Укр Рус

Дата: 20.08.2018

Голосування

У старшій школі слід відмовитись від традиційної класно-урочної системи з тим, щоб в учнів з’явилась реальна можливість рухатись за індивідуальною освітньою траєкторією

Строительная доска объявлений на сайте fortstroi.com.ua
Как заработать на недвижимости, подробнее на сайте comintour.net
Придомовая территория, норматив здесь http://stroidom-shop.ru/pravila/pridomovaya-territoriya.html

Підписка на новини

Нові матеріали

Автор:
Олександр Жосан
Опубліковано
03.05.2015

ІЗ ГАЗЕТИ «УКРАЇНСЬКЕ СЛОВО» (1941)

ІЗ ГАЗЕТИ «УКРАЇНСЬКЕ СЛОВО» (1941)

03.05.2015
Олександр Жосан

Автор:
Олександр Жосан
Опубліковано
03.05.2015

З 1923 року в Україні здійснювалася політика коренізації, яка була спрямована на підготовку та просування кадрів корінної національності, врахування національного чинника в процесі формування державного апарату, створення навчальних закладів, установ культури, видання газет, журналів і книг мовами корінних національностей. Коренізацію було спричинено бажанням комуністів отримати підтримку місцевого населення з метою зміцнення своєї соціальної бази та переорієнтації національного відродження в необхідному для них напрямку. 

З 1923 року в Україні здійснювалася політика коренізації, яка була спрямована на підготовку та просування кадрів корінної національності, врахування національного чинника в процесі формування державного апарату, створення навчальних закладів, установ культури, видання газет, журналів і книг мовами корінних національностей. Коренізацію було спричинено бажанням комуністів отримати підтримку місцевого населення з метою зміцнення своєї соціальної бази та переорієнтації національного відродження в необхідному для них напрямку. 

03.05.2015
Олександр Жосан

ВСТУП

У большевицькій пресі часто можна зустріти твердження, що в СССР, під керівництвом комуністичної партії і совєтської влади, наука, стоячи на засадах марксо-ленінської теорії, досягла високого розвитку, що вона своїми досягненнями далеко перевищує науку “гнилого” Заходу. Факти свідчать про щось зовсім протилежне. Коли можна говорити про якісь успіхи в СССР в галузі науки, то це стосується виключно  наук природничих і фізико-математичних. Щодо наук гуманітарних, то, за винятком археології, вони за большевицького панування не тільки не пішли вперед, а навпаки — перебувають у стані великого регресу. Це стосується, між іншим, і  педагогіки.

ВСТУП

У большевицькій пресі часто можна зустріти твердження, що в СССР, під керівництвом комуністичної партії і совєтської влади, наука, стоячи на засадах марксо-ленінської теорії, досягла високого розвитку, що вона своїми досягненнями далеко перевищує науку “гнилого” Заходу. Факти свідчать про щось зовсім протилежне. Коли можна говорити про якісь успіхи в СССР в галузі науки, то це стосується виключно  наук природничих і фізико-математичних. Щодо наук гуманітарних, то, за винятком археології, вони за большевицького панування не тільки не пішли вперед, а навпаки — перебувають у стані великого регресу. Це стосується, між іншим, і  педагогіки.

15.04.2015
Григорій Ващенко

Автор:
Григорій Ващенко
Опубліковано
15.04.2015

Проблема свободи людини є одною з найважливіших світоглядових проблем. Від того, як во­на розв'язується, залежать погляди та практична діяльність окремої людини і цілих народів у галузі релігії, виховання молоді, політики і т. п.

Проблема свободи людини є одною з найважливіших світоглядових проблем. Від того, як во­на розв'язується, залежать погляди та практична діяльність окремої людини і цілих народів у галузі релігії, виховання молоді, політики і т. п.

15.04.2015
Григорій Ващенко

Автор:
Григорій Ващенко
Опубліковано
28.02.2015

ВСТУП

Події міжнародньої політики розвиваються так, що ми можемо сподіватися розпаду протиприродньої большевицької держави, яка принесла стільки нещастя мільйонам населення СССР і загрожує катастрофою всьому людству. Коли саме розпадеться СССР, сказати важко, а що він розпадеться і то в порівняно скорому часі, в цьому не може бути сумніву. Про це свідчить велика економічна криза в СССР, внутрішні суперечності й боротьба всередині комуністичної партії, а особливо — політичні повстання на теренах СССР і навіть у концентраційних таборах. 

