Утім, з іншого боку, є не менш відомим те, що будь-який механізм чи об’єкт компонується з простих у своїй сутності деталей, вузлів чи форм діяльності. 

Так у чому ж складність?

Вона зазвичай у багатоплановості поєднання просто працюючих елементів у новоякісну поточну діяльність здатну до кращих чи принципово нових результатів. 

Зробити повноцінний перелік слабких місць наявної національної освітньої  системи не є складним навіть для експерта «середньої руки».

Так само не складно перерахувати все, що потрібно здійснити для їх подолання чи, навіть, для формування затребуваного часом нового функціоналу. 

Все це робиться досить просто, бо не вимагає більшого, аніж означень у загальній формі. 

Складність починається з моменту проектування комплексної моделі, яка була б здатна пов’язати всі прості елементи так, щоб вони хоча б гіпотетично запрацювали дійсно по-новому. Звісно, що перейти від гарної гіпотетичної моделі діяльності до реально працюючої потрібно майже одночасно сформувати нові умови її існування. 

Усі попередні наші спроби реформувати освітні сегменти у кращий бік щораз провалювалися саме з тієї причини, що вказане вище ігнорувалося. Умови для здійснення реформи виносилося «за дужки». Надія робилася на заклики та бюрократичні вказівки. При цьому ігнорування останніх нікому ніякими санкціями не загрожувало, бо під рукою було безліч причин для виправдання: у верхів низи «не доросли», а у низів верхи «далекі від народу». 

Виключенням з цього сумного правила стало лише запровадження системи незалежного зовнішнього оцінювання, яке на жаль не стало по-справжньому «на ноги», бо діяло по закінченню лише одного з циклів навчання, тобто досі не є у нас системною річчю. 

Натомість прості кроки, які погіршували якість освіти впроваджувалися чи не «як по маслу»: 

• співбесіди на платну форму отримання вищої освіти;

• видача ліцензій в умовах відсутності елементарно мінімальної матеріальної бази для здійснення навчання за програмами вищої професійної освіти;

• змішування контингенту «платних» і бюджетних студентів в одній групі;

• скорочення реального часу навчання з причини неналежного фінансування фізичних потреб навчальних приміщень ВНЗ;

• нівелювання елементарно-мінімальних вимог до результатів навчання після закінчення семестру/навчального року;

• пільги для неспроможних до рівня вимог програм вищої професійної освіти, що знецінюють сенс освіти як такої та ще й виставляють особу як морального інваліда, котра очікує подачки;

• впровадження «середнього бала атестата», який блокує справжню профілізацію у навчанні старшокласників;

• поширення на всі школи країни, у тому числі сільські,  схеми обов’язкового вивчення двох іноземних мов, за якої підживлюється вивчення російської, а натомість блокується підсилення вивчення англійської;

• впровадження пільг непрямої дії для обдарованих дітей (додаткові бали) в умовах, коли чистота змагальних процедур давно втратила довіру спільноти тощо.  

У підсумку дійшли до того,  що, як пише Радко Мокрик у газеті «Збруч»:

«Ключова ж мета середньостатистичного вітчизняного студента – не перепрацюватися. Не здобути знання і заслужити на відповідну оцінку, а якимось чином «проскочити» іспит. Студент імітує навчання. Викладач часто «йде назустріч» – він добре пам'ятає, що відраховувати студентів, з вище згаданих причин, не варто. Тому в абсолютній більшості випадків навіть вкрай «посередні» студенти свої дипломи отримають. Адже і комісія на захисті диплома вдаватиме, що студент таки заслуговує на горде звання випускника університету ікс-ігрек. І коло замкнулося. Минув п'ятирічний цикл. Диплом видано. Всі задоволені. Але це викликає кілька дуже серйозних наслідків. Підривання престижу диплома й абсолютне знецінення наукового звання. Роботодавці добре знають, що власник диплома зовсім не обов'язково сумлінно навчався п'ять років, а міг відбувати номер. Тому диплом сам собою нічого не гарантує».

Іншими словами перетворили систему освіти на конгломерат, у якому немає ніякої системи і практично відсутня освіта як така. У сенсі її причетності  до реалізації величної  місії освіти, що мало  бути ключовою цінністю нації. 

Умови 

Чи ж можна перейти від нинішнього проблемно-руйнівного стану до проектування   новоякісної національної системи освіти? 

Звісно, що так, адже «все геніальне просте», а тому тільки й треба що підібрати адекватні способи поєднання нових сегментних засобів/форм/способів/процедур/тощо та створити нові для їх застосування умови таким зацікавленим особам  як здобувачі освіти, надавачі освіти та оцінювачі її (освіти) рівня. 

