Держслужбовець

Ключовою для питання продуктивності державного управлінського апарату є побудова механізму селекції ефективних та порядних управлінців. А з цим у нас великі проблеми. Причому певні «правила» відбору діють лише щодо чиновницьких посад. Але ж конкурс на посади керівників суспільно-значимих та економіко-продуктивних базових осередків має стати ще більш значущим.

Посади директорів продуктивних осередків мають бути більш престижними, ніж чиновницькі. Престижність починається з розміру окладу та наявності відомчого житла. Останнє дозволяє підтримувати ротацію керівників, що нівелює згубну дію кумівства. Теперішні директори, котрі вимушені заглядати до рота чиновнику, апріорі не можуть бути впливовими. За теперішніх умов гарні спеціалісти від посад відмовляються, а, приміром, посередній учитель історії завше ладен: усе ж краще, ніж проводити уроки. Для нього не проблема освоїти «актуальну» риторику. 

Закордонні директори не знають, що таке озиратись на чиновника, бо їх не збирають на наради, інструкції, директиви, вказівки. Їх не залучають до агітації під час виборів. Кожен займається своєю справою. І саме це підтримує атмосферу професійної довіри в межах делегованих повноважень: кожен один одному партнер, у тому числі — й чиновнику. Так діє не сила ієрархії «я начальник — ти дурень, ти начальник — я дурень», а горизонт взаємної уваги та підтримки. Наші ж міністерства намагаються прямим чином «керувати» галуззю, але ж це все одно, що жабі пнутися на тин. Не можуть столичні посадовці сушити голови над проблемами, як навчати чи лікувати, або як виробляти чи продавати!

Місією міністерства має бути проектування оптимальних суспільно-економічних, правових та культурно-освітніх умов діяльності прямих творців наукового, культурного, освітнього та економіко-продуктивного продукту. Ні за яких умов не можна й надалі залишати столичне чиновництво в ролі «цигана, що крутить сонцем»! Свою історичну роль чиновник пострадянського зразка вже сповна відіграв, його «сонце» відходить у глибоку історичну тінь. Втім, не варто від чиновника і відвертатись, бо кращого двигуна для стандартного документообігу не знайти. Треба лише зробити чиновника звичайним громадянином, котрий має звичайні статки. Такий суспільно-проектний крок і буде тим фундаментом, за якого чиновник та громадянин перестануть бути один одному опонентами. 

Оргтехнологія

Завдяки організаційним технологіям можна досягти того, щоб продуктивна діяльність як основа моральної заможності поступово ставала визначальною в суспільстві перехідного типу. Її початки знаходяться у природному потенціалі національної освітньої системи, якщо вона організована належним чином. У такій системі, як мінімум: 

— директор школи та його заступник поставлені не для відвідування уроків, а щоб своїм існуванням підтримувати оптимальні умови роботи вчителів-професіоналів; 

— вчитель входить до класу не для менторства чи трансляції знань, а щоб підготувати учнів до переходу до наступної навчально-життєвої фази;

— вихователь чи тьютор ходить до школи не задля проведення заходів для учнів, а щоб творити та відтворювати шкільний простір як простір культурно-громадської діяльності всіх учнів у системно-організаційному та часовому вимірі;

В основі школи також має бути «формула» від покійного Стіва Джобса: «Ми запрошуємо розумних людей не для того, щоб вказувати, що їм робити, а для того, щоб вони вказували, що робити нам».

Для гармонізації освітянського сегменту з суспільством взагалі ми, наприклад, могли б:

— відокремити видачу диплому про освіту від процедури отримання диплому про кваліфікацію. Мова про те, щоб університети видавали лише дипломи про навчання у них студентів-випускників. Видача диплому про здатність людини професійно застосовувати отримані знання повинна стати парафією незалежної від університетів державної структури (як, наприклад, Український ЦЕНТР оцінювання якості освіти). Можна подумати, що питання вичерпує Національна рамка кваліфікацій — чи державні екзаменаційні комісії. У тім-то й справа, що ні, бо це не міняє як формулу «сам п'ю, сам гуляю» (сам вчу, сам і випускаю), так і формулу «рука руку миє» чи «ворона вороні око не виклює» (сьогодні я в тебе на ДЕК, а завтра ти в мене). Крім того, побачити проблему з цього боку можна через низку наступних питань та прикладів:

— Чи є впевненість у тім, що Національна рамка кваліфікацій буде готуватись під стратегію незалежного тестування, а не як нова форма старої сутності, де головною залишиться стратегія кругової поруки чи то пак — неофіційної корпоративної підтримки? 

