Укр Рус

Дата: 20.08.2018

Голосування

У старшій школі слід відмовитись від традиційної класно-урочної системи з тим, щоб в учнів з’явилась реальна можливість рухатись за індивідуальною освітньою траєкторією

Строительная доска объявлений на сайте fortstroi.com.ua
Как заработать на недвижимости, подробнее на сайте comintour.net
Придомовая территория, норматив здесь http://stroidom-shop.ru/pravila/pridomovaya-territoriya.html

Підписка на новини

Батьківський рух як сила змін

Автор:
Віктор Громовий, Андрій Близнюк
Опубліковано
19.06.2018

Віктор Громовий: Ви є  організатором ГО «Батьківська спілка» та групи з такою ж назвою (близько 5 тис. учасників) у ФБ, яка є взірцем толерантності та конструктиву. https://www.facebook.com/groups/bspilka/?source_id=140267163373969

Яка мета та основні напрямки активності цієї групи?

Андрій Близнюк:  Ідея створення ГО «Батьківська спілка» та групи з такою ж назвою в ФБ виникла, коли настав час віддавати дитину до школи. З моменту її народження я 80% часу витрачав на виховання та освіту своєї дитини. Відгуки батьків та власні спостереження за ситуацією в шкільній освіті, а також у вихованні дітей призвели мене до розуміння, що всі мої зусилля можуть зійти нанівець у перші ж шкільні роки, а за час навчання у школі дитина отримає морально-психологічні, а, можливо, і фізичні травми, які суттєво ускладнять її життя.

Дякувати Богу та Міністру освіти, пані Гриневич, в Україні з’явилась відносна свобода в освіті й розпочався розквіт приватної освіти. Але я розумію, що дитина не буде жити в тепличних умовах і рано чи пізно їй доведеться адаптовуватись у нашому травмованому та недокоханому суспільстві.

Зважаючи на суттєвий досвід в громадському секторі у мене та моїх партнерів, а також небайдужість до країни, в який ми живемо і прагнення змін, було прийняте рішення створити громадську організацію, яка буде впритул займатися змінами суспільства.

А зміни мають йти з дитинства. У всіх вже є «мозоль» на фінський досвід, але не втримаюсь і наведу один приклад. Коли я нещодавно спілкувався з одним з провідних освітян Фінляндії, він мені пояснив, що в цій країні існує правило: «Якщо в суспільстві з’являються проблеми, їх витоки потрібно шукати в школі». Саме тому в цій країні вчитель – дуже поважна професія і має високий статус в суспільстві.

Такої ж думки дійшли ми, оцінюючи ситуацію в Україні. Саме в освіті та вихованні знаходяться витоки основних проблем в українського суспільства: рабська психологія, повага до права сили, а не до сили права, неосвіченість, неспроможність доводити до кінця своє прагнення до змін тощо. І наше майбутнє через 10-15 років напряму залежить від того, чому зараз ми вчимо наших дітей. Тому єдина надія на зміни в цій країні – це діти які зараз починають вчитися. Це наше майбутнє і виключно від нас залежить, яким воно буде. Не від Уряду чи світового закулісся, чи ще якихось зовнішніх чи внутрішніх ворогів, а саме від батьків та вчителів.

Водночас, обираючи спеціалізацію нашої громадської організації та аналізуючи процеси, які відбуваються, ми дійшли висновку, що проблема освіти та виховання комплексна і ключову функцію в ній відіграють батьки. Саме тому, ми створили не Асоціацію шкіл чи захисту дітей, а саме Батьківську спілку. Адже саме від батьків залежить замовлення на правильну освіту та виховання, які б базувались на принципах іншого майбутнього.

Тому основною метою нашої Громадської організації є формування мережі батьків та освітян для спільного творення змін в освіті та вихованні наших дітей. Заради цього ми мусимо об’єднатися, адже всі проблеми в цій царині – це ланки одного ланцюга, який починається з батьківського розуміння.


Віктор Громовий: 
Розкажіть про «EduClub. Навчальний проект для освітян». Я бачив запрошення до клубу директорів «Ефективні практики взаємодії школи та батьків» та на тренінг для директорів приватних навчальних закладів…

Андрій Близнюк: Так, наразі в Законі України "Про освіту" з’явилось поняття «батьки як замовники освітньої послуги». Водночас, батьки здебільшого розуміють цей термін як обов’язок щось вимагати від школи або вчителя (негативний досвід ображеного споживача).

Але, в повсякденному житті замовлення будь-якої послуги має декілька етапів:

1. Створення технічного завдання. Що саме ми хочемо отримати від цієї послуги в результаті? Насправді більшість батьків тут рухається в радянському стандарті поведінки – позбутися дитини на 11 років, щоб не заважала працювати, надалі «засунути» її в ВНЗ, а потім влаштувати до друзів чи родичів на роботу. І батьківська функція виконана. Але світ вже змінився і такий підхід наразі несе загрозу та величезну шкоду в першу чергу самій дитині!

2. Забезпечення виконавця послуги необхідними ресурсами. Знання, навички, матеріальні ресурси, кадрові. В Україні навпаки вважається, що школа зобов’язана, а батьки тільки вимагають. Це хибний шлях, але спільного розуміння іншого шляху поки що немає.

3. Створити контрольні точки, тобто забезпечити контроль на кожній стадії процесу виконання послуг, щоб вчасно скоригувати шлях до результату. В освіті сьогодні батьки майже не впливають на навчальні процеси, хоча мають такі права згідно з законодавством. Самоврядування як батьківське, так і учнівське також існує здебільшого на папері.

Лише за умови виконання попередніх пунктів можна вимагати якісного результату, знову ж таки, маючи інструменти впливу на виконавця, який результат не забезпечив.

Звісно, в ситуації з замовленням освітньої послуги ми не маємо права на помилку. Адже дитина в школу йде один раз. І ціна помилки – доля дитини. Ось чому широкі верстви суспільства мають єднатися навколо цієї проблеми. І в першу чергу батьки, адже це їх діти!

Наш проект «EDU CLUB» створено саме з метою забезпечення навчальних закладів необхідними ресурсами для якісного виконання освітньої послуги. Крім того, це елемент тої мережі батьків та освітян, яку ми будуємо для спільного творення технічного завдання та змін в освіті. Адже держава не спроможна інституціонально та бюрократично провести якісні зміни в освіті без батьків та самих освітян.

