Укр Рус

Дата: 18.11.2018

Підписка на новини

СЬОГОДЕННЯ ВИЩОЇ ОСВІТИ В УКРАЇНІ ТА ЗАХОДИ, ЩО НЕОБХІДНІ ДЛЯ ТРАНСФОРМАЦІЇ І СТАНОВЛЕННЯ НОВОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ СИСТЕМИ ВИЩОЇ ОСВІТИ (ПОГЛЯД СТУДЕНТА)

Опубліковано
15.04.2018

Метою написання даної статті є усвідомлення необхідності доведення бачення та позиції представників студентського середовища представниками освітянського середовища, а також законодавчому та центральному виконавчому органу влади, який здійснює політику у сфері вищої освіти. Слід зауважити, що наразі не існує єдиної стратегії розвитку вищої освіти в Україні і бачення яким має бути український університет через 5-10 років. Додатковою мотивацією написання статті є той факт, що при здійсненні тих чи інших реформ у вищій освіті, не здійснюється моніторинг та врахування бачення і потреб студентського середовища, яке є безпосереднім отримувачем усіх впроваджених змін, а інколи і жертвою.

НА ДУМКУ АВТОРА:

.Освіта-це послуга.

.Якість освіти (у тому числі вищої освіти) впливає на ефективність суспільства і суспільне багатство, про це свідчать світові рейтинги вишів, де лідируючі позиції обіймають виші з найбагатших країн світу (США, Британія, Швейцарія, Німеччина, Японія, Сингапур, Китай)

.Державні видатки на вищу освіту-це інвестиція в інтелектуальний капітал та формування майбутньої суспільної еліти, а не елемент соціальної чи регіональної політики.

.Шлях до організації ефективного освітнього процесу полягає у вивченні та розумінні роботи людського мозку, урахуванні потреб студентів, роботодавців та викликів сучасного світу.

КЛЮЧОВІ ПРОБЛЕМНІ АСПЕКТИ:

Масовість та легкодоступність вищої освіти.

Україна перебуває у топ 50 країн за кількістю здобувачів вищої освіти. Наразі, близько 80% випускників шкіл стають студентами закладів вищої освіти. При цьому, рівень безробіття в Україні є одним з найвищих у Європі, і що важливо, на думку експертів, щонайменше 40% випускників українських вишів працюють не за спеціальністю. Сьогодні, українські заклади вищої освіти погано виконують функції  і завдання, які забезпечують потреби суспільства, науки, економіки. Аналізуючи діяльність великої кількості вишів, важко однозначно визначити який з них є якісним, а який ні, у який варто поступати, а у який ні (навіть за субєктивними оцінками), адже всі вони мало чим відрізняються один від одного і пропонують приблизно однаковий перелік однакових послуг. Нині спостерігається тенденція до зменшення довіри до диплому «українського зразка» як у роботодавців, так і у суспільства в цілому, а кількість молоді, що виїжджає вчитися закордон зростає.

Застаріла модель фінансування вищої освіти. Неефективний розподіл освітніх фондів.

Діюча система фінансування закладів вищої освіти починається із централізованого встановлення вартості освітньої послуги державою. Вартість навчання одного студента в рік держава оцінює приблизно у 25 тис грн. Ця сума включає в себе всі витрати, які з точки зору держави, пов’язані з навчанням одного студента в рік, у тому числі: оклад викладача, бібліотечний фонд, обладнання і техніка і пов’язані витрати. Неефективність даної моделі полягає у тому, що вартість навчання залежить від багатьох різних факторів, таких як - обрана студентом спеціальність, особливості університету, регіону. Наприклад витрати, повязані з навчанням студента інженерно-технічної спеціальності та студента-медика значно вищі, ніж витрати на студента-культуролога, журналіста, історика. Крім того, кожен заклад вищої освіти потребує капітальних інвестицій в інфраструктуру, вартість яких може різнитися в залежності від специфіки університету. Не можна не згадати і про норми амортизації обладнання медичних та технічних університетів. Діючий механізм встановлення вартості призводить до того, що страждають, у першу чергу заклади, які потребують більших видатків. Наразі, можна спостерігати велику кількість державних закладів вищої освіти, що не мають можливості оновити матеріально-технічну базу, відповідно, якість навчання у цих закладах є нижчою, ніж необхідно для підготовки конкурентоспроможного фахівця, не говорячи вже про те, що компетенції і наявність практики випускника медичного закладу впливає на життя та здоров’я громадян України. Виходячи із цього, механізм встановлення вартості навчання потребує перегляду та відповідних змін. У деяких країнах з розвиненою економікою університети, що фінансуються державою самостійно встановлюють вартість навчання.

Нещодавно МОН почав здійснювати так зване «формульне фінансування», де кількість коштів розподіляється між закладами відповідно до кількості студентів, науково-педагогічного складу, а також наукової активності. Були внесені відповідні зміни у Бюджетний Кодекс. Однак фактичним базовим фінансуванням закладів вищої освіти досі лишається державне замовлення, де «всі отримують по трохи». Надзвичайно сумнівним є підхід, коли держава з ринковою економікою визначає кількість фахівців для неї. Подібний підхід до фінансування вишів застосовувався у Радянському Союзі та інших країнах з командно-адміністративною (плановою) економікою, де всі робочі місця забезпечувала держава. У державі, де робочі місця забезпечуються ринковими суб’єктами (підприємцями), планування і забезпечення державою кількості фахівців не є ефективним. Слід звернути увагу і на те, яким чином державні місця розподіляються між закладами вищої освіти. Представники освітньої спільноти часто застосовують вислів «гроші йдуть за студентом», однак, аналізуючи правила прийому до вишів, можна довести, що це не зовсім так. Адже університет отримує державне місце, не за фактом зарахування студентів, за яких держава готова заплатити, а на підставі конкурсної пропозиції, яка подається задовго до того, як школяр перетвориться в студента. Кількість державних місць у конкурсній пропозиції визначається на підставі ретроспективних показників, таких як кількість державних місць, яку університет отримав і використав протягом минулого навчального року. Така система створює розпорошування (всім по трохи) обмеженого бюджетного ресурсу між великою кількістю державних вишів, а також існування вишів з низькою якістю освіти, які мають можливість «купити» абітурієнта з низьким середнім балом ЗНО, пропонуючи йому державне місце. Загалом, така модель розподілу державних коштів спонукає виші нарощувати кількість студентів, поступаючись якості.

Державні тарифні сітки (відповідно низька зарплата), норми виробітку викладачів, прив’язка ставки викладача до кількості студентів спонукають де мотивацію викладача до професійного розвитку, відсутність конкуренції, корупцію, і що важливо, де мотивацію відраховувати студентів з низькою успішністю.

