Укр Рус

Дата: 17.06.2019

Підписка на новини

АНАЛІТИЧНИЙ ЗВІТ ПРО КРУГЛИЙ СТІЛ «Дорожня карта реформування вищої освіти»

Автор:
"Освітня політика"
Опубліковано
27.05.2018

Портал «Освітня політика» спільно Коаліцією громадських організацій “Реанімаційний пакет реформ” 27 квітня 2018 року провів круглий стіл з обговорення «Дорожньої карти реформування вищої освіти», яка була створена в рамках реалізації проекту  “Сприяння реформам у вищій освіті України з погляду розвитку академічної доброчесності”. 

З текстом “Дорожньої карти реформування вищої освіти в Україні” можна ознайомитися за наступним посиланням: http://education-ua.org/ua/articles/1159-dorozhnya-karta-reformuvannya-vishchoji-osviti-ukrajini

Було обговорено  наступні питання:

  1. Яких першочергових змін потребує українська вища освіта?
  2. Що  вдалося досягнути в процесі імплементації Закону "Про вищу освіту"? В чому ми так і не зрушили з місця?
  3. Коли українські університети посідатимуть лідерські позиції у міжнародних рейтингах?  

Відеовіт тут https://www.facebook.com/rpr.ua/videos/999869520165880/

Подаємо короткий виклад виступів учасників круглого столу «Дорожня карта реформування вищої освіти».

 Мета цього документу – привернути політичну увагу до питань вищої освіти. Дуже часто ми нарікаємо, що МОН чогось не робить, але Міністерство має обмежене коло повноважень. Наприклад, воно не має слідчих функцій і не може просто повиганяти всіх поганих людей без підтримки правоохоронних органів. Міністерство не може самочинно збільшити зарплату педагогам і, наприклад, збільшення зарплати вчителям було узгодженою політикою всього уряду.

На жаль, зараз вища освіта не перебуває у політичному порядку денному. Ми ж не хочемо із цим погоджуватися, оскільки Україні потрібні сучасні якісні університети, що б були конкурентоспроможними на міжнародній арені. Оскільки ми живемо в глобальному світі, де немає ніяких внутрішніх стандартів якості. Я неодноразово підкреслював, що реформування вищої освіти – це реформування самих університетів. Вони мають бути автономними і самоврядними. Держава не повинна їх контролювати в ручному режимі. Натомість вона має дати їм всі можливості та інструменти для саморегулювання і розвитку.

Якісними університетами можуть бути тільки автономні університети. У 2014 році ми прийняли досить прогресивний Закон «Про вищу освіту». Тепер українські ЗВО мають академічну автономію, вони можуть самостійно організовувати освітній процес: визначати як саме і чому вони навчають.

Утім, багато консервативних ректорів дивляться на академічну автономію не як на можливість розвиватися, а як на зайвий клопіт. Натомість проблема полягає в тому, що наші університети не мають фінансової автономії, тож вони не можуть «капіталізувати» свою академічну автономію. Держава продовжує контролювати фінансове життя ЗВО. Наприклад, університети досі погоджують в МОН свій штатний розпис, а так не повинно бути.

Ми домоглися того, що університети можуть відкривати рахунки в банках і класти зароблені кошти на депозити, але склалась абсурдна ситуація, коли вони водночас зобов’язані в кінці року повернути ці кошти в казначейство, яке потім, можливо, їх поверне назад… Це є відвертим знущанням. Тобто фінансова автономія виявилася заблокованою.

Тож, поки наші університети не будуть мати повну автономію, поки ми не змінимо економіку вищої освіти, в Україні не буде якісних університетів, що братимуть на себе відповідальність за власну якість.

Ми навіть не знаємо, скільки в Україні вищих навчальних закладів, до кого саме нам слід звертатися із закликами до змін. Відсутність чіткого кола агентів змін – це окрема велика проблема.

У новому Законі «Про освіту» уже немає мови про рівні акредитації. Натомість статистичні органи продовжують зараховувати до переліку ЗВО технікуми та коледжі. Але вони за своєю структурою і розмірами переважно досі залишаються колишніми радянськими технікумами. Українські коледжі можуть залишитися у статусі ЗВО, однак для цього їм насамперед ще потрібно стати багатопрофільними закладами. Якщо ми порахуємо всі категорії разом, починаючи з університетів та їхніх філій, які, по суті, також є окремими навчальними закладами, то одержимо цифру близько 1448 ЗВО. Це абсурд.

Ніде в світі не існує вищої освіти без наукових досліджень, тож наукова сфера має бути частиною освітнього процесу. У наших університетах власне наукова діяльність складає лише кілька відсотків від їх загальної діяльності, тобто фактично наука не присутня в наших університетах.

В Україні триває маргіналізація наукової сфери. Сьогодні всі витрати на науку в нашій країні дорівнюють витратам на науку одного середнього європейського університету. Цей факт озвучувався багато разів. Проблема посилюється крайнім консерватизмом керівництва НАН України, в якого немає перспективного бачення розвитку наукових досліджень. На щастя, згідно із Законом «Про наукову і науково-технічну діяльність» (2015), вже було сформовано Науковий комітет Національної ради України з питань розвитку науки та технологій. Це нова легітимна структура, що включає авторитетних представників галузі. Саме з ними треба вести мову про подальший розвиток наукової сфери.

Над "Дорожньою картою..." працювали провідні експерти. Це не вичерпний документ, але він принаймні робить наголоси на ключових проблемах. У т.ч. на суспільному призначенні сучасного університету.

              Сергій Квіт, директор Центру забезпечення якості освіти, голова Вченої ради Національного університету «Києво-Могилянська академія», міністр освіти і науки України (2014-2016). 

Декілька коротких ремарок. Автономія – це дуже важлива річ, яку треба розвивати. Але, крім того, що відбувається у власне освітніх середовищі та законодавстві, ми все частіше стикаємося з тим, що існує інше законодавство, яке нам заважає рухатися. Оскільки ми зараз в РПР, про це теж треба сказати. Такий приклад. Нещодавно заступник міністра Юрій Рашкевич збирав проректорів університетів. На цій нараді виступила керівник Еразмус-офісу Світлана Шитікова, яка розповіла про можливості отримання фінансування за європейськими програмами. А після цього піднімається представник Державної аудиторської служби й говорить: «Ви ж розумієте, те, що Ви відзвітували перед тим, хто Вам дав гроші,- це ще половина справи. Головне – це те, що Ви нам маєте довести, що Ви ці гроші витратили ефективно». Тут йшлося про гроші, які університет не отримав з бюджету, а заробив самостійно. Але треба звітувати за них як за бюджетні.