В «EDU CLUB» ми підтримуємо навчальні заклади. Наразі звичайним неформальним спілкуванням, для якого Клуб виступає незалежною платформою. У цьому спілкуванні ми намагаємось транслювати на широкий загал освітянської спільноти найкращі практики та практичний досвід успішних освітян.

З наступного року плануємо вже більш широкий спектр підтримки, адже навчальним закладам надали автономію, але вони не знають, що з нею робити. А деякі навчальні заклади потрібно захищати від свавілля непрофесійних та корумпованих чиновників. Ми цим вже займаємось.

 

Віктор Громовий: Деякі «мамські групи» є концентрацією негативу: усе погано, всі злодії, стоп побори… Ви ж представляєте конструктив. Як боротися із відвертими популістами, які на реставрації пролетарських підходів, мабуть, хочуть нажити політичний капітал?

Андрій Близнюк:  Справа тут не в політичному капіталі. Є одна група, на яку ви натякаєте і, насправді, я радію, що така група у Фейсбуці є, що вона численна та її читають всі учасники процесу. Адже перегин та нерозуміння є всюди – як серед батьків, так і серед освітян.

 Є освітяни, які вважають себе найрозумнішими, найдосвідченішими та не бажають конструктиву. Є відверто непрофесійні чиновники, які знаходяться не на своїх місцях. Тому я вважаю цю групу дуже корисною. Адже вона стала своєрідним «жупелом» для таких освітян та чиновників, своєрідним «примусом до миру» та простимулювала бажання прислухатись до думок батьківської спільноти. Вона також здійснює оперативне інформування про «пожежні ситуації» та перегини на місцях.

Але існування лише такої групи не достатньо. Ця група має досить вузький, хоча повторюся, дуже корисний напрямок, створюючи підґрунтя для появи освітян, які здатні прислухатися, здатні для діалогу та розуміння думки батьків і запиту суспільства.  А надалі потрібні вже конструктивні дії, адже суцільний конфлікт – це деструктив, від якого страждають в першу чергу діти.

Тому ми пристали на позицію конструктиву і спілкуємось з освітянами та батьками в конструктивному річищі, розробляючи спільну політику, як замовники освітньої послуги. До речі, кожен освітянин – це теж батько або мама, що суттєво допомагає в діалозі, створюючи єдину платформу для спілкування. Нам усім потрібно розуміти, що робити далі, після конфлікту? Куди рухаємось, що робимо, як взаємодіємо, на базі чого об’єднуємось? Наша організація саме над цим і працює.

Віктор Громовий: Багато директорів шкіл нарікають, що зараз відбуваєтьсясвідоме перенаправлення агресії батьків на найнезахищенішого –  на директора школи. Так, чиновники рятують свої дупи від гніву громади та отримують додаткові важелі для понукання й так зашуганими керівниками шкіл.  Що з цим робити?

 Андрій Близнюк: Ще раз повторюсь: батьки та освітяни мають об’єднуватись! Від цього виграють всі! Батьки отримуватимуть кращу освіту та школу для своїх дітей лише у випадку, коли не відриваються від шкільного життя, а, навпаки, братимуть у ньому активну участь.

Директор школи та вчителі, маючи ефективне батьківське самоврядування та діяльну громаду з максимальною кількістю прав, отримують захист від зовнішніх впливів, підтримку та нові ідеї, які сприятимуть змінам.

Я захоплююсь однією зі шкіл Києва, яка першою стала на шлях такої взаємодії. Батьки та школа стали єдиною командою, де школа спирається на підтримку батьків, враховує думку та наділяє батьків правами. Ця співпраця допомагає школі стати сильною, прогресивною, фінансово забезпеченою (вони навіть Громадський бюджет Києва виграли), без конфліктів та поборів. Тому ми навіть запрошували на наш Клуб директорів директорку цієї школи поділитися досвідом співпраці з батьками з колегами з інших шкіл. Досвід дуже успішний і правильний. Вважаю, що цей приклад вартий наслідування! Ключовим в її спілкуванні з батьками є відкритість, оперативність реагування на питання, надання батькам максимальної ваги в шкільному житті. І батьки відповідають взаємністю. Цей принцип вже давно використовується в приватних школах та має назву «клієнтоорієнтований підхід». А от у державних «пострадянських» школах до такого ще не звикли. Хоча світ змінився і директори, які не орієнтуються на батьків, не дають їм свободи та не захоплюють шкільним життям, у першу чергу ускладнюють собі ж життя.

 Віктор Громовий: Партнерство заради дітей замість огульного «розмазування по стінці» вчителів(фраза не моя,  з батьківського форуму на якому саме це робили), це вже інший рівень розуміння ролі батьківського руху й інший рівень відповідальності. Не секрет, що багато батьків воліли б мати школу як безкоштовну камеру зберігання для їх власних дітей. Чи готовий наш широкий батьківський загал до відповідального батьківства і до ефективного партнерства?

Андрій Близнюк: Потрібно готувати. В Україні ніхто не навчає батьків бути батьками. Батьківство рухається за шаблоном. Як виховували нас, так і ми виховуємо дітей. Всі батьки знаходяться в таких собі «rat race», але варто якось зупинитись та відрефлексувати своє життя. І, до речі, важлива допомога та підтримка батькам в цьому напрямку може йти саме від освітян.

Наразі батьки, які починають рефлексувати та розуміти недосконалість, не мають достатньо інструментів для впливу на ситуацію. Тому ті, хто має час та гроші, створює свої приватні та альтернативні школи. Інші намагаються впливати на школу через конфлікти, але це відбувається «точково» і не вирішує проблеми в цілому.

Саме тому потрібна широка платформа, громадська організація, яка стає для батьків інструментом впливу на процеси в державі. Наша організація саме і стала таким інструментом.

Ми чудово обізнані в механізмах впливу. Адже, по-перше, є величезний досвід лобіювання та впливу на державні процеси, а, по-друге, ми є платформою, незалежною від держави, системи освіти, а також будь яких політичних сил тощо. Водночас, ми всіх об’єднуємо. Навіть більше, наразі ми є представником в Україні Європейської асоціації батьків, тому можемо поєднувати провідний міжнародний досвід освіти та батьківства, а також впливати на процеси в Україні з боку міжнародної спільноти.

Віктор Громовий: Як реально зробити батьків повноцінними учасниками освітнього процесу?

Андрій Близнюк: Це питання є дуже актуальним у світі. І досвід України в цьому питанні, на диво, став провідним. На конференції Європейської асоціації батьків (ЄАБ) питання залучення батьків до освітнього процесу було одним з найболючіших, адже в більшості країн є проблема:  батьки ставляться до школи як до «камери зберігання».

