Укр Рус

Дата: 17.06.2019

Підписка на новини

100 ДНІВ МОНУ: РЕФОРМУВАННЯ ЧИ ІМІТАЦІЯ?

Автор:
Юрій Ковбасенко
Опубліковано
13.06.2014

“Революції – ТАК! Імітації – НІ!” Це гасло Майдану-2014 пригадав, прочитавши у “Фейсбуці” допис директора УЦОЯО Ігоря Лікарчука [1] про останню масову нараду, що відбулася в МОНУ 27.05.2014: “Іще й досі знаходжусь під враженням учорашньої наради з проблем загальної середньої освіти. Коли я вийшов на трибуну і побачив в залі силу-силенну різних освітянських начальників (а їх дуже багатьох занадто добре знаю), в голові засіла одна думка, якої не можу позбутися... 75% тих, хто сидів у залі, РЕФОРМИ РОБИТИ НЕ БУДУТЬ. Бо український освітній чиновник і реформи – це дві паралельні прямі, які ніколи не можуть перетнутися. Бачив у залі й тих, хто насправді заганяв учителів у Партію регіонів, примушував їздити на мітинги в Маріїнський парк, організовував мітинги на підтримку тодішніх вождів. Вони будуть робити реформи? Ніколи не повірю...”

Якщо відверто, схожі думки там виникали і в мене, та й не лише в мене. Тим більше, що, на відміну від п. Лікарчука, якому хоча б надали слово, я (хоча був запрошений і записався для виступу) слова я так і не дочекався. Як і багато колег. Тож і не хотів би, а подумалось: невже усе це – дежавю Майдану-2004? Невже це – і м і т а ц і я  реформ? Тож згадане гасло Майдану-2014 можна переформульовати так: “Реформам – ТАК! Імітації реформ – НІ!”...

Звісно, можливо, в організації тієї наради й насправді був прорахунок оргкомітету. Адже, як пояснив аж на четвертій годині (!) безперервного сидіння в актовій залі МОНУ головуючий Павло Полянський, для виступу записалося забагато бажаючих, тому, мовляв, усіх однаково не переслухаєш, отже дискусію час згортати. І вийшло як і за “папєрєдніков”: одним виступом більше, одним менше – яка різниця? Надто коли ці виступи є “випусканням пари в свисток” і реально ані на що не впливають... 

Подумалось також: а чи оця нарада якраз і не була різновидом отієї сумнозвісної  і м і т а ц і ї, яка свого часу фактично звела нанівець зусилля та здобутки Майдану-2004, посіявши в українському суспільстві гіркі розчарування та скепсис? Адже саме  і м і т а ц і я  є найголовнішим ворогом і реальної  р е в о л ю ц і ї, і конкретних  р е ф о р м. Причому ворогом навіть страшнішим за пряму  к о н т р р е в о л ю ц і ю, оскільки, на відміну від останньої, вона протистоїть не відкрито, а влазливо втираючись у довіру, маскуючись за ширмою “правильних” гасел і фраз, але маючи на меті зовсім не вирішити болючі проблеми, а забалакати-приспати суспільство. Так і тут: масову нараду з освітянами МОНУ провело? Хай і “для галочки”, нехай і для “картинки ЗМІ” – а таки провело! Постмайданні освітянські “генерали” з народом порадилися? Та таки “порадилися”, а декого з “народу” навіть вислухали! То чого ж, Україно, тобі треба ще? Звісно, дуже хотів би помилятися...

А за великим рахунком кого в нас  н а с п р а в д і   цікавить те, що освітянський “віз і нині там”? Що українська освіта ще й сьогодні, як і при “папєрєдніках”, задихається від корупції та імітації? Що втрата Україною Криму та кривава бійня на Сході, – усе це є наслідком зокрема й неефективної, окозамилювальної, “імітаційної” освіти, яка за увесь час незалежності України, щороку красиво звітуючи “нагору”, так і не спромоглася реально виховати мільйони нинішніх “сепаратистів-колорадів” і забезпечити їхню самоідентифікацію як українців? Ох, краще не ятрити душу рідним і близьким тих, кого нині називають жахливим сухо-канцелярським словосполученням “вантаж 200”. А якби кримчани, донеччани, луганчани та ін. від 1991 року насправді вивчали в школах (а не  і м і т у в а л и  вивчення) україноцентричні державотворчі курси (замість сепаратистськи-регіоналізованих “Мій Донбас”, “Література Луганщини”, “Острів Крим” і т. п., що на тій-таки нараді слушно відзначив президент НАПНУ Василь Кремень [2]), то, може, і “зелених чєловєчків” би в Україні не було, і нашим хлопцям недолюдки не спорювали б животів і не відрізали вух?..

Не стверджуватиму, що на тій нараді нове керівництво МОНУ взяло курс на свідому   і м і т а ц і ю  діалогу з експертами та суспільством. Може й справді, “хотіли, як краще, а вийшло, як завжди”. Та чомусь все не йдуть із думки гіркі та правдиві слова Ігоря Лікарчука: “75% тих, хто сидів у залі МОНУ, РЕФОРМИ РОБИТИ НЕ БУДУТЬ”... Тож, викладу тут письмово те, чого не зміг сказати тоді в МОНУ усно.

Почну з ключової проблеми, що її піднімала переважна більшість учасників наради – питання подолання корупції в підручникотворенні та   п і д в и щ е н н я   я к о с т і   у к р а ї н с ь к о г о   п і д р у ч н и к а. Недаремно саме це питання стало також предметом принципової розмови, що її ще 05.03.2014 у профільному Комітеті з питань науки і освіти ВР України ініціювала його голова Лілія Гриневич. Як тоді з’ясувалося, корупційний шматок держбюджету-2014, намічений командою Дмитра Табачника для “відпилювання” нібито на видання нових підручників, становив аж  450 (!) млн. грн. Для порівняння: за всі минулі 23 роки підручники обходилися Україні пересічно в 20 млн. грн. на рік. Тож апетити, свого роду “фінансова булімія” команди Д. Табачника просто вражає. 

Проте давайте начистоту: на парламентських слуханнях “раптом з’ясувалося” те, що давно вже було загальновідомим. А саме: резервом економії грошей в українській освіті є аж ніяк не урізання зарплати і без того мізерно оплачуваного вчителя. І не запровадження т. зв. профільної (реально – профанної) освіти з метою добити й так напівживу сільську школу, аби потім здерти з неї “латану свитину” (Т. Шевченко). Тож висновок напрошується сам собою: одним із найефективніших шляхів економії коштів у освіті є подолання корупції в підручникотворенні.

Але й це ще не все, і навіть не це головне. Якби попри цю корупцію до школи потрапляли все-таки більш-менш я к і с н і підручники, то питання стояло б не так гостро. Але ж це не так: занадто багато українських підручників (насамперед виданих за каденції Д. Табачника) не витримують жодної фахової критики. Недаремно з високої міністерської трибуни 27.05.2014 прозвучала приголомшлива інформація, що деякі з них містять аж по 120 (!!!) помилок. Панове,  то про яку  я к і с т ь  української освіти взагалі може йти мова?!

Але найгірше те, що це аж ніяк не прикра випадковість, а якраз навпаки – невблаганна закономірність. Адже, власне, з якою метою видавці “пиляють” держбюджет? Хіба задля того, аби вкрадені в народу кошти інвестувати в якісні підручники? у розвиток освіти? у майбуття України? Та звісно ж ні! Держбюджет “пиляється” задля особистого збагачення видавців, а також конкретних міністерських чиновників, котрі “сидять” на грошових потоках і потай, з-під поли, сприяють “розпилюванню” бюджету. Корупційне коло замкнулося, оскільки “перелік узаконених функцій МОНУ фактично перетворює його на монополіста, а дітей та їхніх батьків — на заручників, цілком залежних від суб’єктивного вибору невеликою групою державних службовців підручників і посібників, якими буде дозволено користуватися учням у процесі навчання” (О. Афонін). 

Особливо кричущими чисельні концептуальні недоліки цієї неефективної та заскнілої системи підручникотворення стали після їхнього узаконення Указом Президента України № 240/2013 від 25.04.2013 “Про  затвердження нового “Положення про Міністерство освіти і науки України” [3]. За цієї схеми підручникотворення (“згори-вниз”), МОНУ виступає водночас і замовником, і експертом (дає гриф “Рекомендовано для використання...”), і платником, і контролером. Тобто вищий керівний освітянський орган не лише породжує, а й покриває підручникову халтуру. 

Тож і не дивно, що більшість видавців цікавиться зовсім не реальною якістю продукованих підручників, а отриманням жаданого держзамовлення, простіше кажучи – висмоктуванням коштів держбюджету. От і шукають вони “потрібного” міністерського чиновника, аби отримати держзамовлення в обмін на “відкат”. Про людське око – на видання підручників. А насправді: 1) на хабарі цьому чиновникові + 2) на своє особисте збагачення (бо інакше для чого усі ці “кульбіти” та запопадливість перед клерками, яких вони потай зневажають?) + 3) у останню чергу, за “залишковим принципом” – таки ж на видання підручників (задля звіту фіскальним органам). 

Тому “арифметика” тут украй прозора: чим більші розмір хабара міністерському чиновникові й особисті апетити видавця, тим менше коштів залишається власне на підручник, а саме: 1) на його поліграфію: звідси “худосочні” макети й фрагментарна інформація, котра не дозволяє учневі опанувати матеріал і якісно підготуватися до ЗНО; звідси ж погані фарба та папір, які псують школярам зір і провокують алергію; 2) на таку-сяку оплату такої-сякої роботи таких-сяких авторів, редакторів і коректорів. Саме тут джерело вже згаданих 120 помилок. Адже часто навчальні видання є неприхованою макулатурою з купленим грифом МОНУ на обкладинці. І увесь цей заіржавілий ланцюжок українського підручникотворенння функціонує переважно за радянським гаслом: “Якщо вони думають, що вони нам платять, то нехай вони думають, що ми їм працюємо”.

За такої десятиріччями усталеної схеми пересічний український видавець не шукає й ніколи не шукатиме талановитого автора, як це робиться в усіх цивілізованих країнах світу. Образно кажучи, якщо за кордоном видавець укладе угоду з автором “Гаррі Поттера”, то він стане мільйонером, причому не засмальцьовуючи білосніжних манжетів плямами корупції. У нас же все “з точністю до навпаки”: талановитий і принциповий автор (а лише він і здатен  забезпечити високу якість рукопису), відверто дратує видавця-халтурника своєю постійною боротьбою за якість свого дітища, постійним “напруженням” усього зазвичай низькооплачуваного й розслабленого колективу редакції. Воістину “два мира – два образа жизни”: талановитий автор, котрий для західного видавця є запорукою успіху, для українського видавця є нічним кошмаром. Тож і недивно, що за такої “системи” насправді гарний підручник в українській школі був, є й буде не правилом, а винятком...

Проте бурхливу  і м і т а ц і ю  своєї реформаторської діяльності табачниківська команда цим не обмежила. Її проблемою було ще й те, що підручники за програмами “папєрєдніков” були видані в 2011 році і ще пахли свіжою фарбою. А “розпиляти бюджет” хотілося якнайшвидше, не перечікуючи довгих 5 років, визначених законом на амортизацію щойно виданих підручників. Перефразовуючи Вінні-Пуха, “був той прикрий період, коли старий бюджет давно розпилявся, а новий ще й не думав починати розпилюватися...” До того ж цих “крєпкіх хозяйствєнніков” ще й почав підганяти Майдан... 

Тож чергова “реформаторська ідея” команди Табачника (жваво підтримана вічно голодними видавцями та надміру амбітними й безпринципними науковцями) була “геніально” простою. Під гаслами реформування освіти (чергова  і м і т а ц і я!) вони замислили миттєво поміняти усі шкільні програми. Питання: а хіба чинні програми видання 2005 року вже аж так застаріли? Зрозуміло, що ні. Просто зі зміною програм навіть щойно видані підручники негайно стають “застарілими”, бо, звісно... не відповідають новим програмам! Тому корупціонери готові міняти ті програми хоч щороку. І “пішла писати губернія”, найчастіше за принципом “хоч і дурного, аби нового”. 

МОНУ скоропостижно оголосило й так само похапцем, з-під поли “провело” конкурс програм і підручників. На відміну від попереднього справжнього конкурсу-2005 (за Міністра В. Кременя), коли кожна програма і підручник проходили подвійне, а то й потрійне “експертне сито”, конкурс-2011 був цинічною  і м і т а ц і є ю  конкуренції. Про це свідчить хоча б те, що якщо в 2005-2011 рр. конкурси підручників проводилися щороку, на підручник кожного класу, то в 2012 переможців було  п р и з н а ч е н о  аж на 5 років наперед (5-9 класи). 

