Укр Рус

Дата: 28.03.2024

Підписка на новини

Канадська шкільна освіта і українська перспектива.

Автор:
Олена Гарцула
Опубліковано
13.04.2015

Портал «Освітня політика» продовжує рубрику «Діалоги». Цього разу ведемо розмову на тему «Канадська шкільна освіта і українська перспектива» із спеціальний радником з української мови і культури Міністерства освіти провінції Альберта Оленою Гарцулою.

Віктор Громовий:Для початку розмови на тему «Канадська шкільна освіта і українська перспектива» прошу  назвати ключову фразу, яка б характеризувала сучасну канадську освіту?

Олена Гарцула: Насамперед, Вікторе,  дякую за можливість висловити своє особисте ставлення, враження, спостереження та порівняння. Воно може не співпадати із баченням відділу міжнародної освіти Міністерства освіти провінції Альберта, де я працюю зараз як спеціальний мовний радник.

Серед освітян провінції Альберта, де я працюю,  як мантра звучать «Три Е»  слова візії «Освіченої Альберти 2030»: EngagedthinkersandEthicalcitizenswithanEntrepreneurialspirit (Активні мислителі та етичні громадяни із підприємницьким духом). З огляду на таке бачення ролі сучасної освіти зараз в Альберті відбувається перекроювання програми навчання. Перш за все мова йде про міжпредметні компетентності освіти, яка надихає (взаємопов’язаний комплекс ставлень, навичок та знань, що запроваджуються у практичний контекст успішного навчання та життя загалом).

Віктор Громовий: Звучить дуже оптимістично. Чи побачила ти школу своєї мрії в Канаді?

Олена Гарцула: Коли я була маленькою, моїм улюбленим фільмом був " Ох, уж эта Настя! (1971)" в якому розповідається  про  дівчинку, котра усупереч вчительці не припиняла мріяти. https://www.youtube.com/watch?v=MtCczFg3B1g  Я теж була велика фантазерка і терпіння до мене мали хіба що мої батьки.

Настя написала в своєму творі про школу, що вона б хотіла мати в класі гойдалку. Мабуть, гойдалка мені б швидко набридла...

А школа моєї мрії це перш за все справедлива школа. Вперше із несправедливістю я зіткнулась ще тоді,  коли вчилася у початковій школі. Переконана, що не одна я мала несправедливу вчительку у початковій школі. У Канаді ситуації, за яких можлива несправедливість з боку вчителів, зведені до мінімуму. А гойдалок в класах  тут теж немає...

Віктор Громовий:«Добра половина учнів ненавидить нашу школу... Уявляєте, як до неї ставиться зла половина?», - це з нашого учнівського фольклору. На мій погляд, головною проблемою нашої української школи є те, що її відверто ненавидять абсолютна більшість учнів. Ми страшенно далекі до омріяної Василем Сухомлинським «школи радості»…  А як, там, за океаном, із співвідношенням «люблю – ненавиджу» школу? 

Олена Гарцула: За відповіддю я звернулася до свого сина. Я запитала його, в яку школу він би ходив із задоволенням. Він сказав, що тут (у місті Едмонтоні) він ходить в школу із задоволенням, тому що він сам собі вибрав предмети для навчання, і з огляду на це, він сам відповідає за свою успішність.
Моєму синові дуже подобається старша школа, тому що нема приниження і тиску від вчителів, і вчителі не гноблять учнів.  Що вивчив - то і твоє. Відповідальність падає на учня. Вчителі не оцінюють і засуджують, а підштовхують учнів до прийняття рішення і висловлення ставлення. А «зла половина» в Канаді не дуже хоче йти до школи, бо вставати рано потрібно.

 

Віктор Громовий:Ще 20-ть років тому відповідь на запитання «Навіщо ти ходиш до школи?» була очевидною: звісно, за знаннями! Зараз знання можна здобувати і без допомоги школи чи школа може запропонувати їх дистанційно… Тож, тепер один із варіантів відповіді на це запитання інша: за емоціями!

Школа стає місцем, де ти можеш зануритись в атмосферу позитивних емоцій. Саме тут є кому надихнути, підтримати, вмотивувати. Тут ти не почуваєшся самотнім, тут тепло і затишно… Звісно, мова йде перш за все про тепло душі.

Олена Гарцула: Так приблизно тут і виглядає школа, хоча багато у чому залежить, який вона має напрямок. В цілому ж суспільство знань плавно переформатувалося у суспільство, що орієнтується на вміння приймати рішення, шукати і знаходити потрібну інформацію. «Освіта – це не вивчення фактів, а радше тренування мізків думати», - писав Альберт Ейнштейн. Канадського директора і вчителя вже давно не потрібно у цьому переконувати. Альбертська школа – це не школа радості. У ній присутні різні емоції.

 Для директора – це відповідальність за весь заклад від організації навчання учнів  і до професійного зростання працівників школи, зокрема вчителів.

Для вчителів – це щоденна важка праця, що не завжди є обмежена годинами уроків. Вчителів можна застати в школі за підготовкою до уроків далеко після закінчення їхнього робочого дня і у вихідні. І їм не доплачують за надмірні старання. Мабуть, вони це роблять, бо люблять свою роботу і тому, що дбають про навченість учнів і їхнє майбутнє. А вчителі в Канаді - супертворчі.

Для учня, школа – це місце, що вчить їх бути готовими давати собі раду у дорослому житті

 

Віктор Громовий:Чи збереглись в канадській школі такі рудименти минулих епох як "номер" школи замість її "імені", 10-кілограмовий портфель першокласника, шкільний щоденник з розкладом уроків, табель з оцінками чи класний журнал?

Олена Гарцула: Школине мають номерів і ,мабуть, ніколи і не мали. Здебільшого вони носять імена видатних осіб.

Учні початкової  школи не мають домашніх завдань у тому вигляді як у нас прийнято. Діти вчаться в школі і тримають свої приладдя і книжки в класі. Вони також не мають зошитів. У них є тоненькі легенькі папки скорозшивачі і туди складається вся їхня робота. Учні привчені до папок від першого року навчання в школі. З одного боку, у вчителя першого класу йде багато часу на те, щоб учні навчилися тримати всі свої роботи у порядку. А з іншого боку, вчителеві не потрібно носити пачки зошитів на перевірку, оскільки учні пишуть на аркушах, котрі згодом підшивають у папку.