Здебільшого школа викликає батьків, щоб розповісти, які погані у них діти. Якщо школа асоціюється у батьків з негативним емоціями, навіщо там зайвий раз з’являтись?

Зовсім інша ситуація розпочинається, коли батьків викликають до школи, щоб розповісти, як школа пишається їх дитиною! Які досягнення у неї та як школа вдячна батькам за виховання такої чудової та талановитої дитини. В кожній дитині можна знайти щось яскраве, якийсь талант. І якщо школа концентрується на цьому, на підтримці та розвитку особистих талантів кожної дитини, місця для негативу в школі не залишається. А батьки будуть з нетерпінням завжди очікувати можливість прийти до школи зайвий раз та послухати яка в них чудова, яскрава, талановита дитина і які вони круті батьки, що виховали таку дитину. Наступним кроком в більшості випадків стає ініціатива від батьків зробити щось добре для школи.

І тут варто максимально підтримати ці ініціативи та надати батькам максимум можливостей для творчості та впливу на процеси!

Залучити їх дуже просто. Запросити їх до батьківського самоврядування, до проведення уроків в школі, до організації творчого позашкільного часу, запросити їх в якості менторів – наставників для дітей.

Ці рецепти стали відкриттям для європейців, на моє величезне здивування. Вони навіть готові приїхати в Україну та навчатись цього досвіду практично, а представники Фінляндії, яких запрошують вчити українських вчителів, сказали, що це найважливіше і єдине тепер, чому потрібно вчити українців – це те, що в нас вже є найкращі рецепти, тому не копіюйте чиїсь помилки, а створюйте своє і це буде найкращим способом розвитком!

Сьогодні в нас вже є школи, які застосовують ці рецепти на практиці. Результати насправді дивовижні!

Віктор Громовий: Ви є організатором руху «Не Бий Дитину». Наскільки, на ваш погляд, проблема фізичного і психологічного насильства у сім’ях є актуальною для України?

Андрій Близнюк: Дуже актуальна! 62% дітей в Україні зазнають одного або декількох видів насильства за своє життя!

Але наш проект створено не тому, що нам шкода дітей. Ми були вражені, коли на одному з наших фестивалів провели опитування серед дітей «Чи можна бити дітей?», і багато з них відповіли, що можна і потрібно, якщо вони не слухаються. Діти просто не знають, що може бути інакше, тому сприймають це як норму. Тому варто називати насильство своїми іменами. Запотиличник – це насильство. «По попі» - це також насильство. Порівняння своєї дитини з іншою – це також насильство, психологічне. А ще є економічне та інші види. Але насильство щодо дітей - це загальносуспільна проблема і, на мою думку, це коріння всіх проблем України сьогодні! Адже застосовуючи насильство у вихованні дітей ми виховуємо декілька негативних «патернів»:

1.      Б’ємо дітей, тому що любимо.

Дитина розуміє – б’є, значить любить. У дорослому житті це побутове та домашнє насильство до коханої людини та до своїх дітей.

2.      Зриваємось на дітей, коли вони цього не заслуговують.

Діти розуміють, що не можуть вдарити у відповідь, тому що батьки сильніше. Але якось діти стають сильнішими й батьки припиняють фізичне насильство. Це виховує в дитині повагу до права сили. Колись дитина вдарить у відповідь. Але навіть, якщо не вдарить, буде розуміти, що завжди правий той, хто сильніше. Саме тому сьогодні в українському суспільстві вершиною успіху є посада депутата, судді чи прокурора. Адже вони можуть ігнорувати закони, або викручувати в свою сторону, вони сильні (грошима, владою тощо), а тому праві навіть, коли роблять незаконні дії. У результаті ми отримуємо хамство, зловживання владою, корупцію та суцільну зневагу в суспільстві.

3.      Ми змалку привчаємо дитину, що ініціатива може бути покарана.

Виховуючи таким чином рабську психологію в суспільстві. І школа лише поглиблює ці тенденції, не даючи розвитку батьківському та учнівському самоврядуванню. Сюди додається надмірна опіка. В результаті ми отримуємо дорослу людину, не спроможну до ініціативи, відстоювання власної думки, яка очікує на прихід «доброго царя», який прийде та все зробить так, як треба. До речі, чіткого розуміння, як треба, у цих людей також немає. І в суспільстві зростає негатив.

4.      Булінг – це реакція на агресію.

 Булери здебільшого – діти які б’ють, щоб не бути битими. Острах, що до них буде застосовуватись насильство за прикладом сім’ї, є рушійною силою для застосування насильства першими до інших. Адже якщо я можу образити іншого, я сильніший. Знову ж таки, в Україні дуже слабка, майже відсутня, інфраструктура для самореалізації дітей. Звідси ці бійки заради лайків у фейсбуці.

Тому проблема є питанням виживання нашого суспільства. І якщо ми виховаємо хоча б одне не бите покоління, країна зміниться радикально! Наше суспільство недокохане. Більшості людей не вистачає любові, підтримки. Зокрема самим батькам, вчителям та директорам шкіл, а відповідно, не може надати підтримку той, кому її не вистачає. Ми отримуємо суспільство ненависті. Водночас, надати підтримку дуже просто. І саме так можна самореалізовуватись і допомагати іншим.

Ти сильніший у випадку, якщо можеш допомогти, а не тоді, коли можеш образити. Це ключовий меседж, який має бути до дітей. І навчатись цьому діти будуть виключно на прикладі дорослих – батьків, освітян, оточення.

Ми маємо задати приклади, якими варто пишатись. Ми можемо вибудувати суспільство підтримки. Батьки можуть підтримувати освітян, а освітяни батьків. І спільним прикладом надихати дітей на підтримку.

У цьому проекті ми не засуджуємо батьків. Ми їх розуміємо та надаємо підтримку. Розуміння, що насильство – не вихід, що можна і варто по іншому. Що конфлікти та застосування сили – не єдиний та не найкращий спосіб вирішення проблем і варто навчати дітей іншого, власним прикладом. Адже Повага в країні починається з Поваги до дитини!

Віктор Громовий: Робота в агресивному середовищі все менше і менше приваблює молодь, тож незабаром молода людина в школі виглядатиме як марсіанин. Що має зробити наш соціум для того, щоб молодь побачила для себе перспективу саме у школі?

