Работа предстоит мелкая. Хуже вышивания. В каждом из них придётся убить дракона.

Из сценария пьесы «Убить дракона» Е.Шварца

 «…потребность в инновациях поощряет автономию рабочего. Это также подразумевает совершенно иные властные отношения между работодателем и работником. Прежде всего, это означает, что к интеллектуальной ошибке следует относиться терпимо. Необходимо, чтобы множество плохих идей носилось в воздухе и свободно обсуждалось, и тогда появится единственно хорошая идея. А это подразумевает новую, раскрепощающую свободу от страха.

Э.Тоффлер. Метаморфозы власти

 Природа індивідуальної академічної свободи або Вступ

 Моє ставлення до наказу Міністерства освіти і науки № 665 від 1 червня 2013 року, яким затверджені кваліфікаційні характеристики професій (посад) педагогічних і науково-педагогічних працівників навчальних закладів, цілком характеризують дві вищенаведені цитати.

З юридичної точки зору, воно виглядає як уніфікація правового матеріалу, що, з огляду на вимоги правової визначеності, має сприяти кращому розумінню виконання професорсько-викладацьким складом (науково-педагогічними працівниками) своїх професійних обов’язків з метою їхньої наукової і творчої самореалізації та самоствердження в академічному середовищі.

Однак в силу обмеженості ресурсів та специфіки наукової і педагогічної діяльності якось спланувати цю діяльність та укласти її в єдине уніфіковане русло бюрократичних інструкцій доволі складно.

Як визнається у Вступі до цього наказу, його нормативність забезпечується через схвалення посадових інструкцій у вищих навчальних закладах, за виконання вимог яких несе відповідальність відповідний науково-педагогічний працівник. Власне кажучи, кожен ВНЗ, що піклується про своє реноме і конкурентоспроможність на ринку освітніх послуг, буде піклуватися про максимальне самовираження й реалізацію наукового і творчого потенціалу своїх працівників. І я маю вельми слабке уявлення про те, як може допомогти посадова інструкція в написанні якісної наукової статті чи в належному виконанні проекту, під який виділено певний грант — бо це залежить від якості цієї роботи, оцінка якій буде дана незалежними рецензентами чи за підсумками конкурсу для одержання гранту та належного звітування за його виконання.

Все упирається в індивідуальну академічну свободу, яка тісно пов’язана з тягарем відповідальності. І посадова інструкція тут є лише свідченням зайвого бюрократичного дирижизму (надмірного регулювання).

По-перше, власне гарантії індивідуальної академічної свободи апріорі не можуть визначатися посадовими інструкціями чи циркулярами центрального освітнього відомства, а лише Конституцією, надалі конкретизуючись законом.

По-друге, якість індивідуальної академічної свободи цілком гарантується науковими школами, які плекають наукові кадри задля досягнення високих результатів наукових досліджень і творчих пошуків. Стандарти наукової етики, правил і процедур наукових досліджень мають вироблятися самою академічною спільнотою — функції МОН тут є нав’язуванням цих стандартів, оскільки в ході бюрократичних процедур сутність процедур наукових, як правило, викривлюється.

Тому ми спробуємо визначити основні параметри індивідуальної академічної свободи.

1. Відповідно до статті 23 Конституції України кожен представник академічної спільноти має право на вільний розвиток своєї особистості, свободу дій у своїй освітній, викладацькій, науково-дослідницькій діяльності, незалежність від втручання органів публічної влади, політичних партій і громадських об’єднань. Індивідуальна академічна свобода також включає можливість вільного вибору працівником освітніх або науково-дослідницьких установи чи закладу, якщо це не перешкоджає належному виконанню ним своїх обов’язків на засадах професіоналізму, компетентності і відповідальності.

2. Відповідно до статті 34 Конституції України кожен представник академічної спільноти вільний у виборі тематики своїх наукових досліджень, йому гарантується свобода вираження своїх поглядів і переконань на засадах відповідальності, компетентності і обґрунтованості. Кожен представник академічної спільноти може брати участь в органах громадського самоврядування, впливати на формування наукової політики держави та поточну роботу своєї наукової установи, вільно й відповідально оцінювати результати, отримані його колегами.