Зрозуміло, що попереду процесу створення умов для діяльності по-новому маємо поставити реальні запобіжники для всіх охочих до «халяви» чи перетворення продуктивно-відповідальної діяльності на схеми тіньового неправедного зиску. У цьому плані нас підстерігає схильність до того, щоб  обмежитися закликами та вмовляннями, що «так робити не гарно». За останнього отримаємо прісно відоме: «Хотіли як краще, а вийшло як завжди».

Тому, переконаний, що без формування культури застосування суто відомчих санкцій за порушення чи інорування встановлених правил діяльності прориву до нової якості не буде. 

Для початку вважаю за доцільне застосування наступних санкцій щодо порушення, наприклад, принципу академічної доброчесності у сегменті загальної середньої освіти.  

Щодо учнів-порушників: 

• вилучення ІТ-пристроїв з поверненням їх батькам учнів-порушників;

• анулювання атестаційної роботи за спробу списування;

• відшкодування батьками/законними представниками особи  учня-порушника завданої закладу матеріальної шкоди;

• складання протоколу про адміністративне порушення спільно з працівниками поліції за викликом адміністрації закладу;

• відсторонення (тимчасове) від занять у залежності до класифікатора порушень і санкцій, прописаних у Статуті закладу;

• обговорення проблемної поведінки учня-порушника на засіданнях громадських рад на предмет відрахування з даного закладу;

• заборона на два роки поспіль участь у наступному циклі ЗНО тим, хто на поточній сесії пробував списувати чи тому подібне. 

Щодо педагогів-порушників:

• складання протоколу про адміністративне порушення спільно з працівниками поліції за викликом адміністрації/батьків учнів;

• обговорення проблемної поведінки вчителя на засіданнях громадських рад  на предмет відсторонення педагога від роботи з учнем/учнями певного класу;

• пониження у кваліфікаційній категорії, отриманій у ході чергової/позачергової атестації;

• винесення догани, звільнення з посади у визначеному законодавством порядку на підставі порушення ст. закону «Академічна доброчесність».

При цьому поняття «культура застосування внутрішньо відомчих санкцій» має формуватись не стільки як каральне дійство, а як неприйнятність для поточної діяльності цих проявів з боку окремих осіб, їх невідповідності принципам та правилам поведінки. Гарним успішним прикладом дії такої санкційної культури є багаторічне їх застосування у сфері спорту. 

Зрозуміло, що умовою умов є перехід до такої системи заробітної плати педагогічних працівників, за якої оклад педагога-початківця не може бути меншим ніж у спеціаліста-початківця з вищою освітою зі  сфери виробництва та сервісу, а в останнього - меншим ніж у робітника-працівника базового рівня найвищої кваліфікації. Багатьом прийде у голову думка, що таке в Україні апріорі не є можливим, а тому все інше від автора можна далі й не читати. 

От тільки ситуація зараз така, що або в Україні таки стане саме так, або український етнос у черговий раз втратить історичний шанс створити повноцінну національну державу. 

Зміст 

У цій статті я зачеплю лише ту частину узгоджувального проектування, яка торкається інтересів випускників системи загальної середньої освіти та закладів подальшої професійної освіти. На даний момент ця тема у світлі осмислення кампанії «Вступ – 2017» є більш ніж актуальною. При цьому мова не лише про висновки та пропозиції задля того, щоб наступна кампанія «Вступ - 2018» звільнилася від наявних недоліків і «пройшла краще». 

Мета – окреслити підходи до цільового проектування змін у поведінці здобувачів та надавачів освіти на цих двох рівнях у кращий бік як етап переведення системи освіти у новоякісний для неї стан на роки. Іншими словами йде мова про конкретні організаційно-структурні зміни змісту освітньої діяльності (не плутаймо з поняттям змісту навчання) задля досягнення нашою системою освіти стану стабільного розвитку. 

По-перше, потрібно визнати на рівні практичної методології, що проблеми списування, плагіату та шахрайського оцінювання у середовищі студентів успішно вирішуються лише за умови, коли у ньому (студентському середовищі) лише одиниці мають слабкі профільні знання. Тоді проблема відрахування перестає бути проблемою. Воно (відрахування) набуває стану легкої поточної потреби на кшталт «Зробити гарну справу і вмити руки».

Що потрібно, щоб мати у державі міцну профільно-освітню спільноту студентів?

1. Запровадити ЗНО для випускників основної школи (9-й клас). Частина з них продовжуватиме навчання в академічній старшій ланці, а частина – у технічно /сервісно   професійній ланці загальної середньої освіти.