Фінансування науки і наукових досліджень здійснюється відповідно до виконання публікаційних і різноманітних кількісних нормативів. Замість того, щоб адресно фінансувати конкретних науковців за конкретні наукові досягнення, наукові проекти, які створюватимуть інновації, держава надалі продовжує централізовано фінансувати університети, де зазначене фінансування застосовується відповідно до волі адміністрації вишу. Здійснюючи оцінку вартості наукового дослідження важливо враховувати його якість, значення для науки та потенційну корисність. Існує тенденція до широкого виявлення випадків плагіату у дисертаціях та наукових дослідженнях. Плагіат у наукових працях і дисертаціях є серйозною проблемою, однак головним є те, що більшість висновків дисертаційних і наукових досліджень є заздалегідь вирішеними задачами, і не несуть істинного прикладного значення для науки, економіки, суспільства. Доцільно згадати факт, що жоден з українських вишів не увійшов у «шанхайський рейтинг», який формується на підставі аналізу саме наукової активності і досягнень вишів світу. У такому випадку інвестиція держави є неефективною. Слід зазначити, що утримання одного доктора наук обходиться українському бюджету приблизно в 100 тис грн на рік, при цьому доктором наук в Україні можна стати, не працюючи жодного дня у галузі. У країнах західної демократії середній вік магістранта/аспіранта сягає 29-35 років, натомість в Україні – 23-28 років. Слід розпочати дискусію щодо впровадження нових вимог на вступ в аспірантуру/докторантуру, згідно яких аспірантами (принаймні інженерно-технічних, економічних та правових напрямків) зможуть стати люди, які мають трудовий практичний стаж у відповідній галузі мінімум 3-5 років. Натомість діюча система фінансування науки спонукає неефективне застосування державних коштів, фінансування «звань і ступенів» замість фінансування конкретних досліджень та проектів, а також явище, коли у закладах вищої освіти переважає кількість викладачів і науковців, що не мають практичного (трудового) досвіду у галузі, фахівців для якої вони здійснюють підготовку.

Говорячи про фінансування університетів, слід акцентувати на тому, що вітчизняні заклади вищої освіти не навчилися заробляти кошти самостійно.

Структура надходжень у бюджет вишів

В Україні

 

 

90 %

10%

Гроші держави + гроші студентів, що навчаються за кошти фізичних/юридичних осіб

Кошти від надання послуг, благодійні внески

Закордоном  (країни, виші яких є лідерами міжнародних рейтингів)

 

50-60%

40-50%

Гроші держави + гроші студентів, що навчаються за кошти фізичних/юридичних осіб

Кошти від надання послуг, благодійні внески, приватні інвестиції, дохід від реалізації патентів, ноу хау

       

 

У зазначеній таблиці можна побачити, що структура капіталу українських закладів вищої освіти суттєво відрізняється від структури, що має місце у країнах, виші яких перебувають у топ рейтингах. Європейські та Американські виші вже давно інтегруються з приватним (корпоративним) сектором, створюють спільні програми фінансування освітніх програм, залучають спонсорську підтримку, провадять неприбуткову підприємницьку діяльність, реалізуючи наукові розробки, патенти, ноу хау, права інтелектуальної власності. Університети «Ліги плюща» займають суттєву частку ринку консалтингових послуг у галузях, фахівців до яких вони готують. Аналізуючи ситуацію, що відбувається в Україні, можна зробити висновок, що або заклади вищої освіти не мають розробок (у тому числі наукових) і проектів, які можливо комерціалізувати, або попиту на наукові розробки вітчизняних вишів нема ані в Україні, ані у світі. Прикладом ефективного залучення спонсорської підтримки в Україні є Український католицький університет.

Існує аспект розподілу освітнього фонду, який найбільш турбує студентську спільноту. Це система стипендіального забезпечення і розподіл стипендіального фонду. В Україні діє одна з найменш ефективних стипендіальних систем, адже аналізуючи механізм нарахування стипендій, а також метод визначення державою отримувачів академічних стипендій, важко зрозуміти концепцію та кінцеву мету стипендіального забезпечення. Відповідно до світової практики, академічна стипендія-це винагорода за успіхи у навчанні. В Україні стипендію отримують лише студенти державного замовлення. У діючій системі студент, що за 100-бальною шкалою має успішність 90 балів, але при цьому навчається на платній формі, гарантовано не отримає стипендію, натомість студент-державник, що має 80 балів, претендує на отримання стипендії, у разі, якщо йому пощастить потрапити у рейтинг 45% своєї спеціальності. Такий механізм розподілу стипендіального фонду не відповідає самій концепції та меті стипендіального забезпечення, де стипендія є винагородою за успіхи у навчанні. Враховуючи середню вартість платного навчання в українських вишах (15-17 тис грн/рік) та мінімальну академічну стипендію – 1,3 тис грн/місяць, наявність стипендії у студента-контрактника може повністю або частково компенсувати вартість навчання. Якщо висунути гіпотезу, що держава визначає мету академічних стипендій так само як і соціальних – елементом соціальної політики, то така гіпотеза спростовується нелогічністю за своєю суттю, адже знову ж, зважаючи на світову практику, першим критерієм визначення об’єкту нарахування соціальної стипендії є рівень доходів. Рівень доходів студентів державного замовлення не є апріорі нижчим за доходи студентів платної форми навчання, тому українська система стипендіального забезпечення є хибною за своєю суттю, і потребує перегляду та нових підходів.

Неефективний освітній процес.

Проблематика освітнього процесу і методів, що застосовуються вишами при його організації є комплексною проблемою освіти не тільки в Україні, а і в світі. Незважаючи на те, що темпи розвитку галузей, швидкість генерації, обробки, аналізу і передачі інформації зростають експоненціально, методики і підходи до організації освітнього процесу не зазнають суттєвих змін.  Досі є домінуючою концепція «Освіта через передачу досвіду», основними недоліками якої є: передача «готових» знань як таких, що не потребують аналізу та критики, практика розв’язування завдань із заздалегідь відомими відповідями, провадження експериментів із заздалегідь відомими результатами, зубріння. Передові виші компенсують це підсиленнями параметру «softskills» у навчальному плані, впроваджуючи додаткові  академічні години для формування навичок критичного і аналітичного мислення у студентів. Світові виші активно інтегруються з приватним сектором (роботодавцями), де останні мають можливість впливати на формування навчального плану, залучати студентів до роботи на підприємстві під час навчання, що в сукупності формує комбінований навчальний план, у який входять академічні години (кредити) в університеті, і також, безпосередня практика на підприємстві. Це дозволяє вишам підлаштовуватись до вимог ринку, суспільства, інформаційного середовища. Важливо згадати, що в вишах передових країн велика увага приділяється поняттям «студенто-центризм, людино-центризм», і студенти безпосередньо впливають на свій навчальний графік, використовуючи можливість вибору дисциплін, літератури, лекторів. Така система є ефективною, оскільки дозволяє студенту відкинути непотрібне, і акцентувати увагу на тому, що потрібно його персональному, професійному та особистісному розвитку. Водночас, такий механізм підсилює відчуття відповідальності за власне навчання. У багатьох закордонних вишах діє механізм оскарження оцінок студентом, існують прості і прозорі процедури вирішення академічних спорів.