ВСТУП

Події міжнародньої політики розвиваються так, що ми можемо сподіватися розпаду протиприродньої большевицької держави, яка принесла стільки нещастя мільйонам населення СССР і загрожує катастрофою всьому людству. Коли саме розпадеться СССР, сказати важко, а що він розпадеться і то в порівняно скорому часі, в цьому не може бути сумніву. Про це свідчить велика економічна криза в СССР, внутрішні суперечності й боротьба всередині комуністичної партії, а особливо — політичні повстання на теренах СССР і навіть у концентраційних таборах. 

28.02.2015
Григорій Ващенко

Автор:
Василий Васильевич Розанов
Опубліковано
09.02.2015

Каждое время имеет, в сущности, ту школу, которую оно заслуживает. Идеи в устроении ее так точно отвечают главному в нас, что каковы мы - так учим и воспитываем детей. Школа – это, скорее всего, симптом, показатель нашего внутреннего «я». Это – пульс, который бьется тревожно, и мы ясно его нащупываем, когда болезнь схоронена еще глубоко внутри организма… Школа есть не только симптом наиболее ясный, но проявляющийся в органе, который наиболее ярко чувствует, сильнее всего болит; и вот почему не только исцелить ее мы призваны, но, быть может, и сами исцелеть через нее.

Каждое время имеет, в сущности, ту школу, которую оно заслуживает. Идеи в устроении ее так точно отвечают главному в нас, что каковы мы - так учим и воспитываем детей. Школа – это, скорее всего, симптом, показатель нашего внутреннего «я». Это – пульс, который бьется тревожно, и мы ясно его нащупываем, когда болезнь схоронена еще глубоко внутри организма… Школа есть не только симптом наиболее ясный, но проявляющийся в органе, который наиболее ярко чувствует, сильнее всего болит; и вот почему не только исцелить ее мы призваны, но, быть может, и сами исцелеть через нее.

09.02.2015
Василий Васильевич Розанов

Автор:
Ольгерд-Іполит Бочковський
Опубліковано
28.01.2015

І.

Самоозначення народів, тобто перетворення етнографічної маси у свідому модерну націю, є дуже складним громадотворчим процесом. Звичайно, у ньому звертають увагу, перш за все, на політичний бік народотворення. А в тім, політична фаза, тобто самоозначення народу в напрямі державної самостійності, це вже останній завершальний етап постання модерної нації. Першою й надзвичайно важливою добою цього процесу є культурне самоозначення народу, що здійснюється шляхом масового поширення рідної освіти серед народних верств; наступною, також вирішальною фазою, є господарське самоозначення народу, без чого політичне його визволення було б завішеним у повітрі, мовляв, без певного й тривкого ґрунту під ногами.

 

 

 

Наступні сторінки цього нарису мають на увазі саме культурне самоозначення народу; інакше кажучи, роль й значення рідної освіти, як народотворчого чинника. З цього боку дуже повчальним є досвід різних раніше поневолених народів, котрим пощастило під час недавніх подій скинути ярмо чужого панування та здобути державну самостійність. Цікаво, що лише ті з поневолених народів зуміли втримати свою самостійність, котрі перед [Першою] світовою війною й революцією культурно вже самоозначилися, з господарського боку збудували міцні підвалини для своєї політичної незалежності. Отже, передусім фіни та чехи, естонці та латвійці, ірландці; відтак баски, литовці, зглядно – фламандці, котрі дуже успішно борються за своє політичне самоозначення.

Особливість і своєрідність модерної нації передусім проявляється в її власній культурі. Через культуру народ здобуває свою особовість та стає діяльним і творчим членом людства. Культура поширюється шляхом освіти. Так освіта стає в новітній добі дуже впливовим чинником національного самоозначення. Розуміється, що ця освіта має розвиватися в національному вигляді. Передусім у рідній мові. Це є чинником новочасної педагогіки. Під цим оглядом велике значення мали писання славетного чеського мислителя – А. Коменського[1], що триста років тому (на вигнанні у чужині після занепаду чеської державної самостійності в XVII ст.) переконливо відстоював право рідної мови як головного знаряддя національної освіти. Він непохитно вірив у непереможну силу освіти й тому навчав, що «освіченому народові підлягають усі джерела світу» та що навіть «надра землі не можуть затаїти перед ними своїх покладів».

