Укр Рус

Дата: 22.02.2019

Підписка на новини

СПРОБИ ФОРМУВАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ УКРАЇНЦІВ ПІД ЧАС НАЦИСТСЬКОЇ ОКУПАЦІЇ 1941-1944 РОКІВ

Автор:
Олександр Жосан
Опубліковано
26.06.2015

Вступ 

 Проблема дидактичних та виховних можливостей тих розділів сучасних програм і підручників Історії України, де викладається навчальний матеріал щодо життя населення в умовах нацистської окупації, ще глибоко не досліджувалася. Питанням використання навчального матеріалу розділу «Україна у другій світовій війні» щодо формування національної свідомості та ідентичності останніми роками приділяється недостатньо уваги. Нерідко в окремих підручниках і посібниках використовуються замість термінів «український патріотизм», «національна ідея» терміни «патріотизм народу» і навіть «радянський патріотизм». Звісно, це суперечить принципу історизму, оскільки всім відомо, що Й. Сталін для забезпечення перемоги над Німеччиною у 1942 – 1944 роках широко використовував національні почуття народів СРСР та ідеї, передусім, національного, а не радянського патріотизму. Це, до речі, й стало одним із найважливіших чинників успіхів у боротьбі з німецькою армією та з нацистською ідеологією. 

        У сучасних підручниках історії України для 11 класу навчальний матеріал теми «Культура в роки війни» містить переважно відомості щодо розвитку української культури, науки і освіти в умовах евакуації, тоді як періоду окупації присвячується всього лише 10-15% матеріалу, а в деяких – ще й менше, хоча відомо, що на території УРСР, яка була повністю захоплена Німеччиною та її союзниками, проживало в умовах окупації від 80 до 85% довоєнного населення республіки.

До того ж, окремі цифри і факти, що наводяться у підручниках, не витримують жодної критики стосовно дотримання принципів науковості. Деякі автори використовують старі радянські шаблони стосовно вивчення цього періоду, нерідко некоректно вживаючи термін «колабораціонізм». В учнів складається враження, що на окупованих територіях вся або майже вся українська інтелігенція активно співпрацювала з нацистами, функціонували лише початкові школи; усі громадські організації, крім «Просвіти», були заборонені, а в галузі літератури згадується переважно творчість і громадсько-політична діяльність Олени Теліги; щодо спорту – організовувалися лише футбольні матчі для розваг німецьких солдатів.

Такі підходи не можуть забезпечити глибоке й об’єктивне висвітлення проблем розвитку культури і, звісно, не сприяють формуванню українського патріотизму та національної ідентичності. Між тим, дидактичні можливості для цього в зазначеній темі є. І вони значні.

Дослідження цієї проблеми є актуальним ще й стосовно деяких аспектів змісту навчальної програми, затвердженої Міністерством освіти і науки, оскільки сьогодні періодично виникають дискусії стосовно рівня та сутності колабораціонізму в цей період.

Метою написання статті є спроба з’ясувати основні аспекти культурного життя населення України під час окупації (1941 – 1944 рр.) та визначити дидактичні й виховні можливості навчального матеріалу цієї теми для формування національної ідентичності школярів.

 Розвиток культури і освіти України під час німецької окупації

До цього часу політика німецької окупаційної влади у сфері культури і освіти в повному обсязі не знайшла свого відображення у вітчизняній історіографії. На сьогодні існує кілька праць з даної проблематики, в яких розкриваються різні аспекти функціонування освіти, науки, релігійних організацій, літератури, театру, культурно-освітніх товариств, фізкультури і спорту.

Більшість авторів сходяться на тому, що німецьке керівництво не було зацікавлене у розвитку української культури – це беззаперечний факт, а всі більш-менш помітні акції у цій сфері пов’язують із самоорганізацією інтелігенції та активністю місцевих ентузіастів [5; 8; 14; 16]. Дослідники також звертають увагу на діяльність українських націоналістичних і радянських підпільників та партизанів. Річ у тому, що в період німецької окупації практично в кожній галузі суспільного життя перетиналися інтереси відразу трьох політичних сил: нацистського окупаційного режиму, радянських підпільників як репрезентантів комуністичного режиму і українських націоналістів як прихильників української державності. Кожна з цих сил мала свої плани щодо організації культурно-освітнього життя [8; 11].

Дійсно, німці та румуни не були зацікавлені в розвитку української культури. На підтвердження можна навести низку висловлювань вищого керівництва Рейху про стан української освіти. У середовищі представників німецької верхівки існували різні думки з цього приводу. Так, А.Гітлер, Г.Гіммлер, Е.Кох, Г.Герінг вважали, що відкриття шкіл і вищих навчальних закладів у майбутньому призведе до пробудження національної свідомості українців, що може створити передумови для повстання проти окупаційного режиму. А. Гітлер підкреслював: «принципова лінія для нас абсолютно    зрозуміла — цьому народу не треба давати культуру» [15, с. 786].

Г. Гіммлер в одному з документів стосовно освіти наголошував: «Для ненімецького населення на Сході не повинно бути ніяких шкіл, окрім чотирикласної початкової школи. Початкова школа має ставити своєю метою навчати учнів тільки рахувати максимум до 500 і вмінню розписатись, старанність і слухняність є божою заповіддю. Вміння читати я вважаю необов’язковим. Щорічно повинна проводитися фільтрація дітей у віці від 6 до 10 років для відбору повноцінних і неповноцінних дітей» [8].

Окрім цього, головним обов’язком українців повинна була стати праця на користь Рейху. На думку Е.Коха, українцям не потрібно думати про школи й університети, бо вони зобов’язані працювати, а для роботи освіта не потрібна [10].

Протилежну позицію підтримували рейхс-міністр східних територій А. Розенберг, генерал-губернатор Галиччини Г. Франк, рейхсляйтер Г. Лейббранд. Слід зазначити, що й вони не були щирими захисниками культури українського народу, але вважали, що ліберальна політика стосовно окупованого населення дасть можливість у майбутньому ефективніше його експлуатувати. Зокрема рейхсміністр розумів, що окупаційний режим, позбавляючи українців національної культури, так чи інакше спричинить пасивний опір населення. Свою позицію щодо даного питання він висловив у розпорядженні від 10 квітня 1942 р. «Про ставлення до культури українців», в якому наголошував: «Метою нашої політики є залучення українського населення до добровільного співробітництва, а це вимагає терплячого ставлення до притаманної їм культури. Надмірне обмеження… культурних проявів українців може потягти за собою не радісне ставлення до праці, а відразу до неї, замість привернення населення на свій бік – пасивний опір» [21, спр. 4, арк. 282].

Однак висловлювання німецьких керівників не завжди збігалися з реальними подіями на окупованих територіях. У міру того, як ситуація на фронті змінювалася не на користь німців і їхніх союзників, вони все більше виявляли свою зацікавленість у відновленні певних галузей української культури (освіти, науки, церковного життя, театрального мистецтва, спорту, кінематографії тощо) у своїх інтересах. Ймовірно, якби на Східному фронті для них події розгорталися вдало, жодних заходів у цій сфері не було б здійснено.

У трагічний для України час німецької окупації галузь культури, хоча й у неповному вигляді, продовжувала функціонувати, задовольняючи окремі потреби українського населення. У різних адміністративно-територіальних одиницях, на які було розподілено Україну, впроваджувалися різні її моделі. При цьому, в окрузі «Галичина» Генеральної губернії, Рейхскомісаріаті «Україна» та зоні відповідальності вермахту зміст творів культури і мистецтва був переважно україномовним (за винятком незначної кількості російськомовних районів Донбасу), а в Трансністрії – переважно російською та румунською [8; 14; 19]

Слід також зазначити, що в цей період відроджувалося церковне життя: у Галичині функціонувала і мала широку підтримку у населення Греко-католицька церква, у Рейхскомісаріаті Україна з’явилися дві православні церкви – автокефальна та автономна, які в 1942 році здійснили безпрецедентну спробу об’єднання в Українську помісну православну церкву, але зазнали поразки від окупаційної влади [6; 10].

Маємо звернути увагу на спроби чисельної групи інтелігенції в страхітливих умовах «нового порядку» реалізувати свої національно-патріотичні ідеї. В усіх куточках України, зокрема в центрі і на сході масово відкриваються осередки товариства «Просвіта» [25, арк. 287].

У ці роки відроджуються жанри української літератури, що були заборонені радянською владою; розвивається український театр, циркове мистецтво, деякі види образотворчого мистецтва (переважно живопис і графіка); до шкільних програм повертаються твори провідних українських письменників ХІХ і ХХ століть, що були заборонені радянською владою; формується нова школа, у якій першочерговим визначалося завдання виховання освічених і патріотично налаштованих молодих українців [4-7; 11-14]. 

Концепції розвитку освіти

В архівах збереглося чимало публікацій у легальній пресі, які мають яскраво виражений національно-патріотичний характер. Наведемо витяги з газет міських управ Кіровограда, Дніпродзержинська, Краматорська та Маріуполя.

Головне завдання, що ставилося перед школою і як його розуміла українська влада в Кіровограді, озвучила міська газета «Українські вісті» за 14 січня 1942 року: «…Учням з першого ж дня в цих школах доведено всю серйозність і велич тих завдань і вимог, що стоять перед ними в галузі набуття глибоких, ґрунтовних знань та їхньої поведінки, відповідно до завдань нової епохи в житті нашої рідної Країни. Це цілком зрозуміло. Учні мусять усвідомити всю відповідальність, яку вони несуть перед державою, школою, учителем і батьками за якість своєї навчальної роботи, відношення до неї і свою поведінку. Із школи учень повинен вийти цілком культурною людиною, в найкращому розумінні цього слова, озброєним справжніми знаннями… Побажаємо, щоб школа рішуче стала на шлях виховання гідних синів нашої дорогої вільної Батьківщини в дусі відданості справі національного відродження нашого многострадального народу» [14, с. 43-44].

