Укр Рус

Дата: 18.06.2019

Підписка на новини

АНАЛІТИЧНИЙ ЗВІТ ПРО ВІРТУАЛЬНИЙ КРУГЛИЙ СТІЛ НА ТЕМУ «СПІРНІ ПИТАННЯ НОВОГО ЗАКОНУ УКРАЇНИ «ПРО ОСВІТУ»

Автор:
Редколегія порталу «Освітня політика»
Опубліковано
24.07.2015

Портал Освітня політика провів віртуальний круглий стіл з проблеми «Спірні питання нового Закону України «Про освіту». Актуальність її обговорення пов’язана з публікацією двох варіантів проекту нового Закону України «Про освіту», які з окремих питань пропонують концептуально протилежні підходи до вирішення існуючих в освіті проблем. Неоднорідною є і громадська думка з багатьох питань, що ускладнює пошук компромісів між різними групами розробників, а також між розробниками та громадськістю. 

Учасники круглого столу обговорили лише невелику частину спірних проблем. І далеко не завжди змогли дійти згоди. Тим не менш дискусія була корисною і дала змогу виявити не тільки суперечності, але і дещо порозумітися у тому, де і як шукати компроміси.

         1. Хто має бути замовником освіти

Одним з найбільш дискусійних є питання про замовників освіти. Воно тісно пов'язано з обговоренням того, що таке освіта – послуга чи суспільне благо. А також з питанням про те, хто має визначати зміст освіти – держава чи громадяни. 

Для пошуку компромісного варіанта відповіді модератором було запропоновано виходити із ст. 5 Конституції України, за якою «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування». З цього випливає, що у підсумку визначати замовлення на освіту чи зміст цього блага повинні саме громадяни, які можуть робити це як через посередництво органів влади, так і особисто. Замовлення через органи влади можна розглядати як солідарне. Воно може отримувати юридичне оформлення у вигляді стандартів освіти і солідарно фінансуватися громадянами через державний та місцеві бюджети. При цьому, громадянам потрібно забезпечити можливість впливати на зміст державних стандартів освіти через механізми громадського обговорення і залучення інститутів громадянського суспільства до розробки та експертизи стандартів. За такого підходу, індивідуальне замовлення – це складова, що реалізується на основі дво- чи багатосторонніх угод і фінансується або безпосередньо окремими громадянами чи юридичними особами, зацікавленими у результатах їх навчання, або солідарно через державний бюджет в межах вибіркової складової стандартів освіти. Останнє особливо важливе для вищої освіти, де, відповідно до Закону України «Про вищу освіту», значна частка змісту є вибором ВНЗ (освітня програма, спеціалізація) чи студента.

Деякі думки учасників з цього приводу (тут і далі їх висловлювання наводяться у скороченому вигляді мовою оригіналу з невеликими редакційними правками). 

А ми опитування на цю тему проводимо на порталі (http://education-ua.org/ua)  «Хто має визначати зміст і бути головним замовником шкільної освіти?»:

Батьки учнів         Голосів: 28 (15.4%)

Держава               Голосів: 45 (24.7%)

Суспільство                    Голосів: 66 (36.3%)

Учителі                 Голосів: 22 (12.1%)

Учні                       Голосів: 21 (11.5%).

                              Віктор Громовий 

Странный вывод из статьи Конституции.

                              Yuriy Loboda 

Правильний висновок.

                                        Ірина Єгорченко 

Абсолютно не зрозумілий висновок. Народ формує органи які керують. Держава кухарок вже була. Досить. МОН абсолютно правий у цьому. Які громадяни? Який відсоток населення країни може відняти від суми двох чисел 5% без калькулятора?

                                        Oleksandr Maximyuk 

"Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування" – це Конституція. А "Народ формує органи, які керують" – це щось зовсім інше. До речі, а який відсоток управлінців в освіті може відняти від суми двох чисел 5% без калькулятора?

                                        Володимир Бахрушин 

В будь-якому разі замовником освіти є людина. Сплачує за освіту також завжди конкретна людина – платник податків. Держава, як інституція, є сукупністю функцій, в і цьому розумінні держава не може виступати замовником освіти.Іноді доводиться чути від шановних високопосадовців, що оскільки держава сплачує за освіту, то вона і визначає. На практиці сплачує конкретний платник податків, а рішення ухвалює чиновник, який ототожнює себе з всією державою.

Держава не має і не може мати власної волі. Через державу реалізується воля народу. Це передбачає врахування громадянина як такого, а не просто позицію більшості. В такому розумінні ухвалення будь-яких законів про освіту є справою доволі неоднозначною. Я б волів говорити про поступову законодавчу дерегуляцію освіти, але в суспільстві домінують інші уявлення, пов’язані з переоцінкою ролі нового Закону про освіту в процесі її реформування. Рішучі кроки в реформі освіти необов’язково мають передбачати ухвалення нового Закону. 

                              Юрій Федорченко 

Держава не може бути замовником. Саме тому, пропозиція МОН – взагалі не говорити про замовників, а розглядати освіту як суспільне благо. Але це не змінює того факту, що держава і у цьому випадку є лише посередником між громадянами (суспільством) і системою освіти. А також і того, що фінансує освіту не держава. Її фінансують громадяни через систему оподаткування. Тому і визначати "зміст" цього блага у підсумку повинні саме громадяни. Насправді, відповідь не змінюється від того, говоримо ми про суспільне благо чи про замовників. Держава в обох випадках є лише посередником. 

                              Володимир Бахрушин 

Надеюсь, все согласятся, что есть вещи, ценность которых никак нельзя измерить денежными знаками. Земля, семья, дом, здоровье и, конечно же, образованность людей. Тут не о чем спорить, большая часть бед, свалившихся на Украину, связана, в конечном итоге, с безграмотностью большинства населения. А теперь прикиньте, во что все эти беды обходятся государству и его гражданам. Уверяю, это астрономическое число намного порядков превышает расходы на образование. Таким образом, образование – это не "услуга населению", это жизненно необходимые вложения в безопасность государства и его граждан.

                              Vladimir Shatalov 

Колись обговорювали питання дошкільної освіти на круглому столі за участю батьків, педагогів та керівників дошкільних закладів. Так от ключовою була думка, що гроші мають йти за дитиною, а навчальну програму повинна обирати педагогічна рада дошкільного закладу. Держава, якщо вона не є замовником послуги, в принципі не може диктувати вимоги до такої послуги. А отже і вимагати виконання будь-яких стандартів. А от контролювати якість підготовки педагогічних кадрів держава повинна. Взагалі, якщо би я була на боці держави, я би нізащо не випустила із рук контролю над змістом освіти. Втрата контролю над освітою – пряма загроза самому існуванню державного устрою і прямий шлях до анархії. Зважаючи на мою особисту прихильність до анархії, можу оцінити дії МОН, як позитивні. А от з точки зору працівника цієї системи, як жахливі.

                              Ольга Криличенко 

Освіта БЕЗУМОВНО не послуга. Освіта - центростворюючий інститут суспільства і держави.

                              Юрій Зайцев 

2. Державно-громадське партнерство та забезпечення державно-громадських форм управління у сфері освіти АБО невтручання політичних партій, громадських організацій і релігійних організацій в освіту?

Другий варіант збігається із нормою чинного Закону про освіту, прийнятого ще за радянських часів у 1991 р. З погляду цієї альтернативи було запропоновано для обговорення такі тези.