Другий приклад. Вчора спілкувався з директором школи, який сказав, що він вперше зіштовхнувся із законодавством про архіви. Університети з ним знайомі вже давно. Ми скаржимося на непомірний паперообіг. А він значною мірою зумовлений саме цим законодавством.

Ще одна ремарка. Дуже правильно було сказано, що ми маємо конкурувати із західними університетами, тому що конкуренція на ринку вищої освіти сьогодні є глобальною. Але наші університети сьогодні дуже часто діють інакше. Свіжий приклад. Нещодавно проект Положення про студентське самоврядування одного з наших провідних галузевих університетів почали критикувати студенти та зовнішні експерти. А розробники говорять, як же так, ми ж подивилися Положення і такого університету, і такого, і такого, … І перераховують університети більшість яких в останньому рейтингу ТОП-200 університетів України перебувають у другій сотні або взагалі там відсутні. З ким конкурує цей провідний університет, якщо запозичує власні нормативні документи у слабших? Провідні українські університети мають конкурувати з провідними західними університетами. Але тоді й на рівні МОН варто диференціювати вимоги, щоб тих, хто здатний конкурувати з європейськими університетами, ми оцінювали за тими критеріями, які використовують там, а не за тими, що використовуються для наших середнячків. 

Володимир Бахрушин, д.ф.-м.н., професор, академік АН вищої школи України, член Національної команди експертів з реформування вищої освіти 

Основна проблема обмеження автономії закладів вищої освіти в Україні сьогодні лежить у площині економічних та фінансових питань їхньої діяльності. Обмеження автономії має по суті інституційний характер і потребує реформ, які наблизять умови роботи закладів до тих, які існують у розвинених країнах.

До ключових питань, які потребують зміни нормативного регулювання, належать наступні:

- Нормування праці викладачів. Кількість викладацьких ставок сьогодні рахується на основі державного нормативу кількості студентів та кількості відповідних робіт на одну ставку. Це фактично призводить до вимушеного скорочення ставок навіть із ситуативних причин недобору студентів. На практиці це означає вимивання кадрового потенціалу викладачів, науково-педагогічне середовище деморалізується і деградує через тотальну невпевненість у завтрашньому дні. Необхідно скасувати нормативні документи, що регулюють ці нормативи (йдеться про Постанову КМУ №1134 від 17 серпня 2002 року і Наказ МОН №450 від 07.08.2002 року) і повністю віддати функції нормування праці університетам. До функцій закладів вищої освіти повинне також бути віднесене формування штатного розпису. Слід зазначити, що вказані права автономії в нас можуть бути надані лише закладам вищої освіти, які мають статус «національного» або «дослідницького». Це ставить їх в ситуацію нерівності та нечесної конкуренції, оскільки автономія сама по собі є важливим ресурсом для розвитку закладу. Позбавлення автономії окремих закладів веде до ще більшого розриву між «кращими» і «гіршими», який не сприяє покращенню ситуації на ринку освітніх послуг, а лише монополізує цей ринок.

- Тарифікація оплати праці викладача. Нині чинна тарифна сітка, яка є обов’язковою для всіх бюджетних організацій, не встановлює конкурентних зарплат. Єдиний спосіб регулювати зарплати сьогодні – це встановлювати надбавки, але у цьому питанні є багато незручностей, що виникають при роботі з контролюючими органами. Через те необхідно перейти до внутрішніх тарифних сіток, які мають розробити й прийняти самі заклади вищої освіти. Це дозволить їм встановлювати конкурентні зарплати й гнучко підтримувати та заохочувати якість роботи викладачів.

- Встановлення ціни на освітні послуги самим закладом вищої освіти. По суті заклад сьогодні встановлює ціни на послуги для студентів, які йдуть вчитися на контракт. Необхідно, щоб ціна встановлювалася однаково для всіх студентів, але самим закладом освіти, який повинен обґрунтовано враховувати собівартість послуги, її якість і прогнозований попит на неї. Відповідно до цього, студенти, які через широкий конкурс отримали право навчатися за кошти державного бюджету, повинні мати можливість отримати ці кошти від держави у розмірі, що встановлюється закладом вищої освіти (якщо ж державний норматив фінансування такої послуги нижчий за її ціну в обраному ним закладі, то студент повинен доплатити самостійно або мати можливість отримати кошти з інших джерел, у тому числі грант від самого ЗВО, від приватного спонсора тощо). Встановлення цін на свої послуги самим закладом вищої освіти зробить цей заклад відповідальним за власне фінансове і матеріальне становище, і одночасно незалежним у своїй політиці: він отримає те, що він чесно заробив і буде мати право цим самостійно розпорядитися.

Суттєву проблему складають обмеження, які стосуються економічних аспектів наукової діяльності закладів освіти. Ці проблеми стосуються оподаткування, митної політики, установчого і звітного регулювання тощо. Вони по суті мають загальноекономічний характер і показують загальні недоліки політики нашої держави, які стримують економічний розвиток країни. Тому вони не є унікальними для закладів вищої освіти й, відповідно, повинні вирішуватися ними у співпраці з бізнесом і економічно-активними групами. Тут потрібно напрацювати комплекс рішень, у тому числі, змін до законодавства.

На мою думку, вкрай необхідне:

1) скасування статусів "національного" і "дослідницького" як таких, що порушують автономію і чесну конкуренцію у сфері вищої освіти

2) прискорити перехід закладів вищої освіти зі статусу бюджетних установ у статус неприбуткових некомерційних організацій з метою досягнення ними фінансової автономії,

3) передати функції присвоєння наукових ступенів і вчених звань закладам вищої освіти без затвердження їх будь-якими центральними органами державної влади

4) надати всім ЗВО право самостійно встановлювати для себе нормативи чисельності осіб, які навчаються, на одну посаду науково-педагогічного та наукового працівника,

5) надати право всім ЗВО створювати власні внутрішні тарифні сітки й формувати навантаження та оплату праці для своїх працівників на автономних засадах,

5) змінити статус НАЗЯВО з органу "уповноваженого на реалізацію державної політики у сфері забезпечення якості" на орган саморегулювання у сфері вищої освіти

6) скасувати такі інститути як "диплом державного зразка", "державні стандарти" і "державна акредитація", а відповідне державне регулювання замінити саморегулюванням у сфері вищої освіти.

