Укр Рус

Дата: 28.03.2024

Підписка на новини

Лідерство чи …?

Автор:
Віктор Огнев'юк
Опубліковано
05.05.2017

Управління справедливо вважається доволі складним, багатоаспектним і значною мірою залежним від суб’єктивних чинників процесом. З усіх сфер управління найскладніші ті, в яких людський чинник є вирішальним. Сфера освіти належить саме до таких. 

Навіть більше, метою, заради якої створено сферу освіти, є розвиток людини та набуття нею якостей, необхідних для ефективного та повноцінного життя у суспільстві. Реалізація цієї мети цілковито залежить від людей: тих хто навчається, тих хто навчає і тих, хто забезпечує управління заради створення умов для цього процесу та успішної взаємодії усіх об’єктів і суб’єктів, причетних до нього. Не до всіх галузей людської діяльності доречно вживати поняття «сфера», але стосовно освіти воно є найбільш сутнісним, оскільки показує властивості її системної повноти, наявність різних рівнів, систем, підсистем, організаційну структурованість та взаємозв’язок з іншими сферами життя і галузями людської діяльності, а також із різними інституціями суспільства. Сенс освітньої сфери – у забезпеченні цивілізаційного відтворення суспільства.

Вища освіта як одна із самодостатніх систем, що належить до сфери освіти, не тільки виконує специфічні для неї функції – підготовку фахівців високого рівня та здійснення наукових досліджень, – вона забезпечує відтворення всієї сфери освіти. Її системність, як це зазначено у законі, становлять: вищі навчальні заклади всіх форм власності; рівні та ступені (кваліфікації) вищої освіти; галузі знань і спеціальності; освітні та наукові програми; стандарти освітньої діяльності та стандарти вищої освіти; органи, що здійснюють управління у сфері вищої освіти; учасники освітнього процесу. Управління в системі вищої освіти, зважаючи на її структуру та значну кількість залучених об’єктів і суб’єктів, є багаторівневим процесом, що забезпечує функціонування і розвиток цієї системи. Воно передбачає організацію діяльності заради вироблення бачення майбутнього, спільних цінностей для узгодженого руху усіх залучених структурних одиниць, виконання ними визначеної місії та досягнення поставлених цілей.

Найвищим рівнем управління є лідерство, яке передбачає мислення категоріями майбутнього, вихід за межі розв’язання поточних кризових ситуацій та своєї інституції, бачення взаємозалежності вертикальних і горизонтальних зв’язків, опертя на бачення, цінності і мотивацію, розвинений емоційний інтелект і постійну спрямованість на розвиток.

Прагнення досягти рівня лідерства в управлінні університетами має бути одним із найважливіших пріоритетів.

Натомість маємо нагоду спостерігати за законодавчими ініціативами, які спрямовані не на перехід до рівня лідерського управління, яке б надихало на позитивні зміни, а лише на перерозподіл функціональних повноважень, внаслідок якого може порушитися взаємодія між різними структурами університету. Йдеться про внесення несистемних законодавчих змін, які передбачають ускладнення механізмів управління університетами шляхом невмотивованого запровадження посади фінансового секретаря університету, із повноваженнями «одноосібно і безпосередньо» здійснювати керівництво фінансово-господарською діяльністю та розпоряджатися майновими правами вищого навчального закладу. При цьому не змінюються визначені законом України «Про вищу освіту» повноваження ректора. Відповідно до статті 34 «керівник вищого навчального закладу в межах наданих йому повноважень:

1) організовує діяльність вищого навчального закладу;

2) вирішує питання фінансово-господарської діяльності вищого навчального закладу, затверджує його структуру і штатний розпис;

3) видає накази та розпорядження, дає обов’язкові для виконання всіма учасниками освітнього процесу і структурними підрозділами вищого навчального закладу доручення;

4) відповідає за результати діяльності вищого навчального закладу перед засновником (засновниками) або уповноваженим ним (ними) органом (особою);

5) є розпорядником майна і коштів;

6) забезпечує виконання фінансового плану (кошторису), укладає договори;

7) призначає на посаду та звільняє з посади працівників;

8) забезпечує охорону праці, дотримання законності та порядку;

9) визначає функціональні обов’язки працівників;

10) формує контингент осіб, які навчаються у вищому навчальному закладі;

11) відраховує з вищого навчального закладу та поновлює на навчання в ньому здобувачів вищої освіти за погодженням з органами студентського самоврядування та первинними профспілковими організаціями осіб, які навчаються (якщо дана особа є членом профспілки), з підстав, установлених цим Законом;

12) забезпечує організацію та здійснення контролю за виконанням навчальних планів і програм навчальних дисциплін;

13) контролює дотримання всіма підрозділами штатно-фінансової дисципліни;

14) здійснює контроль за якістю роботи педагогічних, науково-педагогічних, наукових та інших працівників;

15) забезпечує створення умов для здійснення дієвого та відкритого громадського контролю за діяльністю вищого навчального закладу;

16) сприяє та створює умови для діяльності органів студентського самоврядування, організацій профспілок працівників вищого навчального закладу і студентів, громадських організацій, які діють у вищому навчальному закладі;

17) сприяє формуванню здорового способу життя у здобувачів вищої освіти, зміцненню спортивно-оздоровчої бази вищого навчального закладу, створює належні умови для занять масовим спортом;

18) спільно з виборними органами первинних організацій профспілок працівників вищого навчального закладу і студентів подає для затвердження вищому колегіальному органу громадського самоврядування вищого навчального закладу правила внутрішнього розпорядку та колективний договір і після затвердження підписує їх;

19) здійснює інші передбачені статутом повноваження.

