Укр Рус

Дата: 19.03.2024

Підписка на новини

Чи може безправний вчитель виховати вільну особистість?

Опубліковано
14.02.2018
Автор:

Реформування сучасної української освіти відбувається в такий спосіб, наче комусь там зверху потрібно показати, що ми щось робимо (реформуємо). І це «показати » вдається, оскільки щоденно ми стільки чуємо про наші перемоги в процесі реформи, що починаємо думати, що десь там (куди ми своїм зором не здатні досягнути) реформи й справді відбуваються. Адже так було завжди: нам казали, що реформи відбуваються, а ми (маленькі педагоги) думали, що нам їх тому не видно, що ми такі маленькі. Так і виховали «суспільство маленьких людей»: педагогів, лікарів, кулінарів, програмістів, шахтарів тощо. Кожен мусив усвідомити свою «малість», щоб справи верхніх керівників здавалися великими. (Недавно довелося слухати одного професора, який приїхав з-за кордону і вчив нас уму-розуму. Він говорив багато різних речей, але запам’яталося таке: «Що потрібно, щоб стати великим? Поставити на коліна інших». Десь так і є, на жаль).

Так от, про нас маленьких. Реформа в освіті, як і в усій державі має починатися з визнання того що людина є найвищою цінністю суспільства. В якій би сфері людина не працювала, її потрібно цінувати, перш за все, як творіння Боже. Тут ми згадаємо про Конвенцію про права людини, визнаний міжнародний деклараційний документ, який лежить в основі моделі взаємин між людьми, між державою і людиною в усьому цивілізованому світі. Основний принцип цього документа в тому, що права однієї людини закінчуються там, де починаються права іншої. Так і держава, оберігаючи права особистості, не дозволяє їй втручатися і порушувати права окремої людини.

Тепер про маленького педагога (сама є педагогом). Розпочнемо з того, що простежимо за професійним життям пересічного вчителя загальноосвітньої школи. Дипломований випускник вишу приходить влаштуватися на роботу. Директор приймає його на відповідну посаду і з огляду на те, що це «молодий спеціаліст» у школі йому «призначають» наставника з-поміж досвідчених педагогів, щоб надавати методичну допомогу. В цивілізованій Європі дуже дивуються такому явищу. Чому? Тому що виникає питання: «Чим займався вищий навчальний заклад всі роки навчання, що підготував цього вчорашнього студента не належним чином?», «На підставі чого такому «напівфабрикату», якого треба доучувати в школі, видали диплом, про те, що він – «спеціаліст», тобто дипломований самодостатній професіонал, фахівець зі своєї спеціальності?». Чи так добре навчаються наші студенти в педагогічних вишах, що «всім поголовно» видають дипломи? З іншої сторони, чи всім випускникам вишів потрібна така методична опіка (часто з «нафталіновим» ароматом), що спотворює у молодого спеціаліста уявлення про сучасну освіту?

Чому в цивілізованій Європі досі існує практика відрахування неуспішних студентів, а у нас вже і забули, що таке може бути взагалі? У нас можна «купити» готовий диплом, не навчаючись. Навіть диплом «проффесора» з такою кількістю букв «ф», за яку спроможний заплатити. Про відрахування ніхто і не згадує, бо платна форма витримає ВСЕ. От і приходять в школу «напівфабрикати», що потребують додаткового навчання в умовах «професійної адаптації». (Бачите, диплом можна видати й не адаптованому «професіоналу»). Звідси появилося таке явище (колись можна було назвати його новоутворенням на тлі низької якості освіти), як МЕТОДИЧНА РОБОТА.

Картинка десь така: після приходу на роботу «новоспеченого» вчителя «хапають за вуха» і тягнуть протягом всього професійного життя, заставляючи (стимулюючи (Типове положення про атестацію…п. 1.3.); стимул – з латини: загострена палиця для того, щоб підганяти тварин) його виконувати масу чисто формальних видів діяльності, щоб «здаватися» професіоналом, не гіршим за інших. Наприклад, кожен день писати конспекти, незалежно від того, чи знає він навчальний матеріал, чи ні, чи є в нього в цьому потреба, чи ні – пиши, бо так Міністерство вимагає.

За певний час у вчорашнього студента, у якого, можливо, були якісь уявлення про вільну особистість вчителя (викладача), формується «синдром навченої безпорадності», як наслідок надмірної опіки й завантаження його масою додаткових (часто протизаконних) обов’язків.