Андрій Близнюк:  Мені дуже сподобалось рішення «Якщо є проблема в суспільстві, коріння проблеми потрібно шукати в школі». Лише такий підхід держави може підняти престиж професії вчителя. Адже це дійсно найважливіша професія. Єдина професія, яка працює з нашим майбутнім та формує його. І суспільство має зрозуміти, що ми формуємо наше майбутнє через наших дітей та освіту. Тому професія вчителя найважливіша і найкрутіша. Має бути конкурсний відбір на посаду вчителя, високі вимоги до вчителя як до особистості та комплексна та всебічна підтримка та повага до вчителів. Тоді ми отримаємо суспільство, в якому найголовнішими цінностями будуть повага, розуміння та підтримка.

А ще ми створили проект «Менторство в ВНЗ». За цим проектом директори та власники приватних шкіл приходять до ВНЗ спілкуватись зі студентами на тему: «Чому круто бути вчителем». І я Вам скажу, що після декількох зустрічей в мене настільки змінилось сприйняття цієї професії, що я сам забажав вчителювати. Це дійсно найголовніша та найкрутіша професія в світі!

Ми запропонували Міністру освіти зробити цей проект всеукраїнським, але, на жаль, вона протягом вже 2 місяців не знайшла часу поспілкуватись з цього приводу. Здається, для неї є важливіші речі, ніж підготовка вчителів та підняття престижу та рівню професії… Ну і вибори незабаром, тому взагалі часу на це не буде.

Але ми цей проект реалізуємо, адже є багато небайдужих людей в суспільстві та в освіті, які нас підтримують, а від держави ми вже давно нічого не очікуємо…

Віктор Громовий: Чомусь у частини наших батьків утвердився шаблон про безплатність усього, що пов'язано зі шкільною освітою там, на Заході. Наші батьки не вірять, коли я розповідаю, що, наприклад, у німецькій гімназії Neuen Gymnasium Bochum боксики для зберігання речей батьки орендують для своїх дітей(17 євро у рік коштує це задоволення). Чи у початковій школі Waldschule ("Лісова школа") у м. Бохумі директор може сказати батькам: цей тренінг коштує 1600 €, школа може оплатити лише половину цієї суми, тож оплату ще 800 € візьміть на себе.

Звісно, ніхто «поборами» там в школах не займається і ніхто з батьків не сприймає як «побори» свою участь у фінансовій підтримці навчання власних дітей.

Знаєте як батьки збирають ці 800 €?!

Вони печуть вафлі! Кожні 2-3 тижні у школі "день вафель". Хтось із батьків приносить тісто(рецепт є на сайті школи), хтось приходить випікати… Одна вафля коштує 50 центів, а кожна дитина купує одну-дві-три вафлі. У школи близько 400 дітей та кілька десятків учителів, тож якраз і надбираються потрібні 800 €.

Про те, що в ті й же німецькій школі, страшно сказати, під час освітнього процесу постійно влаштовуються якісь шоу, на кшталт "Чарівний барабан" чи Лоліпоп-цирк(7€ - дорослі, 5€ - діти за вхід), теж мовчу. Так, за все доводиться платити, але діти щасливі, бо в школі круто!

А у перший день занять у школі всі купують дітям величезний кульок із солодощами(Schultüte).

І ще одне: в багатющій Німеччині не можуть собі дозволити витрачати гроші на харчування дітей у школі, тож усі носять ланч-боксики з дому.

Ніхто не "скігліть", усі й справно податки сплачують і докладають максимум зусиль на допомогу школі. Тому так і живуть. А ми чекаємо манни небесної.

Я ви ставитесь до такої практики фінансової підтримки школи з боку батьків?

Андрій Близнюк: А як Ви ставитесь до практики сплати податків у повному обсязі, коли можна обсяг скоротити, або взагалі працювати в тіні?

Проблема не у фінансовій підтримці, а у впливі батьків на освітні процеси в навчальному закладі та розумінні, куди та на які потреби йдуть гроші. Якщо батьки не мають впливу на процеси та розуміють, що гроші йдуть на непродуктивні речі, вони звісно будуть проти цього! Наразі підприємці уникають оподаткування чи прагнуть його мінімізувати не тому, що вони злодії, а тому, що злодії отримують в розпорядження ці кошти й банально розкрадають. Мільярди виводяться з економіки України, а підприємцям намагаються скасувати єдиний податок, щоб задушити саме малий та середній бізнес. Навіщо в цій ситуації продовжувати сплату податків державі? Мільярди виділяються в бюджеті на освіту, ще стільки ж йде поборами з батьків, а освіта в занепаді. Тож навіщо здавати гроші? Якщо з цього немає жодної користі та розвитку?

Зовсім інша ситуація могла б бути, якби в кожній школі була створена реальна (а не на папері), піклувальна рада з батьків та випускників школи. Яка б виконувала функцію замовника освітньої послуги. Тобто визначала для школи шляхи розвитку, очікуваний результат і підтримувала б ресурсом.  На моє переконання, від держави має йти фінансування на підтримку функціонування навчального закладу, а від батьків – на його розвиток! Але у батьків мають бути відповідні права. І надання цих прав є можливим навіть без державних рішень, на рівні директорів навчальних закладів в межах чинного законодавства.

Провідні світові ВНЗ стали найбагатшими підприємствами завдяки недержавному фінансуванню. І наші школи можуть стати провідними в світі завдяки таким механізмам. Але має бути воля та бажання директорів шкіл. Деякі школи, як я вже казав, починають йти цим шляхом. І мають дуже успішні практики фандрайзингу у співпраці з батьками. Не поборів, а цивілізованого, якісного та ефективного фандрайзингу.

А в деяких школах у директорів навіть Фейсбуку немає… Бо їм для роботи достатньо листів з управління освіти. Здається, якщо управління освіти ліквідують, деякі директори опиняться у безпорадному стані і абсолютно не знатимуть що робити. Мені вони нагадують зашорених коней, які не спроможні рухатись без візниці та помруть від голоду та спраги посеред поля з річкою поряд, якщо візниця їх не напоїть та не нагодує.

Тому я дуже високо ціную Вашу боротьбу з бюрократизавром в освіті та всіляко готовий її підтримувати! Але наші люди, здебільшого, не готові до волі. Вони настільки звикли бути рабами, що наразі воля для них – це як несподіване скасовування кріпацтва. Наступного дня буде бунт і всі проситимуться назад, до господаря, який знає і може чітко направити у питанні «Що робити». Навіть, якщо це буде хибний шлях, але проблема вибору та відповідальності буде відсутня й це суттєве полегшить ї життя.  Звісно, не так легко відмовитись від  звички, яку виробляли роками.