З причини низької фактичної освіченості керманичі суспільства залишають важливі його підсистеми самозамкненими (самі вчимо — самі й випускаємо). Керманичі не вивчили, що таке ЕНТРОПІЯ, а ентропія, не звертаючи уваги на заклики з трибун, спрацьовує руйнівно в будь-якій замкненій системі. 

— Чи буде відстоюватись розуміння, що цільову локальну справу можливо зробити адекватно лише за умови дотримання відповідної стратегії?

— Чи не отримаємо в черговий раз правильну сучасну риторику на рейках старої практики, як те вийшло у більшості наших університетів з кредитами Болонської системи? 

— Чи може країна мати моральне та заможне населення без його тяги та смаку до продуктивної діяльності? 

Адекватною відповіддю може бути приклад сьогоднішньої Греції: без кредитів не працюємо, а повертати гроші не поспішаємо. До речі, хвалена своєю православністю Греція колись закрила кордони перед гнаними червоним терором православними емігрантами з Росії. Останніх приютила континентальна Європа, де характер суспільних відносин давно визначається акцентом саме на продуктивну діяльність. 

— Чи є можливим змінити докорінно систему виховання, зберігаючи в школі акцент на заходах розмовного жанру? 

— Чи здатні лише одні університетські курси підготувати педагога з новітньою філософсько-ментальною базою? 

Відповідь очевидна: «НІ і ще раз НІ!» Університетським курсам та самоосвіті маємо поставити потужного мотивуючого загальносуспільного «диригента». 

І починати треба зі шкільної освіти, спланувавши, наприклад, наступні модернізаційні кроки:

— відмовитися в штатному розкладі шкільних працівників початкової (1-4 класи) та основної школи (5-9 чи, краще, 8 класи) від посади вчителя на користь посади «шкільний педагог». Останній має бути фахівцем з певного предмету чи інтегрованого курсу та обов'язково бути ще й фахівцем з основ чи-то культури, техніки, ремесла тощо (див. досвід Фінляндії). 

— запровадити в штатному розкладі ліцеїв посаду викладача та окремо вихователя/тьютора. Штат останніх має на конкурсній основі наповнюватися з числа тих педагогів основної школи, котрі є гарними фахівцями в області позаурочних занять. Зміна сутності основного ліцейського освітнього працівника як викладача органічно враховуватиме вікові особливості старшокласників до більш зрослого рівня самостійності в діяльності. До того ж, таке краще готує ліцеїста до входження в університетські структури, що також наближує організацію освітньої системи до фундаментальних основ педагогіки. Звісно, педагогічні та викладацькі дипломи також мають видаватися незалежною від навчаючих університетів державною атестаційною структурою. Дипломи по лінії Національної рамки кваліфікацій мають бути загальнодержавного зразка, а від університетів — якої завгодно конфігурації та виду. 

Попри відсутність прямолінійних «виховних» заходів з учнями в закордонних освітніх закладах, у їхніх містах роками висять посеред вулиць великі дзеркальні кулі і ніхто їх не розбиває. У кожному під’їзді багатоквартирних будинків звичайних кварталів на кожному поверсі на стінці світиться програмований вимикач світла. Після дотику до вимикача світло горить 2 хвилини — щоб не палити енергію всю ніч. Чому вони роками цілі, їх ніхто не розбиває, не випалює, як у нас кнопки у ліфтах? Коли діти грають біля будинку, буває, що м’яч закотиться на імпровізовану грядку з городиною чи в квітник. Чому ніхто з дітей не біжить стрімголов туди за м’ячом, а дивиться, де ж дорослий, щоб разом виправити свою необережність у грі? Таких пар «погляд-питання» щодо життєвих ситуацій можна навести безліч. Наприклад, у 30-тисячному місті півдня Франції хазяїн приватного будинку від’їжджає на роботу і залишає двері гаражу з двома красивими велосипедами навстіж відкритими. Вдома нікого немає до обіду — і ніяких комплексів щодо крадіжки. Вранці французький чи алжирський вчитель заскочить до булочної, дасть гроші на хлібні батони, які потім забере по-обіду і т.п. 