Ці думки А. Коменського знайшли живий відгомін у Чехії на початку XIX ст. у добу національного пробудження та відродження чеського народу. Перші чеські «будителі» були свідомими культурниками, спрямовуючи свою національну працю в бік поширення рідної освіти серед приспаних мас свого народу.

К. Гавлічек-Боровський[2] – каменяр національного визволення чеського народу – мав на думці закладення «Об’єднання ім. A. Кoменського», завданням якого було б розповсюдження шляхом освіти національної свідомості серед усіх прошарків чеського народу. Славетний чеський історик Ф. Палацький[3] заснував цілу низку установ і товариств національно-освітнього призначення, як наприклад «Чеську матную» та «Промислове об’єднання», або чеський «Національний музей», що видавав свій щомісячник. Коли А. Коменський в добі панування латинської мови, як світової й літературної в той час, почав писати свої наукові статті рідною мовою, щоб, мовляв, «чеський  народ не плазував позаду іншими народами, але прямував перед ними свідомо шляхом уселюдського поступу…”, то Ф. Палацький у своїй «Історії чеського народу» поставив своїм завданням подати «справжній малюнок його минувшини, в якому немов у дзеркалі він упізнав би самого себе й пригадав собі усе, чого потребує…» Дійсно, цей твір багато спричинився до національного усвідомлення чеського народу, приспаного двохсотліттям тяжкої неволі.

К. Гавлічек навчав, що «внутрішня сила народу полягає в його освіченості, потужності, працьовитості, моральності й певності…». Він був непримиримим ворогом тодішньої романтичної революційності, що справу визволення народу нерозлучно пов’язувала виключно з барикадами та терористичним радикалізмом. Натомість К. Гавлічек, як всі чільні тодішні чеські «будителі» – в основу національного самоозначення клали масову освіту. Гаслом цієї доби чеського національно-визвольного руху було: «Шляхом освіти до волі!».

Зокрема, як ми вже чули, Ф. Палацький був у цьому питанні послідовним і переконаним просвітником. На його думку, «сутність чеського життя має полягати у весняному захопленні ідеєю моральної поведінки та вищої освіти». У своєму заповіті він на порозі смерті нагадує своїм землякам, що найголовнішою справою є, щоб чехи «здобували освіту й поводилися у згоді з освіченим розумом». З цієї метою він склав між іншим програму першої чеської Енциклопедії, що почала виходити в 1860 р. під гаслом: «У праці та знаннях наше спасіння».

Весь розвиток чеського національного руху перед [Першою]світовою війною йшов у цьому напрямку. Чехи були майстрами в організації культурно-просвітніх установ і товариств найрізноманітніших типів. Весь чеський народ був вкритий густою мережею всіляких “Besed”, “Jednot”, “Spolku”, “Svazů”, “Ŭstředí”, “Družster” і т.д., цебто «Громад», «Об’єднань», «Товариств», «Союзів», «Централей», «Спілок» тощо. А кожна з цих організаційних форм, навіть коли це були установи спеціального призначення, отже господарські, професійні, спортивні чи щось подібне, завжди й передовсім мали на увазі розповсюдження національної освіти, зокрема по селах або в прикордонній смузі, де існувала небезпека насування германізації.

Що відтак характеризує оці чеські національно-освітні змагання, це їхній свідомий та програмовий культурний демократизм. Наприкінці [Першої]світової війни вони видали свою знамениту «Народну читанку». Це справді національно-визвольна енциклопедія, складена на порозі національного визволення, але ще в сутінку віденської цензури, яка лютим оком дивилася на «лояльно-зрадницьку» Прагу. У цій «Національній читанці», яка коротко й стисло трактує всі питання чеського національного життя (це досить грубий фоліант, що складається з 571 сторінок великого формату та зміст якого складається із 140 статей), знаходимо наприкінці дуже цікаву розвідку покійного чеського педагога й філософа, професора Ф. Дртіни[4] на тему про «Національну освіту». У ній автор підкреслює саме потребу культурного демократизму як одного з головних чинників національно-визвольного розвитку та поступу. «Справжня сутність внутрішньої політики, – каже він, – що забезпечує нації самостійність й самоуправу, є культурна політика, котра в чеському народі означає спільне змагання усіх наших політичних партій і станів для того аби скрізь, де існує чеський народ, люди були здорові, фізично сильні, господарськи самодостатні, духовно й культурно добре освічені, котрі б всією своєю душею тяглися до гарної батьківщини, своїми думками та працею намагаючись піднести її красу». Як слід розуміти національну освіту, автор з’ясовує далі так: освіта в цьому розумінні «означає, звичайно, виплекання фізичних і духовних здатностей людини, щоб вона могла бути активним діячем у господарському, суспільному, культурному житті свого народу й своєї доби. Справжня освіта має на увазі голову людей й руки: освічує розум, ушляхетнює життя й підсилює волю, а в праці знаходить сенс свого буття…»