Тому наші проекти є дуже важливими для батьків, освітян та дітей. Адже ми граємо «в довгу» з тим, щоб сприяти вихованню покоління вільних людей нової країни.

Батьківський рух як сила змін
Батьківський рух як сила змін

Віктор Громовий: Ви є  організатором ГО «Батьківська спілка» та групи з такою ж назвою (близько 5 тис. учасників) у ФБ, яка є взірцем толерантності та конструктиву. https://www.facebook.com/groups/bspilka/?source_id=140267163373969

Яка мета та основні напрямки активності цієї групи?

Андрій Близнюк:  Ідея створення ГО «Батьківська спілка» та групи з такою ж назвою в ФБ виникла, коли настав час віддавати дитину до школи. З моменту її народження я 80% часу витрачав на виховання та освіту своєї дитини. Відгуки батьків та власні спостереження за ситуацією в шкільній освіті, а також у вихованні дітей призвели мене до розуміння, що всі мої зусилля можуть зійти нанівець у перші ж шкільні роки, а за час навчання у школі дитина отримає морально-психологічні, а, можливо, і фізичні травми, які суттєво ускладнять її життя.

Дякувати Богу та Міністру освіти, пані Гриневич, в Україні з’явилась відносна свобода в освіті й розпочався розквіт приватної освіти. Але я розумію, що дитина не буде жити в тепличних умовах і рано чи пізно їй доведеться адаптовуватись у нашому травмованому та недокоханому суспільстві.

Зважаючи на суттєвий досвід в громадському секторі у мене та моїх партнерів, а також небайдужість до країни, в який ми живемо і прагнення змін, було прийняте рішення створити громадську організацію, яка буде впритул займатися змінами суспільства.

А зміни мають йти з дитинства. У всіх вже є «мозоль» на фінський досвід, але не втримаюсь і наведу один приклад. Коли я нещодавно спілкувався з одним з провідних освітян Фінляндії, він мені пояснив, що в цій країні існує правило: «Якщо в суспільстві з’являються проблеми, їх витоки потрібно шукати в школі». Саме тому в цій країні вчитель – дуже поважна професія і має високий статус в суспільстві.

Такої ж думки дійшли ми, оцінюючи ситуацію в Україні. Саме в освіті та вихованні знаходяться витоки основних проблем в українського суспільства: рабська психологія, повага до права сили, а не до сили права, неосвіченість, неспроможність доводити до кінця своє прагнення до змін тощо. І наше майбутнє через 10-15 років напряму залежить від того, чому зараз ми вчимо наших дітей. Тому єдина надія на зміни в цій країні – це діти які зараз починають вчитися. Це наше майбутнє і виключно від нас залежить, яким воно буде. Не від Уряду чи світового закулісся, чи ще якихось зовнішніх чи внутрішніх ворогів, а саме від батьків та вчителів.

Водночас, обираючи спеціалізацію нашої громадської організації та аналізуючи процеси, які відбуваються, ми дійшли висновку, що проблема освіти та виховання комплексна і ключову функцію в ній відіграють батьки. Саме тому, ми створили не Асоціацію шкіл чи захисту дітей, а саме Батьківську спілку. Адже саме від батьків залежить замовлення на правильну освіту та виховання, які б базувались на принципах іншого майбутнього.

Тому основною метою нашої Громадської організації є формування мережі батьків та освітян для спільного творення змін в освіті та вихованні наших дітей. Заради цього ми мусимо об’єднатися, адже всі проблеми в цій царині – це ланки одного ланцюга, який починається з батьківського розуміння.


Віктор Громовий: 
Розкажіть про «EduClub. Навчальний проект для освітян». Я бачив запрошення до клубу директорів «Ефективні практики взаємодії школи та батьків» та на тренінг для директорів приватних навчальних закладів…

Андрій Близнюк: Так, наразі в Законі України "Про освіту" з’явилось поняття «батьки як замовники освітньої послуги». Водночас, батьки здебільшого розуміють цей термін як обов’язок щось вимагати від школи або вчителя (негативний досвід ображеного споживача).

Але, в повсякденному житті замовлення будь-якої послуги має декілька етапів:

1. Створення технічного завдання. Що саме ми хочемо отримати від цієї послуги в результаті? Насправді більшість батьків тут рухається в радянському стандарті поведінки – позбутися дитини на 11 років, щоб не заважала працювати, надалі «засунути» її в ВНЗ, а потім влаштувати до друзів чи родичів на роботу. І батьківська функція виконана. Але світ вже змінився і такий підхід наразі несе загрозу та величезну шкоду в першу чергу самій дитині!

2. Забезпечення виконавця послуги необхідними ресурсами. Знання, навички, матеріальні ресурси, кадрові. В Україні навпаки вважається, що школа зобов’язана, а батьки тільки вимагають. Це хибний шлях, але спільного розуміння іншого шляху поки що немає.

3. Створити контрольні точки, тобто забезпечити контроль на кожній стадії процесу виконання послуг, щоб вчасно скоригувати шлях до результату. В освіті сьогодні батьки майже не впливають на навчальні процеси, хоча мають такі права згідно з законодавством. Самоврядування як батьківське, так і учнівське також існує здебільшого на папері.

Лише за умови виконання попередніх пунктів можна вимагати якісного результату, знову ж таки, маючи інструменти впливу на виконавця, який результат не забезпечив.

Звісно, в ситуації з замовленням освітньої послуги ми не маємо права на помилку. Адже дитина в школу йде один раз. І ціна помилки – доля дитини. Ось чому широкі верстви суспільства мають єднатися навколо цієї проблеми. І в першу чергу батьки, адже це їх діти!

Наш проект «EDU CLUB» створено саме з метою забезпечення навчальних закладів необхідними ресурсами для якісного виконання освітньої послуги. Крім того, це елемент тої мережі батьків та освітян, яку ми будуємо для спільного творення технічного завдання та змін в освіті. Адже держава не спроможна інституціонально та бюрократично провести якісні зміни в освіті без батьків та самих освітян.

В «EDU CLUB» ми підтримуємо навчальні заклади. Наразі звичайним неформальним спілкуванням, для якого Клуб виступає незалежною платформою. У цьому спілкуванні ми намагаємось транслювати на широкий загал освітянської спільноти найкращі практики та практичний досвід успішних освітян.

З наступного року плануємо вже більш широкий спектр підтримки, адже навчальним закладам надали автономію, але вони не знають, що з нею робити. А деякі навчальні заклади потрібно захищати від свавілля непрофесійних та корумпованих чиновників. Ми цим вже займаємось.