Головним поясненням до всього цього є міцна моральна основа пересічної громади, яка тримається на системі освіти продуктивного характеру. Останнього ми до сих пір не хочемо бачити та відверто визнати. У такій системі освітніх «координат» суб’єкти ще зі школи звикають цінити як свій труд, так і труд оточуючих. За такого люди не впадають в ілюзії щодо виховання розмовами про чесноти. У цьому є, до речі, принципова відмінність між справжнім експертом та дилетантом від справи. Кожен з них стоїть по різні боки «полоси» сподівань на вихованість своїх підопічних  — перший сподівається на ефект «солоного огірка» від продуктивної та культурологічної діяльності самих школярів, а другий — на «полум’яне» слово. Оскільки ми сподівалися лише на останнє, то й «маємо, що маємо», у тому числі — швидкий крах самої системи «полум’яного серця та слова». Монополізм є ознакою слабкості влади щодо її управлінської здатності. Відтак влада вимушена ставати наСИЛЬНОЮ, що лише погіршує її управлінські характеристики. Поширення монополізму, централізації погіршує стан життя масового рівня, що у кінці кінців прискорює кончину і самої авторитарно-бюрократичної влади. Щоправда, таке зазвичай відбувається дуже болюче.

— сформувати сучасну шкільну мережу. Шкода, але від намірів державного керівництва вирішити проблеми малокомплектних сільських шкіл також віє бюрократизмом. До речі, чимало шкіл з незначною кількістю учнів є і в самих обласних центрах. Плани укрупнення шкіл можна сприймати по-різному: можна як часткове вирішення проблеми фінансування шкільних закладів, а можна — як реальний крок до нової та якісно кращої мережі шкіл громади. На відоме спеціалістам: «В Україні є понад 1000 (!!!) шкіл, де навчаються до 40 учнів, їх вчать 3 вчителя широкого профілю» постає питання: «Чи буде така дитина мати такий же рівень знань на ЗНО, як і та, яку навчали б кілька спеціалістів, яка мала б доступ до лабораторій та ін.?» (з виступу колишнього директора Українського центру оцінювання якості освіти Лілії Гриневич). Відповіді від керманичів суспільства громада не має. Це колись було актуальним: «Немає школи — немає села». Надворі інші часи: не школа заради села, не село заради школи, а й школа, й село заради людини! Виростає дитина і виростають її соціально-географічні виміри, а розширенням особистісних вимірів громадян зростає суспільно-позитивна здатність країни. Звісно, що в державі зі знаком «мінус» конструктивний ряд йде в противному напрямку: вона проектується як механізм закріпачення та експлуатації більшості меншістю. Тільки ж де ми, сучасні, а де перспективи рабства? Вже давно навіть в Африці сучасний шкільний транспорт, яким легко долається хуторянство, не є проблемою. Не може й агросектор залишатись лише як новітня «резервація» для селян: хтось буде щодня від’їжджати з рідної сільської домівки на роботу/навчання/лікування/тощо до міста, а хтось з міста приїжджати на роботу до села.

В Україні близько 20-ти тисяч шкіл і робота їх усіх організовується на засадах фінансування мережі класів району чи міста. Ніхто не враховує ні кількісний учнівський склад окремих класів, ні специфіку закладів різного типу. Створюється враження, що нас не цікавить актуальність інноваційного проектування сучасної мережі закладів та відсутність такої державної системної мережі, де б учень йшов спочатку до початкової школи, яка завжди розташована недалеко від його помешкання, а потім по-справжньому готував свій освітній базис в основній (5-9 класи) школі, котра буде об’єднувати вже декілька мікрорайонів і, нарешті, через різноманітні профільні заклади шкільного рівня (10-11/12 класи) з більш глобальною регіональною базою переходив до справжньої дорослої освіти. І не лише у ВНЗ, а й у по-сучасному організованих робітничо-сервісних професійно-освітніх закладах. 

