«Найкраща школа!!! 

Люблю Вас і пишаюсь тим, що тут навчалась!!!

Чудова школа і педагоги!».

Як вам це вдається, адже не секрет, що абсолютна більшість дітей школу відверто не люблять?

Олександр Остапчук: Діти мають полюбити тих, хто там живе, хто своєю позитивною енергією начиняє і стіни, і класи, і сам простір. А там живуть вони й вчителі. І цей тандем, якщо буде взаємно доповнювальним, то в школі буде неповторна аура саме їхньої школи. Це відчутно в кожній школі: або є школа (в розумінні гарного життя), або є просто споруда. «Критична маса» добра і творчості накриває певні непорозуміння, і в школі панує довіра через відповідальність, результативність через працьовитість, задоволення через оригінальність і вишуканість. Нам вдалося ліквідувати страх у дітей, який, зазвичай, є через прірву у взаємовідносинах між учителем і учнем, через оцінки (бали), через приниження різні. На різноманітні дійства, а у нас заходи - це скінди(сучасні колективно-індивідуальні навчальні дійства) діти ходять добровільно. Інколи, правда, дуже просимо. А значить дійства мають бути пізнавальними та оригінальними. І кожна дитина протягом року прикладається до багатьох дійств, які їй цікаві. Витіснення примітивно-банального зі школи дасть результат: дітям буде добре у школі. А якщо ще й заняття не тільки у формі уроку, взагалі стане спокусливо ходити в школу. Допускається лише одна причина, чому інколи не хочеться дітям йти до школи - це коли дуже зранку хочеться спати. А практично це виглядає так: із самого порога, зранку, дітям потрібно щось цікавеньке пропонувати. Це вже майстерність кожного педагогічного колективу.

Віктор Громовий: Ви один із небагатьох директорів шкіл, які зробили пріоритетним  завданням розвиток емоційного інтелекту школярів, дбаєте про позитивний емоційний баланс у колективі, емоційну свободу… Чому це так важливо?

Олександр Остапчук: Щоб жити в злагоді із самим собою та навколишнім світом наші діти повинні відчувати й розуміти власні почуття, і почуття інших людей. Насамперед, це мають вміти вчителі. Якщо така ідея культивується в колективі, то настрій запанує гарний. Звичайно, через різні характери людей, їх відповідальність завжди виникнуть певні проблеми. Однак завдяки тому, що ми вчимо дітей відчувати пориви душі не тільки своєї, а й навколишніх, вдається мінімізувати конфлікти. Емоційна свобода дозволяє дітям відчувати задоволення від спілкування з вчителями, батьками, сусідами. Головне - не чинити неприємностей людям, вміти вчасно зупинитися, поставивши себе на місце іншого, відчути співрозмовника розумом, а іноді й душею. Простий приклад: кабінет директора має бути цікавим простором, де кожний може зайти за будь-чим, або без причини. В кабінеті директора можна підкріпитися морально і смачненьким. Тут можна посидіти й просто поспілкуватися. Тут немає директора та учня – тут є люди, які поважають довірливі взаємовідносини. Тут емоції (позитивні) отримують і старший, і молодші.

Віктор Громовий: Чи легко бути «білою вороною» на педагогічному небосхилі України і м. Тернополя? Скажіть чесно, клюють?

Олександр Остапчук: На щастя - ні. Я не кажу про ставлення: в кожного своя думка про роботу колег і про те, хто «біла ворона». Я люблю оригінальність, щирість, новизну, люблю не ходити, а «літати», люблю своїх заступників-сестер, наш колектив. Але найбільше - це дітей. Я дуже добре пам’ятаю себе дитиною, пам’ятаю про свій емоційний стан в різних ситуаціях, і дуже не хочу, щоб діти були засмученими через якусь дрібницю. Бо, на жаль, ми не знаємо, яке слово чи вислів зіграють важливу роль в житті дитини. Я дуже люблю на «педагогічному небосхилі» спостерігати чи спілкуватися зі «справжніми білими воронами», до яких хочеться дорости. Їх не люблять, бо вони не банальні, а сильні. Хоч в душі всі заздрять їм по-доброму, і не по-доброму також. В більшості ми поки що перебільшуємо свій потенціал, свої обрії думок. І допоки ми будемо вважати сертифікати й грамоти чимось надзвичайним, і будемо їх виставляти як доказ зростання – доти ми будемо «сіренькими воронами». Якщо щиро, то я боюся, так званого, клювання.

