Укр Рус

Дата: 19.03.2024

Підписка на новини

Вони – це ми, але у керівних кріслах

Опубліковано
11.09.2017

«Сделайте нам красиво»!Ця фраза Володимира Маяковського спадала мені на думку, коли під час своїх майстер-класів з менеджменту інновацій я постійно стикався з цікавим феноменом перекладання відповідальності. Якщо я спілкувався з вчителями чи завучами, вони говорили: ми все це розуміємо і підтримуємо, але розкажіть це нашим директорам шкіл.

У випадку, якщо я спілкувався з директорами, вони говорили теж саме: ми готові до інноваційного розвитку школи, але ви повинні переконати наших начальників (завідувачів) управлінь освіти зняти бар’єри, які стоять на заваді прогресивним змінам.

У аудиторії начальників районного чи міського рівня реакція була однаковісінькою: ми «за», але «гальмом» є обласне управління і МОН.

Чиновники ж МОН переконували мене, що вони як ніхто інший щиро вболівають за долю нашої освіти, але що можна зробити з таким пасивним учительством, безініціативними директорами навчальних закладів, неадекватними начальниками місцевих управлінь освіти. Ну і, як правило, ми завжди чули варіацію на тему: «поганому танцівникові» Мінфін заважає.

Мій висновок з аналізу ситуації з феноменом перекладання відповідальності невтішний: ми звикли виправдовувати власну бездіяльність тим, що буцімто ми ніби й не проти, але «ВОНИ» не дають. Утім, неупереджений аналіз ситуації показує, що вони – це ми, але у керівних кріслах.

Таким чином, змушений констатувати, що протистояння «вони – ми» у більшості випадків є міфічним. Насправді ж діє принцип взаємної амністії: вони вибачають нам пасивність і патологічний консерватизм, а ми дивимось крізь пальці на їх некомпетентність, чванство, а іноді й відверту злодійкуватість.

У новому тисячолітті немає особливого значення хто опинився у кріслі міністра чи який підручник прислали з МОН. За зачиненими дверима класу кожен вчитель є творцем освітньої політики. А кожен учень може легко заповнити прогалини наших недосконалих паперових підручників, занурившись у море інформації всесвітньої павутини.

Звісно легше нарікати на тих, хто на верху(і їх справді є за що критикувати!), аніж справно робити свою роботу.

А з іншого боку, у нас переважна більшість ректорів ВНЗ публічно підтримають будь-якого міністра освіти.

 Абсолютна більшість керівників шкіл підтримають будь-якого начальника місцевого управління освіти навіть у випадку, якщо на цій посаді опиниться зовсім випадкова і явна непродвинута персона про яку кажуть: «вона не тільки не знає куди йти, вона навіть не розуміє, де вона стоїть». Вчителі ж, як правило, підтримають будь-якого директора, який би їх не чіпав і «давав можливість спокійно працювати».

 Більшості ж учнів і батьків усе одно який учитель тільки б він ставив високі оцінки та особливо не діставав.

Тому маємо фантасмагоричну ситуацію в освіті: усі незадоволені всіма, але усіх усе влаштовує.

Періодично хтось із колег по секрету («тільки я вам цього не казала!») розповідає мені про якісь неподобства у тій чи іншій школі, наприклад, про  те, що у них збирають по 70 грн. на класні журнали, по 200 грн на подарунок директорці до Дня вчителя, по 500 грн. на атестацію, по 1000 на комісію…

Задаю їм одне запитання: а чому ви здаєте?

- Бо вимагають!

- А, коли я був директором, ви здавали?

- Тоді були інші порядки, а зараз так заведено...

- Ну, якщо ви наввипередки, прихопивши вазелін, самі шикуєтесь в позішн №1, то, звісно, вас будуть драти і в "хвіст і в гриву" як Сидорових кіз. То немає чого і "скігліті".

Ображаються…

От уявіть ситуацію: до мене як до депутата обласної ради звертаються з проханням написати запит в прокуратуру щодо незаконного присвоєння звання Заслужений вчитель людині, яка явно за своїми моральними чеснотами не могла б ні за яких обставин претендувати на таку честь... Зокрема, розповідають, що не проводили збори трудового колективу з яких починається висунення на будь-яку відзнаку, сфальсифіковано протокол і т. і.