Сучасний соціум є системою неврівноваженою (див. про аттрактори у Нобелівського лауреата Іл'ї Пригожина), а тому підкоряється не лінійно визначеним, а синергетичним законам: система самоорганізується по-новому як адекватний наслідок тих чи інших імпульсів, що здатні спрацювати лише певного моменту. Не все залежить лише від очільників, але й не все визначається представниками базового рівня. Лідер системі потрібен для стратегічного, а у поточному не начальники, а системні порядки мають бути визначальними. Роль керівника має обмежуватись тим, що він просто ці системні порядки оберігає від можливих ризиків. Але їх неможливо сформувати по-справжньому ефективними без впливу зовнішнього до школи світу. Наприклад, хто з директорів сам передасть години «своїх» вчителів іншому, нехай і більш сильному колективу? Вчителі таке піднімуть!!! Який завідувач міськвно перерозподілить години від однієї школи на іншу? Директори-патріоти такий галас зчинять!!! Який ректор визнає, що більшість наших ВНЗ не має гідного університетським програмам студентського контингенту? 

Тому потрібен зовнішній до старої системи лідер з достатніми повноваженнями, щоб на користь учнівсько-батьківської громади (читай — суспільства) скроїти по-новому мережу вчительських робочих місць. Першим прототипом до неї є шкільний профільно-освітній округ, для створення якого найліпші умови мають саме великі міста — але в сільських районах це розуміють більш гостро, бо життя там набагато складніше. 

Ось приклад ролі оргтехнології в справах людських — організація безпеки руху на вулицях європейських міст. У Франції, Італії та інших країнах практично не проїдеш перехрестя по прямій на великій швидкості, бо там скрізь поставлено маленькі круги для об'їзду. Скрізь діє єдине правило: бережи правий «борт», тобто — пропусти того, хто праворуч. За такої організації всі гальмують перед перехрестям і ніяких ДТП там практично не буває. У нас такий технологічний хід ігнорується, що вкупі щорічно дає кількість смертельних ДТП, співвимірну до військових втрат: мовляв, сам винуватий, бо треба дивитись, де головна, а де — другорядна.

— відійти від абсолютизації класно-урочної системи. Поширення ідей класно-урочної школи Яна Коменського на весь світ стало універсальним базисом сучасної цивілізації. Але системна здатність до відтворення стандартних моделей не вичерпує всі культурні потреби людства. Освіта без стимулювання різноманітності засушить душу цивілізації, а цивілізація без системних засобів до сталого розвитку втратить суспільно-осмислене життя як таке. Сучасна школа, додаючи до класно-урочної діяльності системну роботу факультативів, гуртків, секцій, студій, здійснення проектів, досліджень, акцій тощо, робить крок у майбутнє. Освітнє поле активної діяльності школярів поза «партою» здатне впливати на рівень освіченості не менше, ніж класні уроки. Втім, одне воно без системного стандарту, що дають класні уроки, не спрацює. Без обов’язкових уроків освіта стає як «лебідь, рак та щука». 

Тут проблема лише у тім, що в нас уроки аж надто багато перебирають на себе. Навіть гуманітарно-культурні, тобто суто діалогічні та діяльні освітні потреби, як то — питання здоров'я, релігії, етики, естетики, фізичної, художньої та сценічної культури, ми за інерцією намагаємося втиснути в стандартні урочні форми. Замість організації власне навчально-культурної діяльності самих учнів наші вчителі займають їхній час відповідними тематичними повідомленнями. Таке було вигідним радянській системі, бо стримування творчих паростків особистісної свободи мінімізувало ризики верхівки втратити владу. То було, але так продовжувати означало б випасти з сучасного світового освітнього тренду. 

Тому-то настав час поступово формувати практику, за якої фронтальні уроки доповнювалися б індивідуально-груповими заняттями (також за розкладом) та встановлювався б оптимальний баланс між ними. Питанням системного балансу між уроками та позаурочними плановими заняттями, що охоплювали б кожного школяра, організатори освіти по-справжньому не переймаються. При цьому зовсім не потрібні спеціальні науково-дослідні інституції, щоб дійти до того, що світ давно вже успішно практикує. Треба розуміти, що мова йде не про вирішення такої системної організаційно-освітньої задачі як задачі факультативної, тобто для учнів, що бажають. Мова про системний перехід на певний баланс між кількістю обов'язкових уроків та так само обов'язковий мінімум позаурочних варіативних занять. Мова також не про уроки варіативної частини навчального плану для всього класу та не про «калейдоскоп» позаурочних виховних заходів для учнівського загалу. Мова про системні неурочні форми навчально-виховної діяльності усіх учнів школи, щоб наша шкільна освіта стала дійсно особистісно-розвиваючою за своїм змістом та формою. Задля такого потрібно структурно реорганізувати зміст діяльності у зв'язці «педагоги-школярі». Наприклад, ось так: 