Вислів «Інформація трансформується у навичку після застосування її на практиці» слід вважати аксіоматичним. Зважаючи на те, що завданням університету є надати студенту комплекс компетенцій та навичок, елементи навчального плану передових вишів складають приблизно таке відношення «60-70%-пошукова робота, 40-30%-інформативне навантаження», при цьому, під пошуковою роботою мається на увазі комплекс завдань (проектів) прикладного значення, завдань на підприємстві, тощо. Під інформативним навантаженням слід розуміти сукупність лекційного та самостійного навчального навантаження.

В українських вишах ситуація набагато гірша. Узагальнюючи засади та методики організації освітнього процесу в українському виші, слід застосувати визначення «симуляція освітнього процесу», а також «неефективне використання академічного часу». Симуляція виявляється у тотальній де мотивації як студентів, так і викладачів до належного виконання своїх обов’язків. Нині, аспекти даного явища прийнято називати академічною недоброчесністю. Фундамент проблеми криється набагато глибше, ніж просто у відсутності академічної культури та жорсткої відповідальності за порушення доброчесності. Зараз існує тенденція до впровадження так званих «кодексів честі» у закладах вищої освіти, однак, це слід вважати боротьбою з наслідками, а не з причиною. Враховуючи особливості корпоративної культури багатьох університетів, яка має у собі значну частку радянського рудименту, можна висунути гіпотезу, що такі кодекси стануть лише інструментами для репресій активістів – як студентських, так і науково-педагогічних. У реаліях українських вишів, доцільніше застосувати вираз «академічний нігілізм», ніж «академічна недоброчесність».

Причини неналежного виконання обовязків студентами:

. Недовіра студентів до диплому українського зразка

. Засилля надмірного інформативного теоретичного навантаження, і повна або часткова відсутність практики (спонукає зубріння та освіту за принципом «склав-забув»)

. Відсутність індивідуальної освітньої траєкторії студента (вибору дисциплін; можливості вибору лекторів, літератури, проектів)

. Нестача академічної свободи та атмосфери вільнодумства (неможливість заперечити викладачу; відсутність процедури оскарження оцінки)

. Неактуальне академічне наповнення (застаріла інформація; непотрібні в контексті спеціальності дисципліни)

Причини неналежного виконання обовязківнауково-педагогічним складом:

. Маленькі заробітні плати

. Повна відсутність конкуренції між науково-педагогічними працівниками

. Нестача педагогічної свободи та бюрократія

. Брак досвіду роботи у галузі (випадок, коли «викладач» є єдиним і основним місцем праці)

Спільні причини неналежного виконання обовязків обома учасниками освітнього процесу:

. Нерозуміння учасниками освітнього процесу системи відносин, у якій вони перебувають (випадок, коли викладач не усвідомлює, що він надає послугу, і його завдання надати її найбільш якісно, а студент, що він споживає платну послугу, і його завдання спожити її найбільш повною мірою).

. Непрацююча система внутрішнього забезпечення якості освіти (відсутність регулярного моніторингу і контролю оцінки навчального процесу студентами у більшості вишах; відсутність регулярного перегляду навчальних програм, їх змісту, спеціальними незалежними комісіями; перешкоджання реалізації можливості впливу студентським самоврядуванням на навчальний процес, тощо).

Усі перелічені фактори спричиняють академічний нігілізм в усіх учасників освітнього процесу.

Слід розтлумачити найбільш болючі для студентів фактори. Наприклад, всі можливості практичного застосування знань в українському виші зводяться до курсової, дипломної роботи, виробничої практики (4 курс). Близько 80% академічного навантаження це інформативне теоретичне навантаження. Без негайного застосування теоретичного навантаження на практиці, значна його частка забувається і потребує вивчення наново. Щодо можливості вибору дисциплін, незважаючи на норму 25% вибіркових дисциплін, встановлену законодавством, у багатьох вишах вона не діє, або діє частково. Має місце феномен «штучне подрібнення дисциплін і віднесення частини з них до вибіркових». Робиться це для того, аби рівномірно розподілити навантаження на викладачів, а також, для імітації можливості вибору для студентів. Існування академічних груп (колективів 10-30 студентів, склад яких не змінюється протягом навчання) заперечує можливість вибору дисциплін. Надзвичайно болючим є той факт, що український студент перебуває у повній владі викладача без усілякої можливості заперечити та оскаржити оцінку. Більшість студентів погодилося б із твердженням, що традиційних формат лекцій застарів, і потребує змін. Сучасні технології дозволяють переносити лекційні матеріали у цифровий вимір як текстовому, так і у відео-форматі. Це дозволить ефективно використовувати начальний час, і значно б зменшило витрати на навчання одного студента, а також, суттєво б вивільнило час викладачів для заняття наукою, а також для самоаналізу і перегляду змісту своїх лекцій.

У час четвертої промислової революції, в умовах де стандартизації професій, зміни їх назв та функцій, мусить відбутися де стандартизація вищої освіти. Роль викладача в освітньому процесі має бути переглянутою. Наразі роль викладача є незмінною – пряма передача знань та досвіду студенту (до багатьох викладачів поняття «досвід» застосувати важко, у силу його відсутності). Однак, з тенденцією до індивідуалізації освіти та диференціації очікувань від результатів освіти, роль викладача буде зводитись більше до супровіду студента, ніж до прямої передачі знань. За такої моделі, потрібно подбати про те, щоб студенти мали можливість обирати викладача, і на свій розсуд укладали угоди з конкретним викладачем відповідно до індивідуального навчального плану. Подібний захід дозволить створити конкурентне середовище для викладачів, і дозволить викладачам, що мають найбільше навантаження більше заробляти, а решту змусить підвищувати свою конкурентоспроможність.

Організація освітнього процесу у виші має враховувати, що кожен окремий студент має різні здібності і різну здатність до сприйняття та аналізу академічного матеріалу. Українська система вищої освіти категорично це не враховує, адже у більшості закладах вищої освіти відсутня можливість складання іспитів та поточного контролю екстерном. Талановиті студенти змушені втрачати свій час та можливості. Частково, можливість «пришвидшення» навчального графіку блокує поточна модель фінансування вищої освіти та Бюджетний Кодекс.

І на останок, слід згадати про систему оцінювання. Україна є учасником «Болонського процесу» і використовує кредитно-трансфертну накопичувальну систему.