Демократизація освіти сприяє поширенню відчуття суспільних взаємин між усіма верствами, з яких складається народ. Таким чином, вона є головною передумовою національної соборності в найістотнішому її розумінні. Це значить, що «справжня демократична освіта мусить усунути різницю між нижчими і вищими класами; різницю між інтелігенцією й народом. Освіту слід розповсюджувати серед як найширших прошарків…», бо «тільки народ, усі поодинокі члени якого освічені, може виконувати своє призначення та придбати почесне місце у славетному Пантеоні людства» (Ф. Дртіна).

Так загально уявляється справа національного самоозначення з культурного боку. Але після [Першої] світової війни, сьогодні, коли сучасний реакційний націоналізм відкидає (зглядно калічить) етичні й культурні цінності громадського життя, згадана ідеологія могла б видаватися нереальною, а в кожнім разі – вже застарілою. Тому слід перевірити її на історичному досвіді, щоб побачити й переконатися чи виправдала вона себе чи ні?

ІІ.

Значення культури як національного чинника найкраще зрозуміли скандинавські народи. У Данії, Норвегії, Швеції та Фінляндії освіта справді була здемократизована та спопуляризована. Скандинавія витворила свій новий тип масового поширення освіти на послугах духовного піднесення нації. Маю на увазі т.зв. «селянський університет», що в середині минулого століття постав у Данії. Каменярем цього просвітнього руху був данський реформатор – Ґрундтвіґ[5], що хотів цим шляхом виховати селянські маси в дусі свого національно-патріотичного світогляду.

Цей світогляд був традиційно-скандинавським. Скрізь – в релігії, історії, письменстві, побуті й звичаях – Ґрундтвіґ підкреслював живу скандинавську традицію. Від так його світогляд був оптимістичний. У ньому бриніла віра в життя й у кращу майбутність данського народу. Після поразки Данії в 1864 р. у війні з Прусією та втрати Шлезвігу, це ґрундтвіґіанство – стало животворчою силою, що врятувало Данію перед духовним занепадом і сприяло національному відродженню данського народу. «Селянський університет», який практично поширював світогляд Ґрундтвіґа, найбільше спричинився до цього. Селянська молодь, вишколена в ньому, стала будівничим Молодої Данії. Ця школа, де молодь знайомилася з історією і краєзнавством Данії, виховувалася в дусі нового християнства, живого й творчого, просякненого соціальними змаганнями, в якій раз-у-раз лунала бадьора рідна пісня, звертала велику увагу також на практичний вишкіл слухачів. Тут плекана була модерна агрономія, зокрема творилися нові вищі форми селянського спілчанства, завдяки чому Данія незабаром стала на чолі надбань і досягнень у ділянці сільської кооперації. Поруч і в наслідок просвітнього поступу Данії зростав також добробут її населення, підносився безупинно рівень господарського її життя.

З Данії «селянські університети» під впливом Б. Б’єрнсона[6] поширилися в Норвегії, де стали дуже впливовим чинником у боротьбі цього краю за його національне самоозначення. Носієм національно-самостійницького руху тут було селянство, зорганізоване заслугою Б. Б’єрнсона в радикально-селянську партію. Також у Швеції – ці селянські «високі школи» багато сприяли демократизації та модернізації цієї держави, традиційно дуже аристократичної. Національне відродження Фінляндії найбільше завдячує своїм успіхом цим «селянським університетам».