Як бачимо, сутність виховної функції школи змінилася. Якщо раніше вона полягала в забезпеченні комуністичного виховання учнів, то зараз ми бачимо зовсім інші орієнтири. У Дніпродзержинській газеті «Кам’янські вісті» від 27 серпня 1942 р. надруковані обов’язки вчителя, розроблені відділом освіти при міській управі: «…дати дітям міцні конкретні знання, прищепити їм практичні навички, привчити їх до сумлінної праці, виховати в них відданість Батьківщині і любов до батьків, повагу до вихователів і до старших, пошану до релігійних почуттів, любов до рідного краю і дружні почуття до великого Німецького Народу, що визволив Україну з-під більшовицької неволі. У процесі своєї роботи вчитель мусить прагнути того, щоб виховати людину, здатну усвідомити нерозривний зв’язок усіх українців як народу, пов’язаного спільною долею, людину, готову віддати свої сили для розвитку і добробуту України…» [13, с. 49].

У «Краматорській газеті» В. Кириченко, представник педагогічної громадськості, в жовтні 1942 р. у статті «Відмінні риси нової школи» писав: «Слід твердо пам'ятати, що зараз Україна міцно стала на шлях свого національного і культурного відродження, відродження не за большевицькими пустими рецептами, а справжнього, незалежного від будь-яких впливів, свого власного відродження. Наша власна справа використати ці можливості в такий спосіб, щоб результати наших зусиль досягли мети, про яку мріяли і за яку боролись цілі покоління кращих представників українського народу. Розуміється, що школа як освітній і виховний осередок повинна відіграти в цьому відношенні надзвичайно велику роль.

Якою ж повинна бути наша нова українська школа? Не може бути жодних сумнівів в тім, що школа мусить бути суто українською, національною школою. Крім того, що все навчання в ній провадитиметься тільки українською мовою, в процесі роботи дітям послідовно й невпинно повинна прищеплюватись любов до всього українського – до українських борців за визволення своєї батьківщини від большевизму, до української літератури, мистецтва, українського слова і фольклору. Другою відмінною рисою нової школі мусить бути набування дітьми певних твердих знань, набування навичок до систематичної, впертої роботи. Ні в якому разі не припустима практика большевицької школи, коли безконечні розмови про наполегливу роботу на практиці кінчались пустими балачками про змагання, вирахування процентів успішності і таке інше. У результаті діти, скінчивши тоді 4 групи школи, не мали будь-яких твердих знань в жодній галузі, навіть, як в такій, як звичайний елементарний правопис. Повторювати таку практику в умовах короткого – в 4 роки початкового навчання – було злочином.

Передумовою всякої продуктивної роботи, а тим більш роботи шкільної, є зразкова дисципліна. Отже, всі зусилля учителів повинні бути скеровані на творення такої дисципліни в школі, яка б забезпечувала можливість досягнути в навчанні найкращих наслідків в мінімально короткий термін. Дисципліна повинна бути побудована на принципі авторитету вчителя. Він мусить мати внутрішнє довір'я до себе своїх учнів і довести, що слухняність — це є відданість своєму народові. Цілковитою дурницею є розмова певних прошарків населення про те, що при утворенні такої дисципліни застосовуватиметься бійка. Такі розмови в кращому випадку є продукт цілковитої неписьменності і несвідомості, а ймовірніше, розповсюджуються ворогами української школи.

Далі, вся виховна робота в школі повинна базуватись на визнанні авторитету влади, церкви, батьків і взагалі старших осіб. Призначати дітей до ввічливого поводження як до старших, так і до своїх ровесників — це необхідний складовий елемент виховної роботи школи. Таке елементарне твердження не слід би і підкреслювати, якби ми не були свідками сумних наслідків виховної роботи в школі за часів большевизму. Надзвичайна брутальність учнів, їх розбещеність не тільки у відношенні до старших, а навіть і до своїх вчителів, тоді було явищем звичайним.

Школа є державний освітній осередок, до якого відкрито вступ дітям всієї людності. Релігійна приналежність аж ніяк не може впливати на вступ до школи. Як освітній осередок, школа не ставить собі завдання дати дітям і релігійне виховання. В умовах державності релігійні переконання є власна, інтимна справа кожного громадянина. Отже, викладання релігії в школі провадитись не буде, проте це не визначає, що школа може терпіти нечемне ставлення до релігійних питань, а тим більш дозволити будь-яку антирелігійну пропаганду» [9].

В одній із маріупольських газет (Донецька область), що видавалася в 1942–1943 рр., як зазначає сучасний дослідник П. Мазур, було надруковано концепцію української національної школи, у якій підкреслювалося, що виховання молодого покоління має бути націоналістичним, його метою має стати гармонійний вольовий тип українця, здатного до активного творчого життя. У такій особистості буде гармонійно поєднуватися воля, характер і розум. Головною рисою національного виховання є національність за змістом та формою. Виховання повинно будуватися на засадах героїчної національної культури. Прагнення героїзму (прометеївська самопожертва в ім'я нації) – провідний напрям національного виховання. У школі в усьому повинен панувати національний дух, національна культура [12]. Слід зауважити, що німці не мали жодного відношення до цих концептуальних формулювань. Як виявив П. Мазур, авторами цих положень був колишній член уряду УНР М. Стасюк, який редагував одну з маріупольських газет, та провідники українського антифашистського підпілля, яке на Донеччині очолював Є. Стахів. Всі члени маріупольського підпілля, як і М. Стасюк, були згодом знищені німцями.

Про масові репресії та переслідування окупаційною владою української інтелігенції в інших формах в 1942 – 1944 рр. знаходимо відомості в працях дніпропетровських, донецьких, харківських, кіровоградських дослідників [2; 3; 7; 14]. До того ж, усі факультети університетів та інститути гуманітарного спрямування були закриті, дозволялося функціонування лише вищих навчальних закладів та науково-дослідних інститутів природничо-математичного, медичного, інженерного, гірничого, металургійного, педагогічного та деяких інших профілів. Жодних свідчень про відкриття бодай одного історичного або літературного закладу (факультету) нам знайти не вдалось [21, арк. 339-340, 341-342]. Нацистська влада, як і радянська, не потребувала виховання свідомих та національно орієнтованих патріотів України. 

Література, засоби масової інформації та мистецтво

 14 жовтня 1941 р. газета «Українське слово» подала таку інформацію: «Утворення Спілки українських письменників. 8 жовтня п.р. в Києві ініціативна група представників української літератури організувала Спілку українських письменників. Обрано правління Спілки в складі: голова - Олена Теліга, заступник голови - Борис Вінницький, секретар - Іван Ірлявський. Правління Спілки ставить своїм першим завданням об'єднати всіх українських літературних працівників та спрямувати їх творчу працю на користь української національної культури». І ще: через тиждень, 21 жовтня 1941 р., та ж газета повідомляла: «Ініціативна група, що створює Спілку українських художників, яка цими дням організаційно оформиться, разом з сектором наочної пропаганди відділу пропаганди міської управи згуртовує навколо себе художників-українців, яким вдалося залиши­тися в Києві. Ці майстри пензля дістануть працю в спеціалізованих майстернях. За­вдання таких майстерень – якнайліпше поширити серед населення твори українсь­кого малярського мистецтва. Перша така майстерня найближчим часом розпочне свою роботу у відповідно пристосованому приміщенні по вул. Короленка». У жовтні 1941 р. почала виходити газета «Література і мистецтво». Доля членів спілки трагічна: більшість із них протягом 1942-1943 рр. була розстріляна німцями [10].

Відділ мистецтв у міській управі очолив Іван Петрович Кавалерідзе. 21 листопада 1941 р. «Українсь­ке слово» писало про «Реставрацію та розпис церков». Ось ці рядки: «До складу бригади входять художники Г.Терпиловський, С.Верді, В.Матвіїв, Б.Костецький, Олена Кричевська та архітектор-художник Вишняк. Бригада художників уже розпочала роботу в цер­квах сіл Старопетрівці, Лютіж та Сварум Димерського району. Художники мають активну підтримку з боку парафіян та ста­рост сіл» [10].

Величезну роль у справі культурного й національного пробуд­ження українців на початковому етапі війни відіграла українська преса, яка мала великий попит у населення, спраглого за альтерна­тивною до більшовицької думкою. До видання періодики долучи­лися члени похідних груп, які прибули в Україну на початку оку­пації. У райхскомісаріаті «Україна» члени цих похідних груп найраніше потрапили до Житомира та Вінниці, де й почали працюва­ти в адміністративних органах та у видавництвах газет. Такі важ­ливі друковані органи як «Волинь» (Рівне) та «Українське слово» (Житомир, Київ, Кіровоград), «Вінницькі вісті» та ін. побачили світ саме завдяки зусиллям ОУН. Газети виникали в усіх обласних і в багатьох районних центрах. Відомо понад триста найменувань українських газет, що з'являлися в роки окупації, з них більше ста мали доволі пристойні тиражі (наприклад, київське «Українське слово» та харківська «Нова Україна» видавали 50-тисячними на­кладами). До початку   1942 р. в газетах часто друкували оповідання заборонених радянською владою українських письменників, вмі­щували матеріали про українських державних і військових діячів, розвідки з вітчизняної історії та археології. Газети містили масу викривальних матеріалів про злочини радянської влади - про реп­ресії, голод, колективізацію, масові розстріли тощо.

Сценічне мистецтво та кінематограф, працюючі музеї в окупованих регіонах за задумом нацистів мали забезпечувати в тилу військових дій дозвілля німецьких вояків та задовольняти їхні естетичні потреби. Власне, для них постановки в українських театрах, оперні концерти та кінофільми виконували своєрідну функцію психологічної релаксації, даючи змогу на певний час відволіктися від труднощів реального життя. Слід зауважити, що кіномистецтво, крім того, було покликане ще й поширювати антирадянську і пронімецьку пропаганду серед українського населення.

Щодо цього слушною є думка українського мистецтвознавця В.Гайдабури, який вважає, що підґрунтям для роботи українського театру в окупації стала його легітимність, санкціонована німцями. Дослідник стверджує, що це не випадковість чи сентимент “арійців”, а зацікавленість в існуванні сцени як розваги для своїх вояків та окупаційної адміністрації усіх рангів [4].

