, і таку макулатуру “спускають” згори, хоч наперед відомо, що вона гнитиме в підвалі школи аж до самого списання). Відтак неякісні підручники поступово “відімруть” самі по собі. А видавці не матимуть ані бажання, ані коштів для лобіювання цієї макулатури, оскільки її ніхто не купуватиме, тому вона не даватиме прибутку. Натомість почнеться боротьба видавництв за якість, за те, щоб користувач обрав саме їхню продукцію. А конкуренція – це головний мотор ринкового регулювання якості.
Тож поступово, шляхом “природного відбору”, ринок сам виявить кращі з-поміж навчальних видань, оскільки саме їх обере й купить більшість учителів і батьків.
Звісно, тут виникне безліч дрібніших, суто “логістичних” питань: скільки екземплярів повинні друкуватися щороку? Хто з видавців і звідки візьме стартові кошти на тиражі (бо раптом вони не розійдуться)? Чи варто давати видавництвам – учасникам підручникотворення – якісь компенсаторні суми на оплату пробних тиражів? Як конкретно з’ясувати середньозважену вартість одного примірника і всього тиражу, аби передбачити в бюджеті повернення батькам грошей за придбання підручників? Ці та інші питання доведеться вирішувати “на марші”. Але інакше справи з місця не зрушиш.
За такої схеми підручникотворення на придбання підручників у держбюджеті передбачатиметься рівно стільки коштів, скільки в Україні є школярів, жодною копійкою більше [11]. До слова, за такої моделі й витрати держбюджету на підручникотворення скоротяться в рази й рази, натомість можна буде підняти зарплату освітянам. Звісно, неважко спрогнозувати, що такий хід речей не влаштує багатьох власників золотих батонів, та нехай собі як знають – нам своє робить...
А на перехідний період можна було б дослухатися до слушної пропозицієї, висловленої на тій же міністрерській нараді ректором Київського університету імені Бориса Грінченка Віктором Огнев’юком: тимчасово дозволити освітянам використовувати як старі й нові програми, так і старі й нові підручники – за вибором учителя і з урахуванням думки учнів і батьків.
Переконаний, що саме така модель підручникотворення (і виключно вона!) і стане у вирішенні цього важливого питання реальним р е ф о р м у в а н н я м, а не його і м і т а ц і є ю.
Використані джерела та примітки:
1. Інтернетресурс, режим доступу: https://www.facebook.com/ igor.likarchuk.9/posts/454980054605143?fre=nf.
2. Пор. концептуальні положення статті ще 2000 року: “Час вимагає зміцнення і постійної підтримки с о б о р н о с т і України. Вертикаль “столиця – провінція” з розпадом СРСР кардинально змінилася. Ієрархія “Москва – центри республік” поступилася ієрархії “Київ – центри українських регіонів”. Україна зіткнулася із традиційними для демократичного суспільства проблемами взаємин Центру і регіонів, зокрема деякими с е п а р а т и с т с ь к и м и тенденціями. Дається взнаки і таке закостеніле явище, як психологія “удільних князьків”: “Краще бути першим на селі, ніж другим у столиці”. Шкільна освіта суттєво впливає на процеси інтеграції-розколу країни, самоусвідомлення-неусвідомлення людей її громадянами. Курси локально-краєзнавчого типу (на кшталт “Література мого регіону”), не можуть уповні актуалізувати саме загальнодержавну культурну спадщину країни. А от вивчення у школі літератури всієї України (предмет “Українська література”) на цю мету зорієнтоване. А що ж курс “Зарубіжна література”? Цей предмет також, як і “Українська література”, дає унікальну можливість і н т е г р у в а т и єдиним культурним кодом жителів різних р е г і о н і в України (Шекспіра вивчатиме і Луганщина, і Тернопільщина), всіх українців – представників різних н а ц і о н а л ь н о с т е й (Сервантеса вивчатиме і етнічний українець, і українець-кримський татарин), і далі – інтегрувати Україну в коло держав світового співтовариства, об’єднати культурним кодом громадян України й інших країн світу...” // Ковбасенко Ю. Про місце і роль предмета “Зарубіжна література” в системі літературної освіти української школи та про шляхи підвищення ефективності його викладання // Всесвітня література в середніх навчальних закладах України. – К., 2000. – № 6. – С. 3-6.