— у старшій школі (10-11 класи) зменшити кількість обов'язкових предметів для кожного окремого учня (десь до 8-10-ти);

— в основній школі (5-9 класи) здійснити зменшення кількості предметів запровадженням інтегрованих курсів. При цьому відмовитись від крену до «голого» теоретизування на користь збільшення часу на застосування фундаментальних знань.

— продовжувати здійснювати навчальну предметну роботу через традиційну класно-урочну систему занять. Це та база, що визначала, визначає і буде визначати основи школи.

— вивільнений час не вважається часом, що дозволяє учням йти додому;

— запровадити комплексний розклад обов'язкових некласних занять. Тільки не треба його уявляти виключно як час для виконання домашніх завдань. Для домашньої роботи учнів треба навчитися планувати їм періодичні потижневі, щомісячні та щорічні програмні творчі завдання, а не щоденні маленькі порції. Останнє було вкрай необхідним елементом для радянської технології формування людини веденої. Зовсім інші часи зараз, а попереду — тим більше. 

— поступово перейти до системи, за якої фрагментарні домашні завдання стануть непотрібними. Таке особливо гарно організовано у фінській школі: на заняттях вчитель не стільки демонструє алгоритми виконання завдань, скільки керує безпосередньою роботою учнів над завданнями в його присутності та з його допомогою.

— комплекс неурочних та некласних занять сформувати в систему, де кожен учень займається то підготовкою до олімпіади, конкурсу, здійсненням проекту, підготовкою соціально корисної акції, то корекцією чи надолуженням прогалин у базовій підготовці. Таке реально враховує як дітей з тим чи іншим яскраво вираженим потенціалом, так і дітей з прихованим та нерозкритим потенціалом. Саме тому оплату праці педагогів почати здійснювати на принципово новій для України основі. 

— поурочну (погодинну) тижневу тарифікацію для оплати праці, що практикується донині, замінити на систему оплати за роботу «від і до». Така праця включає як уроки, так і певні види некласних занять з групою чи навіть окремим учнем. Діти зі школи йдуть пізніше, ніж зараз, але без вантажу домашніх завдань та без «мозолів» на задньому місці від «сидіння за партою». Значна частина неурочного, але обов’язкового часу планується так, щоб кожен школяр отримував персональну програму особистісного розвитку у відповідності до кращих своїх природних акцентів. Щоб не впасти у профанацію, важливо врахувати, що такі програми є благодатними тільки за діяльної форми навчально-виховної роботи, а не завдяки сидінню учнів за партами, а вчителів — за балачками між собою. Щодо шкільних приміщень, то зараз навіть у Києві співвідношення «учні — один вчитель» складає 10,5 : 1 і майже 40% шкіл мають наполовину, а то й на 70 відсотків менший контингент учнів від їх проектного потенціалу.

— подовжений робочий день як механізм відбору гарних педагогів, що передбачатиме кардинально новий рівень оплати праці. В умовах комплексних вимог педагогічно-наукової здатності вчителька, яка звикла «готуватися» до уроку перечитуванням наступного параграфа підручника та користуватись як основним виховним прийомом «Я сказал-а-а-а-а!!!», стане непридатною до роботи у новоякісній шкільній системі. При цьому не треба чекати нових випускників університетів: за наявності дійової мотивації справа за добрими професіонали не стане. 

— осучаснити сенс діяльності вчителів та їхніх учнів. Форми навчальної роботи, характерні для пострадянської школи, будуть за своєю сутністю все більше входити в деструктивні протиріччя з освітніми трендами сучасності. Задля того, щоб гідно відповісти на нові суспільні освітні запити замість посилення бюрократичного тиску на учасників освітньої діяльності, треба просто враховувати, що:

— діти все більше не бажатимуть заучувати формальні знання і суспільство також все менше матиме потребу у «всезнайках». Доступ до формального знання став не тільки не проблемою, а й дуже легким та дешевим. 