Про важливість театру для німецької влади свідчить “Спеціальне розпорядження щодо тилу № 4” від 24 листопада 1942 р., де йдеться про наказ фюрера надавати усім артистам українських художніх труп додаткову продовольчу пайку у розмірах, встановлених для військовослужбовців Вермахту, навіть тоді, коли вони тимчасово виступали перед ними. Продовольство мало видаватися безкоштовно за рахунок військових запасів. Наказувалося також піклуватися про опалення театрів у холодну пору року [4]. Із зрозумілих причин театральні колективи намагалися переорієнтуватися на західно-європейських, здебільшого німецьких, класиків. На сценах Києва, Львова, Станіславова, Коломиї, Маріуполя ставилися п’єси Ф. Міллера, Г.Гауптмана, М. Гальбе, З. Зудермана. Так, перед київською оперою поряд з широким показом української класики ставилося завдання демонструвати і кращі зразки світової. Зокрема, у репертуарі за 1941 р. значилися твори світових композиторів — Верді, Пуччінні, Деліба. У Житомирському театрі в 1943 р. демонструвалися опери “Мадам Батерфляй” (Пуччіні), “Риголетто”, “Травіата” (Верді). За спостереженнями дослідників, в цьому частково виявляється і ментальність українського народу, що протягом своєї трагічної історії розвинув специфічну світоглядну толерантність як здатність вбирати в себе елементи інших світоглядних систем, а не відкидати їх [1; 3]. Разом з тим, значну частину репертуару театрів становили українські класичні твори. Найбільш поширеними серед них були: “Наталка Полтавка” І.Котляревського, “Запорожець за Дунаєм” С.Гулака-Артемовського, “Циганка Аза”, “Маруся Богуславка”, “За двома зайцями” М.Старицького, “Сватання на Гончарівці” Г.Квітки-Основ’яненка тощо.

Завдання українського театру – стати затверджувачем нової доби своєї нації, – наголошувалося на сторінках житомирського часопису “Перемога”. – Гукнути на весь світ, що ось ми, українці, нас тисячі років гнітили, принижували, фізично винищували, але душі наші не розпорошили. Ми знову сильні й охоче беремось до праці. Зараз нашим завданням є виховувати глядача в національному дусі. На сцені повинна пройти галерея кращих героїв — синів нашої України, з усіма їхніми прагненнями і думками. Оспівати всю тугу і радість нашого великостраждального народу!” [10]. Для представників ОУН театр також був одним із ефективних засобів масової агітації і поширення національної ідеї серед населення Наддніпрянської та Східної України.

Культурно-освітні товариства

Українські самостійницькі сили у відновленні культурного життя вбачали в першу чергу можливість поширити серед місцевого населення рейхскомісаріату та військової зони свою ідеологію та спробувати “розбудити” національну свідомість українців, використавши її в боротьбі за незалежність України. Плекалися також надії на відновлення суто української національної культури. Реалізувати свої плани оунівці намагалися практично в усіх галузях культурного життя. Виняток становило тільки кіно, що перебувало під абсолютним контролем німців. Щойно після захоплення німецькими військами значної території республіки українські націоналісти отримали можливість розгорнути культурно-освітню діяльність у всеукраїнському масштабі, вони відразу скористалися нею сповна. Основний тягар роботи покладався на похідні групи та освітньо-культурний сектор оунівської мережі, завданням яких стала організація національних форм культурного, економічного, політичного й релігійного життя.

Певну роль в цій роботі в рейхскомісаріаті оунівці відводили і культурно-освітнім організаціям на кшталт “Просвіти”, “Жіночої служби України” (“ЖСУ”), “Союзу українського національного студентства” (“СУНС”), “Січі”. Так, один із тодішніх представників інтелігенції Т. Гречаний з цього приводу писав: “Наше завдання — відбудувати зруйновану жидо-більшовиками українську національну культуру. Досвід показав, що дієвою організацією в цій справі розвитку української культури є “Просвіта”. Це добровільне українське товариство займається виключно культурними справами. Організацією лекцій, концертів, вистав, вивченням побуту та етнографії краю. Українська інтелігенція повинна об’єднуватися навколо “Просвіти”, проводити плодотворну роботу в розвитку української національної культури”.

Задекларована мета “Січі” — налагодити виховання підростаючого покоління у дусі національної єдності, досягнення якої передбачалося здійснити за допомогою організації культурно-спортивного життя в області, районі, селі. Після створення у Вінниці восени 1941 р. “ЖСУ” в пресі зазначалося: “Організовано… товариство “ЖСУ”, обов’язком якого є зорганізувати навколо себе жіноцтво від 18 років і виховувати з них почесних громадянок-націоналісток, гарних матерів, що виховували б борців, відданих справі Країни, цілої Нації” [10; 21].

Намагаючись відродити національно-визвольні прагнення серед населення Наддніпрянської України, культурно-освітні товариства за задумом оунівців проводили і святкові зібрання з нагоди річниць боротьби українського населення за незалежність, на яких лунали патріотичні промови, читалися реферати з історичної тематики. Так, у Кремінці 4 лютого 1942 р. заходами місцевої “ЖСУ” відбулися святкові зібрання з нагоди річниці Крут. Святкування закінчилися співанням гімну “Ще не вмерла Україна”, перед яким було прочитано історичний реферат на тему подій під Крутами. В містечку Володимир 1 лютого 1942 р. місцева “Просвіта” провела урочисту панахиду, присвячену двом датам — 22 і 29 січня. “Просвіта” м. Хмільника за підтримки інспектора шкіл Мудрика на базі двох середніх шкіл міста організувала вечір, присвячений українському національному відродженню. На вечорі читали поезії Т.Шевченка, Л. Українки та інших українських поетів [21; 22].

Навіть після розгрому нацистами певної частини ОУН (кінець 1941 — початок 1942 року), останні, досконало володіючи навичками конспіративної та підпільної роботи, зуміли протягом всього періоду окупації певним чином впливати на культурне життя. Підтвердженням цього є низка німецьких повідомлень. Так, начальник СД Києва у своєму звіті за 15 серпня 1942 р. писав: “Вплив націоналізму помітний у національно-наукових течіях. За останнє півріччя “Союз учених” і медичний інститут стали осередками націоналістичної роботи. В минулому півріччі в інститут вступила значна кількість студентів із Західної України, які принесли з собою радикальний націоналістичний вплив. Нами було вжито заходів, щоб особи, постійне місце проживання яких розташоване поза межами Східної України, не допускалися в Київ. За наявними у нас даними другим містом-центром національного руху спротиву є Вінниця”. У наступному німецькому документі щодо цього повідомлялося: “Встановлено, що політичне виховання молоді ОУН перебуває в руках українських молодіжних організацій… Українська молодь систематично збирається вечорами, проходить спортивну підготовку, а також вивчає політичну лінію бандерівської групи. Щоб зовні мати легальний характер, організації відповідають, що всі зібрання молоді проходять зі спортивною метою, влаштовуються тренування, а далі можна спостерігати, що в зв’язку зі спортивними тренуваннями проводяться військові вправи, які виконуються згідно з військовими постановами ОУН” [1; 6].

Виявлені нацистами прихильники або члени ОУН, як правило, заарештовувалися і згодом знищувалися. В червні 1942 р. згідно з повідомленнями українських націоналістів у Кам’янець-Подільському педінституті німці заарештували понад 30 студентів і декількох викладачів. Усіх, хто підозрювався в націоналізмі, розстріляли. Знищили окупанти й директора житомирського театру Клепаченка як прихильника ОУН. Всіх артистів драматичної групи села Погребище (Вінницька область), заарештованих у січні 1942 р. за звинуваченням у приналежності до оунівської підпільної мережі, німці також закатували. У містечку Троянів (Житомирська область) за націоналістичну діяльність у 1942 р. розстріляли шкільного референта райуправи Бугайчука. Восени 1942 р. у Чуднівському районі заарештували завідувача районного відділу освіти та кількох директорів шкіл, причетних до випуску букваря націоналістичного змісту. У такий самий спосіб вони чинили і з виявленими радянськими підпільниками [8; 13; 15].

Під час окупації мали місце спроби національного виховання населення засобами фізкультури й спорту. Практично в повному обсязі всі види спорту були представлені в дистрикті “Галичина”, а в райхскомісаріаті “Україна” і “Трансністрії” — переважно футбол, бокс, баскетбол, волейбол, шахи, шашки, рідше — гімнастика, легка атлетика. При цьому слід зазначити: якщо в двох останніх окупаційних територіальних утвореннях вони зосереджувалися у відповідних гуртках або секціях, то в Західній Україні було створено низку спортивних ліг (футбольну, волейбольну, баскетбольну), де постійно проводилися змагання. Відразу потрібно зауважити, що в розгортанні спортивного життя українці не мали повної автономії. Кожен крок доводилось погоджувати з представниками німецької влади. Так, керівник Українського Центрального Комітету (УЦК) В. Кубійович зазначав, що всі спортивні товариства в Західній Україні діяли “за тихою згодою німців і під їх контролем” [5].

Ставлення окупантів до відновлення спорту на окупованих територіях не було негативним, як скажімо, до функціонування вищих навчальних закладів гуманітарного типу. Вони сприймали це явище позитивно з двох причин. По-перше, для німців, як і для українського населення, спорт виконував функцію своєрідного психологічного розвантажувача. Відвідуючи спортивні змагання, або безпосередньо беручи в них участь, люди на певний час відривалися від реальної воєнної дійсності, де на них на кожному кроці чекала смертельна небезпека. По-друге, окупанти намагалися спорт використати і в пропагандистсько-політичних цілях. Особливо чітко це простежується у футбольній царині. Розуміючи, що організацію та проведення футбольних україно-німецьких поєдинків можна використати з певною вигодою для себе, нацисти дозволяли друкувати в окупаційній пресі повідомлення про день, час і місце проведення матчу та його результати. Інколи організатори намагалися таким матчам надати помпезності й українського національного забарвлення. Яскравим прикладом цього є виконання духовим оркестром міста Бердичева напередодні гри гімну “Ще не вмерла Україна”. Напевне, німці не до кінця розуміли зміст українського національного гімну, а також небезпеку впливу на свідомість українців, присутніх на матчі, який його виконання могло завдати і, без сумніву, завдало [5].

Активісти національного руху в Галичині в справі національної ідентифікації широко використовували можливості новостворених спортивних товариств, у яких молодь повинна була, на їх переконання, спілкуватися не польською, як раніше, а винятково українською мовою. Крім того, назви переважної більшості футбольних команд у цьому дистрикті генеральної губернії мали яскраво виражені національні ознаки: «Україна», «Тризуб» тощо.

