62% українських студентів чули про випадки корупції у вищих навчальних закладах чи навіть особисто стикались з нею. Для кожного третього студента корупція — один з можливих інструментів вирішення проблем, для кожного п’ятого — норма сучасного життя. Корупція у ВНЗ переважно асоціюється з хабарництвом протягом навчального процесу з метою отримати певну оцінку[1]. Перше всеукраїнське опитування викладачів показало[2], що близькість до керівництва збільшує для викладачів можливість впливу на прийняття рішень. Центр дослідження суспільства протягом кількох місяців звертався до українських університетів з проханням (у формі легітимних запитів на публічну інформацію) надати документи, які стосуються декларацій про доходи ректорів та проректорів, про рухоме (транспортні засоби) і нерухоме майно на балансах вишів, а також кошториси та звіти про їхнє виконання. Зважаючи на результати проекту та усе вищезгадане, можемо з сумом констатувати, що сама система організації української вищої освіти не є прозорою ані на адміністративному, ані на фінансовому рівнях. Це призводить до низького рівня (до)віри до нашої вищої освіти. Водночас це також підтверджує, що українські університети здебільшого не готові до автономії та відповідальності перед громадськістю, яку вона передбачає. Причому проблема не стільки у законодавстві, скільки у відсутності поняття прозорості в дискурсі української вищої школи. Саме тому вкрай важливо піднімати це питання та звертати увагу на вдалі практики з міжнародного досвіду, на які потрібно орієнтуватись під час окреслення курсу реформ у вищій освіті України.

 Цифри мають значення

Чи не перший виклик для України — освітня статистика. Державний комітет статистики публікує освітні статистичні щорічники, серед яких є й дані про фінансування вищої освіти[3]. Там можна знайти узагальнені дані про рівень фінансування, його частку від держбюджету та ВВП, співвідношення приватного та державного фінансування, узагальнені дані про вступ та випуск з розбивкою по галузях навчання. Проте первинна інформація не є доступною: університети чомусь не презентують інформацію про контингент студентів на окремих факультетах. 41,8% національних ВНЗ, порушуючи закон, не публікують на своїх сайтах річний план держзакупівель або роблять це нерегулярно, ще 27% публікують такий план не в повному обсязі. Дуже часто відсутньою є інформація про орієнтовну вартість закупівель, що є критичним пунктом для оцінки процедури закупівель[4]. Університети не лише не публікують на своїх сайтах кошториси, а й не надають їх на запит громадськості. Так, всього 15 національних університетів зі 110-ти надали кошторис та звіт про виконання кошторису в повному обсязі, як ми просили у запиті на публічну інформацію. А 55 національних ВНЗ проігнорували або ж надіслали відмову[5], чим напряму порушили українське законодавство.

Для прикладу давайте поглянемо на абсолютно протилежний підхід — публікацію фінансової звітності топовим університетом США — Гарвардом. Так, згідно балансу Гарварда станом на червень 2013 р. сума всіх його активів складала 38,6 млрд. доларів[6]. При такому балансі університет може брати кредити, інвестувати кошти в цінні папери, формувати свій інвестиційний портфель. Більше того, в звіті наведено рівень ризиковості отриманих кредитів, а також тип і прибутковість придбаних бондів та інших фінансових інструментів. Звісно, за великими цифрами неможливо оцінити ефективність інвестиційних рішень, проте прямота університету в публікації своїх доходів і витрат, як мінімум, сприяє виникненню довіри. Крім того, в звітності можна побачити, яку частку доходів складають надходження з федерального бюджету, пожертвування і плата за надані послуги.

Така модель поведінки характерна для всіх університетів США — вони відкрито публікують свої бюджети. Звісно, абсолютно вірним буде аргумент, що українські виші не ведуть фінансової діяльності, бо не є орієнтованими на прибуток. Але не потрібно бути гігантською корпорацією для простого оприлюднення кошторисів та надходжень вишів, де частка державних грошей є більш ніж значною — особливо зважаючи на той факт, що університети постійно жаліються на необхідність звітуватись Міністерству освіти. Оскільки нове керівництво взяло курс на електронне врядування, то чи не чудова це нагода зробити звітування відкритим і для широкої громадськості?