2. Поширити ЗНО не лише на випускників академічної старшої ланки загальної середньої освіти, а й на сегмент професійної. Як щодо контингенту, так і за специфікою змісту навчання. 

3. Створити  ЗНО такого формату, який би: 

а) виключав можливість отримання балів завдяки вгадуванню;

б) орієнтував здобувача освіти не на формальні знання того що як називається, а на вміння застосувати академічні чи професійні фундаментальні знання (як що робиться).

4. Відмінити відомчим рішенням у ході абсолютно доречного поєднання ДПА із ЗНО руйнівного для якісного профільно-цільового навчання старшокласників компромісу на кшталт вільного вибору іспиту «математика або/та історія». Тут в учня має бути чіткий орієнтир на всі два чи три роки навчання у старшій ланці: або математика і цілий комплекс наукоємних предметів, для яких вона є інструментальною основою, або історія і комплекс відповідних гуманітарних предметів.

5. Ввести відомчий запобіжник до волюнтаристсько-вседозвільного трактування очільниками ВНЗ принципу університетської автономії щодо прив’язки сертифікатів ЗНО абітурієнтів до їх майбутнього програмного професійного навчання. Мова про те, щоб очевидна потреба у профільній загальноосвітній підготовці, приміром, для майбутнього професійного наукоємного чи технологічного навчання на етапі вступу до ВНЗ замінювалася подачею сертифікату з історії, англійської мови чи іншого предмету гуманітарного змісту і навпаки.    

6. Встановити норматив, що прохідний до ВНЗ рівень підготовки абітурієнта не може бути нижчим ніж його здатність правильно виконати у середньому половину завдань ЗНО.

При цьому, увага! Веду мову не про 150 балів з кожного предмету, а про такий середній показник  для комплексу предметів, який передбачено для вступу на ту чи іншу освітню галузь. Приміром, з мови може бути й менше ніж 150 балів, але бали з математики чи  фізики/хімії/біології/географії перекривають деяку «нестачу». 

7. Скасувати застосування «середнього бала» атестата для вступу до ВНЗ, але залишити його на даному етапі задля видачі атестату, запровадивши певне мінімальне значення як механізм до скасування існуючої зрівнялівки, коли атестат отримують всі у незалежності від ставлення до навчання. 

Наявна практика подальшого знецінення шкільного атестату, яка існує зараз має всі ознаки державного злочину, бо не ставить будь-яких дієвих організаційних запобіжників до поведінки як педагогів, так і, особливо, учнів та їхніх батьків щодо нецільового використання бюджетних коштів на освіту.  

8. Запровадити ЗНО для всіх випускників ВНЗ у форматі, який оцінюватиме дві площини результативності їхнього навчання: рівень профільних для професії знань та рівень практично-професійного володіння ними. 

9. Ввести до переліку обов’язкових ДПА/ЗНО англійську чи іншу першу іноземну мову. Звісно, що російська апріорі не має входити до переліку останніх, бо для спілкування нею жоден громадянин України  не має потреби у спеціально організованому навчанні. 

10. Дозволити тим випускникам закладів системи загальної середньої освіти, котрі не планують вступ до ВНЗ чи професійних коледжів не здавати ДПА поєднане із ЗНО, а натомість видавати їм атестат про за річними оцінками за умови набрання мінімально необхідного  «середнього бала» атестата, який встановлюється повноважним державним органом. 

11. Впровадити на рівні законодавства чітку роздільну межу для однозначного тлумачення «права особи на доступ до освіти за державний кошт» та  «право особи на вільний вибір скористуватись чи ні цим правом».  

По-друге, потрібно перейти у питанні управління освітою від методів та форм ручного її скерування на рейки сучасного проектного менеджменту, основою якого є гармонійне поєднання державної та громадської складової управління системними процесами. Тільки така форма управління має найбільш високий рівень суспільно-продуктивної мотивації як держави, так і населення до високоякісної освіти.

Що можна взяти за конкретні проектні орієнтири такого переходу?

Перший орієнтир на практику управління освітою, приміром, Франції, ментальність державних службовців та населення якої дуже схожа до української.  Останнє передбачає таке бачення життєдіяльності, яке є очищеним від національної ментальної традиції північного-східного сусіда та представників того сегменту будь-якого національного ареалу, який бере собі за основу напівкримінальні цінності.