Олена Панич, експерт Реанімаційного пакету реформ, група «Освіта. Наука. Інновації» 

Поява «Дорожньої карти реформування вищої освіти» є подією у вітчизняній освіті. Мені особисто в цьому документі імпонує системний підхід, який прописаний через дуже чіткі критерії та механізми. Це дозволяє уявити як реально трансформувати складне, гетерогенне, диверсифіковане поле вищої освіти, і як зробити його максимально конкурентоздатним у європейському освітньому просторі частиною якого ми вже де-факто є. Ключовим принципом відповідної трансформації вищої освіти є впровадження університетської автономії. Дійсно університет, який не функціонує як самодостатня одиниця в освітньому та академічному полі, не має шансів на успіх в сучасних умовах. Чого трохи бракує в цьому документі, так це уваги до принципу академічної свободи без якої не можлива ефективна інтелектуальна діяльність та який доповнює принцип університетської автономії на індивідуальному рівні конкретного викладача та наукового співробітника.

Дуже важливо, що акцент в документі робиться на якості освіти, але тут виникає закономірне питання: якість для чого? Якщо ми говоримо про елітний сегмент вітчизняної освіти, ми можемо вимагати від них якості досліджень європейського рівня. Якщо ж ми говоримо, що метою конкретного університету є підготовка вчителів для середньої школи, абсурдно вимагати від них публікацій у провідних світових наукометричних виданнях, залучення багатомільйонних грантів на дослідження і таке інше. Якщо ми матимемо завищені вимоги до вищої освіти, ми просто остаточно дискредитуємо та деконструюємо цю галузь. Якщо ж ми будемо мати надто низькі вимоги, ми перетворимо вищу освіту на суцільні «професійно-технічні» чи «професійно-гуманітарні» училища під вивіскою університетів. Тож треба знайти механізм, який би дозволив розвиватись елітному сегменту вищої освіти та, з іншого боку, не висуваючи непосильних вимог, адекватно формував завдання для тих закладів вищої освіти, які мають іншу мету та місію.

Рейтинг є ефективним механізмом, який дозволяє саме громадянському суспільству оцінювати результативність освітньої діяльності, адже саме рейтинг максимально втілює та відбиває інтереси стейкхолдерів. На відміну від бюрократичних процедур і практик, властивих традиційним процедурам оцінки якості освіти, зокрема акредитації, рейтинги мають дуже динамічний характер, йдуть в ногу з часом. Тож, рейтинги можуть стати механізмом підтримки еволюційного перезавантаження системи вищої освіти та допомогти університетам зорієнтуватися на свою референтну групу споживачів освітніх послуг та їх вимоги з тим, щоб не ставити недосяжні завдання. На міжнародному рівні провідні експерти з рейтингування ще у 2006 році прийняли Берлінські принципи ранжування вищих навчальних закладів – документ, який формулює основні підходи до розробки теорії та методології університетських рейтингів. Одне з ключових положень цього документу проголошує, що рейтинги повинна розробляти незалежна інституція. Тож якщо у нас рейтинг буде інструментом впливу громадянського суспільства, це одна справа, якщо ж ми перетворимо його на ще один механізм державно-бюрократичного контролю – це зовсім інша, сумна історія.

Сергій Курбатов, доктор філософських наук, головний науковий співробітник відділу інтернаціоналізації вищої освіти Інституту вищої освіти НАПН України, обраний заступник голови Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти (2016-2017) 

Важливо зазначити, що питання академічної чи фінансової автономії університетів не є питанням якихось дуже конкретних змін, які мають зробити МОН чи Верховна Рада. Щось прийняли й все відразу змінилося… Наша система вищої освіти тісно пов’язана з усією державною системою, з наявними там традиціями, бюрократією тощо.

Ми зараз говоримо про так звані зразкові університети, які спираються на науку. Про так звані teaching university, бо величезна кількість шахрайських університетів відразу ж скажуть: ми є teaching university і ніяка наука нам не потрібна. Я вважаю, що нам потрібні по-справжньому зразкові університети, які будуть конкурентоспроможними на міжнародній арені й на тлі яких ми можемо визначити які ще університети можуть існувати.

Ми поки що не говоримо про заклади, які в американській системі називаються Liberal Arts universities в яких студенти здобувають вищу освіту, але там немає наукових досліджень.

Хочу ще раз наголосити на системному характері проблем вищої освіти. Можливість змін залежить від багатьох сфер, в тому числі й від системи юстиції.

Наприклад, ми позбавили ліцензії один приватний заклад, якого фізично не існує, його немає. Моментально суд поновив їм ліцензію і цей ВНЗ, якого немає, досі існує.

Тож, неможливо знайти одного винного в тому, що все не так у вищій освіті. Не можливо прийняти одне рішення і все зміниться. Має бути довготривала системна праця і має бути розуміння усієї складності реформування насамперед громадянським суспільством. Має бути й розуміння політиків у якому напрямку слід рухатись і що саме необхідно змінювати.

Сергій Квіт, директор Центру забезпечення якості освіти, голова Вченої ради Національного університету «Києво-Могилянська академія», міністр освіти і науки України (2014-2016). 

Повноцінне реформування вищої освіти є неможливим на базі чинного Закону “Про вищу освіту”. Достатньо звернути увагу на визначення типів ВНЗ, щоб переконатися в тому, що Закон писався під керівництвом ректорів університетів. Мабуть, потрібно підготовку радикальних змін до чинного закону розпочати з адекватного визначення типів ВНЗ.

Фактично ми не зрушили з місця і в питанні розбудови системи забезпечення якості вищої освіти. Без розбудови такої системи важко давати оцінку позитивним досягненням.

Українські університети посядуть більш високі позиції в університетських рейтингах лише в тому разі, якщо університети перестануть плутати в Україні з вищими професійними школами, а вищі професійні школи перестануть видавати за університети.

Юрій Федорченко, кандидат філософських наук, незалежний освітній аналітик-консультант. 