Але вплив їх географічно не обмежувався тільки скандинавськими країнами. Він поширювався на схід до Латвії та Естонії, що своїм національним вишкілом у великій мірі завдячують їм. Також чеське селянство модернізувалося, виховуючись у дусі освітніх і господарських прямувань данських сільських «високих шкіл», куди воно їздило на науку та за порадою. Цікаво, що в цих країнах на передодні [Першої] світової війни процес національного самоозначення досяг своєї верхньої межі. У 1918 р. деякі з них державно усамостійнилися (Чехословаччина, Латвія, Естонія, Фінляндія). Інші (Данія, Швеція, Норвегія) – остаточно здемократизувалися. Заслуговує на увагу те, що саме ці країни проявили значний опір політичним й особливо господарським недугам післявоєнної доби. Зокрема у Данії, Норвегії, Швеції та Чехословаччині демократія залишалася непохитною всупереч більшовицьким замахам зліва й фашистським справа. Освічені широкі маси не потрапили тут на вудочку політичної демагогії цих руїнницьких ідеологій. Але, що ще цікавіше, Данія, Швеція й Норвегія, де селянська освіта має стару традицію, де маси заздалегідь були вишколені до господарської самодіяльності, де соціалізм перебрав державне управління в свої руки, – першими подужали лихоліття світової кризи, успішно ліквідовують безробіття, оживили свої виробничі потужності, забезпечили високий життєвий рівень свого населення. На мапі сучасної Європи, густо вкритою чорною краскою політичної реакції, Скандинавія – це ясний острів тріумфу живої демократії, творчого соціалізму й правдивої людяності.

ІІІ.

Також успіх чеського визвольного руху головно обумовлений був попереднім культурним самоозначенням цього народу. Чехи можуть бути класичним прикладом і зразком того, що національна освіта прокладає шлях до національної свідомості. Коли вибухнула [Перша] світова війна, чеський робітник і селянин відразу ж зайняли виразне протиавстрійське становище. Масарик[7] згадує у своїй “Світовій революції”, що страта австрійською юстицією перших чеських вояків, що виявили непослух до Відня, морально примусив його стати на шлях революційного поборення габсбургської монархії. Я пригадую, як у 1917 р., коли лютувала протичеська акція австрійської поліції, мене дивувала національна свідомість чеських селян, що, не приховуючись, виявляли свої симпатії до закордонної акції професора Т. Масарика, солідаризувалися з нею й були непохитно переконані в розгромі центральних держав. Вже 17 жовтня 1918 р. чеське робітництво проголосило державну незалежність Чехії. Його саботаж Відня, зокрема на залізниці, спаралізував господарське життя Австрії й був прологом до великого акту 28 жовтня 1918 р., коли повстала формально Чехословацька Республіка. Що це проголошення пройшло дійсно без крові та заколоту, заслугу в цьому має знову ж масова свідомість чеського люду, завдяки якій легко можна було опанувати весь адміністративний апарат молодої чехословацької держави. Також успішна подальша її розбудова, вміння оминути всі підводні скелі розбурханого післявоєнного життя, повільне, але невпинне її скріплювання та внутрішнє зрівноваження, все це в першу чергу є наслідком просвітнього рівня чеського загалу. Масове поширення чеської преси, величезні її наклади (десятки й навіть сотки тисяч) – цього доказ.

ІІІ.

У зв’язку з темою, що тут порушена, надзвичайно цікавим і повчаючим є приклад каталанської просвітньої практики. Без перебільшення можна сказати, що визвольна боротьба каталонців була побудована головно на культурному та господарському самоозначенню цього народу. Абсолютизм і централізм монархічної Іспанії виключав можливість ширшої політичної акції. Практичні каталонці вміло використали прогалини іспанської конституції, щоб легалізувати громадську працю в напрямі внутрішньої розбудови своєї нації, тобто – на просвітньому, в першу чергу, її напрямку. В 1912 р. вони перевели крайове об’єднання всієї Каталонії, т.зв. “mаncomunitat”[8], яке користувалося правом самоуправи у справах просвітніх, суспільного опікування й здоров’я, крайових фінансів і господарських справ (спілчанство, будівля шляхів, громадських будинків тощо).

Головна увага була звернена згаданим муніципальним об’єднанням на організацію масової освіти серед каталанського загалу. Дві мети при цьому малися на увазі: національне усвідомлення каталонського народу, що від початку XVIII ст. опинився у безпросвітному поневоленні з боку мадридської влади, та практичний його вишкіл у всіх галузях громадської самодіяльності. Вже від 1907 р. існував у Барселоні – «Інститут каталанських дослідів», що фактично був національною Академією систематичного каталанознавства та склав докладний план націотехнічної й господарської освіти всіх ступенів, а передовсім популярного типу, призначеного для вишколу каталанського селянства і робітництва, культурно дуже занедбаного в наслідок довголітньої політичної неволі. Каталонці були ініціаторами своєрідної «трудової школи» на поступах самоозначення нації. Це т.зв. їх «Елементарна школа праці», що мала своєю метою «уможливлення для робітника того або іншого спеціального фаху кращий технічний вишкіл, а поруч із тим і придбання також загальнонаукових знань». В 1913 р. постала перша школа цього типу. Вона мала зразу ж – 286 слухачів. За десять років на передодні диктатури Прімо де-Рівери[9], що в першу чергу була спрямована проти цих національно визвольних прямувань Каталонії, число їх слухачів зросло до 1300. Слід пам’ятати, що каталонці – це кількісно невеликий народ, котрий всього нараховує 4 ½ млн. душ і що діяльність “mаncomunitat” була поширена тільки на т.зв. історичну Каталонію, тобто – чотири провінції навкруги Барселони, де живе 2 ½ млн. каталонського населення.

