В даному контексті я пропоную поглянути на макропоказники в економіці освіти, зокрема — скільки витрачають на освіту (як загалом, та і на одного учня/студента), хто платить за освіту, як це співвідноситься з ВВП та які доходи українських викладачів. Усі дані по Україні [1][2] зіставлені з доступною статистикою по західних країнах, представленою в звіті ОЕСР[3]. І хоча міжнародні дані є доступними лише до 2010 р., що, на жаль, не дозволить на даному етапі проаналізувати наслідки світової фінансової кризи для освітнього сектору у світі, це порівняння продемонструє перспективу фінансування освіти в розвинутих країнах.

 Освіта і національний дохід

 Якщо говорити про загальні цифри, то фінансування освіти в Україні за 2008-2011 роки зросло в абсолютних показниках майже на 40%. Проте частка цих витрат від національного продукту все ще залишається на рівні 2007-2008 років, незважаючи на коротке зростання у 2009-2010 рр. Інакше кажучи, зростання видатків на освіту відбувається пропорційно до темпів росту (або падіння) української економіки в цілому. Але при порівнянні 2011-го та 2007-го років потрібно враховувати, що оцінка динаміки фінансування у фактичних цінах — річ оманлива, оскільки вона нехтує такими загальними тенденціями в економіці, як здешевлення гривні чи інфляція. Так, якщо за базу для порівняння вибрати 2008 р., то зростання в цінах 2008 р. складе 28,5%, натомість, через девальвацію гривні у 2009 р. фінансування освіти в доларовому еквіваленті взагалі впало на 8,4%.

Витрати на освіту	2008	2009	2010	2011
У фактичних цінах, млн. грн.	70386	77412	91071	97596
У цінах 2008 р., млн. грн.	52962	51915	70581	68081
У фактичних цінах, млн. дол. США	13356	9937	11470	12246

 Загалом, частка фінансування освіти від ВВП протягом 2007-2011 рр. коливається на рівні 7,4-8,5% (державні витрати складають, відповідно, 5,6-6,8% ВВП), а в ЗМІ періодично можна натрапити на заяви політиків про одну з найвищих часток фінансування в порівнянні з розвинутими країнами. Хоча це зауваження є вірним, його не можна сліпо використовувати як аргумент на захист ефективності існуючої системи фінансування освіти. Через невеликий розмір ВВП Україна суттєво відстає від інших країн не тільки за абсолютними показниками фінансування, але також і за показником витрат на освіту одного учня/студента.

Зокрема, в міжнародному контексті для врахування масштабів сектору освіти в кожній країні доцільно порівнювати видатки в розрахунку на одного учня/студента. Це дозволяє оцінити кошти, які держава щорічно вкладає в кожного окремого «користувача освітніх послуг». Для того, щоб максимально зрівняти вихідні умови порівняння, цю суму будемо розглядати в доларах за паритетом купівельної спроможності, який відображає відношення між двома валютами відповідно до їхньої купівельної спроможності відносно певного фіксованого набору товарів і послуг. Такий підхід дозволить знехтувати відмінностями між економічними ситуаціями в різних країнах. Для України це — суттєва поправка: через відносно нижчий рівень цін показник витрат збільшується майже вдвічі. Однак навіть за таких умов Україна відстає від розвинутих країн. Так, і в 2008, і в 2010 р. рівень видатків на одного учня/студента був чи не найнижчим серед країн ОЕСР (і на одному рівні з Мексикою). Він втричі менший за середні показники країн ОЕСР та ЄС-21 і майже у п’ять разів менший від показника країни-лідера — США. Рівень видатків, значною мірою, визначається заробітною платою вчителів та викладачів, співвідношенням кількості учнів/студентів на одного викладача/вчителя, загальною кількістю осіб, що навчаються, та структурою освітньою системи в цілому[4]. Не менш суттєвою складовою видатків на вищу освіту є витрати на наукові розробки та дослідження, які в західних країнах складають, в середньому, четверту частину витрат. Натомість, в Україні цей показник є мізерним і в 2013 р. фінансування науки у ВНЗ становило 0,6% усіх витрат на вищу освіту. Очевидно, що за таких умов українські виші нездатні фінансувати якісні наукові дослідження, які були б цікаві сучасній світовій науці та сприяли б підвищенню якості освіти. 

 Хто платить за освіту в Україні

Частка державного фінансування від ВВП є більшою за аналогічні середні показники країн ЄС та ОЕСР. Проте під сумнівом залишається ефективність розподілу бюджетних коштів і, насамперед, це стосується вищої освіти. Зокрема, аналіз механізму фінансування державного замовлення показує його недієздатність[5]. Йдеться не лише про відсутність донедавна загальної методики визначення вартості навчання і сумнівну ефективність прийнятого в травні механізму оцінки, про що Центр дослідження суспільства вже писав раніше. Мова йде також про жорстке регулювання університетських бюджетів, коли ВНЗ повинні дотримуватись задекларованих на рік вперед планових витрат та в жодному разі не відхилятись від них. Крім того, виш не може використовувати надлишок коштів або додаткові доходи на власний розвиток, а повинен повертати ці гроші до казни. При цьому не слід вважати, що західні університети отримують фінансову автономію тільки у випадку приватного фінансування та повної незалежності від держави. Не лише в європейських, а й в американських університетах частка державних надходжень є значною, а саме державне фінансування відбувається на кількох рівнях. Наприклад, можлива схема, коли певну частку фінансування виш отримує відповідно до кількості прийнятих студентів, а решта коштів перераховується у формі одноразового платежу («lump sum»), яким університет може вільно розпоряджатись відповідно до своїх потреб. Крім того, західні університети мають більше можливостей для залучення коштів.