Проходить три роки після прийняття на роботу, дипломований фахівець мусить атестуватися, бо потрібно показати, що він вже щось вміє. Для цього тебе заставлять дати відкриті уроки, виступити на методичному об’єднанні, взяти участь у виставці педагогічних надбань (поголовно, незалежно від досвіду, бажання, потреби й вимог Міністерства). Крім того, в Типовому положенні про атестацію педагогічних працівників (зі змінами 2013 року) в пункті 3.3. порушено норму Положення про фаховий конкурс «Вчитель року», а саме про добровільну участь у ньому. Сказано, що вивчаючи роботу педагогічного працівника будуть враховувати його «участь у фахових конкурсах». Ось так маніпулятивно «добровільне» стає «примусовим» (атестація ж обов’язкова для всіх).

Якщо подивитися на те, що відбувається в школі з боку й оцінити з точки зору європейських стандартів, то виявиться багато дивних (на думку цивілізованих людей) речей. А саме: чому до вчителя потрібно ходити на уроки директору, заступнику директора, методисту відділу освіти, якщо вони мають однакову з учителем за освітньо-кваліфікаційним рівнем освіту і не є користувачами освітніх послуг, які надає вчитель? Ми проголошуємо, що у нас працюють ринкові відносини та ми їх дотримуємося. Якщо так, то є одна проста закономірність ринкових відносин: якість послуг контролюють користувачі послуг. А, значить єдиними контролерами мають бути самі учні, батьки учнів, бо вини замовляють освітні послуги, а вчитель їх надає. У директора, заступника директора, методиста, інспектора освіта за рівнем не відрізняється від освіти вчителя, послуги замовляються батьками для їх же дітей, а контроль за якістю виконання цих послуг здійснюють місцеві органи управління освітою. По суті, держава (у вигляді органів управління освітою) втручається в ринкові відносини між замовниками й тими, хто послуги надає. Дисбаланс у таких відносинах призводить до цілого ряду неузгоджень і порушень професійних і особистих прав педагога. Зокрема, якщо школа контролює роботу вчителя, то батьки зняли з себе відповідальність за дітей: учень погано навчається – бо поганий вчитель (батьки не несуть відповідальності за рівень навчальних досягнень учнів); учень не належним чином поводиться – бо поганий вчитель, школа, директор, міністр…тільки не батьки.

Принижуючи людську гідність, зобов’язали класного керівника, втручаючись в правовий простір сім’ї, щороку складати Акти обстеження соціально-матеріальних умов проживання учнів. Чи школа є установою, яка має право вивчати питання соціального характеру? Адже у нас є спеціальні установи, в яких прямими обов’язками є вивчати та надавати допомогу сім’ям, що її потребують. При цьому, працівники цих установ мають заробітні плати за виконання їх безпосередніх функцій і обов’язків. Уявляєте, якщо учні з батьками прийдуть до вас додому вивчати рівень ваших статків. Мабуть, ви таке не припускаєте, адже є таке поняття як «особистий простір», «простір сім’ї», в який можна втрутитися лише за згодою самої сім’ї.

Атестація в наших школах – це театральна постановка, яка оплачується з вчительських зарплат. Чому атестацію я називаю театральною постановкою? Є цілий ряд факторів, які дозволяють мені її так називати. По-перше, постаралося Міністерство освіти, створивши таке Типове положення про атестацію педагогічних працівників, де раз по раз не лише порушуються права людини, але й всередині положення закладено стільки суперечностей, що важко зіставляти один пункт з іншим, а саме Положення з іншими нормативними документами.

Спілкуючись зі слухачами курсів підвищення кваліфікації, виявляю протягом багатьох років, що вимоги, виписані Типовим положенням, яке затверджене Міністерством освіти, грубо порушуються на всіх рівнях місцевих органів управління освітою, починаючи з обласного управління, закінчуючи керівником навчального закладу.

Можна ще багато прикладів наводити, де педагог є об’єктом маніпуляцій керівників і, особливо, місцевих органів управління освітою. Перебуваючи під таким тотальним пресингом, педагог втрачає ознаки самодостатньої реалізованої особистості. У нього невільно формується «рабська покора» та залежність від будь-якого начальника. Живучи в ХХІ столітті наші педагоги мусять дотримувати норм відомого указу Петра І, який з’явився на світ 1708 року. В ньому йдеться про те, що «у подчиненного перед лицом начальстующим должон быть вид лихой и слегка придурковатый, дабы разумением своїм не смущать начальствующего». Куди ми маємо прийти з такими нормами цінування особистості? Пряма дорога – в рабство.

Є над чим замислитись...

Чи може безправний вчитель виховати вільну особистість?
Чи може безправний вчитель виховати вільну особистість?