— технології формування освітніх компетенцій вже не є «ноу-хау» в організації діяльності освітнього закладу. Це вже усталений півстолітній навик для розвинутих освітніх систем. Він, у першу чергу, включає наступні компетенції людини:

— здійснювати грамотні та зрозумілі комунікації з іншими людьми; 

— адекватно розуміти інших людей;

— технологічно грамотно застосовувати предметні знання;

— вміти жити в оточенні представників інших культур;

— бути здатним до життя без дуріння у відкритих та порядних організаційних структурах як першооснови до стану БУТИ у душевному мирі зі своїм по-справжньому людяним «Я» (прообразом є відоме: «жити з Богом у серці»). 

— по-справжньому інноваційна освітня основа сьогодення — це так звана МЕТА-ШКОЛА, тобто школа, яка вчить школярів вчитися на рівні створення нових знань. 

Щоб декларації мали певну реалізацію у житті, треба їх супроводжувати одночасним переходом на нові, адекватні цим деклараціям технології. Наприклад, для забезпечення наміру здійснити переміщення в просторі можна застосувати колеса, а можна — лижі чи повітряну подушку. Усім зрозуміло, за яких умов буде доречним те чи інше, а от щодо освіти, то вважається, що досить поставити будь-яку нову освітню задачу — і традиційна діяльність пари «вчитель-учень» все забезпечить. В сучасному глобальному світі масово узгоджених цілей очікувати таке було б наївним, бо не лише завантаженням науковою інформацією робиться сучасна освіта. Однієї здатності до поглинання інформації вже не достатньо, щоб вважатися освіченим. Якщо раніше вчителям треба було слідкувати за учнем, щоб він не зазирнув до підручника під час атестації, щоб списати саму інформацію, то у більшості країн світу вже давно взагалі ніхто не атестує учнів на предмет дзеркального відображення інформації. Там роблять те, до чого ми тільки намагаємося себе ментально призвичаїти — працюють над формуванням освітніх компетенцій та об'єктивним моніторингом реального стану справ. Фактологічно-формальним знанням залишається роль не більша, ніж бути звичайним «робочим тілом» освітнього механізму. Сучасні освітні системи враховують на ділі, що не все у формуванні компетенцій підвладне вчителю чи учню як таким. Значно більше важить сама технологія справи та її організація. 

Ми продовжуємо сором'язливо замовчувати, що в основі Болонської угоди є тотальна відмова від тієї освітньої практики, котра закриває очі на списування. У нас розуміють, що без цього кілька сотень наших «університетів» остануться порожніми. Ми навіть такий вірогіднісний поворот суспільної траєкторії лицемірно видаємо як «національну катастрофу». 

Якщо з бажанням лінуватися люди ще можуть погратися, то держава, якщо вона справжня — вже ніяк. Які ж практичні кроки до лікування списування можна здійснити? 

По-перше, педколектив на чолі з директором щодня нагадує учням та їхнім батькам, що списування є позором для здорової людини, котра не тримає себе за розумового інваліда, котрий як би «отримав право» стояти на паперті з простягнутою рукою. Ніколи не від кого ще не вимагалося знати все чи все вміти — досить і певного, але реально-спроможного рівня освітньої компетенції. 

По-друге, вирішення проблеми полегшується технологічним акцентом на компетентностях, котрі здатні реально радувати як окрему дитину, так і її оточення. Задля такої освітньої концепції треба технологічно виділити більше часу на навчання застосовувати знання, ніж на діяльність по їхньому дзеркальному відображенню. Що багатократно застосовувалося — те найкраще й пам'ятається. Такий технологічний хід передбачає зміну структури навчального плану та чітке розділення звичайних поточних уроків за розкладом на дві принципові категорії — уроки-вивчення теорії та уроки-практики її застосування. Компетенції треба формувати технологічно та комплексно і в стінах закладу — особливо на рівні старшокласників, а не фрагментарно, як у нас досі в більшості випадків. Тим більше — не сподіватись щодо них на заклики чи примус учнів до суворого виконання домашніх завдань. 