3. Кожен представник академічної спільноти зобов’язаний шанувати і дотримуватися критеріїв наукової фаховості й етики. Грубе порушення норм наукової етики, виявлення факту плагіату є підставою для неможливості подальшої наукової (науково-педагогічної) роботи особою, яка здійснила порушення.

4. Усі члени академічної спільноти мають право на свободу об’єднань з іншими членами, включаючи право створення професійних об’єднань для захисту своїх прав і законних інтересів та право членства в цих об'єднаннях. Професійні спілки всіх сфер академічних спільнот беруть участь у формулюванні відповідних професійних стандартів і етичних вимог.

Виходячи із зазначених параметрів і буде проаналізовано окремі положення наказу МОН № 665, екстраполюючи його на наукові та викладацькі процедури і правила.

 Індивідуальна академічна свобода та межі втручання держави у приватне життя особи

 Головними кваліфікаційними компетентностями науково-педагогічних працівників визначаються професійна, інформаційна, комунікативна і правова. Чому виділені саме ці — знайти чіткі юридичні підстави доволі складно. При чому визначення правової компетентності як «якість дії працівника, що забезпечує ефективне використання у професійній діяльності законодавчих та інших нормативних документів органів державної влади для вирішення відповідних професійних завдань» мені видається кострубатою з точки зору юридичної техніки. Хоча ключовими якостями при опрацюванні юридичних текстів є вміння їх інтерпретувати та належним чином застосовувати — з урахуванням необхідності виконання конкретних завдань і функцій — зокрема, шляхом написання певних документів.

Згідно з пунктами 6 і 7 Лімської декларації про академічні свободи та автономію начальних закладів усі члени академічної спільноти користуються такими мінімальними індивідуальними свободами:

«6. Усі члени академічної спільноти, які проводять науково-дослідну роботу, мають право виконувати її без будь-якого втручання відповідно до міжнародних принципів науково-дослідної роботи. Вони також мають право вільно повідомляти про висновки своїх досліджень і публікувати їх без цензури.

7. Усі члени академічної спільноти мають право навчати без будь-якого втручання, відповідно до прийнятих принципів, стандартів і методів навчання».

Слід підкреслити, що в Лімській декларації лише визначено мінімальні стандарти академічних свобод, а національні держави мають сприяти впровадженню стандартів вищої якості.

Однак такі намагання відомчого дирижизму втручатися в здійснення академічних свобод на рівні підзаконного акту, яким є наказ МОН, суперечить конституційним гарантіям збереження сутності змісту фундаментальних свобод, яке може здійснюватися виключно на основі Конституції і законів України (стаття 64 Конституції України). В основі цього порядку має лежати конституційна вимога поважати людську гідність, гідність науково-педагогічного працівника, утвердження академічної свободи (стаття 3 у поєднанні зі статтею 54) та його права на вільний розвиток своєї особистості (стаття 23).

Тому питання кваліфікаційного рівня мають бути формально виписані і в Законі про вищу освіту, в якому мають бути визначені критерії присвоєння науково-педагогічним працівникам вчених звань і наукових ступенів при абсолютній повазі до автономії університетів у цій царині, зокрема — стосовно інституціональної автономії щодо діяльності спеціалізованих вчених рад і можливості університетів самостійно присвоювати наукові ступені і вченні звання.

За таких умов саме академічна спільнота визначає стандарти, правила і процедури здійснення освітньої і наукової діяльності. Адже йде мова про науковий пошук, творчу діяльність, винаходи чи творення моделей для виробництва, запровадження ноу-хау в науковий процес.

У свою чергу, окремо взяті університети та академічна спільнота загалом мають піклуватися про утвердження високих стандартів викладацької і науково-дослідницької діяльності на засадах верифікації, реальності, дієвості, вільного дискурсу та інноваційних начал.

 Автономія університетів і щільність законодавчого регулювання академічних свобод

 Виходячи з визначення завдань і цілей науково-дослідницької діяльності, вона є прерогативою діяльності університетів і академічної спільноти. Спроба МОН уніфікувати цю діяльність певною мірою дискредитує сутність автономії університетів та академічної свободи.