1. Будь які закони, що стосуються освіти прийматимуть представники політичних партій у ВР, за результатами рішень відповідних фракцій та керівництва партій. Тому невтручання партій в освіту – це, де-факто, блокування будь-яких змін в освітньому законодавстві. Можна говорити про невтручання політичних партій в освітній процес чи у поточну діяльність закладів освіти, але не про їх невтручання в освіту.

2. Проект МОН передбачає не тільки створення громадських органів управління закладами освіти, але і створення первинних осередків громадських організацій в закладах освіти. Існує Громадська рада МОН. Закон про вищу освіту передбачає державно-громадське партнерство у створенні науково-методичних та експертних комісій, громадський нагляд тощо. Як можна одночасно пропонувати невтручання громадських організацій в освіту?

3. Найбільш спірним є питання щодо релігійних організацій. Згідно із ст. 35 Конституції України, „Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа – від церкви”. Звідси, зокрема, випливає, що Конституція не ототожнює церкву та релігійні організації. І норма про відокремлення від школи стосується само церкві, а не будь-яких релігійних організацій. З іншого боку, за даними Державного департаменту у справах національностей та релігій (http://risu.org.ua/ua/index/resourses/statistics/ukr2015/60129) до релігійних організацій на Україні належать декілька церков (переважно православних), а також багато інших аналогічних ним організації, що не є церквами. Разом ці організації станом на 01.01.2015 мали 198 навчальних закладів (без недільних шкіл), в яких навчалися близько 28 тис. осіб. Крім того існує понад 12400 недільних шкіл.

До релігійних організацій належать різноманітні релігійні конфесії та деномінації. Окремими типами релігійних організацій є монастирі та духовні навчальні заклади. Видами релігійних організацій є релігійні громади та групи, об'єднання, асоціації, меншини тощо. З цього погляду не дуже зрозумілим є різний підхід до відділення релігійних організацій від держави та від школи, який закладено у ст. 35 Конституції. Якщо сприймати це буквально, то можемо зробити висновок, що церква не може втручатися в освіту, а, наприклад, монастир чи Товариство свідомості Кришни можуть.

Дискусія з цих питань вийшла доволі гострою. Деякі думки учасників обговорення з цього приводу. 

Релігійна ситуація помітно відрізняється за регіонами України. Таблиця Державного департаменту складена дещо тенденційно, бо не впорядкована за кількістю релігійних громад. У Національному Атласі України є відповідна карта, складена на момент укладання атласу.

                             Володимир Грицевич 

З пп.1-2 цілком погоджуюсь.

Щодо 3. Тут потрібно звернутись до досліджень. Відокремлення церкви від держави має широкий спектр тлумачень – від взаємної ізоляції до співпраці. Українська правозастосовча практика свідчить про м'яку форму відокремлення – співпрацю. До прикладу, три православні свята визнані державними. Тому цей принцип має застосовуватись і до школи: співпраця без прямого взаємного втручання у справи. Боятися співпраці школи і релігійних організацій на тій підставі, що у нас є окремі екстремістські і антидержавні організації нелогічно. Екстремістами мають займатися правоохоронці.

За дитину відповідають батьки. Це у більшовиків усім вихованням займалася держава. Зрештою, як член Ради Європи, Україна має виконувати норму: "'Держава при виконанні будь-яких функцій, узятих нею на себе в галузі освіти і навчання, поважає право батьків забезпечувати таку освіту і навчання відповідно до своїх релігійних і світоглядних переконань" (Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод, стаття 2 Першого протоколу). Чи ми вже не йдемо в Європу?

Вся напруга дискусії у маніпулюванні термінами. Одні про релігійне виховання, інші під цим вихованням мають на увазі релігійну пропаганду. Одні про право церкви засновувати школи, інші про екстремістські релігійні організації. Так легко і до бійки.

                              Володимир Ковтунець 

Атеїзм це не релігія, очевидно.

                             Leonid Bedratyuk 

"Церква має дуже важливе суспільне завдання – реагувати на неправду і несправедливість. А для цього вона повинна зберегти себе вільною, незалежною, непідкореною державним органам, – повинна зберегти себе на такому високому духовному та моральному рівні, щоб мати можливість авторитетно говорити. Церква не сміє нав'язувати себе державній владі. Із державною владою вона є партнером у забезпечені загального добра народу. Держава повинна дати церкві можливість виховувати громадян, а також забезпечити їй матеріальну можливість виконувати свою релігійну місію". (Любомир Гузар. Про співжиття церкви і держави. Українська правда 10.04.2013). На основании этой цитаты уважаемого человека я не вижу необходимости корректировать что-либо в существующем тексте Конституции. Я согласен с тем, что "воспитание", на которое претендует церковь, и "школа" не есть аналогичные понятия. Посему из претензии на функцию "воспитания" не вытекает, что соответствующая организация должна претендовать на школьный курс. За пределами школы и в добровольном порядке пусть воспитывает кто хочет и как хочет (за исключением напрямую запрещенных организаций). А вот по поводу претензии на включение в обязательный государственный курс "школа" уж извините.

                                     Сергей Бочкарев 

Я плохо понимаю "принцип невтручання політичних партій, громадських і релігійних організацій в освіту".Поскольку я радикальный атеист, я за "принцип невтручання релігійних організацій в освіту".С "громадськими організаціями" не очень понятно, поскольку их мало кто знает, и неясно как они могут нести ответственность за свою деятельность?Что касается "принципу невтручання політичних партій в освіту", то это совсем непонятно, если учесть, что в нашей парламентской системе власть принадлежит политическим партиям. Они как раз должны иметь свои проекты развития этой сферы. Другое дело, что они не должны вмешиваться в содержание образования.

Меня интересует вопрос, где та самая "громадськість", которая собирается стать партнёром "держави"? Формируется ректорской мафией?За исключением организаций, созданных под какие-то интересы, ее в Украине нет.

                              Владимир Калюжный 

Щодо "релігійних організацій" ви ж пам'ятаєте і "біле братство" , і "аумсенрике", і ще були.... Як мати, я б не хотіла , що б "будь хто" мав змогу "чистити мізки" моїм дітям. Але і "підґрунтя моралі" (не убий, не кради...будь чемним..) звідки "ростуть"? Так, можна "відмахнутися", що то "сімейні цінності", а чи можна вважати, що всі "родини однакові"?

                              Вікторія Денисенко 

Дозвіл створювати релігійним конфесіям навчально-виховні заклади після майже сторічного законодавчого відокремлення школи від церкви, все таки, несе великі загрози. Оскільки різні церкви тісно пов'язані з певними політичними структурами, які, засобами виховання, перш за все, формують свої паству й електорат. Очевидно, це питання про створення закладів освіти релігійними організаціями постало під впливом побажань європейських і північноамериканських партнерів. А чи завжди вони адекватно оцінюють нашу реальну ситуацію? Може достатньо недільних/суботніх шкіл для дітей (і то, за певними правилами)? А відносно закладів, створених для повнолітніх – то інша справа.

                             Леонід Булава 

Як не пиши, а громадськість втручатися буде! Краще вже визначитись – як саме.

                                        Юрій Зайцев 

3. Освіта тільки наукова чи наукова і світська?