Отже, незважаючи на важкі суспільно-політичні обставини, породжені черговою окупацією, українська культура продовжувала жити: видавалися україномовні газети і журнали, як суспільно-політичного, так і наукового, літературного, мистецтвознавчого характеру; україномовний репертуар театрів превалював, на другому місці були вистави німецьких авторів; розроблялися нові концепції навчання і виховання національно-патріотичного спрямування; створювалися культурно-просвітницькі та молодіжні громадські організації, спортивні клуби тощо. Але німецька окупаційна влада не давала цим тенденціям можливостей для повноцінного розвитку й реалізації.

Якщо говорити про спроби національно налаштованої інтелігенції засобами освіти, науки, церкви, літератури і  мистецтва формувати національну ідентичність українців, то слід зазначити, що значних успіхів вони не мали, передусім через опір окупаційної влади та комуністичного підпілля. Втім ці спроби заклади у свідомість населення зерна, які проросли за кілька десятиліть. 

Висновки

Політику окупаційної адміністрації у галузі культури, науки і освіти в  1941 – 1944 роках можна охарактеризувати як безсистемну, суперечливу та таку, що не мала єдиної концепції. Ця політика була різною як на різних етапах окупації, так і в різних окупаційних зонах у межах одного й того ж етапу.

Період відносного лібералізму в культурному і церковному житті в часи окупації завершився в кінці 1941 – на початку 1942 року розгромом київської газети «Українське слово» та Спілки українських письменників. У лютому – березні 1942 року посилився ідеологічний ко­нтроль окупаційної влади за періодичними виданнями. Українська легальна преса майже повністю втратила свій первісний національно-патріотичний зміст і значною мірою перетворилася на україномо­вні рупори нацистської пропаганди.

Швидке піднесення національної свідомості українського населення дуже занепокоїло нацистів, які мали щодо українських земель зовсім не гуманістичні наміри.

У другій половині 1942 року було взято під контроль товариство «Просвіта», більшість його керівників репресовано. Діяльність українських бібліотек, музеїв, театрів, хорів, культурних і спортивних товариств, створених на початку окупації, стала помітно менш активною, більшість із них було закрито [21, арк. 281-285; 24, арк. 3-24]. Молодь, яку масово почали вивозити на роботу до Німеччини, припинила збиратися на культурні заходи, що майже паралізу­вало українське національне відродження.

У січні – березні 1943 року була введена сувора цензура усіх видань, проведена ревізія усіх архівів, наукових, міських, районних і шкільних бібліотек, затверджені списки бажаних і небажаних письменників і творів [22]. Ставлячись до місцевого українського населення як до людей «неповноцінних з усіх поглядів», нацисти намагалися позбавити українців їхнього культурного спадку, аби, як підкреслював Е. Кох, у майбутньому німці не знали, що на підкорених просторах Сходу колись жили люди, які могли створювати мистецькі ше­деври [16].

На всіх етапах окупації значна частина інтелігенції намагалася реалізувати свої національні ідеї,незважаючи на погрози з боку комуністичного підпілля та репресії з боку окупаційної адміністрації.

 Література 

1.      Антонюк Н. В. Українське культурне життя в Генеральній Губернії (1939—1944 рр.) / Н. В. Антонюк. – Львів : Місіонер, 1997. – 232 с.

2.      Беллецца С. А. Освіта в Україні під час нацистської окупації (на матеріалах Дніпропетровської області) / С. А. Беллецца // Український історичний журнал. – 2010. 3. – С. 78–91.

3.      Вінцковський Т. Окупаційний режим в губернаторстві «Трансністрія» / Вінцковський Т., Кязимова Г., Михайлуца М., Щетніков В. // Україна в Другій світовій війні: погляд з ХХІ століття. Істор. нариси. – Кн. 1. – К., 2010. – С. 413–445.

4.      Гайдабура В. М. Театр, захований в архівах: сценічне мистецтво в Україні періоду німецько-фашистської окупації (1941–1944) /        В. М. Гайдабура. – К. : Мистецтво, 1998. – 224 с.

5.      Гінда В. Культура, освіта і спорт під час окупації / В. Гінда // Україна в Другій світовій війні: погляд з ХХІ століття. Історичні нариси. – Кн. 1. – К., 2010. – С. 697–717. 

6.      Грідіна І. М. Духовне життя населення України в роки Другої світової війни (1939–1945 pp.) : монографія / І. М. Грідіна. – Донецьк : ДонНу, 2010. – 419 с.: іл.

7.      Жосан О. Е. Шкільна навчальна література в Україні під час німецької окупації 1941–1944 років / О. Е. Жосан // Наукові записки Тернопілького НПУ ім. В. Гнатюка. Серія: Педагогіка. – 2013. – С. 9–14.

8.      Задорожна Л. Стан української освіти в період німецької окупації. 1941–1943 рр. / Л. Задорожна // Історія в школі. – 1999. – № 11–12. – С. 23–29.

9.      Кириченко В. Відмінні риси нової школи / В. Кириченко // Краматорська газета. – 1942. – № 99. – С. 3.

10.        Культура в роки війни: період окупації (Історія України, 11 клас) : навч.-метод. посіб. / уклад. О.Е.Жосан. – Кіровоград : КОІППО, 2015. – 100 с.

11.        Луцький О. Культурне життя в роки війни / О.Луцький // Історія України. –  1996. – С. 321–325.

12.        Мазур П. Маріуполь. Школа в роки окупації (1941–1943) / П. Мазур // Донеччина. – 1999. – 7 жовтня. – С. 2.

13.        Могилюк С. Педагогічні кадри генерального округу «Дніпропетровськ»: особливості роботи та ставлення до професійних обов’язків, їх кваліфікація та відбір / Світлана Могилюк // Наукові виклади. – 2011. – № 4. – С. 47-51.

14.        Петренко І.Д. Функціонування закладів освіти на Кіровоградщині в період нацистської окупації / І. Д. Петренко // Кіровоградщині – 75: Розробки уроків і позакласних заходів : [методичний посібник] / Укладачі: Ю.В.Міцай, Ю.С.Митрофаненко, С.М.Пляка, Н.С.Черткова. – Кіровоград : КОІППО ім. В. Сухомлинського, 2013. – С. 39-52.

15.        Потильчак О. Нацистська політика у сфері підготовки спеціалістів із середньою та вищою спеціальною освітою в Україні (1942–1944 рр.) / О. Потильчак // Архіви окупації 1941–1944. – К. : Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2006. – С. 782–790.

16.        Спудка І. Німецька окупаційна політика у соціокультурній сфері в рейхскомісаріаті «Україна» (1941 – 1944 рр.) : автореф. дис. ... кандидата історичних наук. – Запоріжжя, 2007. – 19 с.

17.        Стефанюк Г.В. Шкільництво в Західній Україні під час німецької окупації (1941—1944 рр.): дис. ... на здоб. наук. ступ. к-та історичних наук. – Івано-Франківськ, 2004. – 215 с.

18.        Титаренко Д. Стан освіти на Донеччині в 1941 – 1943 рр. за матеріалами окупаційної періодичної преси / Д. Титаренко // Схід. – 2000. – № 1. – С. 61–63.

19.        Dallin A. Odessa, 1941–1944. A Case Study of Soviet Territory under Foreign Rule. Iaєi; Oxford; Portland: The Center for Romanian Studies, 1998. – P. 142–146.

20.        Центральний державний архів вищих органів влади та управління України, м. Київ (ЦДАВО України), ф. 2, оп. 7, спр. 5585, 174 арк.

21.        ЦДАВО України, ф. 3206, оп. 5, спр. 4, 687 арк.

22.        Там само, спр. 5, 15 арк.

23.        Там само, ф. 3676, оп. 2, спр. 3, 19 арк.

24.        Там само, спр. 4, 134 арк.

25.        Державний архів Кіровоградської області, ф. П-5907, оп. 2-р, спр. 13855, 320 арк. 

Додатки

 Статут Новогеоргіївського товариства «Просвіта» 

Державний архів Кіровоградської обл.

Державний архів Харківської обл.

Тижневик спілки українських письменників, листопад 1942 р.

З матеріалів державного архіву Сумської обл.

Легальна періодична преса, 1941-1942

З матеріалів державного архіву Кіровоградської обл.

Афіша. Сумська обл., 1941

Афіша. Сумська обл., 1942

 

Афіша футбольного матчу. Станіславів, 1943

Карикатура з нелегальної газети, 1944

СПРОБИ ФОРМУВАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ УКРАЇНЦІВ ПІД ЧАС НАЦИСТСЬКОЇ ОКУПАЦІЇ 1941-1944 РОКІВ
СПРОБИ ФОРМУВАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ УКРАЇНЦІВ ПІД ЧАС НАЦИСТСЬКОЇ ОКУПАЦІЇ 1941-1944 РОКІВ

Вступ 

 Проблема дидактичних та виховних можливостей тих розділів сучасних програм і підручників Історії України, де викладається навчальний матеріал щодо життя населення в умовах нацистської окупації, ще глибоко не досліджувалася. Питанням використання навчального матеріалу розділу «Україна у другій світовій війні» щодо формування національної свідомості та ідентичності останніми роками приділяється недостатньо уваги. Нерідко в окремих підручниках і посібниках використовуються замість термінів «український патріотизм», «національна ідея» терміни «патріотизм народу» і навіть «радянський патріотизм». Звісно, це суперечить принципу історизму, оскільки всім відомо, що Й. Сталін для забезпечення перемоги над Німеччиною у 1942 – 1944 роках широко використовував національні почуття народів СРСР та ідеї, передусім, національного, а не радянського патріотизму. Це, до речі, й стало одним із найважливіших чинників успіхів у боротьбі з німецькою армією та з нацистською ідеологією. 

        У сучасних підручниках історії України для 11 класу навчальний матеріал теми «Культура в роки війни» містить переважно відомості щодо розвитку української культури, науки і освіти в умовах евакуації, тоді як періоду окупації присвячується всього лише 10-15% матеріалу, а в деяких – ще й менше, хоча відомо, що на території УРСР, яка була повністю захоплена Німеччиною та її союзниками, проживало в умовах окупації від 80 до 85% довоєнного населення республіки.

