Укр Рус

Дата: 17.06.2019

Підписка на новини

АНАЛІТИЧНИЙ ЗВІТ про віртуальний «круглий стіл» «Народження нової української школи: як поєднати імпульси згори з «живою творчістю мас» внизу?»

Автор:
"Освітня політика"
Опубліковано
06.10.2016

На порталі «Освітня політика» завершився віртуальний «круглий стіл», на якому обговорювалася наступні питання:

1. Неможливість реформувати освіту згори як аксіома менеджменту інновацій. Пробудження українських освітян внизу: місія неможлива?!

2. Де взяти  "агентів змін" на рівні школи - нового учителя (директора школи, завуча) для нової школи?

3. Свобода педагогічної думки як передумова та головний критерій успішності освітніх реформ.

Запропонована МОН концепція “Нової української школи”  схвально сприйнята переважною більшістю учасників дискусії. Утім є багато зауважень стосовно деяких змістових аспектів та(і це є провідною тенденцією) щодо механізмів її реалізації.

Подаємо огляд думок учасників віртуального «круглого столу»:

У концепції нової школи ми справді бачимо багато нового: прагнення зміни змісту освіти, впровадження інноваційних технологій в організацію освітнього процесу та управління школою – це дійсно відповідає завданням реформування вітчизняної освіти. Та чи здатна на практиці пересічна українська школа забезпечити ефективне виконання подібних завдань? При тому, що в деяких регіонах катастрофічно бракує коштів на елементарне – освітлення та опалення, у шкільних закладах районів застаріле навчально-наочне приладдя. Держава щоразу виділяє мільярди гривень на нові реформи, проте ніхто ніколи не несе відповідальності за їх реалізацію. Будь-яка реформа повинна мати наукове й експериментальне обґрунтування, а також організаційне і фінансове забезпечення.

М.Геращенко 

Важко говорити про творчість учителя, якщо він мусить працювати на 2-3 роботах, аби хоч якось прогодувати себе і сім'ю. Якщо не буде вирішене питання матеріального забезпечення вчителя, вимагати від нього самовідданої праці на благо освіти не варто.

С. Воловоденко

Вельмишановна пані Ліліє Гриневич. Дуже хочеться довідатися, в якій ще країні діти 5-6 класів мають 16 предметів на тиждень, вчаться до 15, а то й до 16 години в школі і світу Божого не бачать?Де ще навчають дітей музики (грати, наприклад, на сопілці), хореографії і співу, якщо дитина не має слуху і слоник їй наступив на ногу?
Я бігме був щасливішим, бо міг щовечора ганяти на вулиці. А наші бідні діти вулиці не бачать. Гори домашніх завдань. У якій ще країні завдають стільки додому? Тоді що вони роблять у школі? Їх там не вчать? 
Що це за завдання додому: накреслити в атласі шляхи Марка Поло і Колумба? Просто тупо перемалювати з підручника? При тому, що атлас халтурний і не збігається з картою. Це що – такий спосіб запам'ятовування? Щоб ціла сім'я сліпала над тим атласом у пошуках Каракорума? А примітивна графоманія самих педагогів, які замість того, щоб підшукати на потрібну тему вірш з класики, напихають в підручники свої ж таки римованки. Вуха в’януть від віршиків, які змушують учити дітей в дитячих садках і школах. А пиляння лобзиком? Японські діти теж пиляють, чи вже, може., айфони розкручують? Дуже хочеться знати. А читачі, гадаю, додадуть і свої спостереження, які, можливо, щось змінять у цьому дрімучому царстві безглуздя.

З повагою, тато гімназиста

Зараз ситуація склалася так, що намагання звільнити педагогів від так званої паперотворчості вже не є достатньою метою. Поступово бюрократичні «потреби» замість паперів здебільшого переходять на електронно-презентаційний формат вимог. Крім того, ефективній організації планової діяльності школи не стільки допомагає, як заважає поширення практики втягування педагогів проти їх волі до роботи по реалізації «ініціатив» так званих громадських організацій. Останні замість того, щоб самим просувати власні цікаві для школярів проекти в позаурочний час придумують усе нові завдання для вчителів шкіл. Наразі стали більш ніж актуальними очікування освітянської спільноти на рішення МОН заборонити «керувати» школами за допомогою:

- наказів, що стосуються чи не кожного робочого кроку колективу (школа не армія);

- нарад, що охоплюють усіх працівників чи не з кожного робочого приводу (шкільне керівництво має бути здатним модерувати необхідні планові процеси засобами цільової організації, виходячи з прямих посадових обов'язків своїх працівників);

- засідань на теоретичні теми, які формально придумуються з року в рік (система має створити новий механізм спонукання педагогів до неформального підвищення кваліфікації як особистісно-усвідомленої потреби у професійній самоосвіті протягом усього життя);

- відвідувань уроків учителів як методу контролю (замість них мають діяти надійний механізм відбору профпридатних педкадрів та незалежні внутрішньо шкільні форми моніторингу рівня підготовки учнів, учителів і, звісно, реально чинний принцип довіри до вчителя);

- письмового/електронного звітування про реально здійснену роботу (заклад має позиціювати громаді свою значущість руками вільно зацікавлених у тому учнів, у першу чергу, їхніх батьків, у неформальних видах прояву та окремих, схильних до того вчителів як засобу до самореалізації професійної активності та здатності, що в інтегральному вимірі слугуватиме конкретним індикатором підвищення кваліфікації педагога);

- примусу колективу до зустрічей під час робочого навчального дня з різного роду візитерами-політиками чи представниками адмінресурсу (школа має на ділі бути поза політикою та церквою і задати планку якості для корисних суспільству зустрічей з політиками та громадськими діячами на такому рівні, за якого вчителі, учні та батьки добровільно їх бажатимуть опісля закінчення занять у свій вільний час, а не замість обіду чи, що ще гірше, – уроків за розкладом);

- рейтингів участі у позашкільних заходах місцевої влади чи супутніх їй «громадських» організацій.

