Поиск в блоге

Ось і настав день визначеності щодо заявлених намірів і реальної правди життя сьогоднішнього дня. .

Абсолютна більшість людей бачать лише певний фрагмент освітньої реальності. Вони неначе розглядають мозаїку зблизька, а от відійти й глянути здалеку їм не вдається. Хоча тільки здалеку видно все.

Якщо ми стверджуємо, що ефективним ресурсом до розвитку творчої здатності нашої освітньої системи є чітке делегування повноважень на первинний рівень вчителя та учня, то формалізація цієї концепції вимагає, наприклад, відмовитись від фрагментарно-поточного контролю як конспектів уроків вчителів, так і їхньої поточної роботи на уроці, а щодо учнів – відмову від щоденного контролю їхньої домашньої роботи.

Зразу ж зауважу, що є прихильником компетентнісного підходу в освіті взагалі та навчанні історії України зокрема. І хоча його почали упроваджувати ще з 2008 р., особисто у мене складається враження, що самі розробники ідеї та сучасне найвище освітянське керівництво «зеленого поняття» не мають, що воно таке - отой компетентнісний підхід. Чому? От поясніть мені, якщо упродовж 10 років в освітній системі України упроваджувався компетентнісний підхід, то за цей час він мав би не просто укорінитися, а витіснити з освітянської ниви стару систему, зорієнтовану на заучування та запам’ятовування знань. Але ж «старушка» не просто «здравствує», вона зайняла «кругову оборону» і вперто не дає пробитися паросткам нового. Вже не говорю про шкільні підручники з історії, які «клепають» за державні гроші на старій основі і які непосильним тягарем задавлюють дитячі голови фактологічним матеріалом замість того, щоб вчити мислити і аналізувати. Спробую проаналізувати останні завдання ДПА-ЗНО з історії України, щоб переконатися наскільки вагомим є поступ сучасної історичної дидактики у цій царині.

До сьогоднішнього дня я був переконаний, що гучно розрекламований український Global Teacher Prize Ukraine є відбірковим етапом всесвітнього конкурсу Global Teacher Prize.