Що таке світськість? Це багатозначне поняття, тому неможливо використовувати його в Законі, не уточнюючи зміст. Наприклад, кардинал Ришельє – це світська особа чи релігійна? А колишній обер-прокурор Синоду Російській імперії Костянтин Победоносцев? Можна припустити, що автори такої норми (насправді, це теж є нормою ще чинного радянського Закону) використовували поняття світськості як протилежність релігійній освіті. Але і в цьому випадку, постає питання, чи не розмиває таке доповнення принцип науковості. Бо окремо підкреслюючи нерелігійність, ми тим самим неявно знімаємо обмеження для інших ненаукових, зокрема, ідеологічних впливів.

Деякі думки учасників обговорення з цього приводу: 

Ви абсолютно точно визначаєте розпливчатість норм законодавства, в питаннях, що стосуються релігії. Наприклад ст.17 ЗУ "Про загальну середню освіту" забороняє релігійну пропаганду, але будь-який викладач на свій розсуд може плескати язиком про що завгодно, і йому за це нічого не буде. Недосконалість законів полягає в тому, що не передбачена відповідальність за їх порушення.

                                    Аліна Лалич 

Школу для неповнолітньої дитини обирають батьки (чи опікуни), тому, на мій погляд, слід школи розділяти публічно – державна (значить світська), інший засновник (значить публічно оговорена мета навчання).

Про "державні стандарти": у нещодавно прийнятому переліку спеціальностей є Богослов'я. Я за те, щоб "цю науку" викладали у недержавних закладах освіти. Якщо у такому закладі ще добре будуть викладати фізику, наприклад, а "без єхидства" є купа "професій", у яких "милосердя" є ґрунтовною вимогою, то нічого поганого не бачу, а навпаки Бог у поміч.

Як не крути, а поняттю "освіта" більш притаманним є поняття "науковість" ніж "віра чи патріотизм". Тому і "освітянські закони", як на мене, повинні відбивати саме цю "ознаку освіти (науковість)". Для "віри і патріотизму" є інші закони.

                                    Вікторія Денисенко 

Ось тому і є пропозиція говорити в законі про принцип науковості, а не про світськість чи невтручання. Особливо з огляду на те, що "світськість" – багатозначне поняття, а втручання в тій чи іншій формі буде незалежно від норм закону. Важливо говорити про єдині стандарти, а не про заборону тим чи іншим легальним організаціям бути засновниками закладів освіти. Тим більше в умовах, коли у держави хронічно не вистачає грошей на освіту.

                                    Володимир Бахрушин 

4. Право на освітню діяльність: Рівність прав чи обов’язків

Немає єдності думок розробників у розумінні принципу рівності. Один із законопроектів передбачає рівноправність закладів освіти різних типів і форм власності, іншій – забезпечення рівності між закладами освіти у питаннях якості освіти. Тобто, фактично, рівність їх обов’язків. Однією з базових норм, які необхідно при цьому враховувати, є ст. 13 Конституції: „Усі суб'єкти права власності рівні перед законом”. А це означає рівність як прав, так і обов’язків. При обговоренні цих варіантів варто розуміти, що кожний з них має свої наслідки, що випливають із застосування того чи іншого принципу. Зокрема, якщо ми говоримо про рівність прав і обов’язків, це означатиме не тільки право закладів освіти недержавної форми власності на бюджетне фінансування, а і обов’язок звітувати про його використання, дотримуватися державних освітніх стандартів, брати на навчання учнів, що мешкають у закріпленому районі тощо.  

Говорити про рівність прав закладів освіти без рівності їх обов'язків, так само, як і про рівність обов'язків без рівності прав, не має сенсу. Втім, пропозицію МОН щодо рівності обов’язків стосовно якості освіти можна переформулювати як рівність прав випускників різних закладів на отримання якісної освіти. Але держава не може контролювати те, чого вона не фінансує. Тому, якщо бюджетне фінансування надається лише державним та комунальним закладам освіти, то і стандарти освіти та освітньої діяльності у повному обсязі можуть поширюватися лише на ці заклади. Це стосується змісту освіти, освітніх програм, сертифікації вчителів тощо. Разом з тим, всі випускники для отримання певної освітньої кваліфікації (чи для переходу на наступний рівень навчання) мають проходити зовнішнє незалежне оцінювання за однаковими стандартами, яке підтверджує відповідність вимогам цієї освітньої кваліфікації. Це неявно задає рамкові обмеження і для діяльності закладів освіти недержавної форми власності.

Нижче наведено деякі міркування з цього приводу. 

Найбільш прийнятним було б визначення права на освітню діяльність як для юридичних, так і для фізичних осіб з наступним уточненням обсягу цього права у статтях, присвячених конкретним рівням освіти.

                                        Тамара Захарченко 

Обережно, колеги! Ми в Україні! І поки закон запрацює як Закон, під "педагогічне" колесо фізосіб потрапить чимало дитячих життів. Маю страшні історії зі світу "клубів" бального танцю, які працюють без ліцензій МОН. Закон має обмежити місце діяльності та вимагати обов'язковість контролю і ліцензування.

                              Olena V. Kniazeva 

Стосовно першого варіанта – учні ж не стільці, а потім буде "боротьба" де учень, тому що: батьки живуть окремо один від одного, а ще є дідусі/бабусі."Учень" до 16 років може значну частину часу жити у кожній родині, які мешкають у різних районах. У другому варіанті пропозиції виглядають в цілому більш прийнятними. Я не вважаю, що всю (!) освіту повинна контролювати і фінансувати держава.

Якщо мова йде про "юридичних і фізичних" засновників, то треба і "рівні права/обов'язки" виписувати, уявляючи, як їх можна виконати. Особливо "кого вважати фізичною особою": мецената, що "взяв до себе школу" (як Ахметов "Шахтар"), чи "обдарованого вчителя", що може гарно "фізику/математику" навчити, а потім до "іншого гарного передати"...... Тоді мова буде про "терміни і гроші", якщо є конституційне право на "безоплатну середню".Я "більш схильна" підтримати пропозицію о можливості бути засновником освітнього закладу юридичній чи фізичній особі, за умов виконання "освітніх стандартів". Хоч і маю "купу пересторог", але "у цілому" ЗА "зменшення державного впливу на освіту".

                                 Вікторія Денисенко 

Першій варіант дасть змогу директорам шкіл брати учнів з "інших" районів за гроші (хабар), тому що дізнатися чи є там "вільні місця" не зможе ніхто? Тут як раз легко "розрулюється". З вересня почне повнофункціонально працювати проект ІСУО. Там між іншим буде враховано обов'язковість надання даних "нормативна наповнюваність / фактичне заповнення школи".

Державні фінанси повинна розподіляти державна ж структура. Чи є тут альтернатива?

                              Юрій Зайцев 

Рівність полягає в тому, що усім дітям має бути профінансовано освіту у визначеному розмірі. Єдина умова – це повинні бути цільові витрати на навчання. А де дитині навчатись і чи витрачати на навчання додаткові кошти з власної кишені – це рішення батьків. У такому разі держава має контролювати лише цільове використання коштів, а вимоги до освіти буде диктувати ринок праці.

                              Ольга Криличенко 

Ринок праці – це добре, коли мова йде про вищу чи (тим більше) професійну освіту. А хто має диктувати вимоги до початкової чи дошкільної?

Поняття фізичної особи не потребує якихось додаткових тлумачень. Це може бути і олігарх, і звичайний вчитель. Але незалежно від того, якою саме буде ця особа, вона має забезпечити передбачені стандартами умови навчання.