Віктор Громовий:  ФБ спільнота України цього року активно обговорювала тему відмови від традиційних шкільних лінійок. Я знаю, що у вашій школі їх давно вже немає.  І як вам живеться без цих вічних атрибутів вітчизняної освіти?

Олександр Остапчук: О! Це особлива тема. Так, ми вже три роки не проводимо традиційних лінійок. У нас є «Родинне вогнище» в переддень першого вересня. Ввечері ми всією шкільною родиною збираємося в лісовому урочищі, проводимо невеличке цікаве дійство, а потім запаливши вогнище веселимося, спілкуємося і смакуємо морозивом, шашликами, салом. А першого вересня для наших першачків робимо свято в їхніх класах разом з батьками та ліцеїстами. Гарно святкується. Та й останній день навчання у нас не «старорежимний». Ідей є багато, важливо – творити свято і дітям, і собі.

Віктор Громовий: Що в Школі-ліцеї №6 ім. Н.Яремчука робиться не так? Які шаблони ви порвали і від яких стереотипів відмовились?

Олександр Остапчук: У нас є практичніші класні журнали, оригінальні мотивувальні щоденники, «стимул-картки» для дітей і вчителів

Також лібералізоване ставлення вчителів до оцінок (балів). Ми проводимо уроки не лише в стінах школи. У нас немає жодного стандартного «заходу». Ми беремо участь в конкурсах лише за погодженням з учнівським самоврядуванням. Ми запровадили сучасні колективно-індивідуальні дійства(скінди): «Хака», бізнес-ідея «класний оберіг», оригінальні рекорди, проект «Презентабельність, книги й грамотна мова – це модно», "Кожен клас робить відкриття" тощо.

Після закінчення навчального року класи здають кейси як перепустку до наступного класу. У нас діє принцип І-100(кожна ідея, яка прижилася вартує винагороди в 100 грн.);

Ми проводимо батьківські збори заради мотивації активності батьків. Наші діти можуть ночувати в школі(з батьками, або за їх згодою), де їх чекає багато пізнавальних уроків(з різних предметів).

І що важливо - діти на заняття не спізнюються, а якщо спізнюються, то через те, що вирішували важливі навчальні справи (жарт). У нас немає чергових учнів і чергових вчителів. Ми не розуміємо, для чого вони потрібні.

Віктор Громовий: Що нового у новій українській школі побачили особисто ви і ваші колеги?

Олександр Остапчук:  У концепції нової української школи мої колеги і я побачили одну позитивну річ: закрутилися розмови про освіту і все, що діється навколо освіти.

Віктор Громовий: Чи згодні ви з тим, що нова українська  школа має починатись з нового директора?

Олександр Остапчук:  Не тільки з нового директора, а й з нового вчителя. Я не вірю, що директори та вчителі, які до цього часу працювали за принципом «миходимнароботу», після започаткування, так званої, нової української школи почнуть працювати по-новому. Тому невеселими виглядають кадри із тренінгів, конференцій, семінарів, де написано: креативні підходи до нової української школи новою генерацією вчителів. А на фото – генерація зовсім не нова, і тим більше – не креативна. З чого видно ? Прочитайте коментарі й ви зрозумієте новизну і креатив аудиторії. Не хочу, щоб хтось ображався за такі слова, але ж, скиньмо пелену недалекоглядності: такі креативи цікаві та потрібні дітям? Відвідування тренінгу чи семінару ще не є ознакою того, що дітям з нами буде цікавіше. А як ми застосуємо те, що побачили чи почули? Чи це просто будуть знання для сертифіката? Знаєте, вчитель – він або є, або його нема. Тому, незалежно від віку, новим ми будемо. Ми або новими були, є і будемо, або не були, не є і не будемо. Але вчитися потрібно всім, і то ґрунтовно, і то завжди.

Віктор Громовий: Ви є прихильником моделі школи як відкритої системи, у вас часто можна побачити гостей з різних куточків України, ви є членом партнер клубу… Що дає така відкритість вашій школі?