3. “Міністерство освіти і науки України згідно з Положенням про його статус, затвердженим Указом Президента України № 240/2013 від 25 квітня 2013 року, і відповідно до покладених на нього завдань у частині, що стосується інформаційного забезпечення:
пп. 4.10 — організує розроблення та впровадження навчально-методичного забезпечення дошкільних, загальноосвітніх, спеціальних та інших навчальних закладів системи загальної середньої освіти, а також позашкільної освіти;
пп. 4.17 — визначає основні цілі та завдання виховного процесу в навчальних закладах;
пп. 4.31 — затверджує порядок забезпечення учнів загальноосвітніх, професійно-технічних навчальних закладів підручниками і навчальними посібниками;
пп. 4.48 — забезпечує організацію та проведення експертизи навчальних програм, підручників і навчальних посібників для навчальних закладів;
пп. 4.49 — забезпечує підготовку і видання підручників, посібників, методичної літератури для навчальних закладів, у тому числі схвалює їх видання для загальноосвітніх навчальних закладів;
пп. 4.50 — розробляє та затверджує порядок підтвердження відповідності навчальних видань, засобів навчання і обладнання державним освітнім стандартам, психолого-педагогічним вимогам та визначає доцільність їх впровадження у навчально-виховний процес навчальних закладів України.
Перелік цих узаконених функцій Міністерства освіти і науки України фактично п е р е т в о р ю є й о г о н а м о н о п о л і с т а (вдл. моє. – Ю. К.), а дітей та їхніх батьків — на заручників, цілком залежних від суб’єктивного вибору невеликою групою державних службовців підручників і посібників, якими буде дозволено користуватися учням у процесі навчання...” // Афонін О. Відповідь на запит Голови комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти Гриневич Л. М. (на правах рукопису).
4. Інтернетресурс, режим доступу: http://litakcent.com/2011/02/11/ nebezpeky-novoji-koncepciji-literaturnoji-osvity.html.
5. Каєнко Олександр. «А поля за майданом не було», або Літературі винесли вирок // Дзеркало тижня. Україна. – 01.06.2012. – № 20. Інтернетресурс, режим доступу: http://dt.ua/EDUCATION/ a_polya_za_maydanom_ne_bulo,___abo_ literaturi_ vinesli_virok.
6. Щоправда, під шаленим тиском педагогічної громадськості, колектив Ніколенко-Таранік таки мусив імітувати певні “косметичні” зміни, прибравши деякі з найвідвертіших “дратувалок”.
7. Інтернетресурс, режим доступу: https://www.facebook.com/groups/ 219218048272504/.
8. “В інструктивно-методичних рекомендаціях щодо викладання світової літератури, оприлюднених Міносвіти цього навчального року, обов'язковий колись контрольний домашній твір учитель може замінити на… ф а н ф і к. Останнім часом МОН узялося активно проштовхувати цю ідею. Всеукраїнський круглий стіл під головуванням заступника міністра Б. Жебровського, публікації в останніх номерах фахових журналів — усе свідчить про те, що фанфік має всі шанси на життя у школі… Поплававши для цікавості у досить брудному морі фанфікшн, я нарахувала близько 28 видів фанфіків. І лише 8 з них можна вважати безневинними (драма, екшн, гумор тощо). А від усіх інших просто жах бере: гомосексуалізм, сексуальні збочення (у тому числі й стосовно дітей), насильство, жорстокість, смерть...” // Оксана Онищенко. "АФФТАР ЖЖОТ!" «Дзеркало тижня. Україна». – 19.04.2013. –Інтернетресурс, режим доступу: http://dt.ua/columnists/afftar-zhzhot-121063_.html
9. Касьянов Г. В., Клепко С. Ф., Харламова Т. Б. Навчальне книговидання в Україні. Системні проблеми та варіанти змін: Аналітичний звіт // Міжнародний фонд “Відродження”. Центр вдосконалення шкільництва (APS), 2009. – С. 52-54.
