Реформування сучасної української освіти відбувається в такий спосіб, наче комусь там зверху потрібно показати, що ми щось робимо (реформуємо). І це «показати » вдається, оскільки щоденно ми стільки чуємо про наші перемоги в процесі реформи, що починаємо думати, що десь там (куди ми своїм зором не здатні досягнути) реформи й справді відбуваються. Адже так було завжди: нам казали, що реформи відбуваються, а ми (маленькі педагоги) думали, що нам їх тому не видно, що ми такі маленькі. Так і виховали «суспільство маленьких людей»: педагогів, лікарів, кулінарів, програмістів, шахтарів тощо. Кожен мусив усвідомити свою «малість», щоб справи верхніх керівників здавалися великими. (Недавно довелося слухати одного професора, який приїхав з-за кордону і вчив нас уму-розуму. Він говорив багато різних речей, але запам’яталося таке: «Що потрібно, щоб стати великим? Поставити на коліна інших». Десь так і є, на жаль).

Бюрократія в системі освіти, - це не явище, яке можна побороти. Це середовище, в якому ми змушені працювати й навчатись.

Хто мені може пояснити різницю в термінах:

- Чим мають займатись перевіряльники з охорони праці, які періодично ощасливлюють школи своїми візитами?

- Охороняти нашу працю!

Звісно, школа не є хімкомбінатом чи урановою шахтою, але тут теж потрібно створювати здорові умови праці(наприклад, шляхом використання антистресового менеджменту). У школі теж край необхідно адаптувати «трудові процеси»(наприклад, процес звітності) «до можливостей працівника з урахуванням його здоров'я та психологічного стану».

Чи варто відмовитись від фетишизації шкільного класу?!