Крім цієї загальної «Елементарної школи праці» заходами каталанської самоуправи була заснована ціла низка фахових шкіл суто практичного характеру, як наприклад – хімічна, електротехнічна, керамічна, мистецького ремісництва, гончарства, сільського господарства, текстильної промисловості, чинбарства тощо. Таким чином, молода Каталонія на порозі свого виступу за політичне усамостійнення, вишколювала кадри своїх робітників у всіх ділянках національного життя. Але вона не забувала також і про виховання власного адміністративного апарату, потрібного для ведення своєї держави. З цією метою й був закладений наприклад «Інститут для вишколу урядовців та службовців», фахового ознайомлених з державною, крайовою, громадською й приватною адміністрацією. Відтак – існував спеціальний Інститут, де виховувалися керівники промислових установ і підприємств; школа – бібліотекарів, комівояжерів і т.д. Не занедбувалася теж жіноча освіта, як про це свідчить зразкова професійна школа жіночих фахів.

А над цією широкою мережею спеціальних і загально-практичного призначення шкіл панував знаменитий барселонський «Університет праці» (т.зв. «Промисловий університет»), що впродовж 1914– 924 рр. виховав сотні каталонських селян і робітників, даючи їм основи високої фахової освіти, послідовно узгляднюючи та підкреслюючи в ній вимоги національного характеру.

Так крок за кроком проводилася внутрішня розбудова й скріплення каталанської нації. Диктатура, що найбільш дошкульно вдарила саме Каталонію, не змогла вже зруйнувати великі надбання цієї програмової та систематичної праці. Завдяки їй, каталонці також політично були найкраще усвідомлені та зорганізовані. Вони підготували весняну революцію 1931 року. Барселона – була головним осередком запіренейського республіканізму. Звідти вийшов план перебудови нової Іспанії у вільну спілку іберійських народів і країн. Каталонія перша здобула автономний статус. Мадридська реакція й централізм люто ненавиділи це вогнище політичного поступу в Іспанії. Староіспанська реакція кров’ю залила й задушила національну революцію, що восени 1934 р. вибухла в Барселоні, з метою повного державного усамостійнення Каталонії. Цей тріумф мадридської реакції лише тимчасовий, незабаром він мине. Каталонія знову здобуде свою волю й національну самоуправу. Завдячуватиме вона головно своїй плановій і програмовій просвітній праці, що підготувала культурне самоозначення каталанського населення.

IV.

Можна б було навести безліч ще різних інших прикладів на ствердження тези про значення масової освіти як дуже впливового націо-визвольного чинника. Обмежуся тут ще одною цікавою ілюстрацією.

В історії визвольної боротьби ірландського народу звичайно й передусім звертається увага на політичний її бік. Ірландія вважається майже класичною країною революційно-терористичної тактики. А проте Ірландія – щодо мови масово винародовлена й англізована, національно врятувалася та воскресла завдяки систематичній просвітницькій роботі, до якої згодом приєдналася планова праця над господарським її самоозначенням. Отже, в середині минулого століття молоді ірландські патріоти зрозуміли, що без відновлення знання рідної мови ірландці незабаром загинуть як окрема нація. Ватажок молодої Ірландії – Т. Девіс[10] настирливо переконував своїх земляків, головно ж винародовлену майже зовсім ірландську інтелігенцію, що «народ без своєї мови це лише половина нації. Нація мусить втримати свою мову більше, ніж територію – це найпевніший бар’єр й важливіший кордон за ліси й річки… Втратити рідну мову й вивчити чужу це щось гірше, ніж бути завойованим; бо це закувати свою душу в кайдани».

