Нещодавно опубліковані результати міжнародного порівняльного дослідження знань учнів PISA, що відбувалося в 2012 році. Для тих, хто не знає: PISA — це дослідження, яке проводиться Організацією економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР) та визначає, як учні загальноосвітніх шкіл навчилися використовувати здобуті знання на практиці. За допомогою тестів оцінюються читацькі здібності його учасників, їхня математична і природничо-наукова грамотність. В 2012 році PISA проводилася вп’яте. У цьому дослідженні брали участь 64 країни. України серед учасників не було.

Відсутність України серед держав-учасниць цього дуже авторитетного міжнародного дослідження ― не дивина. Наша держава за 22 роки незалежності спромоглася взяти участь лише у двох міжнародних порівняльних дослідженнях. Йдеться про TIMSS-2007 та TIMSS-2011. В останньому така участь була половинчастою, бо учні 4-х класів українських шкіл за рішенням Міністерства освіти і науки участі в дослідженні не брали. Через це, якщо наша держава буде брати участь у TIMSS-2015, то за його підсумками не можна буде порівняти результати майбутніх українських восьмикласників та їхніх зарубіжних ровесників. Окрім того, через такі малозрозумілі дії освітнього начальства у 2011 році Україна втратила унікальну можливість порівняти математичну, природничо-наукову та читацьку грамотність українських учнів 4-х класів та їхніх ровесників з інших країн світу. Адже одночасно з дослідженням TIMSS-2011 проводилось міжнародне порівняльне дослідження читацької грамотності школярів PIRLS. А подібні збіги в часі двох різних порівняльних досліджень бувають лише один раз на 20 років...

 У решті міжнародних порівняльних досліджень (а їх, починаючи з 2000-го року, було проведено більше 20-ти) Україна участі не брала. Таку «активність» української освітньої системи в міжнародних порівняльних дослідженнях, на нашу думку, можна пояснити кількома причинами.

Причина перша. Відсутність в освітніх керманичів політичної волі для того, щоб ініціювати, організувати, фінансово забезпечити участь України в таких дослідженнях. Й це при тому, що результати таких досліджень дали б можливість оцінити реальний стан і тенденції розвитку освітньої системи країни в порівнянні з іншими державами світу. Маємо всі підстави висловити припущення, що таке порівняння буде не на користь освітньої системи нашої держави. І тоді всі розмови про «глибинні реформи» в загальній середній освіті можуть виявитися блефом ― та ще й на міжнародному рівні. Звісно, вплинути за совковою традицією на результати міжнародного дослідження практично неможливо, бо технологія відбору учасників, адміністрування та визначення результатів добре захищені від впливу чиновництва, педагогів та інших освітньо-адміністративних діячів. Іншими словами, міжнародні дослідження ― це не український «моніторинг» якості загальної середньої освіти у 5-х та 10-х класах 2013 року. Вони насправді показують реальний рівень навчальних досягнень учнів. А от саме така інформація широкому загалу, на думку освітніх керманичів, і не потрібна. Тому нічого витрачати бюджетні кошти на такі «забавки». Тим більше, що марно сподіватись на «відкати».

Причина друга. Не потребує доведення, що участі своїх учнів в міжнародних порівняльних дослідженнях боїться й переважна більшість українських педагогів-практиків. Бо, на відміну від освітнього начальства, їм добре відомий справжній рівень знань їхніх вихованців, яких вони вимушені навчати в умовах жорсткого адміністративно-методичного тиску усіляких інспекторів, методистів, завучів. Для останніх головним у навчальному процесі були і є папери, справні звіти, ошатно оформлені файлики з розробками уроків, але аж ніяк не знання учнів. До того ж, український вчитель МУСИТЬ: навчати учнів лише за тими підручниками, які рекомендовані Міністерством і якість яких добре відома; проходити підвищення кваліфікації лише там, де визначать чиновники; впроваджувати нові програми та експериментальні навчальні плани лише з «найвищого благословення». Якщо додати до цього застарілі методики, за якими працює більшість українських педагогів, то стане зрозумілим, чому під час цьогорічного зовнішнього незалежного оцінювання з математики більшість учасників не впоралися з розв'язанням рівняння 2/x = 5. Навіть серед тих, хто набрав за тест понад 180 балів, більше 10% абітурієнтів не спромоглися дати правильну відповідь на це завдання. А якби замість нього були такі, як, наприклад, у дослідженні PISA?

Наголосимо, що це завдання в дослідженні PISA, на відміну від українського ЗНО, мали б виконувати п’ятнадцятирічні учні, а не ті, хто закінчив середню загальноосвітню школу (спеціалізовану, гімназію, ліцей...), та вмотивовано обрали математику як вступне випробування до ВНЗ.