Володимир Бєлий, м. Херсон

Прагнення МОН реформувати вітчизняну освіту є похвальним, але чи готові ми до кардинальних змін в змісті та методах і формах освіти? Кілька днів тому прочитала в Фейсбуці такий лист від БАТЬКІВ: «Це ще вам повезло, що не йдете по програмі "Інтелект України " - 17 предметів 6 клас, кожного дня 7 уроків, один раз навіть 8.... От вступили в халепу, а піти особливо нікуди, місто невелике. Обурюється з десяток батьків, а іншим це подобається... Шкода дітей. Ми зверталися до дирекції, але це ні на що не вплинуло... (це є також іміджем гімназії). Найбільш обурює програма з математики, де теми перескакують одна з іншої, практично без закріплення матеріалу. От навіщо в 5 класі вивчати твірну конуса ?! Ще й вчитель каже, що вона не вчитель, а такий собі куратор... займайтеся самоосвітою. Питання - для чого тоді школа?..». З цього листа можна зрозуміти, як батьки (напевно, їх досить багато) розуміють сутність реформи освіти. Гадаю, вчителька вживала слово «тьютор», а не «куратор». Відсутність необхідного рівня готовності батьків учнів до реформування освіти є загрозливим чинником стосовно його успіху.

В.Казнадій, м. Суми

Трохи здивована як в головах у батьків все перекручено. Так згоди ми не дійдемо, як потрібно будувати освіту своєї мрії. Описані як недоліки нашої так і звичайні для шкіл заходу речі. Особисто я цікавлюся освітою різних країн в Інтернеті й то знаю що музиці часто вчать обов'язково всіх дітей і навіть з відтоптаними ведмедем вухами діти створюють оркестри (головне щоб їм ніхто цього не говорив і підібрати легший інструмент). навчання часто до 16.00, але в більшості випадків перерва до 2 годин на обід і ігри (уявляю як би наших це вибішувало, хоча саме завдяки їй діти не втомлюються і викидають зайву енергію). Суть в тому що предмети спарені й за день їх може бути всього два-три. я уже не кажу що намагаються дітей привчати до суспільної роботи (прибирання, поміч у столовій - нарізати овочі, насипати, накрити, прибрати зі столу і в тій же Японії) від цього багато наших батьків взагалі б знепритомніли. І особисто мені імпонує те що в розвинутих країнах предметам творчім приділяється стільки ж часу як і точним наукам (як раз читала про школу у Франції, де найбільше часу витрачається на фізкультуру і творчість і ніхто ніколи не додумається забрати цей час для математики). Мене бісить зовсім інше - це зашкарублість, несучасність знань і методів, нецікавість, перевантаження і головне грубість і насилля над дітьми, хоча все це можна якщо було бажання змінити.

М.К. 

На основі контент-аналізу коментарів у соціальних мережах, на порталі Освітня політика" та "Osvita.ua", можу зробити перші висновки щодо реакції широкого освітянського загалу на мою серію публікацій «Стоп маразм».

По-перше, вчителі та керівники шкіл справді потерпають від багатьох маразмів і хочуть, щоб від них нарешті відчепились(прибрали мікрорайон, обов'язкові конспекти, норми відвідування уроків, конкурсоманію, наказоманію та ювілейоманію, перевірку готовності шкіл до нового навчального року тощо), дали хоч трохи розпрямити крила, дихнути повітрям свободи.

По-друге, ніхто в системі освіти не хоче втрачати маразматичні, але звичні приємності й привілеї. Це стосується як дрібних(квіткові церемонії), так і системних речей(припинення маніпуляцій з набором учнів до школи, масового добровільно-вимушеного репетиторства тощо).

По-третє, абсолютна більшість вчителів та керівників не розуміє, патологічно боїться і не бажає хоч трішечки "підняти власну дупу" заради будь-яких змін. Про щоб не йшла мова(наприклад, про ліквідацію гібрида «слона і носорога» школи І-ІІІ ступенів та створення мережі окремих шкіл І ступеня, шкіл ІІ ступеня та шкіл ІІІ ступеня, про відмову від цифрової нумерації шкіл чи про відмову від шкільної новомови, яка походить з тоталітарного минулого), відразу ж лунає заклик: нічого не чіпайте, хай буде як є, бо буде ще гірше!

В.Громовий

Оновлення передбачає як нові форми, так і нові підходи до його реалізації, що автоматично виставляє  потребу у нових за сутністю агентах змін. Що ж означає – новий за сутністю агент змін? Перший – імпульс рефлексивної дії – агент має бути творчим, порядним та з тому подібними чеснотами. Якби не здавалося, що саме це є визначальним, але воно не головне, бо є необхідним, але не достатнім. Більш важливим є вміння ініціаторів управляти змінами, бо без цієї здатності знову отримаємо черговий пшик. Як в освіті загалом, так і у проблемі управління змінами за акценту на роботу з формальним знанням та ще й у форматі відтворення виникають від багаторазової  повторюваності ризики до «штампування матеріалів», де одна з глуздом думка переписується у сотнях варіантів, а реального втілення у життя так і не знаходить. Задля уникнення цього, приміром, у проекті  «Нова українська школа» є вкрай важливим зосередитись на наступних елементах, котрі потребують вміння управляти змінами:

Держстандарт лише тоді стає робочим документом вчителів країни, коли його вимоги диктують змінити:методику роботи; зміст екзаменування; планування діяльності, коли  спочатку враховуються загальні вимоги, а потім предметні; автономне складання предметної програми класів самим вчителем.