Те, про що піде мова далі, тією чи іншою мірою стосується всіх табачниківських шкільних програм для 5-9 класів. Проте в особливо цинічних формах “реформаторська сверблячка” зачепила предмет “Зарубіжна література”. Так, новоспечений Міністр Д. Табачник одним із найперших і найбезглуздіших своїх наказів (від 05.07.2010, за промовистим номером 666!) перейменував цей предмет із  “З а р у б і ж н о ї  літератури” на “С в і т о в у  літературу”. Здавалося б, яка різниця: “зарубіжна” чи “світова”? Але різниця є. Різниця насамперед політична. І, звісно ж, проросійська. Річ у тім, що традиційні назви шкільних предметів “З а р у б і ж н а  література” і “Українська література” просто позначали опозицію “чуже-своє”. Натомість нова назва “С в і т о в а  література” у зіставленні з “Українською літературою” дає приховану (а тому – ще небезпечнішу) оцінку: “світова” – це високоякісна, елітарна література (пор. “с в і т о в і  стандарти”), а на її тлі “українська” – це література, сказати б, “другого сорту”, таке собі сурогатне чтиво “для хатнього вжитку”. Мабуть, представники “бєлокамєнной” не могли надалі терпіти того, що росіянина О. Пушкіна українські школярі офіційно називали... “зарубіжним” письменником. Це ж так українці скоро й насправді можуть повірити, що “Україна – таки не Росія”?.. Словом, Д. Табачник мав вагомі підстави для видання наказу № 666...

Проти такої “повзучої контрреволюції” тоді ж негайно виступили і наша Асоціація, і чимало патріотично налаштованих учених та громадських діячів [4]. Але команда Табачника в притаманній їй манері (за Чечетовим: “Оцените красоту игры”) ці виступи просто проігнорувала...

А хто ж із українських науковців активно підтримав ці антиукраїнські “реформи” Табачника? Хто конкретно прожогом зліпив нові “Концепцію літературної освіти” й шкільну програму задля їхньої “легітимізації”? Неважко відповісти: це були саме ті, хто негайно долучився і до блискавичного підручникотворення (читай – “бюджеторозпилювання”). Очолили угруповання полтавська професорка Ольга Ніколенко та її міністерська покровителька Катерина Таранік-Ткачук. У нагоді їм стала також Світлана Фоміна, котра у Інституті інноваційних технологій і змісту освіти МОНУ відповідає за грифування програм і підручників. І ось апофеоз адміністративного свавілля: вперше за всю історію МОНУ його штатні співробітники (К. Таранік-Ткачук і С. Фоміна) наважилися на те, щоб їхні прізвища – як співавторів! – було надруковано на тій самій навчальній програмі, якість якої вони за посадою повинні були б контролювати. “Рука руку миє”?..

І що їм до того, що їхня неапробована, нашвидкоруч зліплена програма була до такої міри неякісною (її тоді ж визначили як “методологічно, філологічно та методично недолугий документ”), що негайно викликала буквально шквал обурення фахівців і громадськості? Ось промовиста назва однієї з численних тогочасних публікацій – “Літературі  в и н е с л и  в и р о к” [5].

Та кому з можновладців “доби Межигір’я” боліло те, що українські школярі замість класики змушені будуть вивчати справжнісіньку попсу, приміром, замість “Мауглі” – “Баладу про прокурений вагон” [6]? А можливо, саме це й було прихованою політичною метою Табачника? Адже економічна руйнація України (“розпилювання” її бюджету) аж ніяк не суперечіть, ба навіть корелює з руйнацією ідеологічною. Бо хіба не руйнацією держави є позбавлення її молоді повноцінного естетико-патріотичного курсу “Зарубіжна література”, котрий до табачниківських “реформ” якісно перевершував свій російський відповідник – курс “Русская литература”, виводячи Україну з естетичної тіні Росії? Чи не тому його й спаплюжили табачниківські “реформатори-імітатори”, фактично перетворивши на якийсь аморфний ерзац-предмет, такий собі “духовний фастфуд”? Мовляв, “глупым хохлам и этого будет достаточно”. Не забуваймо, що українофобія тоді була державною політикою, адже так само як освіта, руйнувалася й оборона України, і її медицина та й інші галузі.

Не виключено також, що це було також далекосяжною підготовкою плацдарму для майбутньої реанімації в українській школі предмета “Р о с і й с ь к а  література” (бо ж повернули 11-річку, як у РФ). Причому, це не якесь фантазування чи “теорія змови”. Адже слід урахувати той факт, що нині в РФ, як і колись у СРСР, школа є дієвою “мізкопромивальною” установою. А що вона таки ефективна, можна побачити на прикладі зомбованого населення Криму й Сходу України, яке з власними дітьми кидається під українські БТР і верещить на камери: “Рассєя! Рассєя!!!”. Недаремно ж Володимир Путін видав Указ (і можна не сумніватися, що його буде виконано!) уже до 1 вересня 2014 року видати та розвести по всіх російських школах нові підручники історії, в яких буде гіпертрофовано  р о л ь  К р и м у   в історії російського державотворення. Сенс? Вони повинні виправдати в свідомості молодих росіян анексію Криму. У нас же знову навпаки: від 2010 року зі шкільних програм і підручників методично викидалися імена Степана Бандери, Романа Шухевича, твори Василя Барки про голодомор 1932-33 рр. і т. п. Натомість в українських містах з’явилися пам’ятники Катерині ІІ і Сталіну. То “відгадайте з трьох разів”, хто виграє нав’язану Україні Росією інформаційну війну?..

Звісно, тоді про ці далекосяжні плани агента Кремля Д. Табачника ніхто прямо не казав. А пані О. Ніколенко ще й висунула “красиву” тезу про те, що, викинувши зі шкільної програми класику і замінивши її т. зв. “дитячим читанням” (як з’ясувалося згодом, переважно кітчем), укладачі програм, мовляв, доб’ються того, що українські учні негайно почнуть запоєм читати художні твори. 

І ось минув 2013-2014 н. р., тобто перший рік загальнодержавної апробації нових табачниківських програм і підручників для 5 класу. Тож можна підбити перші (на превеликий жаль – очікувано сумні) підсумки їхнього використання й спитати відверто: ну що, пошановані “реформатори”, чи суттєво підвищився обіцяний вами українському суспільству інтерес п’ятикласників до читання? Ні, на превеликий жаль, не підвищився зовсім. Навіть навпаки – учителі дивляться в порожні “задзеркальні” очі дітей, які марно намагаються осягнути абсурдизм “Аліси в Країні Чудес”. Наступне питання: а чи вишикувалися п’ятикласники в черги до книгозбірень? І знову – на жаль, ні! Якраз “із точністю до навпаки”, сьогодні ми чуємо одностайну думку вчительства, що 2013-2014 н. р. для літературної освіти став “чорним роком”: “...Чи бачили коли-небудь укладачі нинішньої Програми із світової літератури такі пусті дитячі очі, - питають “імітаторів” учителі-практики, змушені реалізувати віртуальну маячню в реальному житті. – Чи ставили вони собі запитання, чи сформує вчитель-предметник любов до книги, яку діти пронесуть через усе життя, чи будуть вони взагалі читати, чи полюблять вони цей предмет. І відповідь однозначна: не бачили, не ставили, не думали…”  [7].

Та наші “сміливі реформаторки” усім цим не надто переймалися, оскільки їхнім покровителем був не хто інший, як сам “смотрящій” від Д. Табачника – заступник Міністра Борис Жебровський, який особисто ініціював і провадив ці “реформи”. О, це відомий ще від часів В. Щербицького та кермування столичною освітою віртуоз  і м і т а ц і ї  “активної співпраці з широкою громадськістю”. Увесь цей час він тільки й робив, що, спираючись на громадськість і експертів, формував “безпрецедентні колегії”, уперше уводячи до їхнього (колегій) складу не чиновників, а суспільство, представників батьківських і навіть учнівських комітетів, журналістів, діячів неурядових і студентських організацій, кінологів і єгиптологів.

Тож і численні концептуальні розгромні публікації в ЗМІ, і безліч украй негативних експертних висновків про програму пп. Ніколенко-Таранік було надійно сховано під міністерське сукно. Водночас об’єктивних журналістів, які наважилися було не підтримати “лінію Партії Регіонів”, звільнювали з посад. На конкурентів-“папєрєдніков” збирався компромат аж через СБУ (моніторилися навіть особисті сторінки “Фейсбуку” – який там Закон України «Про захист персональних даних»?). Учителів, котрі не побоялися підняти голос на захист справедливості, “ламали об коліно” міністерськими дзвониками на місця та шантажем у кабінетах заврайво й директорів шкіл. А наостанок ще й заклеймили як “ретроградів”, які, бачте, морально застаріли і не зрозуміли накреслених згори “геніальних” новацій, наприклад, замість традиційних творів і переказів – аванґардних учнівських “фанфіків” [8].

Тим часом підручники 5 класу (за загальною думкою вчительства – негодящі) вже надруковано.  Тобто державний бюджет-2013 за фактом “розпиляно”. Як казала Фаїна Раневська, “деньги проедены, а стыд остался”. Хоча навряд чи згадані особи взагалі спроможні чогось стидатися. До слова, саме в час, коли пишуться ці рядки, додруковуються ще й підручники 6 класу. Читай – “розпилюється” бюджет-2014. Які там Майдани – мафія невмируща! То де ж  ті   р е ф о р м и  в освіті? На жаль, поки що видно лише їхню  і м і т а ц і ю...

Проте повернімося від програм (особливих прибутків видавцям і міністерським корупціонерам вони не дають) до вельми прибуткових підручників. З трибуни вже згаданих парламентських слухань 05.03.2014 року я прямо заявив, що доти, доки нині чинна схема фінансування (від МОНУ – до школи) не зміниться на діаметрально протилежну, доти гарний підручник буде швидше винятком, ніж правилом. Правда, потім до мене підійшов один із присутніх там видавців, і, подивований моїм “донкіхотством”, запитав: “І Ви насправді вірите в те, що ОЦІ ЛЮДИ – а там були зубри видавничого бізнесу та керівники МОНУ – коли-небудь віддатуть свої гроші на школу? Свята наївність!..” Майже як у наведеній цитаті І. Лікарчука: “... 75% тих, хто сидів у залі, РЕФОРМИ РОБИТИ НЕ БУДУТЬ”... Пам’ятаю, тоді я щось відповів про те, що політик із золотим батоном у руці теж вважав себе вічним... Але, якщо відверто, ані тоді, ані зараз рожевих окулярів я не надягав.

Проте, видно, крига таки скресає, бо на нараді 27.05.2014 заступник Міністра Павло Полянський сказав, що прийнято важливе рішення грошові потоки на видання підручників опустити від рівня МОНУ (цитую) “поки що на обласний рівень”. З одного боку, це вже хоча б щось. Особливо з урахуванням обнадійливих слів “поки що” (хоча, може й це – чергова імітація?). Принаймні, для української освіти це крок безпрецедентний, а цивілізовані ж країни його зробили вже давно. Розрахунок тут простий: замість  одного міністерського порога зацікавленим видавцям доведеться оббивати аж 25 обласних порогів. Або знову звертатися до когось у МОНУ, аби він упливав на обласні управління освіти. Але в будь-якім разі монополія почала давати тріщини.

Проте ключового питання цей крок МОНУ не вирішить, оскільки кошти на створення підручника все-таки йтимуть по-старому – “згори-вниз”, а не “знизу–вгору”, як це мало би бути задля ринкового регулювання якості підручників. Тобто це те саме адміністрування, хай і не таке відверто монополізоване. 

У більшості цивілізованих країн світу провідною тенденцією є “відмова від бюджетного фінансування видавництв як виконавців державного замовлення на підручники, вважаючи подібний механізм таким, що веде до фінансових зловживань і корупції, руйнує конкуренцію на вільному ринку освітніх видань, негативно впливає на процес об’єктивного відбору найякіснішої літератури для використання її у навчанні. Нині ними використовується практика фінансування споживача в особі навчальних закладів, учителів і викладачів, учнів і студентів” (О. Афонін). 

Відзначаючи позитивний потенціал озвученої П. Полянським  позиції МОНУ щодо переключення фінансових потоків на підручникотворення з міністерського на обласний рівень, слід водночас зауважити, що неможливо “перестрибнути прірву за два стрибки”, тобто недоречно поетапно опускати фінансові потоки “поки що” на обласний, потім – на районний, ще згодом – на шкільний рівень. Це не є ефективним шляхом вирішення проблеми. Якщо ми насправді хочемо в освіті  р е ф о р м, а не їхньої  і м і т а ц і ї, то кошти треба  зразу віддати не на області, і не на райони, і навіть не на школи – а на конкретного учня. Гроші повинні “ходити за дитиною” – це й буде реальним утіленням проголошеного нині “дитиноцентизму”. 

Тоді учитель-предметник, оскільки саме він відповідає за кінцеві результати навчання, сам обере на ринку навчальної літератури для своїх учнів якісні підручники, які й оплатить держава... Це відповідатиме загальноєвропейським тенденціям, оскільки “у більшості країн Європи вибір підручників здійснюють ради вчителів навчального закладу... У кожній країні моделі забезпечення підручниками різні, проте, в основному, вони базуються на двох принципах: закупівля за бюджетні кошти та вільний ринок навчальної літератури” [9].