4. Керівник вищого навчального закладу відповідає за провадження освітньої, наукової, науково-технічної та інноваційної діяльності у вищому навчальному закладі, за результати фінансово-господарської діяльності, стан і збереження нерухомого та іншого майна цього закладу.

5. Керівник вищого навчального закладу щороку звітує перед засновником (засновниками) або уповноваженим ним (ними) органом (особою) та вищим колегіальним органом громадського самоврядування вищого навчального закладу.

Керівник зобов’язаний оприлюднювати щорічний звіт про свою діяльність на офіційному веб-сайті вищого навчального закладу.

6. Керівник вищого навчального закладу відповідно до статуту може делегувати частину своїх повноважень своїм заступникам і керівникам структурних підрозділів».

Як бачимо, законодавець не наділив керівника вищого навчального закладу правом діяти «одноосібно і безпосередньо», його повноваження ґрунтуються на визначеному законом принципі поєднання колегіальних і єдиноначальних засад, керівник вищого навчального закладу підзвітний усьому колективу та підконтрольний власнику. Окрім того, перебування на посаді ректора обмежено двома строками, що сприятиме постійному оновленню ректорського корпусу.

Приведена вище частина 6 статті 34 Закону України «Про вищу освіту» передбачає делегування частини повноважень керівника вищого навчального закладу заступникам і керівникам підрозділів. Як правило, у кожному університеті є посада проректора з фінансових та господарських питань який, як і інші проректори, щороку звітується перед вченою радою університету і є підконтрольним не тільки ректору, а також органам самоврядування навчального закладу.

 Працюючи на посаді ректора, я не здійснюю одноосібного керівництва фінансово-господарською, як і іншою, діяльністю. Це делеговано проректорам, а формування бюджету та планування розподілу коштів відбувається колегіально. Щоквартально на порталі університету розміщується інформація про використання коштів.

Звіти про закупівлю товарів і послуг, згідно із відповідним законом, є обов’язковими.

Слід також зазначити, що кошторис на виконання ремонтних і будівельних робіт проходить експертизу у відповідних інстанціях, що унеможливлює укладання угоди без їх висновку.

Доказано практикою, що прозорість у використанні коштів є найкращою та найбільш ефективною профілактикою зловживань і корупції.

Зважаючи на законодавчі зміни та антикорупційну практику останніх років, запровадження посади «фінансовий секретар» виглядає сумнівно. У цьому контексті незрозумілою виглядає норма статті 42 Закону України «Про вищу освіту» щодо обрання ректора таємним голосуванням майже усіма членами колективу. Виглядає так, що довіра колективу університету та довіра власника нічого не вартує і, з цієї причини, запроваджується посада фінансового секретаря.

 Як буде реагувати колектив університету на неспроможність ректора здійснювати запропоновану ним програму, якщо її реалізація залежатиме від «настрою» фінансового секретаря, що наділений повноваженням «одноосібно»?

Не важко передбачити, що між ректором і фінансовим секретарем неминуче виникатимуть конфлікти, заручниками яких будуть студенти і працівники закладу.

Є й інші, потенційно корупційні загрози, пов’язані із введенням посади фінансового секретаря.

Оскільки, як передбачає ініціатор змін, він діє самочинно, це може призвести до фінансових порушень і корупції.

Чи не будуть фінансові секретарі університетів виконувати певні побажання посадовців, які розподіляють бюджетні кошти, і захочуть «контролювати» фінансові потоки всієї вищої освіти з метою власного збагачення?

 З цієї причини введення посади фінансового секретаря є доволі ризикованим, воно призведе до конфліктів, а не злагодженої і відповідальної роботи.

Історичний досвід засвідчує, що двовладдя ніколи не було ефективним. За умови порушення трудової чи фінансової дисципліни фінансовим секретарем ректор не матиме права накласти дисциплінарне стягнення на нього, оскільки фінансовий секретар призначатиметься власником. А якщо представник власника і фінансовий секретар у змові? За цієї обставини подання ректора, щодо накладання стягнення на фінансового секретаря ігноруватиметься. Цікавою є «законодавча новела» про те, що «у випадку суттєвого погіршення стану навчального закладу» і, зокрема, «фінансового стану вищого навчального закладу» з посади знімають ректора, а не фінансового секретаря.

За цих обставин ініціатор законодавчих інновацій пропонує «призначити виконувача обов’язків керівника вищого навчального закладу, але не більше як на три роки». Це не тільки суперечить здоровому глузду, а й стане причиною руйнування навчального закладу, втрати функціонального управління університетами, оскільки «кандидатом на посаду керівника вищого навчального закладу не може бути виконувач обов’язків керівника цього закладу».

Як відомо, тимчасові управлінці не дбають про стратегічне планування, бачення, місію і цінності, вони не мотивовані виробляти і реалізовувати стратегію розвитку, формувати інституційну культуру, виявляти лідерські якості.

А за три роки без законно обраного ректора можна розвалити будь-який, навіть найуспішніший, вищий навчальний заклад.

Введення посади фінансового секретаря виглядає дивно ще й тому, що залишається посада головного бухгалтера, кандидатура якого, станом на тепер, погоджується власником. Чинний головний бухгалтер навчального закладу щорічно звітує про свою роботу і проходить атестацію, що здійснюється власником. Фактично він і виконує частину повноважень, які хочуть делегувати фінансовому секретарю, але без гіпертрофованих повноважень та з великим рівнем підзвітності перед власником, органами самоврядування університету і керівником.

