Проблема привнесення у діяльність школи невластивих для її місії бюрократичних процедур може отримати перспективу розв'язання, якщо на весь суспільний загал відкрито поставити питання: «А ДЛЯ ЧОГО оті бюрократичні вимоги?». Сьогодення ставить освітньому та батьківському співтовариству більш актуальну проблему — формування автономії школи як самодостатнього суспільно-громадського інституту. У політично зрілому та морально здоровому суспільстві стандартна місія школи задовольняє всі політичні сили, а тому не потребує бюрократичного та ручного управління. Гарним прикладом може бути досвід фінської еліти — як політичної, так і громадської (див. матеріал на сайті «Ліга культури» — ). 

Громадянська активність освітянського експертного товариства щодо проблем школи як надлишково керованої організації має орієнтуватись на конкретний продуктивний результат у стратегічній перспективі, а не на рівні сьогодення у вигляді «меншої кількості паперів». Задля успішного навчання та виховання школярів потрібна дійова внутрішня мотивація до навчання як учнів, так і їхніх вчителів. Так само і в організації діяльності школи по-новому потрібне взаємне прагнення до того як політиків, так і шкільних педагогів. 

Політично перспективною може стати вже в близькому майбутньому та партія, котра замість того, щоб пристосовувати школу під свою програму, робитиме навпаки — в своїй діяльності прокладатиме шлях для школи як виразника глобально-стратегічної місії сучасного людства. Звісно, останнє вимагатиме від кожного шкільного педагога дещо іншого, ніж сліпе копіювання пострадянських усталених традицій. Аналогічно шкільне керівництво має усвідомлювати різницю між сучасними світовими зразками організації шкільної освіти молоді та її радянських аналогів. У цьому контексті очікування на гармонію між зовнішнім політичним переустрієм освіти та її внутрішнім оновленням на рівні шкільних педагогів можуть отримати певну практичну реалізацію завдяки осмисленню наступних «больових точок».

Агресивність

Шкільні вчителі та керівники щоденно зустрічаються з виявами незбагненної розумом проблемності у поведінці як своїх учнів, так і їхнього дорослого оточення. Втім, це не виключає значимість принципу: «Знаєш — значить озброєний». Не від великого розуму сучасна пострадянська школа ігнорує закони не тільки етології, а й ентропії та відоме управлінське число «5 +/- 2» щодо власних функцій. 

Пострадянський стиль управління не здатний стримувати себе, щоб не перенасичувати базовий шкільний рівень суєтними бюрократичними заходами та паперовою круговертю, чим тільки підігріває агресивності самих вчителів. Від навали бюрократичних «треба» вони не встигають ні спокійно навчати, ні папери плодити, ні хоч якось перепочити. Відтак їхня знервованість та напруженість мимовільно передається учням. 

У той же час проблема поганої поведінки школярів — не в учнях чи вчителях як таких. Природа людини така, що її свободу волі паралельно супроводжує певний внутрішній «запас» агресивності. Тому-то не треба поспішати з висновками як щодо учня, так і щодо самого себе. Краще пам'ятати про природне «бісеня», щоб знати, чим краще зайняти його природні «потреби». Вчителю важливо мати про запас набір варіантів каналізації агресивної вітальної енергії учнів у чемну та суспільно прийнятну форму. 

Приклади? Доречною, наприклад, може бути роздача класу папірців з текстом завдання не самим вчителем, а найбільш внутрішньо «розігрітими» учнями. Першою ознакою професіоналізму вчителя є здатність зробити своїми помічниками найбільш непосидячих. Саме їх треба прохати закрити/відкрити вікно, щось принести чи подати, комусь щось передати тощо. Іншими словами, краще всього зробити їх продуктивною частиною свого життя, а не насищати власною опікою їхнє. Якщо такий учень щось реально вкладає у свого вчителя, йому допомогаючи, то псувати свій вклад він не стане. Більш спокійні та врівноважені учні, маючи весь час перед очима подібні дійства, подумки роблять теж саме — їм досить і цього внутрішнього поруху. 