Вже сьогодні засновниками закладів освіти можуть бути держава, органи місцевого самоврядування, будь-які юридичні особи, у статуті яких записано, що вони займаються освітньою діяльністю, а також фізичні особи. Проблема полягає у трактуванні норми ст. 19 Конституції про рівність перед законом всіх суб'єктів права власності. Її порушенням є те, що стосовно окремих закладів, органи, які здійснюють загальне управління освітою, розподіл фінансування та державного замовлення, ... одночасно є їх засновниками. А це призводить до конфлікту інтересів і порушення рівності. Інше питання – чи може фізична особа здійснювати індивідуальну освітню діяльність у формальній освіті. Зокрема, чи можна отримувати у сім'ї середню освіту на всіх або окремих рівнях. Очевидно, що сім'я не є юридичною особою.

                                        Володимир Бахрушин 

5. Інші питання

Незважаючи на те, що всі запропоновані проекти Закону про освіту передбачають запровадження дванадцятирічної школи, у суспільстві немає єдиної думки з цього приводу. Є лише згода між Комітетом Верховної Ради, МОН та експертами. Але переважна більшість викладачів, учнів та батьків цього не розуміють і багато хто вважає таку ідею дурницею. Обґрунтування необхідності дванадцятирічної середньої освіти через європейські стандарти не працює. Набагато ефективніше обговорювати цю тему разом зі змінами у структурі та змісті освіти, зокрема, з пропозиціями щодо профільної старшої школи.

Ще однією із спірних проблем є система управління закладами освіти і, зокрема, питання хто має призначати їх керівників. Останній варіант проекту Закону містить компромісну пропозицію про можливість делегування засновниками таких повноважень наглядовим радам закладів освіти. Значна частина громадськості вважає, що це має бути не можливість, а загальна норма. Інші звертають увагу на відсутність чи формальність наглядових рад у багатьох закладах. Також поширеною є думка, що керівників має обирати колектив закладу. Можливо, за наявності певних квот для батьків та представників органів управління.

Деякі думки учасників обговорення з цих питань. 

А не простіше спробувати наблизити нашу освіту до викликів інформаційної революції?Та і взагалі до викликів в форматі 2020.

                              Mykhaylo Zhuk 

Про 12-річну освіту говорити треба. Потрібно доводити освітянам, учням батькам її переваги. Декілька днів тому, я спілкувався з цього приводу зі студентами. Спочатку вони були категорично проти 12-річної школи. Бо вважають, що і в 11-річній останні два роки були зайвими (1 рік "вивчали невідомо що", а другий – виключно підготовка до ЗНО). Але, коли я їм докладніше розповів про пропоновані зміни у структурі освіти, зокрема, про профільну старшу школу, їх думка радикально змінилася.

Заклади освіти повинні отримати можливість працювати автономно. Принаймні, якщо в них буде таке бажання, і вони здатні забезпечити виконання освітніх стандартів.

                              Володимир Бахрушин 

О том, чему учить и как учить эти 12 лет все молчат, учебники и программы – мягко скажем, не гуд, зато все решили.План дій такий: спочатку узгоджена програма, потім 12 років навчання.

                              Наталия Заболотная 

Головним продуктом сучасної освіти має бути усвідомлений громадянин, конкурентоспроможна, духовна Особистість.

                              Олександр Нагорний 

Наглядові ради закладів освіти" це найкраще. Але в теорії , бо в нас їх нема. А "створити їх за вказівкою", то НЕ ТРЕБА таких Рад.

                              Вікторія Денисенко 

Гроші як ходили "за вчителем", так і будуть ходити, адже загальновідомо, що близько 80%, а може й більше, бюджету освіти складають саме зарплати вчителям і фахівцям. Невеличку частку – комунальні послуги. На інше просто не вистачає. Так от куди б ми не направили фінансові потоки – через відділ освіти громади (району), сервісний центр або школу – зарплата вчителя зміниться не від цього, а від формули, за якою ця з/п йому нараховується. Щоб гроші пішли "за дитиною" треба як мінімум погодитись, що з/п вчителя залежить від кількості дітей, яких він навчає. Ми (система) готові до цього? В іншому випадку це буде профанацією і можливістю зловживати для тих, хто ці гроші за дитиною направляє. Важніше дозволити (відкрито, прозоро) отримувати школам додаткові фінанси, неважливо звідки. Як на мене – саме цьому треба приділити увагу в новому законі..

                              Юрій Зайцев 

   6. Узагальнені висновки та пропозиції круглого столу:

1. При вирішенні спірних питань та підготовці підсумкового тексту Закону про освіту необхідно виходити з вимог Конституції України та ратифікованих Україною міжнародних угод. Варто утриматися від декларування спірних принципів, які не мають втілення у відповідних нормах Закону та тих, що доцільні лише для окремих форм і рівнів освіти.

2. Деякі із спірних питань лише окремих рівнів освіти. Зокрема, це сертифікація педагогів, управління загальною середньою освітою, механізми її фінансування та ін. В подібних випадках варто продовжити обговорення і навести відповідні норми у спеціальних законах, що стосуються відповідних рівнів освіти. А в Законі про освіту з цього приводу можна обмежитися рамковими нормами. 

3. В багатьох випадках потрібно не тільки дійти згоди між розробниками, але і переконати освітян, учнів, батьків у правильності пропонованих рішень. Зокрема, це стосується запровадження 12-річної середньої освіти і профільної старшої школи, сертифікації вчителів, запровадження зовнішнього незалежного оцінювання по завершенні кожного рівня освіти.

4. При вирішенні суперечностей між різними підходами до проблеми «замовників освіти», «освітніх послуг», «освіти, як загального блага» тощо варто виходити із статті 5 Конституції України і незалежно від відповіді на ці спірні питання розглядати органи державної влади та місцевого самоврядування, як посередників між громадянами та системою освіти. За будь-яких умов, громадяни повинні мати можливість вільно обирати частину змісту формальної освіти і впливати на зміст іншої частини через громадянські організації та інститути експертизи.

5. Політичні партії та громадські організації не можуть не втручатися в освіту, оскільки для багатьох з них це є суттєвою складовою їх статутної діяльності. Варто не забороняти їх «втручання», а прописати у Законі його допустимі форми чи, можливо, якісь обмеження.

6. Варто уникати в Законі прямої заборони втручання релігійних організацій в освіту, оскільки передбачена останнім проектом жорстка заборона автоматично означатиме необхідність закриття тих освітніх закладів, які вже створені релігійними організаціями. Краще, як і у попередньому випадку сформулювати рамкові вимоги або обмеження на освітню діяльність релігійних організацій.

7. Неприйнятною є пропозиція останнього проекту Закону, яка передбачає рівність закладів освіти лише у забезпеченні якості. Замість цього варто обрати або принцип рівності прав і обов’язків закладів освіти у всіх питаннях незалежно від форми їх власності, або принцип рівності прав випускників кожного освітнього рівня незалежно від закладу, в якому цей рівень було отримано. 

8. Варто уникати в Законі суперечливих і неоднозначних термінів, які не несуть правового навантаження і лише викликають непотрібні дискусії.

