Укр Рус

Дата: 26.05.2016

Підписка на новини

Голосування

Завданням №1 для української системи освіти є
  • Голосів: (0%)
  • Голосів: (0%)
  • Голосів: (0%)
  • Голосів: (0%)
  • Голосів: (0%)
Всього голосів:
Перший голос:
Останій голос:
Назад
 
Powered by Sexy Polling
 

Акредитація і перспективи університетського розвитку: зауваження до реформи вищої освіти в Україні

Автор:
Олена Панич
Опубліковано
10.09.2014

Згідно з новим Законом «Про вищу освіту», акредитація вищих навчальних закладів має стати однією зі сфер активного реформування. Наскільки прийнятий закон дозволяє впровадити конструктивні зміни в процедуру акредитації, покаже час. Але слід ще раз звернути увагу на характер і місію акредитації, як інституту, в підтримку якого вкладаються суспільні кошти і який має сьогодні надзвичайно вагомий вплив на якість вищої освіти.

У цій статті я маю намір долучитися до обговорення цілей і завдань акредитації вищих навчальних закладів в Україні і тих чинників, що сприяють чи заважають її ефективності. Я буду намагатися порівняти те, як розуміють цілі акредитації ВНЗ у нас, з тими традиціями акредитування ВНЗ, що існують в розвинених країнах, зокрема, в США. Вибір на користь США зроблений свідомо, незважаючи на те, що в наших освітянських колах більш прийнято рівнятися на європейські країни. Американська освіта, що обслуговує динамічну і глобалізовану економіку, ефективна і здатна розвиватися навіть в умовах обмежених державних ресурсів [1].

Основними джерелами для написання цієї статті стали документи американських акредитаційних організацій, нормативні документи, що регулюють процеси акредитації в Україні, в тому числі новий Закон «Про вищу освіту» [2], а також власні спостереження, взяті з практики роботи в різних вищих навчальних закладах України і стажування в США.

Звичайно, успіхи американської освіти не можуть бути підставою для сліпого копіювання поширених там методів освітньої політики. Проте американська модель акредитації уявляється цікавою і повчальною у контексті таких перспектив університетського життя, як плюралізм, підвищення якості освіти, зв’язок з роботодавцями і автономія. На це хотілось би звернути особливу увагу перш, ніж перейти до аналізу підходів до акредитації в Україні.

Акредитація вищої освіти як плюралістичний механізм

Практика акредитації в США є великою мірою автономним від держави процесом. Це видно на прикладі Ради акредитації вищої освіти (CouncilforHigherEducationAccreditationCHEA), найбільшої акредитаційної асоціації в США. CHEA – приватна організація, яка одночасно є національною (тут поняття «національний» не ототожнюється з поняттям «державний»). Вона охоплює понад 3000 вищих навчальних закладів і очолюється колегією з представників авторитетних ВНЗ. Особливість CHEA в тому, що вона акредитує не вищі навчальні заклади чи програми, а акредитаційні організації або агенції. Ці агенції виникли як свого роду посередники, функція яких – забезпечення колегіального визнання авторитету того чи іншого ВНЗ з боку інших авторитетних ВНЗ. Визнання університетами авторитету акредитаційних агенцій не менш важливе, ніж визнання цими агенціями університетів. За словами президента CHEA Джудіт Ітон, «акредитаційні організації в США здобувають свою легітимність саме від коледжів, університетів і програм, які акредитуються, але не від уряду.» [3, c.2].  Людям, що не належать до цієї освітньої традиції, має бути важко зрозуміти, як можна здобувати легітимність від тих же організацій, які ти сам покликаний легітимізувати. Проте це можливо за умови децентралізованого підходу до акредитації і існування більш, ніж однієї агенції.

Акредитаційних агенцій, визнаних CHEA, налічується на сьогодні 60. До них належать регіональні, національні та спеціалізовані агенції. До національних також відносяться ті, що акредитують релігійні навчальні заклади (faith-relatedaccreditingorganizations). [4]  Серед акредитаційних агенцій є помітна конкуренція. Наприклад, бізнес-школи і бізнес-програми, які хочуть отримати акредитацію, можуть обирати з трьох визнаних CHEA спеціалізованих акредитаційних агенцій, які відрізняються за рівнем престижності [5].

Всі ці організації вважають свою діяльність скоріше сферою послуг, а не контролю чи регулювання роботи закладів освіти. Головна мета не висунути вимоги чи сформулювати стандарти, а допомогти школі чи коледжу розвинути свою програму, сприяти живучості програм. При цьому акредитаційні агенції також взаємодіють із державою, надаючи їй послуги щодо аналізу якості тих чи інших ВНЗ, і таким чином допомагаючи більш відповідально розподіляти гранти і допомогу серед цих ВНЗ. В певному сенсі слова, акредитаційний процес тут є сферою освітньої аналітики, оцінки і консультацій. Саме тому агенції обслуговують ВНЗ не лише США, але 125 інших країн [3, c.1].

Слід зазначити, що хоча акредитація є в цілому добровільним процесом, вищі навчальні заклади, як правило, зацікавлені у ній, тому що вона є вагомим механізмом підтвердження їхнього авторитету і надійності перед суспільством і державою.

Акредитація як спосіб підвищення якості освіти

Акредитація стає затребуваною, ще й тому що вона стимулює підвищення якості освіти.  Вислів «qualityassurance», який у нас перекладають як «забезпечення якості», за змістом означає радше «гарантування» чи «оцінка» якості освіти. Саме гарантування якості освіти є головним завданням акредитаційних агенцій в США. Цілі акредитаційної процедури – оцінити якість освітньої інституції чи програми та надати допомогу у її покращенні [6, c. 76-77]. З самого початку процес акредитації уявлявся як такий, що ґрунтується на оцінці колег-фахівців (peer-review). В цьому контексті аналіз і оцінка важливі як обмін досвідом [7].

Важливо також зберегти унікальність навчального закладу чи програми. Тому слово «стандарти» акредитаційні агенції вживають обережно і з застереженнями. Наприклад, у посібнику агенції з акредитування програм з бізнесу і менеджменту IACBE (InternationalAssemblyforCollegiateBusinessEducation), вказується, що IACBE базує свою акредитацію радше на принципах, ніж на стандартах:

«Стандарти все ж таки можуть бути довільними. Передбачається, що досягнення рівня, встановленого стандартами, забезпечує результат якості. Але це може бути і не так. Стандарти є більш ефективними у виробничій сфері, де продукція стандартизована і результати легко вимірюються. Стандарти є проблематичними в освітній сфері, потому що люди є індивідуумами, і людська діяльність не може бути стандартизованою... Освітні установи є унікальними, вони мають різні місії, цілі, процеси і спрямовані на досягнення різних результатів… Не існує таких стандартів навчання, які підходять усім інституціям. Але є принципи, які можна застосовувати до всіх інституцій» [8, c. 1-2].

Динаміка, гнучкість, інноваційність – це те, що IACBE вважає своїм підходом у оцінюванні освітніх установ. Велику увагу приділено місії та цілям, які сам ВНЗ має чітко сформулювати і які мають бути відображені у всіх документах – від стратегічного плану до конспектів окремих навчальних дисциплін. Від ВНЗ вимагають засвідчити ефективний метод набору викладачів, мати обґрунтовані критерії оцінки їхньої роботи, а також створювати сприятливий клімат для підвищення їхньої кваліфікації та наукової діяльності. До уваги беруться також участь студентів у житті університету, їхні потреби та вимоги, аналізуються їхні скарги.

Загалом акредитаційна агенція очікує від вищих навчальних закладів повної саморефлексії. Вона прагне  привчити викладачів і адміністраторів аналізувати свої цілі та методи на предмет актуальності та ефективності, а також допомогти вишу виробити або вдосконалити власну стратегію розвитку. Її працівники проводять семінари і консультації для представників ВНЗ. Домінуюча етична настанова допомоги (а не контролю) є важливим чинником. Аналітичні звіти про стан закладу сприймаються не як вирок, а як рецензія, що мотивує до вдосконалення.

В контексті завдань акредитації постійно дискутується питання, що головне о оцінюванні: якість програм чи якість результатів? Якість результатів визнається в цілому стратегічно більш значущою, хоча її важче виміряти. Удосконалення якості – це процес, який не повинен зупинятися. Тому прогрес якості повинен бути певним чином відрефлексований і задокументований у тому числі в періоди між проведенням акредитаційної процедури. Відтак, акредитація набуває лонгітюдного (довготривалого), не спорадичного характеру.