Паперових щоденників і журналів немає. Усі школи мають електронну програму PowerSchool. До неї мають доступ вчителі, щоб вносити усі дані про кожного учня – запізнення, відвідування, завдання, теми, оцінки. Учні мають доступ до вчительських профілів, де вчителі вивішують домашні завдання. Завдання мають свої терміни для виконання і після зазначеного терміну вчитель вивішує оцінки. Кожного тижня батькам на електронну пошту приходить звіт про навчання дитини за тиждень, водночас батьки мають доступ до профілю своєї дитини, і можуть у будь-яку хвилину дізнатися про відвідування, запізнення, теми, оцінки.

Особливої уваги заслуговують канадські «табелі успішності». У цьому табелі вчитель описує свій предмет, мету, заплановані заходи для реалізації мети, що учень робив, яких досягнув результатів, на що слід звернути увагу. Такий собі твір на декілька сторінок на кожного учня. Класний керівник збирає ці твори від учителів і формує табель на кожного свого учня. Ці табелі виписують наприкінці кожної чверті і додаткових бонусів за витрачений на це час вчителі не отримують. Учні приносять цю красу додому, батьки підписують, що ознайомлені з табелем. Учень повертає сторінку із підписом батьків класному керівникові. Так є у початковій та середній школі.

У старшій школі немає традиційних для української школи класів. Є роки навчання. Кожен учень обирає собі свої курси, тому він не є із тими самими учнями на кожному уроці. Є обов’язкові предмети, такі як англійська, математика, суспільствознавство, природознавство, і предмети, котрі учні вибирають самі із запропонованих тридцяти чи більше. На самостійно обраних курсах десятикласник може вчитися разом із дванадцятикласником. 

Усе це вимагає іншого алгоритму складання розкладу уроків, котрі називаються «блоками». Алгоритм складний, але реальний. Він залежить від кількості учнів, від того, скільки учнів записалося на кожен курс. Причому, чим швидше записався учень на ті чи інші курси, тим вища ймовірність, що він їх матиме. Розклад не є поділений  на «понеділок, вівторок,... п’ятницю», а на 1-й, 2-й, 3-й день тощо. Наприклад, у середній школі у мого сина був шестиденний розклад. Якщо навчання почалося з понеділка, то розклад 6-го дня припадав на понеділок наступного тижня. У наступний вівторок був розклад 1-го дня. У школах може бути і дводенний розклад (мій син так має цього навчального року в одинадцятому класі старшої  школи). Розклад складається на одне півріччя. З наступного півріччя  можуть бути інші предмети.

 

Віктор Громовий:У школі ми часто даємо відповіді на запитання, які учні не задають. Школа традиційно гасить пізнавальну активність учнів. Я в школі був «сильно вумним» і задував «дурні запитання», а моїх вчителів більше влаштовували ті, хто діяв за принципом «у матросов нет вопросов».

Сьогодні доводиться не тільки вчити наших дітей ще не існуючим знанням, а і готувати до їх до професій, які ще не винайдені і навіть ще не мають назви!!! Та поки вони закінчать школу, нові професії точно з’являться…

20 років тому Ви що-небудь  чули про професію веб-дизайнера чи піарщика?! А зараз можемо відкрити довідник «55 нових професії на ринку праці» і знайти там такі назви: Геоеколог, Ландшафтний дизайнер, Онлайн-рекрутер, Іміджмейкер, Промоутер, Бренд-менеджер, Ріелтор, Креативний директор, Колектор, Джобер, Контент-редактор, Грумер , Соціобілдер…

Не знаєш, хто такий соціобілдер?! Відсталі ми люди… Я теж не знав.

Як канадська школа відповідає на ці виклики?

Олена Гарцула:У канадській школі така ж сама проблема: хто його знає, які будуть професії у 2030 роках? Йде дискусія про те, чи варто відмовитися від викладання предметів на користь ведення занять із здобуття компетентностей. Наразі це лише дискусії, у яких перевага на боці прихильників традиційної школи навчання за предметами. Тут є цікава річ, що мене дуже захопила  –  Дежавний проект гнучкого підвищення навчання школи (Alberta government’s High School Flexibility Enhancement Рroject). Автори проекту вважають, що 25-ти годинне навчання учнів старшої школи із вчителем – це старомодний підхід. Гнучкий підхід дозволяє старшокласникам зосередитися на своїх потребах, відповідно до програми навчання, та мати додатковий доступ до вчителя протягом дня. Учень покращує свій рівень з того предмета, котрий він вважає за потрібне. На практиці це виглядає в різний спосіб. В одних школах є виділено половину дня один раз на тиждень, коли немає уроків за розкладом. Учні в школі у цей час контактують із вчителями, від котрих вони потребують додаткових консультацій. Усі вчителі у цей відведений час є на робочому місці. В інших школах може бути організовано інакше, як наприклад, кожного дня на  першому уроці, або через день, або під час перерви на ланч тощо.

У 2009 році впровадили пілотування цього проекту спочатку у 16 школах провінції. З 2012 року цей проект став відкритим для участі для всіх шкільних рад провінції. Звіт навесні 2013 року відобразив відгуки  учнів, вчителів та батьків, що були доволі позитивними. Наразі близько 100 шкіл провінції функціонують за цим проектом. 

За цим посиланням є опис та звіти: http://www.ideas.education.alberta.ca/hsc/current-projects/flexibility-enhancement-pilot/

 

Віктор Громовий:Наші західні колеги розповідають про кращі практики(Best Practices), практики, які працюють. Ми ж продовжуємо  «обмінюватись чи поширювати передовий педагогічний досвід»( «перпедос»). Зробити це в принципі не можливо, бо досвід не передається і не поширюється, поширюються ідеї. Досвід набувається самостійно уже в процесі реалізації тих чи інших ідей.

В одному з інститутів післядипломної освіти мене суворо запитали: а хто, де і коли вивчав ваш передовий педагогічний досвід? Довелось з’ясовувати, що вони «имеют этим сказать». Виявилось, що у випадку, якщо в якомусь із інститутів післядипломної освіти, не стоїть на запиленій поличці папочка з моїм «досвідом», схваленим вченою радою  чи кафедрою, то я не маю право про щось тут говорити. Причому до уваги не приймались, мої аргументи про те, що свої ідеї та підходи я представляв на кількох міжнародних конференціях у різних країнах чи на конкурсі «Учитель року» (і там переміг!). Мала стояти папочка і в ній мав бути листочок з грифом «схвалено»! А без папочки, я для них ніхто і звати мене ніяк…

Що є в Канаді: практики, які працюють, чи «перпедос» і «папочки»?!