Структура вивчення навчальної дисципліни

Інформація А

Інформація Б

Інформація А+Б

 

Пакет

лекцій

 

Практичні

заняття

 

 

 

Поточний

контроль

 

Пакет

лекцій

 

 

Практичні

заняття

 

Поточний

контроль

 

Підсумковий

Контроль

(іспит/залік)

оцінка

оцінка

оцінка

оцінка

оцінка

100 балів

 

 

 

 

 

 

 

 

У таблиці наведена типова і найпоширеніша в Україні структура вивчення дисципліни. З даних таблиці можна спостерігати явище, що одна і та сама інформація оцінюється декілька разів. Також,  колонка «практичні заняття» не має на увазі практичних занять у загальному розумінні цього слова, а здебільшого означає усний чи письмовий переказ лекційного матеріалу. Подібний механізм оцінювання знань і навичок призводить до того, що самоціллю більшості студентів стають не знання та навички, а кількість балів у відомостях та залікових книжках. При цьому, виш акцентує більше уваги на фізичній присутності студента на заняттях, ніж на оцінці його реальних знань та навичок.

Непрацююча система забезпечення якості вищої освіти

Надзвичайно важливим аспектом управління вищої освіти є забезпечення якості. Для ефективного забезпечення якості вищої освіти необхідні наступні елементи:

. Розуміння поняття «якісна освіта» та «якісна освітня програма», сукупність узагальнених кількісних та якісних показників для оцінювання якості закладу вищої освіти.

. Наявність спеціалізованих показників якості, які слід застосовувати відповідно до специфіки спеціальності та очікуваних результатів конкретної освітньої програми.

. Наявність незалежних інституцій, що здійснюють моніторинг та контроль за якістю освіти у вишах.

Нажаль, жодного із зазначених аспектів не можна спостерігати в Україні. З ухвалою ЗУ «Про вищу освіту», мала запрацювати інституція (НАЗЯВО), відповідальна за процес забезпечення якості. Однак, з 2014 року ця інституція так і не розпочала роботу, а відповідальності за це ніхто не поніс. Не було розроблено вимог і показників якості, за якими слід здійснювати оцінку роботи вишів. Акредитацію освітніх програм здійснює державний орган (Атестаційна комісія МОН), який немає ресурсів та інформаційного базису аби здійснювати її якісно. Державні освітні стандарти є застаріли і не спонукають виші до розвитку. Натомість, достатньо примітивна за своїм змістом державна акредитація стала самоціллю для вишів, і виш, що отримав державну акредитацію та ліцензію вважає себе де-факто спроможним надавати освітні послуги. Також слід згадати і про повну відсутність моніторингу за діяльністю вишів і дотриманням ними освітнього законодавства. Саме моніторинг за дотриманням законодавства має бути основною прерогативою і місією державної інституції у сфері вищої освіти.

ЗАХОДИ, ЩО СЛІД ЗДІЙСНИТИ АБИ РЕАНІМУВАТИ І ТРАНСФОРМУВАТИ СИСТЕМУ ВИЩОЇ ОСВІТИ

Створення нової моделі фінансування закладів вищої освіти:

. Фінансування попиту, а не пропозиції. Повна відмова від поняття «державне замовлення» та перехід до фінансування через державний грант на навчання, який буде зараховуватись на рахунок університету лише за фактом зарахування студента.

. Дозволити вишам самостійно визначати вартість освітньої послуги та критерії до вступників.

. Здійснювати фінансування через банківські установи, а не методом казначейських розрахунків, дозволити закладам вищої освіти самостійно визначати тарифні сітки, відмовитись від поняття «норма виробітку викладача»

. Здійснення ефективного стипендіального забезпечення відповідно до академічної успішності, а не відповідно до форми навчання. При забезпеченні соціальними стипендіями, в першу чергу, враховувати стан доходів претендента та його сімї.

. Створити законодавчу базу для інтеграції університетів з приватним сектором. Створити можливість укладати прості і прозорі контракти між вишами та бізнесом, можливість фінансування бізнесом конкретних освітніх програм (у тому числі за дуальною освітою), а також, закріпити у ЗУ «Про вищу освіту» можливість впливати і візувати навчальні програми роботодавцями. Запровадити податкові пільги для підприємств, що здійснюють фінансування університетів та освітніх програм. Запровадити податкові пільги для підприємців, які оплачують навчання (у тому числі у аспірантурі/докторантурі) своїх працівників.

. Здійснення додаткового фінансування на підставі якісних показників. Адресне фінансування наукових досліджень, де бенефіціаром є вчений або група вчених, що здійснюють дослідження або проект на базі університету. Зосередити додаткове фінансування на капітальних інвестиціях у інфраструктуру, зокрема: у матеріально-технічну базу, енергоефективність, цифрову інфраструктуру (переведення методичного, лекційного матеріалу, а також, документообігу у цифровий вимір).

Використання нових підходів до організації освітнього процесу:

. Частково обмежити академічну автономію вишів, створивши загальний уніфікований стандарт та інструкції з організації навчання, який має містити:

-Можливість самостійного визначення кількості навчальних кредитів студентом, зважаючи на необхідний мінімум, встановлений кредитно-трансфертною системою. Можливість складати іспити екстерном.

-Впровадження проектного та практичного індивідуального навчання, де мінімум 50% навчального плану складає проектна та пошукова робота, а решта- фундаментальне теоретичне навантаження (переважно здійснюване у цифровій формі).

-Начальний план має бути закріплений за студентом, а не за академічною групою.

-Можливість укладання контрактів з викладачами відповідно до індивідуального навчального плану студента за згодою обох учасників угоди.  Вільне формування навантаження на викладачів.

-Вимоги до кількості педагогічного складу, що має бути безпосередньо задіяний у галузі, фахівців до якої здійснює університет.

-Можливість дуальної освіти в усіх формах.

-Вимоги до автоматичного віднесення дисциплін, що не вписуються у контекст спеціальності, до класу вибіркових дисциплін.

. Встановити законодавчу вимогу щодо обовязкового щорічного перегляду змісту освітніх програм, враховуючи висновки експертів, роботодавців, та рекомендації студентів.

. Встановити законодавчу вимогу щодо наявності процедури оскарження оцінки, а також щодо процедури виявлення та доказу академічної недоброчесності студентів та науково-педагогічних працівників.

Формування ефективної системи забезпечення якості:

. Створення якісно нових вимог щодо акредитації та сертифікації вишів.

. Створення сукупності показників якості вищої освіти та освітніх програм.

. Передача повноважень щодо акредитації незалежним від держави установам, оцінку яких здійснюють експерти, громадськість та міжнародне освітянське і наукове середовище..

. Створення можливості провадження громадської акредитації без погодження закладу вищої освіти.

. Здійснення регулярного моніторингу діяльності вишів та дотримання ними освітнього законодавства. Призначення освітнього омбудсмена.