Акредитація і зв’язок з професійною спільнотою

Плюралістичний і зорієнтований на аналіз результатів механізм акредитації дозволяє бути більш гнучким у стосунках із роботодавцями та професійною спільнотою. Професійна спільнота так чи інакше постійно присутня в акредитаційному процесі, її інтереси враховуються. За правилами, вона має бути проінформована про результати акредитації, або про відмову від неї. Викладачі і професори повинні мати авторитет у професійній спільноті, а не лише в академічному середовищі. Навчальні програми повинні враховувати практичні потреби роботодавців.

Професійні спільноти можуть формувати свої акредитаційні агенції, або ж бути долученими до діяльності вже існуючих. Акредитація деяких освітніх програм, наприклад, у сфері юриспруденції, перебуває під домінуючим впливом представників саме професійної, а не академічної спільноти [8; 9]. Це дозволяє випускникам здійснювати свого роду «плавний» перехід від стану студента до стану ліцензованого фахівця.

Орієнтація на роботодавців як на вагому референтну групу дозволяє оперативно реагувати на потреби ринку і розвивати вузькі і прикладні спеціальності. Так, існують агенції, що акредитують спеціальності «внутрішній дизайн», «реабілітаційні послуги», «поховальні послуги», «рекреація і паркове будівництво», «сімейно-шлюбна терапія» [4]. Регіональні акредитаційні агенції також діють в інтересах професійної спільноти, тому що враховують економічні інтереси регіону, в якому працюють. В результаті освіта стає більш практико-орієнтованою, а випускники – більш затребуваними на ринку праці.

Акредитація і автономія

Автономія вищих навчальних закладів в західному культурному світі розуміється, головним чином, як незалежність від держави [10]. Досягнення американськими університетами (я вживаю це слово у широкому сенсі, включаючи коледжі, інститути та інші заклади вищої освіти) великого рівня автономії відбулося завдяки тому, що там вдалося розвинути такий феномен, як приватний університет [11]. Приватні акредитаційні агенції, як породження цієї освітньої системи, також великою мірою забезпечують автономію університету.

Важливо розуміти, що в США автономію університету бачать практично, прагматично, і нерозривно пов’язаною з цінностями американської демократії. Перш за все, автономія університету – це право бути унікальним, тобто розвивати і впроваджувати свої власні програми і методи навчання, а також проводити власні дослідження. Різноманіття освітніх інституцій, свобода, змагальність, конкуренція – це цінності, які лежать в основі принципу автономії, і які, принаймні в теорії, заважають уніфікації. Апеляція до них є неодмінною частиною загальної політичної риторики стосовно університету. В цілому, як показує досвід, становище освітніх установ великою мірою залежить від базових цінностей суспільства. Якщо свобода є в числі таких цінностей, то це відобразиться також і в житті університетів.

Рівень державного регулювання вищої освіти також прямо залежить від рівня регулювання і свободи економіки в країні (9, p.1522). Після приходу до влади партії демократів у 2009 р. в США очікувано почалися спроби посилити вплив держави на вищі навчальні заклади. Останнє відбувалося у тому числі шляхом ускладнення вимог до акредитації та акредитаційних агенцій, що, звичайно, не могло не викликати опір [12]. У той же час самі лідери акредитаційних агенцій розуміли, що для нарощування тиску держави у питанні акредитації є об’єктивні передумови. Коли держава прагне збільшити фінансування університетів та допомогу студентам, звичайно, вона вимагатиме від них більшої звітності. До того ж, зріс рівень інтеграції університетів у суспільне життя. Університетська спільнота зіткнулась з необхідністю краще презентувати себе в суспільстві, яке очікує від неї ефективного внеску у загальний розвиток. Відтак, стало ясно, що підходи до акредитації також мусять частково змінитися. Акредитація не може зводитися лише до наративного і довільного самоаналізу, який роблять академіки для академіків. Освіта мусить відповідати більш широко зрозумілим і визнаним у суспільстві, простим (sic!) критеріям за якими буде здійснюватися оперативний аналіз її ефективності [13].

У зв’язку з усім цим дискусії про автономію університетів вийшли на новий рівень. Зокрема, стала привертати до себе увагу проблема стандартів, без яких держава і суспільство не можуть обійтися при оцінці університетів і навчальних програм.  Актуальними виявилися два питання: яким чином можна мінімалізувати деструктивну роль стандартів з метою збереження унікальності ВНЗ? і як зберегти авторитет академічного peer-review у сфері акредитації? Друге питання актуалізувалося у зв’язку з тим, що державний Департамент освіти почав розвивати власні акредитаційні процедури, поступово зменшуючи роль приватних акредитаційних агенцій та втручаючись у їхню роботу. Проте традиція, досвід і практичні функції приватних агенцій не дозволила нівелювати їхній авторитет. До того ж, навіть прибічники державної акредитації змушені визнати, що принцип підзвітності (accountability) вищих навчальних закладів, заснований на стандартах і державному регулюванні, не має витісняти колегіальний академічний аналіз, націлений на вдосконалення (improvement). Акредитація, що опирається на такий аналіз, сприяє збереженню високого рівня довіри і відповідальності між різними соціальними гравцями – вишами, акредитаційними агенціями, професійними асоціаціями і роботодавцями, студентами та їхніми батьками, а також  державою [6; p.77]. Це робить свій помітний внесок у загальний стан соціальної довіри.

Зрештою, стратегічно акредитацію прагнуть зробити більш прозорою, а її результати – доступними для суспільства. Стандарти мають бути контекстуалізовані відповідно до місії кожного навчального закладу, щоб зберегти його унікальність. Питання автономії університетів продовжує бути у полі суспільної уваги і дискусій.

Акредитація в Україні: традиції і перспективи

Перше питання, яке виникає після знайомства з підходами до акредитації ВНЗ у нашому контексті (особливо, у порівнянні з американським чи європейським), це: яким чином в Україні можна подолати адміністративний синдром у ставленні до акредитації? Вже стало традицію в українських реаліях вважати акредитацію регуляторно-репресивним механізмом, який дає можливість державним органам дозволяти або забороняти ту чи іншу освітню діяльність. Акредитація розуміється у нас як «процедура надання ВНЗ певного типу права провадити освітню діяльність, пов'язану із здобуттям вищої освіти та кваліфікації…». (виділено мною – О.П.) [14]. Здається, таке розуміння цілей акредитації у нас є загальновизнаним і не піддається ні критиці, ні сумніву. Автори брошури (2003), які усталили наведене вище формулювання, без будь-яких внутрішніх коливань написали у преамбулі: «У галузі освіти в Україні за останні роки відбулися значні зміни. Створена нова законодавча база, яка унеможливлює директивне втручання в діяльність освітніх організацій і формує легітимний простір їх функціонування через систему відповідних норм і правил» [14]. Тобто, судячи з усього, вони так і не побачили, що саме описана ними процедура акредитації і уможливлює директивне втручання держави в діяльність освітніх організацій.

А проте не коректно говорити про акредитацію ВНЗ як «надання права проводити освітню діяльність». Таке право не надається акредитацією хоча б тому, що університети і коледжі історично виникли задовго до того, як з’явилися акредитаційні організації. Освітня діяльність може здійснюватися без будь-якої акредитації за умови, що знання, які вона забезпечує, важливі і затребувані в суспільстві.

Ще один важливий аспект нашого адміністративного підходу до акредитації – це розуміння її як централізованого процесу. Монополія держави на оцінку якості освіти у нас не дискутується взагалі. Хоча це, начебто легітимне, право гарантувати якість освіти на практиці часто спрацьовує у зворотному напрямку. Сам по собі монопольний характер державної акредитації і «диплому державного зразка» створюють об’єктивні умови для корупції. Крім того, орієнтованість нашої акредитації виключно на державні стандарти стає причиною неефективності у питанні оцінювання якості освіти. Цей виснажливий бюрократичний процес часто перетворюється на формальність. Зарегульованість стандартів освіти (особливо освітніх програм, освітньо-кваліфікаційних характеристик, освітньо-професійних програм та ін.), також забезпечує неодмінну передумову корупції принаймні з декількох причин:

 1) Досвід імплементації державних стандартів для розробки програм навчальних кусів показує, що у наших ВНЗ зникла критична потреба наймати висококваліфікованих фахівців для викладання цих курсів. Грубо кажучи, будь-який навчальний курс може прочитати будь-хто, хто володіє навичками переказування підручника. За умови, якщо підручник відповідає стандартам, це стає цілком можливим і не впливає на результат акредитації. Відтак, саме така стандартизація викладання дозволяє деканам набирати на свої факультети родичів і знайомих, довіряючи їм навчальні курси, у яких вони малокомпетентні.