Експерти пропонують кілька нових моделей. Так, пряме фінансування видавців через МОНУ, котре нині виступає головним розпорядником коштів у процесі оплати держзамовлення на виготовлення підручників на конкурсній основі, можна замінити на фінансування безпосередньо споживача, а саме навчальних закладів або батьків учнів. Тоді на підставі інформації від обласних управлінь освіти, наприкінці поточного навчального року МОНУ подає до Кабінету Міністрів України узагальнений перелік потреб у навчальній літературі на наступний навчальний рік для учнів усіх класів середніх навчальних закладів державного підпорядкування в розрізі регіонів. Принагідно зауважу, що приватні навчальні заклади вирішують це питання в осібному порядку, що може стати предметом окремого розгляду [10].

Міністерство економічного розвитку і торгівлі України протягом травня-червня виконує розрахунки середньоринкової вартості комплекту підручників для кожного класу. У процесі формування Держбюджету, з урахуванням потреб кожної з областей у навчальній літературі, відповідна сума залишається у розпорядженні обласних державних адміністрацій і прописується в обласному бюджеті окремим рядком як захищена стаття. 

Протягом серпня-вересня, орієнтуючись на зазначену інформацію, керівництво навчальних закладів формує замовлення на наступний рік і подає їх у відповідні управління освіти (райво), а ті, у свою чергу, — до обласного управління освіти. 

Обласне управління освіти до 1 грудня надсилає у видавництва замовлення на виготовлення та постачання в область замовленої літератури і підписує з ними відповідні угоди, які передбачають 60 % авансування коштів на виконання друку видань і завершення постачання книжок не пізніше 1 липня. Наприклад, президент Української асоціації видавців та книгорозповсюджувачів Олександр Афонін пропонує й і інші варіанти, коли вибір навчальної літератури для учня надається безпосередньо батькам. Хоча, звісно, це має відбувається виключно після консультацій з учителямі-предметниками. Кожна сім’я, де є діти шкільного віку, отримує «книжкову картку» із сумою коштів, достатньою для придбання навчальної літератури. Зрозуміло, що залежно від того, в якому класі (за віком) навчається дитина, ця сума може бути різною, але має відповідати середньоринковій вартості комплекту підручників для певного класу. Для неблагополучних сімей підручники повинні закупити органи опіки, хоча на «книжкову картку», окрім книжок, нічого більше придбати не можна. 

Однак запровадження електронних платіжних «книжкових карток» вимагає системного (незалежно, на основі державної чи приватної власності) відновлення міжрегіональних книжкових гуртівень, які існували за радянських часів у системі «Укркнига», а також регіональних «муніципальних» чи «комунальних» мереж книгарень — на площах комунальної або державної власності, якщо орендна плата за використання цих площ під книгарні не перевищуватиме 50 % від роздрібної вартості книги. 

Усе це можливо зробити за умови створення консорціуму на приватній чи державно-приватній основі при законодавчому оформленні завдань для органів виконавчої влади на місцях щодо сприяння цьому процесу.

Нова модель забезпечення підручниками може бути й такою: влітку вчитель-предметник обирає для класів, в яких він працюватиме в наступному навчальному році, конкретні підручники (певного видавництва, автора) і повідомляє про свій вибір батьків учнів (батьківські комітети). Це рішення можна також погоджувати на засіданні методичного об’єднання і/або педради. Батьки купують ці конкретні підручники для своїх дітей за власні кошти. А потім шкільна/районна бухгалтерія повертає батькам витрачені кошти. Так колись надавалася допомога малозабезпеченим: батьки купували дитині шкільну форму і брали в магазині товарний чек, а потім школа за фактом компенсувала їхні витрати. У форсмажорних випадках (втрати або пошкодження придбаної за кошти бюджету навчальної книги) батьки купуватимуть дублікат уже за власний кошт.

Отже, для вирішення проблеми можна запропонувати кілька моделей. Проте за будь-яких їхніх можливих варіантів повинен бути незмінний інваріант – це має бути в жодному разі не адміністративне, а ринкове регулювання якості навчальної літератури. Адже за усього розмаїття запропонованих моделей згаданий вище підручник зі 120-ма помилками вчитель для своїх учнів точно не купить (нині ж його думка нікого не цікавить, і таку макулатуру “спускають” згори, хоч наперед відомо, що вона гнитиме в підвалі школи аж до самого списання). Відтак неякісні підручники поступово “відімруть” самі по собі. А видавці не матимуть ані бажання, ані коштів для лобіювання цієї макулатури, оскільки її ніхто не купуватиме, тому вона не даватиме прибутку. Натомість почнеться боротьба видавництв за якість, за те, щоб користувач обрав саме їхню продукцію. А конкуренція – це головний мотор ринкового регулювання якості.

Тож поступово, шляхом “природного відбору”, ринок сам виявить кращі з-поміж навчальних видань, оскільки саме їх обере й купить більшість учителів і батьків. 

Звісно, тут виникне безліч дрібніших, суто “логістичних” питань: скільки екземплярів повинні друкуватися щороку? Хто з видавців і звідки візьме стартові кошти на тиражі (бо раптом вони не розійдуться)? Чи варто давати видавництвам – учасникам підручникотворення – якісь компенсаторні суми на оплату пробних тиражів? Як конкретно з’ясувати середньозважену вартість одного примірника і всього тиражу, аби передбачити в бюджеті повернення батькам грошей за придбання підручників? Ці та інші питання доведеться вирішувати “на марші”.  Але інакше справи з місця не зрушиш.

За такої схеми підручникотворення на придбання підручників у держбюджеті передбачатиметься рівно стільки коштів, скільки в Україні є школярів, жодною копійкою більше [11]. До слова, за такої моделі й витрати держбюджету на підручникотворення скоротяться в рази й рази, натомість можна буде підняти зарплату освітянам. Звісно, неважко спрогнозувати, що такий хід речей не влаштує багатьох власників золотих батонів, та нехай собі як знають – нам своє робить...

А на перехідний період можна було б дослухатися до слушної пропозицієї, висловленої на тій же міністрерській нараді ректором Київського університету імені Бориса Грінченка Віктором Огнев’юком: тимчасово дозволити освітянам використовувати як старі й нові програми, так і старі й нові підручники – за вибором учителя і з урахуванням думки учнів і батьків.

Переконаний, що саме така модель підручникотворення (і виключно вона!) і стане у вирішенні цього важливого питання реальним  р е ф о р м у в а н н я м, а не його  і м і т а ц і є ю.

 Використані джерела та примітки:

1. Інтернетресурс, режим доступу: https://www.facebook.com/ igor.likarchuk.9/posts/454980054605143?fre=nf.

2. Пор. концептуальні положення статті ще 2000 року: “Час вимагає зміцнення і постійної підтримки  с о б о р н о с т і  України. Вертикаль “столиця – провінція” з розпадом СРСР кардинально змінилася. Ієрархія “Москва – центри республік” поступилася ієрархії “Київ – центри українських регіонів”. Україна зіткнулася із традиційними для демократичного суспільства проблемами взаємин Центру і регіонів, зокрема деякими  с е п а р а т и с т с ь к и м и  тенденціями. Дається взнаки і таке закостеніле явище, як психологія “удільних князьків”: “Краще бути першим на селі, ніж другим у столиці”. Шкільна освіта суттєво впливає на процеси інтеграції-розколу країни, самоусвідомлення-неусвідомлення людей її громадянами. Курси локально-краєзнавчого типу (на кшталт “Література мого регіону”), не можуть уповні актуалізувати саме загальнодержавну культурну спадщину країни. А от вивчення у школі літератури всієї України (предмет “Українська література”) на цю мету зорієнтоване. А що ж курс “Зарубіжна література”? Цей предмет також, як і “Українська література”, дає унікальну можливість  і н т е г р у в а т и  єдиним культурним кодом жителів різних  р е г і о н і в  України (Шекспіра вивчатиме і Луганщина, і Тернопільщина), всіх українців – представників різних  н а ц і о н а л ь н о с т е й  (Сервантеса вивчатиме і етнічний українець, і українець-кримський татарин), і далі – інтегрувати Україну в коло держав світового співтовариства, об’єднати культурним кодом громадян України й інших країн світу...” // Ковбасенко Ю. Про місце і роль предмета “Зарубіжна література” в системі літературної освіти української школи та про шляхи підвищення ефективності його викладання // Всесвітня література в середніх навчальних закладах України. – К., 2000. – № 6. – С. 3-6.

3. “Міністерство освіти і науки України згідно з Положенням про його статус, затвердженим Указом Президента України № 240/2013 від 25 квітня 2013 року, і відповідно до покладених на нього завдань у частині, що стосується інформаційного забезпечення:

   пп. 4.10 — організує розроблення та впровадження навчально-методичного забезпечення дошкільних, загальноосвітніх, спеціальних та інших навчальних закладів системи загальної середньої освіти, а також позашкільної освіти; 

   пп. 4.17 — визначає основні цілі та завдання виховного процесу в навчальних закладах; 

   пп. 4.31 — затверджує порядок забезпечення учнів загальноосвітніх, професійно-технічних навчальних закладів підручниками і навчальними посібниками; 

   пп. 4.48 — забезпечує організацію та проведення експертизи навчальних програм, підручників і навчальних посібників для навчальних закладів; 

   пп. 4.49 — забезпечує підготовку і видання підручників, посібників, методичної літератури для навчальних закладів, у тому числі схвалює їх видання для загальноосвітніх навчальних закладів; 

   пп. 4.50 — розробляє та затверджує порядок підтвердження відповідності навчальних видань, засобів навчання і обладнання державним освітнім стандартам, психолого-педагогічним вимогам та визначає доцільність їх впровадження у навчально-виховний процес навчальних закладів України.

    Перелік цих узаконених функцій Міністерства освіти і науки України фактично  п е р е т в о р ю є   й о г о   н а    м о н о п о л і с т а (вдл. моє. – Ю. К.), а дітей та їхніх батьків — на заручників, цілком залежних від суб’єктивного вибору невеликою групою державних службовців підручників і посібників, якими буде дозволено користуватися учням у процесі навчання...” // Афонін О. Відповідь на запит Голови комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти Гриневич Л. М. (на правах рукопису).

4. Інтернетресурс, режим доступу: http://litakcent.com/2011/02/11/ nebezpeky-novoji-koncepciji-literaturnoji-osvity.html.

5. Каєнко Олександр. «А поля за майданом не було», або Літературі винесли вирок // Дзеркало тижня. Україна. – 01.06.2012. – № 20. Інтернетресурс, режим доступу: http://dt.ua/EDUCATION/ a_polya_za_maydanom_ne_bulo,___abo_ literaturi_ vinesli_virok.

6. Щоправда, під шаленим тиском педагогічної громадськості, колектив Ніколенко-Таранік таки мусив імітувати певні “косметичні” зміни, прибравши деякі з найвідвертіших “дратувалок”. 

7. Інтернетресурс, режим доступу: https://www.facebook.com/groups/ 219218048272504/.

8. “В інструктивно-методичних рекомендаціях щодо викладання світової літератури, оприлюднених Міносвіти цього навчального року, обов'язковий колись контрольний домашній твір учитель може замінити на… ф а н ф і к. Останнім часом МОН узялося активно проштовхувати цю ідею. Всеукраїнський круглий стіл під головуванням заступника міністра Б. Жебровського, публікації в останніх номерах фахових журналів — усе свідчить про те, що фанфік має всі шанси на життя у школі… Поплававши для цікавості у досить брудному морі фанфікшн, я нарахувала близько 28 видів фанфіків. І лише 8 з них можна вважати безневинними (драма, екшн, гумор тощо). А від усіх інших просто жах бере: гомосексуалізм, сексуальні збочення (у тому числі й стосовно дітей), насильство, жорстокість, смерть...” // Оксана Онищенко. "АФФТАР ЖЖОТ!" «Дзеркало тижня. Україна». – 19.04.2013. –Інтернетресурс, режим доступу: http://dt.ua/columnists/afftar-zhzhot-121063_.html 

9. Касьянов Г. В., Клепко С. Ф., Харламова Т. Б. Навчальне книговидання в Україні. Системні проблеми та варіанти змін: Аналітичний звіт // Міжнародний фонд “Відродження”. Центр вдосконалення шкільництва (APS), 2009. – С. 52-54.

10. Слід зауважити, що саме успішні приватні навчальні заклади, котрі не фінансуються держбюджетом, нині найменше страждають від “підручникової халтури”. По-перше, вона їм не нав’язується згори, як це має місце в більшості шкіл державної форми власності. По-друге, приватна школа апріорі може вижити лише за умови високої якості пропонованих нею освітніх послуг, а ця якість, у свою чергу, неможлива без високої якості уживаних у навчальному процесі підручників і навчальних посібників. Тому саме приватні навчальні заклади зазвичай намагаються купувати найякісніші з-поміж існуючих навчальних видань. Щоправда, за умови наявності вибору.

11. Нині ж у всіх в пам’яті корупційні скандали, коли вартість одного примірника підручника доходила ледь не до 1000 грн. (треба ж ділитися зі “смотрящімі” від МОНУ). Див. напр.: “Відомство Табачника замовило "золоті" підручники по 600 гривень за екземпляр”. - Інтернетресурс, режим доступу: http://gazeta.ua/articles/economics/_vidomstvo-tabachnika-zamovilo-zoloti-pidruchniki-po-600-griven-za-ekzemplyar/511355 

Юрій Ковбасенко, президент Української асоціації викладачів зарубіжної літератури

100 ДНІВ МОНУ: РЕФОРМУВАННЯ ЧИ ІМІТАЦІЯ?
100 ДНІВ МОНУ: РЕФОРМУВАННЯ ЧИ ІМІТАЦІЯ?