Принагідним буде просто порівняти, приміром, російське «вос-питание» та українське «ви-ховання» громадян. У першому випадку їх «годують», а у нашому – виводять на світло з природної особистісної «хованки» суспільно цінні чесноти особи. Так само на різних полюсах маємо світ академічної/професійної/сусідської доброчесності та світ напівкримінальних схем тіньового зиску. 

• Відтак бачиться як ефективний для майбутнього української нації наступний базис для системного освітнього менеджменту:

o місцева державна влада відповідає за набір і управління персоналом неосвітньої сфери, забезпечення шкільним харчуванням і питаннями транспортування в школах. Місцеві громадські ради мають владні повноваження  в управлінні шкільною системою шляхом визначення кількості і розташування шкіл в їх юрисдикціях.

o всі шкільні педагоги стають державними службовцями з комфортним рівнем винагороди та притаманними для всього педагогічного світу термінами канікулярного та літнього відпочинку.

o загальна середня освіта за кошти держбюджету забезпечується для кожного громадянина системною мережею державних закладів для всіх вікових рівнів від 6 до 18 років та різного за змістом профілю/напрямку.

o приватні школи не є гібридними, тобто завуальованими комунально-приватними. Якщо вони (приватні школи) використовують навчальні програми державних шкіл, то отримують державне фінансування через контракти з державною системою освіти.

o шкільні громадські ради затверджують шкільний бюджет, норми і правила, дисциплінарні процедури та вартість певних послуг.

o громадські ради місцевого самоврядування наймають на посади керівників своїх комунальних закладів та рядових їх педагогічних працівників на відкритих конкурсах за встановленими державою індикаторами визначення переможця. Тут не мова про «голосування руками» від членів «чесної» комісії, а суть у тім, що робота комісії полягає у підрахунку набраних претендентами балів у системі державних індикаторів відбору і є відкритою та гласною до своєї громади та педагогічної спільноти всієї країни. На її засідання має право прийти будь-хто.  

o державна, але не підзвітна МОН, освітня інспекція є органом, що здійснює нагляд за дотриманням освітніх стандартів і має повноваження до прийняття прямих кадрових рішень у випадках порушення/ігнорування норм освітнього  законодавства та освітніх стандартів навчання.

Другий орієнтир на практику особливої державної підтримки для найбільш природно обдарованої національної освітньої еліти (учні, вчителі, викладачі).

У цьому контексті, на мою думку,  ідея Михайла Тукала щодо створення Centers of Excellence при потужних наукових установах, які б зосередилися на стратегічних наукових напрямах, є більш ніж доречною й щодо тих старшокласників, котрі  показують унікальні особистісні здібності до навчання.

Першим кроком було б адекватне заявленій освітній місії створення національних осучаснених профільних закладів для старшокласників у столиці та містах з потужними університетськими традиціями (Харків, Львів, Одеса) замість колишніх фізматшкіл, які започатковувались ще радянською системою для кадрових потреб військово-промислового комплексу і за сутнісним змістом перестали бути актуальними. 

Третій орієнтир на первинність інтересів та потреб учня/батьків та студента як громадянина-замовника освіти, що передбачає реальну реалізацію наступних принципів:

• гроші платників податків йдуть за учнем/батьками та студентом;

• абітурієнт вибирає собі ВНЗ як представник платника податків (батьків чи відповідальних осіб), а не ВНЗ відбирає «свого» студента;

• недопущення дублювання цільової державної професійної підготовки у різних ВНЗ обласного центру.

Четвертий орієнтир на формування процедури входження абітурієнтів до національних ТОП-університетів за нестандартним варіантом. 

Не треба бути пророком, щоб бачити наступну проекцію на існуючі у нас життєві реалії: якщо за кордоном такі університети мають право на додаткові власні університетські іспити для найбільш сильних за результатами національного ЗНО абітурієнтів, то подібна процедура у нас відразу приведе до того, що у ході цих іспитів найбільші бали отримуватимуть діти «деяких» можновладців, керівників самого університету та пов’язаних з ними осіб.   

Тому першим суто нашим кроком вирізнення ТОП-університету як дійсно такого, було б впровадження ним вимоги на подачу абітурієнтом не трьох як зараз, а чотирьох чи більше сертифікатів ЗНО як індикатора високої здатності особи до навчання на ускладненому науковому рівні. 

Маємо ясно бачити, що без інноваційного потенціалу державного освітнього менеджменту вищого рівня (верхи) реформа сліпа, а без мотиваційно-спонукальних чинників до самоосвітнього розвитку працівників базового рівня (низи) реформа більш мертва, ніж жива. 

Володимир Бєлий, заступник директора ФТЛ м. Херсона, експерт РПР-ОСВІТА.