Повернімось до Гарварда. У його звіті наведена повна статистика про кількість студентів, а також суми, отримані як плата за навчання на кожному окремому факультеті. Це інформація, яку українські виші старанно оберігають. Більше того, цю інформацію неможливо дізнатись за телефонним запитом, який згідно із ЗУ «Про доступ до публічної інформації» є легітимною формою запиту. Всього половина національних ВНЗ надає цю банальну, на перший погляд, інформацію. Гарвард відкрито публікує свої наддоходи від прямої діяльності (освітньо-наукової) та від фінансових операцій, а щорічне збільшення доходів у їхньому звіті свідчить про правильну фінансову політику вишу. Натомість українські виші вперто — чи сором’язливо? — приховують свої кошториси — здається, для того, щоб суспільство чи керівництво не оцінило їхні доходи як надто високі, які потрібно зменшити.

У моніторингу інституційного розвитку вищої освіти зразковою є практика США, яка дістала назву Спільної статистичної бази (Common Data Set)[7]. Це спільна ініціатива академічної спільноти та інституцій, відповідальних за публікацію статистики (Рада коледжів, найбільший провайдер освітньої інформації Peterson's, U.S.News & World Report). Основною метою було підвищити якість, точність і доступність інформації про освітній сектор для всіх зацікавлених сторін: батьків, абітурієнтів, студентів, працівників вищої школи, чиновників. Щоб полегшити статистичну звітність для самих університетів, було вибрано стандартизовані параметри, сформовані в 10 груп, серед яких: загальна інформація про навчальні програми, контингент студентів, наукові можливості, студентське життя, щорічні витрати, фінансова допомога та інші. Як це виглядає на практиці, можна поглянути, наприклад, на сайтах Єльського університету[8] та Університету Джорджа Мейсона[9].

За скільки продаємо

Як вже було сказано, українські університети самі встановлюють плату за навчання. Проте очевидно, що встановлена вишами ціна не відповідає витратам: майбутні міжнародники платять за навчання в рази більше за фізиків чи біологів. Очевидно, що це пов’язано з ринковою кон’юнктурою та очікуваннями студентів щодо майбутньої заробітної плати на ринку праці. Саме тому університети використовують ринковий інструмент вільного ціноутворення для власного заробітку та, не в останню чергу, в цілях конкуренції один з одним. Кошти, «зароблені» на економістах і юристах, потім будуть перерозподілені відповідно до загальних потреб університету. Тим не менше, механізм розрахунку вартості навчання та інших функцій, що виконує український університет, не викликає абсолютної довіри. Сьогодні є чинним механізм визначення вартості навчання одного студента, що навчається лише за державним замовленням, а вся процедура є надто копіткою та містить чимало ризиків для маніпулювання і неточностей.

Питання прозорого визначення витрат університету з 2005 р. стоїть на порядку денному в системі вищої освіти Англії. На рівні державної політики визначено, що справедливе визначення витрат є ключем до фінансової прозорості, адже дозволяє уникнути маніпуляцій з фінансовими потоками, які надходять з різних джерел. Рада фінансування вищої освіти в Англії[10] (Higher Education Funding Council for England, HEFCE), яка займається розподілом державних коштів серед університетів, розробила та запровадила методологію TRAC — Transparent Approach to Costing,[11] або ж Прозорий підхід до витрат.

Це набір принципів фінансового менеджменту для вищих навчальних закладів, які повинні полегшити роботу адміністрації вишів у веденні бухгалтерії, здійсненні стратегічного планування та прийнятті рішень щодо розподілу ресурсів. Ці принципи дозволяють чесно й об’єктивно обґрунтувати витрати на той чи інший вид діяльності університету. Первинною метою є забезпечення фінансової стійкості університету, яка, проте, базуватиметься саме на принципах прозорості. При цьому важливо, що державний орган не контролює дохідну частину університетського бюджету, хоча звітність за цими статтями теж є публічною.

Щороку HEFCE проводить моніторинг виконання методики та координаційні зустрічі з університетськими адміністраціями для вдосконалення й полегшення її впровадження. З іншого боку, така уніфікована методологія дозволить студентам та іншим стейкхолдерам контролювати витрати університетів. Що важливо, в рамках цієї системи були запропоновані також кроки для розрахунку заробітної плати викладачам.

На шляху до автономії

Згадані практики в разі їхнього впровадження допоможуть підвищити рівень довіри до українських університетів і з боку суспільства, і з боку держави, що стане необхідною (хоч, на жаль, недостатньою) умовою їхньої готовності до автономії. Тут, насамперед, йдеться про фінансову автономію, яка визначається кількома параметрами[12]:

1. Тривалість циклу державного фінансування. Чим рідше держава чи контролюючий орган визначає обсяг фінансування, тим більше свободи має університет у формуванні свого бюджету, тим більш довгострокову стратегію він може визначати для себе. Бюджетний цикл більше 1-го року діє лише в 4-х країнах: Австрії, Норвегії, Люксембурзі та Бранденбурзі. В Україні, як і в ще 25-ти освітніх системах Європи, розмір державного фінансування визначається на 1 рік.