Тим часом пропоновані повноваження фінансового секретаря уможливлюють його не підзвітність колективу навчального закладу. На сьогодні всі фінансові операції вищого навчального закладу є відкритими через процедури тендерних закупівель, оприлюднення кошторису і штатного розпису, звітності щодо використання коштів. То чи є сенс витрачати кошти на введення ще однієї посади замість удосконалення процедур контролю за використанням коштів? Законодавством передбачено чимало механізмів контролю, які необхідно використовувати повною мірою.

Суперечливою у контексті запропонованих змін є ініціатива щодо заборони ректорові бути головою вченої ради університету, а деканові факультету - очолювати відповідну вчену раду. Суперечність насамперед у тому, що не змінюються функції вченої ради. Відповідно до ст. 36 Закону України «Про вищу освіту»,  «Вчену раду вищого навчального закладу очолює її голова, який обирається таємним голосуванням з-поміж членів вченої ради вищого навчального закладу, які мають науковий ступінь та/або вчене (почесне) звання, на строк діяльності вченої ради. До складу вченої ради вищого навчального закладу входять за посадами керівник вищого навчального закладу, заступники керівника, керівники факультетів (навчально-наукових інститутів), учений секретар, директор бібліотеки, головний бухгалтер, керівники органів самоврядування та виборних органів первинних профспілкових організацій працівників вищого навчального закладу, а також виборні представники, які представляють наукових, науково-педагогічних працівників і обираються з-поміж завідувачів (начальників) кафедр, професорів, докторів філософії, докторів наук, виборні представники, які представляють інших працівників вищого навчального закладу і які працюють у ньому на постійній основі, виборні представники аспірантів, докторантів, слухачів, асистентів-стажистів, інтернів, лікарів-резидентів, клінічних ординаторів, керівники виборних органів первинних профспілкових організацій студентів та аспірантів, керівники органів студентського самоврядування вищого навчального закладу відповідно до квот, визначених статутом вищого навчального закладу».

Як бачимо формування вченої ради є специфічним, і до її складу «входять за посадами керівник вищого навчального закладу, заступники керівника, керівники факультетів (навчально-наукових інститутів), учений секретар, директор бібліотеки, головний бухгалтер. Повноваження вченої ради українських вишів виходять далеко за межі наукової проблематики, оскільки вона:

« 1) визначає стратегію і перспективні напрями розвитку освітньої, наукової та інноваційної діяльності вищого навчального закладу;

2) розробляє і подає вищому колегіальному органу громадського самоврядування проект статуту вищого навчального закладу, а також рішення про внесення змін і доповнень до нього;

3) ухвалює фінансовий план і річний фінансовий звіт вищого навчального закладу;

4) визначає систему та затверджує процедури внутрішнього забезпечення якості вищої освіти;

5) ухвалює рішення про розміщення власних надходжень у територіальних органах центрального органу виконавчої влади у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, або в банківських установах;

6) ухвалює за поданням керівника вищого навчального закладу рішення про утворення, реорганізацію та ліквідацію структурних підрозділів;

7) обирає за конкурсом таємним голосуванням на посади деканів, завідувачів (начальників) кафедр, професорів і доцентів, директора бібліотеки, керівників філій;

8) затверджує освітні програми та навчальні плани для кожного рівня вищої освіти та спеціальності;

9) ухвалює рішення з питань організації освітнього процесу, визначає строки навчання на відповідних рівнях;

10) затверджує зразок та порядок виготовлення власного документа про вищу освіту, положення про процедуру і підстави для його видачі випускникам, а також зразки, порядок виготовлення, процедуру і підстави для видачі випускникам спільних і подвійних дипломів;

11) ухвалює основні напрями проведення наукових досліджень та інноваційної діяльності;

12) оцінює науково-педагогічну діяльність структурних підрозділів;

13) присвоює вчені звання професора, доцента та старшого дослідника і подає відповідні рішення на затвердження до атестаційної колегії центрального органу виконавчої влади у сфері освіти і науки;

14) приймає остаточні рішення про визнання іноземних документів про вищу освіту, наукові ступені та вчені звання під час прийняття на роботу педагогічних, наукових, науково-педагогічних та інших працівників, а також під час зарахування вступників на навчання;

15) має право вносити подання про відкликання керівника вищого навчального закладу з підстав, передбачених законодавством, статутом вищого навчального закладу, контрактом, яке розглядається вищим колегіальним органом громадського самоврядування вищого навчального закладу;

16) розглядає інші питання діяльності вищого навчального закладу відповідно до його статуту».

Практика показує, що в силу такого підходу до формування вченої ради, її широких повноважень, великого спектра проблем, що вимагає узгодженої діяльності різних посадових осіб і структурних підрозділів, необхідності координації їх роботи для підготовки питань до розгляду, найбільш ефективним головою вченої ради є ректор. Відповідно до принципу автономності ВНЗ, питання голови вченої ради має вирішувати сама вчена рада університету. Слід враховувати, що далеко не кожен професор хоче і може займатися управлінськими питаннями, а головування у вченій раді не має нічого спільного із веденням засідання наукової конференції чи спеціалізованої вченої ради із правом захисту дисертацій, воно вимагає значного управлінського досвіду, вміння поєднувати різні функції, оскільки під час засідання виникає чимало питань, що потребують прийняття відповідних управлінських рішень.

Досвід інших країн, зокрема, Німеччини, свідчить, що – за умови розподілу повноважень між вченою радою та адміністративною радою університету – вчену раду може очолювати найбільш авторитетний вчений університету. З цим важко не погодитися, якщо вчена рада за назвою і за повноваженнями відповідатиме статусу «вченої» і так само, як в німецьких університетах, розглядатиме питання розвитку науки, наукові видання і зміст освітніх програм. Цілком логічно, що загальні збори (конференція) колективу є законодавчим органом університету, а вчена та адміністративна рада – виконавчими органами, які забезпечують реалізацію університетської стратегії та здійснюють вироблення управлінських рішень відповідно до розподілу повноважень. За цією моделлю ректор буде головою адміністративної ради (ректорату), провідний вчений – очолить вчену раду, а конференція обиратиме голову, який керуватиме її роботою.