 

 

 

АНАЛІТИЧНИЙ ЗВІТ ПРО ВІРТУАЛЬНИЙ КРУГЛИЙ СТІЛ НА ТЕМУ «СПІРНІ ПИТАННЯ НОВОГО ЗАКОНУ УКРАЇНИ «ПРО ОСВІТУ»
АНАЛІТИЧНИЙ ЗВІТ ПРО ВІРТУАЛЬНИЙ КРУГЛИЙ СТІЛ НА ТЕМУ «СПІРНІ ПИТАННЯ НОВОГО ЗАКОНУ УКРАЇНИ «ПРО ОСВІТУ»

Портал Освітня політика провів віртуальний круглий стіл з проблеми «Спірні питання нового Закону України «Про освіту». Актуальність її обговорення пов’язана з публікацією двох варіантів проекту нового Закону України «Про освіту», які з окремих питань пропонують концептуально протилежні підходи до вирішення існуючих в освіті проблем. Неоднорідною є і громадська думка з багатьох питань, що ускладнює пошук компромісів між різними групами розробників, а також між розробниками та громадськістю. 

Учасники круглого столу обговорили лише невелику частину спірних проблем. І далеко не завжди змогли дійти згоди. Тим не менш дискусія була корисною і дала змогу виявити не тільки суперечності, але і дещо порозумітися у тому, де і як шукати компроміси.

         1. Хто має бути замовником освіти

Одним з найбільш дискусійних є питання про замовників освіти. Воно тісно пов'язано з обговоренням того, що таке освіта – послуга чи суспільне благо. А також з питанням про те, хто має визначати зміст освіти – держава чи громадяни. 

Для пошуку компромісного варіанта відповіді модератором було запропоновано виходити із ст. 5 Конституції України, за якою «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування». З цього випливає, що у підсумку визначати замовлення на освіту чи зміст цього блага повинні саме громадяни, які можуть робити це як через посередництво органів влади, так і особисто. Замовлення через органи влади можна розглядати як солідарне. Воно може отримувати юридичне оформлення у вигляді стандартів освіти і солідарно фінансуватися громадянами через державний та місцеві бюджети. При цьому, громадянам потрібно забезпечити можливість впливати на зміст державних стандартів освіти через механізми громадського обговорення і залучення інститутів громадянського суспільства до розробки та експертизи стандартів. За такого підходу, індивідуальне замовлення – це складова, що реалізується на основі дво- чи багатосторонніх угод і фінансується або безпосередньо окремими громадянами чи юридичними особами, зацікавленими у результатах їх навчання, або солідарно через державний бюджет в межах вибіркової складової стандартів освіти. Останнє особливо важливе для вищої освіти, де, відповідно до Закону України «Про вищу освіту», значна частка змісту є вибором ВНЗ (освітня програма, спеціалізація) чи студента.

Деякі думки учасників з цього приводу (тут і далі їх висловлювання наводяться у скороченому вигляді мовою оригіналу з невеликими редакційними правками). 

А ми опитування на цю тему проводимо на порталі (http://education-ua.org/ua)  «Хто має визначати зміст і бути головним замовником шкільної освіти?»:

Батьки учнів         Голосів: 28 (15.4%)

Держава               Голосів: 45 (24.7%)

Суспільство                    Голосів: 66 (36.3%)

Учителі                 Голосів: 22 (12.1%)

Учні                       Голосів: 21 (11.5%).

                              Віктор Громовий 

Странный вывод из статьи Конституции.

                              Yuriy Loboda 

Правильний висновок.

                                        Ірина Єгорченко 

Абсолютно не зрозумілий висновок. Народ формує органи які керують. Держава кухарок вже була. Досить. МОН абсолютно правий у цьому. Які громадяни? Який відсоток населення країни може відняти від суми двох чисел 5% без калькулятора?

                                        Oleksandr Maximyuk 

"Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування" – це Конституція. А "Народ формує органи, які керують" – це щось зовсім інше. До речі, а який відсоток управлінців в освіті може відняти від суми двох чисел 5% без калькулятора?

                                        Володимир Бахрушин 

В будь-якому разі замовником освіти є людина. Сплачує за освіту також завжди конкретна людина – платник податків. Держава, як інституція, є сукупністю функцій, в і цьому розумінні держава не може виступати замовником освіти.Іноді доводиться чути від шановних високопосадовців, що оскільки держава сплачує за освіту, то вона і визначає. На практиці сплачує конкретний платник податків, а рішення ухвалює чиновник, який ототожнює себе з всією державою.

Держава не має і не може мати власної волі. Через державу реалізується воля народу. Це передбачає врахування громадянина як такого, а не просто позицію більшості. В такому розумінні ухвалення будь-яких законів про освіту є справою доволі неоднозначною. Я б волів говорити про поступову законодавчу дерегуляцію освіти, але в суспільстві домінують інші уявлення, пов’язані з переоцінкою ролі нового Закону про освіту в процесі її реформування. Рішучі кроки в реформі освіти необов’язково мають передбачати ухвалення нового Закону. 

                              Юрій Федорченко 

Держава не може бути замовником. Саме тому, пропозиція МОН – взагалі не говорити про замовників, а розглядати освіту як суспільне благо. Але це не змінює того факту, що держава і у цьому випадку є лише посередником між громадянами (суспільством) і системою освіти. А також і того, що фінансує освіту не держава. Її фінансують громадяни через систему оподаткування. Тому і визначати "зміст" цього блага у підсумку повинні саме громадяни. Насправді, відповідь не змінюється від того, говоримо ми про суспільне благо чи про замовників. Держава в обох випадках є лише посередником. 

                              Володимир Бахрушин 

Надеюсь, все согласятся, что есть вещи, ценность которых никак нельзя измерить денежными знаками. Земля, семья, дом, здоровье и, конечно же, образованность людей. Тут не о чем спорить, большая часть бед, свалившихся на Украину, связана, в конечном итоге, с безграмотностью большинства населения. А теперь прикиньте, во что все эти беды обходятся государству и его гражданам. Уверяю, это астрономическое число намного порядков превышает расходы на образование. Таким образом, образование – это не "услуга населению", это жизненно необходимые вложения в безопасность государства и его граждан.

                              Vladimir Shatalov 

Колись обговорювали питання дошкільної освіти на круглому столі за участю батьків, педагогів та керівників дошкільних закладів. Так от ключовою була думка, що гроші мають йти за дитиною, а навчальну програму повинна обирати педагогічна рада дошкільного закладу. Держава, якщо вона не є замовником послуги, в принципі не може диктувати вимоги до такої послуги. А отже і вимагати виконання будь-яких стандартів. А от контролювати якість підготовки педагогічних кадрів держава повинна. Взагалі, якщо би я була на боці держави, я би нізащо не випустила із рук контролю над змістом освіти. Втрата контролю над освітою – пряма загроза самому існуванню державного устрою і прямий шлях до анархії. Зважаючи на мою особисту прихильність до анархії, можу оцінити дії МОН, як позитивні. А от з точки зору працівника цієї системи, як жахливі.

                              Ольга Криличенко 

Освіта БЕЗУМОВНО не послуга. Освіта - центростворюючий інститут суспільства і держави.

                              Юрій Зайцев 

2. Державно-громадське партнерство та забезпечення державно-громадських форм управління у сфері освіти АБО невтручання політичних партій, громадських організацій і релігійних організацій в освіту?

Другий варіант збігається із нормою чинного Закону про освіту, прийнятого ще за радянських часів у 1991 р. З погляду цієї альтернативи було запропоновано для обговорення такі тези.

