Хотілося б продовжити цикл статей, присвячених сучасним шкільним підручникам з історії. Оскільки у попередній статі було проаналізовано лише вступне слово автора, сьогодні буде зроблено спробу проаналізувати перший розділ про Другу світову війну все того ж підручника автора Ладиченко Т.В. Всесвітня історія: Підручн. для 11 кл. загальноосвіт. навч. закл (рівень стандарту, академічний рівень). — К.: Грамота, 2011. Підручник рекомендований Міністерством освіти і науки України (наказ Міністерства освіти і науки №235 від 16.03.2011 р.). Наукову експертизу проводив Інститут історії України НАН України.

Почну із загального зауваження — в розділі підручника постійно армію та режим у Німеччині називають «фашистським [1]», як у «старі добрі радянські часи». Саме так на стор. 13 описана Північна Франція, окупована Німеччиною, і далі частенько по тексту. На стор. 20 «фашистські війська захопили столицю України». На стор. 29 діють «антифашистські національні формування в Латвії, Литві, Естонії, Білорусії, Росії. В Україні впродовж десяти років проти нацизму та більшовизму боролася УПА». Вже історики проїли голову історикам, що режим і армія в Німеччині були нацистськими, а не фашистськими. Фашизм — явище італійське, а не німецьке. УПА, щоправда, в авторки бореться таки з нацистами, а те, що багато істориків називають позиції ОУН та УПА якщо не фашистськими, то близькими до фашизму[2] — авторку не обходить. Але це так, «для затравки», для вступу в матеріал.

Найбільш суперечливим, на мою думку, стає виклад матеріалу вже на п’ятій сторінці підручника. Так, визначаючи на стор. 5 три причини Другої світової війни, авторка відносить укладення пакту Ріббентропа–Молтова до «ПЕРЕДУМОВИ війни», а не до її ПРИЧИНИ. Я б не був таким категоричним, що цей пакт — лише передумова, його можливо записати і в причини.

Далі по тексту на стор. 6 авторка допускає логічну помилку, яка називається «поділ за різними критеріями» (наприклад, коли ми порівнюємо червоне з великим). Авторка пише, що в ході Другої світової війни характер війни змінювався — спочатку (1939-1941 рр.) він був загарбницький з боку агресивних тоталітарних і мілітаристських режимів Німеччини, Японії, Італії та їхніх сателітів — і справедливий та визвольний для жертв агресії та їхніх союзників, а після 22 червня 1941 р. — характер війни змінився і вона стала антинацистською. Звідси я нічого не зрозумів! Для всіх сторін антинацистською, чи для однієї? А до 22 червня 1941 р. війна не мала антинацистського характеру? Антинацистський — це справедливий, визвольний характер чи загарбницький? Тут більше питань, ніж відповідей. Як на мою думку, то з перших хвилин війни і до останньої її секунди Друга світова війна мала справедливий, визвольний характер для всіх країн, що стали жертвами агресії з боку нацистської Німеччини та її союзників, і агресивний, загарбницький — для агресорів, відповідно. Таким чином, бойові дії проти нацистської Німеччини були, відповідно, антинацистськими за характером. Щоправда, поза чітко визначеним характером залишаються дії багатьох рухів та сил Східної Європи в ході війни. Наприклад, це стосується УПА, яка вела як антинацистські, так і антибільшовицькі бойові дії. Щоправда, про це вже згадував Н. Дейвіс у своїй «Історії Європи» і тому не хочеться повторюватися. А от авторка явно «намудрила» зі зміною характеру війни.

Мені особисто не подобається авторська фраза про те, що війна «поділяється на п’ять періодів» (стор. 6). В умовах сучасних підходів до викладення історії більш коректно звучала б фраза, що «частина істориків поділяють війну на п’ять періодів», оскільки існують і будуть існувати різні періодизації історії Другої світової війни. І учні 11 класу повинні про це знати, як і про те, що історики дискутують з багатьох питань. До речі, авторка це прекрасно розуміє і доволі часто надає в підручнику різні точки зору або звертає на це увагу в методичному апараті підручника. Так само не подобається те, що на стор. 17 «розпочалася Велика Вітчизняна Війна». Розпочалася війна, яку було проголошено Великою Вітчизняною. На жаль, це знову типовий радянський історіографічний підхід. Тут теж дискусії не вщухають, але автор чітко позиціонує свою «радянськість». Дуже часто роботу ІСТОРИКІВ автор списує на ІСТОРІЮ.