“Революції – ТАК! Імітації – НІ!” Це гасло Майдану-2014 пригадав, прочитавши у “Фейсбуці” допис директора УЦОЯО Ігоря Лікарчука [1] про останню масову нараду, що відбулася в МОНУ 27.05.2014: “Іще й досі знаходжусь під враженням учорашньої наради з проблем загальної середньої освіти. Коли я вийшов на трибуну і побачив в залі силу-силенну різних освітянських начальників (а їх дуже багатьох занадто добре знаю), в голові засіла одна думка, якої не можу позбутися... 75% тих, хто сидів у залі, РЕФОРМИ РОБИТИ НЕ БУДУТЬ. Бо український освітній чиновник і реформи – це дві паралельні прямі, які ніколи не можуть перетнутися. Бачив у залі й тих, хто насправді заганяв учителів у Партію регіонів, примушував їздити на мітинги в Маріїнський парк, організовував мітинги на підтримку тодішніх вождів. Вони будуть робити реформи? Ніколи не повірю...”

Якщо відверто, схожі думки там виникали і в мене, та й не лише в мене. Тим більше, що, на відміну від п. Лікарчука, якому хоча б надали слово, я (хоча був запрошений і записався для виступу) слова я так і не дочекався. Як і багато колег. Тож і не хотів би, а подумалось: невже усе це – дежавю Майдану-2004? Невже це – і м і т а ц і я  реформ? Тож згадане гасло Майдану-2014 можна переформульовати так: “Реформам – ТАК! Імітації реформ – НІ!”...

Звісно, можливо, в організації тієї наради й насправді був прорахунок оргкомітету. Адже, як пояснив аж на четвертій годині (!) безперервного сидіння в актовій залі МОНУ головуючий Павло Полянський, для виступу записалося забагато бажаючих, тому, мовляв, усіх однаково не переслухаєш, отже дискусію час згортати. І вийшло як і за “папєрєдніков”: одним виступом більше, одним менше – яка різниця? Надто коли ці виступи є “випусканням пари в свисток” і реально ані на що не впливають... 

Подумалось також: а чи оця нарада якраз і не була різновидом отієї сумнозвісної  і м і т а ц і ї, яка свого часу фактично звела нанівець зусилля та здобутки Майдану-2004, посіявши в українському суспільстві гіркі розчарування та скепсис? Адже саме  і м і т а ц і я  є найголовнішим ворогом і реальної  р е в о л ю ц і ї, і конкретних  р е ф о р м. Причому ворогом навіть страшнішим за пряму  к о н т р р е в о л ю ц і ю, оскільки, на відміну від останньої, вона протистоїть не відкрито, а влазливо втираючись у довіру, маскуючись за ширмою “правильних” гасел і фраз, але маючи на меті зовсім не вирішити болючі проблеми, а забалакати-приспати суспільство. Так і тут: масову нараду з освітянами МОНУ провело? Хай і “для галочки”, нехай і для “картинки ЗМІ” – а таки провело! Постмайданні освітянські “генерали” з народом порадилися? Та таки “порадилися”, а декого з “народу” навіть вислухали! То чого ж, Україно, тобі треба ще? Звісно, дуже хотів би помилятися...

А за великим рахунком кого в нас  н а с п р а в д і   цікавить те, що освітянський “віз і нині там”? Що українська освіта ще й сьогодні, як і при “папєрєдніках”, задихається від корупції та імітації? Що втрата Україною Криму та кривава бійня на Сході, – усе це є наслідком зокрема й неефективної, окозамилювальної, “імітаційної” освіти, яка за увесь час незалежності України, щороку красиво звітуючи “нагору”, так і не спромоглася реально виховати мільйони нинішніх “сепаратистів-колорадів” і забезпечити їхню самоідентифікацію як українців? Ох, краще не ятрити душу рідним і близьким тих, кого нині називають жахливим сухо-канцелярським словосполученням “вантаж 200”. А якби кримчани, донеччани, луганчани та ін. від 1991 року насправді вивчали в школах (а не  і м і т у в а л и  вивчення) україноцентричні державотворчі курси (замість сепаратистськи-регіоналізованих “Мій Донбас”, “Література Луганщини”, “Острів Крим” і т. п., що на тій-таки нараді слушно відзначив президент НАПНУ Василь Кремень [2]), то, може, і “зелених чєловєчків” би в Україні не було, і нашим хлопцям недолюдки не спорювали б животів і не відрізали вух?..

Не стверджуватиму, що на тій нараді нове керівництво МОНУ взяло курс на свідому   і м і т а ц і ю  діалогу з експертами та суспільством. Може й справді, “хотіли, як краще, а вийшло, як завжди”. Та чомусь все не йдуть із думки гіркі та правдиві слова Ігоря Лікарчука: “75% тих, хто сидів у залі МОНУ, РЕФОРМИ РОБИТИ НЕ БУДУТЬ”... Тож, викладу тут письмово те, чого не зміг сказати тоді в МОНУ усно.

Почну з ключової проблеми, що її піднімала переважна більшість учасників наради – питання подолання корупції в підручникотворенні та   п і д в и щ е н н я   я к о с т і   у к р а ї н с ь к о г о   п і д р у ч н и к а. Недаремно саме це питання стало також предметом принципової розмови, що її ще 05.03.2014 у профільному Комітеті з питань науки і освіти ВР України ініціювала його голова Лілія Гриневич. Як тоді з’ясувалося, корупційний шматок держбюджету-2014, намічений командою Дмитра Табачника для “відпилювання” нібито на видання нових підручників, становив аж  450 (!) млн. грн. Для порівняння: за всі минулі 23 роки підручники обходилися Україні пересічно в 20 млн. грн. на рік. Тож апетити, свого роду “фінансова булімія” команди Д. Табачника просто вражає. 

Проте давайте начистоту: на парламентських слуханнях “раптом з’ясувалося” те, що давно вже було загальновідомим. А саме: резервом економії грошей в українській освіті є аж ніяк не урізання зарплати і без того мізерно оплачуваного вчителя. І не запровадження т. зв. профільної (реально – профанної) освіти з метою добити й так напівживу сільську школу, аби потім здерти з неї “латану свитину” (Т. Шевченко). Тож висновок напрошується сам собою: одним із найефективніших шляхів економії коштів у освіті є подолання корупції в підручникотворенні.

Але й це ще не все, і навіть не це головне. Якби попри цю корупцію до школи потрапляли все-таки більш-менш я к і с н і підручники, то питання стояло б не так гостро. Але ж це не так: занадто багато українських підручників (насамперед виданих за каденції Д. Табачника) не витримують жодної фахової критики. Недаремно з високої міністерської трибуни 27.05.2014 прозвучала приголомшлива інформація, що деякі з них містять аж по 120 (!!!) помилок. Панове,  то про яку  я к і с т ь  української освіти взагалі може йти мова?!

Але найгірше те, що це аж ніяк не прикра випадковість, а якраз навпаки – невблаганна закономірність. Адже, власне, з якою метою видавці “пиляють” держбюджет? Хіба задля того, аби вкрадені в народу кошти інвестувати в якісні підручники? у розвиток освіти? у майбуття України? Та звісно ж ні! Держбюджет “пиляється” задля особистого збагачення видавців, а також конкретних міністерських чиновників, котрі “сидять” на грошових потоках і потай, з-під поли, сприяють “розпилюванню” бюджету. Корупційне коло замкнулося, оскільки “перелік узаконених функцій МОНУ фактично перетворює його на монополіста, а дітей та їхніх батьків — на заручників, цілком залежних від суб’єктивного вибору невеликою групою державних службовців підручників і посібників, якими буде дозволено користуватися учням у процесі навчання” (О. Афонін). 

Особливо кричущими чисельні концептуальні недоліки цієї неефективної та заскнілої системи підручникотворення стали після їхнього узаконення Указом Президента України № 240/2013 від 25.04.2013 “Про  затвердження нового “Положення про Міністерство освіти і науки України” [3]. За цієї схеми підручникотворення (“згори-вниз”), МОНУ виступає водночас і замовником, і експертом (дає гриф “Рекомендовано для використання...”), і платником, і контролером. Тобто вищий керівний освітянський орган не лише породжує, а й покриває підручникову халтуру. 

Тож і не дивно, що більшість видавців цікавиться зовсім не реальною якістю продукованих підручників, а отриманням жаданого держзамовлення, простіше кажучи – висмоктуванням коштів держбюджету. От і шукають вони “потрібного” міністерського чиновника, аби отримати держзамовлення в обмін на “відкат”. Про людське око – на видання підручників. А насправді: 1) на хабарі цьому чиновникові + 2) на своє особисте збагачення (бо інакше для чого усі ці “кульбіти” та запопадливість перед клерками, яких вони потай зневажають?) + 3) у останню чергу, за “залишковим принципом” – таки ж на видання підручників (задля звіту фіскальним органам). 

Тому “арифметика” тут украй прозора: чим більші розмір хабара міністерському чиновникові й особисті апетити видавця, тим менше коштів залишається власне на підручник, а саме: 1) на його поліграфію: звідси “худосочні” макети й фрагментарна інформація, котра не дозволяє учневі опанувати матеріал і якісно підготуватися до ЗНО; звідси ж погані фарба та папір, які псують школярам зір і провокують алергію; 2) на таку-сяку оплату такої-сякої роботи таких-сяких авторів, редакторів і коректорів. Саме тут джерело вже згаданих 120 помилок. Адже часто навчальні видання є неприхованою макулатурою з купленим грифом МОНУ на обкладинці. І увесь цей заіржавілий ланцюжок українського підручникотворенння функціонує переважно за радянським гаслом: “Якщо вони думають, що вони нам платять, то нехай вони думають, що ми їм працюємо”.

За такої десятиріччями усталеної схеми пересічний український видавець не шукає й ніколи не шукатиме талановитого автора, як це робиться в усіх цивілізованих країнах світу. Образно кажучи, якщо за кордоном видавець укладе угоду з автором “Гаррі Поттера”, то він стане мільйонером, причому не засмальцьовуючи білосніжних манжетів плямами корупції. У нас же все “з точністю до навпаки”: талановитий і принциповий автор (а лише він і здатен  забезпечити високу якість рукопису), відверто дратує видавця-халтурника своєю постійною боротьбою за якість свого дітища, постійним “напруженням” усього зазвичай низькооплачуваного й розслабленого колективу редакції. Воістину “два мира – два образа жизни”: талановитий автор, котрий для західного видавця є запорукою успіху, для українського видавця є нічним кошмаром. Тож і недивно, що за такої “системи” насправді гарний підручник в українській школі був, є й буде не правилом, а винятком...

Проте бурхливу  і м і т а ц і ю  своєї реформаторської діяльності табачниківська команда цим не обмежила. Її проблемою було ще й те, що підручники за програмами “папєрєдніков” були видані в 2011 році і ще пахли свіжою фарбою. А “розпиляти бюджет” хотілося якнайшвидше, не перечікуючи довгих 5 років, визначених законом на амортизацію щойно виданих підручників. Перефразовуючи Вінні-Пуха, “був той прикрий період, коли старий бюджет давно розпилявся, а новий ще й не думав починати розпилюватися...” До того ж цих “крєпкіх хозяйствєнніков” ще й почав підганяти Майдан... 

Тож чергова “реформаторська ідея” команди Табачника (жваво підтримана вічно голодними видавцями та надміру амбітними й безпринципними науковцями) була “геніально” простою. Під гаслами реформування освіти (чергова  і м і т а ц і я!) вони замислили миттєво поміняти усі шкільні програми. Питання: а хіба чинні програми видання 2005 року вже аж так застаріли? Зрозуміло, що ні. Просто зі зміною програм навіть щойно видані підручники негайно стають “застарілими”, бо, звісно... не відповідають новим програмам! Тому корупціонери готові міняти ті програми хоч щороку. І “пішла писати губернія”, найчастіше за принципом “хоч і дурного, аби нового”. 

МОНУ скоропостижно оголосило й так само похапцем, з-під поли “провело” конкурс програм і підручників. На відміну від попереднього справжнього конкурсу-2005 (за Міністра В. Кременя), коли кожна програма і підручник проходили подвійне, а то й потрійне “експертне сито”, конкурс-2011 був цинічною  і м і т а ц і є ю  конкуренції. Про це свідчить хоча б те, що якщо в 2005-2011 рр. конкурси підручників проводилися щороку, на підручник кожного класу, то в 2012 переможців було  п р и з н а ч е н о  аж на 5 років наперед (5-9 класи). 