Мої спостереження: вирішити питання якості університетської освіти через автономію без зміни системи менеджменту в університеті не вдасться. І без певних зовнішніх важелів ми не зможемо зробити цю автономію справді якісною. Мають бути й повноцінні наглядові ради, і студентське самоврядування. Міністерство має встановлювати правила для вишів, але не контролювати університети, але свобода дає певну невизначеність. Сьогодні наші університети не готові до фінансової автономії - лише 2 - 3 з них керівництво може керувати фінансам. Решта працює за старими принципами. Коли мені більше ніж три місяці доводилося пояснювати дорослим людям у Вченій раді, що покласти гроші на депозит - це набагато краще, ніж залишати їх у казначействі, я розумів, що це не поодинокий випадок.

Я як бізнесмен розумію, що в університетів гроші є, тільки треба навчитися нормально керувати фінансами, а поточна генерація ректорів не здатна до цього - повинна прийти нова, яку на жаль, зараз до вишів не пускають.

Інновації повинні торкнутися і надходжень фінансів від навчання студентів. Я виступаю за ваучерну систему оплати навчання студентами: випускники, що отримують 180-200 балів мають вчитися безкоштовно, 150-180 балів мають сплачувати 50%, нижче - мають платити самостійно, а зі 140 балами не треба йти до вишу, бо вища освіта у нас не є обов'язковою.

Автономію слід розглядати в цьому контексті й в контексті інновацій на базі університетів.

Едуард Рубін, кандидат технічних наук, доцент, громадський діяч та  директор компанії «Telesens International Ltd.» 

Сьогоднішній круглий стіл є досить симптоматичним: хтось обурюється, що реформування вищої освіти йде занадто повільно, а хтось каже, що занадто швидко. Завдання МОН тримати такий темп реформ, який з одного боку був би достатнім для того, щоб зміни відбувались, а з іншого – такий, щоб суспільство встигало їх «перетравлювати». Ключовою для нас є ідеологема закладена в Законі «Про вищу освіту» 2014 року: це автономія університетів. Я не можу погодитись, що цей закон підбив підсумки 25 років розвитку національної системи освіти. По суті до 2005 року поняття автономія в освітянському дискурсі не було. Спочатку про неї почали говорити в дуже вузьких колах, вона п’ять років пробивала собі дорогу з тим, щоб стати чимось звичним в освітянському дискурсі, потім ще приблизно стільки ж, щоб стати основою нової редакції Закону України «Про вищу освіту».

Хочу подякувати Сергія Мироновича за підготовку «Дорожньої карти реформування вищої освіти». Це дуже важливий документ і для громадянського суспільства і для влади для того, щоб пройти цивілізований шлях, роблячи наступні кроки у реформуванні вищої освіти.

Ви знаєте, що МОН оголосило про свої плани щодо підготовки стратегічних документів. Ми хочемо мати у 2018 році прогноз розвитку вищої освіти на 2020-25 роки, у 2019 році стратегію розвитку вищої освіти на п’ять років, у 2020 розробити, а у 2021 році – подати на ухвалення Верховною Радою України нову редакцію закону, яка вже буде наступним кроком на шляху її реформування. Ми відмовились, таким чином, від традиції розробляти стратегію на 25 чи 50 років про яку потім все одно ніхто не зможе сказати виконали її чи не виконали.

Щодо автономії, хочу зазначити, що зараз ми маємо автономію академічну, наукову, організаційну. Сьогодні ключове завдання МОН: реалізувати все те, що було закладено в законі 2014 року щодо фінансової автономії. Зараз нам вдалось добитись більш-менш нормального взаєморозуміння в цьому питання з боку Міністерства фінансів і сподіваємось що в цьому році пропозиції щодо змін у фінансуванні ВНЗ стануть предметом широкого і зацікавленого громадського обговорення.

Звісно будь-яка зміна системи фінансування вищої освіти потребує серйозних змін у системі управління закладами вищої освіти з тим, щоб забезпечити ефективність використання коштів. Без змін у системі управління фінансова автономія просто не буде працювати. На порядку денному запровадження елементів корпоративного управління в закладах вищої освіти.

При цьому маємо забезпечити баланс між управлінською автономією університету та академічною свободою кожного студента і кожного викладача. Тільки синергія цих складових може забезпечити реальний розвиток університетів.

Зараз починається запровадження реальної рамки для оцінки якості роботи національних університетів, що пов’язане з ухваленням Урядом Порядку надання закладу вищої освіти статусу національного, підтвердження чи позбавлення цього статусу, а також Критеріїв надання та підтвердження статусу національного закладу вищої освіти. На порядку денному врегулювання статусу дослідницького університету.

Ви пам’ятаєте, що у 2009-2010 роках рішеннями Кабінету Міністрів 14 університетів здобули статус дослідницьких, але нічого у зв’язку із цим статусом не отримали. Наша позиція з цього питання достатньо проста. По-перше, отримання цього статусу має бути конкурсним, а не політичним. По-друге, якщо цей статус надається, під нього мають виділятись відповідні кошти на дослідження. 

Олег Шаров, генеральний директор директорату вищої освіти та освіти дорослих МОН 

                                     ВИСНОВКИ ТА РЕКОМЕНДАЦІЇ 

1. Рекомендувати всім політичним силам, присутнім у парламенті, звернути увагу на важливість вищої освіти та науки для реформування країни. Ігнорування цих проблем і викликів призводить до поверхового погляду на завдання розвитку українського суспільства та національної економіки, імітації реформ, неспроможності вибудовувати довгострокову перспективу розвитку нашої держави. 

2. Фінансова автономія – наступний необхідний крок для досягнення повної університетської автономії в Україні (зокрема стосовно переходу від авторитарного державного контролю до самоврядності й саморегулювання, створення ефективної системи внутрішнього забезпечення якості на основі принципів академічної доброчесності, збільшення суспільної ролі університетів). 

3. Створення групи українських університетів світового класу відноситься до першочергових завдань політичного порядку денного в Україні, оскільки міжнародна конкурентоздатність українських університетів синонімічна конкурентоздатності української держави. 

4. Дорожня карта реформування вищої освіти має стати основою для подальшого реформування галузі. Україні потрібна лише якісна вища освіта і потужна наукова сфера. 

5. Послідовно проведене реформування вищої освіти призведе до збільшення довіри між усіма внутрішніми стейкхолдерами (викладачами, студентами, адміністрацією та співробітниками), зменшення кількості та піднесення якості українських ЗВО, зміни генерацій університетських управлінців, реформування українських коледжів.