1. Будь які закони, що стосуються освіти прийматимуть представники політичних партій у ВР, за результатами рішень відповідних фракцій та керівництва партій. Тому невтручання партій в освіту – це, де-факто, блокування будь-яких змін в освітньому законодавстві. Можна говорити про невтручання політичних партій в освітній процес чи у поточну діяльність закладів освіти, але не про їх невтручання в освіту.

2. Проект МОН передбачає не тільки створення громадських органів управління закладами освіти, але і створення первинних осередків громадських організацій в закладах освіти. Існує Громадська рада МОН. Закон про вищу освіту передбачає державно-громадське партнерство у створенні науково-методичних та експертних комісій, громадський нагляд тощо. Як можна одночасно пропонувати невтручання громадських організацій в освіту?

3. Найбільш спірним є питання щодо релігійних організацій. Згідно із ст. 35 Конституції України, „Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа – від церкви”. Звідси, зокрема, випливає, що Конституція не ототожнює церкву та релігійні організації. І норма про відокремлення від школи стосується само церкві, а не будь-яких релігійних організацій. З іншого боку, за даними Державного департаменту у справах національностей та релігій (http://risu.org.ua/ua/index/resourses/statistics/ukr2015/60129) до релігійних організацій на Україні належать декілька церков (переважно православних), а також багато інших аналогічних ним організації, що не є церквами. Разом ці організації станом на 01.01.2015 мали 198 навчальних закладів (без недільних шкіл), в яких навчалися близько 28 тис. осіб. Крім того існує понад 12400 недільних шкіл.

До релігійних організацій належать різноманітні релігійні конфесії та деномінації. Окремими типами релігійних організацій є монастирі та духовні навчальні заклади. Видами релігійних організацій є релігійні громади та групи, об'єднання, асоціації, меншини тощо. З цього погляду не дуже зрозумілим є різний підхід до відділення релігійних організацій від держави та від школи, який закладено у ст. 35 Конституції. Якщо сприймати це буквально, то можемо зробити висновок, що церква не може втручатися в освіту, а, наприклад, монастир чи Товариство свідомості Кришни можуть.

Дискусія з цих питань вийшла доволі гострою. Деякі думки учасників обговорення з цього приводу. 

Релігійна ситуація помітно відрізняється за регіонами України. Таблиця Державного департаменту складена дещо тенденційно, бо не впорядкована за кількістю релігійних громад. У Національному Атласі України є відповідна карта, складена на момент укладання атласу.

                             Володимир Грицевич 

З пп.1-2 цілком погоджуюсь.

Щодо 3. Тут потрібно звернутись до досліджень. Відокремлення церкви від держави має широкий спектр тлумачень – від взаємної ізоляції до співпраці. Українська правозастосовча практика свідчить про м'яку форму відокремлення – співпрацю. До прикладу, три православні свята визнані державними. Тому цей принцип має застосовуватись і до школи: співпраця без прямого взаємного втручання у справи. Боятися співпраці школи і релігійних організацій на тій підставі, що у нас є окремі екстремістські і антидержавні організації нелогічно. Екстремістами мають займатися правоохоронці.

За дитину відповідають батьки. Це у більшовиків усім вихованням займалася держава. Зрештою, як член Ради Європи, Україна має виконувати норму: "'Держава при виконанні будь-яких функцій, узятих нею на себе в галузі освіти і навчання, поважає право батьків забезпечувати таку освіту і навчання відповідно до своїх релігійних і світоглядних переконань" (Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод, стаття 2 Першого протоколу). Чи ми вже не йдемо в Європу?

Вся напруга дискусії у маніпулюванні термінами. Одні про релігійне виховання, інші під цим вихованням мають на увазі релігійну пропаганду. Одні про право церкви засновувати школи, інші про екстремістські релігійні організації. Так легко і до бійки.

                              Володимир Ковтунець 

Атеїзм це не релігія, очевидно.

                             Leonid Bedratyuk 

"Церква має дуже важливе суспільне завдання – реагувати на неправду і несправедливість. А для цього вона повинна зберегти себе вільною, незалежною, непідкореною державним органам, – повинна зберегти себе на такому високому духовному та моральному рівні, щоб мати можливість авторитетно говорити. Церква не сміє нав'язувати себе державній владі. Із державною владою вона є партнером у забезпечені загального добра народу. Держава повинна дати церкві можливість виховувати громадян, а також забезпечити їй матеріальну можливість виконувати свою релігійну місію". (Любомир Гузар. Про співжиття церкви і держави. Українська правда 10.04.2013). На основании этой цитаты уважаемого человека я не вижу необходимости корректировать что-либо в существующем тексте Конституции. Я согласен с тем, что "воспитание", на которое претендует церковь, и "школа" не есть аналогичные понятия. Посему из претензии на функцию "воспитания" не вытекает, что соответствующая организация должна претендовать на школьный курс. За пределами школы и в добровольном порядке пусть воспитывает кто хочет и как хочет (за исключением напрямую запрещенных организаций). А вот по поводу претензии на включение в обязательный государственный курс "школа" уж извините.

                                     Сергей Бочкарев 

Я плохо понимаю "принцип невтручання політичних партій, громадських і релігійних організацій в освіту".Поскольку я радикальный атеист, я за "принцип невтручання релігійних організацій в освіту".С "громадськими організаціями" не очень понятно, поскольку их мало кто знает, и неясно как они могут нести ответственность за свою деятельность?Что касается "принципу невтручання політичних партій в освіту", то это совсем непонятно, если учесть, что в нашей парламентской системе власть принадлежит политическим партиям. Они как раз должны иметь свои проекты развития этой сферы. Другое дело, что они не должны вмешиваться в содержание образования.

Меня интересует вопрос, где та самая "громадськість", которая собирается стать партнёром "держави"? Формируется ректорской мафией?За исключением организаций, созданных под какие-то интересы, ее в Украине нет.

                              Владимир Калюжный 

Щодо "релігійних організацій" ви ж пам'ятаєте і "біле братство" , і "аумсенрике", і ще були.... Як мати, я б не хотіла , що б "будь хто" мав змогу "чистити мізки" моїм дітям. Але і "підґрунтя моралі" (не убий, не кради...будь чемним..) звідки "ростуть"? Так, можна "відмахнутися", що то "сімейні цінності", а чи можна вважати, що всі "родини однакові"?

                              Вікторія Денисенко 

Дозвіл створювати релігійним конфесіям навчально-виховні заклади після майже сторічного законодавчого відокремлення школи від церкви, все таки, несе великі загрози. Оскільки різні церкви тісно пов'язані з певними політичними структурами, які, засобами виховання, перш за все, формують свої паству й електорат. Очевидно, це питання про створення закладів освіти релігійними організаціями постало під впливом побажань європейських і північноамериканських партнерів. А чи завжди вони адекватно оцінюють нашу реальну ситуацію? Може достатньо недільних/суботніх шкіл для дітей (і то, за певними правилами)? А відносно закладів, створених для повнолітніх – то інша справа.

                             Леонід Булава 

Як не пиши, а громадськість втручатися буде! Краще вже визначитись – як саме.

                                        Юрій Зайцев 

3. Освіта тільки наукова чи наукова і світська?

Що таке світськість? Це багатозначне поняття, тому неможливо використовувати його в Законі, не уточнюючи зміст. Наприклад, кардинал Ришельє – це світська особа чи релігійна? А колишній обер-прокурор Синоду Російській імперії Костянтин Победоносцев? Можна припустити, що автори такої норми (насправді, це теж є нормою ще чинного радянського Закону) використовували поняття світськості як протилежність релігійній освіті. Але і в цьому випадку, постає питання, чи не розмиває таке доповнення принцип науковості. Бо окремо підкреслюючи нерелігійність, ми тим самим неявно знімаємо обмеження для інших ненаукових, зокрема, ідеологічних впливів.