2) Стандарти залишають надзвичайно вузький простір для імплементації авторських і дослідницьких підходів та інновацій у процес викладання. Дріб’язкова регламентація вимог, а також обов’язковість і виснажливість процесу акредитації фактично не дозволяють вишам сконцентруватися на розвитку і прирощенні академічних знань і якості викладання. Освіта стагнує, але на результатах акредитації це не відображається.

3) Завдяки державним стандартам програми ризикують швидко і надовго втратити актуальність. Оскільки розробка і затвердження стандартів залежать від розгалужених централізованих інституцій, то їхня зміна чи вдосконалення перетворюється у довготривалий забюрократизований процес, відкритий до зловживань на будь-якому етапі.

4) Стандартизація навчальних програм і курсів призводить до того, що студенти втрачають мотивацію до навчання, відкупляються хабарами від нудних предметів, які їм не потрібні на практиці, або з яких вони можуть пізніше прочитати підручник.

Стандарти освіти в нашій країні настільки відірвані від вимог працедавців, що поступово з’являються працедавці, які самі готові працювати над новими стандартами. [15]. Не виключено, що згодом цей процес набере масового характеру, залишаючи державні відомства і чиновників, що розробляють стандарти, обіч життя.

Звичайно, стандарти необхідні, але надмірне захоплення ними, їхня деталізація і розширення (а передумови для цього є у новому Законі про вищу освіту) небезпечні для автономії і розвитку вищих навчальних закладів. Гальмівна і обтяжлива роль акредитації, орієнтованої на державні стандарти, очевидна.

 Новий Закон про вищу освіту не прописує зрозумілих механізмів, як уникнути централізації та монополізації державою оцінки якості вищої освіти. Характерно, що законотворці означили акредитаційну структуру як Національне агентство із забезпечення якості освіти (вочевидь взявши за приклад  британську «QualityAssuranceAgencyforHigherEducation»). Цей симптоматичний переклад з англійської, на мій погляд, виявляє традицію в нашому суспільстві віддавати пріоритет у «забезпеченні якості освіти» державному контролюючому органу, а не самим закладам освіти. Можна припустити, що ця традиція буде зберігатися, незважаючи на зміну назви акредитаційної інституції. Агентство, незважаючи на демократичні принципи його формування, і зважаючи на те, що воно залишатиметься державним відомством, ризикує рано чи пізно перетворитися на новий ДАК.

Розумію, що це може здаватися радикальним, але, на моє глибоке переконання, акредитація вищих навчальних закладів не повинна бути обов’язковою, і тим більше централізованою. Вона не має бути повинністю, яку відпрацьовують заради «диплому державного зразка». Якщо уявити собі, що одного прекрасного дня наші вищі навчальні заклади зможуть надавати легітимний (прийнятний для штатного розкладу будь-якої організації) диплом, не вдаючись до державної акредитації, то, цілком ймовірно, що нічого страшного не станеться. Навіть навпаки. Скоріш за все, це призведе до переосмислення ними свого місця на ринку освітніх послуг, переформатування їхньої саморепрезентації; ревізії базових цілей; вироблення власної унікальності і конкуруючої ідентичності. Коли виші самі відповідатимуть за якість навчання перед споживачами, а не перекладатимуть це на державне відомство «із забезпечення якості освіти», можна з великою долею ймовірності припустити, що рівень їхньої відповідальності зросте.

З іншого боку, як показує досвід, державна акредитація ніяк не захищає від появи інституцій для «штампування дипломів». Такі установи зараз існують, і будуть існувати до тих пір, поки буде попит на них. Зате умови вільної конкуренції і послаблення регуляторних механізмів дозволять кращим ВНЗ не опускатися до рівня «штампувальників дипломів».

Можна, звичайно, сказати «давайте не будемо ідеалізувати інші країни, у нас – свої традиції…», але тут варто подумати, чи не гальмують наші традиції розвиток вищої освіти? Особливо що стосується традиції державної акредитації ВНЗ. Багато правил акредитації у нас спільні з загальноприйнятими у розвинених країнах. Проте фактично вони не працюють на покращення якості освіти. І це не тому, що «люди в нас не такі», а тому що спрацьовують якісь інші, можливо, приховані механізми, які стають визначальними і нівелюють всі добрі наміри. Вочевидь в Україні вже давно є запит на децентралізовану, аналітичну-консалтингову модель акредитаційних асоціацій, яка успішно існує в інших країнах. Назріла потреба переосмислення стратегічних цілей акредитаційної системи.

Акредитація релігійних закладів освіти

Переформатування акредитаційної системи у напрямку децентралізації та роздержавлення – це важливий і, цілком ймовірно, єдиний розумний спосіб включити релігійні навчальні заклади до складу акредитованих. На практиці питання акредитації релігійних ВНЗ у нас «обросло» цілою низкою політичних і економічних чинників, які навряд чи зникнуть автоматично після прийняття нового Закону про вищу освіту.

В умовах скорочення загальної кількості абітурієнтів створення релігійними організаціями акредитованих вишів, м’яко кажучи, знаходить мало підтримки серед вже існуючих закладів. При цьому іноді посилаються на те, що в нас «вища освіта має бути відокремлена від церкви і релігійних організацій». Однак цей аргумент є не більше, ніж риторичною фігурою, тому що національні і приватні ВНЗ самі часто роблять спроби організувати богословські кафедри, факультети і програми. Принцип відокремлення освіти від релігії не стоїть у них на заваді. Характерно, що в багатьох  випадках такі проекти стають мертвонародженими. В силу різних причин світські університети не можуть повністю задовольнити потреби віруючих людей у освіті.

Те, що релігійна освіта в Україні в більшості була позбавлена державної акредитації, звісно, залишало її на маргінесі суспільства. З іншого боку, завдяки відокремленості від втручання держави, духовним освітнім закладам вдалося досягти великого рівня автономії і самодопомоги. В релігійному середовищі почали з’являтися незалежні асоціації за моделлю американських faith-related акредитаційних агенцій. У 1990-х роках представники протестантських навчальних закладів заснували Євро-Азіатську Акредитаційну Асоціацію. Крім безпосередньо акредитації, організованої за всіма правилами peer-review, Асоціація проводить семінари для підвищення кваліфікації викладачів і керівників духовних ВНЗ, надає гранти на дослідження у сфері богослов’я та релігійних студій, допомагає у пошуку коштів на навчання. Думаю, досвід цієї незалежної агенції має бути корисним для вироблення стратегій реформування акредитаційної системи в Україні [16].

Останнім часом прийнято говорити про «надмірно велику» кількість вищих навчальних закладів. Існує постійна спокуса апелювати до держави, щоб «вирішила це питання» і позакривала «нікому не потрібні» виші. Але мало хто думає про те, що авторитарне, проведене згори закриття вищих навчальних закладів чи спеціальностей має деструктивну роль. Подібна практика насильницького втручання є порушенням прав освітніх інституцій, знищенням самої ідеї автономії університету. У кінцевому рахунку, вона призводить до поширення сприйняття держави як карально-репресивного механізму. Загальна деморалізація, падіння мотивації і соціальної довіри – прямі наслідки таких дій. 

Нагадаю, що саме акредитація у нас є дієвим способом регулювати освітнє середовище в Україні, позбавляючись від небажаних для когось вишів чи спеціальностей [17]. Акредитація (і частково ліцензування), що використовується державою для  волюнтаристського тиску і залякування навчальних закладів (за принципом «можу дати, можу забрати»), на сьогодні закріплює адміністративний синдром не лише в освіті, але й у суспільстві в цілому.

У підсумку – декілька рекомендацій стосовно акредитації ВНЗ, які виглядають нагальними і необхідними в ході імплементації реформи вищої освіти:

1)  Потрібно змінити загальний підхід до акредитації: замість репресивно-регулятивного на консультаційно-аналітичний, орієнтований на допомогу вищим навчальним закладам у розвитку та постановці стратегічних цілей. Розмір державної підтримки вишам має залежати не стільки від їхньої відповідності державним стандартам, скільки від того, як у них відбувається нарощування якості освіти, наскільки надійні механізми цього нарощування. Акредитація має дати відповідь на питання: які повинні бути критерії оцінювання цих механізмів.