До того ж, окремі цифри і факти, що наводяться у підручниках, не витримують жодної критики стосовно дотримання принципів науковості. Деякі автори використовують старі радянські шаблони стосовно вивчення цього періоду, нерідко некоректно вживаючи термін «колабораціонізм». В учнів складається враження, що на окупованих територіях вся або майже вся українська інтелігенція активно співпрацювала з нацистами, функціонували лише початкові школи; усі громадські організації, крім «Просвіти», були заборонені, а в галузі літератури згадується переважно творчість і громадсько-політична діяльність Олени Теліги; щодо спорту – організовувалися лише футбольні матчі для розваг німецьких солдатів.

Такі підходи не можуть забезпечити глибоке й об’єктивне висвітлення проблем розвитку культури і, звісно, не сприяють формуванню українського патріотизму та національної ідентичності. Між тим, дидактичні можливості для цього в зазначеній темі є. І вони значні.

Дослідження цієї проблеми є актуальним ще й стосовно деяких аспектів змісту навчальної програми, затвердженої Міністерством освіти і науки, оскільки сьогодні періодично виникають дискусії стосовно рівня та сутності колабораціонізму в цей період.

Метою написання статті є спроба з’ясувати основні аспекти культурного життя населення України під час окупації (1941 – 1944 рр.) та визначити дидактичні й виховні можливості навчального матеріалу цієї теми для формування національної ідентичності школярів.

 Розвиток культури і освіти України під час німецької окупації

До цього часу політика німецької окупаційної влади у сфері культури і освіти в повному обсязі не знайшла свого відображення у вітчизняній історіографії. На сьогодні існує кілька праць з даної проблематики, в яких розкриваються різні аспекти функціонування освіти, науки, релігійних організацій, літератури, театру, культурно-освітніх товариств, фізкультури і спорту.

Більшість авторів сходяться на тому, що німецьке керівництво не було зацікавлене у розвитку української культури – це беззаперечний факт, а всі більш-менш помітні акції у цій сфері пов’язують із самоорганізацією інтелігенції та активністю місцевих ентузіастів [5; 8; 14; 16]. Дослідники також звертають увагу на діяльність українських націоналістичних і радянських підпільників та партизанів. Річ у тому, що в період німецької окупації практично в кожній галузі суспільного життя перетиналися інтереси відразу трьох політичних сил: нацистського окупаційного режиму, радянських підпільників як репрезентантів комуністичного режиму і українських націоналістів як прихильників української державності. Кожна з цих сил мала свої плани щодо організації культурно-освітнього життя [8; 11].

Дійсно, німці та румуни не були зацікавлені в розвитку української культури. На підтвердження можна навести низку висловлювань вищого керівництва Рейху про стан української освіти. У середовищі представників німецької верхівки існували різні думки з цього приводу. Так, А.Гітлер, Г.Гіммлер, Е.Кох, Г.Герінг вважали, що відкриття шкіл і вищих навчальних закладів у майбутньому призведе до пробудження національної свідомості українців, що може створити передумови для повстання проти окупаційного режиму. А. Гітлер підкреслював: «принципова лінія для нас абсолютно    зрозуміла — цьому народу не треба давати культуру» [15, с. 786].

Г. Гіммлер в одному з документів стосовно освіти наголошував: «Для ненімецького населення на Сході не повинно бути ніяких шкіл, окрім чотирикласної початкової школи. Початкова школа має ставити своєю метою навчати учнів тільки рахувати максимум до 500 і вмінню розписатись, старанність і слухняність є божою заповіддю. Вміння читати я вважаю необов’язковим. Щорічно повинна проводитися фільтрація дітей у віці від 6 до 10 років для відбору повноцінних і неповноцінних дітей» [8].

Окрім цього, головним обов’язком українців повинна була стати праця на користь Рейху. На думку Е.Коха, українцям не потрібно думати про школи й університети, бо вони зобов’язані працювати, а для роботи освіта не потрібна [10].

Протилежну позицію підтримували рейхс-міністр східних територій А. Розенберг, генерал-губернатор Галиччини Г. Франк, рейхсляйтер Г. Лейббранд. Слід зазначити, що й вони не були щирими захисниками культури українського народу, але вважали, що ліберальна політика стосовно окупованого населення дасть можливість у майбутньому ефективніше його експлуатувати. Зокрема рейхсміністр розумів, що окупаційний режим, позбавляючи українців національної культури, так чи інакше спричинить пасивний опір населення. Свою позицію щодо даного питання він висловив у розпорядженні від 10 квітня 1942 р. «Про ставлення до культури українців», в якому наголошував: «Метою нашої політики є залучення українського населення до добровільного співробітництва, а це вимагає терплячого ставлення до притаманної їм культури. Надмірне обмеження… культурних проявів українців може потягти за собою не радісне ставлення до праці, а відразу до неї, замість привернення населення на свій бік – пасивний опір» [21, спр. 4, арк. 282].

Однак висловлювання німецьких керівників не завжди збігалися з реальними подіями на окупованих територіях. У міру того, як ситуація на фронті змінювалася не на користь німців і їхніх союзників, вони все більше виявляли свою зацікавленість у відновленні певних галузей української культури (освіти, науки, церковного життя, театрального мистецтва, спорту, кінематографії тощо) у своїх інтересах. Ймовірно, якби на Східному фронті для них події розгорталися вдало, жодних заходів у цій сфері не було б здійснено.

У трагічний для України час німецької окупації галузь культури, хоча й у неповному вигляді, продовжувала функціонувати, задовольняючи окремі потреби українського населення. У різних адміністративно-територіальних одиницях, на які було розподілено Україну, впроваджувалися різні її моделі. При цьому, в окрузі «Галичина» Генеральної губернії, Рейхскомісаріаті «Україна» та зоні відповідальності вермахту зміст творів культури і мистецтва був переважно україномовним (за винятком незначної кількості російськомовних районів Донбасу), а в Трансністрії – переважно російською та румунською [8; 14; 19]

Слід також зазначити, що в цей період відроджувалося церковне життя: у Галичині функціонувала і мала широку підтримку у населення Греко-католицька церква, у Рейхскомісаріаті Україна з’явилися дві православні церкви – автокефальна та автономна, які в 1942 році здійснили безпрецедентну спробу об’єднання в Українську помісну православну церкву, але зазнали поразки від окупаційної влади [6; 10].

Маємо звернути увагу на спроби чисельної групи інтелігенції в страхітливих умовах «нового порядку» реалізувати свої національно-патріотичні ідеї. В усіх куточках України, зокрема в центрі і на сході масово відкриваються осередки товариства «Просвіта» [25, арк. 287].

У ці роки відроджуються жанри української літератури, що були заборонені радянською владою; розвивається український театр, циркове мистецтво, деякі види образотворчого мистецтва (переважно живопис і графіка); до шкільних програм повертаються твори провідних українських письменників ХІХ і ХХ століть, що були заборонені радянською владою; формується нова школа, у якій першочерговим визначалося завдання виховання освічених і патріотично налаштованих молодих українців [4-7; 11-14]. 

Концепції розвитку освіти

В архівах збереглося чимало публікацій у легальній пресі, які мають яскраво виражений національно-патріотичний характер. Наведемо витяги з газет міських управ Кіровограда, Дніпродзержинська, Краматорська та Маріуполя.

Головне завдання, що ставилося перед школою і як його розуміла українська влада в Кіровограді, озвучила міська газета «Українські вісті» за 14 січня 1942 року: «…Учням з першого ж дня в цих школах доведено всю серйозність і велич тих завдань і вимог, що стоять перед ними в галузі набуття глибоких, ґрунтовних знань та їхньої поведінки, відповідно до завдань нової епохи в житті нашої рідної Країни. Це цілком зрозуміло. Учні мусять усвідомити всю відповідальність, яку вони несуть перед державою, школою, учителем і батьками за якість своєї навчальної роботи, відношення до неї і свою поведінку. Із школи учень повинен вийти цілком культурною людиною, в найкращому розумінні цього слова, озброєним справжніми знаннями… Побажаємо, щоб школа рішуче стала на шлях виховання гідних синів нашої дорогої вільної Батьківщини в дусі відданості справі національного відродження нашого многострадального народу» [14, с. 43-44].

Як бачимо, сутність виховної функції школи змінилася. Якщо раніше вона полягала в забезпеченні комуністичного виховання учнів, то зараз ми бачимо зовсім інші орієнтири. У Дніпродзержинській газеті «Кам’янські вісті» від 27 серпня 1942 р. надруковані обов’язки вчителя, розроблені відділом освіти при міській управі: «…дати дітям міцні конкретні знання, прищепити їм практичні навички, привчити їх до сумлінної праці, виховати в них відданість Батьківщині і любов до батьків, повагу до вихователів і до старших, пошану до релігійних почуттів, любов до рідного краю і дружні почуття до великого Німецького Народу, що визволив Україну з-під більшовицької неволі. У процесі своєї роботи вчитель мусить прагнути того, щоб виховати людину, здатну усвідомити нерозривний зв’язок усіх українців як народу, пов’язаного спільною долею, людину, готову віддати свої сили для розвитку і добробуту України…» [13, с. 49].

У «Краматорській газеті» В. Кириченко, представник педагогічної громадськості, в жовтні 1942 р. у статті «Відмінні риси нової школи» писав: «Слід твердо пам'ятати, що зараз Україна міцно стала на шлях свого національного і культурного відродження, відродження не за большевицькими пустими рецептами, а справжнього, незалежного від будь-яких впливів, свого власного відродження. Наша власна справа використати ці можливості в такий спосіб, щоб результати наших зусиль досягли мети, про яку мріяли і за яку боролись цілі покоління кращих представників українського народу. Розуміється, що школа як освітній і виховний осередок повинна відіграти в цьому відношенні надзвичайно велику роль.

Якою ж повинна бути наша нова українська школа? Не може бути жодних сумнівів в тім, що школа мусить бути суто українською, національною школою. Крім того, що все навчання в ній провадитиметься тільки українською мовою, в процесі роботи дітям послідовно й невпинно повинна прищеплюватись любов до всього українського – до українських борців за визволення своєї батьківщини від большевизму, до української літератури, мистецтва, українського слова і фольклору. Другою відмінною рисою нової школі мусить бути набування дітьми певних твердих знань, набування навичок до систематичної, впертої роботи. Ні в якому разі не припустима практика большевицької школи, коли безконечні розмови про наполегливу роботу на практиці кінчались пустими балачками про змагання, вирахування процентів успішності і таке інше. У результаті діти, скінчивши тоді 4 групи школи, не мали будь-яких твердих знань в жодній галузі, навіть, як в такій, як звичайний елементарний правопис. Повторювати таку практику в умовах короткого – в 4 роки початкового навчання – було злочином.

