Оксфордський конфуз

На початку жовтня у Великій Британії розгорівся скандал, коли ректор Оксфордського університету Ендрю Гамільтон заявив, що, на його думку, кращі заклади країни повинні мати право брати вищу плату за навчання зі студентів[1]. Після запровадження плати у 1999 році її верхня межа постійно зростала: у 2006 році вона дорівнювала 3000 фунтів, з 2011 році — 9000 фунтів. Ректор Гамільтон пропонує дозволити кращим університетам підвищувати плату до 16-ти тисяч фунтів.

Керівники студентських організацій Оксфорду підписали листа з широкою критикою пропонованої ініціативи, у якому, зокрема, згадується, що вже зараз відповідно до офіційної статистики близько тисячі студентів другого рівня (магістерські і докторські програми) відмовляються від запропонованого місця в Оксфорді через неможливість оплатити вартість навчання. Тому, на переконання студентських лідерів Оксфорда, підтриманого іншими організаціями, подальше підвищення плати за навчання зробить університет ще більш елітистським та обмежить доступ дітей з бідних верств до кращої освіти.

У вирі дискусій студенти й інші критики ініціативи Гамільтона посилаються, у тому числі, на подвійні стандарти британських ректорів: постійно вказуючи на заходи бюджетної економії, керівники вишів піднімають плату за навчання на максимально допустимий рівень, скорочують фінансування окремим департаментам, зменшують обсяги допомоги студентам з бідних верств, підвищуючи при цьому зарплати собі. Так, аналіз доходів ректорів за 2012 рік показав, що, як і в 2011 році[2], ректори найпрестижніших британських університетів, в середньому, підвищили свої доходи на 10 тисяч фунтів, а ректори деяких вишів —  на 72 тисячі фунтів, порівняно з минулим роком[3].

Ідея підвищення плати за навчання, безперечно, популярна серед значної частини ректорів і в Україні. Проте мало хто дозволить собі висловити підтримку цим непопулярним крокам публічно, оскільки традиції публічного обговорення конкретних кроків у реформуванні освіти в Україні немає взагалі, що яскраво засвідчили нещодавні парламентські слухання щодо середньої освіти[4]. Ще складніше уявити собі, щоб студентські лідери провідного українського університету публічно розкритикували позицію ректора і при цьому не почули у відповідь, що вони виконують чиєсь замовлення або ж взагалі не тямлять у питанні.

І ще складніше уявити собі, що в процесі дискусії в Україні в якості аргументу буде використовуватись підвищення зарплат ректорів як приклад подвійних стандартів — просто тому, що рівень зарплат ректорів українських вишів залишається таємницею, котру старанно оберігають канцелярії всіх університетів, в обхід вимог законів «Про доступ до публічної інформації» і «Про засади запобігання і протидії корупції».

Саме тому цілком очікуваними є експертні оцінки ролі ректорів у реформі системи вищої освіти: переважна більшість сходиться на думці, що керівники вишів не зацікавлені в змінах. Те ж саме продемонструвало нещодавнє опитування на порталі «Освітня політика».

Керівники українських вишів воліють відмовчуватися і не презентувати свої думки щодо реформування вищої освіти. Звісно, це жодним чином не означає, що в них відсутня власна позиція щодо того, як треба розвивати вищу освіту в державі. Я так само далека від думки, що ректори мають єдине спільне бачення шляхів реформ або ж єдині причини для формування своєї позиції. Фрази на кшталт «усі ректори — корупціонери» так само далекі від правди, як і запевняння, що всі очільники вишів самовіддано служать задля загального блага. Думається, що насправді спектр позицій і думок значно розмаїтіший. Проте спільною проблемою залишається небажання і/або страх ці думки висловлювати. Статистично незначний виняток складають ректори Могилянки та КПІ. Публічно власну позицію висловив також колишній очільник Вінницького національного технічного університету Борис Мокін, відомий оприлюдненням інформації про вимогу МОН до університетів перерахувати на рахунок харківської фірми «Модерн ХХІ» 59 тисяч гривень начебто за встановлення вікон.