2) Децентралізувати процес акредитації, зробити його добровільним і віддати приватним або громадським акредитаційним агенціями (професійним, регіональним, академічним асоціаціям тощо), які може, у свою чергу, акредитувати держава або Національне агентство з якості освіти. Завдяки цьому встановляться більш рівноправні, партнерські стосунки між вишами, акредитаційними агенціями та іншими зацікавленими особами. Держава при цьому не втратить важелі контролю за процесом акредитації, але зможе спростити зв’язок між ВНЗ та професійними спільнотами, громадськістю, долучивши їх до акредитаційних структур.

3) Відмовитися від детальної регламентації у сфері акредитації. Максимально спростити стандарти, за якими проводиться оцінювання, і вимоги до навчального процесу, більше уваги приділити принципам оцінювання і орієнтації на результати вищої освіти.

Звичайно, акредитація вищих навчальних закладів – це лише один елемент в системі функціонування (і реформування) вищої освіти. Але це надзвичайно важливий елемент, що потребує уваги фахівців і суспільства. Акредитація – це більше, ніж просто перевірка якості освіти. Це те, що може сприяти прогресу, росту ініціативи освітніх закладів та їхніх випускників, зростанню соціальної довіри; а може, як сьогодні, зміцнювати адміністративно-бюрократичні методи і ручне управління освітою, забезпечуючи її стагнацію і корупцію. Принципова зміна акредитаційних механізмів може стати переломним моментом для розвитку нашої вищої освіти; а їхнє консервування, навпаки, може виявитися найбільшою поразкою освітньої реформи. Новий закон про вищу освіту дозволяє обидва сценарії. Тепер кожен з гравців на нашому освітньому полі має зробити свій наступний хід.

 Посилання та примітки

1. Квіт С. Алгоритм університетського розвитку. // Дух і Літера. №19. Університетська автономія. Спецвипуск. – Київ: НаУКМА, 2008. – С. 12-30. 

2. Закон України про вищу освіту. 01.07.2014 № 1556-VII. http://vnz.org.ua/zakonodavstvo/111-zakon-ukrayiny-pro-vyschu-osvitu 

3. Judith S. Eaton, An Overview of U.S. Accreditation, www.chea.org/pdf/Overview%20of%20US%20Accreditation%202012.pdf

4. 2014-2015 Directory of CHEA-Recognized Organizations. www.chea.org/pdf/2014-2015_Directory_of_CHEA_Recognized_Organizations.pdf 

5. Brink, K.E.; Smith, C.A. A Comparison of AACSP, ACBSP, and IACBE Accredited U.S. Business Programs: An Institutional Resource Perspective, Business Education & Accreditation, v 4 (2) p. 1-15, 2012

6. Gaston, Paul L. Higher Education Accreditation: How It's Changing, Why It Must. Stylus Publishing, LLC., 2014.

7. Areen, Judit. ‘Accreditation Reconsidered’, Iowa Law Review, 2011, Vol. 96: 1471-1494.

8. International Assembly for Collegiate Business Education. Accreditation Manual. 2009. (сайт організації http://iacbe.org )

9. Conison, Jay. ‘The Architecture of Accreditation’, Iowa Law Review, 2011, Vol. 96:1515-1538

10. Це можна побачити на прикладі не лише американських акредитаційних асоціацій, але й британської Quality Assurance Agency for Higher Education (QAA). Див.: http://www.qaa.ac.uk/publications/films/film?PubID=54 

11. Пелікан Я. Справа і бізнес Університету. // Дух і Літера. №19. Університетська автономія. Спецвипуск. – Київ: НаУКМА, 2008. – С. 137-144. Див. також: Пелікан Я. Ідея Університету: Переосмислення. – К.: Дух і Літера, 2009. – 394с. 

12. Eaton, Judith S. ‘Assault on Accreditation: Who Defines and Judges Academic Quality?’ Liberal Education; Spring 2007; 93, 2. 

13. Eaton, Judith S. ‘The Future of Accreditation. Can the collegial model flourish in the context of the government’s assertiveness and the impact of nationalization and technology? How?’, Planning for Higher Education, April-June 2012, p.8-15. 

14. Андрусенко С.І., Домніч В.І. Акредитація. Організація та проведення у вищих навчальних закладах України. Посібник при підготовці та проведенні процедури акредитації у вищих навчальних закладах України. – Київ: КУЕТТ, 2003. Взято з сайту Тернопільського національного технічного університету ім. І. Пулюя. http://tntu.edu.ua/nv/licencse.html . Див. також Положення про акедитацію вищих навчальних закладів і спеціальностей у вищих навчальних закладах і вищих професійних училищах України. http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/978-2001-%D0%BF/paran18#n18 

15. Профессиональные стандарты для металлургической отрасли – Круглый стол, инициированный СКМ. 26.01.2012 http://www.scm.com.ua/ru/media-centre/news/view/1013/

16. Сайт організації: http://www.e-aaa.org 

17. Останнім часом державні урядовці почали охоче висловлюватися з приводу того, що треба позбавляти університети «не властивих» для них спеціальностей. При цьому не береться до уваги, що ВНЗ відкривають нові спеціальності саме для того, щоб бути більш конкурентоспроможними на ринку освітніх послуг, а узурпація чиновником права вирішувати, які спеціальності «властиві» чи «не властиві», є прямим порушенням принципу автономії університету. Див. наприклад: http://www.mon.gov.ua/ua/news/35640-sistema-pidporyadkuvannya-vishiv-potrebue-reformuvannya,---oleksandr-sich

Олена Панич,

кандидат історичних наук, доцент,

проректор Донецького християнського університету 2009-2013,

FulbrightVisitingScholaratPennStateUniversity 2012-2014,

докторант НПУ ім. М.Драгоманова

Акредитація і перспективи університетського розвитку: зауваження до реформи вищої освіти в Україні
Акредитація і перспективи університетського розвитку: зауваження до реформи вищої освіти в Україні

Згідно з новим Законом «Про вищу освіту», акредитація вищих навчальних закладів має стати однією зі сфер активного реформування. Наскільки прийнятий закон дозволяє впровадити конструктивні зміни в процедуру акредитації, покаже час. Але слід ще раз звернути увагу на характер і місію акредитації, як інституту, в підтримку якого вкладаються суспільні кошти і який має сьогодні надзвичайно вагомий вплив на якість вищої освіти.

У цій статті я маю намір долучитися до обговорення цілей і завдань акредитації вищих навчальних закладів в Україні і тих чинників, що сприяють чи заважають її ефективності. Я буду намагатися порівняти те, як розуміють цілі акредитації ВНЗ у нас, з тими традиціями акредитування ВНЗ, що існують в розвинених країнах, зокрема, в США. Вибір на користь США зроблений свідомо, незважаючи на те, що в наших освітянських колах більш прийнято рівнятися на європейські країни. Американська освіта, що обслуговує динамічну і глобалізовану економіку, ефективна і здатна розвиватися навіть в умовах обмежених державних ресурсів [1].

Основними джерелами для написання цієї статті стали документи американських акредитаційних організацій, нормативні документи, що регулюють процеси акредитації в Україні, в тому числі новий Закон «Про вищу освіту» [2], а також власні спостереження, взяті з практики роботи в різних вищих навчальних закладах України і стажування в США.

Звичайно, успіхи американської освіти не можуть бути підставою для сліпого копіювання поширених там методів освітньої політики. Проте американська модель акредитації уявляється цікавою і повчальною у контексті таких перспектив університетського життя, як плюралізм, підвищення якості освіти, зв’язок з роботодавцями і автономія. На це хотілось би звернути особливу увагу перш, ніж перейти до аналізу підходів до акредитації в Україні.

Акредитація вищої освіти як плюралістичний механізм

Практика акредитації в США є великою мірою автономним від держави процесом. Це видно на прикладі Ради акредитації вищої освіти (CouncilforHigherEducationAccreditationCHEA), найбільшої акредитаційної асоціації в США. CHEA – приватна організація, яка одночасно є національною (тут поняття «національний» не ототожнюється з поняттям «державний»). Вона охоплює понад 3000 вищих навчальних закладів і очолюється колегією з представників авторитетних ВНЗ. Особливість CHEA в тому, що вона акредитує не вищі навчальні заклади чи програми, а акредитаційні організації або агенції. Ці агенції виникли як свого роду посередники, функція яких – забезпечення колегіального визнання авторитету того чи іншого ВНЗ з боку інших авторитетних ВНЗ. Визнання університетами авторитету акредитаційних агенцій не менш важливе, ніж визнання цими агенціями університетів. За словами президента CHEA Джудіт Ітон, «акредитаційні організації в США здобувають свою легітимність саме від коледжів, університетів і програм, які акредитуються, але не від уряду.» [3, c.2].  Людям, що не належать до цієї освітньої традиції, має бути важко зрозуміти, як можна здобувати легітимність від тих же організацій, які ти сам покликаний легітимізувати. Проте це можливо за умови децентралізованого підходу до акредитації і існування більш, ніж однієї агенції.