Протягом 2007-2011 частка державних коштів у фінансуванні української освіти зросла на 7%. Це відбулось переважно через перерозподіл витрат на освіту за такими статтями, як послуги на харчування, адміністративні послуги, інвентар та обмундирування, а також підручники та канцелярські товари. Тим не менше, витрати домогосподарств за сплату послуг у сфері освіти (а йдеться саме про сплату вартості навчання) зросли. І хоч мова йде всього лише про 0,3%, в абсолютному еквіваленті це відповідає 3,63 млрд. грн. В цілому ж недержавне фінансування освіти в Україні майже повністю відповідає витратам домогосподарств — частка витрат юридичних осіб є мізерною і знаходиться на рівні 1%, тоді як у західних країнах юридичні особи фінансують в середньому 4-5%, а в ряді країн (Канада, Корея, Великобританія) — навіть більше 10%.

 

Крім того, завжди потрібно пам’ятати, що поруч із офіційною статистикою витрат на освіту існує тіньовий сектор, який включає в себе додаткові витрати сімей на навчання своїх дітей і, на жаль, хабарі. Хоча існує стереотип, що введення зовнішнього незалежного оцінювання зменшило попит на репетиторські послуги для успішного вступу в університет, проте, згідно з дослідженням Н.Бородчук, це не так[6]^. Насправді змінилась лише структура цього попиту — тепер на етапі вступу більшою «популярністю» користуються репетиторські послуги шкільних вчителів, а не викладачів вишів, куди школярі планували вступати. А згідно із загальнонаціональним опитуванням студентів, третина з них безпосередньо стикалась з корупцією у секторі вищої освіти.

Як вже було сказано, значну частку витрат — насамперед, державних — складає оплата праці вчителів та викладачів. Хоч з 2008 по 2012 рр. середня заробітна плата в секторі освіти виросла у 2,5 рази і становила у 2012 р. 2527 грн., проте щороку вона є значно нижчою за середню заробітну плату в цілому в Україні, зокрема — на 15-20% останні п’ять років. Згідно з всеукраїнським опитуванням викладачів, проведеним Центром дослідження суспільства, загальний середньомісячний дохід 43% викладачів складає менше 3000 грн. і лише 16% можуть похвалитись доходами, вищими за 4500 грн. Порівняти доходи українських освітян з відповідними доходами в інших країнах доволі складно, по-перше, через недоступність персональних даних, що стосуються доходів, і по-друге, через різну ієрархію викладацьких посад. Усереднені дані в цілому по вищій освіті серйозно викривляють загальну картину, оскільки при низькій винагороді працівників нижчого щабля, що складає переважну більшість, висока оплата праці незначної частки професорів суттєво підвищує середнє значення по університетах. Викладачі з відповідними ступенями в міжнародних університетах отримують в рази вищу винагороду. Так, згідно з дослідженням Вищої школи економіки (Росія)[7], науково-педагогічна зайнятість в таких країнах, як США, Німеччина, Норвегія, Австралія, Нідерланди дозволяла отримувати, в середньому, від 5 000 до 7 500 доларів на місяць , а в Канаді — усі 9 500 доларів на місяць.

Висока частка державного фінансування освіти у порівнянні з приватним має вагоме економічне обґрунтування. Сектор освіти не може існувати за законами вільного ринку, за простим принципом «попиту (на освіту громадян) — пропозиції (освітніх закладів)». Ринок неспроможний забезпечити умови гідного функціонування освітнього сектору та розподілу освітніх послуг для населення в оптимальній для суспільства мірі. Державне фінансування повинно спрямовуватись не лише на забезпечення високого рівня освіти, а й на згладжування нерівного доступу до освіти. Насамперед, це пов'язано з тим, що значна частина сімей не може дозволити собі сплачувати за навчання своїх дітей. Адже, попри поширене в Україні переконання про «природню» схильність до навчання, дослідження вказують, що наявність сприятливого середовища є ключовим елементом успішності навчання.

Як добре видно з наведеного аналізу міжнародної статистики в галузі освіти, цифри та окремі показники дуже часто можуть мати оманливий характер. Якщо в Україні така висока частка ВВП йде на освіту, чому освіта залишається на незадовільному рівні і все більше старшокласників та студентів прагнуть навчатись в західних освітніх закладах? Відповідь може ховатися у надмірно великому секторі вищої освіти, що суттєво зменшує рівень витрат на 1 учня/студента, та в інших структурних проблемах освітнього сектору в Україні. Крім того, незважаючи на поширене уявлення про повсюдність платної освіти за кордоном, ми бачимо зі статистики, яку значну частку займає там державне фінансування та фінансування приватним сектором у співвідношенні з витратами сімей. Інші вагомі фактори, що пояснюють незадовільну якість освіти — це низьке матеріальне забезпечення наукових досліджень та мізерна зарплатня освітян. До того ж, ми не розглянули матеріальну підтримку студентів (через стипендії, гранти, надання житла тощо), що безпосередньо впливає на можливість успішно навчатись. Саме тому завдяки міжнародному порівняльному аналізу можна унаочнити необхідність розробки нового ефективного менеджменту фінансування освіти, що сьогодні повинно стояти на порядку денному в освітній політиці