Виклад матеріалу, присвяченого нападу Німеччини на Польщу, мене також здивував. Знову ж та сама логічна помилка. Авторка порівнює сили Вермахту та Війська Польського напередодні вторгнення в Польщу, але порівнює дивним чином: німців рахує по дивізіях, а поляків — «по головах». Так, німці мали «62 дивізії, зокрема, 7 танкових. Німецьким війська протистояла польська армія, що мала 1 млн. 750 тис. солдатів і офіцерів, але на її озброєнні було лише 29 рот старих панцерників, 9 рот легких танків і майже 500 літаків застарілих конструкцій». Звичайно, що загальним місцем в історіографії стала слабкість Війська Польського в 1939 році. Але робити на основі вище написаного такий чудернацький висновок про те, що «отже, сили були нерівними»? З чого це випливає — я ж не знаю, з якої кількості солдат складаються 62 дивізії німецького Вермахту. Нерівні на чию користь — на користь німців? То напишіть кількість солдат Вермахту в польській кампанії, а не кількість дивізій. Ні я, ні мої учні не є спеціалістами з комплектації дивізій Вермахту та Війська Польського на 1939 рік. А якщо вже авторка взяла на себе сміливість порівнювати, то червоне слід порівнювати із зеленим, а не з великим. Тож порівняйте, будь ласка, солдатів «по головах», а я вже зроблю висновок. Бо «аргументи» про польські «старі панцерники», «легкі танки» і літаки «застарілої конструкції» вже набридли. У німців танки теж були не важкими — важкі «Тигри» з’явилися лише 1943 р. А найбільше, від чого страждали німецькі частини в поході на Польщу — нестача… підків для коней, оскільки майже вся техніка була на кінній тязі. Так до якої «конструкції» віднести коней — до застарілої чи до сучасної?

Описуючи на стор. 8-9 «входження» колишніх румунських територій та країн Балтії до СРСР у 1940 р., авторка постійно забуває таку українську територію, як Північна Бессарабія (Хотинщина). В тексті говориться про Північну Буковину та придунайські землі (Південна Бессарабія), що увійшли до УРСР, проте Хотнищина не відноситься ні до Північної Буковини, ні до Південної Бессарабії. Також дивує, що німецькі війська «ЗАГАРБУЮТЬ» території незалежних держав, а радянські війська постійно «ВХОДЯТЬ», не загарбуючи. Тут авторка притримується традиційного опису радянських пропагандистів, хоча в шкільній програмі давно прописаний термін «анексія» — проте авторка цей термін не вживає.

На стор. 15 «откуда ни возмись» з’являється «незалежна» Сербія після окупації Югославії разом з дійсно «незалежною» Хорватією, де до влади прийшла профашистська партія усташів. Але звідки з’явилася «незалежна» Сербія після поділу Югославії? Тут же авторка пише, що «влітку 1941 р. лише три європейські держави зберегли повний нейтралітет — Швейцарія, Швеція, Ірландія». Ні, ну я розумію, що можна не звертати увагу на держави-карлики, як то Андорра, Сан-Марино, Монако, Ліхтенштейн… Бог з ними! Але що робити з Португалією та Іспанією? Вони не «європейські держави», чи вони не зберегли «повний нейтралітет»? Значить, вони зберегли «худий нейтралітет»?! Ну не були ці держави союзниками Гітлера, залишаючись диктаторськими, то й що? Їх куди записувати? А на атласах для 11 класу Португалія й Іспанія, разом з державами-карликами, таки нейтральні! Чи це наслідки того, що «нельзя объять необъятное» (за Кузьмою Прутковим) у підручнику рівня «стандарт»? Але ж авторка позиціонує свою працю як підручник рівня «стандарт» і «академічний» — про це зазначено в назві.