Те, про що піде мова далі, тією чи іншою мірою стосується всіх табачниківських шкільних програм для 5-9 класів. Проте в особливо цинічних формах “реформаторська сверблячка” зачепила предмет “Зарубіжна література”. Так, новоспечений Міністр Д. Табачник одним із найперших і найбезглуздіших своїх наказів (від 05.07.2010, за промовистим номером 666!) перейменував цей предмет із  “З а р у б і ж н о ї  літератури” на “С в і т о в у  літературу”. Здавалося б, яка різниця: “зарубіжна” чи “світова”? Але різниця є. Різниця насамперед політична. І, звісно ж, проросійська. Річ у тім, що традиційні назви шкільних предметів “З а р у б і ж н а  література” і “Українська література” просто позначали опозицію “чуже-своє”. Натомість нова назва “С в і т о в а  література” у зіставленні з “Українською літературою” дає приховану (а тому – ще небезпечнішу) оцінку: “світова” – це високоякісна, елітарна література (пор. “с в і т о в і  стандарти”), а на її тлі “українська” – це література, сказати б, “другого сорту”, таке собі сурогатне чтиво “для хатнього вжитку”. Мабуть, представники “бєлокамєнной” не могли надалі терпіти того, що росіянина О. Пушкіна українські школярі офіційно називали... “зарубіжним” письменником. Це ж так українці скоро й насправді можуть повірити, що “Україна – таки не Росія”?.. Словом, Д. Табачник мав вагомі підстави для видання наказу № 666...

Проти такої “повзучої контрреволюції” тоді ж негайно виступили і наша Асоціація, і чимало патріотично налаштованих учених та громадських діячів [4]. Але команда Табачника в притаманній їй манері (за Чечетовим: “Оцените красоту игры”) ці виступи просто проігнорувала...

А хто ж із українських науковців активно підтримав ці антиукраїнські “реформи” Табачника? Хто конкретно прожогом зліпив нові “Концепцію літературної освіти” й шкільну програму задля їхньої “легітимізації”? Неважко відповісти: це були саме ті, хто негайно долучився і до блискавичного підручникотворення (читай – “бюджеторозпилювання”). Очолили угруповання полтавська професорка Ольга Ніколенко та її міністерська покровителька Катерина Таранік-Ткачук. У нагоді їм стала також Світлана Фоміна, котра у Інституті інноваційних технологій і змісту освіти МОНУ відповідає за грифування програм і підручників. І ось апофеоз адміністративного свавілля: вперше за всю історію МОНУ його штатні співробітники (К. Таранік-Ткачук і С. Фоміна) наважилися на те, щоб їхні прізвища – як співавторів! – було надруковано на тій самій навчальній програмі, якість якої вони за посадою повинні були б контролювати. “Рука руку миє”?..

І що їм до того, що їхня неапробована, нашвидкоруч зліплена програма була до такої міри неякісною (її тоді ж визначили як “методологічно, філологічно та методично недолугий документ”), що негайно викликала буквально шквал обурення фахівців і громадськості? Ось промовиста назва однієї з численних тогочасних публікацій – “Літературі  в и н е с л и  в и р о к” [5].

Та кому з можновладців “доби Межигір’я” боліло те, що українські школярі замість класики змушені будуть вивчати справжнісіньку попсу, приміром, замість “Мауглі” – “Баладу про прокурений вагон” [6]? А можливо, саме це й було прихованою політичною метою Табачника? Адже економічна руйнація України (“розпилювання” її бюджету) аж ніяк не суперечіть, ба навіть корелює з руйнацією ідеологічною. Бо хіба не руйнацією держави є позбавлення її молоді повноцінного естетико-патріотичного курсу “Зарубіжна література”, котрий до табачниківських “реформ” якісно перевершував свій російський відповідник – курс “Русская литература”, виводячи Україну з естетичної тіні Росії? Чи не тому його й спаплюжили табачниківські “реформатори-імітатори”, фактично перетворивши на якийсь аморфний ерзац-предмет, такий собі “духовний фастфуд”? Мовляв, “глупым хохлам и этого будет достаточно”. Не забуваймо, що українофобія тоді була державною політикою, адже так само як освіта, руйнувалася й оборона України, і її медицина та й інші галузі.

Не виключено також, що це було також далекосяжною підготовкою плацдарму для майбутньої реанімації в українській школі предмета “Р о с і й с ь к а  література” (бо ж повернули 11-річку, як у РФ). Причому, це не якесь фантазування чи “теорія змови”. Адже слід урахувати той факт, що нині в РФ, як і колись у СРСР, школа є дієвою “мізкопромивальною” установою. А що вона таки ефективна, можна побачити на прикладі зомбованого населення Криму й Сходу України, яке з власними дітьми кидається під українські БТР і верещить на камери: “Рассєя! Рассєя!!!”. Недаремно ж Володимир Путін видав Указ (і можна не сумніватися, що його буде виконано!) уже до 1 вересня 2014 року видати та розвести по всіх російських школах нові підручники історії, в яких буде гіпертрофовано  р о л ь  К р и м у   в історії російського державотворення. Сенс? Вони повинні виправдати в свідомості молодих росіян анексію Криму. У нас же знову навпаки: від 2010 року зі шкільних програм і підручників методично викидалися імена Степана Бандери, Романа Шухевича, твори Василя Барки про голодомор 1932-33 рр. і т. п. Натомість в українських містах з’явилися пам’ятники Катерині ІІ і Сталіну. То “відгадайте з трьох разів”, хто виграє нав’язану Україні Росією інформаційну війну?..

Звісно, тоді про ці далекосяжні плани агента Кремля Д. Табачника ніхто прямо не казав. А пані О. Ніколенко ще й висунула “красиву” тезу про те, що, викинувши зі шкільної програми класику і замінивши її т. зв. “дитячим читанням” (як з’ясувалося згодом, переважно кітчем), укладачі програм, мовляв, доб’ються того, що українські учні негайно почнуть запоєм читати художні твори. 

І ось минув 2013-2014 н. р., тобто перший рік загальнодержавної апробації нових табачниківських програм і підручників для 5 класу. Тож можна підбити перші (на превеликий жаль – очікувано сумні) підсумки їхнього використання й спитати відверто: ну що, пошановані “реформатори”, чи суттєво підвищився обіцяний вами українському суспільству інтерес п’ятикласників до читання? Ні, на превеликий жаль, не підвищився зовсім. Навіть навпаки – учителі дивляться в порожні “задзеркальні” очі дітей, які марно намагаються осягнути абсурдизм “Аліси в Країні Чудес”. Наступне питання: а чи вишикувалися п’ятикласники в черги до книгозбірень? І знову – на жаль, ні! Якраз “із точністю до навпаки”, сьогодні ми чуємо одностайну думку вчительства, що 2013-2014 н. р. для літературної освіти став “чорним роком”: “...Чи бачили коли-небудь укладачі нинішньої Програми із світової літератури такі пусті дитячі очі, - питають “імітаторів” учителі-практики, змушені реалізувати віртуальну маячню в реальному житті. – Чи ставили вони собі запитання, чи сформує вчитель-предметник любов до книги, яку діти пронесуть через усе життя, чи будуть вони взагалі читати, чи полюблять вони цей предмет. І відповідь однозначна: не бачили, не ставили, не думали…”  [7].

Та наші “сміливі реформаторки” усім цим не надто переймалися, оскільки їхнім покровителем був не хто інший, як сам “смотрящій” від Д. Табачника – заступник Міністра Борис Жебровський, який особисто ініціював і провадив ці “реформи”. О, це відомий ще від часів В. Щербицького та кермування столичною освітою віртуоз  і м і т а ц і ї  “активної співпраці з широкою громадськістю”. Увесь цей час він тільки й робив, що, спираючись на громадськість і експертів, формував “безпрецедентні колегії”, уперше уводячи до їхнього (колегій) складу не чиновників, а суспільство, представників батьківських і навіть учнівських комітетів, журналістів, діячів неурядових і студентських організацій, кінологів і єгиптологів.

Тож і численні концептуальні розгромні публікації в ЗМІ, і безліч украй негативних експертних висновків про програму пп. Ніколенко-Таранік було надійно сховано під міністерське сукно. Водночас об’єктивних журналістів, які наважилися було не підтримати “лінію Партії Регіонів”, звільнювали з посад. На конкурентів-“папєрєдніков” збирався компромат аж через СБУ (моніторилися навіть особисті сторінки “Фейсбуку” – який там Закон України «Про захист персональних даних»?). Учителів, котрі не побоялися підняти голос на захист справедливості, “ламали об коліно” міністерськими дзвониками на місця та шантажем у кабінетах заврайво й директорів шкіл. А наостанок ще й заклеймили як “ретроградів”, які, бачте, морально застаріли і не зрозуміли накреслених згори “геніальних” новацій, наприклад, замість традиційних творів і переказів – аванґардних учнівських “фанфіків” [8].

Тим часом підручники 5 класу (за загальною думкою вчительства – негодящі) вже надруковано.  Тобто державний бюджет-2013 за фактом “розпиляно”. Як казала Фаїна Раневська, “деньги проедены, а стыд остался”. Хоча навряд чи згадані особи взагалі спроможні чогось стидатися. До слова, саме в час, коли пишуться ці рядки, додруковуються ще й підручники 6 класу. Читай – “розпилюється” бюджет-2014. Які там Майдани – мафія невмируща! То де ж  ті   р е ф о р м и  в освіті? На жаль, поки що видно лише їхню  і м і т а ц і ю...

Проте повернімося від програм (особливих прибутків видавцям і міністерським корупціонерам вони не дають) до вельми прибуткових підручників. З трибуни вже згаданих парламентських слухань 05.03.2014 року я прямо заявив, що доти, доки нині чинна схема фінансування (від МОНУ – до школи) не зміниться на діаметрально протилежну, доти гарний підручник буде швидше винятком, ніж правилом. Правда, потім до мене підійшов один із присутніх там видавців, і, подивований моїм “донкіхотством”, запитав: “І Ви насправді вірите в те, що ОЦІ ЛЮДИ – а там були зубри видавничого бізнесу та керівники МОНУ – коли-небудь віддатуть свої гроші на школу? Свята наївність!..” Майже як у наведеній цитаті І. Лікарчука: “... 75% тих, хто сидів у залі, РЕФОРМИ РОБИТИ НЕ БУДУТЬ”... Пам’ятаю, тоді я щось відповів про те, що політик із золотим батоном у руці теж вважав себе вічним... Але, якщо відверто, ані тоді, ані зараз рожевих окулярів я не надягав.

Проте, видно, крига таки скресає, бо на нараді 27.05.2014 заступник Міністра Павло Полянський сказав, що прийнято важливе рішення грошові потоки на видання підручників опустити від рівня МОНУ (цитую) “поки що на обласний рівень”. З одного боку, це вже хоча б щось. Особливо з урахуванням обнадійливих слів “поки що” (хоча, може й це – чергова імітація?). Принаймні, для української освіти це крок безпрецедентний, а цивілізовані ж країни його зробили вже давно. Розрахунок тут простий: замість  одного міністерського порога зацікавленим видавцям доведеться оббивати аж 25 обласних порогів. Або знову звертатися до когось у МОНУ, аби він упливав на обласні управління освіти. Але в будь-якім разі монополія почала давати тріщини.

Проте ключового питання цей крок МОНУ не вирішить, оскільки кошти на створення підручника все-таки йтимуть по-старому – “згори-вниз”, а не “знизу–вгору”, як це мало би бути задля ринкового регулювання якості підручників. Тобто це те саме адміністрування, хай і не таке відверто монополізоване. 

У більшості цивілізованих країн світу провідною тенденцією є “відмова від бюджетного фінансування видавництв як виконавців державного замовлення на підручники, вважаючи подібний механізм таким, що веде до фінансових зловживань і корупції, руйнує конкуренцію на вільному ринку освітніх видань, негативно впливає на процес об’єктивного відбору найякіснішої літератури для використання її у навчанні. Нині ними використовується практика фінансування споживача в особі навчальних закладів, учителів і викладачів, учнів і студентів” (О. Афонін). 

Відзначаючи позитивний потенціал озвученої П. Полянським  позиції МОНУ щодо переключення фінансових потоків на підручникотворення з міністерського на обласний рівень, слід водночас зауважити, що неможливо “перестрибнути прірву за два стрибки”, тобто недоречно поетапно опускати фінансові потоки “поки що” на обласний, потім – на районний, ще згодом – на шкільний рівень. Це не є ефективним шляхом вирішення проблеми. Якщо ми насправді хочемо в освіті  р е ф о р м, а не їхньої  і м і т а ц і ї, то кошти треба  зразу віддати не на області, і не на райони, і навіть не на школи – а на конкретного учня. Гроші повинні “ходити за дитиною” – це й буде реальним утіленням проголошеного нині “дитиноцентизму”. 

Тоді учитель-предметник, оскільки саме він відповідає за кінцеві результати навчання, сам обере на ринку навчальної літератури для своїх учнів якісні підручники, які й оплатить держава... Це відповідатиме загальноєвропейським тенденціям, оскільки “у більшості країн Європи вибір підручників здійснюють ради вчителів навчального закладу... У кожній країні моделі забезпечення підручниками різні, проте, в основному, вони базуються на двох принципах: закупівля за бюджетні кошти та вільний ринок навчальної літератури” [9].

Експерти пропонують кілька нових моделей. Так, пряме фінансування видавців через МОНУ, котре нині виступає головним розпорядником коштів у процесі оплати держзамовлення на виготовлення підручників на конкурсній основі, можна замінити на фінансування безпосередньо споживача, а саме навчальних закладів або батьків учнів. Тоді на підставі інформації від обласних управлінь освіти, наприкінці поточного навчального року МОНУ подає до Кабінету Міністрів України узагальнений перелік потреб у навчальній літературі на наступний навчальний рік для учнів усіх класів середніх навчальних закладів державного підпорядкування в розрізі регіонів. Принагідно зауважу, що приватні навчальні заклади вирішують це питання в осібному порядку, що може стати предметом окремого розгляду [10].