Передумовою всякої продуктивної роботи, а тим більш роботи шкільної, є зразкова дисципліна. Отже, всі зусилля учителів повинні бути скеровані на творення такої дисципліни в школі, яка б забезпечувала можливість досягнути в навчанні найкращих наслідків в мінімально короткий термін. Дисципліна повинна бути побудована на принципі авторитету вчителя. Він мусить мати внутрішнє довір'я до себе своїх учнів і довести, що слухняність — це є відданість своєму народові. Цілковитою дурницею є розмова певних прошарків населення про те, що при утворенні такої дисципліни застосовуватиметься бійка. Такі розмови в кращому випадку є продукт цілковитої неписьменності і несвідомості, а ймовірніше, розповсюджуються ворогами української школи.

Далі, вся виховна робота в школі повинна базуватись на визнанні авторитету влади, церкви, батьків і взагалі старших осіб. Призначати дітей до ввічливого поводження як до старших, так і до своїх ровесників — це необхідний складовий елемент виховної роботи школи. Таке елементарне твердження не слід би і підкреслювати, якби ми не були свідками сумних наслідків виховної роботи в школі за часів большевизму. Надзвичайна брутальність учнів, їх розбещеність не тільки у відношенні до старших, а навіть і до своїх вчителів, тоді було явищем звичайним.

Школа є державний освітній осередок, до якого відкрито вступ дітям всієї людності. Релігійна приналежність аж ніяк не може впливати на вступ до школи. Як освітній осередок, школа не ставить собі завдання дати дітям і релігійне виховання. В умовах державності релігійні переконання є власна, інтимна справа кожного громадянина. Отже, викладання релігії в школі провадитись не буде, проте це не визначає, що школа може терпіти нечемне ставлення до релігійних питань, а тим більш дозволити будь-яку антирелігійну пропаганду» [9].

В одній із маріупольських газет (Донецька область), що видавалася в 1942–1943 рр., як зазначає сучасний дослідник П. Мазур, було надруковано концепцію української національної школи, у якій підкреслювалося, що виховання молодого покоління має бути націоналістичним, його метою має стати гармонійний вольовий тип українця, здатного до активного творчого життя. У такій особистості буде гармонійно поєднуватися воля, характер і розум. Головною рисою національного виховання є національність за змістом та формою. Виховання повинно будуватися на засадах героїчної національної культури. Прагнення героїзму (прометеївська самопожертва в ім'я нації) – провідний напрям національного виховання. У школі в усьому повинен панувати національний дух, національна культура [12]. Слід зауважити, що німці не мали жодного відношення до цих концептуальних формулювань. Як виявив П. Мазур, авторами цих положень був колишній член уряду УНР М. Стасюк, який редагував одну з маріупольських газет, та провідники українського антифашистського підпілля, яке на Донеччині очолював Є. Стахів. Всі члени маріупольського підпілля, як і М. Стасюк, були згодом знищені німцями.

Про масові репресії та переслідування окупаційною владою української інтелігенції в інших формах в 1942 – 1944 рр. знаходимо відомості в працях дніпропетровських, донецьких, харківських, кіровоградських дослідників [2; 3; 7; 14]. До того ж, усі факультети університетів та інститути гуманітарного спрямування були закриті, дозволялося функціонування лише вищих навчальних закладів та науково-дослідних інститутів природничо-математичного, медичного, інженерного, гірничого, металургійного, педагогічного та деяких інших профілів. Жодних свідчень про відкриття бодай одного історичного або літературного закладу (факультету) нам знайти не вдалось [21, арк. 339-340, 341-342]. Нацистська влада, як і радянська, не потребувала виховання свідомих та національно орієнтованих патріотів України. 

Література, засоби масової інформації та мистецтво

 14 жовтня 1941 р. газета «Українське слово» подала таку інформацію: «Утворення Спілки українських письменників. 8 жовтня п.р. в Києві ініціативна група представників української літератури організувала Спілку українських письменників. Обрано правління Спілки в складі: голова - Олена Теліга, заступник голови - Борис Вінницький, секретар - Іван Ірлявський. Правління Спілки ставить своїм першим завданням об'єднати всіх українських літературних працівників та спрямувати їх творчу працю на користь української національної культури». І ще: через тиждень, 21 жовтня 1941 р., та ж газета повідомляла: «Ініціативна група, що створює Спілку українських художників, яка цими дням організаційно оформиться, разом з сектором наочної пропаганди відділу пропаганди міської управи згуртовує навколо себе художників-українців, яким вдалося залиши­тися в Києві. Ці майстри пензля дістануть працю в спеціалізованих майстернях. За­вдання таких майстерень – якнайліпше поширити серед населення твори українсь­кого малярського мистецтва. Перша така майстерня найближчим часом розпочне свою роботу у відповідно пристосованому приміщенні по вул. Короленка». У жовтні 1941 р. почала виходити газета «Література і мистецтво». Доля членів спілки трагічна: більшість із них протягом 1942-1943 рр. була розстріляна німцями [10].

Відділ мистецтв у міській управі очолив Іван Петрович Кавалерідзе. 21 листопада 1941 р. «Українсь­ке слово» писало про «Реставрацію та розпис церков». Ось ці рядки: «До складу бригади входять художники Г.Терпиловський, С.Верді, В.Матвіїв, Б.Костецький, Олена Кричевська та архітектор-художник Вишняк. Бригада художників уже розпочала роботу в цер­квах сіл Старопетрівці, Лютіж та Сварум Димерського району. Художники мають активну підтримку з боку парафіян та ста­рост сіл» [10].

Величезну роль у справі культурного й національного пробуд­ження українців на початковому етапі війни відіграла українська преса, яка мала великий попит у населення, спраглого за альтерна­тивною до більшовицької думкою. До видання періодики долучи­лися члени похідних груп, які прибули в Україну на початку оку­пації. У райхскомісаріаті «Україна» члени цих похідних груп найраніше потрапили до Житомира та Вінниці, де й почали працюва­ти в адміністративних органах та у видавництвах газет. Такі важ­ливі друковані органи як «Волинь» (Рівне) та «Українське слово» (Житомир, Київ, Кіровоград), «Вінницькі вісті» та ін. побачили світ саме завдяки зусиллям ОУН. Газети виникали в усіх обласних і в багатьох районних центрах. Відомо понад триста найменувань українських газет, що з'являлися в роки окупації, з них більше ста мали доволі пристойні тиражі (наприклад, київське «Українське слово» та харківська «Нова Україна» видавали 50-тисячними на­кладами). До початку   1942 р. в газетах часто друкували оповідання заборонених радянською владою українських письменників, вмі­щували матеріали про українських державних і військових діячів, розвідки з вітчизняної історії та археології. Газети містили масу викривальних матеріалів про злочини радянської влади - про реп­ресії, голод, колективізацію, масові розстріли тощо.

Сценічне мистецтво та кінематограф, працюючі музеї в окупованих регіонах за задумом нацистів мали забезпечувати в тилу військових дій дозвілля німецьких вояків та задовольняти їхні естетичні потреби. Власне, для них постановки в українських театрах, оперні концерти та кінофільми виконували своєрідну функцію психологічної релаксації, даючи змогу на певний час відволіктися від труднощів реального життя. Слід зауважити, що кіномистецтво, крім того, було покликане ще й поширювати антирадянську і пронімецьку пропаганду серед українського населення.

Щодо цього слушною є думка українського мистецтвознавця В.Гайдабури, який вважає, що підґрунтям для роботи українського театру в окупації стала його легітимність, санкціонована німцями. Дослідник стверджує, що це не випадковість чи сентимент “арійців”, а зацікавленість в існуванні сцени як розваги для своїх вояків та окупаційної адміністрації усіх рангів [4].

Про важливість театру для німецької влади свідчить “Спеціальне розпорядження щодо тилу № 4” від 24 листопада 1942 р., де йдеться про наказ фюрера надавати усім артистам українських художніх труп додаткову продовольчу пайку у розмірах, встановлених для військовослужбовців Вермахту, навіть тоді, коли вони тимчасово виступали перед ними. Продовольство мало видаватися безкоштовно за рахунок військових запасів. Наказувалося також піклуватися про опалення театрів у холодну пору року [4]. Із зрозумілих причин театральні колективи намагалися переорієнтуватися на західно-європейських, здебільшого німецьких, класиків. На сценах Києва, Львова, Станіславова, Коломиї, Маріуполя ставилися п’єси Ф. Міллера, Г.Гауптмана, М. Гальбе, З. Зудермана. Так, перед київською оперою поряд з широким показом української класики ставилося завдання демонструвати і кращі зразки світової. Зокрема, у репертуарі за 1941 р. значилися твори світових композиторів — Верді, Пуччінні, Деліба. У Житомирському театрі в 1943 р. демонструвалися опери “Мадам Батерфляй” (Пуччіні), “Риголетто”, “Травіата” (Верді). За спостереженнями дослідників, в цьому частково виявляється і ментальність українського народу, що протягом своєї трагічної історії розвинув специфічну світоглядну толерантність як здатність вбирати в себе елементи інших світоглядних систем, а не відкидати їх [1; 3]. Разом з тим, значну частину репертуару театрів становили українські класичні твори. Найбільш поширеними серед них були: “Наталка Полтавка” І.Котляревського, “Запорожець за Дунаєм” С.Гулака-Артемовського, “Циганка Аза”, “Маруся Богуславка”, “За двома зайцями” М.Старицького, “Сватання на Гончарівці” Г.Квітки-Основ’яненка тощо.

Завдання українського театру – стати затверджувачем нової доби своєї нації, – наголошувалося на сторінках житомирського часопису “Перемога”. – Гукнути на весь світ, що ось ми, українці, нас тисячі років гнітили, принижували, фізично винищували, але душі наші не розпорошили. Ми знову сильні й охоче беремось до праці. Зараз нашим завданням є виховувати глядача в національному дусі. На сцені повинна пройти галерея кращих героїв — синів нашої України, з усіма їхніми прагненнями і думками. Оспівати всю тугу і радість нашого великостраждального народу!” [10]. Для представників ОУН театр також був одним із ефективних засобів масової агітації і поширення національної ідеї серед населення Наддніпрянської та Східної України.