СЬОГОДЕННЯ ВИЩОЇ ОСВІТИ В УКРАЇНІ ТА ЗАХОДИ, ЩО НЕОБХІДНІ ДЛЯ ТРАНСФОРМАЦІЇ І СТАНОВЛЕННЯ НОВОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ СИСТЕМИ ВИЩОЇ ОСВІТИ (ПОГЛЯД СТУДЕНТА)
СЬОГОДЕННЯ ВИЩОЇ ОСВІТИ В УКРАЇНІ ТА ЗАХОДИ, ЩО НЕОБХІДНІ ДЛЯ ТРАНСФОРМАЦІЇ І СТАНОВЛЕННЯ НОВОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ СИСТЕМИ ВИЩОЇ ОСВІТИ (ПОГЛЯД СТУДЕНТА)

Метою написання даної статті є усвідомлення необхідності доведення бачення та позиції представників студентського середовища представниками освітянського середовища, а також законодавчому та центральному виконавчому органу влади, який здійснює політику у сфері вищої освіти. Слід зауважити, що наразі не існує єдиної стратегії розвитку вищої освіти в Україні і бачення яким має бути український університет через 5-10 років. Додатковою мотивацією написання статті є той факт, що при здійсненні тих чи інших реформ у вищій освіті, не здійснюється моніторинг та врахування бачення і потреб студентського середовища, яке є безпосереднім отримувачем усіх впроваджених змін, а інколи і жертвою.

НА ДУМКУ АВТОРА:

.Освіта-це послуга.

.Якість освіти (у тому числі вищої освіти) впливає на ефективність суспільства і суспільне багатство, про це свідчать світові рейтинги вишів, де лідируючі позиції обіймають виші з найбагатших країн світу (США, Британія, Швейцарія, Німеччина, Японія, Сингапур, Китай)

.Державні видатки на вищу освіту-це інвестиція в інтелектуальний капітал та формування майбутньої суспільної еліти, а не елемент соціальної чи регіональної політики.

.Шлях до організації ефективного освітнього процесу полягає у вивченні та розумінні роботи людського мозку, урахуванні потреб студентів, роботодавців та викликів сучасного світу.

КЛЮЧОВІ ПРОБЛЕМНІ АСПЕКТИ:

Масовість та легкодоступність вищої освіти.

Україна перебуває у топ 50 країн за кількістю здобувачів вищої освіти. Наразі, близько 80% випускників шкіл стають студентами закладів вищої освіти. При цьому, рівень безробіття в Україні є одним з найвищих у Європі, і що важливо, на думку експертів, щонайменше 40% випускників українських вишів працюють не за спеціальністю. Сьогодні, українські заклади вищої освіти погано виконують функції  і завдання, які забезпечують потреби суспільства, науки, економіки. Аналізуючи діяльність великої кількості вишів, важко однозначно визначити який з них є якісним, а який ні, у який варто поступати, а у який ні (навіть за субєктивними оцінками), адже всі вони мало чим відрізняються один від одного і пропонують приблизно однаковий перелік однакових послуг. Нині спостерігається тенденція до зменшення довіри до диплому «українського зразка» як у роботодавців, так і у суспільства в цілому, а кількість молоді, що виїжджає вчитися закордон зростає.

Застаріла модель фінансування вищої освіти. Неефективний розподіл освітніх фондів.

Діюча система фінансування закладів вищої освіти починається із централізованого встановлення вартості освітньої послуги державою. Вартість навчання одного студента в рік держава оцінює приблизно у 25 тис грн. Ця сума включає в себе всі витрати, які з точки зору держави, пов’язані з навчанням одного студента в рік, у тому числі: оклад викладача, бібліотечний фонд, обладнання і техніка і пов’язані витрати. Неефективність даної моделі полягає у тому, що вартість навчання залежить від багатьох різних факторів, таких як - обрана студентом спеціальність, особливості університету, регіону. Наприклад витрати, повязані з навчанням студента інженерно-технічної спеціальності та студента-медика значно вищі, ніж витрати на студента-культуролога, журналіста, історика. Крім того, кожен заклад вищої освіти потребує капітальних інвестицій в інфраструктуру, вартість яких може різнитися в залежності від специфіки університету. Не можна не згадати і про норми амортизації обладнання медичних та технічних університетів. Діючий механізм встановлення вартості призводить до того, що страждають, у першу чергу заклади, які потребують більших видатків. Наразі, можна спостерігати велику кількість державних закладів вищої освіти, що не мають можливості оновити матеріально-технічну базу, відповідно, якість навчання у цих закладах є нижчою, ніж необхідно для підготовки конкурентоспроможного фахівця, не говорячи вже про те, що компетенції і наявність практики випускника медичного закладу впливає на життя та здоров’я громадян України. Виходячи із цього, механізм встановлення вартості навчання потребує перегляду та відповідних змін. У деяких країнах з розвиненою економікою університети, що фінансуються державою самостійно встановлюють вартість навчання.

Нещодавно МОН почав здійснювати так зване «формульне фінансування», де кількість коштів розподіляється між закладами відповідно до кількості студентів, науково-педагогічного складу, а також наукової активності. Були внесені відповідні зміни у Бюджетний Кодекс. Однак фактичним базовим фінансуванням закладів вищої освіти досі лишається державне замовлення, де «всі отримують по трохи». Надзвичайно сумнівним є підхід, коли держава з ринковою економікою визначає кількість фахівців для неї. Подібний підхід до фінансування вишів застосовувався у Радянському Союзі та інших країнах з командно-адміністративною (плановою) економікою, де всі робочі місця забезпечувала держава. У державі, де робочі місця забезпечуються ринковими суб’єктами (підприємцями), планування і забезпечення державою кількості фахівців не є ефективним. Слід звернути увагу і на те, яким чином державні місця розподіляються між закладами вищої освіти. Представники освітньої спільноти часто застосовують вислів «гроші йдуть за студентом», однак, аналізуючи правила прийому до вишів, можна довести, що це не зовсім так. Адже університет отримує державне місце, не за фактом зарахування студентів, за яких держава готова заплатити, а на підставі конкурсної пропозиції, яка подається задовго до того, як школяр перетвориться в студента. Кількість державних місць у конкурсній пропозиції визначається на підставі ретроспективних показників, таких як кількість державних місць, яку університет отримав і використав протягом минулого навчального року. Така система створює розпорошування (всім по трохи) обмеженого бюджетного ресурсу між великою кількістю державних вишів, а також існування вишів з низькою якістю освіти, які мають можливість «купити» абітурієнта з низьким середнім балом ЗНО, пропонуючи йому державне місце. Загалом, така модель розподілу державних коштів спонукає виші нарощувати кількість студентів, поступаючись якості.

Державні тарифні сітки (відповідно низька зарплата), норми виробітку викладачів, прив’язка ставки викладача до кількості студентів спонукають де мотивацію викладача до професійного розвитку, відсутність конкуренції, корупцію, і що важливо, де мотивацію відраховувати студентів з низькою успішністю.