      

АНАЛІТИЧНИЙ ЗВІТ ПРО КРУГЛИЙ СТІЛ «Дорожня карта реформування вищої освіти»
АНАЛІТИЧНИЙ ЗВІТ ПРО КРУГЛИЙ СТІЛ «Дорожня карта реформування вищої освіти»

Портал «Освітня політика» спільно Коаліцією громадських організацій “Реанімаційний пакет реформ” 27 квітня 2018 року провів круглий стіл з обговорення «Дорожньої карти реформування вищої освіти», яка була створена в рамках реалізації проекту  “Сприяння реформам у вищій освіті України з погляду розвитку академічної доброчесності”. 

З текстом “Дорожньої карти реформування вищої освіти в Україні” можна ознайомитися за наступним посиланням: http://education-ua.org/ua/articles/1159-dorozhnya-karta-reformuvannya-vishchoji-osviti-ukrajini

Було обговорено  наступні питання:

  1. Яких першочергових змін потребує українська вища освіта?
  2. Що  вдалося досягнути в процесі імплементації Закону "Про вищу освіту"? В чому ми так і не зрушили з місця?
  3. Коли українські університети посідатимуть лідерські позиції у міжнародних рейтингах?  

Відеовіт тут https://www.facebook.com/rpr.ua/videos/999869520165880/

Подаємо короткий виклад виступів учасників круглого столу «Дорожня карта реформування вищої освіти».

 Мета цього документу – привернути політичну увагу до питань вищої освіти. Дуже часто ми нарікаємо, що МОН чогось не робить, але Міністерство має обмежене коло повноважень. Наприклад, воно не має слідчих функцій і не може просто повиганяти всіх поганих людей без підтримки правоохоронних органів. Міністерство не може самочинно збільшити зарплату педагогам і, наприклад, збільшення зарплати вчителям було узгодженою політикою всього уряду.

На жаль, зараз вища освіта не перебуває у політичному порядку денному. Ми ж не хочемо із цим погоджуватися, оскільки Україні потрібні сучасні якісні університети, що б були конкурентоспроможними на міжнародній арені. Оскільки ми живемо в глобальному світі, де немає ніяких внутрішніх стандартів якості. Я неодноразово підкреслював, що реформування вищої освіти – це реформування самих університетів. Вони мають бути автономними і самоврядними. Держава не повинна їх контролювати в ручному режимі. Натомість вона має дати їм всі можливості та інструменти для саморегулювання і розвитку.

Якісними університетами можуть бути тільки автономні університети. У 2014 році ми прийняли досить прогресивний Закон «Про вищу освіту». Тепер українські ЗВО мають академічну автономію, вони можуть самостійно організовувати освітній процес: визначати як саме і чому вони навчають.

Утім, багато консервативних ректорів дивляться на академічну автономію не як на можливість розвиватися, а як на зайвий клопіт. Натомість проблема полягає в тому, що наші університети не мають фінансової автономії, тож вони не можуть «капіталізувати» свою академічну автономію. Держава продовжує контролювати фінансове життя ЗВО. Наприклад, університети досі погоджують в МОН свій штатний розпис, а так не повинно бути.

Ми домоглися того, що університети можуть відкривати рахунки в банках і класти зароблені кошти на депозити, але склалась абсурдна ситуація, коли вони водночас зобов’язані в кінці року повернути ці кошти в казначейство, яке потім, можливо, їх поверне назад… Це є відвертим знущанням. Тобто фінансова автономія виявилася заблокованою.

Тож, поки наші університети не будуть мати повну автономію, поки ми не змінимо економіку вищої освіти, в Україні не буде якісних університетів, що братимуть на себе відповідальність за власну якість.

Ми навіть не знаємо, скільки в Україні вищих навчальних закладів, до кого саме нам слід звертатися із закликами до змін. Відсутність чіткого кола агентів змін – це окрема велика проблема.

У новому Законі «Про освіту» уже немає мови про рівні акредитації. Натомість статистичні органи продовжують зараховувати до переліку ЗВО технікуми та коледжі. Але вони за своєю структурою і розмірами переважно досі залишаються колишніми радянськими технікумами. Українські коледжі можуть залишитися у статусі ЗВО, однак для цього їм насамперед ще потрібно стати багатопрофільними закладами. Якщо ми порахуємо всі категорії разом, починаючи з університетів та їхніх філій, які, по суті, також є окремими навчальними закладами, то одержимо цифру близько 1448 ЗВО. Це абсурд.

Ніде в світі не існує вищої освіти без наукових досліджень, тож наукова сфера має бути частиною освітнього процесу. У наших університетах власне наукова діяльність складає лише кілька відсотків від їх загальної діяльності, тобто фактично наука не присутня в наших університетах.

В Україні триває маргіналізація наукової сфери. Сьогодні всі витрати на науку в нашій країні дорівнюють витратам на науку одного середнього європейського університету. Цей факт озвучувався багато разів. Проблема посилюється крайнім консерватизмом керівництва НАН України, в якого немає перспективного бачення розвитку наукових досліджень. На щастя, згідно із Законом «Про наукову і науково-технічну діяльність» (2015), вже було сформовано Науковий комітет Національної ради України з питань розвитку науки та технологій. Це нова легітимна структура, що включає авторитетних представників галузі. Саме з ними треба вести мову про подальший розвиток наукової сфери.

Над "Дорожньою картою..." працювали провідні експерти. Це не вичерпний документ, але він принаймні робить наголоси на ключових проблемах. У т.ч. на суспільному призначенні сучасного університету.

              Сергій Квіт, директор Центру забезпечення якості освіти, голова Вченої ради Національного університету «Києво-Могилянська академія», міністр освіти і науки України (2014-2016). 

Декілька коротких ремарок. Автономія – це дуже важлива річ, яку треба розвивати. Але, крім того, що відбувається у власне освітніх середовищі та законодавстві, ми все частіше стикаємося з тим, що існує інше законодавство, яке нам заважає рухатися. Оскільки ми зараз в РПР, про це теж треба сказати. Такий приклад. Нещодавно заступник міністра Юрій Рашкевич збирав проректорів університетів. На цій нараді виступила керівник Еразмус-офісу Світлана Шитікова, яка розповіла про можливості отримання фінансування за європейськими програмами. А після цього піднімається представник Державної аудиторської служби й говорить: «Ви ж розумієте, те, що Ви відзвітували перед тим, хто Вам дав гроші,- це ще половина справи. Головне – це те, що Ви нам маєте довести, що Ви ці гроші витратили ефективно». Тут йшлося про гроші, які університет не отримав з бюджету, а заробив самостійно. Але треба звітувати за них як за бюджетні.