Щойно наприкінці XIX ст. ці ірландські змагання були короновані успіхом. В 1893 р. повстала знаменита «Ґаельська Ліга»[11], яка найбільше спричинилася до національного відродження Ірландії шляхом відновлення й оживлення старобулої її гаельської мови. Коли вона починала свою працю було тільки – 64 000 ірландців, що ще не забули своєї рідної мови, цебто заледве 1/7 всього її населення. Але швидко філії «Ґаельської Ліги», вкрили майже цілій Смарагдовий Острів: 400 їх було в краю, 25 – за кордоном, головно за океаном – в Америці. Наприкінці [Першої] світової війни згадана Ліга утримувала власними коштами 1785 початкових шкіл, які відвідували 125 000 дітей. Крім цього, її заходами було засновано 16 середніх ірландських шкіл. Знання рідної мови, а поруч з тим і національна свідомість швидко поширювалися серед ірландського загалу. Говорити по-гаельськи було доказом доброго виховання і тону так само як давніше – ознакою мужицького походження та культурної меншовартості. Врешті гаельська мова здобула поступово й новий національний університет Ірландії. І вона стала мовою крайовою й державною, ступнево й скрізь усуваючи англійську мову чужого панування та наїзду. Своє національне воскресіння нова Ірландія завдячує, отже, передовсім невпинній праці «Ґаельської Ліги», значіння й роль якої в ірландському національному русі добре оцінює цей вступ з одної програмової її відозви.

«Ірландська (тобто гаельська) мова це найяскравіша ознака нашої національності й найвпливовіший засіб пробудження та заховання справжнього національного почування. Це могутній двигун також у господарському відродженню сучасної доби. Вивчення мови розвиває почування зовсім ірландські, що впливають на самодіяльність членів цієї ліги, навіть у найзвичайніших справах. Члени ліги підтримують ірландські вироби… Гаельська Ліга плекає в ірландському народові дух ініціативи та віри в себе. Вона зосереджує його думки та його енергію навколо рідного краю та національних інтересів». Як бачимо, своїм національним визволенням ірландський народ у великій мірі завдячує «Гаельській Лізі», що поклала багато праці для його культурного самоозначення просвітнім шляхом.

V.

Немає потреби наводити інші приклади для підтвердження, що рідна освіта є однією з найголовніших передумов національного самоозначення кожного народу, а зокрема – поневоленого. Красномовно й переконливо про це свідчить уся історія сучасного національного ренесансу. Також кольорове людство, переживаючи час свого національного відродження, йде цим шляхом культурного самоозначення. Молода Туреччина під енергійним проводом Ататюрка[12] швидко надолужує своє страшенне занедбання й відсталість на культурному рівні, поширюючи масово рідну освіту серед турецького селянства. Новий Іран (Персія), – маючи на чолі освіченого володаря Різа-хана[13], за останні 15 років найбільше придбала саме на полі культурних змагань, ідучи за прикладом Європи, але водночас плекаючи свою національну відрубність. Американські мурини, відчуваючи на собі безоглядний расовий бойкот з боку білих сусідів, всі свої зусилля спрямовували в бік просвіти, досягнувши у цій ділянці справді подиву гідних наслідків: впродовж двох поколінь вони власними силами й коштами з безпросвітної темряви піднялися на просвітній рівень загальної освіти й під цим оглядом перевищують навіть деякі старі європейські народи.

Одним словом, рідна освіта – це наріжний камінь національного самоозначення й певний шлях до національного визволення.

Прага 15.ІІ.1936 р.

Коментарі

1. Ян Амос Коменський (1592–1670) – чеський мислитель, педагог, письменник.

2. Карел Гавлічек-Боровський (1821–1856) – чеський поет і публіцист, громадсько-політичний діяч; один із фундаторів чеської журналістики, сатири та літературної критики

3.Франтішек Палацький (1798–1876) – чеський історик, філософ, діяч культури та чеського національного руху XIX ст. Автор численних досліджень з історії Чехії. Один із творців концепції австрославізму, учасник революції 1848–1849 років.

4. Франтішек Дртіна (1861–1925) – чеський філософ, професор Карлового університету, політик (співпрацював з Т. Масариком), засновник скаутського руху у Чехії.

5. Ніколай Фредерік Северін Ґрундтвіґ (найчастіше вживана форма N. F. S. Grundtvig, 1783–1872) – данський викладач, письменник, поет, філософ, історик, пастор та політик. Найвпливовіша людина у данській історії. Його філософія дала поштовх до розвитку нової форми націоналізму Данії у другій половині XIX ст. Творець концепції народної вищої школи.