Реформування сучасної української освіти відбувається в такий спосіб, наче комусь там зверху потрібно показати, що ми щось робимо (реформуємо). І це «показати » вдається, оскільки щоденно ми стільки чуємо про наші перемоги в процесі реформи, що починаємо думати, що десь там (куди ми своїм зором не здатні досягнути) реформи й справді відбуваються. Адже так було завжди: нам казали, що реформи відбуваються, а ми (маленькі педагоги) думали, що нам їх тому не видно, що ми такі маленькі. Так і виховали «суспільство маленьких людей»: педагогів, лікарів, кулінарів, програмістів, шахтарів тощо. Кожен мусив усвідомити свою «малість», щоб справи верхніх керівників здавалися великими. (Недавно довелося слухати одного професора, який приїхав з-за кордону і вчив нас уму-розуму. Він говорив багато різних речей, але запам’яталося таке: «Що потрібно, щоб стати великим? Поставити на коліна інших». Десь так і є, на жаль).

Так от, про нас маленьких. Реформа в освіті, як і в усій державі має починатися з визнання того що людина є найвищою цінністю суспільства. В якій би сфері людина не працювала, її потрібно цінувати, перш за все, як творіння Боже. Тут ми згадаємо про Конвенцію про права людини, визнаний міжнародний деклараційний документ, який лежить в основі моделі взаємин між людьми, між державою і людиною в усьому цивілізованому світі. Основний принцип цього документа в тому, що права однієї людини закінчуються там, де починаються права іншої. Так і держава, оберігаючи права особистості, не дозволяє їй втручатися і порушувати права окремої людини.

Тепер про маленького педагога (сама є педагогом). Розпочнемо з того, що простежимо за професійним життям пересічного вчителя загальноосвітньої школи. Дипломований випускник вишу приходить влаштуватися на роботу. Директор приймає його на відповідну посаду і з огляду на те, що це «молодий спеціаліст» у школі йому «призначають» наставника з-поміж досвідчених педагогів, щоб надавати методичну допомогу. В цивілізованій Європі дуже дивуються такому явищу. Чому? Тому що виникає питання: «Чим займався вищий навчальний заклад всі роки навчання, що підготував цього вчорашнього студента не належним чином?», «На підставі чого такому «напівфабрикату», якого треба доучувати в школі, видали диплом, про те, що він – «спеціаліст», тобто дипломований самодостатній професіонал, фахівець зі своєї спеціальності?». Чи так добре навчаються наші студенти в педагогічних вишах, що «всім поголовно» видають дипломи? З іншої сторони, чи всім випускникам вишів потрібна така методична опіка (часто з «нафталіновим» ароматом), що спотворює у молодого спеціаліста уявлення про сучасну освіту?

Чому в цивілізованій Європі досі існує практика відрахування неуспішних студентів, а у нас вже і забули, що таке може бути взагалі? У нас можна «купити» готовий диплом, не навчаючись. Навіть диплом «проффесора» з такою кількістю букв «ф», за яку спроможний заплатити. Про відрахування ніхто і не згадує, бо платна форма витримає ВСЕ. От і приходять в школу «напівфабрикати», що потребують додаткового навчання в умовах «професійної адаптації». (Бачите, диплом можна видати й не адаптованому «професіоналу»). Звідси появилося таке явище (колись можна було назвати його новоутворенням на тлі низької якості освіти), як МЕТОДИЧНА РОБОТА.

Картинка десь така: після приходу на роботу «новоспеченого» вчителя «хапають за вуха» і тягнуть протягом всього професійного життя, заставляючи (стимулюючи (Типове положення про атестацію…п. 1.3.); стимул – з латини: загострена палиця для того, щоб підганяти тварин) його виконувати масу чисто формальних видів діяльності, щоб «здаватися» професіоналом, не гіршим за інших. Наприклад, кожен день писати конспекти, незалежно від того, чи знає він навчальний матеріал, чи ні, чи є в нього в цьому потреба, чи ні – пиши, бо так Міністерство вимагає.

За певний час у вчорашнього студента, у якого, можливо, були якісь уявлення про вільну особистість вчителя (викладача), формується «синдром навченої безпорадності», як наслідок надмірної опіки й завантаження його масою додаткових (часто протизаконних) обов’язків.