Також у процесі дебатів довкола нового закону про вищу освіту у засобах масової інформації періодично виникали «відкриті листи» від очільників вишів на підтримку урядових проектів. На жаль, ці листи надто нагадують радянську традицію «ініціатив свідомої громадськості» у формі колективних листів на підтримку будь-яких урядових ініціатив — бракує в них лише класичних фраз на кшталт «трудовий колектив університету з ентузіазмом зустрів...». Такі листи очікувано підтримували проекти закону, розроблені профільним міністерством, і, почасти, навіть піднімали важливі проблеми.

Так, в одному з таких відкритих звернень у рамках критики альтернативних законопроектів, зокрема, вказано, що у результаті передбаченого ними позбавлення міністерства освіти функції контролю за державною складовою змісту освіти може виникнути загроза «формування вищими навчальними закладами спрощених навчальних планів, скорочення, або навіть виключення витратних, у матеріальному і кадровому забезпеченні, дисциплін або видів навчальної роботи (наприклад, практики)[5]».

Звісно, питання того, хто має визначати зміст освіти, є важливим. Потрібна широка дискусія з цього приводу. Хоча особисто я переконана, що тотальний контроль за змістом освіти наразі щодня доводить свою недієвість як фактор забезпечення якості, проте готова погодитись, що шляхи вирішення цієї проблеми можуть бути різними.

Але я категорично не можу сприйняти непослідовності в позиціонуванні ректорів — зараз університети масово скорочують «витратні» види роботи (до прикладу, замінюючи дипломні роботи на держіспити, за які треба нараховувати значно менше годин навантаження викладачам), проте жодної реакції з боку ректорів це не викликає, хоча задля збереження послідовності позиції логічною була б поява відкритого листа з цього приводу. Або ж з приводу проекту постанови про навчальне навантаження викладачів, у разі прийняття якої університети отримають законне право нараховувати меншу кількість годин за певні види робіт (наприклад, за перевірки письмових робіт та керування курсовими й дипломними[6]).

Звісно, відсутність реакції на подібні новації можна пояснити не лише звичним небажанням заявляти свою позицію, а й структурною відмінністю позицій ректорів і викладачів. Незначні доступні громадськості дані яскраво доводять, що доходи ректорів є непорівнювано вищими за доходи викладачів, тому перспективи скорочення зарплат на пару сотень гривень для представників університетської адміністрації є малозрозумілою проблемою, на відміну від викладачів, 43% яких отримує менше 3000 гривень на місяць.

При цьому викладачі переважно переконані у своїй неспроможності впливати на прийняття рішень. Так, опитування викладачів українських ВНЗ III-IV рівнів акредитації, проведене у травні 2013 року Центром дослідження суспільства, показало, наскільки ієрархізованою є система української вищої освіти. Лише кожен п'ятий викладач позитивно оцінив свою можливість впливати на прийняття рішень на рівні університету. При цьому лише 12% вважає, що їхні права порушуються на рівні університету. Тобто відсутність можливості впливати на прийняття рішень переважно не розглядається як порушення прав.

Ще дивнішою є оцінка роботи профспілки: 71% викладачів оцінили роботу загальноуніверситетсьої профспілки як ефективну. Звісно, пояснення цього є більш ніж очевидним: профспілка давно перетворилась на турбюро з організації масових виїздів на екскурсії замість виконання своєї першочергової функції «здійснення представництва та захисту трудових, соціально-економічних прав та інтересів членів Профспілки». Проте у сукупності ці факти демонструють в цифрах очікувану картину: неможливість/небажання академічного персоналу впливати на прийняття рішень в університетах не спонукає ректорів враховувати викладацькі інтереси при лобіюванні законодавчих змін.

Хоча альтернативні законопроекти групи Згуровського і опозиції пропонують зміни в системі управління вишами, проте не варто очікувати раптових змін, адже подібні практики міцно укорінені в повсякденному житті університету. Тому для зміщення акцентів і надання публічного голосу власне академічному середовищу, потрібен рух «знизу», а не лише законотворчі новації. Разом з тим, питання зміни моделі управління так само є важливим і потребує детальнішого розгляду. Законопроект регіоналів фактично залишає чинну систему управління університетом, у той час як два альтернативні проекти передають значні повноваження у вирішенні питань діяльності та розвитку університету наглядовим радам.