Крім того, якщо в новому освітньому держстандарті загальні вимоги будуть прописані від першої особи – особи вчителя, а предметні - від першої особи – особи учня (!!!), то такий держстандарт автоматично спонукатиме вчителів вивчати програмно-цільові документи уряду в освіті. Такий підхід є однією з ознак здатності авторів документу до управління змінами, що сприятиме подоланню опору прогресивним змінам. Крім того, за таких умов ІППО повернуть свою значущість для вчителів як поводирів вчителів до адекватного розуміння нових вимог до учнів, адже в умовах децентралізації (автономії) вчитель підпадаючи під дію вимог та свободи дій має щораз доводити свою відповідальну щодо учнів, як головних виразників держстандарту, позицію.  Так спочатку автори освітнього держстандарту  мають стати популяризаторами/мультиплікаторами його по всій країні, а потім цю роботу будуть постійно продовжувати працівники ІППО, бо ж зараз більше й нікому.

Відтак наша проблема у тім, що більшість наших вчителів та викладачів ІППО  весь час використовують схему фронтального навчання, яке й формує здебільшого лише здатність до копіювання, а вершиною такого навчання у їхньому баченні є те, що копіювальник розуміє скопійоване. Зверніть увагу, у таких вчителів/лекторів ІППО головним є питання: «Зрозуміло? Ви зрозуміли?», а не тонкі за сутністю запитання до змісту під різними кутами його проявів, щоб спонукати учнів/вчителів його осмислено застосувати. Більшість з наших педагогів, навіть, не чують, вже не кажучи про усвідомлення ТОГО, ЩО за кордоном давно не ставлять оцінок за формальні знання як такі - оцінюється лише ВМІННЯ їх застосовувати (КОМПЕТЕНТНІСТЬ). А тепер уявіть якими провідниками КОМПЕТЕНТІСНОГО характеру освіти у новій українській школі можуть бути ті працівники ІППО, які мимохідь кидають: «Компетенції - це вже застаріле, зараз актуальною є STEM-освіта»?!

Володимир Бєлий 

Як зарадити ситуації, що склалася із підготовкою педагогічних кадрів і що варто робити?

По-перше, необхідно визначитися на державному рівні скільки і яких педагогічних кадрів маємо, скільки їх потрібно буде завтра (у ближній перспективі) і скільки та яких фахівців потребуватимемо з часом.

По-друге, якщо підготовка педагогічних кадрів – це державна справа, на яку виділяються народні гроші, то має бути й впроваджена дещо інша система відповідальності того, хто готує вчителів і до тих, хто здобуває фах педагога. Фахівець з дипломом педагога не може працювати в іншій сфері, окрім освітньої. Таку норму варто розглядати не як дискримінаційну у сфері вибору професії, а як таку, що запобігатиме підготовці саме випадкових "спеціалістів" з фаху, тих, що навчаються за одним із принципів: "бо батьки так захотіли", "бо не було куди вступити", "бо поруч педуніверситет", "бо з таким дипломом беруть до правоохоронних органів" ...

По-третє, зміст фахової підготовки потребує кардинального перегляду і насамперед у контексті наближення її до теорії і практики навчання і виховання. Варто зрозуміти і усвідомити всім, що педагогічні ВНЗ не повинні готувати "Істориків", "Географів", "Хіміків", "Філологів" тощо. Вони здійснюють підготовку вчителів і не більше. Класичні університети не можуть присвоювати кваліфікацію "вчителя", "викладача", якщо їх навчальні плани не забезпечують належної підготовки з цього фаху.

По-четверте, варто було б скоротити кількість ВНЗ, які готують педагогічні кадри. Звичайно, що це процес не з приємних, але він має відбутися. Нам не потрібні ВНЗ, які готують спеціалістів на біржу праці. Кожне державне місце навчання у ВНЗ має забезпечуватися державним місцем працевлаштування, або ж грошовим відшкодуванням державі, якщо фахівець відмовляється їхати за призначенням, влаштовується на іншу роботу, "передумав" тощо. Жорстка державна політика заставить абітурієнтів та їх батьків ретельніше підходити до вибору майбутнього фаху.

По-п'яте, щоб педагогічні ВНЗ не залишилися без студентів, а школи без учителів, має існувати приваблива система матеріального стимулювання праці вчителя і фінансування освіти загалом. Бідна освіта продукує таке ж і майбутнє суспільство, а вчитель-злидень не здатен сформувати здорове покоління тих, хто змінюватиме країну на краще, не чужу державу, а власну – Україну.

Який прикінцевий висновок? Висновок один – освітню реформу потрібно починати з підготовки сучасного вчителя в оновленому педагогічному ВНЗ із педагогами-наставниками, які знають про школу значно більше, ніж з особистих спогадів навчання.

Віктор Мисан

Надмірна кількість шкільної документації - одне із головних гальм реформування школи. Навіщо нам, наприклад, класні журнали, які відбирають значну частину часу в учителя? Відомо, що в Європі їх немає. Невже МОН не може знайти якусь іншу форму підтвердження проведення уроків учителями?