Олена Гарцула: Звісно, тут застосовуються модернові форми, наприклад, з 1989 року щорічно проводиться  Програма нагородження «Досконалість у викладанні» (Excellence in Teaching Awards Program). Метою програми є відзначити видатних вчителів Альберти, вшанувати їхню творчість, інноваційність та ефективність, а також привернути увагу громади до професії вчителя. Тут немає конкурсу на кшталт «Нумо, дівчата», як це в Україні. На участь у конкурсі вчителя можуть номінувати учні, батьки, інші вчителі, громада. Є прописані  критерії, за якими слід представити докази інноваційності та творчості номінанта: http://education.alberta.ca/teachers/excellence/info.aspx

У Відбірковий комітет входять представники Міністерства освіти, Товариства шкільних відділів, Товариства шкільних рад, Товариства вчителів Альберти, Товариства деканів педагогічних факультетів та Колегії керівників відділів освіти.

Учителі ж мають можливість ділитися своїми позитивними практиками добровільно,  протягом вчительських конференцій, записавшись проводити сесії.

Віктор Громовий:Давай поговоримо про парадокси системи освіти...

Ми вважаємо, що українська шкільна освіта досі є однією з найкращих у світі, а животіємо у чи не найбіднішій країні Європи. Ми пишаємось своїми відмінниками (переможцями міжнародних олімпіад тощо), а живемо в «країні трієчників». У складі правлячої політичної еліти багато людей із науковими ступенями і вченими званнями і в той же час вітчизняна наука у катастрофічному стані. Чимало лицемірних слів любові й вдячності кажуть про вчителя, однак його зарплата залишається найнижчою... Ще більшим парадоксом є оплата вчительської праці за кількісними показниками (кількість годин перебування в класах) й ігнорування якісних параметрів (не розробленість відповідних критеріїв і процедур) оплати.

Олена Гарцула: Що ще додати?!  Мені сподобалося визначення феномена набутих наукових ступенів як інфляцію освіти (за Сером Кеном Робінсоном «Як школи вбивають творчість»).

Якраз вчора впала в око стаття з Едмонтон Джорнал про те, що у 1947 році меншу від вчительської зарплату діставали хіба що кур’єри. А зараз в Альберті новоспечений вчитель після вишу отримує $58,500 на рік, а через десять років - $92,300. http://www.edmontonjournal.com/April+1947+Only+office+boys+paid+less+than+teachers/10952537/story.html

Віктор Громовий: А тепер про міфи. На мій погляд, на сьогоднішній день найпоширенішим вітчизняним міфом є міф про найкращу в світі радянську систему освіти.Цей міф  має свої підміфи, наприклад,  про «самый читающий народ в мире». У радянські часи все це було складовою частиною пропаганди переваг радянського способу життя. Радянського Союзу не існує вже два десятиліття, а інерція красивого міфу зберігається.Перш за все у нас традиційно прийнято пишатись буцімто високим рівнем викладання природничо-наукових дисциплін.

Звісно, все пізнається у порівнянні. Тож, можна легко спростувати цей міф проаналізувавши результати міжнародних порівняльних досліджень в яких брали участь пострадянські країни (TIMSS ті ін.), але…

Обґрунтуванням міфу про те, що наша школа найкраща в світі, став міф про «погану» американську школу, яка продукує «тупих» американців.

Олена Гарцула: Найліпшою відповіддю стане аналіз результатів порівняльних досліджень. Колись, більше десяти років тому, я летіла в Штати за  програмою «Партнери в освіті» з упередженим ставленням щодо північноамериканської освіти. Зараз я точно знаю, що там тоді і тепер, як і в Альберті і будь де, вчителі є дуже творчими. А насамперед, вони навчені бути вчителями. Учні вчаться думати і аналізувати. Хтось вважає вищим пілотажем процитувати Кобзар Шевченка напам’ять, а хтось – розібратися у складних почуттях поета. Це вже справа смаку і вподобань. Питання, що є прикладним у майбутньому дорослому житті.

Віктор Громовий:Українці стереотипно бачать у Канаді чи Західній Європі лише матеріальний достаток, але  мало хто замислюється над тим, що в цих країнах є перш за все інший світогляд, інша система цінностей. На мій погляд, для американців головною цінністю є свобода, для французів — рівність, для німців — солідарність...  А що є головною цінністю для канадців? Чи побачила ти в Канаді освіту, яка базується на цінностях?  Як канадські педагоги проводять ціннісне орієнтування дітей з тим, щоб привити їм такі фундаментальні цінності як свобода, справедливість,  людська гідність…?

Олена Гарцула: Канадська освіта  орієнтована на загальнолюдські цінності вже давно. Учні мають саме ціннісне виховання від народження. А якщо хтось в Україні вважає, що слово «дякую» та посмішка є штучною, то як на мене – ліпше штучно подякувати і вибачитися, ніж гарно-смачно і головне щиро бути облаяним. Вибач за прямолінійність.

Віктор Громовий:Завжди кажу напередодні Дня вчителя тим, хто йде їх вітати: не бажайте вчителям терпіння, бажайте щасливого вчителювання! Як ти добре знаєш, в Україні поняття щасливе вчителювання(Happy teaching) є  страшенно далеким від наших педагогічних реалій. На жаль,  у нас домінує інший тип соціального самопочуття: «униженные и оскорбленные». Якось провів експертне опитування, яке виявило, що «дуже задоволених» своєю роботою вчителів в українській школі практично немає(поодинокі виключення лише підтверджують правило). Знаю, що в Америці професія вчителя впевнено входить у десятку «найщасливіших професій». А яким є канадський шлях до щасливого вчителювання? Чи вміють канадські вчителі подбати про власне вчительське щастя?

Олена Гарцула: То правда, важливо подбати про себе. Хочеш бути щасливим? – Будь ним... І тут є вчителі, які нарікають і мають на це підстави. Якось так склалось, що серед мого оточення є люди, які прийшли в освіту з інших професій. То може не так вже і погано бути вчителем, принаймні в Канаді?!