 

Віктор Громовий: Деякі «мамські групи» є концентрацією негативу: усе погано, всі злодії, стоп побори… Ви ж представляєте конструктив. Як боротися із відвертими популістами, які на реставрації пролетарських підходів, мабуть, хочуть нажити політичний капітал?

Андрій Близнюк:  Справа тут не в політичному капіталі. Є одна група, на яку ви натякаєте і, насправді, я радію, що така група у Фейсбуці є, що вона численна та її читають всі учасники процесу. Адже перегин та нерозуміння є всюди – як серед батьків, так і серед освітян.

 Є освітяни, які вважають себе найрозумнішими, найдосвідченішими та не бажають конструктиву. Є відверто непрофесійні чиновники, які знаходяться не на своїх місцях. Тому я вважаю цю групу дуже корисною. Адже вона стала своєрідним «жупелом» для таких освітян та чиновників, своєрідним «примусом до миру» та простимулювала бажання прислухатись до думок батьківської спільноти. Вона також здійснює оперативне інформування про «пожежні ситуації» та перегини на місцях.

Але існування лише такої групи не достатньо. Ця група має досить вузький, хоча повторюся, дуже корисний напрямок, створюючи підґрунтя для появи освітян, які здатні прислухатися, здатні для діалогу та розуміння думки батьків і запиту суспільства.  А надалі потрібні вже конструктивні дії, адже суцільний конфлікт – це деструктив, від якого страждають в першу чергу діти.

Тому ми пристали на позицію конструктиву і спілкуємось з освітянами та батьками в конструктивному річищі, розробляючи спільну політику, як замовники освітньої послуги. До речі, кожен освітянин – це теж батько або мама, що суттєво допомагає в діалозі, створюючи єдину платформу для спілкування. Нам усім потрібно розуміти, що робити далі, після конфлікту? Куди рухаємось, що робимо, як взаємодіємо, на базі чого об’єднуємось? Наша організація саме над цим і працює.

Віктор Громовий: Багато директорів шкіл нарікають, що зараз відбуваєтьсясвідоме перенаправлення агресії батьків на найнезахищенішого –  на директора школи. Так, чиновники рятують свої дупи від гніву громади та отримують додаткові важелі для понукання й так зашуганими керівниками шкіл.  Що з цим робити?

 Андрій Близнюк: Ще раз повторюсь: батьки та освітяни мають об’єднуватись! Від цього виграють всі! Батьки отримуватимуть кращу освіту та школу для своїх дітей лише у випадку, коли не відриваються від шкільного життя, а, навпаки, братимуть у ньому активну участь.

Директор школи та вчителі, маючи ефективне батьківське самоврядування та діяльну громаду з максимальною кількістю прав, отримують захист від зовнішніх впливів, підтримку та нові ідеї, які сприятимуть змінам.

Я захоплююсь однією зі шкіл Києва, яка першою стала на шлях такої взаємодії. Батьки та школа стали єдиною командою, де школа спирається на підтримку батьків, враховує думку та наділяє батьків правами. Ця співпраця допомагає школі стати сильною, прогресивною, фінансово забезпеченою (вони навіть Громадський бюджет Києва виграли), без конфліктів та поборів. Тому ми навіть запрошували на наш Клуб директорів директорку цієї школи поділитися досвідом співпраці з батьками з колегами з інших шкіл. Досвід дуже успішний і правильний. Вважаю, що цей приклад вартий наслідування! Ключовим в її спілкуванні з батьками є відкритість, оперативність реагування на питання, надання батькам максимальної ваги в шкільному житті. І батьки відповідають взаємністю. Цей принцип вже давно використовується в приватних школах та має назву «клієнтоорієнтований підхід». А от у державних «пострадянських» школах до такого ще не звикли. Хоча світ змінився і директори, які не орієнтуються на батьків, не дають їм свободи та не захоплюють шкільним життям, у першу чергу ускладнюють собі ж життя.

 Віктор Громовий: Партнерство заради дітей замість огульного «розмазування по стінці» вчителів(фраза не моя,  з батьківського форуму на якому саме це робили), це вже інший рівень розуміння ролі батьківського руху й інший рівень відповідальності. Не секрет, що багато батьків воліли б мати школу як безкоштовну камеру зберігання для їх власних дітей. Чи готовий наш широкий батьківський загал до відповідального батьківства і до ефективного партнерства?

Андрій Близнюк: Потрібно готувати. В Україні ніхто не навчає батьків бути батьками. Батьківство рухається за шаблоном. Як виховували нас, так і ми виховуємо дітей. Всі батьки знаходяться в таких собі «rat race», але варто якось зупинитись та відрефлексувати своє життя. І, до речі, важлива допомога та підтримка батькам в цьому напрямку може йти саме від освітян.

Наразі батьки, які починають рефлексувати та розуміти недосконалість, не мають достатньо інструментів для впливу на ситуацію. Тому ті, хто має час та гроші, створює свої приватні та альтернативні школи. Інші намагаються впливати на школу через конфлікти, але це відбувається «точково» і не вирішує проблеми в цілому.

Саме тому потрібна широка платформа, громадська організація, яка стає для батьків інструментом впливу на процеси в державі. Наша організація саме і стала таким інструментом.

Ми чудово обізнані в механізмах впливу. Адже, по-перше, є величезний досвід лобіювання та впливу на державні процеси, а, по-друге, ми є платформою, незалежною від держави, системи освіти, а також будь яких політичних сил тощо. Водночас, ми всіх об’єднуємо. Навіть більше, наразі ми є представником в Україні Європейської асоціації батьків, тому можемо поєднувати провідний міжнародний досвід освіти та батьківства, а також впливати на процеси в Україні з боку міжнародної спільноти.

Віктор Громовий: Як реально зробити батьків повноцінними учасниками освітнього процесу?

Андрій Близнюк: Це питання є дуже актуальним у світі. І досвід України в цьому питанні, на диво, став провідним. На конференції Європейської асоціації батьків (ЄАБ) питання залучення батьків до освітнього процесу було одним з найболючіших, адже в більшості країн є проблема:  батьки ставляться до школи як до «камери зберігання».

Здебільшого школа викликає батьків, щоб розповісти, які погані у них діти. Якщо школа асоціюється у батьків з негативним емоціями, навіщо там зайвий раз з’являтись?