Культурно-освітні товариства

Українські самостійницькі сили у відновленні культурного життя вбачали в першу чергу можливість поширити серед місцевого населення рейхскомісаріату та військової зони свою ідеологію та спробувати “розбудити” національну свідомість українців, використавши її в боротьбі за незалежність України. Плекалися також надії на відновлення суто української національної культури. Реалізувати свої плани оунівці намагалися практично в усіх галузях культурного життя. Виняток становило тільки кіно, що перебувало під абсолютним контролем німців. Щойно після захоплення німецькими військами значної території республіки українські націоналісти отримали можливість розгорнути культурно-освітню діяльність у всеукраїнському масштабі, вони відразу скористалися нею сповна. Основний тягар роботи покладався на похідні групи та освітньо-культурний сектор оунівської мережі, завданням яких стала організація національних форм культурного, економічного, політичного й релігійного життя.

Певну роль в цій роботі в рейхскомісаріаті оунівці відводили і культурно-освітнім організаціям на кшталт “Просвіти”, “Жіночої служби України” (“ЖСУ”), “Союзу українського національного студентства” (“СУНС”), “Січі”. Так, один із тодішніх представників інтелігенції Т. Гречаний з цього приводу писав: “Наше завдання — відбудувати зруйновану жидо-більшовиками українську національну культуру. Досвід показав, що дієвою організацією в цій справі розвитку української культури є “Просвіта”. Це добровільне українське товариство займається виключно культурними справами. Організацією лекцій, концертів, вистав, вивченням побуту та етнографії краю. Українська інтелігенція повинна об’єднуватися навколо “Просвіти”, проводити плодотворну роботу в розвитку української національної культури”.

Задекларована мета “Січі” — налагодити виховання підростаючого покоління у дусі національної єдності, досягнення якої передбачалося здійснити за допомогою організації культурно-спортивного життя в області, районі, селі. Після створення у Вінниці восени 1941 р. “ЖСУ” в пресі зазначалося: “Організовано… товариство “ЖСУ”, обов’язком якого є зорганізувати навколо себе жіноцтво від 18 років і виховувати з них почесних громадянок-націоналісток, гарних матерів, що виховували б борців, відданих справі Країни, цілої Нації” [10; 21].

Намагаючись відродити національно-визвольні прагнення серед населення Наддніпрянської України, культурно-освітні товариства за задумом оунівців проводили і святкові зібрання з нагоди річниць боротьби українського населення за незалежність, на яких лунали патріотичні промови, читалися реферати з історичної тематики. Так, у Кремінці 4 лютого 1942 р. заходами місцевої “ЖСУ” відбулися святкові зібрання з нагоди річниці Крут. Святкування закінчилися співанням гімну “Ще не вмерла Україна”, перед яким було прочитано історичний реферат на тему подій під Крутами. В містечку Володимир 1 лютого 1942 р. місцева “Просвіта” провела урочисту панахиду, присвячену двом датам — 22 і 29 січня. “Просвіта” м. Хмільника за підтримки інспектора шкіл Мудрика на базі двох середніх шкіл міста організувала вечір, присвячений українському національному відродженню. На вечорі читали поезії Т.Шевченка, Л. Українки та інших українських поетів [21; 22].

Навіть після розгрому нацистами певної частини ОУН (кінець 1941 — початок 1942 року), останні, досконало володіючи навичками конспіративної та підпільної роботи, зуміли протягом всього періоду окупації певним чином впливати на культурне життя. Підтвердженням цього є низка німецьких повідомлень. Так, начальник СД Києва у своєму звіті за 15 серпня 1942 р. писав: “Вплив націоналізму помітний у національно-наукових течіях. За останнє півріччя “Союз учених” і медичний інститут стали осередками націоналістичної роботи. В минулому півріччі в інститут вступила значна кількість студентів із Західної України, які принесли з собою радикальний націоналістичний вплив. Нами було вжито заходів, щоб особи, постійне місце проживання яких розташоване поза межами Східної України, не допускалися в Київ. За наявними у нас даними другим містом-центром національного руху спротиву є Вінниця”. У наступному німецькому документі щодо цього повідомлялося: “Встановлено, що політичне виховання молоді ОУН перебуває в руках українських молодіжних організацій… Українська молодь систематично збирається вечорами, проходить спортивну підготовку, а також вивчає політичну лінію бандерівської групи. Щоб зовні мати легальний характер, організації відповідають, що всі зібрання молоді проходять зі спортивною метою, влаштовуються тренування, а далі можна спостерігати, що в зв’язку зі спортивними тренуваннями проводяться військові вправи, які виконуються згідно з військовими постановами ОУН” [1; 6].

Виявлені нацистами прихильники або члени ОУН, як правило, заарештовувалися і згодом знищувалися. В червні 1942 р. згідно з повідомленнями українських націоналістів у Кам’янець-Подільському педінституті німці заарештували понад 30 студентів і декількох викладачів. Усіх, хто підозрювався в націоналізмі, розстріляли. Знищили окупанти й директора житомирського театру Клепаченка як прихильника ОУН. Всіх артистів драматичної групи села Погребище (Вінницька область), заарештованих у січні 1942 р. за звинуваченням у приналежності до оунівської підпільної мережі, німці також закатували. У містечку Троянів (Житомирська область) за націоналістичну діяльність у 1942 р. розстріляли шкільного референта райуправи Бугайчука. Восени 1942 р. у Чуднівському районі заарештували завідувача районного відділу освіти та кількох директорів шкіл, причетних до випуску букваря націоналістичного змісту. У такий самий спосіб вони чинили і з виявленими радянськими підпільниками [8; 13; 15].

Під час окупації мали місце спроби національного виховання населення засобами фізкультури й спорту. Практично в повному обсязі всі види спорту були представлені в дистрикті “Галичина”, а в райхскомісаріаті “Україна” і “Трансністрії” — переважно футбол, бокс, баскетбол, волейбол, шахи, шашки, рідше — гімнастика, легка атлетика. При цьому слід зазначити: якщо в двох останніх окупаційних територіальних утвореннях вони зосереджувалися у відповідних гуртках або секціях, то в Західній Україні було створено низку спортивних ліг (футбольну, волейбольну, баскетбольну), де постійно проводилися змагання. Відразу потрібно зауважити, що в розгортанні спортивного життя українці не мали повної автономії. Кожен крок доводилось погоджувати з представниками німецької влади. Так, керівник Українського Центрального Комітету (УЦК) В. Кубійович зазначав, що всі спортивні товариства в Західній Україні діяли “за тихою згодою німців і під їх контролем” [5].

Ставлення окупантів до відновлення спорту на окупованих територіях не було негативним, як скажімо, до функціонування вищих навчальних закладів гуманітарного типу. Вони сприймали це явище позитивно з двох причин. По-перше, для німців, як і для українського населення, спорт виконував функцію своєрідного психологічного розвантажувача. Відвідуючи спортивні змагання, або безпосередньо беручи в них участь, люди на певний час відривалися від реальної воєнної дійсності, де на них на кожному кроці чекала смертельна небезпека. По-друге, окупанти намагалися спорт використати і в пропагандистсько-політичних цілях. Особливо чітко це простежується у футбольній царині. Розуміючи, що організацію та проведення футбольних україно-німецьких поєдинків можна використати з певною вигодою для себе, нацисти дозволяли друкувати в окупаційній пресі повідомлення про день, час і місце проведення матчу та його результати. Інколи організатори намагалися таким матчам надати помпезності й українського національного забарвлення. Яскравим прикладом цього є виконання духовим оркестром міста Бердичева напередодні гри гімну “Ще не вмерла Україна”. Напевне, німці не до кінця розуміли зміст українського національного гімну, а також небезпеку впливу на свідомість українців, присутніх на матчі, який його виконання могло завдати і, без сумніву, завдало [5].

Активісти національного руху в Галичині в справі національної ідентифікації широко використовували можливості новостворених спортивних товариств, у яких молодь повинна була, на їх переконання, спілкуватися не польською, як раніше, а винятково українською мовою. Крім того, назви переважної більшості футбольних команд у цьому дистрикті генеральної губернії мали яскраво виражені національні ознаки: «Україна», «Тризуб» тощо.

Отже, незважаючи на важкі суспільно-політичні обставини, породжені черговою окупацією, українська культура продовжувала жити: видавалися україномовні газети і журнали, як суспільно-політичного, так і наукового, літературного, мистецтвознавчого характеру; україномовний репертуар театрів превалював, на другому місці були вистави німецьких авторів; розроблялися нові концепції навчання і виховання національно-патріотичного спрямування; створювалися культурно-просвітницькі та молодіжні громадські організації, спортивні клуби тощо. Але німецька окупаційна влада не давала цим тенденціям можливостей для повноцінного розвитку й реалізації.

Якщо говорити про спроби національно налаштованої інтелігенції засобами освіти, науки, церкви, літератури і  мистецтва формувати національну ідентичність українців, то слід зазначити, що значних успіхів вони не мали, передусім через опір окупаційної влади та комуністичного підпілля. Втім ці спроби заклади у свідомість населення зерна, які проросли за кілька десятиліть. 

Висновки

Політику окупаційної адміністрації у галузі культури, науки і освіти в  1941 – 1944 роках можна охарактеризувати як безсистемну, суперечливу та таку, що не мала єдиної концепції. Ця політика була різною як на різних етапах окупації, так і в різних окупаційних зонах у межах одного й того ж етапу.

Період відносного лібералізму в культурному і церковному житті в часи окупації завершився в кінці 1941 – на початку 1942 року розгромом київської газети «Українське слово» та Спілки українських письменників. У лютому – березні 1942 року посилився ідеологічний ко­нтроль окупаційної влади за періодичними виданнями. Українська легальна преса майже повністю втратила свій первісний національно-патріотичний зміст і значною мірою перетворилася на україномо­вні рупори нацистської пропаганди.

Швидке піднесення національної свідомості українського населення дуже занепокоїло нацистів, які мали щодо українських земель зовсім не гуманістичні наміри.