Акредитаційних агенцій, визнаних CHEA, налічується на сьогодні 60. До них належать регіональні, національні та спеціалізовані агенції. До національних також відносяться ті, що акредитують релігійні навчальні заклади (faith-relatedaccreditingorganizations). [4]  Серед акредитаційних агенцій є помітна конкуренція. Наприклад, бізнес-школи і бізнес-програми, які хочуть отримати акредитацію, можуть обирати з трьох визнаних CHEA спеціалізованих акредитаційних агенцій, які відрізняються за рівнем престижності [5].

Всі ці організації вважають свою діяльність скоріше сферою послуг, а не контролю чи регулювання роботи закладів освіти. Головна мета не висунути вимоги чи сформулювати стандарти, а допомогти школі чи коледжу розвинути свою програму, сприяти живучості програм. При цьому акредитаційні агенції також взаємодіють із державою, надаючи їй послуги щодо аналізу якості тих чи інших ВНЗ, і таким чином допомагаючи більш відповідально розподіляти гранти і допомогу серед цих ВНЗ. В певному сенсі слова, акредитаційний процес тут є сферою освітньої аналітики, оцінки і консультацій. Саме тому агенції обслуговують ВНЗ не лише США, але 125 інших країн [3, c.1].

Слід зазначити, що хоча акредитація є в цілому добровільним процесом, вищі навчальні заклади, як правило, зацікавлені у ній, тому що вона є вагомим механізмом підтвердження їхнього авторитету і надійності перед суспільством і державою.

Акредитація як спосіб підвищення якості освіти

Акредитація стає затребуваною, ще й тому що вона стимулює підвищення якості освіти.  Вислів «qualityassurance», який у нас перекладають як «забезпечення якості», за змістом означає радше «гарантування» чи «оцінка» якості освіти. Саме гарантування якості освіти є головним завданням акредитаційних агенцій в США. Цілі акредитаційної процедури – оцінити якість освітньої інституції чи програми та надати допомогу у її покращенні [6, c. 76-77]. З самого початку процес акредитації уявлявся як такий, що ґрунтується на оцінці колег-фахівців (peer-review). В цьому контексті аналіз і оцінка важливі як обмін досвідом [7].

Важливо також зберегти унікальність навчального закладу чи програми. Тому слово «стандарти» акредитаційні агенції вживають обережно і з застереженнями. Наприклад, у посібнику агенції з акредитування програм з бізнесу і менеджменту IACBE (InternationalAssemblyforCollegiateBusinessEducation), вказується, що IACBE базує свою акредитацію радше на принципах, ніж на стандартах:

«Стандарти все ж таки можуть бути довільними. Передбачається, що досягнення рівня, встановленого стандартами, забезпечує результат якості. Але це може бути і не так. Стандарти є більш ефективними у виробничій сфері, де продукція стандартизована і результати легко вимірюються. Стандарти є проблематичними в освітній сфері, потому що люди є індивідуумами, і людська діяльність не може бути стандартизованою... Освітні установи є унікальними, вони мають різні місії, цілі, процеси і спрямовані на досягнення різних результатів… Не існує таких стандартів навчання, які підходять усім інституціям. Але є принципи, які можна застосовувати до всіх інституцій» [8, c. 1-2].

Динаміка, гнучкість, інноваційність – це те, що IACBE вважає своїм підходом у оцінюванні освітніх установ. Велику увагу приділено місії та цілям, які сам ВНЗ має чітко сформулювати і які мають бути відображені у всіх документах – від стратегічного плану до конспектів окремих навчальних дисциплін. Від ВНЗ вимагають засвідчити ефективний метод набору викладачів, мати обґрунтовані критерії оцінки їхньої роботи, а також створювати сприятливий клімат для підвищення їхньої кваліфікації та наукової діяльності. До уваги беруться також участь студентів у житті університету, їхні потреби та вимоги, аналізуються їхні скарги.

Загалом акредитаційна агенція очікує від вищих навчальних закладів повної саморефлексії. Вона прагне  привчити викладачів і адміністраторів аналізувати свої цілі та методи на предмет актуальності та ефективності, а також допомогти вишу виробити або вдосконалити власну стратегію розвитку. Її працівники проводять семінари і консультації для представників ВНЗ. Домінуюча етична настанова допомоги (а не контролю) є важливим чинником. Аналітичні звіти про стан закладу сприймаються не як вирок, а як рецензія, що мотивує до вдосконалення.

В контексті завдань акредитації постійно дискутується питання, що головне о оцінюванні: якість програм чи якість результатів? Якість результатів визнається в цілому стратегічно більш значущою, хоча її важче виміряти. Удосконалення якості – це процес, який не повинен зупинятися. Тому прогрес якості повинен бути певним чином відрефлексований і задокументований у тому числі в періоди між проведенням акредитаційної процедури. Відтак, акредитація набуває лонгітюдного (довготривалого), не спорадичного характеру.

Акредитація і зв’язок з професійною спільнотою

Плюралістичний і зорієнтований на аналіз результатів механізм акредитації дозволяє бути більш гнучким у стосунках із роботодавцями та професійною спільнотою. Професійна спільнота так чи інакше постійно присутня в акредитаційному процесі, її інтереси враховуються. За правилами, вона має бути проінформована про результати акредитації, або про відмову від неї. Викладачі і професори повинні мати авторитет у професійній спільноті, а не лише в академічному середовищі. Навчальні програми повинні враховувати практичні потреби роботодавців.

Професійні спільноти можуть формувати свої акредитаційні агенції, або ж бути долученими до діяльності вже існуючих. Акредитація деяких освітніх програм, наприклад, у сфері юриспруденції, перебуває під домінуючим впливом представників саме професійної, а не академічної спільноти [8; 9]. Це дозволяє випускникам здійснювати свого роду «плавний» перехід від стану студента до стану ліцензованого фахівця.

Орієнтація на роботодавців як на вагому референтну групу дозволяє оперативно реагувати на потреби ринку і розвивати вузькі і прикладні спеціальності. Так, існують агенції, що акредитують спеціальності «внутрішній дизайн», «реабілітаційні послуги», «поховальні послуги», «рекреація і паркове будівництво», «сімейно-шлюбна терапія» [4]. Регіональні акредитаційні агенції також діють в інтересах професійної спільноти, тому що враховують економічні інтереси регіону, в якому працюють. В результаті освіта стає більш практико-орієнтованою, а випускники – більш затребуваними на ринку праці.

Акредитація і автономія

Автономія вищих навчальних закладів в західному культурному світі розуміється, головним чином, як незалежність від держави [10]. Досягнення американськими університетами (я вживаю це слово у широкому сенсі, включаючи коледжі, інститути та інші заклади вищої освіти) великого рівня автономії відбулося завдяки тому, що там вдалося розвинути такий феномен, як приватний університет [11]. Приватні акредитаційні агенції, як породження цієї освітньої системи, також великою мірою забезпечують автономію університету.

Важливо розуміти, що в США автономію університету бачать практично, прагматично, і нерозривно пов’язаною з цінностями американської демократії. Перш за все, автономія університету – це право бути унікальним, тобто розвивати і впроваджувати свої власні програми і методи навчання, а також проводити власні дослідження. Різноманіття освітніх інституцій, свобода, змагальність, конкуренція – це цінності, які лежать в основі принципу автономії, і які, принаймні в теорії, заважають уніфікації. Апеляція до них є неодмінною частиною загальної політичної риторики стосовно університету. В цілому, як показує досвід, становище освітніх установ великою мірою залежить від базових цінностей суспільства. Якщо свобода є в числі таких цінностей, то це відобразиться також і в житті університетів.

Рівень державного регулювання вищої освіти також прямо залежить від рівня регулювання і свободи економіки в країні (9, p.1522). Після приходу до влади партії демократів у 2009 р. в США очікувано почалися спроби посилити вплив держави на вищі навчальні заклади. Останнє відбувалося у тому числі шляхом ускладнення вимог до акредитації та акредитаційних агенцій, що, звичайно, не могло не викликати опір [12]. У той же час самі лідери акредитаційних агенцій розуміли, що для нарощування тиску держави у питанні акредитації є об’єктивні передумови. Коли держава прагне збільшити фінансування університетів та допомогу студентам, звичайно, вона вимагатиме від них більшої звітності. До того ж, зріс рівень інтеграції університетів у суспільне життя. Університетська спільнота зіткнулась з необхідністю краще презентувати себе в суспільстві, яке очікує від неї ефективного внеску у загальний розвиток. Відтак, стало ясно, що підходи до акредитації також мусять частково змінитися. Акредитація не може зводитися лише до наративного і довільного самоаналізу, який роблять академіки для академіків. Освіта мусить відповідати більш широко зрозумілим і визнаним у суспільстві, простим (sic!) критеріям за якими буде здійснюватися оперативний аналіз її ефективності [13].