Згідно з Законом про вищу освіту (далі — Закон) передбачається лише рамкове регулювання питань трудових обов’язків науково-педагогічних працівників. Україна не належить до країн з переважно контрактною системою регулювання трудових відносин, згідно з якою трудові, економічні і соціальні права і обов’язки працівників на рівні закону визначаються лише рамково, а деталі і конкретні гарантії дотримання цих умов мають регулюватися на рівні колективного трудового договору. А по суті — саме такий стиль регулювання вищої освіти є сьогодні в Україні. Тим більше, що більшість вищих навчальних закладів (далі — ВНЗ) є у публічній формі власності або левова частка видатків приватних ВНЗ фінансується з державного бюджету.

Після декларативної за формою і змістом статті 46 у статті 47 Закону дається визначення статусу науково-педагогічних працівників як осіб, «які за основним місцем роботи у вищих навчальних закладах третього і четвертого рівнів акредитації професійно займаються педагогічною діяльністю в поєднанні з науковою та науково-технічною діяльністю». Таким чином, визначається дуалістична природа діяльності цих працівників, яка пов’язана з викладанням і науковою чи науково-технічною діяльністю. Це є логічним, оскільки дає змогу поєднати навчальним процес з науковим творчим пошуком і водночас — шукати нові таланти для проведення наукових досліджень.

Однак найважливішими є положення статті 48 Закону, оскільки вони визначають квінтесенцію законодавчого визначення функціональних обов’язків і критеріїв щодо науково-педагогічних працівників. Стаття 48.3 Закону визначає, що на посаду науково-педагогічних представників обираються за конкурсом, як правило, особи, які мають наукові ступені і вчені звання. Статутом ВНЗ ці вимоги можуть конкретизуватися (стаття 48.3(2)). Основою для просування кар’єри науково-педагогічного працівника є атестація, порядок якої здійснюється відповідно до вимог, встановлених Кабінетом Міністрів. Далі Закон визначає робочий час (стаття 49), права (стаття 50), обов’язки (стаття 51), підвищення кваліфікації та стажування науково-педагогічних працівників (стаття 52). У нашому контексті є цікавою статтю 49 Закону, яка визначає граничне навантаження для науково-педагогічних працівників до 900 годин на рік, а для педагогічних — до 720 годин.

Кваліфікаційні характеристики включають такі параметри: завдання та обов’язки; знання і кваліфікаційні вимоги. Вони охоплюють науково-педагогічних працівників за категоріями керівників, професіоналів, фахівців. Нижче буде прокоментовано основні параметри кваліфікаційних вимог зазначених працівників у ВНЗ ІІІ-IV ступенів акредитації, окрім категорії фахівців.

 1. Керівники

 1.1. Керівник ВНЗ (ректор, президент, начальник) та його заступники. Наказ впроваджує типову схему розподілу повноважень між ректорами і проректорами (президентом та віце-президентом ВНЗ, що виражає доволі централізовану та ієрархічну структуру управління у нинішній системі вищої освіти. І Закон, а тим більше — наказ МОН № 665 не визначають механізму розподілу повноважень між ректором і проректорами — за ректором залишаються вельми широкі прерогативи щодо втручання. По суті, розподіл повноважень між ректором і проректором залежить від традицій автономії конкретного ВНЗ, водночас контрольні функції МОН у сфері вищої освіти володіють потенціалом внести істотні корективи щодо такого розподілу функцій і завдань, заснованих на реальній автономії університетів. Положення як Закону, так і наказу МОН № 665 свідчать про централізацію управлінських функцій ректора без якихось гарантій розподілу повноважень між ректором та проректорами, що не властиво соціальній місії сучасного університету.

1.2. Декани, заступники декана, керівники ВНЗ післядипломної педагогічної освіти, завідувачі аспірантури (докторантури), керівники філій (директор, начальник та інші) ВНЗ, керівники навчально-наукового інституту ВНЗ та їхні заступники, завідувачі ординатури (інтернатури), завідувачі підготовчих відділень, учені секретарі ВНЗ. Ці керівники структурних підрозділів ВНЗ несуть усю повноту відповідальності за діяльністю ввіреної їм ділянки роботи. Наприклад, наказ МОН № 665 визначає, що декан керує навчальною, методичною, науковою, організаційною роботою на факультеті, несе відповідальність за кадрову політику на факультеті. Відсутність реальних фінансових інструментів і залежність факультетів від ректорату щодо фінансування науково-дослідних робіт роблять факультети основним осередком надання освітніх послуг, натомість наукові дослідження перетікають у навчально-наукові, науково-дослідні інститути, лабораторії, дослідницькі центри. При цьому для зазначених структурних підрозділів оптимальним варіантом є визначення їхнього статусу як загальноуніверситетського або, принаймні, міжкафедрального. За таких умов деканат не зацікавлений здійснювати і впроваджувати наукові розробки.