Пострадянська вчительська громада забуває: діти очікують, що школа кожного буде залучати до різної діяльності, а не змушуватиме нерухомо спостерігати за діяльністю інших. Тим більш прикро, якщо діючою особою стає переважно вчитель, а учні як статисти лишаються глядачами в «театрі одного актора». Якщо армійське «рассказ, показ и тренировка» завжди ставить акцент на останнє, то в нашій школі він до сих пір залишається на перших двох позиціях, бо для останнього ми придумали домашні завдання. До речі, такого довгого робочого дня, як навчальний день старшокласника, не мають ні студенти університетів, ні батьки старшокласників, котрі йдуть з роботи додому без домашніх завдань. Пам'ятаймо, смиренний послух передбачено для монахів, а не для школярів. Якщо школа не створює умов для активної поточної діяльності всіх учнів, то їй доводиться вгамовувати їхню внутрішню (не забуваймо — агресивну) природу армійськими методами — наказами. А це вже зовсім за межами здорового глузду для по-справжньому сучасної школи. 

Адміністрація 

Прикладом прийнятності існуючого закордонного ступеня свободи вчителів від бюрократичного пресу адміністрації в наших українських умовах є 25-річний досвід співпраці шкільного керівництва з учителями у фізико-технічному ліцеї м. Херсона. Так, завуч ліцея, як і мільйони його закордонних колег, вже чверть століття поспіль не цікавиться конспектами уроків своїх вчителів, що не заважає закладу динамічно розвиватись та мати стабільно високий авторитет у громади міста. Крім того, вчителі ліцею мають можливості працювати без: 

• поточних домашніх завдань; 

• вузької залежності від підручника; 

• виклику учнів до дошки; 

• оголошення оцінок перед всім класом; 

• поточно-накопичувального оцінювання формальних знань; 

• поточно-накопичувального відвідування уроків адміністрацією; 

• обов'язку чергувати по школі; 

• застосування до учнів репресивно-силових форм мотивації та інших «впливів», характерних для посттоталітарних педагогічних систем; 

• обов'язку бути класним керівником. 

Останнє стало можливим завдяки запровадженню ставки вихователя ліцею на два підопічних класи з незначним предметним навантаженням, що надає вихователю чітко окреслений персональний педагогічний авторитет серед ліцеїстів.

Вихователі класів своїми функціональними можливостями: 

• вивільняють учителям-предметникам час для самоосвітнього розвитку в межах контексту проблеми «що вчити»; 

• ефективно закривають потребу залучення учнів до культурно-громадянської діяльності; 

• реально впливають на проблему «як вчити» завдяки своїй «шарнірній» ролі між учителями та їхніми батьками, представниками ВНЗ, громадськості. 

Так вже чверть століття стабільно забезпечується позитивний ефект попри природнім змінам у складі педагогічного колективу та побоюванню отримати зі свободою прояви безвідповідальності. 

Лідер

Людей, котрі вирізняються здатністю впливати на інших, визнають лідерами. Останні за своєю внутрішньою основою, як все у житті, бувають з двох протилежних полюсів: або це вождь, або — ініціатор/генератор ідей, змін, потягу до нової життєвої якості. Лідер-вождь є великим докою у застосуванні відомого принципу: «Розділяй і владарюй» і для нього питання власного авторитету є важливішим, ніж формування колективу з якомога сильніших самодостатніх професіоналів. Замість того, щоб вирощувати учительські таланти, він скоріше буде їх «відстрілювати», замість того, щоб гуртувати єдиний конкурентоспроможний колектив, він насадить внутрішню конкуренцію, що пересварить членів власної команди. Звісно, авторитарність інколи необхідна, але виключно у короткочасні кризові моменти, коли на роздуми та налагодження резонансу в діях не має часу, у моменти, коли питання стоїть вкрай гостро — «життя або смерть». Але в періоди сталого розвитку лідер-вождь не є його виразником. Навпаки — стає для нього величезним гальмом. 