Деякі думки учасників обговорення з цього приводу: 

Ви абсолютно точно визначаєте розпливчатість норм законодавства, в питаннях, що стосуються релігії. Наприклад ст.17 ЗУ "Про загальну середню освіту" забороняє релігійну пропаганду, але будь-який викладач на свій розсуд може плескати язиком про що завгодно, і йому за це нічого не буде. Недосконалість законів полягає в тому, що не передбачена відповідальність за їх порушення.

                                    Аліна Лалич 

Школу для неповнолітньої дитини обирають батьки (чи опікуни), тому, на мій погляд, слід школи розділяти публічно – державна (значить світська), інший засновник (значить публічно оговорена мета навчання).

Про "державні стандарти": у нещодавно прийнятому переліку спеціальностей є Богослов'я. Я за те, щоб "цю науку" викладали у недержавних закладах освіти. Якщо у такому закладі ще добре будуть викладати фізику, наприклад, а "без єхидства" є купа "професій", у яких "милосердя" є ґрунтовною вимогою, то нічого поганого не бачу, а навпаки Бог у поміч.

Як не крути, а поняттю "освіта" більш притаманним є поняття "науковість" ніж "віра чи патріотизм". Тому і "освітянські закони", як на мене, повинні відбивати саме цю "ознаку освіти (науковість)". Для "віри і патріотизму" є інші закони.

                                    Вікторія Денисенко 

Ось тому і є пропозиція говорити в законі про принцип науковості, а не про світськість чи невтручання. Особливо з огляду на те, що "світськість" – багатозначне поняття, а втручання в тій чи іншій формі буде незалежно від норм закону. Важливо говорити про єдині стандарти, а не про заборону тим чи іншим легальним організаціям бути засновниками закладів освіти. Тим більше в умовах, коли у держави хронічно не вистачає грошей на освіту.

                                    Володимир Бахрушин 

4. Право на освітню діяльність: Рівність прав чи обов’язків

Немає єдності думок розробників у розумінні принципу рівності. Один із законопроектів передбачає рівноправність закладів освіти різних типів і форм власності, іншій – забезпечення рівності між закладами освіти у питаннях якості освіти. Тобто, фактично, рівність їх обов’язків. Однією з базових норм, які необхідно при цьому враховувати, є ст. 13 Конституції: „Усі суб'єкти права власності рівні перед законом”. А це означає рівність як прав, так і обов’язків. При обговоренні цих варіантів варто розуміти, що кожний з них має свої наслідки, що випливають із застосування того чи іншого принципу. Зокрема, якщо ми говоримо про рівність прав і обов’язків, це означатиме не тільки право закладів освіти недержавної форми власності на бюджетне фінансування, а і обов’язок звітувати про його використання, дотримуватися державних освітніх стандартів, брати на навчання учнів, що мешкають у закріпленому районі тощо.  

Говорити про рівність прав закладів освіти без рівності їх обов'язків, так само, як і про рівність обов'язків без рівності прав, не має сенсу. Втім, пропозицію МОН щодо рівності обов’язків стосовно якості освіти можна переформулювати як рівність прав випускників різних закладів на отримання якісної освіти. Але держава не може контролювати те, чого вона не фінансує. Тому, якщо бюджетне фінансування надається лише державним та комунальним закладам освіти, то і стандарти освіти та освітньої діяльності у повному обсязі можуть поширюватися лише на ці заклади. Це стосується змісту освіти, освітніх програм, сертифікації вчителів тощо. Разом з тим, всі випускники для отримання певної освітньої кваліфікації (чи для переходу на наступний рівень навчання) мають проходити зовнішнє незалежне оцінювання за однаковими стандартами, яке підтверджує відповідність вимогам цієї освітньої кваліфікації. Це неявно задає рамкові обмеження і для діяльності закладів освіти недержавної форми власності.

Нижче наведено деякі міркування з цього приводу. 

Найбільш прийнятним було б визначення права на освітню діяльність як для юридичних, так і для фізичних осіб з наступним уточненням обсягу цього права у статтях, присвячених конкретним рівням освіти.

                                        Тамара Захарченко 

Обережно, колеги! Ми в Україні! І поки закон запрацює як Закон, під "педагогічне" колесо фізосіб потрапить чимало дитячих життів. Маю страшні історії зі світу "клубів" бального танцю, які працюють без ліцензій МОН. Закон має обмежити місце діяльності та вимагати обов'язковість контролю і ліцензування.

                              Olena V. Kniazeva 

Стосовно першого варіанта – учні ж не стільці, а потім буде "боротьба" де учень, тому що: батьки живуть окремо один від одного, а ще є дідусі/бабусі."Учень" до 16 років може значну частину часу жити у кожній родині, які мешкають у різних районах. У другому варіанті пропозиції виглядають в цілому більш прийнятними. Я не вважаю, що всю (!) освіту повинна контролювати і фінансувати держава.

Якщо мова йде про "юридичних і фізичних" засновників, то треба і "рівні права/обов'язки" виписувати, уявляючи, як їх можна виконати. Особливо "кого вважати фізичною особою": мецената, що "взяв до себе школу" (як Ахметов "Шахтар"), чи "обдарованого вчителя", що може гарно "фізику/математику" навчити, а потім до "іншого гарного передати"...... Тоді мова буде про "терміни і гроші", якщо є конституційне право на "безоплатну середню".Я "більш схильна" підтримати пропозицію о можливості бути засновником освітнього закладу юридичній чи фізичній особі, за умов виконання "освітніх стандартів". Хоч і маю "купу пересторог", але "у цілому" ЗА "зменшення державного впливу на освіту".

                                 Вікторія Денисенко 

Першій варіант дасть змогу директорам шкіл брати учнів з "інших" районів за гроші (хабар), тому що дізнатися чи є там "вільні місця" не зможе ніхто? Тут як раз легко "розрулюється". З вересня почне повнофункціонально працювати проект ІСУО. Там між іншим буде враховано обов'язковість надання даних "нормативна наповнюваність / фактичне заповнення школи".

Державні фінанси повинна розподіляти державна ж структура. Чи є тут альтернатива?

                              Юрій Зайцев 

Рівність полягає в тому, що усім дітям має бути профінансовано освіту у визначеному розмірі. Єдина умова – це повинні бути цільові витрати на навчання. А де дитині навчатись і чи витрачати на навчання додаткові кошти з власної кишені – це рішення батьків. У такому разі держава має контролювати лише цільове використання коштів, а вимоги до освіти буде диктувати ринок праці.

                              Ольга Криличенко 

Ринок праці – це добре, коли мова йде про вищу чи (тим більше) професійну освіту. А хто має диктувати вимоги до початкової чи дошкільної?

Поняття фізичної особи не потребує якихось додаткових тлумачень. Це може бути і олігарх, і звичайний вчитель. Але незалежно від того, якою саме буде ця особа, вона має забезпечити передбачені стандартами умови навчання.