Причина третя. Результати міжнародних порівняльних досліджень є джерелом важливої інформації. Так, результати участі в дослідженні PISA дають можливість оцінити не лише функціональну грамотність учнів з читання, природознавства, математики (що дуже важливо якраз у контексті «функціональності») і здатність вихованців використовувати набуті знання для повноцінного функціонування в сучасному суспільстві, але і є, на думку багатьох фахівців, своєрідним індикатором освітнього середовища, в якому навчаються учні.

Так, за результатами PISA-2012 кращими з математики є учні Китаю (Шанхай) та Сінгапуру. Також у числі кращих школярі з Гонконгу (Китай), Кореї, Японії, Ліхтенштейну, Швейцарії та Нідерландів. Такий перелік фаворитів не має дивувати, адже у цих країнах велику увагу надають добору та підготовці педагогів, спрямовують інвестиції в їхню підготовку, заохочують учителів за якісні показники їхньої роботи, а не обліковують їхню роботу лише кількістю проведених уроків. Так, у Швейцарії на першому етапі середньої освіти посадовий річний оклад вчителя стартує з 51240 міжнародних доларів (дані 2010 р.). В Україні — 6551 міжнародних доларів (дані 2012 р.). На другому етапі загальної середньої освіти стартовий оклад голландського вчителя значно зростає і сягає 38001 міжнародних доларів (дані 2010 р.). В Україні оплата праці педагога старшої школи залишається незмінною, незалежно від освітнього рівня закладу, де він викладає, і становить ті ж 6551 міжнародних доларів. Значно вищим, у порівнянні з Україною, є рівень творчої свободи у викладанні та управлінні школами. Так, у Нідерландах, за даними ОЕСР, 86% рішень щодо управління середньою освітою приймається на рівні школи. В Україні, за даними експертного опитування, проведеного експертами МБО «Центр тестових технологій і моніторингу якості освіти», ця частка складає лише 15% (?) [Загальна середня освіта України в контексті міжнародних індикаторів: Аналітична доповідь/ заг. ред. І. Лікарчука. – Х.: Факт, 2013. – 168 с.]

Результати PISA-2012 підтвердили добре відому істину про те, що успішнішими є діти, до участі в навчанні яких активно залучаються батьки — як шляхом надання матеріальних ресурсів, так і особистою участю. Україна також у цьому контексті є досить унікальною державою. У нас батьки учнів, насамперед, вважаються бездонним джерелом отримання додаткових коштів на потреби закладів освіти, але аж ніяк не партнерами в організації процесу навчання. Більше того, система отримання таких позабюджетних надходжень є настільки корумпованою і непрозорою, що можна лише уявити, які процеси там відбуваються. Яскравою ілюстрацією стала так звана «пригода» кількамісячної давності, коли зі службового сейфу директора однієї з гімназій Київщини злодюги поцупили кілька десятків тисяч гривень і доларів. З іронією можна сприйняти офіційну версію походження цих грошей (начебто їх залишив на зберігання директору працівник закладу), але як би там не було, завершення цієї історії губиться в мороку... Бо занадто впливових батьків діти навчаються в цьому закладі... Ось такі реалії співпраці загальноосвітніх шкіл і батьків в українському вимірі.

Одним з важливих результатів будь-якого порівняльного дослідження є те, що воно дає можливість виявити тенденції у розвитку тієї чи іншої освітньої системи. Стосовно України ці тенденції виразно негативні. Але якщо проаналізувати результати країн-учасниць PISA-2012, то стає очевидним, що з 64 держав 25 країн свої результати з математики покращили, 25 ― залишились на попередньому рівні, а 14 ― мають гірші, порівнюючи з минулими роками, показники. Серед тих, хто домігся поступу ― Бразилія, Німеччина, Ізраїль, Італія, Мексика, Польща, Португалія, Туніс і Туреччина. Китай та Сінгапур показали суттєве покращення й без того високих попередніх результатів. Аналітики, які досліджували результати PISA-2012, вважають, що запорукою таких успіхів є надання кожній дитині шансу на успіх. На жаль, це педагогічне кредо є для переважної більшості українських загальноосвітніх шкіл таким же чужим, як і педагогіка дитиноцентризму. І дивуватися цьому нема чого: не менше 90% українських учителів працюють за застарілими методиками радянської педагогіки під невсипущим оком численної армії начальників, інспекторів і методистів. А для чиновництва вчитель, який працює творчо, був і залишається потенційно небезпечним елементом. Набагато важливіше, впевнені вони, мати вчителя покірного, завжди готового виконати всі начальницькі вказівки.

Досить цікавими є результати PISA-2012, які свідчать про значне покращення навичок у читанні. 32 країни мають щодо цього великий прогрес, 22 ― залишились на попередніх показниках, 10 ― погіршили результати. Цікаво, до якої групи належала б Україна, якби в PISA-2012 взяли участь наші учні? Досвід спілкування з багатьма абітурієнтами дає підстави стверджувати, що навряд чи ми могли б посісти гідне місце: поряд із шанхайськими студентами, де найкращі результати показали 25,1% учасників дослідження, чи з учнями, які навчаються в школах Австралії, Бельгії, Канади, Фінляндії, Франції, Ірландії, Кореї, Ліхтенштейну чи Нової Зеландії (більше 10% найкращих результатів).