Зовсім інша ситуація розпочинається, коли батьків викликають до школи, щоб розповісти, як школа пишається їх дитиною! Які досягнення у неї та як школа вдячна батькам за виховання такої чудової та талановитої дитини. В кожній дитині можна знайти щось яскраве, якийсь талант. І якщо школа концентрується на цьому, на підтримці та розвитку особистих талантів кожної дитини, місця для негативу в школі не залишається. А батьки будуть з нетерпінням завжди очікувати можливість прийти до школи зайвий раз та послухати яка в них чудова, яскрава, талановита дитина і які вони круті батьки, що виховали таку дитину. Наступним кроком в більшості випадків стає ініціатива від батьків зробити щось добре для школи.

І тут варто максимально підтримати ці ініціативи та надати батькам максимум можливостей для творчості та впливу на процеси!

Залучити їх дуже просто. Запросити їх до батьківського самоврядування, до проведення уроків в школі, до організації творчого позашкільного часу, запросити їх в якості менторів – наставників для дітей.

Ці рецепти стали відкриттям для європейців, на моє величезне здивування. Вони навіть готові приїхати в Україну та навчатись цього досвіду практично, а представники Фінляндії, яких запрошують вчити українських вчителів, сказали, що це найважливіше і єдине тепер, чому потрібно вчити українців – це те, що в нас вже є найкращі рецепти, тому не копіюйте чиїсь помилки, а створюйте своє і це буде найкращим способом розвитком!

Сьогодні в нас вже є школи, які застосовують ці рецепти на практиці. Результати насправді дивовижні!

Віктор Громовий: Ви є організатором руху «Не Бий Дитину». Наскільки, на ваш погляд, проблема фізичного і психологічного насильства у сім’ях є актуальною для України?

Андрій Близнюк: Дуже актуальна! 62% дітей в Україні зазнають одного або декількох видів насильства за своє життя!

Але наш проект створено не тому, що нам шкода дітей. Ми були вражені, коли на одному з наших фестивалів провели опитування серед дітей «Чи можна бити дітей?», і багато з них відповіли, що можна і потрібно, якщо вони не слухаються. Діти просто не знають, що може бути інакше, тому сприймають це як норму. Тому варто називати насильство своїми іменами. Запотиличник – це насильство. «По попі» - це також насильство. Порівняння своєї дитини з іншою – це також насильство, психологічне. А ще є економічне та інші види. Але насильство щодо дітей - це загальносуспільна проблема і, на мою думку, це коріння всіх проблем України сьогодні! Адже застосовуючи насильство у вихованні дітей ми виховуємо декілька негативних «патернів»:

1.      Б’ємо дітей, тому що любимо.

Дитина розуміє – б’є, значить любить. У дорослому житті це побутове та домашнє насильство до коханої людини та до своїх дітей.

2.      Зриваємось на дітей, коли вони цього не заслуговують.

Діти розуміють, що не можуть вдарити у відповідь, тому що батьки сильніше. Але якось діти стають сильнішими й батьки припиняють фізичне насильство. Це виховує в дитині повагу до права сили. Колись дитина вдарить у відповідь. Але навіть, якщо не вдарить, буде розуміти, що завжди правий той, хто сильніше. Саме тому сьогодні в українському суспільстві вершиною успіху є посада депутата, судді чи прокурора. Адже вони можуть ігнорувати закони, або викручувати в свою сторону, вони сильні (грошима, владою тощо), а тому праві навіть, коли роблять незаконні дії. У результаті ми отримуємо хамство, зловживання владою, корупцію та суцільну зневагу в суспільстві.

3.      Ми змалку привчаємо дитину, що ініціатива може бути покарана.

Виховуючи таким чином рабську психологію в суспільстві. І школа лише поглиблює ці тенденції, не даючи розвитку батьківському та учнівському самоврядуванню. Сюди додається надмірна опіка. В результаті ми отримуємо дорослу людину, не спроможну до ініціативи, відстоювання власної думки, яка очікує на прихід «доброго царя», який прийде та все зробить так, як треба. До речі, чіткого розуміння, як треба, у цих людей також немає. І в суспільстві зростає негатив.

4.      Булінг – це реакція на агресію.

 Булери здебільшого – діти які б’ють, щоб не бути битими. Острах, що до них буде застосовуватись насильство за прикладом сім’ї, є рушійною силою для застосування насильства першими до інших. Адже якщо я можу образити іншого, я сильніший. Знову ж таки, в Україні дуже слабка, майже відсутня, інфраструктура для самореалізації дітей. Звідси ці бійки заради лайків у фейсбуці.

Тому проблема є питанням виживання нашого суспільства. І якщо ми виховаємо хоча б одне не бите покоління, країна зміниться радикально! Наше суспільство недокохане. Більшості людей не вистачає любові, підтримки. Зокрема самим батькам, вчителям та директорам шкіл, а відповідно, не може надати підтримку той, кому її не вистачає. Ми отримуємо суспільство ненависті. Водночас, надати підтримку дуже просто. І саме так можна самореалізовуватись і допомагати іншим.

Ти сильніший у випадку, якщо можеш допомогти, а не тоді, коли можеш образити. Це ключовий меседж, який має бути до дітей. І навчатись цьому діти будуть виключно на прикладі дорослих – батьків, освітян, оточення.

Ми маємо задати приклади, якими варто пишатись. Ми можемо вибудувати суспільство підтримки. Батьки можуть підтримувати освітян, а освітяни батьків. І спільним прикладом надихати дітей на підтримку.

У цьому проекті ми не засуджуємо батьків. Ми їх розуміємо та надаємо підтримку. Розуміння, що насильство – не вихід, що можна і варто по іншому. Що конфлікти та застосування сили – не єдиний та не найкращий спосіб вирішення проблем і варто навчати дітей іншого, власним прикладом. Адже Повага в країні починається з Поваги до дитини!

Віктор Громовий: Робота в агресивному середовищі все менше і менше приваблює молодь, тож незабаром молода людина в школі виглядатиме як марсіанин. Що має зробити наш соціум для того, щоб молодь побачила для себе перспективу саме у школі?

Андрій Близнюк:  Мені дуже сподобалось рішення «Якщо є проблема в суспільстві, коріння проблеми потрібно шукати в школі». Лише такий підхід держави може підняти престиж професії вчителя. Адже це дійсно найважливіша професія. Єдина професія, яка працює з нашим майбутнім та формує його. І суспільство має зрозуміти, що ми формуємо наше майбутнє через наших дітей та освіту. Тому професія вчителя найважливіша і найкрутіша. Має бути конкурсний відбір на посаду вчителя, високі вимоги до вчителя як до особистості та комплексна та всебічна підтримка та повага до вчителів. Тоді ми отримаємо суспільство, в якому найголовнішими цінностями будуть повага, розуміння та підтримка.