Натомість лідер-ініціатор, організовуючи діяльність свого колективу, все це як усвідомлює, так і враховує. Тому декому здається, що він зовсім не відрізняється від лідера-вождя. От тільки його певна технологічна жорсткість виглядає як особистісне авторитарне насилля. Технологічні «вільноти» є лише удаваним ликом демократії, бо подальший розвиток подій за таких умов призводить до розрухи та біди. Сучасне технологічне управління не треба плутати з архаїчною практикою «пряника та батога», бо остання сильно залежить від суб'єктивних настроїв та вподобань лідера-вождя. Сучасність робить ставку на лідера-менеджера, здатного побудувати свій управлінський вплив завдяки комплексу управлінських «інструментів», котрі мають як кібернетичну, так і психолого-фізіологічну природну основу. Таке передбачає, передусім, прозору, а тому — зрозумілу всім учасникам процедурно-технологічну природу управління, а не волюнтаризм чи пасіонарність «вождя». 

Тому в контексті подолання наших поставторитарних проблем можуть бути доцільними наступні організаційно-управлінські речі: 

— по-перше, урізноманітнення типів навчальних закладів для старшокласників: сучасні діти мають право на різні життєво-прийнятні траєкторії розвитку власної особистості. Кожна з них має процедурно відсіювати «чужих». Якщо сама дитина чи її батьки залишаються сліпими до власних справжніх талантів та задатків, то система має організаційно змусити їх до пошуку варіанту, за котрого діяльність була би дитині як до вподоби, так і посильною. Звичайно, треба мати психологічну стійкість до сприйняття правди життя: 10 відсотків сучасних людей за будь-яких умов однаково не будуть займатись суспільно-визнаною діяльністю. 

— по-друге, впровадження в кожному навчальному закладі гласних форм рейтингових досягнень учнів за триместри/семестри та навчальний рік. Досить спробувати — і переконаємося, що рейтинг є суттєвою темою для дітей: вони розповідають про свої результати, бідкаються від невдач, прораховують свої перспективи та сподіваються на нові, кращі показники. Така форма співпраці є дійовою, бо зачіпає емоції. Ми ж, на превеликий жаль, часто діємо як «гіпертурботлива матуся», котра намагається убезпечити своє дитятко від щонайменших хвилювань. Досить згадати, який вереск здіймається, коли мерія міста оприлюднює список боржників за комунальні послуги. Гласне висвітлення «Хто є хто» має високу мотиваційну дієвість. Дух, подібний до спортивних рейтингів, для азартної душі школяра є значно доречнішим, ніж бабусина тривожність та намагання вберегти «дитя» від переживань. Шкода, що дорослі не дають можливості дітям пройти власним шляхом невдач — з тим, щоб звестись на ноги та попрацювати по-справжньому: більшість педагогічних колективів до сих пір «малюють» пристойні бали, фальшуючи з рівнем 1-3 бали, як це було за радянських часів щодо «двійок». Для новітнього суспільства не тільки простого нагромадження формальних знань недостатньо — недостатнім стає навіть копіювання, бо часто від сліпого копіювання — один крок до профанації. 

— по-третє, просування у свідомість вчителів таких понять, як управління та коучинг, як понять шкільних. Сучасний вчитель має усвідомлювати: якщо триматись традиційної організації навчання у новітніх умовах, коли учні не переймається самомотивацією, то розпачу та депресії не уникнути. Що ж робити? А ставити акцент на залучення інтелекту до продуктивних дій. У відповідності до закону дії та адекватної протидії їй ефективним орієнтиром є відома «піраміда учіння»: найменших результатів можна досягти за умов пасивного навчання (лекція — 5%, читання — 10%), а найбільших — за умов інтерактивного (дискусійні групи — 50%, практика через дію — 75%) навчання інших або негайне застосування знань (до 90%). 

Чим ширше освітяни будуть застосовувати тренерський стиль у навчанні (коучинг), тим меншою буде проблема залежності школи від бюрократії, бо відтак школа буде якнайближче до своєї природної місії, тобто стане простором вільної освіти і культури. По-справжньому сучасний освітянин скоріше являє собою коуча (тренера), ніж тримається традиційної ролі «месії» чи «ідеолога». Коучинг опікується не чужими недоліками та помилками, не «стурбованістю» падінням моралі, не пропагандиськими показними заходами тощо, а забезпеченням існування живого культурно-освітнього простору. 