Віктор Громовий:Мені не подобається термін педагогічні технології. Технолізувати можна процес обліку учнів, створити річну «циклограму наказів» чи проводити дебати за певними правилами. Та на відміну від ливарного виробництва чи конвеєру із складання автомобілів у школі та чи інша послідовність дій і процесів не завжди призводить до заздалегідь спланованого результату. Тут є тонкі матерії(атмосфера, стиль спілкування та викладання тощо), які не піддаються механічному відтворенню. У новому цифровому світі усе стало різноманітнішим, індивідуалізованішим, і більш хаотичним… Тож, слід подумати чи варто і далі сповідувати технократичний підхід до освіти.

А як у Канаді? Чи використовують термін педагогічні технології?

Олена Гарцула: Не використовують канадці термін «педагогічні технології». Використовують термін «технології» як засіб для реалізації того чи іншого методу навчання.Тут взагалі  не надувають щоки і не використовують складну закручену помпезну мову, що взята із дисертації з астрофізики. У мене склалося враження, що тут не є прийнято, щоби вип’ячуватися і показувати, що ти розумний, а усі решта погуляти вийшли...

Віктор Громовий:Зараз нам явно бракує конструктивних, інтелектуальних дискусій з питань розвитку освіти. Звісно, перш за все слід вести загальнонаціональну розмову про те, які зміни можливі саме зараз у найближчій перспективі (10-20 років). Мова йде про очевидні речі. Як можна сподіватись на «світлу перспективу» в умовах, коли нові МАГІСТРАЛЬНІ ШЛЯХИ РУХУ ДО НОВОЇ ОСВІТИ УКРАЇНИ ще не визначені, а старі, ведуть у прірву?!

Про що дискутують канадські педагоги?

Олена Гарцула: Альбертські освітяни, наприклад, дискутують про перебудову програмних рекомендацій,  я згадувала про це раніше. Нарікають на високий рівень кінцевих очікуваних результатів навчання, котрі є прописані в діючій програмі навчання. Дискутують про важливість вивчення математики, мистецтва та міжнародних мов,  про освітню політику в цілому теж дискутують. І про школи, про бюджет, про сучасні оснащення тощо.

Віктор Громовий: Концепція глобальної освіти якось реалізується в школах Альберти?

Олена Гарцула: Освіта Альберти пропагує широко використовувати для цього міжнародну освіту, всіляко підтримувати учнівські обміни і міжнародне партнерство між школами. Що це дає? Це створює умови для змістовного навчання учнів і відповідає навчальній програмі.  Для учнів – це дає можливість дізнатися про іншу країну або культуру від людей, які знають це краще, які живуть і навчаються там.  Для вчителів та адміністраторів – це дозволяє  використовувати різноманітні технології та диференційовані підходи у навчанні.  Для батьків – можливість  безпосередньо взяти участь в освітньому процесі, допомагаючи  своїм дітям у процесі навчання. У тих випадках, коли подорожі і повне мовне занурення є неможливим, партнерство зі школою може сприяти створенню сприятливих умов для навчання в класах Альберти через листування та віртуальні контакти. 

Віктор Громовий: Нам все ж таки треба ставити амбітну мету: збудувати найкращу в світі систему освіти.

Олена Гарцула: Якщо відповідати на питання про побудову найкращої школи глибоко, то потрібно спочатку знайти відповідь, навіщо нам будувати цю систему. Що спонукає тебе вважати, що потрібна нова, найкраща система освіти в Україні? Що є не так з нинішньою? Я не можу сказати що є не так, адже Україна не бере участі у порівняльних дослідженнях, а чую від освітян упевнене переконання, що наші учні є найліпші, коли навчаються закордоном. З чого починати тоді? Як на мене, то найбільша біда нашої освіти - це корупція. Вона є на всіх щаблях, починаючи від квітів на перше вересня. Коли була вчителькою, не могла второпати, чому батьки несуть квіти? Що вони від мене хочуть? Я що уроки не проводитиму, якщо вони мені не принесуть квіти?

Віктор Громовий: А нам слід мати певний алгоритм дій…

Олена Гарцула: Я тут себе відчуваю як файний галицький хлопець, який лежить на дивані і каже, що має робити Обама в Америці.

Я не науковець і велосипед не винаходитиму, алгоритм має бути простим:

1-й крок – це ідентифікація проблеми. Тут за триангуляцією повинні висловитися учні, батьки, вчителі, громада тощо. Жирафа велика – їй видніше – тут не спрацює. Слід уважно і неупереджено почути кожну думку.

2-й крок – скласти план і графік подолання проблеми. На це повинно піти багато часу. Я не про бюрократичне планування, де зі стелі взяті заходи, котрі  сформульовані такою мовою, що не второпаєш про що конкретно йдеться.

3-й крок – поступове виконання завдань плану із зобов'язаннями, що за будь-якої влади, буде продовжено виконання цього плану.

4-й крок – модифікація завдань після поточного моніторингу.

І впродовж усього цього процесу має бути прозорість, і широке висвітлення, промоція і роз’яснення, щоб все це було зрозумілим для більшості.

Віктор Громовий:Польський дослідник Анджей Яновський стверджує, що метавміння до самонавчання стає тепер важливішим критерієм ефективності роботи школи, ніж уміння засвоювати конкретні знання.

Олена Гарцула: Це як вчити їздити на автомобілі. У нас – це  по підручнику, а насправді по підручнику їздити не навчишся. Я цю метафору використовувала під час проведення занять із вчителями  на курсах підвищення кваліфікації в ЛОІППО, коли говорила про ключові компетентності ціложиттєвої освіти. В Альберті мало використовують підручники, бо навіщо це робити коли є світ навколо… 

Віктор Громовий, директор МБО “Центр тестових технологій та моніторингу якості освіти”, шеф-редактор порталу “Освітня політика”.

Олена Гарцула, спеціальний радник з української мови і культури Міністерства освіти провінції Альберта, Канада.

Канадська шкільна освіта і українська перспектива.
Канадська шкільна освіта і українська перспектива.

Портал «Освітня політика» продовжує рубрику «Діалоги». Цього разу ведемо розмову на тему «Канадська шкільна освіта і українська перспектива» із спеціальний радником з української мови і культури Міністерства освіти провінції Альберта Оленою Гарцулою.

Віктор Громовий:Для початку розмови на тему «Канадська шкільна освіта і українська перспектива» прошу  назвати ключову фразу, яка б характеризувала сучасну канадську освіту?

Олена Гарцула: Насамперед, Вікторе,  дякую за можливість висловити своє особисте ставлення, враження, спостереження та порівняння. Воно може не співпадати із баченням відділу міжнародної освіти Міністерства освіти провінції Альберта, де я працюю зараз як спеціальний мовний радник.