На стор. 18 знову йдеться про переваги Вермахту над Червоною армією. Авторка ілюструє це лише кількістю дивізій (190 Вермахту проти 170 Червоної Армії) та особового складу (5,5 млн. у Німеччини та країн-сателітів проти 2,7 млн. у Червоної Армії). Слава богу, що авторка не завела розмову про технічну перевагу Вермахту, проте не втрималася, щоб не написати, що радянські «дивізії не були повністю укомплектовані людьми, озброєнням і військовою технікою». А фраза про те, що саме «тому на основних напрямах наступу ворог забезпечив собі значну перевагу» мене просто розсмішила. Ну, я розумію, що авторка — жінка і не служила у збройних силах, але критик, тобто я, хоча і служив у ракетних військах, а не в піхоті, розуміє ази піхотної тактики — як у математиці 2+2=4, так і в тактиці на головних напрямах удару необхідно створювати «значну перевагу». Бажано 3 до 1 — тоді можна взагалі наступати «лівою ногою» — перемога буде за нами! Перевага ж Вермахту «на головних напрямах удару» ніколи не досягала навіть 2,5 до 1! Тож треба було «піднапрягтися» навіть «на головних напрямах удару»…

Створення антигітлерівської коаліції в підручнику, як до речі у всіх пострадянських підручниках, починається з 1941 року. Ну не хочуть наші автори починати з вересня 1939 р., коли війну Німеччині оголосили Британія і Франція, згадувати, як до цієї коаліції приєднувалися уряди окупованих нацистами країн, які (уряди) перебували в еміграції. «Совєтоцентризм» — характерна риса фактично всіх підручників, які описують це питання.

Подаючи документи на сторінках підручника, автор свідомо чи несвідомо (сподіваюся на друге) пропонує фрагменти, де радянська армія називається російською, а народи СРСР — російським народом (стор. 20, документ за авторством О. Верта). Для документів, тим більше американських чи європейських, це зрозуміло, проте я б хоча б подав посилання на неточність формулювання автора документа. Чи «Да здравствует великий русский народ!» (Й. Сталін)?

Зустрічаються й досадні мимодруки. Так, на стор. 21 з оточеного Ленінграду «було евакуйовано й урятовано від голодної смерті 550 осіб». Скоріше — 550 тисяч осіб. Мій улюблений британський історик, дійсний фахівець в галузі Другої світової війни Б. Ліддел Гарт став чомусь Б. Лідден Гартном (стор. 32).

На стор. 22 зустрічаємо хрущовсько-брежнєвскі причини величезних втрат СРСР у перший рік війни — «грубі помилки та прорахунки політичного і військового командування, особливо Й. Сталіна». Власне кажучи, це все, що написано автором про причини поразок 1941 року! Ой, ні, я забрехався! На стор. 25, подаючи для опрацювання джерело того ж О. Верта, який описує чотири причини поразок Червоної армії 1941 р., автор питає в учнів «Які причини поразок, на вашу думку, не названі О. Вертом?» Виходячи з матеріалу підручника, учні мають одностайно відповісти — «грубі помилки та прорахунки політичного і військового командування, особливо Й. Сталіна»! Бо більше ж нічого в підручнику немає…

Чомусь автор забула радянський міф про «підступність» нападу Німеччини на СРСР, проте згадала на стор. 23 про «підступний» напад Японії на Перл-Харбор. Як же хочеться нашим авторам благородства ведення війни! Ну, князь Святослав та мушкетери в одному флаконі!

На стор. 29 цікавий гендерний матеріал про зміну статусу жінки в умовах війни. Але й тут без долі «радянщини» не обійшлося. Тотальна радянська глорифікація[3] радянських підпільниць і партизанок (все та ж З. Космодем’янська, яка підпалила-таки не хату з німцями, а домівку вдови з двома дітьми) та снайперів (Н. Петрова, Л. Павліченко, моя землячка з Білої Церкви) без жодного зазначення проте, що демократичні держави НЕ залучали жінок до війська за призовом, а лише в якості добровольців у допоміжні служби (лікарі, секретарі та ін.). Тільки тоталітарні держави — СРСР та Німеччина — залучали як за призовом, так і добровольців. Але навіть у нацистській Німеччині не було жінок-санітарок, лише медбрати! Тут не глоріфікувати, а низько схилити голову і покаятися нам, чоловікам, що допустили жінок у війну…

На стор. 38 з’явився відносно новий, як щодо наших шкільних підручників, матеріал про визволення Праги 7 травня 1945 р. Російською визвольною армією (РОА) генерала О. Власова (правда, в авторки вони Прагу «захопили», прийшовши при цьому на допомогу антинацистським повстанцям — я, хоч і вивчав логіку в інституті, цього не розумію — мабуть, це «діалектична логіка»). Проте немає жодного пояснення про це російське колабораціоністське військове формування, як і про таке складне явище, як колабораціонізм, який згадується лише в посиланні на стор. 13 і лише щодо режиму у французькому м. Віші.