Другий приклад. Вчора спілкувався з директором школи, який сказав, що він вперше зіштовхнувся із законодавством про архіви. Університети з ним знайомі вже давно. Ми скаржимося на непомірний паперообіг. А він значною мірою зумовлений саме цим законодавством.

Ще одна ремарка. Дуже правильно було сказано, що ми маємо конкурувати із західними університетами, тому що конкуренція на ринку вищої освіти сьогодні є глобальною. Але наші університети сьогодні дуже часто діють інакше. Свіжий приклад. Нещодавно проект Положення про студентське самоврядування одного з наших провідних галузевих університетів почали критикувати студенти та зовнішні експерти. А розробники говорять, як же так, ми ж подивилися Положення і такого університету, і такого, і такого, … І перераховують університети більшість яких в останньому рейтингу ТОП-200 університетів України перебувають у другій сотні або взагалі там відсутні. З ким конкурує цей провідний університет, якщо запозичує власні нормативні документи у слабших? Провідні українські університети мають конкурувати з провідними західними університетами. Але тоді й на рівні МОН варто диференціювати вимоги, щоб тих, хто здатний конкурувати з європейськими університетами, ми оцінювали за тими критеріями, які використовують там, а не за тими, що використовуються для наших середнячків. 

Володимир Бахрушин, д.ф.-м.н., професор, академік АН вищої школи України, член Національної команди експертів з реформування вищої освіти 

Основна проблема обмеження автономії закладів вищої освіти в Україні сьогодні лежить у площині економічних та фінансових питань їхньої діяльності. Обмеження автономії має по суті інституційний характер і потребує реформ, які наблизять умови роботи закладів до тих, які існують у розвинених країнах.

До ключових питань, які потребують зміни нормативного регулювання, належать наступні:

- Нормування праці викладачів. Кількість викладацьких ставок сьогодні рахується на основі державного нормативу кількості студентів та кількості відповідних робіт на одну ставку. Це фактично призводить до вимушеного скорочення ставок навіть із ситуативних причин недобору студентів. На практиці це означає вимивання кадрового потенціалу викладачів, науково-педагогічне середовище деморалізується і деградує через тотальну невпевненість у завтрашньому дні. Необхідно скасувати нормативні документи, що регулюють ці нормативи (йдеться про Постанову КМУ №1134 від 17 серпня 2002 року і Наказ МОН №450 від 07.08.2002 року) і повністю віддати функції нормування праці університетам. До функцій закладів вищої освіти повинне також бути віднесене формування штатного розпису. Слід зазначити, що вказані права автономії в нас можуть бути надані лише закладам вищої освіти, які мають статус «національного» або «дослідницького». Це ставить їх в ситуацію нерівності та нечесної конкуренції, оскільки автономія сама по собі є важливим ресурсом для розвитку закладу. Позбавлення автономії окремих закладів веде до ще більшого розриву між «кращими» і «гіршими», який не сприяє покращенню ситуації на ринку освітніх послуг, а лише монополізує цей ринок.

- Тарифікація оплати праці викладача. Нині чинна тарифна сітка, яка є обов’язковою для всіх бюджетних організацій, не встановлює конкурентних зарплат. Єдиний спосіб регулювати зарплати сьогодні – це встановлювати надбавки, але у цьому питанні є багато незручностей, що виникають при роботі з контролюючими органами. Через те необхідно перейти до внутрішніх тарифних сіток, які мають розробити й прийняти самі заклади вищої освіти. Це дозволить їм встановлювати конкурентні зарплати й гнучко підтримувати та заохочувати якість роботи викладачів.

- Встановлення ціни на освітні послуги самим закладом вищої освіти. По суті заклад сьогодні встановлює ціни на послуги для студентів, які йдуть вчитися на контракт. Необхідно, щоб ціна встановлювалася однаково для всіх студентів, але самим закладом освіти, який повинен обґрунтовано враховувати собівартість послуги, її якість і прогнозований попит на неї. Відповідно до цього, студенти, які через широкий конкурс отримали право навчатися за кошти державного бюджету, повинні мати можливість отримати ці кошти від держави у розмірі, що встановлюється закладом вищої освіти (якщо ж державний норматив фінансування такої послуги нижчий за її ціну в обраному ним закладі, то студент повинен доплатити самостійно або мати можливість отримати кошти з інших джерел, у тому числі грант від самого ЗВО, від приватного спонсора тощо). Встановлення цін на свої послуги самим закладом вищої освіти зробить цей заклад відповідальним за власне фінансове і матеріальне становище, і одночасно незалежним у своїй політиці: він отримає те, що він чесно заробив і буде мати право цим самостійно розпорядитися.

Суттєву проблему складають обмеження, які стосуються економічних аспектів наукової діяльності закладів освіти. Ці проблеми стосуються оподаткування, митної політики, установчого і звітного регулювання тощо. Вони по суті мають загальноекономічний характер і показують загальні недоліки політики нашої держави, які стримують економічний розвиток країни. Тому вони не є унікальними для закладів вищої освіти й, відповідно, повинні вирішуватися ними у співпраці з бізнесом і економічно-активними групами. Тут потрібно напрацювати комплекс рішень, у тому числі, змін до законодавства.

На мою думку, вкрай необхідне:

1) скасування статусів "національного" і "дослідницького" як таких, що порушують автономію і чесну конкуренцію у сфері вищої освіти

2) прискорити перехід закладів вищої освіти зі статусу бюджетних установ у статус неприбуткових некомерційних організацій з метою досягнення ними фінансової автономії,

3) передати функції присвоєння наукових ступенів і вчених звань закладам вищої освіти без затвердження їх будь-якими центральними органами державної влади

4) надати всім ЗВО право самостійно встановлювати для себе нормативи чисельності осіб, які навчаються, на одну посаду науково-педагогічного та наукового працівника,

5) надати право всім ЗВО створювати власні внутрішні тарифні сітки й формувати навантаження та оплату праці для своїх працівників на автономних засадах,

5) змінити статус НАЗЯВО з органу "уповноваженого на реалізацію державної політики у сфері забезпечення якості" на орган саморегулювання у сфері вищої освіти

6) скасувати такі інститути як "диплом державного зразка", "державні стандарти" і "державна акредитація", а відповідне державне регулювання замінити саморегулюванням у сфері вищої освіти.