Серед освітян провінції Альберта, де я працюю,  як мантра звучать «Три Е»  слова візії «Освіченої Альберти 2030»: EngagedthinkersandEthicalcitizenswithanEntrepreneurialspirit (Активні мислителі та етичні громадяни із підприємницьким духом). З огляду на таке бачення ролі сучасної освіти зараз в Альберті відбувається перекроювання програми навчання. Перш за все мова йде про міжпредметні компетентності освіти, яка надихає (взаємопов’язаний комплекс ставлень, навичок та знань, що запроваджуються у практичний контекст успішного навчання та життя загалом).

Віктор Громовий: Звучить дуже оптимістично. Чи побачила ти школу своєї мрії в Канаді?

Олена Гарцула: Коли я була маленькою, моїм улюбленим фільмом був " Ох, уж эта Настя! (1971)" в якому розповідається  про  дівчинку, котра усупереч вчительці не припиняла мріяти. https://www.youtube.com/watch?v=MtCczFg3B1g  Я теж була велика фантазерка і терпіння до мене мали хіба що мої батьки.

Настя написала в своєму творі про школу, що вона б хотіла мати в класі гойдалку. Мабуть, гойдалка мені б швидко набридла...

А школа моєї мрії це перш за все справедлива школа. Вперше із несправедливістю я зіткнулась ще тоді,  коли вчилася у початковій школі. Переконана, що не одна я мала несправедливу вчительку у початковій школі. У Канаді ситуації, за яких можлива несправедливість з боку вчителів, зведені до мінімуму. А гойдалок в класах  тут теж немає...

Віктор Громовий:«Добра половина учнів ненавидить нашу школу... Уявляєте, як до неї ставиться зла половина?», - це з нашого учнівського фольклору. На мій погляд, головною проблемою нашої української школи є те, що її відверто ненавидять абсолютна більшість учнів. Ми страшенно далекі до омріяної Василем Сухомлинським «школи радості»…  А як, там, за океаном, із співвідношенням «люблю – ненавиджу» школу? 

Олена Гарцула: За відповіддю я звернулася до свого сина. Я запитала його, в яку школу він би ходив із задоволенням. Він сказав, що тут (у місті Едмонтоні) він ходить в школу із задоволенням, тому що він сам собі вибрав предмети для навчання, і з огляду на це, він сам відповідає за свою успішність.
Моєму синові дуже подобається старша школа, тому що нема приниження і тиску від вчителів, і вчителі не гноблять учнів.  Що вивчив - то і твоє. Відповідальність падає на учня. Вчителі не оцінюють і засуджують, а підштовхують учнів до прийняття рішення і висловлення ставлення. А «зла половина» в Канаді не дуже хоче йти до школи, бо вставати рано потрібно.

 

Віктор Громовий:Ще 20-ть років тому відповідь на запитання «Навіщо ти ходиш до школи?» була очевидною: звісно, за знаннями! Зараз знання можна здобувати і без допомоги школи чи школа може запропонувати їх дистанційно… Тож, тепер один із варіантів відповіді на це запитання інша: за емоціями!

Школа стає місцем, де ти можеш зануритись в атмосферу позитивних емоцій. Саме тут є кому надихнути, підтримати, вмотивувати. Тут ти не почуваєшся самотнім, тут тепло і затишно… Звісно, мова йде перш за все про тепло душі.

Олена Гарцула: Так приблизно тут і виглядає школа, хоча багато у чому залежить, який вона має напрямок. В цілому ж суспільство знань плавно переформатувалося у суспільство, що орієнтується на вміння приймати рішення, шукати і знаходити потрібну інформацію. «Освіта – це не вивчення фактів, а радше тренування мізків думати», - писав Альберт Ейнштейн. Канадського директора і вчителя вже давно не потрібно у цьому переконувати. Альбертська школа – це не школа радості. У ній присутні різні емоції.

 Для директора – це відповідальність за весь заклад від організації навчання учнів  і до професійного зростання працівників школи, зокрема вчителів.

Для вчителів – це щоденна важка праця, що не завжди є обмежена годинами уроків. Вчителів можна застати в школі за підготовкою до уроків далеко після закінчення їхнього робочого дня і у вихідні. І їм не доплачують за надмірні старання. Мабуть, вони це роблять, бо люблять свою роботу і тому, що дбають про навченість учнів і їхнє майбутнє. А вчителі в Канаді - супертворчі.

Для учня, школа – це місце, що вчить їх бути готовими давати собі раду у дорослому житті

 

Віктор Громовий:Чи збереглись в канадській школі такі рудименти минулих епох як "номер" школи замість її "імені", 10-кілограмовий портфель першокласника, шкільний щоденник з розкладом уроків, табель з оцінками чи класний журнал?

Олена Гарцула: Школине мають номерів і ,мабуть, ніколи і не мали. Здебільшого вони носять імена видатних осіб.

Учні початкової  школи не мають домашніх завдань у тому вигляді як у нас прийнято. Діти вчаться в школі і тримають свої приладдя і книжки в класі. Вони також не мають зошитів. У них є тоненькі легенькі папки скорозшивачі і туди складається вся їхня робота. Учні привчені до папок від першого року навчання в школі. З одного боку, у вчителя першого класу йде багато часу на те, щоб учні навчилися тримати всі свої роботи у порядку. А з іншого боку, вчителеві не потрібно носити пачки зошитів на перевірку, оскільки учні пишуть на аркушах, котрі згодом підшивають у папку.

Паперових щоденників і журналів немає. Усі школи мають електронну програму PowerSchool. До неї мають доступ вчителі, щоб вносити усі дані про кожного учня – запізнення, відвідування, завдання, теми, оцінки. Учні мають доступ до вчительських профілів, де вчителі вивішують домашні завдання. Завдання мають свої терміни для виконання і після зазначеного терміну вчитель вивішує оцінки. Кожного тижня батькам на електронну пошту приходить звіт про навчання дитини за тиждень, водночас батьки мають доступ до профілю своєї дитини, і можуть у будь-яку хвилину дізнатися про відвідування, запізнення, теми, оцінки.

Особливої уваги заслуговують канадські «табелі успішності». У цьому табелі вчитель описує свій предмет, мету, заплановані заходи для реалізації мети, що учень робив, яких досягнув результатів, на що слід звернути увагу. Такий собі твір на декілька сторінок на кожного учня. Класний керівник збирає ці твори від учителів і формує табель на кожного свого учня. Ці табелі виписують наприкінці кожної чверті і додаткових бонусів за витрачений на це час вчителі не отримують. Учні приносять цю красу додому, батьки підписують, що ознайомлені з табелем. Учень повертає сторінку із підписом батьків класному керівникові. Так є у початковій та середній школі.