Управління 

Дорослі сподіваються, що школа обов’язково повинна сформувати слухняну дитину. Чому надії на школу, а не на сімейний чи загальносуспільний уклад? Адже ніхто ж не навчає дитину розмовляти, ходити, їсти, мити руки, одягатись тощо у спеціальних закладах. Чому дорослі не подумають навпаки: «Треба своїм прикладом привчати дитину бути дисциплінованою та відповідальною, щоб її радо сприймала школа»? Адже є багато таких потрібних, але складних наукових речей, яких вдома не навчиш. Відповідь відома — у дорослих слухняність не є чеснотою. Дорослі не збираються жити, як слухняні овечки. Лише за непереборних обставин вдягається «овеча шкура», а так — чим більший вітер вольності, тим більші ми герої. У сімейному колі діти щовечора чують, якими сьогодні бунтарями були на роботі / в магазині / у транспорті / тощо їхні батьки. ККД спонукання школярів до слухняності є настільки низьким, що нічого спільного з суспільною місією школи не має. Не на те ми витрачаємо сили та гроші. Справжня вихованість дитини та дорослого не зі слухняності виростає. 

Діловитість 

Місією вчителя є гармонійне поєднання внутрішнього світу учня з певним науково-культурологічним змістом. Саме діяльне поєднання, а не його імітація, профанація чи симулювання. Тим більше не є місією школи написання всіляких «ділових» звітів. Місією освітянських конференцій також не можуть бути владні чи адміністративні самозвіти з трибун, а відтепер — ще й зі слайдів самопрезентацій. За кордоном перший же міністр/службовець, що таке затребував би, наступного дня був би у відставці. У нас з цим великі проблеми. Наприклад, питання вивчення основ наук на уроках, консультаціях тощо нами в упор не бачиться як виховання. Для нас виховання — це коли на окремих спеціальних заходах пишномовлять про чесноти. А воно як «зайшло», так відразу по закінченню заходу й «вийшло»: навкруги матірні розмови, у під’їздах не свіже повітря та квіти, а сморід та розруха, не приємність від картин художників, а запах туалету з ліфту та лайкою описані стіни. Охайними та культурними можуть дозволити собі бути, по-перше — не пригноблені, а по-друге — свідомі своїм соціальним значенням і, головне — ОСВІЧЕНІ люди. Яка ж може бути освіченість у безграмотного з мов та математики школяра? А що чекати від випускника школи, у голові якого «каша» з формальних наукових понять, а не системно-стійка причинно-наслідкова база наукових характеристик реального світу? 

Міжнародний досвід відтіняє вражаючу різницю поведінки представників нашої та їхньої еліти. За кордоном є дійове розуміння, що «красиве» життя завдяки прихованим статкам можливе лише у прихованому вигляді, котре все рівно колись та вилізе «боком». Натомість наша еліта розраховує на пишномовні розмови про демократичні цінності як ширму до неправедно та скрито набутих статків. При цьому первинна різниця визирає з характеру публічних виступів. Так красиво поданого словесного «поносу» від організаторів суспільної діяльності, як у нас, не зустрінеш ніде. Що не голова адміністрації чи мер, що не голова профспілки чи депутат — ну вилиті тобі університетські професори філології та історії. На їхньому тлі виступи закордонних мерів, начальників освітніх органів, директорів зовні виглядають більш ніж скромними. Але від останніх йде конкретно-продуктивна за змістом мова, без зовнішніх прикрас та награного пафосу чи гри на публіку. Останнє було б для оратора на грані фолу: за кого він свого слухача тримає? За розумово відсталих сліпців? Розраховує, що в обличчя культурні люди не скажуть: «Все это полная чушь»? У нас до сих пір панує порожня пишномовність, прикрашена цитатами відомих поетів, бо як ще може заробляти на життя людина, котра хоче і «красиво» жити, і уникати роботи над наукомісткими дисциплінами одночасно? Звісно, що за такого ставка робиться на бюрократичні балаканину, чиновництво, маніпуляції свідомістю населення, симуляцію кипучої діяльності, врешті решт — на обман. 