Міністерство економічного розвитку і торгівлі України протягом травня-червня виконує розрахунки середньоринкової вартості комплекту підручників для кожного класу. У процесі формування Держбюджету, з урахуванням потреб кожної з областей у навчальній літературі, відповідна сума залишається у розпорядженні обласних державних адміністрацій і прописується в обласному бюджеті окремим рядком як захищена стаття. 

Протягом серпня-вересня, орієнтуючись на зазначену інформацію, керівництво навчальних закладів формує замовлення на наступний рік і подає їх у відповідні управління освіти (райво), а ті, у свою чергу, — до обласного управління освіти. 

Обласне управління освіти до 1 грудня надсилає у видавництва замовлення на виготовлення та постачання в область замовленої літератури і підписує з ними відповідні угоди, які передбачають 60 % авансування коштів на виконання друку видань і завершення постачання книжок не пізніше 1 липня. Наприклад, президент Української асоціації видавців та книгорозповсюджувачів Олександр Афонін пропонує й і інші варіанти, коли вибір навчальної літератури для учня надається безпосередньо батькам. Хоча, звісно, це має відбувається виключно після консультацій з учителямі-предметниками. Кожна сім’я, де є діти шкільного віку, отримує «книжкову картку» із сумою коштів, достатньою для придбання навчальної літератури. Зрозуміло, що залежно від того, в якому класі (за віком) навчається дитина, ця сума може бути різною, але має відповідати середньоринковій вартості комплекту підручників для певного класу. Для неблагополучних сімей підручники повинні закупити органи опіки, хоча на «книжкову картку», окрім книжок, нічого більше придбати не можна. 

Однак запровадження електронних платіжних «книжкових карток» вимагає системного (незалежно, на основі державної чи приватної власності) відновлення міжрегіональних книжкових гуртівень, які існували за радянських часів у системі «Укркнига», а також регіональних «муніципальних» чи «комунальних» мереж книгарень — на площах комунальної або державної власності, якщо орендна плата за використання цих площ під книгарні не перевищуватиме 50 % від роздрібної вартості книги. 

Усе це можливо зробити за умови створення консорціуму на приватній чи державно-приватній основі при законодавчому оформленні завдань для органів виконавчої влади на місцях щодо сприяння цьому процесу.

Нова модель забезпечення підручниками може бути й такою: влітку вчитель-предметник обирає для класів, в яких він працюватиме в наступному навчальному році, конкретні підручники (певного видавництва, автора) і повідомляє про свій вибір батьків учнів (батьківські комітети). Це рішення можна також погоджувати на засіданні методичного об’єднання і/або педради. Батьки купують ці конкретні підручники для своїх дітей за власні кошти. А потім шкільна/районна бухгалтерія повертає батькам витрачені кошти. Так колись надавалася допомога малозабезпеченим: батьки купували дитині шкільну форму і брали в магазині товарний чек, а потім школа за фактом компенсувала їхні витрати. У форсмажорних випадках (втрати або пошкодження придбаної за кошти бюджету навчальної книги) батьки купуватимуть дублікат уже за власний кошт.

Отже, для вирішення проблеми можна запропонувати кілька моделей. Проте за будь-яких їхніх можливих варіантів повинен бути незмінний інваріант – це має бути в жодному разі не адміністративне, а ринкове регулювання якості навчальної літератури. Адже за усього розмаїття запропонованих моделей згаданий вище підручник зі 120-ма помилками вчитель для своїх учнів точно не купить (нині ж його думка нікого не цікавить, і таку макулатуру “спускають” згори, хоч наперед відомо, що вона гнитиме в підвалі школи аж до самого списання). Відтак неякісні підручники поступово “відімруть” самі по собі. А видавці не матимуть ані бажання, ані коштів для лобіювання цієї макулатури, оскільки її ніхто не купуватиме, тому вона не даватиме прибутку. Натомість почнеться боротьба видавництв за якість, за те, щоб користувач обрав саме їхню продукцію. А конкуренція – це головний мотор ринкового регулювання якості.

Тож поступово, шляхом “природного відбору”, ринок сам виявить кращі з-поміж навчальних видань, оскільки саме їх обере й купить більшість учителів і батьків. 

Звісно, тут виникне безліч дрібніших, суто “логістичних” питань: скільки екземплярів повинні друкуватися щороку? Хто з видавців і звідки візьме стартові кошти на тиражі (бо раптом вони не розійдуться)? Чи варто давати видавництвам – учасникам підручникотворення – якісь компенсаторні суми на оплату пробних тиражів? Як конкретно з’ясувати середньозважену вартість одного примірника і всього тиражу, аби передбачити в бюджеті повернення батькам грошей за придбання підручників? Ці та інші питання доведеться вирішувати “на марші”.  Але інакше справи з місця не зрушиш.

За такої схеми підручникотворення на придбання підручників у держбюджеті передбачатиметься рівно стільки коштів, скільки в Україні є школярів, жодною копійкою більше [11]. До слова, за такої моделі й витрати держбюджету на підручникотворення скоротяться в рази й рази, натомість можна буде підняти зарплату освітянам. Звісно, неважко спрогнозувати, що такий хід речей не влаштує багатьох власників золотих батонів, та нехай собі як знають – нам своє робить...

А на перехідний період можна було б дослухатися до слушної пропозицієї, висловленої на тій же міністрерській нараді ректором Київського університету імені Бориса Грінченка Віктором Огнев’юком: тимчасово дозволити освітянам використовувати як старі й нові програми, так і старі й нові підручники – за вибором учителя і з урахуванням думки учнів і батьків.

Переконаний, що саме така модель підручникотворення (і виключно вона!) і стане у вирішенні цього важливого питання реальним  р е ф о р м у в а н н я м, а не його  і м і т а ц і є ю.

 Використані джерела та примітки:

1. Інтернетресурс, режим доступу: https://www.facebook.com/ igor.likarchuk.9/posts/454980054605143?fre=nf.

2. Пор. концептуальні положення статті ще 2000 року: “Час вимагає зміцнення і постійної підтримки  с о б о р н о с т і  України. Вертикаль “столиця – провінція” з розпадом СРСР кардинально змінилася. Ієрархія “Москва – центри республік” поступилася ієрархії “Київ – центри українських регіонів”. Україна зіткнулася із традиційними для демократичного суспільства проблемами взаємин Центру і регіонів, зокрема деякими  с е п а р а т и с т с ь к и м и  тенденціями. Дається взнаки і таке закостеніле явище, як психологія “удільних князьків”: “Краще бути першим на селі, ніж другим у столиці”. Шкільна освіта суттєво впливає на процеси інтеграції-розколу країни, самоусвідомлення-неусвідомлення людей її громадянами. Курси локально-краєзнавчого типу (на кшталт “Література мого регіону”), не можуть уповні актуалізувати саме загальнодержавну культурну спадщину країни. А от вивчення у школі літератури всієї України (предмет “Українська література”) на цю мету зорієнтоване. А що ж курс “Зарубіжна література”? Цей предмет також, як і “Українська література”, дає унікальну можливість  і н т е г р у в а т и  єдиним культурним кодом жителів різних  р е г і о н і в  України (Шекспіра вивчатиме і Луганщина, і Тернопільщина), всіх українців – представників різних  н а ц і о н а л ь н о с т е й  (Сервантеса вивчатиме і етнічний українець, і українець-кримський татарин), і далі – інтегрувати Україну в коло держав світового співтовариства, об’єднати культурним кодом громадян України й інших країн світу...” // Ковбасенко Ю. Про місце і роль предмета “Зарубіжна література” в системі літературної освіти української школи та про шляхи підвищення ефективності його викладання // Всесвітня література в середніх навчальних закладах України. – К., 2000. – № 6. – С. 3-6.

3. “Міністерство освіти і науки України згідно з Положенням про його статус, затвердженим Указом Президента України № 240/2013 від 25 квітня 2013 року, і відповідно до покладених на нього завдань у частині, що стосується інформаційного забезпечення:

   пп. 4.10 — організує розроблення та впровадження навчально-методичного забезпечення дошкільних, загальноосвітніх, спеціальних та інших навчальних закладів системи загальної середньої освіти, а також позашкільної освіти; 

   пп. 4.17 — визначає основні цілі та завдання виховного процесу в навчальних закладах; 

   пп. 4.31 — затверджує порядок забезпечення учнів загальноосвітніх, професійно-технічних навчальних закладів підручниками і навчальними посібниками; 

   пп. 4.48 — забезпечує організацію та проведення експертизи навчальних програм, підручників і навчальних посібників для навчальних закладів; 

   пп. 4.49 — забезпечує підготовку і видання підручників, посібників, методичної літератури для навчальних закладів, у тому числі схвалює їх видання для загальноосвітніх навчальних закладів; 

   пп. 4.50 — розробляє та затверджує порядок підтвердження відповідності навчальних видань, засобів навчання і обладнання державним освітнім стандартам, психолого-педагогічним вимогам та визначає доцільність їх впровадження у навчально-виховний процес навчальних закладів України.

    Перелік цих узаконених функцій Міністерства освіти і науки України фактично  п е р е т в о р ю є   й о г о   н а    м о н о п о л і с т а (вдл. моє. – Ю. К.), а дітей та їхніх батьків — на заручників, цілком залежних від суб’єктивного вибору невеликою групою державних службовців підручників і посібників, якими буде дозволено користуватися учням у процесі навчання...” // Афонін О. Відповідь на запит Голови комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти Гриневич Л. М. (на правах рукопису).

4. Інтернетресурс, режим доступу: http://litakcent.com/2011/02/11/ nebezpeky-novoji-koncepciji-literaturnoji-osvity.html.

5. Каєнко Олександр. «А поля за майданом не було», або Літературі винесли вирок // Дзеркало тижня. Україна. – 01.06.2012. – № 20. Інтернетресурс, режим доступу: http://dt.ua/EDUCATION/ a_polya_za_maydanom_ne_bulo,___abo_ literaturi_ vinesli_virok.

6. Щоправда, під шаленим тиском педагогічної громадськості, колектив Ніколенко-Таранік таки мусив імітувати певні “косметичні” зміни, прибравши деякі з найвідвертіших “дратувалок”. 

7. Інтернетресурс, режим доступу: https://www.facebook.com/groups/ 219218048272504/.

8. “В інструктивно-методичних рекомендаціях щодо викладання світової літератури, оприлюднених Міносвіти цього навчального року, обов'язковий колись контрольний домашній твір учитель може замінити на… ф а н ф і к. Останнім часом МОН узялося активно проштовхувати цю ідею. Всеукраїнський круглий стіл під головуванням заступника міністра Б. Жебровського, публікації в останніх номерах фахових журналів — усе свідчить про те, що фанфік має всі шанси на життя у школі… Поплававши для цікавості у досить брудному морі фанфікшн, я нарахувала близько 28 видів фанфіків. І лише 8 з них можна вважати безневинними (драма, екшн, гумор тощо). А від усіх інших просто жах бере: гомосексуалізм, сексуальні збочення (у тому числі й стосовно дітей), насильство, жорстокість, смерть...” // Оксана Онищенко. "АФФТАР ЖЖОТ!" «Дзеркало тижня. Україна». – 19.04.2013. –Інтернетресурс, режим доступу: http://dt.ua/columnists/afftar-zhzhot-121063_.html 

9. Касьянов Г. В., Клепко С. Ф., Харламова Т. Б. Навчальне книговидання в Україні. Системні проблеми та варіанти змін: Аналітичний звіт // Міжнародний фонд “Відродження”. Центр вдосконалення шкільництва (APS), 2009. – С. 52-54.

10. Слід зауважити, що саме успішні приватні навчальні заклади, котрі не фінансуються держбюджетом, нині найменше страждають від “підручникової халтури”. По-перше, вона їм не нав’язується згори, як це має місце в більшості шкіл державної форми власності. По-друге, приватна школа апріорі може вижити лише за умови високої якості пропонованих нею освітніх послуг, а ця якість, у свою чергу, неможлива без високої якості уживаних у навчальному процесі підручників і навчальних посібників. Тому саме приватні навчальні заклади зазвичай намагаються купувати найякісніші з-поміж існуючих навчальних видань. Щоправда, за умови наявності вибору.