Реалізація законодавчої ініціативи, що не має на меті здійснити перехід до найвищого рівня управлінської культури – лідерства, а скерована лише на перерозподіл функціональних повноважень всупереч логіці функціонування університетів, неодмінно призведе до порушення принципів автономії, створить умови нечуваного управлінського хаосу, тож така ініціатива не має права бути реалізованою.

Система управління університетами вироблялася упродовж багатьох років, вона забезпечила збереження університетів від руйнування у найбільш складні 90-ті роки ХХ століття, і навіть уможливила розвиток багатьох із них.

Серед українських ректорів є чимало таких, які самовіддано служили освіті і науці. Є й такі, що заслуговують інших оцінок, але де їх немає? Тож чи потрібно ставити під загрозу тріумвірату кожен український університет?

Не ставлю під сумнів, що модель управління ВНЗ потребує постійного удосконалення, проте воно має бути зваженим, системним та цілеспрямованим.

У найближчі п’ять років відбудеться оновлення майже усього ректорського корпусу, що актуалізує необхідність системи підготовки професійних лідерів для вищої освіти та підвищення рівня їх управлінської культури. На часі питання створення ректорської академії лідерства. Держава гостро потребує добре підготовлених професіоналів-керівників нової формації. Зрештою, настав час переходу до професіоналізації управління освітою, у тому числі на всіх рівнях університету: від головного бухгалтера, завідувача науково-навчального центру, завідувача кафедри, декана/директора до ректора. Не кожен професор може і хоче завідувати кафедрою, зайняти посаду декана чи ректора, а тим більше виконувати обов’язки голови вченої ради на громадських засадах. А інколи амбіції вчених обіймати адміністративні посади в університетській ієрархії призводять до неефективності роботи цілих структур.

Управління є специфічним видом професійної діяльності, а не хобі, яким займаються у проміжках між основним родом занять. З цієї причини вважаю за необхідне скасувати «загальнонародні» вибори ректора і передати власникам університетів право проведення конкурсу на заміщення посади керівника навчального закладу з-поміж підготовлених професіоналів. Важливо поєднати вплив колективу вищого навчального закладу на вибір кандидатури керівника із правом власника на остаточне рішення. Це допоможе розірвати замкнене коло колективної безвідповідальності та подолати інертне ставлення до вкрай назрілих змін в українських університетах.

Нині гостро постає питання з введенням дійсно актуальних посад в університетах, які сприятимуть їх реформуванню. Йдеться про керівників освітніх програм, що дозволить забезпечити їх запровадження без створення кафедр й дасть певну економію коштів. Зростання питомої ваги самостійної роботи студентів і розширення можливостей цифрових технологій потребує введення посад тьюторів, а також менеджерів е-навчання.

Згубною для факультетів та інститутів є пропозиція обирати деканів кулуарно, лише за участі членів вчених рад. Це може призвести як до «картельних змов» всередині вчених рад (які, на жаль, нерідко обираються за принципом особистої прихильності до керівника і за таких умов стають його «кишеньковими» структурами), так і до протистояння між кулуарно обраними деканами й ректоратом, а головне – між менеджерами середньої ланки та професорсько-викладацьким колективом. Ледь не підпільно обраний керівник не буде сприйнятий і студентами. На сьогодні діє прозора і демократична процедура обрання керівника зборами колективу факультету та затвердження вченою радою університету.

Мій ректорський і управлінський досвід загалом, що нараховує 34 роки, з яких - переважна більшість у ролі першого керівника, засвідчує, що керівники структур, які бояться думки свого колективу, ніколи не будуть ефективними й успішними, оскільки лише прозорість управлінських рішень для колективу та можливість людей без побоювань висловлювати власні позиції виступають рушіями розвитку. На посаді ректора університету я ініціював і наполіг на тому, щоб мої щорічні звіти, а також звіти директорів інститутів, деканів факультетів оцінювалися таємним голосуванням делегатів конференції трудового колективу (зборів). Ефективною є процедура таємного обрання деканів/ директорів, керівників кафедр, лабораторій, що унеможливлює одноосібні рішення. На якість середньої менеджерської ланки впливають не кулуарщина та підпільні домовленості, а довіра колективу, опитування думки людей з метою прийняття управлінських рішень, лідерські програми навчання управлінської команди, перспективна робота з кадровим резервом, адаптаційні тренінги для усіх нових членів колективу. Не думаю, що за таких обставин норма кулуарних виборів деканів або директорів буде прийнятною для колективу.

Запропоновані зміни до Закону про вищу освіту породжують низку логічних запитань: насамперед, а яка ж мета пропонованих змін? Чому пропонуються несистемні речі? Чи маємо ми право знехтувати принципами функціонування вищої освіти на догоду тимчасовим проектам?

Так, університетська освіта сьогодні потребує змін, проте потенціал для них уже закладено у нещодавно прийнятому Законі про вищу освіту. Практика його імплементації показала, що він потребує удосконалення, але цілісного, не фрагментарного, спрямованого на досягнення високої конкурентоспроможності вищої школи та її випускників, досягнення найвищого рівня управлінської ефективності заради забезпечення відповідності вищої освіти потребам особистості та майбутнього української держави. 

Віктор Огнев’юк, ректор Київського університету імені Бориса Грінченка,

 

доктор філософських наук,  професор, академік НАПН України. 

Лідерство чи …?
Лідерство чи …?