Вже сьогодні засновниками закладів освіти можуть бути держава, органи місцевого самоврядування, будь-які юридичні особи, у статуті яких записано, що вони займаються освітньою діяльністю, а також фізичні особи. Проблема полягає у трактуванні норми ст. 19 Конституції про рівність перед законом всіх суб'єктів права власності. Її порушенням є те, що стосовно окремих закладів, органи, які здійснюють загальне управління освітою, розподіл фінансування та державного замовлення, ... одночасно є їх засновниками. А це призводить до конфлікту інтересів і порушення рівності. Інше питання – чи може фізична особа здійснювати індивідуальну освітню діяльність у формальній освіті. Зокрема, чи можна отримувати у сім'ї середню освіту на всіх або окремих рівнях. Очевидно, що сім'я не є юридичною особою.

                                        Володимир Бахрушин 

5. Інші питання

Незважаючи на те, що всі запропоновані проекти Закону про освіту передбачають запровадження дванадцятирічної школи, у суспільстві немає єдиної думки з цього приводу. Є лише згода між Комітетом Верховної Ради, МОН та експертами. Але переважна більшість викладачів, учнів та батьків цього не розуміють і багато хто вважає таку ідею дурницею. Обґрунтування необхідності дванадцятирічної середньої освіти через європейські стандарти не працює. Набагато ефективніше обговорювати цю тему разом зі змінами у структурі та змісті освіти, зокрема, з пропозиціями щодо профільної старшої школи.

Ще однією із спірних проблем є система управління закладами освіти і, зокрема, питання хто має призначати їх керівників. Останній варіант проекту Закону містить компромісну пропозицію про можливість делегування засновниками таких повноважень наглядовим радам закладів освіти. Значна частина громадськості вважає, що це має бути не можливість, а загальна норма. Інші звертають увагу на відсутність чи формальність наглядових рад у багатьох закладах. Також поширеною є думка, що керівників має обирати колектив закладу. Можливо, за наявності певних квот для батьків та представників органів управління.

Деякі думки учасників обговорення з цих питань. 

А не простіше спробувати наблизити нашу освіту до викликів інформаційної революції?Та і взагалі до викликів в форматі 2020.

                              Mykhaylo Zhuk 

Про 12-річну освіту говорити треба. Потрібно доводити освітянам, учням батькам її переваги. Декілька днів тому, я спілкувався з цього приводу зі студентами. Спочатку вони були категорично проти 12-річної школи. Бо вважають, що і в 11-річній останні два роки були зайвими (1 рік "вивчали невідомо що", а другий – виключно підготовка до ЗНО). Але, коли я їм докладніше розповів про пропоновані зміни у структурі освіти, зокрема, про профільну старшу школу, їх думка радикально змінилася.

Заклади освіти повинні отримати можливість працювати автономно. Принаймні, якщо в них буде таке бажання, і вони здатні забезпечити виконання освітніх стандартів.

                              Володимир Бахрушин 

О том, чему учить и как учить эти 12 лет все молчат, учебники и программы – мягко скажем, не гуд, зато все решили.План дій такий: спочатку узгоджена програма, потім 12 років навчання.

                              Наталия Заболотная 

Головним продуктом сучасної освіти має бути усвідомлений громадянин, конкурентоспроможна, духовна Особистість.

                              Олександр Нагорний 

Наглядові ради закладів освіти" це найкраще. Але в теорії , бо в нас їх нема. А "створити їх за вказівкою", то НЕ ТРЕБА таких Рад.

                              Вікторія Денисенко 

Гроші як ходили "за вчителем", так і будуть ходити, адже загальновідомо, що близько 80%, а може й більше, бюджету освіти складають саме зарплати вчителям і фахівцям. Невеличку частку – комунальні послуги. На інше просто не вистачає. Так от куди б ми не направили фінансові потоки – через відділ освіти громади (району), сервісний центр або школу – зарплата вчителя зміниться не від цього, а від формули, за якою ця з/п йому нараховується. Щоб гроші пішли "за дитиною" треба як мінімум погодитись, що з/п вчителя залежить від кількості дітей, яких він навчає. Ми (система) готові до цього? В іншому випадку це буде профанацією і можливістю зловживати для тих, хто ці гроші за дитиною направляє. Важніше дозволити (відкрито, прозоро) отримувати школам додаткові фінанси, неважливо звідки. Як на мене – саме цьому треба приділити увагу в новому законі..

                              Юрій Зайцев 

   6. Узагальнені висновки та пропозиції круглого столу:

1. При вирішенні спірних питань та підготовці підсумкового тексту Закону про освіту необхідно виходити з вимог Конституції України та ратифікованих Україною міжнародних угод. Варто утриматися від декларування спірних принципів, які не мають втілення у відповідних нормах Закону та тих, що доцільні лише для окремих форм і рівнів освіти.

2. Деякі із спірних питань лише окремих рівнів освіти. Зокрема, це сертифікація педагогів, управління загальною середньою освітою, механізми її фінансування та ін. В подібних випадках варто продовжити обговорення і навести відповідні норми у спеціальних законах, що стосуються відповідних рівнів освіти. А в Законі про освіту з цього приводу можна обмежитися рамковими нормами. 

3. В багатьох випадках потрібно не тільки дійти згоди між розробниками, але і переконати освітян, учнів, батьків у правильності пропонованих рішень. Зокрема, це стосується запровадження 12-річної середньої освіти і профільної старшої школи, сертифікації вчителів, запровадження зовнішнього незалежного оцінювання по завершенні кожного рівня освіти.

4. При вирішенні суперечностей між різними підходами до проблеми «замовників освіти», «освітніх послуг», «освіти, як загального блага» тощо варто виходити із статті 5 Конституції України і незалежно від відповіді на ці спірні питання розглядати органи державної влади та місцевого самоврядування, як посередників між громадянами та системою освіти. За будь-яких умов, громадяни повинні мати можливість вільно обирати частину змісту формальної освіти і впливати на зміст іншої частини через громадянські організації та інститути експертизи.

5. Політичні партії та громадські організації не можуть не втручатися в освіту, оскільки для багатьох з них це є суттєвою складовою їх статутної діяльності. Варто не забороняти їх «втручання», а прописати у Законі його допустимі форми чи, можливо, якісь обмеження.

6. Варто уникати в Законі прямої заборони втручання релігійних організацій в освіту, оскільки передбачена останнім проектом жорстка заборона автоматично означатиме необхідність закриття тих освітніх закладів, які вже створені релігійними організаціями. Краще, як і у попередньому випадку сформулювати рамкові вимоги або обмеження на освітню діяльність релігійних організацій.

7. Неприйнятною є пропозиція останнього проекту Закону, яка передбачає рівність закладів освіти лише у забезпеченні якості. Замість цього варто обрати або принцип рівності прав і обов’язків закладів освіти у всіх питаннях незалежно від форми їх власності, або принцип рівності прав випускників кожного освітнього рівня незалежно від закладу, в якому цей рівень було отримано. 

8. Варто уникати в Законі суперечливих і неоднозначних термінів, які не несуть правового навантаження і лише викликають непотрібні дискусії.

 

 

 

24.07.2015
Редколегія порталу «Освітня політика»
*
Поділитися

Додати комментар

Через сайт
Через Вконтакті
Через Фейсбук

Коментарі  

Автор: А_Горбань
Опубліковано 27.07.2015 в 14:24
Спірних проблем багато. Їх треба обговорювати. І не поспішати з рішеннями.
Наверх
Точка зору Аналітика Блоги Форум
Kenmore White 17" Microwave Kenmore 17" Microwave
Rated 4.5/5 based on 1267 customer reviews