На стор. 38, указавши державну приналежність Б. Монтгомері (британець), чомусь не вказано, що керівник відкриття Другого фронту в Європі Д. Ейзенхауер був американцем. А в документі на стор. 39 з книжки К. Райана говориться про «день «Д», проте що це за день — ні слова. Учні мають самі зрозуміти, що початок операції «Оверлорд» 6 червня 1944 р. і «день «Д»[4] — одне й те саме.

Не зрозуміло, чому в підручнику немає жодного слова про Тегеранську конференцію, хоча є Ялтинська і Берлінська (стор. 39, 41). Я вже не чіпляюсь до звання Мелітона Кантарії, який був-таки молодшим сержантом, а не просто сержантом (стор. 40)...

Прорадянськість авторки — в усьому, навіть у причинах перемоги в Сталінградській битві (стор. 31) — лише «героїзм і патріотизм радянських воїнів». Не тактична грамотність радянського командування, що ударило в стик між німецькими та румунськими частинами з головним напрямом на слабких румунів, а лише «героїзм і патріотизм радянських воїнів».

Прорадянськість — у пережовуванні радянських міфів про Корсунь-Шевченківську битву як «Сталінград на Дніпрі» (стор. 36). Оточити-то оточили, як під Сталінградом, та утримати в оточенні не змогли — більшість німецьких військ таки прорвалася з нього!

Прорадянськість — на стор. 36, коли Фінляндія виходить з гітлерівської коаліції у вересні 1944 р., хоча коли вона туди увійшла — ні чичирк! До сьогодні ми повторюємо, не задумуючись, мантру про союз маршала Маннергейма з єфрейтором Гітлером, якого НЕ було. Фінляндія вела власну війну, і не вона її розпочала — ні в 1939-му, ні в 1941-му!

Мало мені, українському педагогу, «україноцентричності» в підручнику! Хочу, щоб було, як в австрійських підручниках з математики (!), де хоча б що малесеньке «австріяк» в математиці зробив — подають його портрет і описують «величезний внесок» у світову математику (це при тому, що відрізнити «австріяка» від німця в період Нового часу ой як не легко). На стор. 26, описуючи нацистський «новий порядок», авторка згадує про повне знищення нацистами «сіл Орадур у Франції, Лідіце — в Чехословаччині[5], Хатинь — у Білорусії». Підручник, нагадую, написаний в Україні, проте автор не згадала ні про понад 250 українських сіл, знищених нацистами разом з жителями, ні про містечко Корюківка на Чернігівщині, де нацисти знищили понад 7 тис. чоловік! Це — найбільший показник у часи війни. Проте навіщо українським дітям знати про це, адже ми повинні знати про Хатинь і нам, мабуть, цього досить… Хочу, щоб авторка згадала, що капітуляцію Японії підписував не лише американець Д. Макартур, а й українець — радянський генерал-лейтенант Кузьма Деревянко! (стор. 43).

А закінчується розділ про Другу світову війну теж дивним мимодруком. Описуючи створення військово-політичних блоків у 40-50-х рр. ХХ ст., авторка слушно зазначає про утворення НАТО у 1949 р. і замість того, щоб написати про утворення ОВД у 1955 р., чомусь подає такий останній абзац: «14 травня 1965 р. соціалістичні країни підписали Договір про дружбу, співробітництво і взаємодопомогу восьми країн (СРСР, Польщі, Чехословаччини, НДР, Румунії, Болгарії, Албанії, Угорщини) терміном на 20 років». Це інформація про Організацію Варшавського договору, що був укладений 15 травня 1955 р. на 30 років? Дата — не та, термін дії — не той, назви — немає! Проте в методичному матеріалу автор ту же запитує «Які військово-політичні блоки утворено в 1940-1950-х роках?» Які-які — НАТО! І все тут!

Чи вважаю я, що такий шкільний підручник не варто видавати? Зовсім НІ! В цілому книжка являє собою геть не поганий підручник. Варто тільки експертизу або проводити, як казав класик радянського гумору Михайло Жванецький устами класика радянської сцени Аркадія Райкіна, «тщательнее, тщательнее», або таки проводити, а не писати, що проводили! Або ще краще — робити РЕАЛЬНІ, ВІДКРИТІ конкурси шкільного підручника. Можливо, ця мрія не за горами?

[1]Виділення моє.