У другій половині 1942 року було взято під контроль товариство «Просвіта», більшість його керівників репресовано. Діяльність українських бібліотек, музеїв, театрів, хорів, культурних і спортивних товариств, створених на початку окупації, стала помітно менш активною, більшість із них було закрито [21, арк. 281-285; 24, арк. 3-24]. Молодь, яку масово почали вивозити на роботу до Німеччини, припинила збиратися на культурні заходи, що майже паралізу­вало українське національне відродження.

У січні – березні 1943 року була введена сувора цензура усіх видань, проведена ревізія усіх архівів, наукових, міських, районних і шкільних бібліотек, затверджені списки бажаних і небажаних письменників і творів [22]. Ставлячись до місцевого українського населення як до людей «неповноцінних з усіх поглядів», нацисти намагалися позбавити українців їхнього культурного спадку, аби, як підкреслював Е. Кох, у майбутньому німці не знали, що на підкорених просторах Сходу колись жили люди, які могли створювати мистецькі ше­деври [16].

На всіх етапах окупації значна частина інтелігенції намагалася реалізувати свої національні ідеї,незважаючи на погрози з боку комуністичного підпілля та репресії з боку окупаційної адміністрації.

 Література 

1.      Антонюк Н. В. Українське культурне життя в Генеральній Губернії (1939—1944 рр.) / Н. В. Антонюк. – Львів : Місіонер, 1997. – 232 с.

2.      Беллецца С. А. Освіта в Україні під час нацистської окупації (на матеріалах Дніпропетровської області) / С. А. Беллецца // Український історичний журнал. – 2010. 3. – С. 78–91.

3.      Вінцковський Т. Окупаційний режим в губернаторстві «Трансністрія» / Вінцковський Т., Кязимова Г., Михайлуца М., Щетніков В. // Україна в Другій світовій війні: погляд з ХХІ століття. Істор. нариси. – Кн. 1. – К., 2010. – С. 413–445.

4.      Гайдабура В. М. Театр, захований в архівах: сценічне мистецтво в Україні періоду німецько-фашистської окупації (1941–1944) /        В. М. Гайдабура. – К. : Мистецтво, 1998. – 224 с.

5.      Гінда В. Культура, освіта і спорт під час окупації / В. Гінда // Україна в Другій світовій війні: погляд з ХХІ століття. Історичні нариси. – Кн. 1. – К., 2010. – С. 697–717. 

6.      Грідіна І. М. Духовне життя населення України в роки Другої світової війни (1939–1945 pp.) : монографія / І. М. Грідіна. – Донецьк : ДонНу, 2010. – 419 с.: іл.

7.      Жосан О. Е. Шкільна навчальна література в Україні під час німецької окупації 1941–1944 років / О. Е. Жосан // Наукові записки Тернопілького НПУ ім. В. Гнатюка. Серія: Педагогіка. – 2013. – С. 9–14.

8.      Задорожна Л. Стан української освіти в період німецької окупації. 1941–1943 рр. / Л. Задорожна // Історія в школі. – 1999. – № 11–12. – С. 23–29.

9.      Кириченко В. Відмінні риси нової школи / В. Кириченко // Краматорська газета. – 1942. – № 99. – С. 3.

10.        Культура в роки війни: період окупації (Історія України, 11 клас) : навч.-метод. посіб. / уклад. О.Е.Жосан. – Кіровоград : КОІППО, 2015. – 100 с.

11.        Луцький О. Культурне життя в роки війни / О.Луцький // Історія України. –  1996. – С. 321–325.

12.        Мазур П. Маріуполь. Школа в роки окупації (1941–1943) / П. Мазур // Донеччина. – 1999. – 7 жовтня. – С. 2.

13.        Могилюк С. Педагогічні кадри генерального округу «Дніпропетровськ»: особливості роботи та ставлення до професійних обов’язків, їх кваліфікація та відбір / Світлана Могилюк // Наукові виклади. – 2011. – № 4. – С. 47-51.

14.        Петренко І.Д. Функціонування закладів освіти на Кіровоградщині в період нацистської окупації / І. Д. Петренко // Кіровоградщині – 75: Розробки уроків і позакласних заходів : [методичний посібник] / Укладачі: Ю.В.Міцай, Ю.С.Митрофаненко, С.М.Пляка, Н.С.Черткова. – Кіровоград : КОІППО ім. В. Сухомлинського, 2013. – С. 39-52.

15.        Потильчак О. Нацистська політика у сфері підготовки спеціалістів із середньою та вищою спеціальною освітою в Україні (1942–1944 рр.) / О. Потильчак // Архіви окупації 1941–1944. – К. : Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2006. – С. 782–790.

16.        Спудка І. Німецька окупаційна політика у соціокультурній сфері в рейхскомісаріаті «Україна» (1941 – 1944 рр.) : автореф. дис. ... кандидата історичних наук. – Запоріжжя, 2007. – 19 с.

17.        Стефанюк Г.В. Шкільництво в Західній Україні під час німецької окупації (1941—1944 рр.): дис. ... на здоб. наук. ступ. к-та історичних наук. – Івано-Франківськ, 2004. – 215 с.

18.        Титаренко Д. Стан освіти на Донеччині в 1941 – 1943 рр. за матеріалами окупаційної періодичної преси / Д. Титаренко // Схід. – 2000. – № 1. – С. 61–63.

19.        Dallin A. Odessa, 1941–1944. A Case Study of Soviet Territory under Foreign Rule. Iaєi; Oxford; Portland: The Center for Romanian Studies, 1998. – P. 142–146.

20.        Центральний державний архів вищих органів влади та управління України, м. Київ (ЦДАВО України), ф. 2, оп. 7, спр. 5585, 174 арк.

21.        ЦДАВО України, ф. 3206, оп. 5, спр. 4, 687 арк.

22.        Там само, спр. 5, 15 арк.

23.        Там само, ф. 3676, оп. 2, спр. 3, 19 арк.

24.        Там само, спр. 4, 134 арк.

25.        Державний архів Кіровоградської області, ф. П-5907, оп. 2-р, спр. 13855, 320 арк. 

Додатки

 Статут Новогеоргіївського товариства «Просвіта» 

Державний архів Кіровоградської обл.

Державний архів Харківської обл.

Тижневик спілки українських письменників, листопад 1942 р.

З матеріалів державного архіву Сумської обл.

Легальна періодична преса, 1941-1942

З матеріалів державного архіву Кіровоградської обл.

Афіша. Сумська обл., 1941

Афіша. Сумська обл., 1942

 

Афіша футбольного матчу. Станіславів, 1943

Карикатура з нелегальної газети, 1944

26.06.2015
Олександр Жосан
*
Поділитися

Додати комментар

Через сайт
Через Вконтакті
Через Фейсбук

Коментарі  

Автор: Олександр
Опубліковано 29.07.2015 в 07:00
Шановна L. Kvitenko! Дякую за увагу до моєї роботи. Ви праві, у роки війни культура розвивалася не лише на окупованій території і не лише на національних принципах. Щодо розвитку радянської української культури достатньо написано в підручниках і там виникає диспропорція: до 80% матеріалу параграфу присвячено радянській культурі в умовах евакуації. Тенденціям же розвитку культури в період окупації приділено надзвичайно мало уваги. З метою виправлення зазначеної диспропорції я змушений був написати цей посібник.
Автор: Віктор Іванович
Опубліковано 29.07.2015 в 03:46
Доброго дня! Прекрасна стаття! Вдало підібрані ілюстрації. "Побажаємо, щоб школа рішуче стала на шлях виховання гідних синів нашої дорогої вільної Батьківщини в дусі відданості справі національного відродження нашого многострадально го народу". Дуже актуально! Дякую!
Автор: L. Kvitenko
Опубліковано 28.07.2015 в 20:19
Уважаемый автор, скачала и прочитала Ваше пособие по культуре Украины в годы войны. У меня создалось впечатление какой то однобокости в изложении материала. получается, что в годы войны все поддерживали исключительно националистичес кую культуру, а советская украинская культура вообще не развивалась...
Автор: Валентина Петрівна
Опубліковано 28.07.2015 в 18:50
Доброго дня! Ви пишете: "Питанням використання навчального матеріалу розділу «Україна у другій світовій війні» щодо формування національної свідомості та ідентичності останніми роками приділяється недостатньо уваги. Нерідко в окремих підручниках і посібниках використовуютьс я замість термінів «український патріотизм», «національна ідея» терміни «патріотизм народу» і навіть «радянський патріотизм»". Скажу більше - в підручниках 2010 - 2013 років зміст розділів і параграфів, присвячених питанням голодомору, репресій, війни, повоєнних років та періоду з 2004 року суттєво відрізнявся від попередніх. Відчутним був вплив концепцій Табачника. Зараз ситуація змінюється. Нещодавно ми отримали новий параграф та методичні рекомендації від колективу під ред. Полянського. Ваші матеріали також дуже цікаві і корисні. Дякую. З повагою Валентина Петрівна, вчитель-методис т.
Автор: Oleksandr Zh
Опубліковано 20.07.2015 в 07:14
Дякую за увагу до моєї роботи. Те, про що Ви пишете стосовно сучасних підручників, і стало головною причиною розробки цього посібника. На жаль, далеко не всі вчителі сприймають цей матеріал схвально.
Автор: Петренко В.П.
Опубліковано 20.07.2015 в 07:19
В нашому районі також є такі люди. Це і не дивно, бо в нас ще дуже багато залишилося педагогів, вихованих на радянських підручниках та комуністичних штампах. Їм важко сприймати нові підходи до викладання історії.
Автор: В.Петренко
Опубліковано 28.06.2015 в 06:04
Ознайомився з Вашим черговим матеріалом з історії освіти України. Отримав задоволення. Вчора скачав з Вашого сайту посібник «Культура в роки війни». Буду вивчати. Його, до речі, на мою думку, можна успішно використовувати і на уроці як додатковий матеріал для учнів, оскільки в сучасному підручнику з історії України цій темі приділено всього 4 абзаци. З повагою Петренко В.П., вчитель вищої категорії.
Наверх
Точка зору Аналітика Блоги Форум
Kenmore White 17" Microwave Kenmore 17" Microwave
Rated 4.5/5 based on 1267 customer reviews