Більше того, краснобайство стало нормою й у школі, в інституції, котра могла б реально впливати на формування суспільства, вільного від пустодзвонства чи прибріхування. З цієї хвороби й виростає проблема деструктивного сприйняття суспільством явища списування (брехні) як життєво-допустимої норми. Все починається зі списування контрольної в школі, продовжується з курсової за гроші в університеті та «державно важливими» дисертаціями, котрі, окрім дисертанта та К˚, реально нікому не потрібні. І врешті решт вивершується Верховною «школою» нашого буття — парламентськими голосуваннями при відсутніх депутатах та ручним підрахунком голосів виборців, у той час коли навіть в Африці це відбувається через електронне сканування, а задля виключення спроб до повторів маркуванням руки виборця фарбою, що відмивається лише через добу. 

Зрозуміло, що вчителі теж можуть бути не лише локомотивами прогресу, а й сильними тому гальмами: багатьом учителям краще самим все пояснити учням, щоб на завтра суворо змусити повторити завчене, ніж напружуватись над творенням у класі атмосфери творчого пошуку та копіткого тренувального процесу. Такому вчителю начхати на відому істину — все, що не тренується та не опрацьовується осмислено на практиці, швидко стирається зі свідомості — навіть у справжніх медалістів. Через три роки у випускника школи нічого від завченого не лишається, окрім того, що застосовувалось практично. Назавжди зостається або здатність працювати мізками, або лише її імітація! 

Відкритість 

Наша слабість ще й у тім, що ми, наприклад, соромимося оприлюднювати об'єктивну статистику щодо кількості медалістів, котрі не підтверджують свій «високий» рівень під час проходження ЗНО. Не подаємо це у розрізі закладів із зазначенням прізвищ директорів. Крім того, батьківська громада ніяк не може знати про вчителів, котрі самі не здатні правильно виконувати завдання, що передбачаються програмою для учнів. При цьому тягнемо час і ухиляємося від впровадження загальнодержавної автоматизованої системи незалежної атестації професійного рівня вчителів. Мова про тестування здатності окремого вчителя застосовувати базовий для учня програмний матеріал на практиці та адекватно реагувати на стандартні психолого-педагогічні ситуації. Не випрацьовуємо механізм цільового підвищення вчительської заробітної платні. Тобто так, щоб не всім підряд, а лише по-справжньому кваліфікованим. Не готові до того, щоб можливий дефіцит таких покривати за рахунок контрактів із закордонними спеціалістами. Робити так не соромляться навіть країни, котрі у різних міжнародних вимірюваннях рівня розвитку посідають місця значно вищі, ніж Україна. Проста та дешева система шкільної освіти здатна плодити лише псевдоосвічених «спеціалістів», а не перспективне майбутнє як для місцевих громад, так і щодо країни в цілому. 

Ми не тримаємося прагматизму щодо вивчення управлінського досвіду своїх зарубіжних колег. Наприклад, чимало наших високопосадовців їздили до Франції вивчати їхню освітню систему. Попри це, ніхто з них не розповідає, ЯК там враховують шкільний бал. Там таке має місце лише, якщо для зарахування за результатами зовнішнього оцінювання абітурієнту не вистачає якогось мізеру. Робиться офіційний запит до ліцею, щоб отримати весь підсумковий комплект результатів навчання лише цього випускника і прийняти персонально-виважене рішення щодо його зарахування. Все! Ніхто не запускає багатовитратну машину нарахувань «усередненого» балу всім і вся, бо вона не наблизить до істини, а лише від неї віддалить. Тим паче, за нашої суб'єктивної впливовості у контексті питання «А ви знаєте, чия це дитина?». Більше того, практика з акцентом на локальну учнівську оцінку спотворює життєво-важливі параметри освітньої мотивації до навчальної роботи як учнів, так і їхніх вчителів та батьків. Замість орієнтації до наполегливої навчальної роботи учні щодо своєї оцінки почасти вже не соромляться запитати в учителя: «А не можна це якось вирішити інакше?». Замовчують у нас і те, що у Франції абітурієнт чи студент, що попався на списуванні, заноситься до національної бази даних і протягом п'яти років жоден університет не може прийняти в нього документи для конкурсного відбору.

