Механізм 1. Формування плану підвищення кваліфікації.

Згідно з п.3 ст. 59 Закону України «Про освіту», яка передбачає, що «педагогічна (вчена) рада закладу освіти на основі пропозицій педагогічних (науково-педагогічних) працівників затверджує щорічний план підвищення кваліфікації педагогічних (науково-педагогічних) працівників (з відривом чи без відриву від освітнього процесу)» постала нова з точки зору технології вирішення проблема.

Цілком зрозуміло також, що процес диверсифікації післядипломної педагогічної освіти не буде простим. Він передбачає принципові зміни в моделі, що сьогодні існує. Частково вони висвітлені в роботі «Післядипломна педагогічна освіта: чи потрібна нова модель розвитку?» [Лунячек В.Е. Післядипломна педагогічна освіта: чи потрібна нова модель розвитку? [Електронний ресурс] / В.Е.Лунячек / Освітній портал. − Режим доступу:/ua/articles/588-pislyadiplomna-pedagogichna-osvita-chi-potribna-nova-model-rozvitku].

В сучасних умовах суб’єктами процесу підвищення кваліфікації стають не тільки інститути післядипломної педагогічної освіти, а й всі заклади освіти, «що мають ліцензію на підвищення кваліфікації або провадять освітню діяльність за акредитованою освітньою програмою. Результати підвищення кваліфікації у таких закладах освіти не потребують окремого визнання і підтвердження».

Разом із тим, в п.2 статті 59 Закону України «Про освіту» вказується, що «педагогічні та науково-педагогічні працівники мають право підвищувати кваліфікацію в інших суб’єктів освітньої діяльності, фізичних та юридичних осіб. Результати підвищення кваліфікації педагогічного (науково-педагогічного) працівника у таких суб’єктів визнаються окремим рішенням педагогічної (вченої) ради». Ця теза створює проблемну ситуацію з якою пов’язана низка викликів:

1. Чи потрібно таким організаціям мати ліцензію на здійснення відповідної діяльності?

2. Що є підставою для визнання результатів діяльності організації педагогічною (вченою) радою?

3. В разі визнання педагогічною (вченою) радою результатів підвищення кваліфікації у такій організації і використання їх під час проведення атестації педагогічного (науково-педагогічного) працівника, чи будуть вони визнані в процесі проведення фінансових перевірок закладу освіти в разі відсутності відповідної ліцензії, що є умовою для цього?

Сьогодні на порядку денному постало питання створення електронного реєстру організацій, що мають право надавати послуги в сфері підвищення кваліфікації педагогічних (науково-педагогічних) працівників і розробки відповідного електронного порталу для отримання об’єктивної інформації кожним педагогічним працівником і керівником освітньої сфери, напередодні затвердження плану підвищення кваліфікації. Наявність такого порталу спростило б і взаємовідносини і з фінансовими органами.

Для реєстрації в електронному реєстрі і оприлюднення на порталі повинен існувати певний механізм, що підтверджуватиме повноваження відповідної організації. Необхідно вказувати спеціальності за якими організація спроможна проводити підвищення кваліфікації, її форми і орієнтовну ціну за послугу. Бажано також вказувати кадровий потенціал організації за даним напрямом і змістовні аспекти програми підвищення кваліфікації, що пропонується. Орієнтовну форму плану підвищення кваліфікації педагогічного працівника наведено в таблиці 1.

Таблиця 1

Орієнтовна форма плану підвищення кваліфікації педагогічного працівника

Рік	Організація де планується підвищення кваліфікації педагогічного працівника	Наявність ліцензії, акредитованої програми або іншої підстави для підвищення кваліфікації педагогічних (науково-педагогічних) кадрів	Кількість годин на підвищення кваліфікації (Σ= 150 годин і більше)	Форми підвищення кваліфікації
1-й рік
2-й рік
3-й рік
4-й рік
5-й рік

Важливою складовою плану підвищення кваліфікації є його фінансове забезпечення, варіанти якого розглянуті нижче.

Механізм 2. Фінансування підвищення кваліфікації.

П.5. ст 59 Закону України «Про освіту», вказує, що «загальна кількість годин, відведена на підвищення кваліфікації педагогічного (науково-педагогічного) працівника, що оплачується за кошти відповідних бюджетів, визначається законодавством. Кошти на підвищення кваліфікації педагогічних (науково-педагогічних) працівників отримує заклад освіти, який розподіляє їх за рішенням педагогічної (вченої) ради закладу освіти. Підвищення кваліфікації педагогічного (науково-педагогічного) працівника може фінансуватися засновником закладу освіти, закладом освіти, в якому він працює, педагогічним (науково-педагогічним) працівником, а також іншими фізичними та юридичними особами».

Водночас в контексті виконання п. 4 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про освіту», було доповнено ст.27 Закону України «Про загальну середню освіту» частиною третьою такого змісту: «щорічне підвищення кваліфікації педагогічних працівників закладів загальної середньої освіти здійснюється відповідно доЗакону України«Про освіту». Загальна кількість академічних годин для підвищення кваліфікації педагогічного працівника впродовж п’яти років не може бути меншою за 150 годин, з яких певна кількість годин має бути обов’язково спрямована на вдосконалення знань, вмінь і практичних навичок у частині роботи з дітьми з особливими освітніми потребами».

