У континентальній Європі є, умовно кажучи, дві моделі організації шкільної освіти:

1. Німецька (гімназійна) модель.

2. Французька (ліцейна) модель.

За моїми спостереження,  є 17 типів поведінки вчителів, що суперечать ідеології Нової української школи й стануть "палкою" в колесо реформування.

Не знаю, як із пам’ятниками та вулицями та їх назви, але у переважній більшості шкіл декомунізація й не розпочиналася. Бо методологічні засади й технологія організації того, що називається «виховний процес», будується, як і в епоху розвинутого соціалізму, на тих же комуністичних засадах. Лише додали трішки шароварщини та національного колориту, змінивши зміст.

Реформування сучасної української освіти відбувається в такий спосіб, наче комусь там зверху потрібно показати, що ми щось робимо (реформуємо). І це «показати » вдається, оскільки щоденно ми стільки чуємо про наші перемоги в процесі реформи, що починаємо думати, що десь там (куди ми своїм зором не здатні досягнути) реформи й справді відбуваються. Адже так було завжди: нам казали, що реформи відбуваються, а ми (маленькі педагоги) думали, що нам їх тому не видно, що ми такі маленькі. Так і виховали «суспільство маленьких людей»: педагогів, лікарів, кулінарів, програмістів, шахтарів тощо. Кожен мусив усвідомити свою «малість», щоб справи верхніх керівників здавалися великими. (Недавно довелося слухати одного професора, який приїхав з-за кордону і вчив нас уму-розуму. Він говорив багато різних речей, але запам’яталося таке: «Що потрібно, щоб стати великим? Поставити на коліна інших». Десь так і є, на жаль).