В.Савчук, м. Київ

Свобода творчості вчителя неможлива без необхідного рівня професійної компетентності. Яким чином він його підвищуватиме? Всі розмови про те, що вчителі будуть самостійно обирати заклади післядипломної освіти – фантастика. Сьогодні це право також є у вчителя. Хто ним користується? Одиниці! Сьогодні пересічний педагог обирає той заклад, де менше вимагають самосійної роботи. Нерідко на лекціях, практичних заняттях і в позааудиторній роботі викладачі намагаються активізувати діяльність слухачів, стати тьюторами, наставниками, коучами, задають слухачам творчі, а інколи і дослідницькі завдання. І що з цього виходить? Дуже часто у відповідь учителі кажуть: «Навіщо ви нам задаєте запитання, ставите завдання, втягуєте в дискусію? Ми сюди приїхали ПОСЛУХАТИ. Тому краще ви нам розкажіть щось, а ми запишемо».

Зважаючи на це, не слід переоцінювати право вчителя на свободу творчості. Право надати можна. А чи візьме його вчитель? Чи зможе і СХОЧЕ реалізувати? Без прямої залежності матеріального забезпечення вчителя від результативності його роботи ТВОРЧО вчитель працювати не буде, бо це не так просто – бути творчою особистістю. Але навіть тоді, коли він і схоче цього – чи зможе стати творчим? Хто йому допоможе, хто спрямує і підкаже? Тьютор, наставник, коуч? Де ж він їх візьме, якщо буде ліквідована, як виявилося, «нікому не потрібна» методична служба на рівні району (міста), якщо з метою економії коштів будуть «оптимізовані» і реорганізовані в невідомо що (головне, щоб без кафедр – так менше грошей треба на зарплату) обласні інститути післядипломної освіти?

Гадаю, перед тим, як проголошувати гасло щодо права на свободу творчості, міністерству слід чітко уявляти шляхи його реалізації та забезпечення.

В.Горобцов

                                       ВИСНОВКИ ТА РЕКОМЕНДАЦІЇ

1. Зважаючи на те, що будь-яка реформа повинна мати наукове й експериментальне обґрунтування, а також організаційне і фінансове забезпечення, Міністерству освіти і науки України слід не лише спільно з науковими установами, педагогічною і батьківською громадськістю, але також і з органами місцевого самоврядування розробити як зміст нових державних стандартів освіти, так і механізми їх упровадження. Без різнобічної підтримки з боку місцевої громади успіх реформи освіти неможливий.

2. Поняття «автономія школи» має бути глибоко і чітко розтлумаченим. Питання автономізації діяльності навчальних закладів потребує як наукового обґрунтування, так і нормативно-правового забезпечення, аби заклади, що отримали автономію, не мали щонайменшої можливості для порушення чинного законодавства та прав учасників освітнього процесу.

3. Нова українська школа не відбудеться без створення нової навчальної літератури. До формування її змісту варто ширше залучати педагогів-практиків (учителів та методистів), а також батьківську громадськість. Для цього слід удосконалити структуру експертизи навчальної літератури: поновити практику попередньої підготовки незалежних експертів та вчителів, що проводитимуть апробацію підручників, суворо дотримуватися всіх вимог до апробації, зокрема щодо активної участі в її проведенні батьків учнів.

4. Відсутність необхідного рівня готовності батьків учнів до реформування освіти є загрозливим чинником стосовно його успіху. Сьогодні батьки, об’єднуючись у віртуальні спільноти та громадські організації, мають змогу все більше впливати на перебіг та результати реформ. Зважаючи на це, МОН спільно з НАПН слід негайно розробити дієву систему інформування громадськості про зміст і завдання реформи та впровадити механізми залучення батьків учнів до процесів становлення нової української школи.

5. Держстандарт лише тоді стає робочим документом учителів країни, коли його вимоги спонукатимуть змінити: 

  • методику роботи;
  • зміст екзаменування;
  • процедури планування діяльності;
  • автономне складання предметної програми самим учителем тощо.  

6. Якщо ми хочемо розпочати професійну підготовку  нового вчителя, слід кардинально переглянути зміст фахової підготовки майбутніх педагогічних працівників.

7. З метою забезпечення творчої діяльності вчителів слід максимально вивільнити їх робочий час, надавши більше можливостей для самоосвіти, відмовитися від керівництва школою за допомогою:

- наказів, що стосуються майже кожного робочого кроку колективу;

- нарад, що охоплюють усіх працівників з кожного робочого приводу;

- засідань педагогічної ради та методичних формувань на теоретичні теми, які формально вигадуються з року в рік;

- відвідувань уроків учителів як методу контролю;

- письмового та електронного звітування про реально здійснену роботу;

- примусу колективу до зустрічей під час робочого навчального дня з різного роду політиками та представниками адмінресурсу.

8. З метою науково-методичного забезпечення результативної діяльності «вчителя, який має свободу творчості й розвивається професійно», МОН слід передбачити створення оновленої системи післядипломної освіти вчителя на трьох рівнях, що повинні взаємодіяти між собою та доповнювати одне одного:

  • мережа закладів післядипломної педагогічної освіти;
  • методична служба на рівні міста (району), яка буде позбавлена інспекторських функцій, для чого її слід вивести із підпорядкування міським (районним) управлінням і відділам освіти та перевести у підпорядкування безпосередньо міській (районній) раді або обласній раді;
  • методичні об’єднання вчителів на рівні навчального закладу.
АНАЛІТИЧНИЙ ЗВІТ про віртуальний «круглий стіл» «Народження нової української школи: як поєднати імпульси згори з «живою творчістю мас» внизу?»
АНАЛІТИЧНИЙ ЗВІТ про віртуальний «круглий стіл» «Народження нової української школи: як поєднати імпульси згори з «живою творчістю мас» внизу?»