 Будь ми відкритими до цих та подібних їм проблем, то, наприклад, вчитель, який сам не може розв'язати успішно учнівське програмне завдання, за власною волею шукав би спосіб з тим справитись. Шукав би підказки в Інтернеті, не боявся б звернутися за допомогою до колег чи шукав  стороннього консультанта. Будь держава відкритою до потреб освітньої спільноти, то, наприклад, сама фінансувала б державну освітню службу з таких предметних консультантів. Таке використання державної «копійки» було б значно кращою допомогою вчителю, а значить — і наповнювачам бюджету (батькам дітей), ніж архаїчні методичні служби, що плодять безліч бюрократичних паперів та видів контролю за ними. 

Формалізм — формалізація

Згубність нашого пострадянського управлінського стилю проявляється не тільки в тім, що формалізму у нашій діяльності надто багато. Більш серйозною проблемою є те, що ми не схильні застосовувати принцип стратегування своєї діяльності та чітко відділяти формалізм від формалізації. Тобто не шукаємо нових, більш сучасних форм своєї діяльності, а поспішаємо певні новинки «втілювати» у межах старих організаційних форм. Схоже на те, що ми не знаємо принципу Роберто Ассаджіолі, за якого різкі модернізаційні задуми, не оформлені організаційно по-новому, призводять лише до ще гіршого стану справ. 

Зазвичай бюрократизм отримує «право» на існування як відповідь на тривожність від низької ефективності шкільної діяльності. Щодо цього, то основна наша больова точка — це старша школа. Не має жодних причин сприймати стан справ у молодшій та основній школі як критично тривожний. Чого не скажеш про випускників школи — мало хто з них цікавиться базовими професіями виробничої сфери і мало хто задовільняє вимогам вищої школи справжнього сучасного рівня. Розв'язком проблеми мав би бути сучасний підхід до профільної освіти старшокласників. 

Ми не враховуємо зарубіжний досвід — коли у старших класах перестають усіх вчити по-трохи всьому. Якщо світ у старших класах має з урахуванням профільних лише 9-10 предметів, то в нас їх зо два десятки, як і в основній школі. Наприклад, у Франції не існує скарг на те, що по закінченню певних закладів середньої загальної освіти учень не має можливості вступати до університету. Це тому, що молода людина не на ТЕ вчилася у старших класах. У тому числі тому, що по закінченню основної школи (5-9 класи) не показала перспектив хоча б приблизно бути на рівні інтелектуальних університетських стандартів.  

Ефективний шлях до справжньої вищої освіти не може не пролягати через певну попередню профільну підготовку ще в стінах школи. Цю прогалину колишньої уніфікованої радянської школи колись виправляли фізмат-школи (для тодішніх потреб військово-промислового комплексу), підготовчі платні курси (для всіх інших напрямків) та професійно-технічні училища. Але зараз інші часи: школи не можуть залишатись уніфікованими, отримавши лише деякі «інноваційні» декорації. ВНЗ треба займатись студентами, а не абітурієнтами, а ПТУ не можуть і надалі бути лише прихистком для молоді, котра у старших класах школи не хотіла чи не могла вчитись по-справжньому.

Стратегія на профільну освіту старшокласників при рівному доступі кожного до якісної основної школи, а не пошук чергового симулятивного «перпеддосу», дозволить вибудувати справжній суспільно-системний механізм мотивації школярів до навчання. Без цього мільйонам українців доведеться найматись на роботу до чужинців. Нашому вчителю як на радянську платню, так і на теперішню українську навіть на однокімнатну квартиру не заробити за все своє життя. Залишається або чекати спадку від батьків, або йти працювати на чужинців. Без освітньої мотивації як бази економічно-соціального зростання українцям доведеться залишатись найманцями, а не творцями власної долі. 