Управління справедливо вважається доволі складним, багатоаспектним і значною мірою залежним від суб’єктивних чинників процесом. З усіх сфер управління найскладніші ті, в яких людський чинник є вирішальним. Сфера освіти належить саме до таких. 

Навіть більше, метою, заради якої створено сферу освіти, є розвиток людини та набуття нею якостей, необхідних для ефективного та повноцінного життя у суспільстві. Реалізація цієї мети цілковито залежить від людей: тих хто навчається, тих хто навчає і тих, хто забезпечує управління заради створення умов для цього процесу та успішної взаємодії усіх об’єктів і суб’єктів, причетних до нього. Не до всіх галузей людської діяльності доречно вживати поняття «сфера», але стосовно освіти воно є найбільш сутнісним, оскільки показує властивості її системної повноти, наявність різних рівнів, систем, підсистем, організаційну структурованість та взаємозв’язок з іншими сферами життя і галузями людської діяльності, а також із різними інституціями суспільства. Сенс освітньої сфери – у забезпеченні цивілізаційного відтворення суспільства.

Вища освіта як одна із самодостатніх систем, що належить до сфери освіти, не тільки виконує специфічні для неї функції – підготовку фахівців високого рівня та здійснення наукових досліджень, – вона забезпечує відтворення всієї сфери освіти. Її системність, як це зазначено у законі, становлять: вищі навчальні заклади всіх форм власності; рівні та ступені (кваліфікації) вищої освіти; галузі знань і спеціальності; освітні та наукові програми; стандарти освітньої діяльності та стандарти вищої освіти; органи, що здійснюють управління у сфері вищої освіти; учасники освітнього процесу. Управління в системі вищої освіти, зважаючи на її структуру та значну кількість залучених об’єктів і суб’єктів, є багаторівневим процесом, що забезпечує функціонування і розвиток цієї системи. Воно передбачає організацію діяльності заради вироблення бачення майбутнього, спільних цінностей для узгодженого руху усіх залучених структурних одиниць, виконання ними визначеної місії та досягнення поставлених цілей.

Найвищим рівнем управління є лідерство, яке передбачає мислення категоріями майбутнього, вихід за межі розв’язання поточних кризових ситуацій та своєї інституції, бачення взаємозалежності вертикальних і горизонтальних зв’язків, опертя на бачення, цінності і мотивацію, розвинений емоційний інтелект і постійну спрямованість на розвиток.

Прагнення досягти рівня лідерства в управлінні університетами має бути одним із найважливіших пріоритетів.

Натомість маємо нагоду спостерігати за законодавчими ініціативами, які спрямовані не на перехід до рівня лідерського управління, яке б надихало на позитивні зміни, а лише на перерозподіл функціональних повноважень, внаслідок якого може порушитися взаємодія між різними структурами університету. Йдеться про внесення несистемних законодавчих змін, які передбачають ускладнення механізмів управління університетами шляхом невмотивованого запровадження посади фінансового секретаря університету, із повноваженнями «одноосібно і безпосередньо» здійснювати керівництво фінансово-господарською діяльністю та розпоряджатися майновими правами вищого навчального закладу. При цьому не змінюються визначені законом України «Про вищу освіту» повноваження ректора. Відповідно до статті 34 «керівник вищого навчального закладу в межах наданих йому повноважень:

1) організовує діяльність вищого навчального закладу;

2) вирішує питання фінансово-господарської діяльності вищого навчального закладу, затверджує його структуру і штатний розпис;

3) видає накази та розпорядження, дає обов’язкові для виконання всіма учасниками освітнього процесу і структурними підрозділами вищого навчального закладу доручення;

4) відповідає за результати діяльності вищого навчального закладу перед засновником (засновниками) або уповноваженим ним (ними) органом (особою);

5) є розпорядником майна і коштів;

6) забезпечує виконання фінансового плану (кошторису), укладає договори;

7) призначає на посаду та звільняє з посади працівників;

8) забезпечує охорону праці, дотримання законності та порядку;

9) визначає функціональні обов’язки працівників;

10) формує контингент осіб, які навчаються у вищому навчальному закладі;

11) відраховує з вищого навчального закладу та поновлює на навчання в ньому здобувачів вищої освіти за погодженням з органами студентського самоврядування та первинними профспілковими організаціями осіб, які навчаються (якщо дана особа є членом профспілки), з підстав, установлених цим Законом;

12) забезпечує організацію та здійснення контролю за виконанням навчальних планів і програм навчальних дисциплін;

13) контролює дотримання всіма підрозділами штатно-фінансової дисципліни;

14) здійснює контроль за якістю роботи педагогічних, науково-педагогічних, наукових та інших працівників;

15) забезпечує створення умов для здійснення дієвого та відкритого громадського контролю за діяльністю вищого навчального закладу;

16) сприяє та створює умови для діяльності органів студентського самоврядування, організацій профспілок працівників вищого навчального закладу і студентів, громадських організацій, які діють у вищому навчальному закладі;

17) сприяє формуванню здорового способу життя у здобувачів вищої освіти, зміцненню спортивно-оздоровчої бази вищого навчального закладу, створює належні умови для занять масовим спортом;

18) спільно з виборними органами первинних організацій профспілок працівників вищого навчального закладу і студентів подає для затвердження вищому колегіальному органу громадського самоврядування вищого навчального закладу правила внутрішнього розпорядку та колективний договір і після затвердження підписує їх;

19) здійснює інші передбачені статутом повноваження.

4. Керівник вищого навчального закладу відповідає за провадження освітньої, наукової, науково-технічної та інноваційної діяльності у вищому навчальному закладі, за результати фінансово-господарської діяльності, стан і збереження нерухомого та іншого майна цього закладу.