10. Слід зауважити, що саме успішні приватні навчальні заклади, котрі не фінансуються держбюджетом, нині найменше страждають від “підручникової халтури”. По-перше, вона їм не нав’язується згори, як це має місце в більшості шкіл державної форми власності. По-друге, приватна школа апріорі може вижити лише за умови високої якості пропонованих нею освітніх послуг, а ця якість, у свою чергу, неможлива без високої якості уживаних у навчальному процесі підручників і навчальних посібників. Тому саме приватні навчальні заклади зазвичай намагаються купувати найякісніші з-поміж існуючих навчальних видань. Щоправда, за умови наявності вибору.
11. Нині ж у всіх в пам’яті корупційні скандали, коли вартість одного примірника підручника доходила ледь не до 1000 грн. (треба ж ділитися зі “смотрящімі” від МОНУ). Див. напр.: “Відомство Табачника замовило "золоті" підручники по 600 гривень за екземпляр”. - Інтернетресурс, режим доступу: http://gazeta.ua/articles/economics/_vidomstvo-tabachnika-zamovilo-zoloti-pidruchniki-po-600-griven-za-ekzemplyar/511355
Юрій Ковбасенко, президент Української асоціації викладачів зарубіжної літератури
Коментарі
Колись пан Ковбасенко "писав" програми, які перемагали в конкурсах завдяки зам. міністрові П.Полянському; штампував підручники, відповіді на екзаменаційні білети із зарубіжної літератури, а видавав їх у видавництві "Грамота", яка належала президенту АПН В.Кременю. Але з приходом Д.Табачника його обійшла більш спритна жіночка - К.Таранік-Ткачу к, і пана Ковбасенка усунули "від корита". Тепер влада знов помінялась, з усіх щілин повилізали "ковбасники", які обливають брудом "шкіряників" і бьють себе в груди. Шановні освітяни! Перечитайте Аристофана і женіть у шию "ковбасників"!
2) Мав на увазi також те,що ЛНР i ДНР-продукт не лише РФ,а й недопрацювання нашоi освiти як системи
Не цитуватиму також літературну класику щодо: "И географии учить не надо - извозчик довезет, куда следует"...
Натомість поділюся гарним порівнянням, яке почув нещодавно на одній нараді в МОНУ:
"Як ви гадаєте, скільки б забажали служити у війську новобранці, якби поміж них провели опитування? Мабуть, день або максимум два"
ІМХО
2) Мав на увазi й те, що укладати шкiльнi програми виключно шляхом опитування батькiв учнiв-це шлях у нiкуди. Так, п.Ксенiя пише, що ii син "Фауста" не любить. Але поруч мама 8-класницi пише, що ii донька вiд того самого "Фауста" у захватi.То кого з них слухати?
Щодо програм. Моєму синові також не було часу перечитувати все за програмою. І це великий мінус саме програмам. Спілкуючись із вчителями, що викладають літературу, чую, що діти реально не можуть встигнути все перечитати. А якщо взяти до уваги: " Ти читаєш програму телепередач? А я не читаю. Навіщо. ЇЇ ж по телевізору розповідають", підслухала колега реальну розмову учнів, то збільшення кількості творів не призведе до уважного їх вичитування звичайними дітьми. ЗНО, вважаю, підтверджує правильність моїх слів
Щодо невмотивованого збільшення кількості творів, то тут проблема не лише литератури. Невмотивоване збільшення кількості тем для вивчення спостерігається чи не в кожному шкільному курсі. Чи не для того те роблять упорядники програм, щоб дати роботу репетиторам. Без репетиторства багато вчителів покинуть школу і стануть шукати іншої роботи.
"Вкінці робимо підсумок, що Маленький принц познайомився з усіма вадами дорослих людей. Діти тут задумуються..." - чи варто тут дітям задумуватись? Знову ж - навіть поняття "вада" не повинно в такому віці звучати в розмові з дітьми.