До цього часу процедура фінансування підвищення кваліфікації педагогічних працівників відбувалася через обласні бюджети шляхом планування коштів під ліцензійний обсяг передбачений на утримання обласних інститутів післядипломної педагогічної освіти. Місцеві бюджети передбачали тільки кошти на відрядження педагогічних працівників до обласного центру. В умовах диверсифікації післядипломної педагогічної освіти ситуація принципово змінилася.

Які виклики маємо сьогодні в зв’язку з необхідністю реалізації положень п.5 ст. 59 Закону України «Про освіту»:

1. Існує суперечність між положенням п.1 ст.54 Закону України «Про освіту» де вказується, що «педагогічні, науково-педагогічні та наукові працівники мають право на …підвищення кваліфікації, перепідготовку» і реальною спроможністю забезпечити цей процес бюджетними коштами. Окрім того, виникає питання об’єктивності розподілу коштів колегіальними органами, які, як правило, очолюють керівники відповідних закладів освіти.

2. У п.5 ст. 59 Закону України «Про освіту» фактично легалізовано залучення з метою підвищення кваліфікації коштів самого педагогічного працівника, інших фізичних і юридичних осіб. У зв’язку з цим виникає питання узгодження дій працівника з вимогами адміністрації закладу освіти в разі, коли заклад не бере участі в фінансуванні підвищення кваліфікації, або бере цю участь частково.

3. Як буде проводитися загальний облік годин витрачених працівником на підвищення кваліфікації в разі змішаного фінансування?

4. Чи не будуть поставлені в різні умови працівники закладів освіти, які фінансуються різними засновниками тощо?

5. В умовах диверсифікації процесу підвищення кваліфікації оплата за цю процедуру буде суттєво відрізнятися в різних закладах освіти, які мають право надавати її згідно з діючим законодавством, і залежати від низки об’єктивних факторів, наприклад рівня кадрового забезпечення (витрати будуть залежати від наукових ступенів і вчених звань викладачів), кількості осіб в групі та ін.

Доцільне запропонувати такий механізм фінансування процесу підвищення кваліфікації педагогічних працівників:

1. У нормативно-правових актах повинна бути чітко виписана кількість годин, яка гарантується державою для надання бюджетного фінансування (сьогодні не є зрозумілим це всі 150 годин передбачені на п’ять років чи їх частина).

2. У разі часткового бюджетного фінансування процесу підвищення кваліфікації педагогічних працівників і залучення інших джерел фінансування, необхідно передбачити як механізм можливого відшкодування працівнику в разі використання ним своїх особистих коштів, так і механізм взаємовідносин з установами та організаціями, які будуть фінансувати підвищення кваліфікації педагогічних працівників за власні кошти (наприклад коштом певних грантових програм) або виступати спонсором педагогічного працівника. В разі надання таких коштів у вигляді спонсорської допомоги передбачити пільги відповідним організаціям чи приватним підприємцям.

3.Необхідно розробити форму ваучера, який буде надаватися педагогічному працівнику роботодавцем для здійснення процесу підвищення кваліфікації. При цьому надання ваучера повинно передбачати і створення форми звітності, яка візьме до уваги джерела передбачені п.5 ст. 59 Закону України «Про освіту».

Орієнтовне змістовне наповнення цього документу надано в таблиці 2.

Таблиця 2

Орієнтовна форма звітності щодо коштів витрачених на підвищення кваліфікації педагогічного працівника за звітний період

Рік	Сума коштів, що гарантуються засновником на підвищення кваліфікації педагогічного працівника	Сума коштів із позабюджетних джерел на підвищення кваліфікації педагогічного працівника із вказування організації або приватної особи і їх відповідних реквізитів	Сума власних коштів витрачених педагогічним працівником на підвищення кваліфікації	Загальна сума
1-й рік
2-й рік
3-й рік
4-й рік
5-й рік
Загальна сума

Наведена у таблиці 2 форма є складовою плану підвищення кваліфікації педагогічного працівника наданого вище у таблиці 1.

Механізм 3. Зміна форм підвищення кваліфікації.

У п.1ст. 59 Закону України «Про освіту» вказується, що професійний розвиток педагогічних і науково-педагогічних працівників передбачає в тому числі окрім участі у програмах підвищення кваліфікації, «будь-які інші види і форми професійного зростання». У п.2 статті 59 Закону України «Про освіту». вказується, що «підвищення кваліфікації може здійснюватися за різними видами (навчання за освітньою програмою, стажування, участь у сертифікаційних програмах, тренінгах, семінарах, семінарах-практикумах, семінарах-нарадах, семінарах-тренінгах, вебінарах, майстер-класах тощо) та у різних формах (інституційна, дуальна, на робочому місці (на виробництві) тощо).