На порталі «Освітня політика» завершився віртуальний «круглий стіл», на якому обговорювалася наступні питання:

1. Неможливість реформувати освіту згори як аксіома менеджменту інновацій. Пробудження українських освітян внизу: місія неможлива?!

2. Де взяти  "агентів змін" на рівні школи - нового учителя (директора школи, завуча) для нової школи?

3. Свобода педагогічної думки як передумова та головний критерій успішності освітніх реформ.

Запропонована МОН концепція “Нової української школи”  схвально сприйнята переважною більшістю учасників дискусії. Утім є багато зауважень стосовно деяких змістових аспектів та(і це є провідною тенденцією) щодо механізмів її реалізації.

Подаємо огляд думок учасників віртуального «круглого столу»:

У концепції нової школи ми справді бачимо багато нового: прагнення зміни змісту освіти, впровадження інноваційних технологій в організацію освітнього процесу та управління школою – це дійсно відповідає завданням реформування вітчизняної освіти. Та чи здатна на практиці пересічна українська школа забезпечити ефективне виконання подібних завдань? При тому, що в деяких регіонах катастрофічно бракує коштів на елементарне – освітлення та опалення, у шкільних закладах районів застаріле навчально-наочне приладдя. Держава щоразу виділяє мільярди гривень на нові реформи, проте ніхто ніколи не несе відповідальності за їх реалізацію. Будь-яка реформа повинна мати наукове й експериментальне обґрунтування, а також організаційне і фінансове забезпечення.

М.Геращенко 

Важко говорити про творчість учителя, якщо він мусить працювати на 2-3 роботах, аби хоч якось прогодувати себе і сім'ю. Якщо не буде вирішене питання матеріального забезпечення вчителя, вимагати від нього самовідданої праці на благо освіти не варто.

С. Воловоденко

Вельмишановна пані Ліліє Гриневич. Дуже хочеться довідатися, в якій ще країні діти 5-6 класів мають 16 предметів на тиждень, вчаться до 15, а то й до 16 години в школі і світу Божого не бачать?Де ще навчають дітей музики (грати, наприклад, на сопілці), хореографії і співу, якщо дитина не має слуху і слоник їй наступив на ногу?
Я бігме був щасливішим, бо міг щовечора ганяти на вулиці. А наші бідні діти вулиці не бачать. Гори домашніх завдань. У якій ще країні завдають стільки додому? Тоді що вони роблять у школі? Їх там не вчать? 
Що це за завдання додому: накреслити в атласі шляхи Марка Поло і Колумба? Просто тупо перемалювати з підручника? При тому, що атлас халтурний і не збігається з картою. Це що – такий спосіб запам'ятовування? Щоб ціла сім'я сліпала над тим атласом у пошуках Каракорума? А примітивна графоманія самих педагогів, які замість того, щоб підшукати на потрібну тему вірш з класики, напихають в підручники свої ж таки римованки. Вуха в’януть від віршиків, які змушують учити дітей в дитячих садках і школах. А пиляння лобзиком? Японські діти теж пиляють, чи вже, може., айфони розкручують? Дуже хочеться знати. А читачі, гадаю, додадуть і свої спостереження, які, можливо, щось змінять у цьому дрімучому царстві безглуздя.

З повагою, тато гімназиста

Зараз ситуація склалася так, що намагання звільнити педагогів від так званої паперотворчості вже не є достатньою метою. Поступово бюрократичні «потреби» замість паперів здебільшого переходять на електронно-презентаційний формат вимог. Крім того, ефективній організації планової діяльності школи не стільки допомагає, як заважає поширення практики втягування педагогів проти їх волі до роботи по реалізації «ініціатив» так званих громадських організацій. Останні замість того, щоб самим просувати власні цікаві для школярів проекти в позаурочний час придумують усе нові завдання для вчителів шкіл. Наразі стали більш ніж актуальними очікування освітянської спільноти на рішення МОН заборонити «керувати» школами за допомогою:

- наказів, що стосуються чи не кожного робочого кроку колективу (школа не армія);

- нарад, що охоплюють усіх працівників чи не з кожного робочого приводу (шкільне керівництво має бути здатним модерувати необхідні планові процеси засобами цільової організації, виходячи з прямих посадових обов'язків своїх працівників);

- засідань на теоретичні теми, які формально придумуються з року в рік (система має створити новий механізм спонукання педагогів до неформального підвищення кваліфікації як особистісно-усвідомленої потреби у професійній самоосвіті протягом усього життя);

- відвідувань уроків учителів як методу контролю (замість них мають діяти надійний механізм відбору профпридатних педкадрів та незалежні внутрішньо шкільні форми моніторингу рівня підготовки учнів, учителів і, звісно, реально чинний принцип довіри до вчителя);

- письмового/електронного звітування про реально здійснену роботу (заклад має позиціювати громаді свою значущість руками вільно зацікавлених у тому учнів, у першу чергу, їхніх батьків, у неформальних видах прояву та окремих, схильних до того вчителів як засобу до самореалізації професійної активності та здатності, що в інтегральному вимірі слугуватиме конкретним індикатором підвищення кваліфікації педагога);

- примусу колективу до зустрічей під час робочого навчального дня з різного роду візитерами-політиками чи представниками адмінресурсу (школа має на ділі бути поза політикою та церквою і задати планку якості для корисних суспільству зустрічей з політиками та громадськими діячами на такому рівні, за якого вчителі, учні та батьки добровільно їх бажатимуть опісля закінчення занять у свій вільний час, а не замість обіду чи, що ще гірше, – уроків за розкладом);

- рейтингів участі у позашкільних заходах місцевої влади чи супутніх їй «громадських» організацій.