У зв’язку з усім цим дискусії про автономію університетів вийшли на новий рівень. Зокрема, стала привертати до себе увагу проблема стандартів, без яких держава і суспільство не можуть обійтися при оцінці університетів і навчальних програм.  Актуальними виявилися два питання: яким чином можна мінімалізувати деструктивну роль стандартів з метою збереження унікальності ВНЗ? і як зберегти авторитет академічного peer-review у сфері акредитації? Друге питання актуалізувалося у зв’язку з тим, що державний Департамент освіти почав розвивати власні акредитаційні процедури, поступово зменшуючи роль приватних акредитаційних агенцій та втручаючись у їхню роботу. Проте традиція, досвід і практичні функції приватних агенцій не дозволила нівелювати їхній авторитет. До того ж, навіть прибічники державної акредитації змушені визнати, що принцип підзвітності (accountability) вищих навчальних закладів, заснований на стандартах і державному регулюванні, не має витісняти колегіальний академічний аналіз, націлений на вдосконалення (improvement). Акредитація, що опирається на такий аналіз, сприяє збереженню високого рівня довіри і відповідальності між різними соціальними гравцями – вишами, акредитаційними агенціями, професійними асоціаціями і роботодавцями, студентами та їхніми батьками, а також  державою [6; p.77]. Це робить свій помітний внесок у загальний стан соціальної довіри.

Зрештою, стратегічно акредитацію прагнуть зробити більш прозорою, а її результати – доступними для суспільства. Стандарти мають бути контекстуалізовані відповідно до місії кожного навчального закладу, щоб зберегти його унікальність. Питання автономії університетів продовжує бути у полі суспільної уваги і дискусій.

Акредитація в Україні: традиції і перспективи

Перше питання, яке виникає після знайомства з підходами до акредитації ВНЗ у нашому контексті (особливо, у порівнянні з американським чи європейським), це: яким чином в Україні можна подолати адміністративний синдром у ставленні до акредитації? Вже стало традицію в українських реаліях вважати акредитацію регуляторно-репресивним механізмом, який дає можливість державним органам дозволяти або забороняти ту чи іншу освітню діяльність. Акредитація розуміється у нас як «процедура надання ВНЗ певного типу права провадити освітню діяльність, пов'язану із здобуттям вищої освіти та кваліфікації…». (виділено мною – О.П.) [14]. Здається, таке розуміння цілей акредитації у нас є загальновизнаним і не піддається ні критиці, ні сумніву. Автори брошури (2003), які усталили наведене вище формулювання, без будь-яких внутрішніх коливань написали у преамбулі: «У галузі освіти в Україні за останні роки відбулися значні зміни. Створена нова законодавча база, яка унеможливлює директивне втручання в діяльність освітніх організацій і формує легітимний простір їх функціонування через систему відповідних норм і правил» [14]. Тобто, судячи з усього, вони так і не побачили, що саме описана ними процедура акредитації і уможливлює директивне втручання держави в діяльність освітніх організацій.

А проте не коректно говорити про акредитацію ВНЗ як «надання права проводити освітню діяльність». Таке право не надається акредитацією хоча б тому, що університети і коледжі історично виникли задовго до того, як з’явилися акредитаційні організації. Освітня діяльність може здійснюватися без будь-якої акредитації за умови, що знання, які вона забезпечує, важливі і затребувані в суспільстві.

Ще один важливий аспект нашого адміністративного підходу до акредитації – це розуміння її як централізованого процесу. Монополія держави на оцінку якості освіти у нас не дискутується взагалі. Хоча це, начебто легітимне, право гарантувати якість освіти на практиці часто спрацьовує у зворотному напрямку. Сам по собі монопольний характер державної акредитації і «диплому державного зразка» створюють об’єктивні умови для корупції. Крім того, орієнтованість нашої акредитації виключно на державні стандарти стає причиною неефективності у питанні оцінювання якості освіти. Цей виснажливий бюрократичний процес часто перетворюється на формальність. Зарегульованість стандартів освіти (особливо освітніх програм, освітньо-кваліфікаційних характеристик, освітньо-професійних програм та ін.), також забезпечує неодмінну передумову корупції принаймні з декількох причин:

 1) Досвід імплементації державних стандартів для розробки програм навчальних кусів показує, що у наших ВНЗ зникла критична потреба наймати висококваліфікованих фахівців для викладання цих курсів. Грубо кажучи, будь-який навчальний курс може прочитати будь-хто, хто володіє навичками переказування підручника. За умови, якщо підручник відповідає стандартам, це стає цілком можливим і не впливає на результат акредитації. Відтак, саме така стандартизація викладання дозволяє деканам набирати на свої факультети родичів і знайомих, довіряючи їм навчальні курси, у яких вони малокомпетентні.

2) Стандарти залишають надзвичайно вузький простір для імплементації авторських і дослідницьких підходів та інновацій у процес викладання. Дріб’язкова регламентація вимог, а також обов’язковість і виснажливість процесу акредитації фактично не дозволяють вишам сконцентруватися на розвитку і прирощенні академічних знань і якості викладання. Освіта стагнує, але на результатах акредитації це не відображається.

3) Завдяки державним стандартам програми ризикують швидко і надовго втратити актуальність. Оскільки розробка і затвердження стандартів залежать від розгалужених централізованих інституцій, то їхня зміна чи вдосконалення перетворюється у довготривалий забюрократизований процес, відкритий до зловживань на будь-якому етапі.

4) Стандартизація навчальних програм і курсів призводить до того, що студенти втрачають мотивацію до навчання, відкупляються хабарами від нудних предметів, які їм не потрібні на практиці, або з яких вони можуть пізніше прочитати підручник.

Стандарти освіти в нашій країні настільки відірвані від вимог працедавців, що поступово з’являються працедавці, які самі готові працювати над новими стандартами. [15]. Не виключено, що згодом цей процес набере масового характеру, залишаючи державні відомства і чиновників, що розробляють стандарти, обіч життя.

Звичайно, стандарти необхідні, але надмірне захоплення ними, їхня деталізація і розширення (а передумови для цього є у новому Законі про вищу освіту) небезпечні для автономії і розвитку вищих навчальних закладів. Гальмівна і обтяжлива роль акредитації, орієнтованої на державні стандарти, очевидна.

 Новий Закон про вищу освіту не прописує зрозумілих механізмів, як уникнути централізації та монополізації державою оцінки якості вищої освіти. Характерно, що законотворці означили акредитаційну структуру як Національне агентство із забезпечення якості освіти (вочевидь взявши за приклад  британську «QualityAssuranceAgencyforHigherEducation»). Цей симптоматичний переклад з англійської, на мій погляд, виявляє традицію в нашому суспільстві віддавати пріоритет у «забезпеченні якості освіти» державному контролюючому органу, а не самим закладам освіти. Можна припустити, що ця традиція буде зберігатися, незважаючи на зміну назви акредитаційної інституції. Агентство, незважаючи на демократичні принципи його формування, і зважаючи на те, що воно залишатиметься державним відомством, ризикує рано чи пізно перетворитися на новий ДАК.

Розумію, що це може здаватися радикальним, але, на моє глибоке переконання, акредитація вищих навчальних закладів не повинна бути обов’язковою, і тим більше централізованою. Вона не має бути повинністю, яку відпрацьовують заради «диплому державного зразка». Якщо уявити собі, що одного прекрасного дня наші вищі навчальні заклади зможуть надавати легітимний (прийнятний для штатного розкладу будь-якої організації) диплом, не вдаючись до державної акредитації, то, цілком ймовірно, що нічого страшного не станеться. Навіть навпаки. Скоріш за все, це призведе до переосмислення ними свого місця на ринку освітніх послуг, переформатування їхньої саморепрезентації; ревізії базових цілей; вироблення власної унікальності і конкуруючої ідентичності. Коли виші самі відповідатимуть за якість навчання перед споживачами, а не перекладатимуть це на державне відомство «із забезпечення якості освіти», можна з великою долею ймовірності припустити, що рівень їхньої відповідальності зросте.