Сучасна практика підвищення кваліфікації педагогічних кадрів відбувається переважно за традиційною схемою – лекція, семінар-практикум, виїзне заняття тощо. Інноваційні форми підвищення кваліфікації з використанням інтерактивних технологій є доволі обмеженими.

Саме тому, набуває актуальності підвищення кваліфікації шляхом трансферу педагогічних і управлінських технологій у сфері освіти, що частково розглянуто нами в роботі [Лунячек В.Е. Трансфер технологій як складова процесу підвищення кваліфікації керівників освіти / В.Е.Лунячек // Проблеми інженерно-педагогічної освіти: зб. наук. пр. Випуск 52–53. – Х.: Українська інженерно-педагогічна академія (УІПА), 2016 – 410 с., с.201-210], де наголошувалось, що на відміну від класичного підвищення кваліфікації трансфер технологій передбачає надання права на використання об’єктів інтелектуальної власності, передачу технологічної документації, інформаційний обмін, залучення кваліфікованих працівників, що володіють спеціальними знаннями.

В Україні до цього часу не існує загального банку даних де б були зосереджені педагогічні технології і методики, що є основною науковою складовою захищених кандидатських і докторських дисертацій з педагогіки. Нагальною потребою часу є не тільки його створення, а й розроблення процедур комерційного і некомерційного трансферу цих технологій. Відповідний банк даних повинен стати складовою загальнодержавного електронного порталу з проблем підвищення кваліфікації. Це, відповідно, надасть можливість педагогічному працівнику не прослухати черговий курс лекцій у процесі підвищення кваліфікації, а оволодіти новою технологією або методикою за напрямом своєї роботи, реально реалізувати на практиці принцип науковості. Особливо це стосується категорії досвідчених викладачів і керівників освіти, які вже мають ґрунтовні професійні здобутки.

Подальшого розвитку повинна набутитакож дистанційна формапідвищення кваліфікації педагогічних і керівних кадрів освіти. Сьогодні, за невеликим виключенням, процес, який ми називаємо дистанційною освітою в сфері підвищення кваліфікації, є фактично елементом електронної підтримки процесу підвищення кваліфікації і не відповідає класичним вимогам дистанційної освіти. Як правило, він передбачає завантаження певних текстових матеріалів, виконання практичних робіт тощо. Водночас, не відбувається процес спілкування внаслідок можливостей, що надають сучасні системи дистанційного навчання, не використовуються можливості віртуальних інструментів тощо.

Механізм 4. Зміна ментальності.

Реалізація цього механізму є найбільш складним завданням, бо передбачає подолання традиційного формалізованого підходу вчителя до підвищення кваліфікації. Важливу роль у цьому процесі відведена керівникам закладів освіти. Від їх особистої позиції в значній мірі залежить реалізація освітніх реформ.

У зв’язку з цим, провідне значення має інформованість широких верств педагогічної громадськості щодо змін, які передбачені Законом України «Про освіту». Особливо це стосується педагогічної спільноти віддалених сільських громад. Нові механізми підвищення кваліфікації педагогічних працівників і їх можливості повинні бути доведено керівникам освіти всіх рівнів, а через них кожному вчителю. Значної уваги набуває популяризація цих підходів через мережу Інтернет тощо.

Разом із тим, кожен педагогічний працівник і керівник освіти повинен відповісти на питання чому він вибрав саме таку чи іншу форму підвищення кваліфікації, як вона реально вплине на процес його атестації чи сертифікації, що він повинен вимагати від організації, яка надає йому освітню послугу з підвищення кваліфікації. Виходячи з цього зміна ментальності споживача послуги буде відбуватися через зміну його мотивації.

Водночас, на порядок денний виходить питання оцінювання результатів процесу підвищення кваліфікації, що частково передбачатиме зміни в механізмах атестації педагогічних працівників і вплине на процеси їх сертифікації, які тільки починають формуватися. Педагогічний працівник повинен не тільки усвідомлювати свою додану вартість, що виникла в процесі підвищення кваліфікації, а й розуміти як це вплине на реалізацію його професійних, в тому числі кар’єрних цілей.

Висновки і пропозиції:

1. Реалізація положень Закону України «Про освіту» щодо підвищення кваліфікації педагогічних кадрів потребує розробки низки організаційних механізмів направлених на досягнення поставлених цілей. Ці механізми можуть створюватися як на загальнодержавному, так і на місцевому рівні.

2. Важливою складовою реформ є доведення інформації безпосередньо до споживача послуг з підвищення кваліфікації, як традиційним шляхом так і через мережу Інтернет.

3.Запровадження нових механізмів підвищення кваліфікації потребує підкріплення їх низкою підзаконних актів і розробкою нових форм ведення документації в цій сфері, включаючи елементи фінансової звітності.

4. Диверсифікація форм і методів підвищення кваліфікації педагогічних працівників потребує посилення їх мотиваційної складової для представників освітньої сфери.

5. Використання трансферу технологій поліпшить наукову складову процесу підвищення кваліфікації педагогічних кадрів, підсилить практичну значущість захищених в Україні кандидатських і докторських дисертацій.