Володимир Бєлий, м. Херсон

Прагнення МОН реформувати вітчизняну освіту є похвальним, але чи готові ми до кардинальних змін в змісті та методах і формах освіти? Кілька днів тому прочитала в Фейсбуці такий лист від БАТЬКІВ: «Це ще вам повезло, що не йдете по програмі "Інтелект України " - 17 предметів 6 клас, кожного дня 7 уроків, один раз навіть 8.... От вступили в халепу, а піти особливо нікуди, місто невелике. Обурюється з десяток батьків, а іншим це подобається... Шкода дітей. Ми зверталися до дирекції, але це ні на що не вплинуло... (це є також іміджем гімназії). Найбільш обурює програма з математики, де теми перескакують одна з іншої, практично без закріплення матеріалу. От навіщо в 5 класі вивчати твірну конуса ?! Ще й вчитель каже, що вона не вчитель, а такий собі куратор... займайтеся самоосвітою. Питання - для чого тоді школа?..». З цього листа можна зрозуміти, як батьки (напевно, їх досить багато) розуміють сутність реформи освіти. Гадаю, вчителька вживала слово «тьютор», а не «куратор». Відсутність необхідного рівня готовності батьків учнів до реформування освіти є загрозливим чинником стосовно його успіху.

В.Казнадій, м. Суми

Трохи здивована як в головах у батьків все перекручено. Так згоди ми не дійдемо, як потрібно будувати освіту своєї мрії. Описані як недоліки нашої так і звичайні для шкіл заходу речі. Особисто я цікавлюся освітою різних країн в Інтернеті й то знаю що музиці часто вчать обов'язково всіх дітей і навіть з відтоптаними ведмедем вухами діти створюють оркестри (головне щоб їм ніхто цього не говорив і підібрати легший інструмент). навчання часто до 16.00, але в більшості випадків перерва до 2 годин на обід і ігри (уявляю як би наших це вибішувало, хоча саме завдяки їй діти не втомлюються і викидають зайву енергію). Суть в тому що предмети спарені й за день їх може бути всього два-три. я уже не кажу що намагаються дітей привчати до суспільної роботи (прибирання, поміч у столовій - нарізати овочі, насипати, накрити, прибрати зі столу і в тій же Японії) від цього багато наших батьків взагалі б знепритомніли. І особисто мені імпонує те що в розвинутих країнах предметам творчім приділяється стільки ж часу як і точним наукам (як раз читала про школу у Франції, де найбільше часу витрачається на фізкультуру і творчість і ніхто ніколи не додумається забрати цей час для математики). Мене бісить зовсім інше - це зашкарублість, несучасність знань і методів, нецікавість, перевантаження і головне грубість і насилля над дітьми, хоча все це можна якщо було бажання змінити.

М.К. 

На основі контент-аналізу коментарів у соціальних мережах, на порталі Освітня політика" та "Osvita.ua", можу зробити перші висновки щодо реакції широкого освітянського загалу на мою серію публікацій «Стоп маразм».

По-перше, вчителі та керівники шкіл справді потерпають від багатьох маразмів і хочуть, щоб від них нарешті відчепились(прибрали мікрорайон, обов'язкові конспекти, норми відвідування уроків, конкурсоманію, наказоманію та ювілейоманію, перевірку готовності шкіл до нового навчального року тощо), дали хоч трохи розпрямити крила, дихнути повітрям свободи.

По-друге, ніхто в системі освіти не хоче втрачати маразматичні, але звичні приємності й привілеї. Це стосується як дрібних(квіткові церемонії), так і системних речей(припинення маніпуляцій з набором учнів до школи, масового добровільно-вимушеного репетиторства тощо).

По-третє, абсолютна більшість вчителів та керівників не розуміє, патологічно боїться і не бажає хоч трішечки "підняти власну дупу" заради будь-яких змін. Про щоб не йшла мова(наприклад, про ліквідацію гібрида «слона і носорога» школи І-ІІІ ступенів та створення мережі окремих шкіл І ступеня, шкіл ІІ ступеня та шкіл ІІІ ступеня, про відмову від цифрової нумерації шкіл чи про відмову від шкільної новомови, яка походить з тоталітарного минулого), відразу ж лунає заклик: нічого не чіпайте, хай буде як є, бо буде ще гірше!

В.Громовий

Оновлення передбачає як нові форми, так і нові підходи до його реалізації, що автоматично виставляє  потребу у нових за сутністю агентах змін. Що ж означає – новий за сутністю агент змін? Перший – імпульс рефлексивної дії – агент має бути творчим, порядним та з тому подібними чеснотами. Якби не здавалося, що саме це є визначальним, але воно не головне, бо є необхідним, але не достатнім. Більш важливим є вміння ініціаторів управляти змінами, бо без цієї здатності знову отримаємо черговий пшик. Як в освіті загалом, так і у проблемі управління змінами за акценту на роботу з формальним знанням та ще й у форматі відтворення виникають від багаторазової  повторюваності ризики до «штампування матеріалів», де одна з глуздом думка переписується у сотнях варіантів, а реального втілення у життя так і не знаходить. Задля уникнення цього, приміром, у проекті  «Нова українська школа» є вкрай важливим зосередитись на наступних елементах, котрі потребують вміння управляти змінами:

Держстандарт лише тоді стає робочим документом вчителів країни, коли його вимоги диктують змінити:методику роботи; зміст екзаменування; планування діяльності, коли  спочатку враховуються загальні вимоги, а потім предметні; автономне складання предметної програми класів самим вчителем.