11. Нині ж у всіх в пам’яті корупційні скандали, коли вартість одного примірника підручника доходила ледь не до 1000 грн. (треба ж ділитися зі “смотрящімі” від МОНУ). Див. напр.: “Відомство Табачника замовило "золоті" підручники по 600 гривень за екземпляр”. - Інтернетресурс, режим доступу: http://gazeta.ua/articles/economics/_vidomstvo-tabachnika-zamovilo-zoloti-pidruchniki-po-600-griven-za-ekzemplyar/511355 

Юрій Ковбасенко, президент Української асоціації викладачів зарубіжної літератури

13.06.2014
Юрій Ковбасенко
*
Поділитися

Додати комментар

Через сайт
Через Вконтакті
Через Фейсбук

Коментарі  

Автор: Демос
Опубліковано 08.08.2014 в 21:34
Читаєш оцей матеріал і пригадуєш фільм "Весілля в Малинівці": червоні панували і грабували, зараз білі прийшли - і теж грабуватимуть. Можна також провести певні паралелі з комедією Аристофана "Вершники", в якій виведено на сцену чудові образи Шкіряника й Ковбасника.
Колись пан Ковбасенко "писав" програми, які перемагали в конкурсах завдяки зам. міністрові П.Полянському; штампував підручники, відповіді на екзаменаційні білети із зарубіжної літератури, а видавав їх у видавництві "Грамота", яка належала президенту АПН В.Кременю. Але з приходом Д.Табачника його обійшла більш спритна жіночка - К.Таранік-Ткачу к, і пана Ковбасенка усунули "від корита". Тепер влада знов помінялась, з усіх щілин повилізали "ковбасники", які обливають брудом "шкіряників" і бьють себе в груди. Шановні освітяни! Перечитайте Аристофана і женіть у шию "ковбасників"!
Автор: Ковбасенко Юрій
Опубліковано 20.08.2014 в 17:47
Ех, пізнувато побачив!.. У комедії Арістофана "Вершники" персонаж ДЕМОС зображений як пришелепкуватий підстаркуватий дурень. То що, Арістофан мав рацію? Посудіть самі, любий "демосе" - ваше ставлення до конкурентів ні для кого не секрет, але для чого ж зриватися на крик? Це ж не кошерно! Ви краще напишіть головне: за суттю моєї статті питання є?
Автор: Валеріан Вишляк
Опубліковано 09.07.2016 в 19:48
Пришелепкуватий підстаркуватий дурень. Як точно ви сказали про автора статті "100 днів МОНУ: реформування чи імітація".
Автор: Ковбасенко Юрiй
Опубліковано 19.07.2014 в 07:25
Для Тьотя Нюра Перепрошую, але ЛНР i ДНР не вiд того, що "пояснювали", а вiд того, що "НЕ пояснювали"
Автор: Тьотя Нюра
Опубліковано 19.07.2014 в 09:15
Пане Юрію, що саме НЕ пояснили? Розумієте, коли вчитель в школі говорить одне, батьки вдома - друге, друзі на вулиці - третє, а в маршрутках звучить музика підворотні, то, при уважному постереженні можна побачити, що слова вчителя будуть на останньому місці.
Автор: Ковбасенко Юрiй
Опубліковано 22.07.2014 в 19:25
Для Тьотя Нюра 1) Авторитетний учитель може переважити.Згад аймо Макаренка,який рецидивiстiв робив людьми-хiба тодi не було вулицi та пiснi "С одесского кичмана бежали два уркана"?
2) Мав на увазi також те,що ЛНР i ДНР-продукт не лише РФ,а й недопрацювання нашоi освiти як системи
Автор: Мама 8-класниці
Опубліковано 12.07.2014 в 15:54
Шановна Ксеніє, мене зачепив Ваш допис,бо моя дитина теж читає "з-під палки". Збираючи її на літо до бабусі, як завжди поклала до її валізи книжки за програмою 9 класів. Не приховуватиму, теж думала, для чого їй Кальдерон з Вольтером? І яким же було моє здивування, коли через місяць я приїхала до неї і почула пафосні слова своєї дитини: "мамо,ти до билася свого- я почала читати". І так на неї вплинув саме "Фауст", про якого вона говорила декілька днів. То може у Вас реально проблема не в програмі?
Автор: Ксеня
Опубліковано 09.07.2014 в 08:27
Відчувається, що вчителям батьків не зрозуміти. не хоче моя дитина вчити ні університетськи й класицизм, ні романтизм, ні відродження. Зате він перможець з фізики у МАНі та Інтел-техно, і читав би щось те, що ставить не "вічні" питання, а ті, які близькі 14-15 річній дитині. А читати те, що він хоче він не встигає, бо на завтра, крім спеціалізації треба порозмислити про Дона Кіхота. Ви скажете про вічну проблему "фізиків" і "ліриків". Ні, тут проблема нав"язаного читання, яке виховує несприйняття літератури. Я не пропоную "сбросить с парохода современности" класику, а пропоную поселитися у 21 столітті.
Автор: Ковбасенко Юрій
Опубліковано 09.07.2014 в 21:54
Ваша позиція зрозуміла (не скажу "прийнятна", але зрозуміла).
Не цитуватиму також літературну класику щодо: "И географии учить не надо - извозчик довезет, куда следует"...
Натомість поділюся гарним порівнянням, яке почув нещодавно на одній нараді в МОНУ:
"Як ви гадаєте, скільки б забажали служити у війську новобранці, якби поміж них провели опитування? Мабуть, день або максимум два"
ІМХО
Автор: щодо армії
Опубліковано 12.07.2014 в 13:29
Пане Юрію, а якби створити контрактну армію, вояки якої знали б що їх очікує у випадку смерті, у випадку каліцтва, та отримували б для дружин та дітей достаню для проживання суму
Автор: Ковбасенко Юрiй
Опубліковано 15.07.2014 в 11:43
Для Автор: 1) Якраз це я i пропоную в статтi "100 днiв МОНУ: реформування чи iмiтацiя?" Адже вiддати грошi для придбання пiдручникiв на школи-це "контрактна армiя" в освiтянськiй галузi
2) Мав на увазi й те, що укладати шкiльнi програми виключно шляхом опитування батькiв учнiв-це шлях у нiкуди. Так, п.Ксенiя пише, що ii син "Фауста" не любить. Але поруч мама 8-класницi пише, що ii донька вiд того самого "Фауста" у захватi.То кого з них слухати?
Автор: Дякую, пане Юрію,
Опубліковано 16.07.2014 в 14:09
за відповідь. Погоджусь з Вашою думкою про те, що вчитель (школа) повинні думати за підручники. Практично, за наявності ), не надто важко виявилось вибрати той підручник, який вважала за зручніший моїм дітям, хоча колеги дуже дивувались.
Щодо програм. Моєму синові також не було часу перечитувати все за програмою. І це великий мінус саме програмам. Спілкуючись із вчителями, що викладають літературу, чую, що діти реально не можуть встигнути все перечитати. А якщо взяти до уваги: " Ти читаєш програму телепередач? А я не читаю. Навіщо. ЇЇ ж по телевізору розповідають", підслухала колега реальну розмову учнів, то збільшення кількості творів не призведе до уважного їх вичитування звичайними дітьми. ЗНО, вважаю, підтверджує правильність моїх слів
Автор: Ковбасенко Юрiй
Опубліковано 17.07.2014 в 11:55
Радий,що помiтили МIНIМIЗАЦIЮ кiлькостi творiв у нашiй програмi-2005 i невмотивоване збiльшення - у програмi Нiколенко-Таран iк-Ткачук (2012)
Автор: Валеріан Вишляк
Опубліковано 09.07.2016 в 20:02
Ви щось переплутали. Яка мінімізації в програмі Ковбасенка? Гляньте тільки на цей кошмар -програму для 8 класу.
Автор: як доповнення
Опубліковано 17.07.2014 в 13:44
"Моїм дітям" означає моїм учням. Достатньо було лише ПОПРОСИТИ бібліотекаря, а вона вже ворушила цю справу. Тихо, спокійно, без ускладнень... Підручники збирали не в одній школі. Головне - знати які підручники у кого є в наявності вільними. На той рік вже інший вчитель має вирішити, чи стане він ними користуватись. Якщо ні - книжки повернуться до рідних бібліотек.