З іншого боку, як показує досвід, державна акредитація ніяк не захищає від появи інституцій для «штампування дипломів». Такі установи зараз існують, і будуть існувати до тих пір, поки буде попит на них. Зате умови вільної конкуренції і послаблення регуляторних механізмів дозволять кращим ВНЗ не опускатися до рівня «штампувальників дипломів».

Можна, звичайно, сказати «давайте не будемо ідеалізувати інші країни, у нас – свої традиції…», але тут варто подумати, чи не гальмують наші традиції розвиток вищої освіти? Особливо що стосується традиції державної акредитації ВНЗ. Багато правил акредитації у нас спільні з загальноприйнятими у розвинених країнах. Проте фактично вони не працюють на покращення якості освіти. І це не тому, що «люди в нас не такі», а тому що спрацьовують якісь інші, можливо, приховані механізми, які стають визначальними і нівелюють всі добрі наміри. Вочевидь в Україні вже давно є запит на децентралізовану, аналітичну-консалтингову модель акредитаційних асоціацій, яка успішно існує в інших країнах. Назріла потреба переосмислення стратегічних цілей акредитаційної системи.

Акредитація релігійних закладів освіти

Переформатування акредитаційної системи у напрямку децентралізації та роздержавлення – це важливий і, цілком ймовірно, єдиний розумний спосіб включити релігійні навчальні заклади до складу акредитованих. На практиці питання акредитації релігійних ВНЗ у нас «обросло» цілою низкою політичних і економічних чинників, які навряд чи зникнуть автоматично після прийняття нового Закону про вищу освіту.

В умовах скорочення загальної кількості абітурієнтів створення релігійними організаціями акредитованих вишів, м’яко кажучи, знаходить мало підтримки серед вже існуючих закладів. При цьому іноді посилаються на те, що в нас «вища освіта має бути відокремлена від церкви і релігійних організацій». Однак цей аргумент є не більше, ніж риторичною фігурою, тому що національні і приватні ВНЗ самі часто роблять спроби організувати богословські кафедри, факультети і програми. Принцип відокремлення освіти від релігії не стоїть у них на заваді. Характерно, що в багатьох  випадках такі проекти стають мертвонародженими. В силу різних причин світські університети не можуть повністю задовольнити потреби віруючих людей у освіті.

Те, що релігійна освіта в Україні в більшості була позбавлена державної акредитації, звісно, залишало її на маргінесі суспільства. З іншого боку, завдяки відокремленості від втручання держави, духовним освітнім закладам вдалося досягти великого рівня автономії і самодопомоги. В релігійному середовищі почали з’являтися незалежні асоціації за моделлю американських faith-related акредитаційних агенцій. У 1990-х роках представники протестантських навчальних закладів заснували Євро-Азіатську Акредитаційну Асоціацію. Крім безпосередньо акредитації, організованої за всіма правилами peer-review, Асоціація проводить семінари для підвищення кваліфікації викладачів і керівників духовних ВНЗ, надає гранти на дослідження у сфері богослов’я та релігійних студій, допомагає у пошуку коштів на навчання. Думаю, досвід цієї незалежної агенції має бути корисним для вироблення стратегій реформування акредитаційної системи в Україні [16].

Останнім часом прийнято говорити про «надмірно велику» кількість вищих навчальних закладів. Існує постійна спокуса апелювати до держави, щоб «вирішила це питання» і позакривала «нікому не потрібні» виші. Але мало хто думає про те, що авторитарне, проведене згори закриття вищих навчальних закладів чи спеціальностей має деструктивну роль. Подібна практика насильницького втручання є порушенням прав освітніх інституцій, знищенням самої ідеї автономії університету. У кінцевому рахунку, вона призводить до поширення сприйняття держави як карально-репресивного механізму. Загальна деморалізація, падіння мотивації і соціальної довіри – прямі наслідки таких дій. 

Нагадаю, що саме акредитація у нас є дієвим способом регулювати освітнє середовище в Україні, позбавляючись від небажаних для когось вишів чи спеціальностей [17]. Акредитація (і частково ліцензування), що використовується державою для  волюнтаристського тиску і залякування навчальних закладів (за принципом «можу дати, можу забрати»), на сьогодні закріплює адміністративний синдром не лише в освіті, але й у суспільстві в цілому.

У підсумку – декілька рекомендацій стосовно акредитації ВНЗ, які виглядають нагальними і необхідними в ході імплементації реформи вищої освіти:

1)  Потрібно змінити загальний підхід до акредитації: замість репресивно-регулятивного на консультаційно-аналітичний, орієнтований на допомогу вищим навчальним закладам у розвитку та постановці стратегічних цілей. Розмір державної підтримки вишам має залежати не стільки від їхньої відповідності державним стандартам, скільки від того, як у них відбувається нарощування якості освіти, наскільки надійні механізми цього нарощування. Акредитація має дати відповідь на питання: які повинні бути критерії оцінювання цих механізмів.

2) Децентралізувати процес акредитації, зробити його добровільним і віддати приватним або громадським акредитаційним агенціями (професійним, регіональним, академічним асоціаціям тощо), які може, у свою чергу, акредитувати держава або Національне агентство з якості освіти. Завдяки цьому встановляться більш рівноправні, партнерські стосунки між вишами, акредитаційними агенціями та іншими зацікавленими особами. Держава при цьому не втратить важелі контролю за процесом акредитації, але зможе спростити зв’язок між ВНЗ та професійними спільнотами, громадськістю, долучивши їх до акредитаційних структур.

3) Відмовитися від детальної регламентації у сфері акредитації. Максимально спростити стандарти, за якими проводиться оцінювання, і вимоги до навчального процесу, більше уваги приділити принципам оцінювання і орієнтації на результати вищої освіти.

Звичайно, акредитація вищих навчальних закладів – це лише один елемент в системі функціонування (і реформування) вищої освіти. Але це надзвичайно важливий елемент, що потребує уваги фахівців і суспільства. Акредитація – це більше, ніж просто перевірка якості освіти. Це те, що може сприяти прогресу, росту ініціативи освітніх закладів та їхніх випускників, зростанню соціальної довіри; а може, як сьогодні, зміцнювати адміністративно-бюрократичні методи і ручне управління освітою, забезпечуючи її стагнацію і корупцію. Принципова зміна акредитаційних механізмів може стати переломним моментом для розвитку нашої вищої освіти; а їхнє консервування, навпаки, може виявитися найбільшою поразкою освітньої реформи. Новий закон про вищу освіту дозволяє обидва сценарії. Тепер кожен з гравців на нашому освітньому полі має зробити свій наступний хід.

 Посилання та примітки

1. Квіт С. Алгоритм університетського розвитку. // Дух і Літера. №19. Університетська автономія. Спецвипуск. – Київ: НаУКМА, 2008. – С. 12-30. 

2. Закон України про вищу освіту. 01.07.2014 № 1556-VII. http://vnz.org.ua/zakonodavstvo/111-zakon-ukrayiny-pro-vyschu-osvitu 

3. Judith S. Eaton, An Overview of U.S. Accreditation, www.chea.org/pdf/Overview%20of%20US%20Accreditation%202012.pdf

4. 2014-2015 Directory of CHEA-Recognized Organizations. www.chea.org/pdf/2014-2015_Directory_of_CHEA_Recognized_Organizations.pdf 

5. Brink, K.E.; Smith, C.A. A Comparison of AACSP, ACBSP, and IACBE Accredited U.S. Business Programs: An Institutional Resource Perspective, Business Education & Accreditation, v 4 (2) p. 1-15, 2012

6. Gaston, Paul L. Higher Education Accreditation: How It's Changing, Why It Must. Stylus Publishing, LLC., 2014.

7. Areen, Judit. ‘Accreditation Reconsidered’, Iowa Law Review, 2011, Vol. 96: 1471-1494.

8. International Assembly for Collegiate Business Education. Accreditation Manual. 2009. (сайт організації http://iacbe.org )

9. Conison, Jay. ‘The Architecture of Accreditation’, Iowa Law Review, 2011, Vol. 96:1515-1538

10. Це можна побачити на прикладі не лише американських акредитаційних асоціацій, але й британської Quality Assurance Agency for Higher Education (QAA). Див.: http://www.qaa.ac.uk/publications/films/film?PubID=54 

11. Пелікан Я. Справа і бізнес Університету. // Дух і Літера. №19. Університетська автономія. Спецвипуск. – Київ: НаУКМА, 2008. – С. 137-144. Див. також: Пелікан Я. Ідея Університету: Переосмислення. – К.: Дух і Літера, 2009. – 394с. 