— оклад педагога влада має забезпечити у повній відповідності до ст. 57 «Закону про освіту» на рівні середньої зарплати у промисловості. Для усвідомлення рівня проблеми оплати праці педагога — ось недавній ще приклад. Одного літа ліцеїст-десятикласник на канікулах працював на будівництві підсобником за 120 грн. на день, а його вчителю-початківцю держава з потужними природними ресурсами (Україна) знаходила всього лише 38,46 грн. на день при 26-денному робочому місяці чи 45,45 грн. на день при 22-денному. Хоча в його досвідченого та перевантаженого годинами колеги цей показник був вдвічі більший, та все одно це було на 50% менше, ніж у школяра-підсобника. 

— канікули щораз повністю віддавати на вільний час як для учнів, так і для вчителів: щоб скучили один по одному. У школі в цей час саме попрацювати технічному персоналу, щоб зробити поточний ремонт. 

— організувати життєдіяльність місцевої громади на засадах партнерства. Для цього змінити роль та місце в її житті її чиновників. Передаючи до рук чиновника свої потреби в процедурах документообігу чи впровадження колегіально прийнятих рішень, варто подбати про те, щоб ні за яких умов не давати посадовцю ВИРІШУВАТИ різні питання навіч з громадянином. Бо тільки в такому прямому спілкуванні й народжується безліч варіантів, як обійти чи загальмувати стандартну, тобто суспільно справедливу процедуру. Власне, саме так давно роблять в країнах, котрі здолали своє тоталітарне минуле. Громадяни завше мають потребу у тих чи інших стандартних документах. Порядок їхнього отримання не вимагає ніякої креативності, є завжди однозначно визначеним і не складає чогось складного для реалізації, бо передбачає чіткі показники. При цьому для їхнього оформлення потрібен звичайнісінький стандарт інтелекту — рівня атестату про загальну середню освіту. Людині з вищою освітою в державних конторах зі стандартизованої діяльності нічого робити. Більше того, таких туди брати — даремно ризикувати: завдяки тренованому абстрактному мисленню вони привнесуть стільки «винаходів», що про дотримання процедурних стандартів — тобто про справедливість — доведеться забути. Історичний досвід вітчизняної бюрократії є тому підтвердженням. 

Наша чиновницька система замовчує існуючу іноземну практику, за якої громадянин подає заяву чи документи в одне вікно, а приходить, щоб отримати відповідь — у зовсім інше. При цьому йому відомі робочі терміни виконання: негайно нічого не буде, хоч мільйон давай. Працівник, котрий приймає заявку, не має жодних функцій, окрім цієї. У нього процедурно відсутні стосунки з тими, хто заяву обробляє, а ті, в свою чергу, не знають, хто буде контактувати з позивачем у фінальній стадії. Часто спеціально передбачається таке, щоб позивач і не приходив вдруге — документ доставлять додому поштою. Звісно, такі працівники мерій чи інших закладів не мають жодного відношення до процесу прийняття рішень. Їхня справа — банально правильно фіксувати стандартні стани всього того, на що громадянин МАЄ право і вирішив тим скористатись. Для прийняття рішень щодо нестандартних потреб громади існують робочі засідання колегіальних демократичних органів. Про періодичність та відкритий доступ до цих засідань знає вся громада, у першу чергу — журналісти та працівники телеканалів. 

Не менш замовчується і те, що за кордоном використання службових автомобілів адмінапаратом не тільки обмежене, а й не допускає існування персональних водіїв. Окрім самого високого державно-представницького рівня. Зазвичай кожен чиновник є достатньо розвинутим, щоб власноруч керувати автомобілем. Звісно, по-справжньому сучасне суспільство не бере до уваги «потребу» керманича хильнути чарку під час службової роботи. Формула «Без ста грамів ні туди, ні сюди» не є характерною навіть для вчорашньої історії суспільно-економічних стосунків. Крім того, світ давно забув про те, коли хоч хтось з працюючих не мав власного авто, а витрати на пальне в структурі зарплат складали таку частку, що працівник вимушений відділяти кожен «службовий» кілометр від «сімейно-особистого». Розмови про те, що губернатор і в авто тільки й робить, що думає про народ, є не більше, ніж байками: досить зазирнути їм за плече під час регіональних чи всеукраїнських нарад і побачити, якою літературою в цей час зайняті їхні голови. Крім того, якщо формальний лідер нездатний сам керувати сучасним комфортним авто, то навряд чи стане він і неформальним лідером. Адже якщо людину кидає у дискомфорт від того, що треба, щоб руки та права і ліва нога щосекунди робили різні речі, а очі ясно бачили як поперед себе, так і по-боках та позаду, а голова була здатна приймати і ділитися інформацією, то вона просто позбавлена здатності до панорамного сприйняття світу. З таких керівники зазвичай ніякі.  