У старшій школі немає традиційних для української школи класів. Є роки навчання. Кожен учень обирає собі свої курси, тому він не є із тими самими учнями на кожному уроці. Є обов’язкові предмети, такі як англійська, математика, суспільствознавство, природознавство, і предмети, котрі учні вибирають самі із запропонованих тридцяти чи більше. На самостійно обраних курсах десятикласник може вчитися разом із дванадцятикласником. 

Усе це вимагає іншого алгоритму складання розкладу уроків, котрі називаються «блоками». Алгоритм складний, але реальний. Він залежить від кількості учнів, від того, скільки учнів записалося на кожен курс. Причому, чим швидше записався учень на ті чи інші курси, тим вища ймовірність, що він їх матиме. Розклад не є поділений  на «понеділок, вівторок,... п’ятницю», а на 1-й, 2-й, 3-й день тощо. Наприклад, у середній школі у мого сина був шестиденний розклад. Якщо навчання почалося з понеділка, то розклад 6-го дня припадав на понеділок наступного тижня. У наступний вівторок був розклад 1-го дня. У школах може бути і дводенний розклад (мій син так має цього навчального року в одинадцятому класі старшої  школи). Розклад складається на одне півріччя. З наступного півріччя  можуть бути інші предмети.

 

Віктор Громовий:У школі ми часто даємо відповіді на запитання, які учні не задають. Школа традиційно гасить пізнавальну активність учнів. Я в школі був «сильно вумним» і задував «дурні запитання», а моїх вчителів більше влаштовували ті, хто діяв за принципом «у матросов нет вопросов».

Сьогодні доводиться не тільки вчити наших дітей ще не існуючим знанням, а і готувати до їх до професій, які ще не винайдені і навіть ще не мають назви!!! Та поки вони закінчать школу, нові професії точно з’являться…

20 років тому Ви що-небудь  чули про професію веб-дизайнера чи піарщика?! А зараз можемо відкрити довідник «55 нових професії на ринку праці» і знайти там такі назви: Геоеколог, Ландшафтний дизайнер, Онлайн-рекрутер, Іміджмейкер, Промоутер, Бренд-менеджер, Ріелтор, Креативний директор, Колектор, Джобер, Контент-редактор, Грумер , Соціобілдер…

Не знаєш, хто такий соціобілдер?! Відсталі ми люди… Я теж не знав.

Як канадська школа відповідає на ці виклики?

Олена Гарцула:У канадській школі така ж сама проблема: хто його знає, які будуть професії у 2030 роках? Йде дискусія про те, чи варто відмовитися від викладання предметів на користь ведення занять із здобуття компетентностей. Наразі це лише дискусії, у яких перевага на боці прихильників традиційної школи навчання за предметами. Тут є цікава річ, що мене дуже захопила  –  Дежавний проект гнучкого підвищення навчання школи (Alberta government’s High School Flexibility Enhancement Рroject). Автори проекту вважають, що 25-ти годинне навчання учнів старшої школи із вчителем – це старомодний підхід. Гнучкий підхід дозволяє старшокласникам зосередитися на своїх потребах, відповідно до програми навчання, та мати додатковий доступ до вчителя протягом дня. Учень покращує свій рівень з того предмета, котрий він вважає за потрібне. На практиці це виглядає в різний спосіб. В одних школах є виділено половину дня один раз на тиждень, коли немає уроків за розкладом. Учні в школі у цей час контактують із вчителями, від котрих вони потребують додаткових консультацій. Усі вчителі у цей відведений час є на робочому місці. В інших школах може бути організовано інакше, як наприклад, кожного дня на  першому уроці, або через день, або під час перерви на ланч тощо.

У 2009 році впровадили пілотування цього проекту спочатку у 16 школах провінції. З 2012 року цей проект став відкритим для участі для всіх шкільних рад провінції. Звіт навесні 2013 року відобразив відгуки  учнів, вчителів та батьків, що були доволі позитивними. Наразі близько 100 шкіл провінції функціонують за цим проектом. 

За цим посиланням є опис та звіти: http://www.ideas.education.alberta.ca/hsc/current-projects/flexibility-enhancement-pilot/

 

Віктор Громовий:Наші західні колеги розповідають про кращі практики(Best Practices), практики, які працюють. Ми ж продовжуємо  «обмінюватись чи поширювати передовий педагогічний досвід»( «перпедос»). Зробити це в принципі не можливо, бо досвід не передається і не поширюється, поширюються ідеї. Досвід набувається самостійно уже в процесі реалізації тих чи інших ідей.

В одному з інститутів післядипломної освіти мене суворо запитали: а хто, де і коли вивчав ваш передовий педагогічний досвід? Довелось з’ясовувати, що вони «имеют этим сказать». Виявилось, що у випадку, якщо в якомусь із інститутів післядипломної освіти, не стоїть на запиленій поличці папочка з моїм «досвідом», схваленим вченою радою  чи кафедрою, то я не маю право про щось тут говорити. Причому до уваги не приймались, мої аргументи про те, що свої ідеї та підходи я представляв на кількох міжнародних конференціях у різних країнах чи на конкурсі «Учитель року» (і там переміг!). Мала стояти папочка і в ній мав бути листочок з грифом «схвалено»! А без папочки, я для них ніхто і звати мене ніяк…

Що є в Канаді: практики, які працюють, чи «перпедос» і «папочки»?!

Олена Гарцула: Звісно, тут застосовуються модернові форми, наприклад, з 1989 року щорічно проводиться  Програма нагородження «Досконалість у викладанні» (Excellence in Teaching Awards Program). Метою програми є відзначити видатних вчителів Альберти, вшанувати їхню творчість, інноваційність та ефективність, а також привернути увагу громади до професії вчителя. Тут немає конкурсу на кшталт «Нумо, дівчата», як це в Україні. На участь у конкурсі вчителя можуть номінувати учні, батьки, інші вчителі, громада. Є прописані  критерії, за якими слід представити докази інноваційності та творчості номінанта: http://education.alberta.ca/teachers/excellence/info.aspx

У Відбірковий комітет входять представники Міністерства освіти, Товариства шкільних відділів, Товариства шкільних рад, Товариства вчителів Альберти, Товариства деканів педагогічних факультетів та Колегії керівників відділів освіти.