Пишу запит! Але коли починається розслідування, виявляється, що 44 особи підписали колективного листа на прокуратуру про те, що вони були на тих зборах, яких не було. Їм ніхто не викручував руки в підвалах, просто підійшли й сказали: "нада подписать". Деякі з них пояснюють просто:я взагалі не читала, що там було написано, «просто підписала і все, щоб не було проблем».

Як наслідок, у деяких школах складається проста структура управління: по суті є організована злочинна група з директора і наближених осіб «на верху» і купа мовчазних співучасників «внизу», які глибоко в душі сподіваються, що хтось таки вичистить замість них наші освітянські Авгієві стайні.

Зайве доводити, що позиція "має хтось прийти й замість нас покласти край усім неподобствам", а я як «вчитель, який хоче спокійно працювати» не буду «бруднити руки», є вкрай безперспективною.

Звісно, для України та інших посттоталітарних країн з "маніпулятивною демократією" вкрай актуальним є утвердження принципу: не бійся!

Мова перш за все йде про те, що ми маємо раз і назавжди припинити боятися влади! Нове покоління з "молоком матері" має увібрати стійкість до експансії влади, розуміння того, що слід зважати на владу, поважати владу (якщо, звичайно, вона дає підстави для поваги), остерігатись влади, але ні в якому разі не боятись.

Тож, тільки вчитель, який не боягуз і не пристосуванець, може реалізувати цей принцип на практиці шляхом прищеплення учням почуття самоповаги та власної гідності, прагнення захищати свої права, уміння домагатись їх дотримання "власть імущими". 

Підсумовуючи сказане доводиться констатувати, що є лише два варіанти проведення радикальних змін в українській освіті – фантастичний і реалістичний. Перший варіант можливий, якщо ми всі кожен на своєму рівні прагнутимемо не перекладати відповідальність один на одного, а почнемо діяти за принципом, сформульованим ще Теодором Рузвельтом: «Роби, що можеш, з тим, що маєш, там, де ти є». Це, звісно, фантастичний варіант. Реалістичним варіант буде у випадку, якщо до нас прилетять марсіани і за нас усе зроблять.

Вони – це ми, але у керівних кріслах
Вони – це ми, але у керівних кріслах

«Сделайте нам красиво»!Ця фраза Володимира Маяковського спадала мені на думку, коли під час своїх майстер-класів з менеджменту інновацій я постійно стикався з цікавим феноменом перекладання відповідальності. Якщо я спілкувався з вчителями чи завучами, вони говорили: ми все це розуміємо і підтримуємо, але розкажіть це нашим директорам шкіл.

У випадку, якщо я спілкувався з директорами, вони говорили теж саме: ми готові до інноваційного розвитку школи, але ви повинні переконати наших начальників (завідувачів) управлінь освіти зняти бар’єри, які стоять на заваді прогресивним змінам.

У аудиторії начальників районного чи міського рівня реакція була однаковісінькою: ми «за», але «гальмом» є обласне управління і МОН.

Чиновники ж МОН переконували мене, що вони як ніхто інший щиро вболівають за долю нашої освіти, але що можна зробити з таким пасивним учительством, безініціативними директорами навчальних закладів, неадекватними начальниками місцевих управлінь освіти. Ну і, як правило, ми завжди чули варіацію на тему: «поганому танцівникові» Мінфін заважає.

Мій висновок з аналізу ситуації з феноменом перекладання відповідальності невтішний: ми звикли виправдовувати власну бездіяльність тим, що буцімто ми ніби й не проти, але «ВОНИ» не дають. Утім, неупереджений аналіз ситуації показує, що вони – це ми, але у керівних кріслах.

Таким чином, змушений констатувати, що протистояння «вони – ми» у більшості випадків є міфічним. Насправді ж діє принцип взаємної амністії: вони вибачають нам пасивність і патологічний консерватизм, а ми дивимось крізь пальці на їх некомпетентність, чванство, а іноді й відверту злодійкуватість.

У новому тисячолітті немає особливого значення хто опинився у кріслі міністра чи який підручник прислали з МОН. За зачиненими дверима класу кожен вчитель є творцем освітньої політики. А кожен учень може легко заповнити прогалини наших недосконалих паперових підручників, занурившись у море інформації всесвітньої павутини.

Звісно легше нарікати на тих, хто на верху(і їх справді є за що критикувати!), аніж справно робити свою роботу.