Щодо невмотивованого збільшення кількості творів, то тут проблема не лише литератури. Невмотивоване збільшення кількості тем для вивчення спостерігається чи не в кожному шкільному курсі. Чи не для того те роблять упорядники програм, щоб дати роботу репетиторам. Без репетиторства багато вчителів покинуть школу і стануть шукати іншої роботи.
Автор: Ковбасенко Юрiй
Опубліковано 22.07.2014 в 19:28
Про репетиторiв - у "яблучко", але це швидше про математику
Автор: Учитель світ.літ.
Опубліковано 02.07.2014 в 15:28
Шановна Ксеніє, так мова ж якраз і йде про свободу вибору. Якщо Вам чи Вашій дитині подобається Керолл, то нехай собі читає, хто ж проти? Незрозуміло тільки, що Ви мали на увазі під висловом "думки математика Керолла", які так припали до душі п'ятикласників. Які такі думки в "абсурдизмі"? Ну, хіба що абсурдні. Та й математики в "Алісі" немає. Але, як Ви кажете, "то таке". Сам Керолл, який жив у 19 ст., за Вашим же висловом, це не література, а історія літератури з точки зору 2014 року. А ось справжня "жива" література твориться у нас на очах. Можливо, чули: "Ла=ла-ла-ла... ". І діти співатимуть. Варто уводити до програми?
Автор: Ксеня
Опубліковано 09.07.2014 в 09:03
Шановний пане вчителю, от в тому то й біда, що Керол, який вчить логічному мисленню, у Вас пішов із ярликом "абсурдист" -- ви вже вирішили, хто він -- і Ви -- істина у останній інстанції. Щодо сучасних проблем, то я писала про "Чарлі та шоколадну фабрику". І там ще один був допис пані Кодоли, що ще рано у 5 класі правильно розуміти Керола. І це теж величезна проблема, що вчитель вже знає, як треба "правильно" розуміти. Нехай дитина сама думає і розуміє так, як розуміє, підросте -- зрозуміє інакше. Оце проблема нашої освіти: я-- вчитель, ти -- дурень. Тільки сьогодні Гугл знає більше вчителя, і деякі діти вміють ним користуватися.
Автор: Валентина Кодола
Опубліковано 15.07.2014 в 12:14
А звідки ж у Вас, матері двох дітей, такі грунтовні знання педагогіки???? Може Ви.....????
Автор: Пані Валентино!
Опубліковано 16.07.2014 в 13:59
Я вважаю неправильним подіне запитання до Матері. Грунтовних знань з педагогіки у педагогічних ВНЗах не дають. А запитання, поставлені панею Ксенею говорять про її вміння мислити в даній площині
Автор: Валентина Кодола
Опубліковано 17.07.2014 в 22:53
Уявіть собі, що я тоже Мати, бо не завжди ж я учитель.... Але ніколи не намагалась складати бугалтерські рахунки....
Автор: Тьотя Нюра
Опубліковано 18.07.2014 в 10:51
Отже, пані Валентино, Ви вважаєте, що Ви, і саме Ви, разом з іншими педагогічними працівниками, маєте ВИХОВУВАТИ дітей інших Матерів? Вони ж бо не відвідували педагогічного навчального закладу?
Автор: Валентина Кодола
Опубліковано 19.07.2014 в 11:13
Отже, шановна Тьотя Нюра, конструктивні думки я вже виклала, а на Ваші тролінгові запитання, які йдуть в розріз із темою, я відповідати не буду. Успіхів!
Автор: Ксеня
Опубліковано 30.06.2014 в 14:13
У мене двоє дітей 9 клас і 5 клас. Якраз зарубіжну старший вчив по Ковбасенку -- це не література, а історія літератури, дитині нудно, хоча я намагалась якось і опери показувати, єдине на що він відреагував -- це на Анатолія Кочергу, "На земле есть род людской" наспівував. А от менший із задоволенням читав "Алісу", бо дітям ми з дитинства розвивали мислення, і думки математика Керола йому припали до душі, "Чарлі та шоколадна фабрика" -- це про "пороки" і проблеми сучасної дитини, а не дитяти 17 століття і я дякую тим людям, які створили минулорічний підручник. Хоча там були важкі тексти, Цветаєва не дуже 5класнику підходить, але то таке -- пережити можна.
Автор: виникло питанняПані
Опубліковано 12.07.2014 в 13:26
Пані Ксеня, а Ваш п*ятикласник "Маленького принца" вже перечитав?
Автор: Валентина Кодола
Опубліковано 05.07.2014 в 20:30
У Вашої дитини-п"ятикла сника ще все попереду, адже систематичний курс світової літератури вивчається із 8 класу. Але Ваш син-дев"ятиклас ник у 9 класі вивчав літературу Бароко, Класицизму, Просвітництва, Романтиззму, а от динина-п"ятикла сник буде вивчати, крім цих літературних напрямків, ще й Реалізм, ранній Модернізм, Модернізм, "нову драму"... Тобто те, що раніше вивчалось в курсі 10-11 класу. Що тоді Ви скажете. Ну а "Аліса" можливо й сподобалась Вашій дитині, про смаки не судять. Але я, як вчитель світової літератури, можу сказати, що абсурдистська "Аліса" навряд чи була йому зрозуміла, як її насправді треба розуміти.... Рано ще, зовсім рано...
Автор: виникло питання
Опубліковано 12.07.2014 в 13:25
Погоджусь із пані Валентиною. Та виникло питання про вік читання "Маленького принца". На Вашу думку в якому віці варто давати дитині цю книгу.
Автор: Валентина Кодола
Опубліковано 15.07.2014 в 13:37
І знаходимо тупі автопереклади з російської, при чому, одне й те ж на десятках сайтів... І все це мертве, а те, що перейде через дитячу душу залишиться в ній надовго... Мої 11-класники цитували "Маленького принца" у своїх відповідях на уроках, хоча твір вивчали ще у 7 класі. А 20-річна дочка-студентка , моя учениця, цитує його й зараз... От вам і: я-- вчитель, ти -- дурень. Тільки, вибачте, дурень міг таке придумате... Звертайтесь, пане чи пані Виникло запитання, якщо запитання виникатимуть...
Автор: Валентина Кодола
Опубліковано 15.07.2014 в 13:37
Це лише невеличкі епізоди... Адже планети ми фарбуємо у різні кольори, визначаємо, на якій би зовсім не хотіли жити і аргументуєм, берем у валізу найпотрібніше і відкидаєм у кошик сміття, складаємо сенкани і т.д. Ну тут час "писнути" на тему, яку піднімає "мама" Ксеня: я-- вчитель, ти -- дурень. Тільки сьогодні Гугл знає більше вчителя, і деякі діти вміють ним користуватися. Шановна Ксеніє, написавши, що Ви добре обізнані з педагогікою, я, звісно, зіронізувала... . Не знаєте Ви її зовсім... Бо Вчитель не ставить учнів в розряд дурнів, а в розряд парнерів, які разом шукають істину... І живого спілкування "вчитель-учень" , коли бачиш сяючі дитячі очі, не замінить жоден Гулг, в якому, до речі, ми, вчителі, також вільно плаваємо.
Автор: Валентина Кодола
Опубліковано 15.07.2014 в 13:11
Подорож планетами аналізуємо, малюючи схему подорожі, визначаємо ключові фрази короля, честолюця і т.д., паралельно визначаємо їх головні вади і записуємо у кола, які символізують планети. Вкінці робимо підсумок, що Маленький принц познайомився з усіма вадами дорослих людей. Діти тут задумуються... Ну а перебування на Землі - це взагалі суперепізоди, це прописні моральні істини, які ми шукаємо і пояснюємо. Чого тільки вартий вислів: МИ ВІДПОВІДАЄМО ЗА ТИХ, КОГО ПРИРУЧИЛИ. У дітей це асоціюється із мамами, татусями, братиками, сестричками і т.д. Проаналізувавши повість, учні вкінці кажуть: Зразу для нас це була казкова подорож, а тепер ми бачимо, який цей твір цікавий і повчальний. Такі істини входять в життя назавжди. Не думаю, що при відсутності цього твору у шкільній програмі діти зрозуміють його саме так....
Автор: Валентина Кодола
Опубліковано 15.07.2014 в 13:09
Розпочинаємо обговорення епізодів у пустелі, діти добре розуміть, чому Маленького принца задовольним саме баранець у коробці, бо вони самі такі і знають, що не завжди дорослі їх розуміють, Тут проблем немає. Далі, аналізуючи, звертаю увагу на ключові моменти: баобаби - троянди, прибрався вранці сам-прибери свою планету і т.д. Ставлю запитання: Чи всі дітки однакові? Відповідають, що так. Ну а в дорослому житті? У відповідь: "Ні". Тобто, це фомує життєву позицію: можна вирости баобабом, а можна стати трояндою. На запитання, чим є для дітей їх будинок, кімната, вони відповідають, що це їх маленька планета. І зразу очі загорярються, вони розуміють натяк! Що вставши вранці, треба навести лад у своєму помешкані, застеливши навіть ліжко. Чи цікавими були б такі запитання для старшокласників ? Ні?
Автор: Валентина Кодола
Опубліковано 15.07.2014 в 13:08
Відповім.... Маю чималий стаж (15 років) викладання світової літератури. За цей час "Маленького принца" вивчали у 8, а потім 7 класах. Фактично, діти одного віку. Діти твір, звісно, читають вдома. Читають із захопленням. Але для них це цікава подорож маленького хлопчика. І ось на уроці починається аналіз твору.
Автор: Пані Валентино,
Опубліковано 16.07.2014 в 14:21
дякую. Було дуже корисно перечитати Ваші думки. Та все ж я залишаюсь при своїй. Щодо "Маленького принца". У розмові про твір я про вади не згадувала би ані словом. Згадуючі дитині про будь чиї вади ми тим самим повертаємо погляд дитини у себе, що в такому віці робити злочинно. "Знайшовши ваду в комусь виправ її в собі" - так? То це непотріб. В розмові за твором, якщо є час реальну розмову, було б доцільно дітям побачити той позитив ( Вашими словами), який бачить принц в усьому, що зустрічає. Тоді і діти не шукатимуть вади ані один в одного, ані в собі. Помешкання - кімната - натяк. Батьки до 3 років мають привчити дитину слідкувати за кімнатою,а в 5 дитина повинна це робити без нагадувань.
Автор: Валентина Кодола
Опубліковано 17.07.2014 в 22:51
Ну Ваші слова, перш за все, теоретичний максималізм.... А мої - пов"язані із практикою.. Я й про "помешкання-кім ната-натяк", й про вади.... А роздуми про пошук вад свідчать, що Ви, вибачте, просто не зрозуміли, що я хотіла сказати... Екзюпері не пропонував шукати вади, а показати різницю між світом дорослих і дітей, між дитячою безпосередністю та дорослим прагматизмом, між обмеженістю дорослих і фантазією дітей... Він закликав не втрачатии в собі таких "дитячих" рис.... Саме це й є той позитив...
Автор: Тьотя Нюра
Опубліковано 18.07.2014 в 10:48
"Прописні моральні істини" пояснювати дітям недоцільно. Он, пояснювали-пояс нювали, а практика життя показує Славянськ, Донбас, Луганськ, додаткові кошти батьків при безкоштовній (за Конституцією) освіті. Про ЯКІ прописні моральні істини можна говорити дітям? Або про обов*язкове, де - факто, вивчення російської мови в україномовному регіоні? І чому існує "обмеженість дорослих". У дорослих існує ВІДПОВІДАЛЬНІСТ Ь, черезте дорослий не завжди має силу почути дитину. Розуміння відповідальност і важливіше для виховання дитини.
Автор: Тьотя Нюра
Опубліковано 18.07.2014 в 10:47
Мої слова - то реальна практика реального життя. Та якщо Ви цього не бачите, то побачити не зможете. Ми не можемо знати до чого саме закликав Екзюпері. Він нікому з нас того не казав. Як і будь-який автор, з яким ми не знайомі особисто. Якщо Ви бачите те, що він закликав "не втрачати дитячих рис", то той заклик може відностись лише до дорослих. Дітей він аж ніяк не стосується. Різниці між світом дорослих та світом дітей зрозумілою може бути лише дорослим. Дитині ж того не дано.

"Вкінці робимо підсумок, що Маленький принц познайомився з усіма вадами дорослих людей. Діти тут задумуються..." - чи варто тут дітям задумуватись? Знову ж - навіть поняття "вада" не повинно в такому віці звучати в розмові з дітьми.
Автор: Валентина Кодола
Опубліковано 19.07.2014 в 11:17
Я так зрозуміла: "Вам бы поговорить".... У мене на це навіть влітку часу немає.... Більше сказати нічого. Ми не в темі....
Автор: Тьотя Нюра
Опубліковано 21.07.2014 в 17:00
Шкода, пані Валентино, та щось виносити на люди все менше й менше маю бажання. Часу дійсно мало, та, саме влітку можна й обговорити різноманітні питання. Особливо якщо вони не узгоджуються із власною точкою зору. Восени робота, напруження, а там - вибори... Спілкування обмежиться колегами в школі, власними учнями. На погляди, що не відповідають власним увага не повернеться.
Автор: Учитель світ.літ.
Опубліковано 02.07.2014 в 13:34
Шановна Ксеніє, так мова ж якраз і йде про свободу вибору. Якщо Вам чи Вашій дитині подобається Керолл, то нехай собі читає, хто ж проти? Незрозуміло тільки, що Ви маєте на увазі під висловом "думки математика Керолла", які так припали до душі пя'тикласників? Які такі думки в "абсурдизмі"? Ну, хіба що абсурдні.Тай dkfcut математики в "Алісі" немає. Але, як Ви кажете, "то таке". Та й сам Керолл, який жив у 19 ст., за Вашим же висновком, це не література, а історія літератури з т.зору 2014 року. А ось справжня "жива" література твориться у нас на очах. Можливо, чули: "Ла-ла-ла-ла... ". І діти співатимуть. Варто уводити до програми?
Автор: Василь Іванченков
Опубліковано 28.06.2014 в 14:37
А чому ж коли на конкурсі виграв підручник зі світової літератури Є.Волощук. нам у школу прислали ""фасфудівський " підручник Ю.Ковбасенка? Мабуть, і сам автор статті добре обізнаний, як можна обійти справедливість?
Автор: Ковбасенко Юрій
Опубліковано 29.06.2014 в 11:13
Для Василя Іванченка: Пане Василю, Ви, мабуть, неуважно прочитали мою статтю. Тож повторю її провідну думку: я саме за те й виступаю, аби вчителі могли САМОСТІЙНО ОБРАТИ для роботи конкретно той підручник, за яким їм буде краще працювати, а не той, який їм "спустять згори". Скажімо, якщо Вам подобається ігровий підручник, де класичні творі для п"ятикласників репрезентовано у вигляді монологів Мудрого Папуги - то повне Ваше право обрати саме цей ігровий підручник, тільки його і нічого, окрім нього. Успіху Вам!
Автор: Шукевич Юрій
Опубліковано 25.06.2014 в 04:34
Слушні думки, подяка автору за незаангажовану компетентність
Автор: Ольга Чоловська
Опубліковано 24.06.2014 в 13:59
Доволі розумні і реальні схеми розповсюдження підручників. По-новому. Та чи зможуть вчителі, які звикли до того, що їм принесуть підручник в клас і скажуть, за якою програмою працювати (навіть якщо ніби-то й є можливість його власного вибору), й справді самостійно взяти на себе відповідальніст ь за те, що і як вивчати. Тут потрібен вчитель-ентузіа ст, здатний ризикувати, відстоювати свою позицію. Але перед ким? Перед імітаторами. Допоки в верхах не відважаться на радикальні зміни, в низах чекати на них марно. Нещодавно П.Полянський на своїй сторінці у Fb піднімав питання про організацію літніх таборів. Шквал незадоволення умовами їх організації. І все ж вони працювали в цьому році. Голос вчителів вкотре або просто не був почутий, або просто проігнорований "великими дядями" з МОНУ. Роками вчителів вчили жити за правилом "не сметь свое суждение иметь". Тепер чекають від вчителів ініціативи.
Автор: ЛанаЛі
Опубліковано 23.06.2014 в 20:47
Окреме спасибі за захист сільської школи. А ще - за розкриття механізму збагачення біляосвітянськи х "крутеликів". Учителі вже не вірять, що зміни принесуть якесь покращення. Дійсно, поки що революції в освіті не видно. Болючі проблеми залишаються. Учителі вже звикли ремонтувати кабінети, оргтехніку за свої гроші...Думали, що хоча би не будемо купувати за свій кошт класні журнали, оплачувати Інтернет... Так, ні, знову теж саме... Школа й зараз чомусь з простягнутою рукою шукає спонсорів!!! А держава де? Тоді спонсори можуть керувати навчальним процесом, бо вони гроші дають?! А у деяких школах так й робиться.
Автор: Микола Бузько
Опубліковано 23.06.2014 в 20:42
Прочитав статтю й наче прозрів. Автору - респект. Щодо підручників. Зміни необхідні. Згоден. Змушені купувати підручники іншого автора, бо ті, що надіслані у школи, не підходять. Проблема не тільки із літератури. Маємо такі ж проблеми з англійської мови, історії України ( у підручниках 10 класу немає кілька останніх тем). Намагались впливати на вибір автора, але на школи у в.о. на спопередили, що при замовленні ніяких авторів не вказують, пишуть тільки номер додатку. Ось так.
Автор: Демос
Опубліковано 08.08.2014 в 21:43
Зачекайте, пане Миколо. Нинішній зам. міністра Полянський поверне і програми, і підручники, і інший макулатурний потлох Ковбасенка, і тоді Ваші й мої діти читатимуть іншу літературу - перекладену українською мовою "Историю всемирной литературы: В 9-ти т.". А інакше він писати не може, бо у школі ніколи не викладав світову-зарубіж ну-всесвітню літературу, учнів-читачів (крім власних) читати не навчав. Проте за шкільну програму брався і ще раз візьметься, бо хто ж, крім нього, зможе підняти такий моноліт!
Автор: Тина
Опубліковано 23.06.2014 в 19:09
Якщо подивитись на збірники з моніторингу, підготовки до ДПА та ЗНО та ін. Серед авторів постійно звучать працівники МОН. При чому один і той сами автор присутній наприклад у збірнику з англійської та французької мов. Зазвичай це відбувається так. Справжній автор написав збірник. А для того щоб дали гриф і надрукували, до збірника у вигляді автора причеплюється працівник МОН, з гонораром звичайно. І все добре всі задоволенні. Поміняли лише голову величезної гідри (тобто Міністра та заступників), а всі інші залишились на своїх місцях...
Наверх
Точка зору Аналітика Блоги Форум
Kenmore White 17" Microwave Kenmore 17" Microwave
Rated 4.5/5 based on 1267 customer reviews