Крім того, якщо в новому освітньому держстандарті загальні вимоги будуть прописані від першої особи – особи вчителя, а предметні - від першої особи – особи учня (!!!), то такий держстандарт автоматично спонукатиме вчителів вивчати програмно-цільові документи уряду в освіті. Такий підхід є однією з ознак здатності авторів документу до управління змінами, що сприятиме подоланню опору прогресивним змінам. Крім того, за таких умов ІППО повернуть свою значущість для вчителів як поводирів вчителів до адекватного розуміння нових вимог до учнів, адже в умовах децентралізації (автономії) вчитель підпадаючи під дію вимог та свободи дій має щораз доводити свою відповідальну щодо учнів, як головних виразників держстандарту, позицію.  Так спочатку автори освітнього держстандарту  мають стати популяризаторами/мультиплікаторами його по всій країні, а потім цю роботу будуть постійно продовжувати працівники ІППО, бо ж зараз більше й нікому.

Відтак наша проблема у тім, що більшість наших вчителів та викладачів ІППО  весь час використовують схему фронтального навчання, яке й формує здебільшого лише здатність до копіювання, а вершиною такого навчання у їхньому баченні є те, що копіювальник розуміє скопійоване. Зверніть увагу, у таких вчителів/лекторів ІППО головним є питання: «Зрозуміло? Ви зрозуміли?», а не тонкі за сутністю запитання до змісту під різними кутами його проявів, щоб спонукати учнів/вчителів його осмислено застосувати. Більшість з наших педагогів, навіть, не чують, вже не кажучи про усвідомлення ТОГО, ЩО за кордоном давно не ставлять оцінок за формальні знання як такі - оцінюється лише ВМІННЯ їх застосовувати (КОМПЕТЕНТНІСТЬ). А тепер уявіть якими провідниками КОМПЕТЕНТІСНОГО характеру освіти у новій українській школі можуть бути ті працівники ІППО, які мимохідь кидають: «Компетенції - це вже застаріле, зараз актуальною є STEM-освіта»?!

Володимир Бєлий 

Як зарадити ситуації, що склалася із підготовкою педагогічних кадрів і що варто робити?

По-перше, необхідно визначитися на державному рівні скільки і яких педагогічних кадрів маємо, скільки їх потрібно буде завтра (у ближній перспективі) і скільки та яких фахівців потребуватимемо з часом.

По-друге, якщо підготовка педагогічних кадрів – це державна справа, на яку виділяються народні гроші, то має бути й впроваджена дещо інша система відповідальності того, хто готує вчителів і до тих, хто здобуває фах педагога. Фахівець з дипломом педагога не може працювати в іншій сфері, окрім освітньої. Таку норму варто розглядати не як дискримінаційну у сфері вибору професії, а як таку, що запобігатиме підготовці саме випадкових "спеціалістів" з фаху, тих, що навчаються за одним із принципів: "бо батьки так захотіли", "бо не було куди вступити", "бо поруч педуніверситет", "бо з таким дипломом беруть до правоохоронних органів" ...

По-третє, зміст фахової підготовки потребує кардинального перегляду і насамперед у контексті наближення її до теорії і практики навчання і виховання. Варто зрозуміти і усвідомити всім, що педагогічні ВНЗ не повинні готувати "Істориків", "Географів", "Хіміків", "Філологів" тощо. Вони здійснюють підготовку вчителів і не більше. Класичні університети не можуть присвоювати кваліфікацію "вчителя", "викладача", якщо їх навчальні плани не забезпечують належної підготовки з цього фаху.

По-четверте, варто було б скоротити кількість ВНЗ, які готують педагогічні кадри. Звичайно, що це процес не з приємних, але він має відбутися. Нам не потрібні ВНЗ, які готують спеціалістів на біржу праці. Кожне державне місце навчання у ВНЗ має забезпечуватися державним місцем працевлаштування, або ж грошовим відшкодуванням державі, якщо фахівець відмовляється їхати за призначенням, влаштовується на іншу роботу, "передумав" тощо. Жорстка державна політика заставить абітурієнтів та їх батьків ретельніше підходити до вибору майбутнього фаху.

По-п'яте, щоб педагогічні ВНЗ не залишилися без студентів, а школи без учителів, має існувати приваблива система матеріального стимулювання праці вчителя і фінансування освіти загалом. Бідна освіта продукує таке ж і майбутнє суспільство, а вчитель-злидень не здатен сформувати здорове покоління тих, хто змінюватиме країну на краще, не чужу державу, а власну – Україну.

Який прикінцевий висновок? Висновок один – освітню реформу потрібно починати з підготовки сучасного вчителя в оновленому педагогічному ВНЗ із педагогами-наставниками, які знають про школу значно більше, ніж з особистих спогадів навчання.

Віктор Мисан

Надмірна кількість шкільної документації - одне із головних гальм реформування школи. Навіщо нам, наприклад, класні журнали, які відбирають значну частину часу в учителя? Відомо, що в Європі їх немає. Невже МОН не може знайти якусь іншу форму підтвердження проведення уроків учителями?