Олена Панич, експерт Реанімаційного пакету реформ, група «Освіта. Наука. Інновації» 

Поява «Дорожньої карти реформування вищої освіти» є подією у вітчизняній освіті. Мені особисто в цьому документі імпонує системний підхід, який прописаний через дуже чіткі критерії та механізми. Це дозволяє уявити як реально трансформувати складне, гетерогенне, диверсифіковане поле вищої освіти, і як зробити його максимально конкурентоздатним у європейському освітньому просторі частиною якого ми вже де-факто є. Ключовим принципом відповідної трансформації вищої освіти є впровадження університетської автономії. Дійсно університет, який не функціонує як самодостатня одиниця в освітньому та академічному полі, не має шансів на успіх в сучасних умовах. Чого трохи бракує в цьому документі, так це уваги до принципу академічної свободи без якої не можлива ефективна інтелектуальна діяльність та який доповнює принцип університетської автономії на індивідуальному рівні конкретного викладача та наукового співробітника.

Дуже важливо, що акцент в документі робиться на якості освіти, але тут виникає закономірне питання: якість для чого? Якщо ми говоримо про елітний сегмент вітчизняної освіти, ми можемо вимагати від них якості досліджень європейського рівня. Якщо ж ми говоримо, що метою конкретного університету є підготовка вчителів для середньої школи, абсурдно вимагати від них публікацій у провідних світових наукометричних виданнях, залучення багатомільйонних грантів на дослідження і таке інше. Якщо ми матимемо завищені вимоги до вищої освіти, ми просто остаточно дискредитуємо та деконструюємо цю галузь. Якщо ж ми будемо мати надто низькі вимоги, ми перетворимо вищу освіту на суцільні «професійно-технічні» чи «професійно-гуманітарні» училища під вивіскою університетів. Тож треба знайти механізм, який би дозволив розвиватись елітному сегменту вищої освіти та, з іншого боку, не висуваючи непосильних вимог, адекватно формував завдання для тих закладів вищої освіти, які мають іншу мету та місію.

Рейтинг є ефективним механізмом, який дозволяє саме громадянському суспільству оцінювати результативність освітньої діяльності, адже саме рейтинг максимально втілює та відбиває інтереси стейкхолдерів. На відміну від бюрократичних процедур і практик, властивих традиційним процедурам оцінки якості освіти, зокрема акредитації, рейтинги мають дуже динамічний характер, йдуть в ногу з часом. Тож, рейтинги можуть стати механізмом підтримки еволюційного перезавантаження системи вищої освіти та допомогти університетам зорієнтуватися на свою референтну групу споживачів освітніх послуг та їх вимоги з тим, щоб не ставити недосяжні завдання. На міжнародному рівні провідні експерти з рейтингування ще у 2006 році прийняли Берлінські принципи ранжування вищих навчальних закладів – документ, який формулює основні підходи до розробки теорії та методології університетських рейтингів. Одне з ключових положень цього документу проголошує, що рейтинги повинна розробляти незалежна інституція. Тож якщо у нас рейтинг буде інструментом впливу громадянського суспільства, це одна справа, якщо ж ми перетворимо його на ще один механізм державно-бюрократичного контролю – це зовсім інша, сумна історія.

Сергій Курбатов, доктор філософських наук, головний науковий співробітник відділу інтернаціоналізації вищої освіти Інституту вищої освіти НАПН України, обраний заступник голови Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти (2016-2017) 

Важливо зазначити, що питання академічної чи фінансової автономії університетів не є питанням якихось дуже конкретних змін, які мають зробити МОН чи Верховна Рада. Щось прийняли й все відразу змінилося… Наша система вищої освіти тісно пов’язана з усією державною системою, з наявними там традиціями, бюрократією тощо.

Ми зараз говоримо про так звані зразкові університети, які спираються на науку. Про так звані teaching university, бо величезна кількість шахрайських університетів відразу ж скажуть: ми є teaching university і ніяка наука нам не потрібна. Я вважаю, що нам потрібні по-справжньому зразкові університети, які будуть конкурентоспроможними на міжнародній арені й на тлі яких ми можемо визначити які ще університети можуть існувати.

Ми поки що не говоримо про заклади, які в американській системі називаються Liberal Arts universities в яких студенти здобувають вищу освіту, але там немає наукових досліджень.

Хочу ще раз наголосити на системному характері проблем вищої освіти. Можливість змін залежить від багатьох сфер, в тому числі й від системи юстиції.

Наприклад, ми позбавили ліцензії один приватний заклад, якого фізично не існує, його немає. Моментально суд поновив їм ліцензію і цей ВНЗ, якого немає, досі існує.

Тож, неможливо знайти одного винного в тому, що все не так у вищій освіті. Не можливо прийняти одне рішення і все зміниться. Має бути довготривала системна праця і має бути розуміння усієї складності реформування насамперед громадянським суспільством. Має бути й розуміння політиків у якому напрямку слід рухатись і що саме необхідно змінювати.

Сергій Квіт, директор Центру забезпечення якості освіти, голова Вченої ради Національного університету «Києво-Могилянська академія», міністр освіти і науки України (2014-2016). 

Повноцінне реформування вищої освіти є неможливим на базі чинного Закону “Про вищу освіту”. Достатньо звернути увагу на визначення типів ВНЗ, щоб переконатися в тому, що Закон писався під керівництвом ректорів університетів. Мабуть, потрібно підготовку радикальних змін до чинного закону розпочати з адекватного визначення типів ВНЗ.

Фактично ми не зрушили з місця і в питанні розбудови системи забезпечення якості вищої освіти. Без розбудови такої системи важко давати оцінку позитивним досягненням.

Українські університети посядуть більш високі позиції в університетських рейтингах лише в тому разі, якщо університети перестануть плутати в Україні з вищими професійними школами, а вищі професійні школи перестануть видавати за університети.

Юрій Федорченко, кандидат філософських наук, незалежний освітній аналітик-консультант. 

Мої спостереження: вирішити питання якості університетської освіти через автономію без зміни системи менеджменту в університеті не вдасться. І без певних зовнішніх важелів ми не зможемо зробити цю автономію справді якісною. Мають бути й повноцінні наглядові ради, і студентське самоврядування. Міністерство має встановлювати правила для вишів, але не контролювати університети, але свобода дає певну невизначеність. Сьогодні наші університети не готові до фінансової автономії - лише 2 - 3 з них керівництво може керувати фінансам. Решта працює за старими принципами. Коли мені більше ніж три місяці доводилося пояснювати дорослим людям у Вченій раді, що покласти гроші на депозит - це набагато краще, ніж залишати їх у казначействі, я розумів, що це не поодинокий випадок.