Фінансування науки і наукових досліджень здійснюється відповідно до виконання публікаційних і різноманітних кількісних нормативів. Замість того, щоб адресно фінансувати конкретних науковців за конкретні наукові досягнення, наукові проекти, які створюватимуть інновації, держава надалі продовжує централізовано фінансувати університети, де зазначене фінансування застосовується відповідно до волі адміністрації вишу. Здійснюючи оцінку вартості наукового дослідження важливо враховувати його якість, значення для науки та потенційну корисність. Існує тенденція до широкого виявлення випадків плагіату у дисертаціях та наукових дослідженнях. Плагіат у наукових працях і дисертаціях є серйозною проблемою, однак головним є те, що більшість висновків дисертаційних і наукових досліджень є заздалегідь вирішеними задачами, і не несуть істинного прикладного значення для науки, економіки, суспільства. Доцільно згадати факт, що жоден з українських вишів не увійшов у «шанхайський рейтинг», який формується на підставі аналізу саме наукової активності і досягнень вишів світу. У такому випадку інвестиція держави є неефективною. Слід зазначити, що утримання одного доктора наук обходиться українському бюджету приблизно в 100 тис грн на рік, при цьому доктором наук в Україні можна стати, не працюючи жодного дня у галузі. У країнах західної демократії середній вік магістранта/аспіранта сягає 29-35 років, натомість в Україні – 23-28 років. Слід розпочати дискусію щодо впровадження нових вимог на вступ в аспірантуру/докторантуру, згідно яких аспірантами (принаймні інженерно-технічних, економічних та правових напрямків) зможуть стати люди, які мають трудовий практичний стаж у відповідній галузі мінімум 3-5 років. Натомість діюча система фінансування науки спонукає неефективне застосування державних коштів, фінансування «звань і ступенів» замість фінансування конкретних досліджень та проектів, а також явище, коли у закладах вищої освіти переважає кількість викладачів і науковців, що не мають практичного (трудового) досвіду у галузі, фахівців для якої вони здійснюють підготовку.

Говорячи про фінансування університетів, слід акцентувати на тому, що вітчизняні заклади вищої освіти не навчилися заробляти кошти самостійно.

Структура надходжень у бюджет вишів

В Україні

 

 

90 %

10%

Гроші держави + гроші студентів, що навчаються за кошти фізичних/юридичних осіб

Кошти від надання послуг, благодійні внески

Закордоном  (країни, виші яких є лідерами міжнародних рейтингів)

 

50-60%

40-50%

Гроші держави + гроші студентів, що навчаються за кошти фізичних/юридичних осіб

Кошти від надання послуг, благодійні внески, приватні інвестиції, дохід від реалізації патентів, ноу хау

       

 

У зазначеній таблиці можна побачити, що структура капіталу українських закладів вищої освіти суттєво відрізняється від структури, що має місце у країнах, виші яких перебувають у топ рейтингах. Європейські та Американські виші вже давно інтегруються з приватним (корпоративним) сектором, створюють спільні програми фінансування освітніх програм, залучають спонсорську підтримку, провадять неприбуткову підприємницьку діяльність, реалізуючи наукові розробки, патенти, ноу хау, права інтелектуальної власності. Університети «Ліги плюща» займають суттєву частку ринку консалтингових послуг у галузях, фахівців до яких вони готують. Аналізуючи ситуацію, що відбувається в Україні, можна зробити висновок, що або заклади вищої освіти не мають розробок (у тому числі наукових) і проектів, які можливо комерціалізувати, або попиту на наукові розробки вітчизняних вишів нема ані в Україні, ані у світі. Прикладом ефективного залучення спонсорської підтримки в Україні є Український католицький університет.

Існує аспект розподілу освітнього фонду, який найбільш турбує студентську спільноту. Це система стипендіального забезпечення і розподіл стипендіального фонду. В Україні діє одна з найменш ефективних стипендіальних систем, адже аналізуючи механізм нарахування стипендій, а також метод визначення державою отримувачів академічних стипендій, важко зрозуміти концепцію та кінцеву мету стипендіального забезпечення. Відповідно до світової практики, академічна стипендія-це винагорода за успіхи у навчанні. В Україні стипендію отримують лише студенти державного замовлення. У діючій системі студент, що за 100-бальною шкалою має успішність 90 балів, але при цьому навчається на платній формі, гарантовано не отримає стипендію, натомість студент-державник, що має 80 балів, претендує на отримання стипендії, у разі, якщо йому пощастить потрапити у рейтинг 45% своєї спеціальності. Такий механізм розподілу стипендіального фонду не відповідає самій концепції та меті стипендіального забезпечення, де стипендія є винагородою за успіхи у навчанні. Враховуючи середню вартість платного навчання в українських вишах (15-17 тис грн/рік) та мінімальну академічну стипендію – 1,3 тис грн/місяць, наявність стипендії у студента-контрактника може повністю або частково компенсувати вартість навчання. Якщо висунути гіпотезу, що держава визначає мету академічних стипендій так само як і соціальних – елементом соціальної політики, то така гіпотеза спростовується нелогічністю за своєю суттю, адже знову ж, зважаючи на світову практику, першим критерієм визначення об’єкту нарахування соціальної стипендії є рівень доходів. Рівень доходів студентів державного замовлення не є апріорі нижчим за доходи студентів платної форми навчання, тому українська система стипендіального забезпечення є хибною за своєю суттю, і потребує перегляду та нових підходів.

Неефективний освітній процес.

Проблематика освітнього процесу і методів, що застосовуються вишами при його організації є комплексною проблемою освіти не тільки в Україні, а і в світі. Незважаючи на те, що темпи розвитку галузей, швидкість генерації, обробки, аналізу і передачі інформації зростають експоненціально, методики і підходи до організації освітнього процесу не зазнають суттєвих змін.  Досі є домінуючою концепція «Освіта через передачу досвіду», основними недоліками якої є: передача «готових» знань як таких, що не потребують аналізу та критики, практика розв’язування завдань із заздалегідь відомими відповідями, провадження експериментів із заздалегідь відомими результатами, зубріння. Передові виші компенсують це підсиленнями параметру «softskills» у навчальному плані, впроваджуючи додаткові  академічні години для формування навичок критичного і аналітичного мислення у студентів. Світові виші активно інтегруються з приватним сектором (роботодавцями), де останні мають можливість впливати на формування навчального плану, залучати студентів до роботи на підприємстві під час навчання, що в сукупності формує комбінований навчальний план, у який входять академічні години (кредити) в університеті, і також, безпосередня практика на підприємстві. Це дозволяє вишам підлаштовуватись до вимог ринку, суспільства, інформаційного середовища. Важливо згадати, що в вишах передових країн велика увага приділяється поняттям «студенто-центризм, людино-центризм», і студенти безпосередньо впливають на свій навчальний графік, використовуючи можливість вибору дисциплін, літератури, лекторів. Така система є ефективною, оскільки дозволяє студенту відкинути непотрібне, і акцентувати увагу на тому, що потрібно його персональному, професійному та особистісному розвитку. Водночас, такий механізм підсилює відчуття відповідальності за власне навчання. У багатьох закордонних вишах діє механізм оскарження оцінок студентом, існують прості і прозорі процедури вирішення академічних спорів.