При цьому досі великий пласт нашої псевдоосвітньої сфери маскується під справжню освіту, починаючи з декларацій про «перехід» на профільне навчання старшокласників. Адже, що дійсно нове можна здійснити зі старшокласниками тією педагогічною командою закладу, котра в основному займається малечею. Школи зазвичай мають по 12-20 класів, а з них лише 1-3 є випускними. Яким чином таке освітнє поле може стати впливовим щодо своєї профільної здатності? Основна задача молодшої та основної школи полягає в загальному освітньому розвитку дітей на основі примітивно-початкового наукового інструментарію, що є лише легким ескізом до сутності справжньої старшої школи. 

Технологічно нескладно перепрофілювати наявні заклади комунальної власності відповідно до нових суспільних очікувань громади. Для цього досить команді з 4-5-ти розумних експертів надати повноваження, щоб за рік підготувати як нову мережу, так і людей до нових умов роботи в ній. Нам лише бракуватиме міцності, щоб не реагувати на стенання VIP-представників старого. На усіх владних рівнях. Шкода, але теперішня освітня система ще не здатна готувати дійсно громадянських лідерів. І нескоро буде здатною без справжньої профільної освіти старшокласників, де головним є міцна продуктивна якість, а не здатність видавати бажане за дійсне як дотепер. 

Натомість освітні моделі в розвинутих країнах роблять акцент не лише на її продуктивний характер як основи майбутньої загально-суспільної продуктивності, а й на підтримці новітніх паростків моделі МЕТАОСВІТИ як майбутньої суспільної здатності творити нові знання в масових, а не лише академічних вимірах. По-справжньому сучасні управлінці розуміють, що бюрократична суєтність здатна створювати лише ілюзію дієвості, але не її саму. Так, у сучасній Польщі бюрократичних працівників втричі менше, ніж в Україні. Навіть у США з 300-ми мільйонами населення їх вдвічі менше, ніж у нас з 46-ма мільйонами!!! Надмірне зростання бюрократизму є наслідком непродуктивного характеру нашого шкільного простору, бо весь час відтворюється занадто багато людей, котрі щось знають, але малоздатні ЩОСЬ реально продуктивне зробити. При цьому діє правило: «Чим більше в країні освітніх бюрократів, тим менша зарплатня її вчителів», бо ж освіта фінансується не адресно, а загалом. 

Ось як подібний контекст озвучує Олександр Ляшенко (академік-секретар відділення дидактики, методики та інформаційних технологій в освіті): «Досить поширеним є педагогічне тестування, яке використовує вчитель у навчальному процесі, звертаючись до численних збірників тестів. У американській школі давно вже не використовують опитування учнів як форму контролю. Учень повинен виявити здібності застосовувати знання в конкретних практичних ситуаціях, вміти критично мислити. Тому учні не бігають за вчителем з проханням переписати тест: за його допомогою він з’ясовує свій рівень готовності чи успішність. Тестування він проходить виключно для себе, а не для вчителя, як у нас» — А потім має настати момент «Ч» — об'єктивне незалежне підсумкове оцінювання, а не «середній бал» від суб'єктивних стосунків зі своїми вчителями, як дотепер. 

Інколи вважають, що у перевантаженні суспільства бюрократією винний не характер шкільної освіти, а лише державна машина. Щоб і цю думку критично осмислити, досить проаналізувати наступний приклад. В аптеках України «гуляє» одна глянцева рекламна «гармошка». Пам'ятаймо, що мова йде про 46 мільйонів населення, у якого: «основная причина смертности — сердечно-сосудистые заболевания: 67% смертей в 2009 году. Процент смертности от инсульта в Украине до сих пор в два-три раза выше, чем в других странах Восточной Европы. В тоже время, в 2005 году в Украине умерли от цирроза печени или отравления — по 3%, от рака дыхательных путей, СПИДа, туберкулеза — примерно по 2%, от ДТП — 1,6%. Главные факторы развития ССЗ — ожирение и высокое кровяное давление. Такие элементы образа жизни, как курение, чрезмерное употребление алкоголя, малоподвижность и неправильное питание, способствуют более быстрому попаданию человека в группу риска». У першій частині цієї реклами описують, наскільки пагубною стала для людини здатність цивілізації готувати синтетичні ліки. Далі думку майбутнього споживача спрямовують до «висновку» — предки людини мали надміцне здоров'я, бо приймали виключно природне. На завершення щось схоже на безальтернативну вказівку — приймайте ІММУНОФЛАЗИД як силу природи, бо він створений з рослинної сировини! 