При цьому, вочевидь відштовхуючись від усвідомлення проблем крайньої централізації управління в університеті і недовіри до ректорського корпусу, автори впадають в іншу крайність і пропонують передати більшість повноважень у сфері прийняття стратегічних рішень щодо долі університетів наглядовим радам. При цьому передбачається, що до складу наглядових рад не буде входити жоден працівник ВНЗ. Оскільки ідея наглядових рад, загалом, є міжнародним запозиченням, варто подивитись детальніше на досвід функціонування такої системи управління в інших країнах.

 Управління університетами: міжнародна перспектива

Найбільш розвинена традиція наглядових рад в Сполучених Штатах — в силу специфіки історичного розвитку системи вищої освіти в цій країні. Найдавніші університети Америки започатковувались локальними спільнотами (часто релігійними), а не державою. Відповідно, університети створювали ради з представників спільноти для реалізації місії університету. Тобто наглядові ради там мають тривалу історію і створювались органічно, а не в результаті цілеспрямованої державної політики. При цьому до складу рад входить, щонайменше, по два представники вишів.

Так, Гарвард має два керівних органи: (1) Президент і Колеги (Fellows; переклад авторський), також відомий під назвою «Гарвардська Корпорація» та (2) Рада Наглядачів (Board of Overseers). Корпорація складається з 13-ти осіб, що затверджуються Радою Наглядачів, окрім Президента та Головного фінансиста, які призначаються за посадою до Корпорації і Ради. Президент і Колеги несуть «фідуціарну (тобто базовану на довірі) відповідальність щодо академічних, фінансових та фізичних ресурсів університету», затверджують бюджет, найбільші капітальні проекти та вартість навчання.

Наглядова Рада має 30 членів, які обираються на 6 років шляхом голосування серед випускників Гарварду. Склад Ради дуже розмаїтий: наразі до неї входять судді, письменники, журналісти, адвокати, бізнесмени, професори інших університетів і навіть один скрипаль. Рада наглядає за якістю освіти та роботою окремих шкіл, департаментів і окремих програм. Головним чином, функція нагляду реалізовується через візити до відповідних підрозділів (а не через перевірку правильності заповнення паперової звітності, як це часто уявляється українським «перевіряючим»).

Масачусетський технологічний інститут (МІТ) має значно розширеніший склад Корпорації: наразі до неї входить 76 членів, з яких 8 призначені за посадою, серед них — Президент та Головний Фінансист університету, а також губернатор, головний суддя і міністр освіти (secretary of education) штату Масачусетс. Мета роботи — наглядати за тим, щоб університет «дотримувався цілей, для яких він був заснований, та наглядати за тим, щоб його цілісність та фінансові ресурси були збережені і для майбутніх поколінь, і для поточних завдань».

Корпорація Єльського університету, навпаки, дуже невелика за кількістю членів: усього 19 осіб, в числі яких Президент університету, 10 осіб, які обрані попередниками (Successor Trustee), 6 обираються випускниками університетів і 2 особи — з числа керівництва штату Коннектикут. Корпорація здійснює загальний нагляд за роботою університету, зокрема, затверджує бюджет та призначення на керівні посади.

Тобто наглядові ради в американських університетах не виключають зовсім представників вишів, а часто також включають представників органів влади.

Разом з тим, варто відзначити, що наглядові ради не є типовими для всіх західних університетів. Американська вища освіта взагалі є радше винятком, ніж правилом при порівнянні різних західних моделей освіти. Так, попри схожість методів організації навчального процесу між американськими і британськими вишами, моделі управління університетами у цих країнах відмінні.

До прикладу, Оксфордський університет не має наглядової ради, усі головні рішення приймаються Конгрегацією, до складу якої входять понад 4500 співробітників університету. На сайті вишу Конгрегація названа органом законодавчої влади, виконавча влада ж представлена Радою, члени якої обираються з числа членів Конгрегації. Саме Рада на чолі в віце-канцлером займається адмініструванням роботи університету.

Німецькі університети так само не мають наглядових рад, а управління здійснюється Президентом й іншими службами. При цьому деякі університети утворюють дорадчі органи. Так, при Гумбольдтському університеті Берліна функціонує Наукова консультативна рада, яка надає зовнішню експертизу керівництву університету щодо розвитку наукового профілю університету[7]. До складу ради входять 11 науковців з інших університетів, які двічі на рік зустрічаються з керівництвом закладу для обговорення питань розвитку.