5. Керівник вищого навчального закладу щороку звітує перед засновником (засновниками) або уповноваженим ним (ними) органом (особою) та вищим колегіальним органом громадського самоврядування вищого навчального закладу.

Керівник зобов’язаний оприлюднювати щорічний звіт про свою діяльність на офіційному веб-сайті вищого навчального закладу.

6. Керівник вищого навчального закладу відповідно до статуту може делегувати частину своїх повноважень своїм заступникам і керівникам структурних підрозділів».

Як бачимо, законодавець не наділив керівника вищого навчального закладу правом діяти «одноосібно і безпосередньо», його повноваження ґрунтуються на визначеному законом принципі поєднання колегіальних і єдиноначальних засад, керівник вищого навчального закладу підзвітний усьому колективу та підконтрольний власнику. Окрім того, перебування на посаді ректора обмежено двома строками, що сприятиме постійному оновленню ректорського корпусу.

Приведена вище частина 6 статті 34 Закону України «Про вищу освіту» передбачає делегування частини повноважень керівника вищого навчального закладу заступникам і керівникам підрозділів. Як правило, у кожному університеті є посада проректора з фінансових та господарських питань який, як і інші проректори, щороку звітується перед вченою радою університету і є підконтрольним не тільки ректору, а також органам самоврядування навчального закладу.

 Працюючи на посаді ректора, я не здійснюю одноосібного керівництва фінансово-господарською, як і іншою, діяльністю. Це делеговано проректорам, а формування бюджету та планування розподілу коштів відбувається колегіально. Щоквартально на порталі університету розміщується інформація про використання коштів.

Звіти про закупівлю товарів і послуг, згідно із відповідним законом, є обов’язковими.

Слід також зазначити, що кошторис на виконання ремонтних і будівельних робіт проходить експертизу у відповідних інстанціях, що унеможливлює укладання угоди без їх висновку.

Доказано практикою, що прозорість у використанні коштів є найкращою та найбільш ефективною профілактикою зловживань і корупції.

Зважаючи на законодавчі зміни та антикорупційну практику останніх років, запровадження посади «фінансовий секретар» виглядає сумнівно. У цьому контексті незрозумілою виглядає норма статті 42 Закону України «Про вищу освіту» щодо обрання ректора таємним голосуванням майже усіма членами колективу. Виглядає так, що довіра колективу університету та довіра власника нічого не вартує і, з цієї причини, запроваджується посада фінансового секретаря.

 Як буде реагувати колектив університету на неспроможність ректора здійснювати запропоновану ним програму, якщо її реалізація залежатиме від «настрою» фінансового секретаря, що наділений повноваженням «одноосібно»?

Не важко передбачити, що між ректором і фінансовим секретарем неминуче виникатимуть конфлікти, заручниками яких будуть студенти і працівники закладу.

Є й інші, потенційно корупційні загрози, пов’язані із введенням посади фінансового секретаря.

Оскільки, як передбачає ініціатор змін, він діє самочинно, це може призвести до фінансових порушень і корупції.

Чи не будуть фінансові секретарі університетів виконувати певні побажання посадовців, які розподіляють бюджетні кошти, і захочуть «контролювати» фінансові потоки всієї вищої освіти з метою власного збагачення?

 З цієї причини введення посади фінансового секретаря є доволі ризикованим, воно призведе до конфліктів, а не злагодженої і відповідальної роботи.

Історичний досвід засвідчує, що двовладдя ніколи не було ефективним. За умови порушення трудової чи фінансової дисципліни фінансовим секретарем ректор не матиме права накласти дисциплінарне стягнення на нього, оскільки фінансовий секретар призначатиметься власником. А якщо представник власника і фінансовий секретар у змові? За цієї обставини подання ректора, щодо накладання стягнення на фінансового секретаря ігноруватиметься. Цікавою є «законодавча новела» про те, що «у випадку суттєвого погіршення стану навчального закладу» і, зокрема, «фінансового стану вищого навчального закладу» з посади знімають ректора, а не фінансового секретаря.

За цих обставин ініціатор законодавчих інновацій пропонує «призначити виконувача обов’язків керівника вищого навчального закладу, але не більше як на три роки». Це не тільки суперечить здоровому глузду, а й стане причиною руйнування навчального закладу, втрати функціонального управління університетами, оскільки «кандидатом на посаду керівника вищого навчального закладу не може бути виконувач обов’язків керівника цього закладу».

Як відомо, тимчасові управлінці не дбають про стратегічне планування, бачення, місію і цінності, вони не мотивовані виробляти і реалізовувати стратегію розвитку, формувати інституційну культуру, виявляти лідерські якості.

А за три роки без законно обраного ректора можна розвалити будь-який, навіть найуспішніший, вищий навчальний заклад.

Введення посади фінансового секретаря виглядає дивно ще й тому, що залишається посада головного бухгалтера, кандидатура якого, станом на тепер, погоджується власником. Чинний головний бухгалтер навчального закладу щорічно звітує про свою роботу і проходить атестацію, що здійснюється власником. Фактично він і виконує частину повноважень, які хочуть делегувати фінансовому секретарю, але без гіпертрофованих повноважень та з великим рівнем підзвітності перед власником, органами самоврядування університету і керівником.

Тим часом пропоновані повноваження фінансового секретаря уможливлюють його не підзвітність колективу навчального закладу. На сьогодні всі фінансові операції вищого навчального закладу є відкритими через процедури тендерних закупівель, оприлюднення кошторису і штатного розпису, звітності щодо використання коштів. То чи є сенс витрачати кошти на введення ще однієї посади замість удосконалення процедур контролю за використанням коштів? Законодавством передбачено чимало механізмів контролю, які необхідно використовувати повною мірою.