А з іншого боку, у нас переважна більшість ректорів ВНЗ публічно підтримають будь-якого міністра освіти.

 Абсолютна більшість керівників шкіл підтримають будь-якого начальника місцевого управління освіти навіть у випадку, якщо на цій посаді опиниться зовсім випадкова і явна непродвинута персона про яку кажуть: «вона не тільки не знає куди йти, вона навіть не розуміє, де вона стоїть». Вчителі ж, як правило, підтримають будь-якого директора, який би їх не чіпав і «давав можливість спокійно працювати».

 Більшості ж учнів і батьків усе одно який учитель тільки б він ставив високі оцінки та особливо не діставав.

Тому маємо фантасмагоричну ситуацію в освіті: усі незадоволені всіма, але усіх усе влаштовує.

Періодично хтось із колег по секрету («тільки я вам цього не казала!») розповідає мені про якісь неподобства у тій чи іншій школі, наприклад, про  те, що у них збирають по 70 грн. на класні журнали, по 200 грн на подарунок директорці до Дня вчителя, по 500 грн. на атестацію, по 1000 на комісію…

Задаю їм одне запитання: а чому ви здаєте?

- Бо вимагають!

- А, коли я був директором, ви здавали?

- Тоді були інші порядки, а зараз так заведено...

- Ну, якщо ви наввипередки, прихопивши вазелін, самі шикуєтесь в позішн №1, то, звісно, вас будуть драти і в "хвіст і в гриву" як Сидорових кіз. То немає чого і "скігліті".

Ображаються…

От уявіть ситуацію: до мене як до депутата обласної ради звертаються з проханням написати запит в прокуратуру щодо незаконного присвоєння звання Заслужений вчитель людині, яка явно за своїми моральними чеснотами не могла б ні за яких обставин претендувати на таку честь... Зокрема, розповідають, що не проводили збори трудового колективу з яких починається висунення на будь-яку відзнаку, сфальсифіковано протокол і т. і.

Пишу запит! Але коли починається розслідування, виявляється, що 44 особи підписали колективного листа на прокуратуру про те, що вони були на тих зборах, яких не було. Їм ніхто не викручував руки в підвалах, просто підійшли й сказали: "нада подписать". Деякі з них пояснюють просто:я взагалі не читала, що там було написано, «просто підписала і все, щоб не було проблем».

Як наслідок, у деяких школах складається проста структура управління: по суті є організована злочинна група з директора і наближених осіб «на верху» і купа мовчазних співучасників «внизу», які глибоко в душі сподіваються, що хтось таки вичистить замість них наші освітянські Авгієві стайні.

Зайве доводити, що позиція "має хтось прийти й замість нас покласти край усім неподобствам", а я як «вчитель, який хоче спокійно працювати» не буду «бруднити руки», є вкрай безперспективною.

Звісно, для України та інших посттоталітарних країн з "маніпулятивною демократією" вкрай актуальним є утвердження принципу: не бійся!

Мова перш за все йде про те, що ми маємо раз і назавжди припинити боятися влади! Нове покоління з "молоком матері" має увібрати стійкість до експансії влади, розуміння того, що слід зважати на владу, поважати владу (якщо, звичайно, вона дає підстави для поваги), остерігатись влади, але ні в якому разі не боятись.

Тож, тільки вчитель, який не боягуз і не пристосуванець, може реалізувати цей принцип на практиці шляхом прищеплення учням почуття самоповаги та власної гідності, прагнення захищати свої права, уміння домагатись їх дотримання "власть імущими". 

Підсумовуючи сказане доводиться констатувати, що є лише два варіанти проведення радикальних змін в українській освіті – фантастичний і реалістичний. Перший варіант можливий, якщо ми всі кожен на своєму рівні прагнутимемо не перекладати відповідальність один на одного, а почнемо діяти за принципом, сформульованим ще Теодором Рузвельтом: «Роби, що можеш, з тим, що маєш, там, де ти є». Це, звісно, фантастичний варіант. Реалістичним варіант буде у випадку, якщо до нас прилетять марсіани і за нас усе зроблять.

11.09.2017
1050
*
Наверх
Точка зору Аналітика Блоги Форум
Kenmore White 17" Microwave Kenmore 17" Microwave
Rated 4.5/5 based on 1267 customer reviews