Проходить три роки після прийняття на роботу, дипломований фахівець мусить атестуватися, бо потрібно показати, що він вже щось вміє. Для цього тебе заставлять дати відкриті уроки, виступити на методичному об’єднанні, взяти участь у виставці педагогічних надбань (поголовно, незалежно від досвіду, бажання, потреби й вимог Міністерства). Крім того, в Типовому положенні про атестацію педагогічних працівників (зі змінами 2013 року) в пункті 3.3. порушено норму Положення про фаховий конкурс «Вчитель року», а саме про добровільну участь у ньому. Сказано, що вивчаючи роботу педагогічного працівника будуть враховувати його «участь у фахових конкурсах». Ось так маніпулятивно «добровільне» стає «примусовим» (атестація ж обов’язкова для всіх).

Якщо подивитися на те, що відбувається в школі з боку й оцінити з точки зору європейських стандартів, то виявиться багато дивних (на думку цивілізованих людей) речей. А саме: чому до вчителя потрібно ходити на уроки директору, заступнику директора, методисту відділу освіти, якщо вони мають однакову з учителем за освітньо-кваліфікаційним рівнем освіту і не є користувачами освітніх послуг, які надає вчитель? Ми проголошуємо, що у нас працюють ринкові відносини та ми їх дотримуємося. Якщо так, то є одна проста закономірність ринкових відносин: якість послуг контролюють користувачі послуг. А, значить єдиними контролерами мають бути самі учні, батьки учнів, бо вини замовляють освітні послуги, а вчитель їх надає. У директора, заступника директора, методиста, інспектора освіта за рівнем не відрізняється від освіти вчителя, послуги замовляються батьками для їх же дітей, а контроль за якістю виконання цих послуг здійснюють місцеві органи управління освітою. По суті, держава (у вигляді органів управління освітою) втручається в ринкові відносини між замовниками й тими, хто послуги надає. Дисбаланс у таких відносинах призводить до цілого ряду неузгоджень і порушень професійних і особистих прав педагога. Зокрема, якщо школа контролює роботу вчителя, то батьки зняли з себе відповідальність за дітей: учень погано навчається – бо поганий вчитель (батьки не несуть відповідальності за рівень навчальних досягнень учнів); учень не належним чином поводиться – бо поганий вчитель, школа, директор, міністр…тільки не батьки.

Принижуючи людську гідність, зобов’язали класного керівника, втручаючись в правовий простір сім’ї, щороку складати Акти обстеження соціально-матеріальних умов проживання учнів. Чи школа є установою, яка має право вивчати питання соціального характеру? Адже у нас є спеціальні установи, в яких прямими обов’язками є вивчати та надавати допомогу сім’ям, що її потребують. При цьому, працівники цих установ мають заробітні плати за виконання їх безпосередніх функцій і обов’язків. Уявляєте, якщо учні з батьками прийдуть до вас додому вивчати рівень ваших статків. Мабуть, ви таке не припускаєте, адже є таке поняття як «особистий простір», «простір сім’ї», в який можна втрутитися лише за згодою самої сім’ї.

Атестація в наших школах – це театральна постановка, яка оплачується з вчительських зарплат. Чому атестацію я називаю театральною постановкою? Є цілий ряд факторів, які дозволяють мені її так називати. По-перше, постаралося Міністерство освіти, створивши таке Типове положення про атестацію педагогічних працівників, де раз по раз не лише порушуються права людини, але й всередині положення закладено стільки суперечностей, що важко зіставляти один пункт з іншим, а саме Положення з іншими нормативними документами.

Спілкуючись зі слухачами курсів підвищення кваліфікації, виявляю протягом багатьох років, що вимоги, виписані Типовим положенням, яке затверджене Міністерством освіти, грубо порушуються на всіх рівнях місцевих органів управління освітою, починаючи з обласного управління, закінчуючи керівником навчального закладу.

Можна ще багато прикладів наводити, де педагог є об’єктом маніпуляцій керівників і, особливо, місцевих органів управління освітою. Перебуваючи під таким тотальним пресингом, педагог втрачає ознаки самодостатньої реалізованої особистості. У нього невільно формується «рабська покора» та залежність від будь-якого начальника. Живучи в ХХІ столітті наші педагоги мусять дотримувати норм відомого указу Петра І, який з’явився на світ 1708 року. В ньому йдеться про те, що «у подчиненного перед лицом начальстующим должон быть вид лихой и слегка придурковатый, дабы разумением своїм не смущать начальствующего». Куди ми маємо прийти з такими нормами цінування особистості? Пряма дорога – в рабство.

Є над чим замислитись...

14.02.2018
1137
*
Наверх
Точка зору Аналітика Блоги Форум
Kenmore White 17" Microwave Kenmore 17" Microwave
Rated 4.5/5 based on 1267 customer reviews