Обсяг і номенклатура інформації, яку можна отримати, аналізуючи результати як дослідження PISA, так і будь-якого іншого міжнародного дослідження, безмежні. Але чи потрібна така інформація для країни, в якій всі управлінські рішення в галузі освіти приймаються купкою чиновників, що стали такими за збігом обставин чи в результаті політичних ігрищ? Зрозуміло, що не потрібні. Бо українське освітянське чиновництво одвіку живе за формулою, яка визначена ще Отто фон Бісмарком: «Чиновники — це трутні, які пишуть закони, за якими людині не прожити. Чому в них платня постійна незалежно від того, добре чи погано живеться населенню?.. От якби квота платні бюрократів колихалась вгору-вниз залежно від рівня життя народу, тоді б ці дурні менше писали законів, а більше б думали...».

Результати кожного міжнародного порівняльного дослідження, у тому числі й професійно проведеного вітчизняного, дали б дуже багато поживи для допитливого розуму. Але така інформація, очевидно, не потрібна. Для підтвердження такого висновку довго шукати приклади не треба. Так, сьомий рік в Україні проводиться зовнішнє незалежне оцінювання. Але жодного разу глибокий професійний аналіз його результатів фахівцями Міністерства освіти і науки та Національної Академії педагогічних наук України зроблений не був, хоч цей обов’язок покладений на них відповідними урядовими рішеннями. А чи чула українська освітня спільнота про адекватні управлінські рішення, прийняті за результатами TIMS-2011, навіть якщо вони були половинчастими? І чи відчули їхню результативність рядові педагоги?

Між іншим, групою українських фахівців у 2011 році були розроблені «Рекомендації щодо інтерпретації результатів ЗНО для розроблення освітньої політики на різних рівнях управління освітою» та програмне забезпечення до них. Ці рекомендації дають можливість проводити фаховий аналіз результатів ЗНО на національному й регіональному рівнях та для кожного загальноосвітнього навчального закладу. Однак офіційної підтримки цей продукт не отримав, бо його розробниками, в основному, є представники громадського експертного середовища, які, як зазначалося на одному з засідань колегії Міносвіти, належать до тих, хто вносить «ложку дьогтю у діжку доброго освітянського меду». Жаль, що автори цього спічу забули про лікувальні властивості дьогтю...

Причина четверта ― відсутність в українській освітній системі професійної структури, здатної організовувати, проводити та аналізувати моніторингові дослідження в сфері забезпечення якості освіти. Яскравим підтвердженням цього сумного висновку є проведення восени 2013 року так званого «моніторингу якості загальної середньої освіти» чи затвердження влітку того ж року «Орієнтовних критеріїв оцінювання діяльності загальноосвітніх навчальних закладів». Це найбільш свіжі приклади.

Характерно, що необхідність формування «єдиної системи управління якістю освіти та її моніторингу» визначено як одне із завдань Програми економічних реформ на 2010-2014 роки». В Указі Президента України В. Януковича «Про заходи щодо забезпечення пріоритетного розвитку освіти в Україні» (2010 р.) наголошено на потребі запровадження, починаючи з 2011 року, національної системи моніторингу рівня якості освіти та забезпечення української сторони у відповідних міжнародних моніторингових дослідженнях (виділено нами ― І.Л.). 14 грудня 2011 року Кабінетом Міністрів України було ухвалено підготовлений Міносвіти «Порядок проведення моніторингу якості освіти»...

А далі все розвивалося за добре відомим сценарієм. Функції щодо визначення напрямів проведення моніторингу, затвердження плану заходів з його реалізації та контроль за їхнім виконанням було покладено на те ж Міносвіти, а проведення моніторингу доручалося підпорядкованій... Міносвіти державній науковій установі «Інститут інноваційних технологій і змісту освіти». Тобто, коло замкнулося. «Моніторити» якість освіти за українськими управлінськими традиціями почали ті, від кого ця якість залежить... Тож чи потрібні їм об’єктивні результати такого моніторингу, в т.ч. у рамках міжнародних порівняльних досліджень? Відповідь очевидна.

P.S. Знаючи про те, як агресивно сприймає критичні матеріали освітянське начальство будь-якого рівня, закінчимо цю статтю словами Віссаріона Бєлінського: «Знайти причину зла ― це майже те, що знайти проти нього ліки». Сподіваємося, що бажаючим знайти «ліки» проти української освітянської недуги, яка має назву «хронічна неучасть в міжнародних порівняльних дослідженнях», ця стаття допоможе. А тих, хто не хоче шукати, мабуть, повинен наставити на вірний шлях Президент України, доручення якого з даних питань чиновники виконувати не поспішають.

Ігор Лікарчук,

Директор неурядової організації

«Центр тестових технологій і моніторингу якості освіти»