1.3. Завідувачі кафедр, завідувачі відділів (лабораторії, кабінету, частини іншого структурного підрозділу), їхні заступники. Дана категорія керівників структурних підрозділів несе відповідальність за належну діяльність ввіреної їм ділянки роботи. Зокрема, завідувач кафедри розробляє стратегію розвитку діяльності кафедри за напрямами підготовки, організовує та здійснює керівництво навчально-методичною, науковою, організаційною та виховною роботою на кафедрі. По суті, ті ж самі функції виконує декан у масштабах університету і в разі певних проблем з атмосферою на факультеті (інституті) це може служити джерелом додаткових конфліктів, шо в рамках чинного законодавства «гасяться», як правило, авторитарними методами. Компаративний аналіз функцій і завдань декана і завідувача кафедрою зумовлює висновок про те, що основна маса зазначених функцій і завдань має бути сконцентрована на рівні кафедри.

 2. Професіонали

 2.1. Професор. Доцент. Система присвоєння вчених звань і визначення функціональних обов’язків професорів і доцентів робить систему вищої освіти надмірно централізованою і «виховує» своєрідний дух лояльності до відповідної політики МОН у цій сфері. Дух централізації у ВНЗ визначається тим, що в склад вчених рад факультету чи університету можуть входити лише професори. Це визначає певний дух лояльності серед професорів до політики МОН у сфері освіти, оскільки професори мають певні привілеї порівняно з іншими науково-педагогічними працівниками. За своїм змістом наказ МОН № 665 слабко диференціює функції і завдання професорів і доцентів, хоча тут можна було б визначити професорів відповідальними за певну ділянку досліджень з метою формування певних наукових шкіл та координації діяльності своїх колег. Надмірна завантаженість професорів і доцентів істотно знижує якість освітніх послуг, оскільки при сучасних інтерактивних методиках викладання (наприклад, у правознавстві це — кейс-стаді, ділові і рольові ігри, модельні судові засідання; у природничих дисциплінах — лабораторні і практичні заняття, експерименти тощо) велике навантаження не дозволяє належним чином підгодовуватися до занять. Водночас, поряд з надмірною ієрархізацією та лояльністю професорів і доцентів в умовах обмеженої академічної свободи та фінансування наукових досліджень, у системі вищої освіти складно формувати класичні наукові школи навколо авторитетного професора, який би служив генератором ідей, спираючись на коло своїх послідовників та асистентів. Професор має очолювати творчий колектив для написання монографій і підручників, координувати діяльність відповідного творчого пошуку; оптимальним варіантом при цьому є співробітництво однопредметних кафедр різних ВНЗ у рамках України, а також міжнародне співробітництво. При цьому слід зауважити, що функції МОН щодо надання грифів підручникам і навчальним посібникам є сумнівними з точки зору конституційних гарантій недопущення цензури (стаття 15) та свободи наукової і творчої діяльності (стаття 54), що потребує ще свого окремого висвітлення.

2.2. Старший викладач, викладач, асистент. Це коло науково-педагогічного персоналу, яке слугує основою для формування відповідних наукових шкіл. Саме цей контингент працівників університетів упроваджує інноваційні викладацькі методики і технології, а також забезпечує збір і первинну обробку емпіричних даних для наукових досліджень. Зокрема, старший викладач поряд із професорами і доцентами також координує навчально-методичну і науково-дослідницьку діяльність викладачів і асистентів, тобто виступає своєрідною сполучною ланкою у викладацьких колективах. Водночас, ні Закон, ні наказ МОН № 665 не закладають надійних підвалин для реальної академічної свободи та стимулювання духу вільного пошуку у ВНЗ задля реалізації місії університету акумулювати у суспільстві передовий досвід і формулювати нові знання і технології. Головний ворог цьому — надмірне навантаження, низька оплата праці науково-педагогічних працівників та надмірна централізація університетів.