Учителі ж мають можливість ділитися своїми позитивними практиками добровільно,  протягом вчительських конференцій, записавшись проводити сесії.

Віктор Громовий:Давай поговоримо про парадокси системи освіти...

Ми вважаємо, що українська шкільна освіта досі є однією з найкращих у світі, а животіємо у чи не найбіднішій країні Європи. Ми пишаємось своїми відмінниками (переможцями міжнародних олімпіад тощо), а живемо в «країні трієчників». У складі правлячої політичної еліти багато людей із науковими ступенями і вченими званнями і в той же час вітчизняна наука у катастрофічному стані. Чимало лицемірних слів любові й вдячності кажуть про вчителя, однак його зарплата залишається найнижчою... Ще більшим парадоксом є оплата вчительської праці за кількісними показниками (кількість годин перебування в класах) й ігнорування якісних параметрів (не розробленість відповідних критеріїв і процедур) оплати.

Олена Гарцула: Що ще додати?!  Мені сподобалося визначення феномена набутих наукових ступенів як інфляцію освіти (за Сером Кеном Робінсоном «Як школи вбивають творчість»).

Якраз вчора впала в око стаття з Едмонтон Джорнал про те, що у 1947 році меншу від вчительської зарплату діставали хіба що кур’єри. А зараз в Альберті новоспечений вчитель після вишу отримує $58,500 на рік, а через десять років - $92,300. http://www.edmontonjournal.com/April+1947+Only+office+boys+paid+less+than+teachers/10952537/story.html

Віктор Громовий: А тепер про міфи. На мій погляд, на сьогоднішній день найпоширенішим вітчизняним міфом є міф про найкращу в світі радянську систему освіти.Цей міф  має свої підміфи, наприклад,  про «самый читающий народ в мире». У радянські часи все це було складовою частиною пропаганди переваг радянського способу життя. Радянського Союзу не існує вже два десятиліття, а інерція красивого міфу зберігається.Перш за все у нас традиційно прийнято пишатись буцімто високим рівнем викладання природничо-наукових дисциплін.

Звісно, все пізнається у порівнянні. Тож, можна легко спростувати цей міф проаналізувавши результати міжнародних порівняльних досліджень в яких брали участь пострадянські країни (TIMSS ті ін.), але…

Обґрунтуванням міфу про те, що наша школа найкраща в світі, став міф про «погану» американську школу, яка продукує «тупих» американців.

Олена Гарцула: Найліпшою відповіддю стане аналіз результатів порівняльних досліджень. Колись, більше десяти років тому, я летіла в Штати за  програмою «Партнери в освіті» з упередженим ставленням щодо північноамериканської освіти. Зараз я точно знаю, що там тоді і тепер, як і в Альберті і будь де, вчителі є дуже творчими. А насамперед, вони навчені бути вчителями. Учні вчаться думати і аналізувати. Хтось вважає вищим пілотажем процитувати Кобзар Шевченка напам’ять, а хтось – розібратися у складних почуттях поета. Це вже справа смаку і вподобань. Питання, що є прикладним у майбутньому дорослому житті.

Віктор Громовий:Українці стереотипно бачать у Канаді чи Західній Європі лише матеріальний достаток, але  мало хто замислюється над тим, що в цих країнах є перш за все інший світогляд, інша система цінностей. На мій погляд, для американців головною цінністю є свобода, для французів — рівність, для німців — солідарність...  А що є головною цінністю для канадців? Чи побачила ти в Канаді освіту, яка базується на цінностях?  Як канадські педагоги проводять ціннісне орієнтування дітей з тим, щоб привити їм такі фундаментальні цінності як свобода, справедливість,  людська гідність…?

Олена Гарцула: Канадська освіта  орієнтована на загальнолюдські цінності вже давно. Учні мають саме ціннісне виховання від народження. А якщо хтось в Україні вважає, що слово «дякую» та посмішка є штучною, то як на мене – ліпше штучно подякувати і вибачитися, ніж гарно-смачно і головне щиро бути облаяним. Вибач за прямолінійність.

Віктор Громовий:Завжди кажу напередодні Дня вчителя тим, хто йде їх вітати: не бажайте вчителям терпіння, бажайте щасливого вчителювання! Як ти добре знаєш, в Україні поняття щасливе вчителювання(Happy teaching) є  страшенно далеким від наших педагогічних реалій. На жаль,  у нас домінує інший тип соціального самопочуття: «униженные и оскорбленные». Якось провів експертне опитування, яке виявило, що «дуже задоволених» своєю роботою вчителів в українській школі практично немає(поодинокі виключення лише підтверджують правило). Знаю, що в Америці професія вчителя впевнено входить у десятку «найщасливіших професій». А яким є канадський шлях до щасливого вчителювання? Чи вміють канадські вчителі подбати про власне вчительське щастя?

Олена Гарцула: То правда, важливо подбати про себе. Хочеш бути щасливим? – Будь ним... І тут є вчителі, які нарікають і мають на це підстави. Якось так склалось, що серед мого оточення є люди, які прийшли в освіту з інших професій. То може не так вже і погано бути вчителем, принаймні в Канаді?!

Віктор Громовий:Мені не подобається термін педагогічні технології. Технолізувати можна процес обліку учнів, створити річну «циклограму наказів» чи проводити дебати за певними правилами. Та на відміну від ливарного виробництва чи конвеєру із складання автомобілів у школі та чи інша послідовність дій і процесів не завжди призводить до заздалегідь спланованого результату. Тут є тонкі матерії(атмосфера, стиль спілкування та викладання тощо), які не піддаються механічному відтворенню. У новому цифровому світі усе стало різноманітнішим, індивідуалізованішим, і більш хаотичним… Тож, слід подумати чи варто і далі сповідувати технократичний підхід до освіти.

А як у Канаді? Чи використовують термін педагогічні технології?

Олена Гарцула: Не використовують канадці термін «педагогічні технології». Використовують термін «технології» як засіб для реалізації того чи іншого методу навчання.Тут взагалі  не надувають щоки і не використовують складну закручену помпезну мову, що взята із дисертації з астрофізики. У мене склалося враження, що тут не є прийнято, щоби вип’ячуватися і показувати, що ти розумний, а усі решта погуляти вийшли...