Суперечливою у контексті запропонованих змін є ініціатива щодо заборони ректорові бути головою вченої ради університету, а деканові факультету - очолювати відповідну вчену раду. Суперечність насамперед у тому, що не змінюються функції вченої ради. Відповідно до ст. 36 Закону України «Про вищу освіту»,  «Вчену раду вищого навчального закладу очолює її голова, який обирається таємним голосуванням з-поміж членів вченої ради вищого навчального закладу, які мають науковий ступінь та/або вчене (почесне) звання, на строк діяльності вченої ради. До складу вченої ради вищого навчального закладу входять за посадами керівник вищого навчального закладу, заступники керівника, керівники факультетів (навчально-наукових інститутів), учений секретар, директор бібліотеки, головний бухгалтер, керівники органів самоврядування та виборних органів первинних профспілкових організацій працівників вищого навчального закладу, а також виборні представники, які представляють наукових, науково-педагогічних працівників і обираються з-поміж завідувачів (начальників) кафедр, професорів, докторів філософії, докторів наук, виборні представники, які представляють інших працівників вищого навчального закладу і які працюють у ньому на постійній основі, виборні представники аспірантів, докторантів, слухачів, асистентів-стажистів, інтернів, лікарів-резидентів, клінічних ординаторів, керівники виборних органів первинних профспілкових організацій студентів та аспірантів, керівники органів студентського самоврядування вищого навчального закладу відповідно до квот, визначених статутом вищого навчального закладу».

Як бачимо формування вченої ради є специфічним, і до її складу «входять за посадами керівник вищого навчального закладу, заступники керівника, керівники факультетів (навчально-наукових інститутів), учений секретар, директор бібліотеки, головний бухгалтер. Повноваження вченої ради українських вишів виходять далеко за межі наукової проблематики, оскільки вона:

« 1) визначає стратегію і перспективні напрями розвитку освітньої, наукової та інноваційної діяльності вищого навчального закладу;

2) розробляє і подає вищому колегіальному органу громадського самоврядування проект статуту вищого навчального закладу, а також рішення про внесення змін і доповнень до нього;

3) ухвалює фінансовий план і річний фінансовий звіт вищого навчального закладу;

4) визначає систему та затверджує процедури внутрішнього забезпечення якості вищої освіти;

5) ухвалює рішення про розміщення власних надходжень у територіальних органах центрального органу виконавчої влади у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, або в банківських установах;

6) ухвалює за поданням керівника вищого навчального закладу рішення про утворення, реорганізацію та ліквідацію структурних підрозділів;

7) обирає за конкурсом таємним голосуванням на посади деканів, завідувачів (начальників) кафедр, професорів і доцентів, директора бібліотеки, керівників філій;

8) затверджує освітні програми та навчальні плани для кожного рівня вищої освіти та спеціальності;

9) ухвалює рішення з питань організації освітнього процесу, визначає строки навчання на відповідних рівнях;

10) затверджує зразок та порядок виготовлення власного документа про вищу освіту, положення про процедуру і підстави для його видачі випускникам, а також зразки, порядок виготовлення, процедуру і підстави для видачі випускникам спільних і подвійних дипломів;

11) ухвалює основні напрями проведення наукових досліджень та інноваційної діяльності;

12) оцінює науково-педагогічну діяльність структурних підрозділів;

13) присвоює вчені звання професора, доцента та старшого дослідника і подає відповідні рішення на затвердження до атестаційної колегії центрального органу виконавчої влади у сфері освіти і науки;

14) приймає остаточні рішення про визнання іноземних документів про вищу освіту, наукові ступені та вчені звання під час прийняття на роботу педагогічних, наукових, науково-педагогічних та інших працівників, а також під час зарахування вступників на навчання;

15) має право вносити подання про відкликання керівника вищого навчального закладу з підстав, передбачених законодавством, статутом вищого навчального закладу, контрактом, яке розглядається вищим колегіальним органом громадського самоврядування вищого навчального закладу;

16) розглядає інші питання діяльності вищого навчального закладу відповідно до його статуту».

Практика показує, що в силу такого підходу до формування вченої ради, її широких повноважень, великого спектра проблем, що вимагає узгодженої діяльності різних посадових осіб і структурних підрозділів, необхідності координації їх роботи для підготовки питань до розгляду, найбільш ефективним головою вченої ради є ректор. Відповідно до принципу автономності ВНЗ, питання голови вченої ради має вирішувати сама вчена рада університету. Слід враховувати, що далеко не кожен професор хоче і може займатися управлінськими питаннями, а головування у вченій раді не має нічого спільного із веденням засідання наукової конференції чи спеціалізованої вченої ради із правом захисту дисертацій, воно вимагає значного управлінського досвіду, вміння поєднувати різні функції, оскільки під час засідання виникає чимало питань, що потребують прийняття відповідних управлінських рішень.

Досвід інших країн, зокрема, Німеччини, свідчить, що – за умови розподілу повноважень між вченою радою та адміністративною радою університету – вчену раду може очолювати найбільш авторитетний вчений університету. З цим важко не погодитися, якщо вчена рада за назвою і за повноваженнями відповідатиме статусу «вченої» і так само, як в німецьких університетах, розглядатиме питання розвитку науки, наукові видання і зміст освітніх програм. Цілком логічно, що загальні збори (конференція) колективу є законодавчим органом університету, а вчена та адміністративна рада – виконавчими органами, які забезпечують реалізацію університетської стратегії та здійснюють вироблення управлінських рішень відповідно до розподілу повноважень. За цією моделлю ректор буде головою адміністративної ради (ректорату), провідний вчений – очолить вчену раду, а конференція обиратиме голову, який керуватиме її роботою.