Найбільш схожою на пропоновану в країні модель є організація управління в університетах Швеції. Відповідно до закону про вищу освіту Швеції, вищим органом прийняття рішень є Університетська Рада (University Board). При цьому склад рад може бути різним. Так, в Раді Стокгольмського університету серед восьми членів, які представляють «громадський інтерес» і призначаються урядом за поданням ректора, є суддя, представниця шкільної інспекції й іншого університету та декілька людей з бізнесу. З боку університету за посадою входить ректор (Vice-Chancellor) і троє професорів, яких обирає вся університетська спільнота. Ще троє осіб обираються від студентської профспілки. Представники трьох викладацьких профспілок мають право бути присутніми на засіданнях і висловлюватись з приводу всіх питань.

Подібну структуру мають Ради інших шведських університетів, різниться лиш склад представників від «громадського інтересу». До прикладу, в Раді Лундського університету на відміну від Стокгольму є аж двоє представників третього сектору і колишній керівник громадського Швецького радіо, у раді медичного Каролінгського університету з-поміж інших є представник одного з управлінь міністерства культури, копенгагенської бізнес-школи та органу місцевого самоврядування Стокгольма.

 Уроки для України?

Таким чином, міжнародний досвід показує, що у будь-якому випадку, незалежно від способу організації управління університетом, ректори залишаються потужними фігурами в управлінні вищими навчальними закладами. Намагання змістити їх в Україні, передавши прийняття рішень наглядовим радам, вочевидь, зіткнеться з двома проблемами. З одного боку, в Україні відсутня традиція залученості в наглядові ради. На відміну від Сполучених Штатів, де значна частина управління соціальними інституціями історично була в руках подібних громадських інституцій, в Україні роль соціального капіталу, який можна отримати через участь у подібних структурах, є вкрай незначною і представники бізнесу не готові витрачати свій час на подібну роботу.

Хоча західні суспільствознавчі дослідження постійно вказують на те, що ринкові відносини дедалі більшою мірою захоплюють усі сфери життя суспільства у країнах Європи та Північної Америки, проте при ближчому розгляді видається, що в пострадянських країнах звичка оцінювати будь-які соціальні взаємодії лише в грошах зайшла ще далі. Тому участь у наглядових радах, котру не можна автоматично капіталізувати в прибутки, навряд чи буде дуже цікавою представникам бізнесу. Звісно, залишається широкий пласт інших помітних у суспільстві постатей, проте чи вистачить їх для заповнення наглядових рад у більш ніж двох сотнях українських вишів? І чи будуть вони готові приймати участь у роботі рад на додачу до «основної» діяльності?

Іншою проблемою є намагання повністю вилучити представників самих університетів з наглядових рад. Очевидно, що такі пропозиції відштовхуються від бачення університетських адміністрацій як вкрай неефективних і корумпованих. Проте навряд чи такий підхід буде дієвим.

Навіть якщо залишити осторонь проблему функціонування наглядових рад, проблемою є повсякденні практики управління, які в будь-якому випадку залишаються в руках ректорів. І ці ректори різні: серед них є як видатні науковці, котрі щиро вболівають за долю вищої освіти, так і ті, що розглядають виш як спосіб власного збагачення і, вочевидь, мають бути зміщені з посад. Проте задля забезпечення легітимності подібних управлінських змін, необхідно гарантувати їхню максимальну публічність і чіткість вимог до ректорів.

Видається, що першим кроком має бути обов'язковість публічності й прозорості в управлінні вишем. Якщо сьогодні ніхто не знає, скільки грошей заробив той чи інший ректор, то в умовах вкрай корумпованого суспільства питання виникають автоматично. Тому декларації про доходи ректорів обов'язково мають бути публічними.

Так само публічним має бути доведення наукових здобутків очільників університетів. Так, у Росії зараз набуває популярності ресурс в якому добровольці перевіряють якість наукових здобутків на мінімально можливому рівні — на факт плагіату в дисертаціях. Проходження такої мінімальної перевірки автоматично б підвищило рівень довіри до очільників вишів, а знаходження плагіату стало б основою для позбавлення ступеня, а отже — і можливості займати посаду. Саме підвищення прозорості й публічності університетів буде найкращим способом боротьби з неефективністю адміністрування і корупцією в їхніх стінах. Проте питання, чи наважиться на такі кроки керівництво галузі, залишається відкритим.

 ^[1]