Олександр Остапчук: Будь-яку зустрічі з колегами, поїздки чи приймання гостей дають багато позитиву, допомагають отримати нові ідеї навіть від читання між рядками візитки школи. Так, школа - це відкрита освітня система, а її наповнення залежить також і від ідей, отриманих в результаті співпраці. І я, і мої заступники, і вчителі привозять свіжі думки з відряджень. Навіть якщо ідеї не приживаються, вони все одно рухають педагогічну думку, наводять на інші ідеї. А об’єднання освітян в клуби, асоціації дають можливість відчути смак життя іншого світу – світу добрих друзів, сусідів. Тому безцінним для мене є спілкування з друзями «Партнер-клубу». Педагоги, що приїжджають до нас з інших міст завжди піднімають настрій, та й тримають «в тонусі» - гості ж приїдуть. Ми багато розповідаємо про системи роботи школи, про співпрацю з батьками, про методики викладання, але найбільше тішимося, коли гості спілкуються з нашими дітьми. Завдяки зустрічам з колегами інших міст народилося чимало наших скіндів. І, звичайно, ми радіємо, коли наші ідеї підходять іншим школам. Таких прикладів багато.

Віктор Громовий: Зараз задекларовано курс на дебюрократизацію. Від яких паперів треба негайно відмовлятись?

Олександр Остапчук: Знаєте, до паперів «обігозаходів» я ставлюся з неприязню. Щоправда, у нас, в Тернополі, до цього всі ставляться без фанатизму, навіть ті, хто перевіряє. Це добре. Однак паперів дуже багато. А щоденна праця часто не дозволяє навіть задуматися, чи потрібний той документ, чи він абсурдний. Ми щось відписуємо зі статистики, щось узгоджуємо, а щось просто викидаємо. Бачимо, що є багато зайвих документів. От хоч би взяти такі документи як відношення в управління про дозвіл на екскурсії або акти перевірки готовності школи до нового навчального року, як і сама така перевірка. А скільки листів приходить рекомендаційного характеру? Добре, що у нас не змушують ходити на різні партійні акції, мітинги. Навіть на державні свята ніхто «рознарядки» не дає. Хто хоче – сам вирішує. Це приємно, бо ми відчуваємо довіру. А взагалі потрібно проаналізувати увесь документообіг і виробити певні пропозиції до Міносвіти. Знаю, що Ви, пане Вікторе, за це взялися. Вдячні будемо.

Віктор Громовий: Певний час ви очолювали Тернопільське управління освіти. З огляду на досвід ходіння в начальство, чи вірите ви у можливість трансформації цих управлінських структур у сервісні центри?

Олександр Остапчук: Час настав. От тут я вірю, що так і стане. Бо буде краще всім. Ті, хто працює в управлінні, будуть почуватися впевненіше, бо їх робота набуде  інтелігентного характеру. А методисти справді мають одуматися і перестати  виконувати не свої функції.  Але є одне побоювання: а чи справляться директори зі свободою академічною, фінансовою, кадровою? Так хочеться помріяти про те, що ця свобода буде, і що нам з нею по дорозі.  Залишається чекати підзаконних актів і давати свої пропозиції.

Віктор Громовий:  Ви бували за кордоном і занурювались у їх педагогічну реальність. Що варто перейняти у наших  західних колег?

Олександр Остапчук: На перший погляд, у них все простіше, вони навіть краще (спокійніше) вміють спілкуватися. Відчувається впевненість у своїх діях, неквапливість. Вони більше приділяють уваги фантазії, тому уроки у них практичніші. Але і через кращі можливості застосувати свій творчий потенціал. Підручники також кращої якості та змісту. Я був у США, в штаті Західна Вірджинія, бачив їхні площі землі навколо школи, оснащення навчальних класів і майстерень, концертних залів і спортивних комплексів шкіл. Це викликає захоплення, і то величезне захоплення.

Побачив і відчув, що таке патріотизм корпоративний і національний, якщо так можна сказати. Патріотизм ви-ни-ка-є на основі гарного життя в сім’ї, школі, місті, штаті, країні.

Так, вони інші, але і нам можна бути кращими. Просто, як Ви, пане Вікторе, кажете, потрібно ліквідувати маразми в освіті, маразми в деяких головах, не допустити маразми в голови наших дітей. І ще мені видається, що вони у всьому прагнуть знайти щось хороше і його розвивати, а ми у чомусь хорошому відшукуємо погане і завалюємо справу. Але ми ще здатні радіти життю. І гарна освіта має осяювати шлях кращій долі.

А взагалі скажу: ми ж можемо творити свою освіту, спираючись на наші традиції, умови, можливості, на вміння мудро підлаштувати запозичене під нашу дійсність. Ми ніколи не станемо американцями чи німцями, ми – українці, тому й освіта має бути українською.

А їздити потрібно – себе ж потрібно десь показувати!