Віктор Громовий:Зараз нам явно бракує конструктивних, інтелектуальних дискусій з питань розвитку освіти. Звісно, перш за все слід вести загальнонаціональну розмову про те, які зміни можливі саме зараз у найближчій перспективі (10-20 років). Мова йде про очевидні речі. Як можна сподіватись на «світлу перспективу» в умовах, коли нові МАГІСТРАЛЬНІ ШЛЯХИ РУХУ ДО НОВОЇ ОСВІТИ УКРАЇНИ ще не визначені, а старі, ведуть у прірву?!

Про що дискутують канадські педагоги?

Олена Гарцула: Альбертські освітяни, наприклад, дискутують про перебудову програмних рекомендацій,  я згадувала про це раніше. Нарікають на високий рівень кінцевих очікуваних результатів навчання, котрі є прописані в діючій програмі навчання. Дискутують про важливість вивчення математики, мистецтва та міжнародних мов,  про освітню політику в цілому теж дискутують. І про школи, про бюджет, про сучасні оснащення тощо.

Віктор Громовий: Концепція глобальної освіти якось реалізується в школах Альберти?

Олена Гарцула: Освіта Альберти пропагує широко використовувати для цього міжнародну освіту, всіляко підтримувати учнівські обміни і міжнародне партнерство між школами. Що це дає? Це створює умови для змістовного навчання учнів і відповідає навчальній програмі.  Для учнів – це дає можливість дізнатися про іншу країну або культуру від людей, які знають це краще, які живуть і навчаються там.  Для вчителів та адміністраторів – це дозволяє  використовувати різноманітні технології та диференційовані підходи у навчанні.  Для батьків – можливість  безпосередньо взяти участь в освітньому процесі, допомагаючи  своїм дітям у процесі навчання. У тих випадках, коли подорожі і повне мовне занурення є неможливим, партнерство зі школою може сприяти створенню сприятливих умов для навчання в класах Альберти через листування та віртуальні контакти. 

Віктор Громовий: Нам все ж таки треба ставити амбітну мету: збудувати найкращу в світі систему освіти.

Олена Гарцула: Якщо відповідати на питання про побудову найкращої школи глибоко, то потрібно спочатку знайти відповідь, навіщо нам будувати цю систему. Що спонукає тебе вважати, що потрібна нова, найкраща система освіти в Україні? Що є не так з нинішньою? Я не можу сказати що є не так, адже Україна не бере участі у порівняльних дослідженнях, а чую від освітян упевнене переконання, що наші учні є найліпші, коли навчаються закордоном. З чого починати тоді? Як на мене, то найбільша біда нашої освіти - це корупція. Вона є на всіх щаблях, починаючи від квітів на перше вересня. Коли була вчителькою, не могла второпати, чому батьки несуть квіти? Що вони від мене хочуть? Я що уроки не проводитиму, якщо вони мені не принесуть квіти?

Віктор Громовий: А нам слід мати певний алгоритм дій…

Олена Гарцула: Я тут себе відчуваю як файний галицький хлопець, який лежить на дивані і каже, що має робити Обама в Америці.

Я не науковець і велосипед не винаходитиму, алгоритм має бути простим:

1-й крок – це ідентифікація проблеми. Тут за триангуляцією повинні висловитися учні, батьки, вчителі, громада тощо. Жирафа велика – їй видніше – тут не спрацює. Слід уважно і неупереджено почути кожну думку.

2-й крок – скласти план і графік подолання проблеми. На це повинно піти багато часу. Я не про бюрократичне планування, де зі стелі взяті заходи, котрі  сформульовані такою мовою, що не второпаєш про що конкретно йдеться.

3-й крок – поступове виконання завдань плану із зобов'язаннями, що за будь-якої влади, буде продовжено виконання цього плану.

4-й крок – модифікація завдань після поточного моніторингу.

І впродовж усього цього процесу має бути прозорість, і широке висвітлення, промоція і роз’яснення, щоб все це було зрозумілим для більшості.

Віктор Громовий:Польський дослідник Анджей Яновський стверджує, що метавміння до самонавчання стає тепер важливішим критерієм ефективності роботи школи, ніж уміння засвоювати конкретні знання.

Олена Гарцула: Це як вчити їздити на автомобілі. У нас – це  по підручнику, а насправді по підручнику їздити не навчишся. Я цю метафору використовувала під час проведення занять із вчителями  на курсах підвищення кваліфікації в ЛОІППО, коли говорила про ключові компетентності ціложиттєвої освіти. В Альберті мало використовують підручники, бо навіщо це робити коли є світ навколо… 

Віктор Громовий, директор МБО “Центр тестових технологій та моніторингу якості освіти”, шеф-редактор порталу “Освітня політика”.

Олена Гарцула, спеціальний радник з української мови і культури Міністерства освіти провінції Альберта, Канада.

13.04.2015
Олена Гарцула
*
Поділитися

Додати комментар

Через сайт
Через Вконтакті
Через Фейсбук

Коментарі  

Автор: Drukarova Nadya‎
Опубліковано 14.05.2015 в 16:40
Уже почти месяц как моя семья живет в Монреале. Естественно, учебный процесс и все, что с ним связанно, одна из самых актуальных и важных тем. Конечно, школа Канаде и школа в Украине различаются коренным путем. В основе этого различия отношение к ребенку и его позиционировани е в обществе. Отношение не декларируемое властями и учителями, а реальное.
Сегодня хочется написать о школьных дневниках. Помимо полезной информации для школьника (таблиц, формул, телефонов служб и сайтов) в дневнике на первых страницах-схема решения конфликтов:
1. Успокоиться
2. Поговорить
3. Найти решене.
И (!), главные принципы жизни:
Уважение
Сотрудничество
Ответственность.
Нет гимна Канады, нет флага Канады (а канадцы, особенно Квебека, еще те патриоты), нет фото премьер-министр а Канады , нет фото директора школы (дневники у каждой школы свои), нет портретов славных деятелей, нет ничего о нашей королеве Елизавете (Канада формально под британской короной) и всего того, без чего дневник Киевской (наверное и Украинской) школы представиь невозможно.
Автор: Бєлий Володимир
Опубліковано 14.04.2015 в 17:35
Супербесіда тому, що замість звичного нам загального розумного повно працюючої ефективної конкретики. Освіта - річ практична, а не розмови про науки та про освіту.
Наверх
Точка зору Аналітика Блоги Форум
Kenmore White 17" Microwave Kenmore 17" Microwave
Rated 4.5/5 based on 1267 customer reviews