Вислів «Інформація трансформується у навичку після застосування її на практиці» слід вважати аксіоматичним. Зважаючи на те, що завданням університету є надати студенту комплекс компетенцій та навичок, елементи навчального плану передових вишів складають приблизно таке відношення «60-70%-пошукова робота, 40-30%-інформативне навантаження», при цьому, під пошуковою роботою мається на увазі комплекс завдань (проектів) прикладного значення, завдань на підприємстві, тощо. Під інформативним навантаженням слід розуміти сукупність лекційного та самостійного навчального навантаження.

В українських вишах ситуація набагато гірша. Узагальнюючи засади та методики організації освітнього процесу в українському виші, слід застосувати визначення «симуляція освітнього процесу», а також «неефективне використання академічного часу». Симуляція виявляється у тотальній де мотивації як студентів, так і викладачів до належного виконання своїх обов’язків. Нині, аспекти даного явища прийнято називати академічною недоброчесністю. Фундамент проблеми криється набагато глибше, ніж просто у відсутності академічної культури та жорсткої відповідальності за порушення доброчесності. Зараз існує тенденція до впровадження так званих «кодексів честі» у закладах вищої освіти, однак, це слід вважати боротьбою з наслідками, а не з причиною. Враховуючи особливості корпоративної культури багатьох університетів, яка має у собі значну частку радянського рудименту, можна висунути гіпотезу, що такі кодекси стануть лише інструментами для репресій активістів – як студентських, так і науково-педагогічних. У реаліях українських вишів, доцільніше застосувати вираз «академічний нігілізм», ніж «академічна недоброчесність».

Причини неналежного виконання обовязків студентами:

. Недовіра студентів до диплому українського зразка

. Засилля надмірного інформативного теоретичного навантаження, і повна або часткова відсутність практики (спонукає зубріння та освіту за принципом «склав-забув»)

. Відсутність індивідуальної освітньої траєкторії студента (вибору дисциплін; можливості вибору лекторів, літератури, проектів)

. Нестача академічної свободи та атмосфери вільнодумства (неможливість заперечити викладачу; відсутність процедури оскарження оцінки)

. Неактуальне академічне наповнення (застаріла інформація; непотрібні в контексті спеціальності дисципліни)

Причини неналежного виконання обовязківнауково-педагогічним складом:

. Маленькі заробітні плати

. Повна відсутність конкуренції між науково-педагогічними працівниками

. Нестача педагогічної свободи та бюрократія

. Брак досвіду роботи у галузі (випадок, коли «викладач» є єдиним і основним місцем праці)

Спільні причини неналежного виконання обовязків обома учасниками освітнього процесу:

. Нерозуміння учасниками освітнього процесу системи відносин, у якій вони перебувають (випадок, коли викладач не усвідомлює, що він надає послугу, і його завдання надати її найбільш якісно, а студент, що він споживає платну послугу, і його завдання спожити її найбільш повною мірою).

. Непрацююча система внутрішнього забезпечення якості освіти (відсутність регулярного моніторингу і контролю оцінки навчального процесу студентами у більшості вишах; відсутність регулярного перегляду навчальних програм, їх змісту, спеціальними незалежними комісіями; перешкоджання реалізації можливості впливу студентським самоврядуванням на навчальний процес, тощо).

Усі перелічені фактори спричиняють академічний нігілізм в усіх учасників освітнього процесу.

Слід розтлумачити найбільш болючі для студентів фактори. Наприклад, всі можливості практичного застосування знань в українському виші зводяться до курсової, дипломної роботи, виробничої практики (4 курс). Близько 80% академічного навантаження це інформативне теоретичне навантаження. Без негайного застосування теоретичного навантаження на практиці, значна його частка забувається і потребує вивчення наново. Щодо можливості вибору дисциплін, незважаючи на норму 25% вибіркових дисциплін, встановлену законодавством, у багатьох вишах вона не діє, або діє частково. Має місце феномен «штучне подрібнення дисциплін і віднесення частини з них до вибіркових». Робиться це для того, аби рівномірно розподілити навантаження на викладачів, а також, для імітації можливості вибору для студентів. Існування академічних груп (колективів 10-30 студентів, склад яких не змінюється протягом навчання) заперечує можливість вибору дисциплін. Надзвичайно болючим є той факт, що український студент перебуває у повній владі викладача без усілякої можливості заперечити та оскаржити оцінку. Більшість студентів погодилося б із твердженням, що традиційних формат лекцій застарів, і потребує змін. Сучасні технології дозволяють переносити лекційні матеріали у цифровий вимір як текстовому, так і у відео-форматі. Це дозволить ефективно використовувати начальний час, і значно б зменшило витрати на навчання одного студента, а також, суттєво б вивільнило час викладачів для заняття наукою, а також для самоаналізу і перегляду змісту своїх лекцій.

У час четвертої промислової революції, в умовах де стандартизації професій, зміни їх назв та функцій, мусить відбутися де стандартизація вищої освіти. Роль викладача в освітньому процесі має бути переглянутою. Наразі роль викладача є незмінною – пряма передача знань та досвіду студенту (до багатьох викладачів поняття «досвід» застосувати важко, у силу його відсутності). Однак, з тенденцією до індивідуалізації освіти та диференціації очікувань від результатів освіти, роль викладача буде зводитись більше до супровіду студента, ніж до прямої передачі знань. За такої моделі, потрібно подбати про те, щоб студенти мали можливість обирати викладача, і на свій розсуд укладали угоди з конкретним викладачем відповідно до індивідуального навчального плану. Подібний захід дозволить створити конкурентне середовище для викладачів, і дозволить викладачам, що мають найбільше навантаження більше заробляти, а решту змусить підвищувати свою конкурентоспроможність.

Організація освітнього процесу у виші має враховувати, що кожен окремий студент має різні здібності і різну здатність до сприйняття та аналізу академічного матеріалу. Українська система вищої освіти категорично це не враховує, адже у більшості закладах вищої освіти відсутня можливість складання іспитів та поточного контролю екстерном. Талановиті студенти змушені втрачати свій час та можливості. Частково, можливість «пришвидшення» навчального графіку блокує поточна модель фінансування вищої освіти та Бюджетний Кодекс.

І на останок, слід згадати про систему оцінювання. Україна є учасником «Болонського процесу» і використовує кредитно-трансфертну накопичувальну систему.

Структура вивчення навчальної дисципліни

Інформація А

Інформація Б

Інформація А+Б

 

Пакет

лекцій

 

Практичні

заняття

 

 

 

Поточний

контроль

 

Пакет

лекцій

 

 

Практичні

заняття

 

Поточний

контроль

 

Підсумковий

Контроль

(іспит/залік)

оцінка

оцінка

оцінка

оцінка

оцінка

100 балів

 

 

 

 

 

 

 

 

У таблиці наведена типова і найпоширеніша в Україні структура вивчення дисципліни. З даних таблиці можна спостерігати явище, що одна і та сама інформація оцінюється декілька разів. Також,  колонка «практичні заняття» не має на увазі практичних занять у загальному розумінні цього слова, а здебільшого означає усний чи письмовий переказ лекційного матеріалу. Подібний механізм оцінювання знань і навичок призводить до того, що самоціллю більшості студентів стають не знання та навички, а кількість балів у відомостях та залікових книжках. При цьому, виш акцентує більше уваги на фізичній присутності студента на заняттях, ніж на оцінці його реальних знань та навичок.