Реалізація законодавчої ініціативи, що не має на меті здійснити перехід до найвищого рівня управлінської культури – лідерства, а скерована лише на перерозподіл функціональних повноважень всупереч логіці функціонування університетів, неодмінно призведе до порушення принципів автономії, створить умови нечуваного управлінського хаосу, тож така ініціатива не має права бути реалізованою.

Система управління університетами вироблялася упродовж багатьох років, вона забезпечила збереження університетів від руйнування у найбільш складні 90-ті роки ХХ століття, і навіть уможливила розвиток багатьох із них.

Серед українських ректорів є чимало таких, які самовіддано служили освіті і науці. Є й такі, що заслуговують інших оцінок, але де їх немає? Тож чи потрібно ставити під загрозу тріумвірату кожен український університет?

Не ставлю під сумнів, що модель управління ВНЗ потребує постійного удосконалення, проте воно має бути зваженим, системним та цілеспрямованим.

У найближчі п’ять років відбудеться оновлення майже усього ректорського корпусу, що актуалізує необхідність системи підготовки професійних лідерів для вищої освіти та підвищення рівня їх управлінської культури. На часі питання створення ректорської академії лідерства. Держава гостро потребує добре підготовлених професіоналів-керівників нової формації. Зрештою, настав час переходу до професіоналізації управління освітою, у тому числі на всіх рівнях університету: від головного бухгалтера, завідувача науково-навчального центру, завідувача кафедри, декана/директора до ректора. Не кожен професор може і хоче завідувати кафедрою, зайняти посаду декана чи ректора, а тим більше виконувати обов’язки голови вченої ради на громадських засадах. А інколи амбіції вчених обіймати адміністративні посади в університетській ієрархії призводять до неефективності роботи цілих структур.

Управління є специфічним видом професійної діяльності, а не хобі, яким займаються у проміжках між основним родом занять. З цієї причини вважаю за необхідне скасувати «загальнонародні» вибори ректора і передати власникам університетів право проведення конкурсу на заміщення посади керівника навчального закладу з-поміж підготовлених професіоналів. Важливо поєднати вплив колективу вищого навчального закладу на вибір кандидатури керівника із правом власника на остаточне рішення. Це допоможе розірвати замкнене коло колективної безвідповідальності та подолати інертне ставлення до вкрай назрілих змін в українських університетах.

Нині гостро постає питання з введенням дійсно актуальних посад в університетах, які сприятимуть їх реформуванню. Йдеться про керівників освітніх програм, що дозволить забезпечити їх запровадження без створення кафедр й дасть певну економію коштів. Зростання питомої ваги самостійної роботи студентів і розширення можливостей цифрових технологій потребує введення посад тьюторів, а також менеджерів е-навчання.

Згубною для факультетів та інститутів є пропозиція обирати деканів кулуарно, лише за участі членів вчених рад. Це може призвести як до «картельних змов» всередині вчених рад (які, на жаль, нерідко обираються за принципом особистої прихильності до керівника і за таких умов стають його «кишеньковими» структурами), так і до протистояння між кулуарно обраними деканами й ректоратом, а головне – між менеджерами середньої ланки та професорсько-викладацьким колективом. Ледь не підпільно обраний керівник не буде сприйнятий і студентами. На сьогодні діє прозора і демократична процедура обрання керівника зборами колективу факультету та затвердження вченою радою університету.

Мій ректорський і управлінський досвід загалом, що нараховує 34 роки, з яких - переважна більшість у ролі першого керівника, засвідчує, що керівники структур, які бояться думки свого колективу, ніколи не будуть ефективними й успішними, оскільки лише прозорість управлінських рішень для колективу та можливість людей без побоювань висловлювати власні позиції виступають рушіями розвитку. На посаді ректора університету я ініціював і наполіг на тому, щоб мої щорічні звіти, а також звіти директорів інститутів, деканів факультетів оцінювалися таємним голосуванням делегатів конференції трудового колективу (зборів). Ефективною є процедура таємного обрання деканів/ директорів, керівників кафедр, лабораторій, що унеможливлює одноосібні рішення. На якість середньої менеджерської ланки впливають не кулуарщина та підпільні домовленості, а довіра колективу, опитування думки людей з метою прийняття управлінських рішень, лідерські програми навчання управлінської команди, перспективна робота з кадровим резервом, адаптаційні тренінги для усіх нових членів колективу. Не думаю, що за таких обставин норма кулуарних виборів деканів або директорів буде прийнятною для колективу.

Запропоновані зміни до Закону про вищу освіту породжують низку логічних запитань: насамперед, а яка ж мета пропонованих змін? Чому пропонуються несистемні речі? Чи маємо ми право знехтувати принципами функціонування вищої освіти на догоду тимчасовим проектам?

Так, університетська освіта сьогодні потребує змін, проте потенціал для них уже закладено у нещодавно прийнятому Законі про вищу освіту. Практика його імплементації показала, що він потребує удосконалення, але цілісного, не фрагментарного, спрямованого на досягнення високої конкурентоспроможності вищої школи та її випускників, досягнення найвищого рівня управлінської ефективності заради забезпечення відповідності вищої освіти потребам особистості та майбутнього української держави. 

Віктор Огнев’юк, ректор Київського університету імені Бориса Грінченка,

 

доктор філософських наук,  професор, академік НАПН України. 

05.05.2017
Віктор Огнев'юк
*
Наверх
Точка зору Аналітика Блоги Форум
Kenmore White 17" Microwave Kenmore 17" Microwave
Rated 4.5/5 based on 1267 customer reviews