А ще ми створили проект «Менторство в ВНЗ». За цим проектом директори та власники приватних шкіл приходять до ВНЗ спілкуватись зі студентами на тему: «Чому круто бути вчителем». І я Вам скажу, що після декількох зустрічей в мене настільки змінилось сприйняття цієї професії, що я сам забажав вчителювати. Це дійсно найголовніша та найкрутіша професія в світі!

Ми запропонували Міністру освіти зробити цей проект всеукраїнським, але, на жаль, вона протягом вже 2 місяців не знайшла часу поспілкуватись з цього приводу. Здається, для неї є важливіші речі, ніж підготовка вчителів та підняття престижу та рівню професії… Ну і вибори незабаром, тому взагалі часу на це не буде.

Але ми цей проект реалізуємо, адже є багато небайдужих людей в суспільстві та в освіті, які нас підтримують, а від держави ми вже давно нічого не очікуємо…

Віктор Громовий: Чомусь у частини наших батьків утвердився шаблон про безплатність усього, що пов'язано зі шкільною освітою там, на Заході. Наші батьки не вірять, коли я розповідаю, що, наприклад, у німецькій гімназії Neuen Gymnasium Bochum боксики для зберігання речей батьки орендують для своїх дітей(17 євро у рік коштує це задоволення). Чи у початковій школі Waldschule ("Лісова школа") у м. Бохумі директор може сказати батькам: цей тренінг коштує 1600 €, школа може оплатити лише половину цієї суми, тож оплату ще 800 € візьміть на себе.

Звісно, ніхто «поборами» там в школах не займається і ніхто з батьків не сприймає як «побори» свою участь у фінансовій підтримці навчання власних дітей.

Знаєте як батьки збирають ці 800 €?!

Вони печуть вафлі! Кожні 2-3 тижні у школі "день вафель". Хтось із батьків приносить тісто(рецепт є на сайті школи), хтось приходить випікати… Одна вафля коштує 50 центів, а кожна дитина купує одну-дві-три вафлі. У школи близько 400 дітей та кілька десятків учителів, тож якраз і надбираються потрібні 800 €.

Про те, що в ті й же німецькій школі, страшно сказати, під час освітнього процесу постійно влаштовуються якісь шоу, на кшталт "Чарівний барабан" чи Лоліпоп-цирк(7€ - дорослі, 5€ - діти за вхід), теж мовчу. Так, за все доводиться платити, але діти щасливі, бо в школі круто!

А у перший день занять у школі всі купують дітям величезний кульок із солодощами(Schultüte).

І ще одне: в багатющій Німеччині не можуть собі дозволити витрачати гроші на харчування дітей у школі, тож усі носять ланч-боксики з дому.

Ніхто не "скігліть", усі й справно податки сплачують і докладають максимум зусиль на допомогу школі. Тому так і живуть. А ми чекаємо манни небесної.

Я ви ставитесь до такої практики фінансової підтримки школи з боку батьків?

Андрій Близнюк: А як Ви ставитесь до практики сплати податків у повному обсязі, коли можна обсяг скоротити, або взагалі працювати в тіні?

Проблема не у фінансовій підтримці, а у впливі батьків на освітні процеси в навчальному закладі та розумінні, куди та на які потреби йдуть гроші. Якщо батьки не мають впливу на процеси та розуміють, що гроші йдуть на непродуктивні речі, вони звісно будуть проти цього! Наразі підприємці уникають оподаткування чи прагнуть його мінімізувати не тому, що вони злодії, а тому, що злодії отримують в розпорядження ці кошти й банально розкрадають. Мільярди виводяться з економіки України, а підприємцям намагаються скасувати єдиний податок, щоб задушити саме малий та середній бізнес. Навіщо в цій ситуації продовжувати сплату податків державі? Мільярди виділяються в бюджеті на освіту, ще стільки ж йде поборами з батьків, а освіта в занепаді. Тож навіщо здавати гроші? Якщо з цього немає жодної користі та розвитку?

Зовсім інша ситуація могла б бути, якби в кожній школі була створена реальна (а не на папері), піклувальна рада з батьків та випускників школи. Яка б виконувала функцію замовника освітньої послуги. Тобто визначала для школи шляхи розвитку, очікуваний результат і підтримувала б ресурсом.  На моє переконання, від держави має йти фінансування на підтримку функціонування навчального закладу, а від батьків – на його розвиток! Але у батьків мають бути відповідні права. І надання цих прав є можливим навіть без державних рішень, на рівні директорів навчальних закладів в межах чинного законодавства.

Провідні світові ВНЗ стали найбагатшими підприємствами завдяки недержавному фінансуванню. І наші школи можуть стати провідними в світі завдяки таким механізмам. Але має бути воля та бажання директорів шкіл. Деякі школи, як я вже казав, починають йти цим шляхом. І мають дуже успішні практики фандрайзингу у співпраці з батьками. Не поборів, а цивілізованого, якісного та ефективного фандрайзингу.

А в деяких школах у директорів навіть Фейсбуку немає… Бо їм для роботи достатньо листів з управління освіти. Здається, якщо управління освіти ліквідують, деякі директори опиняться у безпорадному стані і абсолютно не знатимуть що робити. Мені вони нагадують зашорених коней, які не спроможні рухатись без візниці та помруть від голоду та спраги посеред поля з річкою поряд, якщо візниця їх не напоїть та не нагодує.

Тому я дуже високо ціную Вашу боротьбу з бюрократизавром в освіті та всіляко готовий її підтримувати! Але наші люди, здебільшого, не готові до волі. Вони настільки звикли бути рабами, що наразі воля для них – це як несподіване скасовування кріпацтва. Наступного дня буде бунт і всі проситимуться назад, до господаря, який знає і може чітко направити у питанні «Що робити». Навіть, якщо це буде хибний шлях, але проблема вибору та відповідальності буде відсутня й це суттєве полегшить ї життя.  Звісно, не так легко відмовитись від  звички, яку виробляли роками.

Тому наші проекти є дуже важливими для батьків, освітян та дітей. Адже ми граємо «в довгу» з тим, щоб сприяти вихованню покоління вільних людей нової країни.

19.06.2018
Віктор Громовий, Андрій Близнюк
*
Поділитися

Додати комментар

Через сайт
Через Вконтакті
Через Фейсбук

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Наверх
Точка зору Аналітика Блоги Форум
Kenmore White 17" Microwave Kenmore 17" Microwave
Rated 4.5/5 based on 1267 customer reviews