Я як бізнесмен розумію, що в університетів гроші є, тільки треба навчитися нормально керувати фінансами, а поточна генерація ректорів не здатна до цього - повинна прийти нова, яку на жаль, зараз до вишів не пускають.

Інновації повинні торкнутися і надходжень фінансів від навчання студентів. Я виступаю за ваучерну систему оплати навчання студентами: випускники, що отримують 180-200 балів мають вчитися безкоштовно, 150-180 балів мають сплачувати 50%, нижче - мають платити самостійно, а зі 140 балами не треба йти до вишу, бо вища освіта у нас не є обов'язковою.

Автономію слід розглядати в цьому контексті й в контексті інновацій на базі університетів.

Едуард Рубін, кандидат технічних наук, доцент, громадський діяч та  директор компанії «Telesens International Ltd.» 

Сьогоднішній круглий стіл є досить симптоматичним: хтось обурюється, що реформування вищої освіти йде занадто повільно, а хтось каже, що занадто швидко. Завдання МОН тримати такий темп реформ, який з одного боку був би достатнім для того, щоб зміни відбувались, а з іншого – такий, щоб суспільство встигало їх «перетравлювати». Ключовою для нас є ідеологема закладена в Законі «Про вищу освіту» 2014 року: це автономія університетів. Я не можу погодитись, що цей закон підбив підсумки 25 років розвитку національної системи освіти. По суті до 2005 року поняття автономія в освітянському дискурсі не було. Спочатку про неї почали говорити в дуже вузьких колах, вона п’ять років пробивала собі дорогу з тим, щоб стати чимось звичним в освітянському дискурсі, потім ще приблизно стільки ж, щоб стати основою нової редакції Закону України «Про вищу освіту».

Хочу подякувати Сергія Мироновича за підготовку «Дорожньої карти реформування вищої освіти». Це дуже важливий документ і для громадянського суспільства і для влади для того, щоб пройти цивілізований шлях, роблячи наступні кроки у реформуванні вищої освіти.

Ви знаєте, що МОН оголосило про свої плани щодо підготовки стратегічних документів. Ми хочемо мати у 2018 році прогноз розвитку вищої освіти на 2020-25 роки, у 2019 році стратегію розвитку вищої освіти на п’ять років, у 2020 розробити, а у 2021 році – подати на ухвалення Верховною Радою України нову редакцію закону, яка вже буде наступним кроком на шляху її реформування. Ми відмовились, таким чином, від традиції розробляти стратегію на 25 чи 50 років про яку потім все одно ніхто не зможе сказати виконали її чи не виконали.

Щодо автономії, хочу зазначити, що зараз ми маємо автономію академічну, наукову, організаційну. Сьогодні ключове завдання МОН: реалізувати все те, що було закладено в законі 2014 року щодо фінансової автономії. Зараз нам вдалось добитись більш-менш нормального взаєморозуміння в цьому питання з боку Міністерства фінансів і сподіваємось що в цьому році пропозиції щодо змін у фінансуванні ВНЗ стануть предметом широкого і зацікавленого громадського обговорення.

Звісно будь-яка зміна системи фінансування вищої освіти потребує серйозних змін у системі управління закладами вищої освіти з тим, щоб забезпечити ефективність використання коштів. Без змін у системі управління фінансова автономія просто не буде працювати. На порядку денному запровадження елементів корпоративного управління в закладах вищої освіти.

При цьому маємо забезпечити баланс між управлінською автономією університету та академічною свободою кожного студента і кожного викладача. Тільки синергія цих складових може забезпечити реальний розвиток університетів.

Зараз починається запровадження реальної рамки для оцінки якості роботи національних університетів, що пов’язане з ухваленням Урядом Порядку надання закладу вищої освіти статусу національного, підтвердження чи позбавлення цього статусу, а також Критеріїв надання та підтвердження статусу національного закладу вищої освіти. На порядку денному врегулювання статусу дослідницького університету.

Ви пам’ятаєте, що у 2009-2010 роках рішеннями Кабінету Міністрів 14 університетів здобули статус дослідницьких, але нічого у зв’язку із цим статусом не отримали. Наша позиція з цього питання достатньо проста. По-перше, отримання цього статусу має бути конкурсним, а не політичним. По-друге, якщо цей статус надається, під нього мають виділятись відповідні кошти на дослідження. 

Олег Шаров, генеральний директор директорату вищої освіти та освіти дорослих МОН 

                                     ВИСНОВКИ ТА РЕКОМЕНДАЦІЇ 

1. Рекомендувати всім політичним силам, присутнім у парламенті, звернути увагу на важливість вищої освіти та науки для реформування країни. Ігнорування цих проблем і викликів призводить до поверхового погляду на завдання розвитку українського суспільства та національної економіки, імітації реформ, неспроможності вибудовувати довгострокову перспективу розвитку нашої держави. 

2. Фінансова автономія – наступний необхідний крок для досягнення повної університетської автономії в Україні (зокрема стосовно переходу від авторитарного державного контролю до самоврядності й саморегулювання, створення ефективної системи внутрішнього забезпечення якості на основі принципів академічної доброчесності, збільшення суспільної ролі університетів). 

3. Створення групи українських університетів світового класу відноситься до першочергових завдань політичного порядку денного в Україні, оскільки міжнародна конкурентоздатність українських університетів синонімічна конкурентоздатності української держави. 

4. Дорожня карта реформування вищої освіти має стати основою для подальшого реформування галузі. Україні потрібна лише якісна вища освіта і потужна наукова сфера. 

5. Послідовно проведене реформування вищої освіти призведе до збільшення довіри між усіма внутрішніми стейкхолдерами (викладачами, студентами, адміністрацією та співробітниками), зменшення кількості та піднесення якості українських ЗВО, зміни генерацій університетських управлінців, реформування українських коледжів.

      

27.05.2018
"Освітня політика"
*
Наверх
Точка зору Аналітика Блоги Форум
Kenmore White 17" Microwave Kenmore 17" Microwave
Rated 4.5/5 based on 1267 customer reviews