Звісно, що того, хто візьметься за просування справ у такому руслі, відразу накриє хвиля вереску. Не треба панікувати: нове тільки виглядає страшним, та й то лише для психіки людини, а не для неї самої як цілісної особистості. Зміна стану системи не може бути питанням самої системи. Це проблема її менеджера, тобто державної влади: якщо вона не спроможна на роль лікаря, який змінює стан свого пацієнта на кращий, то що це за влада? Уявіть лікаря, котрий замість того, щоб грамотно змінювати умови функціонування організму пацієнта, весь час тільки й буде, що нервово смикатись на кожний його зойк. Хоча кращим прикладом гідної народу влади був би грамотний суспільно-політичний інженер-конструктор, який дозрів до усвідомлення, що традиційні колись для нас бачення мають інший вимір. Наприклад, такий: «Комунізм несумісний з природою людини, як вогонь з водою» (Лесь Курбас).

Стиль 

Проблемою є те, що ми до сих пір орієнтуємося більше на «знання», ніж вчимося бачити світ через усім відомі і так доступні знання. У тому числі й щодо педагогіки: десятиліттями вивчаємо на засіданнях педагогічних рад формальну інформацію про інноваційну освіту, сподіваючись, що вчитель від того запрацює інноваційно. Задумаймося: один вчитель прочитав колективу статтю про інновації і в старих формах шкільної діяльності, головним задумом якої було якраз утримання всіх і вся у єдиноподібних обмежених рамках, закипіла робота по-новому?! 

Так само є наївним очікувати від поодиноких творчих імпульсів з боку громадського освітньо-експертного середовища оновлення характеру роботи тих функціонерів МОН, котрим того зовсім не хочеться. Принцип «А Васька слушает, да ест» як закон всесвітнього тяжіння — словами на нього не вплинеш. Справжні інновації загальнодержавного рівня починаються з міністра/директора, котрий хоче саме їх, а не своєї посади. Все інше прикладеться, бо не буває діячів такого рівня, котрим би бракувало розуму як такого. На рівні школи осучаснення починається від конкретних кроків директора та завуча по заміні старих форм діяльності на нові. Пробним «лакмусовим папірцем» має бути здатність колективу виключити практику навчання, котра супроводжується списуванням. Якщо цього не зробити, то з полону технології демагогії не вивільнитися. Майбутню відповідальну самостійність випускників школи не зробити одними лише закликами, водночас полишаючи їх веденими циркулярами та вказівками на «завтра». 

Будь-яка задекларована мета досягається виключно в полі практичної діяльності з адекватною їй організацією. Не дарма: «У свій час видатний український громадсько-політичний діяч В'ячеслав Липинський зазначив, що первородним гріхом українців є ідейний хаос в політиці і брак організаційної дисципліни» — З одного боку, в нас така внутрішня схильність, що «Інновації як розумова установка не відповідають українському менталітету, націленому на миролюбність. Миролюбний характер українського народу глибинно заважає принциповим змінам. Соціальні інновації в країні не просто неможливо впроваджувати, їх навіть неможливо обговорювати. Коли представник українського правлячого класу чує щось про соціальні інновації, він говорить наступне: 1) «Це дурня»; 2) «Це не на часі»;» — — Сергій Дацюк. Але з іншого боку, в нас весь час присутнє відчуття, що «все це велика брехня. Розробляти і узгоджувати інновації потрібно, бо інакше нове представництво ніколи і ні за яких обставин не буде здійснювати те, про що воно не мріяло, що не обговорювало, що не обіцяло…». Проектування нових умов процесу формування майбутнього випускника школи без «тісного» супроводу традиційного нам бюрократизму не є тому виключенням.

Володимир Бєлий — спеціально для порталу «Освітня політика»