12. Eaton, Judith S. ‘Assault on Accreditation: Who Defines and Judges Academic Quality?’ Liberal Education; Spring 2007; 93, 2. 

13. Eaton, Judith S. ‘The Future of Accreditation. Can the collegial model flourish in the context of the government’s assertiveness and the impact of nationalization and technology? How?’, Planning for Higher Education, April-June 2012, p.8-15. 

14. Андрусенко С.І., Домніч В.І. Акредитація. Організація та проведення у вищих навчальних закладах України. Посібник при підготовці та проведенні процедури акредитації у вищих навчальних закладах України. – Київ: КУЕТТ, 2003. Взято з сайту Тернопільського національного технічного університету ім. І. Пулюя. http://tntu.edu.ua/nv/licencse.html . Див. також Положення про акедитацію вищих навчальних закладів і спеціальностей у вищих навчальних закладах і вищих професійних училищах України. http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/978-2001-%D0%BF/paran18#n18 

15. Профессиональные стандарты для металлургической отрасли – Круглый стол, инициированный СКМ. 26.01.2012 http://www.scm.com.ua/ru/media-centre/news/view/1013/

16. Сайт організації: http://www.e-aaa.org 

17. Останнім часом державні урядовці почали охоче висловлюватися з приводу того, що треба позбавляти університети «не властивих» для них спеціальностей. При цьому не береться до уваги, що ВНЗ відкривають нові спеціальності саме для того, щоб бути більш конкурентоспроможними на ринку освітніх послуг, а узурпація чиновником права вирішувати, які спеціальності «властиві» чи «не властиві», є прямим порушенням принципу автономії університету. Див. наприклад: http://www.mon.gov.ua/ua/news/35640-sistema-pidporyadkuvannya-vishiv-potrebue-reformuvannya,---oleksandr-sich

Олена Панич,

кандидат історичних наук, доцент,

проректор Донецького християнського університету 2009-2013,

FulbrightVisitingScholaratPennStateUniversity 2012-2014,

докторант НПУ ім. М.Драгоманова

10.09.2014
Олена Панич
*
Поділитися

Додати комментар

Через сайт
Через Вконтакті
Через Фейсбук

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Коментарі  

Автор: Павло
Опубліковано 14.10.2014 в 07:23
Досвід імплементації державних стандартів для розробки програм навчальних кусів показує, що у наших ВНЗ зникла критична потреба наймати висококваліфіко ваних фахівців для викладання цих курсів. Грубо кажучи, будь-який навчальний курс може прочитати будь-хто, хто володіє навичками переказування підручника. За умови, якщо підручник відповідає стандартам, це стає цілком можливим і не впливає на результат акредитації. Відтак, саме така стандартизація викладання дозволяє деканам набирати на свої факультети родичів і знайомих, довіряючи їм навчальні курси, у яких вони малокомпетентні.

Останнє речення цього абзацу насправді не відповідає дійсності, оскільки декан не приймає рішення щодо працевлаштуванн я викладачів. Його думка чи бажання може бути тільки дорадчим.
Відповісти
Автор: В. Бахрушин
Опубліковано 18.09.2014 в 18:51
Однією з головних проблем стандартизації (та відповідно і акредитації) є закріплення як норми нижньої межі допустимих значень показників. Якщо це визнається нормою, наступним є корегування ресурсного забезпечення ВНЗ відповідно до цієї нижньої межі. І як наслідок отримуємо зниження якості освіти, як наслідок стандартизації та акредитації. Це не означає, що нижня межа непотрібна. Але вона не може бути нормою. І фінансування треба приводити у відповідність не з фактом подолання цієї нижньої межі, а з певними якісними показниками. Зокрема, обсяги фінансування бюджетного навчання можна визначати за показниками ЗНО першокурсників, обсяги бюджетного фінансування науки - за показниками фінансування з позабюджетних джерел (госпдоговірні роботи, гранти, ...) й т. д. Я не впевнений, що ті проекти нормативів акредитації, які обговорювалися раніше будуть прийняті. Одним з пунктів в проекті плану МОН з імплементації нового закону про вищу освіту є продовження терміну дії раніше виданих ліцензій до кінця 2015 р. Очевидно, що така пропозиція пов'язана з необхідністю створення нових органів акредитації та підготовкою ними своїх пропозицій щодо нормативів.
Відповісти
Автор: Alex
Опубліковано 13.10.2014 в 12:30
Важко очикувати, що навіть нове Національне агенство буде приводити вимоги до акредитації у відповідність з реальним фінансуванням університетів. Тому скоріше за все декларації залишаться деклараціями, бо записувати у нормативах те, на що вистачає бюджетних грошей, непристойно.
Відповісти
Автор: Olena Panych
Опубліковано 18.09.2014 в 18:50
так ото ж) в тім то й справа, що потрібні нові вимоги, і взагалі нові правила.
Відповісти
Автор: Leonid Bedratyuk
Опубліковано 18.09.2014 в 18:49
поки немає агенства - матимиме. І не факт що агенство буде розробляти свої акредитаційні вимоги. Але текст цікавий і пізнавальний.
Відповісти
Автор: Yuriy Rashkevych
Опубліковано 18.09.2014 в 18:49
Прочитав статтю, актуальна і гарна. Згоден із тим, що основним завданням акредитації є підвищення якості як навчальної програми, так і освітньої діяльності. Хочу звернути увагу на ще один аспект акредитації: перевірити/пере конатися, чи навчальний заклад забезпечує досягнення задекларованих ним же (в навчальній програмі) результатів? Іншими словами, чи не "дурить він населення"? Ця позиція щодо цілі акредитації була сформульована в 2005 р. на першому з"ізді деканів інженерних шкіл Європи у Флоренції. Я там був, і як справжній "совєтскій чєловєк" був щиро здивований і захоплений таким простим підходом. При наявності різних загальноєвропей ських/світових benchmark statements, reference points тощо це може дійсно дати певні гарантії вступнику щодо справжньої якості кваліфікації, яку він планує здобути.
Ліцензування - це прерогатива МОНу (хоч саму експертизу буде проводити Агентство), а до акредитації МОН взагалі не матиме жодного відношення. Тому - підтримую пані Олену.
Відповісти
Автор: Ірина Єгорченко
Опубліковано 18.09.2014 в 18:48
Розглядаючи американську систему акредитації, треба враховувати, що вона виникла не на рівному місці, і що з нуля таке створити неможливо - треба років хоча б сто відносно "вільного ринку" в економіці та освіті. В штатах існує безліч лівих лавок під назвою "університет", багато слабеньких університетів, але всі знають що є що, і ті акредитаційні організації просто фіксують всім відомий статус кво. А у нас просто купуватимуть акредитацію і статус, якщо контролювати процес і не інформувати суспільство належним чином. І в Європі лівих лавок повно (розрахованих в основному на іноземних студентів).
Відповісти
Автор: Андрей Шевченко
Опубліковано 18.09.2014 в 18:47
Шановна пані Олена! Дуже слушна стаття, але було б цікаво також порівняти з європейськими моделями. Безумовно, потрібно враховувати і національні традиції. Якщо ми прийняли шлях євроінтеграції, то потрібно, в першу чергу, зрозуміти деталі, переваги і проблеми саме на цьому шляху. А так, ми не розглядаючи детально перший шлях, вже шукаємо інший. При цьому ми не враховуємо модель економіки в різних країнах та інше. Це мені нагадує постачання американського обладнання, що існує на іншій метричній базі без інфраструктури запчастин. Або анекдот про часткове впровадження лівостороннього руху вантажного транспорту.
Відповісти
Автор: Володимир Бахрушин
Опубліковано 10.09.2014 в 15:43
Однією з головних проблем стандартизації (та відповідно і акредитації) є закріплення як норми нижньої межі допустимих значень показників. Якщо це визнається нормою, наступним є корегування ресурсного забезпечення ВНЗ відповідно до цієї нижньої межі. І як наслідок отримуємо зниження якості освіти, як наслідок стандартизації та акредитації. Це не означає, що нижня межа непотрібна. Але вона не може бути нормою. І фінансування треба приводити у відповідність не з фактом подолання цієї нижньої межі, а з певними якісними показниками. Зокрема, обсяги фінансування бюджетного навчання можна визначати за показниками ЗНО першокурсників, обсяги бюджетного фінансування науки - за показниками фінансування з позабюджетних джерел (госпдоговірні роботи, гранти, ...) й т. д.
Відповісти
Наверх
Точка зору Аналітика Блоги Форум
Kenmore White 17" Microwave Kenmore 17" Microwave
Rated 4.5/5 based on 1267 customer reviews