6. Мартініус Бйорнсон (Бйорнстьєрне) Б’єрнсон (1832–1910) – норвезький письменник, лауреат Нобелівської премії в галузі літератури (1903 р.), автор тексту норвезького національного гімну. Перші драми пов’язані з боротьбою за національну незалежність Норвегії. У своїх публіцистичних творах обстоював права української культури на її вільний розвиток. Слова з поезії Бйорнсона “Я вибираю березіль!” були використані видатним реформатором українського театру Лесем Курбасом для назви Мистецького об’єднання "Березіль".

7. Томаш Ґаріґ Масарик (1850–1937) – чеський учений-філософ, політичний і державний діяч, перший президент Чехо-Словаччини (1918–1935).

8. Mancomunitat de Catalunya (англ.Commonwealth of Catalonia/ укр. Каталонська співдружність) – самоврядна адміністративна інституція, що протягом 1914–1925 рр. об’єднувала 4 каталонські провінції: Барселону, Жірону, Таррагону та Льєйду. Перший президент Анрік Прат де ла Ріба (1870–1917). Каталонська співдружність не мала великих політичних повноважень.

9. Мігел Прімо де Рівера (1870–1930) – іспанський державний діяч, генерал, диктатор Іспанії протягом 1923–1930 рр.

10. Томас Озборн Девіс (1814–1845) – ірландський письменник, лідер руху «Молода Ірландія». Творець культури модерного ірландського націоналізму.

11. Conradh na Gaeilge ( англ. Gaelic League/ укр. Ґаельська Ліга) – недержавна організація, що ставила собі за мету сприяти розвитку ірландської мови в Ірландії та інших країнах. Створена у Дубліні 1893 р. Дугласом Гайдом.

12. Мустафа Кемаль Ататюрк (1881–1938) – видатний турецький державний і політичний діяч, генерал, перший президент Туреччини (1923–1938).

13. Реза Пахлаві (1878–1944) – перський державний і політичний діяч, 34-й шаханшах Ірану (1925–1941).

 

Ольгерд-Іполит Бочковський (1885–1939) – чесько-український науковець, один із провідних європейських фахівців з теорії нації та національних відносин, український громадсько-політичний діяч, журналіст, публіцист.

 

Стаття «Самоозначення народів й освіта» була підготовлена ним у рамках лекційного туру Канадою (літо 1936 р.). Публікується вперше. Оригінал нарису зберігається у фонді Наукового товариства ім. Т. Шевченка Центрального державного історичного архіву України у м. Львові. Текст праці подається без збереження граматики автора.

 

 

 

І.

Самоозначення народів, тобто перетворення етнографічної маси у свідому модерну націю, є дуже складним громадотворчим процесом. Звичайно, у ньому звертають увагу, перш за все, на політичний бік народотворення. А в тім, політична фаза, тобто самоозначення народу в напрямі державної самостійності, це вже останній завершальний етап постання модерної нації. Першою й надзвичайно важливою добою цього процесу є культурне самоозначення народу, що здійснюється шляхом масового поширення рідної освіти серед народних верств; наступною, також вирішальною фазою, є господарське самоозначення народу, без чого політичне його визволення було б завішеним у повітрі, мовляв, без певного й тривкого ґрунту під ногами.

28.01.2015
Ольгерд-Іполит Бочковський

Автор:
Асоціації ректорів педагогічних університетів Європи
Опубліковано
16.01.2015

Автор:
Верховный Совет Союза Советских Социалистических Республик
Опубліковано
24.12.2014

Верховный Совет Союза Советских Социалистических Республик отмечает, что внесенный Центральным Комитетом Коммунистической партии Советского Союза и Советом Министров СССР на рассмотрение Верховного Совета СССР вопрос об укреплении связи школы с жизнью и о дальнейшем развитии системы народного образования в стране имеет исключительно важное значение для успешного решения задач коммунистического строительства.

Верховный Совет Союза Советских Социалистических Республик отмечает, что внесенный Центральным Комитетом Коммунистической партии Советского Союза и Советом Министров СССР на рассмотрение Верховного Совета СССР вопрос об укреплении связи школы с жизнью и о дальнейшем развитии системы народного образования в стране имеет исключительно важное значение для успешного решения задач коммунистического строительства.

24.12.2014
Верховный Совет Союза Советских Социалистических Республик
Наверх
Точка зору Аналітика Блоги Форум
Kenmore White 17" Microwave Kenmore 17" Microwave
Rated 4.5/5 based on 1267 customer reviews