Непрацююча система забезпечення якості вищої освіти

Надзвичайно важливим аспектом управління вищої освіти є забезпечення якості. Для ефективного забезпечення якості вищої освіти необхідні наступні елементи:

. Розуміння поняття «якісна освіта» та «якісна освітня програма», сукупність узагальнених кількісних та якісних показників для оцінювання якості закладу вищої освіти.

. Наявність спеціалізованих показників якості, які слід застосовувати відповідно до специфіки спеціальності та очікуваних результатів конкретної освітньої програми.

. Наявність незалежних інституцій, що здійснюють моніторинг та контроль за якістю освіти у вишах.

Нажаль, жодного із зазначених аспектів не можна спостерігати в Україні. З ухвалою ЗУ «Про вищу освіту», мала запрацювати інституція (НАЗЯВО), відповідальна за процес забезпечення якості. Однак, з 2014 року ця інституція так і не розпочала роботу, а відповідальності за це ніхто не поніс. Не було розроблено вимог і показників якості, за якими слід здійснювати оцінку роботи вишів. Акредитацію освітніх програм здійснює державний орган (Атестаційна комісія МОН), який немає ресурсів та інформаційного базису аби здійснювати її якісно. Державні освітні стандарти є застаріли і не спонукають виші до розвитку. Натомість, достатньо примітивна за своїм змістом державна акредитація стала самоціллю для вишів, і виш, що отримав державну акредитацію та ліцензію вважає себе де-факто спроможним надавати освітні послуги. Також слід згадати і про повну відсутність моніторингу за діяльністю вишів і дотриманням ними освітнього законодавства. Саме моніторинг за дотриманням законодавства має бути основною прерогативою і місією державної інституції у сфері вищої освіти.

ЗАХОДИ, ЩО СЛІД ЗДІЙСНИТИ АБИ РЕАНІМУВАТИ І ТРАНСФОРМУВАТИ СИСТЕМУ ВИЩОЇ ОСВІТИ

Створення нової моделі фінансування закладів вищої освіти:

. Фінансування попиту, а не пропозиції. Повна відмова від поняття «державне замовлення» та перехід до фінансування через державний грант на навчання, який буде зараховуватись на рахунок університету лише за фактом зарахування студента.

. Дозволити вишам самостійно визначати вартість освітньої послуги та критерії до вступників.

. Здійснювати фінансування через банківські установи, а не методом казначейських розрахунків, дозволити закладам вищої освіти самостійно визначати тарифні сітки, відмовитись від поняття «норма виробітку викладача»

. Здійснення ефективного стипендіального забезпечення відповідно до академічної успішності, а не відповідно до форми навчання. При забезпеченні соціальними стипендіями, в першу чергу, враховувати стан доходів претендента та його сімї.

. Створити законодавчу базу для інтеграції університетів з приватним сектором. Створити можливість укладати прості і прозорі контракти між вишами та бізнесом, можливість фінансування бізнесом конкретних освітніх програм (у тому числі за дуальною освітою), а також, закріпити у ЗУ «Про вищу освіту» можливість впливати і візувати навчальні програми роботодавцями. Запровадити податкові пільги для підприємств, що здійснюють фінансування університетів та освітніх програм. Запровадити податкові пільги для підприємців, які оплачують навчання (у тому числі у аспірантурі/докторантурі) своїх працівників.

. Здійснення додаткового фінансування на підставі якісних показників. Адресне фінансування наукових досліджень, де бенефіціаром є вчений або група вчених, що здійснюють дослідження або проект на базі університету. Зосередити додаткове фінансування на капітальних інвестиціях у інфраструктуру, зокрема: у матеріально-технічну базу, енергоефективність, цифрову інфраструктуру (переведення методичного, лекційного матеріалу, а також, документообігу у цифровий вимір).

Використання нових підходів до організації освітнього процесу:

. Частково обмежити академічну автономію вишів, створивши загальний уніфікований стандарт та інструкції з організації навчання, який має містити:

-Можливість самостійного визначення кількості навчальних кредитів студентом, зважаючи на необхідний мінімум, встановлений кредитно-трансфертною системою. Можливість складати іспити екстерном.

-Впровадження проектного та практичного індивідуального навчання, де мінімум 50% навчального плану складає проектна та пошукова робота, а решта- фундаментальне теоретичне навантаження (переважно здійснюване у цифровій формі).

-Начальний план має бути закріплений за студентом, а не за академічною групою.

-Можливість укладання контрактів з викладачами відповідно до індивідуального навчального плану студента за згодою обох учасників угоди.  Вільне формування навантаження на викладачів.

-Вимоги до кількості педагогічного складу, що має бути безпосередньо задіяний у галузі, фахівців до якої здійснює університет.

-Можливість дуальної освіти в усіх формах.

-Вимоги до автоматичного віднесення дисциплін, що не вписуються у контекст спеціальності, до класу вибіркових дисциплін.

. Встановити законодавчу вимогу щодо обовязкового щорічного перегляду змісту освітніх програм, враховуючи висновки експертів, роботодавців, та рекомендації студентів.

. Встановити законодавчу вимогу щодо наявності процедури оскарження оцінки, а також щодо процедури виявлення та доказу академічної недоброчесності студентів та науково-педагогічних працівників.

Формування ефективної системи забезпечення якості:

. Створення якісно нових вимог щодо акредитації та сертифікації вишів.

. Створення сукупності показників якості вищої освіти та освітніх програм.

. Передача повноважень щодо акредитації незалежним від держави установам, оцінку яких здійснюють експерти, громадськість та міжнародне освітянське і наукове середовище..

. Створення можливості провадження громадської акредитації без погодження закладу вищої освіти.

. Здійснення регулярного моніторингу діяльності вишів та дотримання ними освітнього законодавства. Призначення освітнього омбудсмена.

15.04.2018
реформа вищої освіти
1174
uk-UA
Поділитися

Додати комментар

Через сайт
Через Вконтакті
Через Фейсбук

Коментарі  

Автор: Docent
Опубліковано 26.07.2018 в 11:44
"дозволити закладам вищої освіти самостійно визначати тарифні сітки, відмовитись від поняття «норма виробітку викладача" На сьогодні молодий викладач отримує мінімальну заробітну плату 3700 грн./міс. Що заважає вузу надати йому преміальні та певні бонуси? А навіщо, гроші йдуть керівництву у карман, якщо такі є. Ні один з вузів не платить премії викладачам, грошей немає. Ні один викладач, отримуючи зарплатню на рівні прибиральниці, не буде стрибати вище себе.
Наверх
Точка зору Аналітика Блоги Форум
Kenmore White 17" Microwave Kenmore 17" Microwave
Rated 4.5/5 based on 1267 customer reviews