В.Савчук, м. Київ

Свобода творчості вчителя неможлива без необхідного рівня професійної компетентності. Яким чином він його підвищуватиме? Всі розмови про те, що вчителі будуть самостійно обирати заклади післядипломної освіти – фантастика. Сьогодні це право також є у вчителя. Хто ним користується? Одиниці! Сьогодні пересічний педагог обирає той заклад, де менше вимагають самосійної роботи. Нерідко на лекціях, практичних заняттях і в позааудиторній роботі викладачі намагаються активізувати діяльність слухачів, стати тьюторами, наставниками, коучами, задають слухачам творчі, а інколи і дослідницькі завдання. І що з цього виходить? Дуже часто у відповідь учителі кажуть: «Навіщо ви нам задаєте запитання, ставите завдання, втягуєте в дискусію? Ми сюди приїхали ПОСЛУХАТИ. Тому краще ви нам розкажіть щось, а ми запишемо».

Зважаючи на це, не слід переоцінювати право вчителя на свободу творчості. Право надати можна. А чи візьме його вчитель? Чи зможе і СХОЧЕ реалізувати? Без прямої залежності матеріального забезпечення вчителя від результативності його роботи ТВОРЧО вчитель працювати не буде, бо це не так просто – бути творчою особистістю. Але навіть тоді, коли він і схоче цього – чи зможе стати творчим? Хто йому допоможе, хто спрямує і підкаже? Тьютор, наставник, коуч? Де ж він їх візьме, якщо буде ліквідована, як виявилося, «нікому не потрібна» методична служба на рівні району (міста), якщо з метою економії коштів будуть «оптимізовані» і реорганізовані в невідомо що (головне, щоб без кафедр – так менше грошей треба на зарплату) обласні інститути післядипломної освіти?

Гадаю, перед тим, як проголошувати гасло щодо права на свободу творчості, міністерству слід чітко уявляти шляхи його реалізації та забезпечення.

В.Горобцов

                                       ВИСНОВКИ ТА РЕКОМЕНДАЦІЇ

1. Зважаючи на те, що будь-яка реформа повинна мати наукове й експериментальне обґрунтування, а також організаційне і фінансове забезпечення, Міністерству освіти і науки України слід не лише спільно з науковими установами, педагогічною і батьківською громадськістю, але також і з органами місцевого самоврядування розробити як зміст нових державних стандартів освіти, так і механізми їх упровадження. Без різнобічної підтримки з боку місцевої громади успіх реформи освіти неможливий.

2. Поняття «автономія школи» має бути глибоко і чітко розтлумаченим. Питання автономізації діяльності навчальних закладів потребує як наукового обґрунтування, так і нормативно-правового забезпечення, аби заклади, що отримали автономію, не мали щонайменшої можливості для порушення чинного законодавства та прав учасників освітнього процесу.

3. Нова українська школа не відбудеться без створення нової навчальної літератури. До формування її змісту варто ширше залучати педагогів-практиків (учителів та методистів), а також батьківську громадськість. Для цього слід удосконалити структуру експертизи навчальної літератури: поновити практику попередньої підготовки незалежних експертів та вчителів, що проводитимуть апробацію підручників, суворо дотримуватися всіх вимог до апробації, зокрема щодо активної участі в її проведенні батьків учнів.

4. Відсутність необхідного рівня готовності батьків учнів до реформування освіти є загрозливим чинником стосовно його успіху. Сьогодні батьки, об’єднуючись у віртуальні спільноти та громадські організації, мають змогу все більше впливати на перебіг та результати реформ. Зважаючи на це, МОН спільно з НАПН слід негайно розробити дієву систему інформування громадськості про зміст і завдання реформи та впровадити механізми залучення батьків учнів до процесів становлення нової української школи.

5. Держстандарт лише тоді стає робочим документом учителів країни, коли його вимоги спонукатимуть змінити: 

  • методику роботи;
  • зміст екзаменування;
  • процедури планування діяльності;
  • автономне складання предметної програми самим учителем тощо.  

6. Якщо ми хочемо розпочати професійну підготовку  нового вчителя, слід кардинально переглянути зміст фахової підготовки майбутніх педагогічних працівників.

7. З метою забезпечення творчої діяльності вчителів слід максимально вивільнити їх робочий час, надавши більше можливостей для самоосвіти, відмовитися від керівництва школою за допомогою:

- наказів, що стосуються майже кожного робочого кроку колективу;

- нарад, що охоплюють усіх працівників з кожного робочого приводу;

- засідань педагогічної ради та методичних формувань на теоретичні теми, які формально вигадуються з року в рік;

- відвідувань уроків учителів як методу контролю;

- письмового та електронного звітування про реально здійснену роботу;

- примусу колективу до зустрічей під час робочого навчального дня з різного роду політиками та представниками адмінресурсу.

8. З метою науково-методичного забезпечення результативної діяльності «вчителя, який має свободу творчості й розвивається професійно», МОН слід передбачити створення оновленої системи післядипломної освіти вчителя на трьох рівнях, що повинні взаємодіяти між собою та доповнювати одне одного:

  • мережа закладів післядипломної педагогічної освіти;
  • методична служба на рівні міста (району), яка буде позбавлена інспекторських функцій, для чого її слід вивести із підпорядкування міським (районним) управлінням і відділам освіти та перевести у підпорядкування безпосередньо міській (районній) раді або обласній раді;
  • методичні об’єднання вчителів на рівні навчального закладу.
06.10.2016
"Освітня політика"
*
Наверх
Точка зору Аналітика Блоги Форум
Kenmore White 17" Microwave Kenmore 17" Microwave
Rated 4.5/5 based on 1267 customer reviews