У нас розплодилося безліч псевдогромадських організацій, котрі не тільки непродуктивні, а й причиняють чимало шкоди своєю нав'язливістю, за котрою все та ж відома «формула» — зробити гроші з нічого. Всі ці структури ніякого відношення до державного бюрократизму вже зовсім не мають. Вони є продовженням тієї ж непродуктивності, що росте зі школи: «Не важливо, ким бути, головне — мати». Чим більше навчання дітей у нашій школі носитиме продуктивний характер, тим більше населення країни не плутатиме віруси з бактеріями і не буде купуватись на псевдонаукову рекламу заради красивого життя не клієнтів, а лише її «творців». 

Модерний бюрократизм 

Новомодним стає акцент на комп'ютеризацію навчальної роботи з учнями. Більше того, ростуть сподівання на «однаково якісну освіту», котра вбачається в доступі учня до навчального змісту завдяки спостереженню за дійством на екрані, тобто незалежно від живого вчителя. Автори проектної думки (скоріше обманної ЗА-думки) заявляють, що однакову якість можна отримати, якщо кожному учневі країни однаково буде пояснено та продемонстровано науковий програмний базис. Тільки, скоріше, все виглядає зовсім по-іншому — автори взагалі не мислять на такому рівні, бо вважають, що освіта як починається, так і закінчується простим набором знань як таких. Ось, мовляв, вам означення бактерії, а ось — вірусу, а ось — формула фізичного закону — тільки й лишилося, що запам'ятати. Таким воно є лише для одного виду освіти — технологічної, де достатньо завчити чіткі та незмінні алгоритми. 

Шкільна освіта не є освітою технологічною, а тому ніякого рівного доступу одні лише інформаційні безсуб'єктні технології НЕ ДАДУТЬ!!! Скоріше, тут має місце не освітня проектна діяльність, а інше – лобіювання інтересів інформаційного бізнесу. Сучасна педагогічна та батьківська громада Франції, наприклад, зачитує до дірок книжку відомого журналіста-соціолога Эрве Амона «Пока еще остались ученики»: «Современный учитель сильно отличается от героя фильма «Общество мертвых поэтов». Там педагог поднимался на кафедру и разыгрывал целый спектакль, тогда как подростки, затаив дыхание, им любовались. Сейчас идеал хорошего преподавателя совершенно иной. Он не обольщает класс, не устраивает разного рода представления. Он просто создает условия для того, чтобы дети могли сами осваивать культуру человечества, вступать в диалог с огромными запасами накопленных культурой знаний и умений. Я видел такие уроки: не слишком зрелищные, но явно эффективные для учеников. И что примечательно, не слишком обременительные для педагога. Сегодня педагогикой — искусством и профессией — мы называем умение «найти правильную дистанцию». А это как раз то, чему, к сожалению, не учат в институтах»  —

Декому ще нещодавно здавалося, що з приходом електронних носіїв інформації замість паперових на порядки зменшиться бюрократичний тягар, але він у рази зріс! Тому корінь проблеми бюрократизації життя в тім, щоб спромогтися витягти країну зі стану скритої чиновницької диктатури і надати громадянам умови для вільного суспільно-продуктивного партнерства. У тому числі — і партнерства з чиновництвом, але як з двигуном документообігу та процедур — не більше. Вкрай актуальним постає таке осучаснення, за якого нейтралізується неофіційне втручання чиновників у грошообіг громади. Пам'ятаймо: зміст суспільних фінансових потоків мають визначати колегіальні виборні органи, або священне право приватної власності, а не чиновницькі структури. Тому для ствердження цієї життєвої основи, за якої «не язиком мелють, а «мішки» тягають», інтелект нації має свої модернізаційні «мішки» потягати, а не демагогією вдовольнятись. Для початку давайте оцінимо такі прості ескізно-проектні думки, які видаються як доречними, так і доступними для практичної реалізації. Адже краще жити позитивно-прогнозними задумами, а не як вийде. 

Володимир Бєлий — спеціально для порталу «Освітня політика»