 Замість висновків або Символічна реальність і вільний науковий пошук

 Оптимальний варіантом для вирішення питань забезпечення належної якості навчально-методичного процесу і наукових досліджень в українських університетах є розширення академічних свобод та ліквідації «радянської спадщини» в системі вищої освіти. Спиратися на досягнення радянської вищої школи — це анахронізм, а в моїй юриспруденції — й поготів, оскільки гангстерське визначення права як команди суверена, що забезпечується державним примусом, виховання навичок поліцейщини і юридичного формалізму, що викладалося у радянські часи, є одним з джерел нинішнього вкрай кризового стану правової системи.

У сучасному світі понад сімдесят відсотків ВВП складають продукти так званої символічної реальності — високі інформаційні технології (з яких українці за обсягом продукції вийшли на четверте місце в світі, однак всі активи розміщені за кордоном внаслідок вкрай несприятливого режиму інвестування і адміністрування), інтелектуальна власність, сфера послуг тощо. Питання логістики, раціоналізація використання матеріальних та інформаційних ресурсів, обсяг або доступ до яких є обмеженими, зумовлює якісно нові підходи щодо вироблення основних критеріїв кваліфікаційних характеристики науково-педагогічних працівників.

Тут необхідно поєднувати декілька речей.

По-перше, як справедливо зазначає Елвін Тоффлер, надання широкої свободи працівникові посилює його відповідальність за кінцевий результат, сприяє вільному пошуку щодо покращень технологій, якості своєї роботи, впровадженню інновацій. Тому основні параметри щодо кваліфікаційних характеристик науково-педагогічних працівників мають бути визначені у Законі про вищу освіту. На основі цих положень Закону кожен ВНЗ вправі конкретизувати зміст кваліфікаційних характеристик своїх працівників, зокрема — виходячи з показників свого ВНЗ на ринку освітніх послуг, його наукових шкіл і попиту на випускників в умовах ринку. Власне кажучи, визначення функцій і завдань науково-педагогічних працівників — це їхня внутрішня справа, тобто питання автономії університетів та інших ВНЗ.

По-друге, згідно з Еліонор Остром, ефект спільних дій має будуватися в системі такої матриці поведінки, розподіл ролей у якій давав би корисний ефект, тобто з точки зору теорії ігор — це має бути гра з позитивним результатом. Для цього має бути якісно нова матриця партнерства і спільних дій у колективах науково-педагогічних працівників з притаманним їм індивідуальністю, змагальністю і конкуренцією за ресурси. Тому важливий акцент у функціях і завданнях кожного науково-педагогічного працівника слід ставити на розширення кола наукових контактів та інтересів, запровадження різноманітних форм співпраці як в рамках самого університету, так і між окремо взятими університетами.

По-третє, наукові і педагогічні процедури мають будуватися на міждисциплінарному та соціогуманітарному підході, що взагалі слабко проявляється в чинному законодавстві в сфері вищої освіти. Поряд з фаховістю, глибокою спеціалізацією в сучасних умовах міждисциплінарні підходи слугують одним з надійних інструментів верифікації результатів наукових досліджень. І звісно ж, що це не слід встановлювати ані Законом, ані підзаконними актами. Ці параметри оптимальніше визначати через умови конкурсів чи грантів на наукові дослідження, а також вимоги до дисертаційних досліджень. Важливою складовою цього процесу є повага до гідності людини, яка має право на вільний розвиток своєї індивідуальності, захист результатів свого наукового пошуку, що забезпечується належними правовими гарантіями, в тому числі — на гідний рівень оплати праці. Етос наукових досліджень також слід укладати через усвідомлення обмеження природних ресурсів, в силу чого людство має розвиватися у певному симбіозі з довкіллям, зберігаючи його і природні ресурси для прийдешніх поколінь, гармонійно співіснуючи з природним середовищем.

 Михайло Савчин,

кандидат юридичних наук, директор Центру правотворчості Ужгородського національного університету,

 радник Голови Конституційного Суду України (2008 — 2010)