2. Тип державного фінансування — можливість самому визначати статті витрат. Сьогодні в Україні з державної скарбниці виділяється фіксована сума під чітко визначені наперед статті витрат — така система є прямим спадком адміністративно-командної економіки. В більшості країн уряд виділяє фіксовану суму з бюджету, а університет сам вирішує, як і на що її витрачати.

3. Можливість зберігати прибуток. Право зберігати в себе до наступного бюджетного циклу невикористаний прибуток або надлишок є ознакою автономії. На відміну від України, така можливість є в університетів 15-ти освітніх систем Європи, серед яких Австрія, Фінляндія, Франція, Нідерланди та інші.

4. Право власності на будівлі. Право вільно купувати чи продавати будівлі зрідка зустрічається в Європі. Зазвичай європейські країни якщо і дозволяють університетам продавати свої будівлі, то суттєво обмежують ці операції. В Україні університети розпоряджаються майном на праві оперативного управління, тобто на праві користування й розпорядження майном в цілях і межах, встановлених державою.

5. Можливість встановлювати розмір плати за навчання. В даному питанні в українських університетів розв’язані руки, оскільки вони мають право самі визначати ціну на платну форму навчання. В європейських же країнах немає одностайної політики. Зокрема, лише в чотирьох освітніх системах університети не обмежені в політиці ціноутворення. Нерідко уряд встановлює максимально допустиму ціну навчання або ж університет попередньо узгоджує ціни з урядом. Проте варто пам’ятати, що у 12-ти освітніх системах Європи немає плати за навчання для студентів цієї країни і країн-членів ЄС.

Фінансова автономія підводить до того, що університети змушені працювати над диверсифікацією джерел надходження коштів. Йдеться про те, що після глобальної фінансової кризи 2008 р. держави скорочують бюджетне фінансування вищої освіти. До того ж, державі складно повністю фінансово підтримувати вищу освіту, яка сьогодні стала масовою, а кількість навчальних програм за останні 50 років суттєво зросла. Для підтримки своєї діяльності керівництво вишів почало диверсифікувати надходження шляхом залучення приватних коштів — студентів-платників, бізнесменів та меценатів. Так, зростання частки витрат на освіту від ВВП у США від 2.6% до 2.8% відбулось саме за рахунок приватних коштів, такого ж роду зростання від 1.3% до 1.4% відбулось у Сполученому Королівстві[13]. У цьому контексті доступна фінансова звітність дозволить відслідковувати розподіл фінансових ресурсів всередині університету. Західні університети зацікавлені вести прозору фінансову звітність, оскільки це підвищує їхні шанси отримати внески від меценатів або випускників. Прозора фінансова звітність мінімізує корупційні ризики, зокрема, можливості відкатів з різних джерел надходжень.

Разом з тим, надання вишам автономії на всіх рівнях, особливо — на фінансовому, означає передання чималої влади в руки керівництва університетів. За чинної ситуації в громадськості нема дієвих інструментів контролю прийняття тих чи інших рішень на рівні ВНЗ, а репресивні інспекції з боку Міністерства освіти і науки показали свою ефективність лише в накопиченні документації. Через повсюдні чутки та факти про корумпованість вищої школи суспільство не вірить в університети як дієві науково-освітні інституції. Натомість відкрита фінансова звітність є тим кроком, який дозволить змінити характер суспільно-економічних відносин між університетом-державою-студентами та стане запорукою суспільної довіри, як мінімум, до фінансових рішень керівництва вищих навчальних закладів. Адже за таких умов можливості тіньової діяльності будуть мінімізовані, а корупція стане проблемою окремих осіб, а не системи в цілому. Саме тому потрібно обирати курс на прозорість — і обирати його повинні, перш за все, самі українські університети.

Ірина Світящук,

ГО «Центр досліджень суспільства»

[1]Навчання у ВНЗ очима студентів (Загальноукраїнське опитування студентів). — Фонд Демократичні ініціативи ім. І.Кучеріва, 2011. — Режим доступу:

[2]Звіт за результатами соціологічного опитування «Соціо-економічний портрет українського викладача». — Центр дослідження суспільства, 2013. — Режим доступу:

[3]Офіційний сайт Державного комітету статистики України. Режим доступу:

[4]Рейтинг прозорості національних ВНЗ. — Центр дослідження суспільства, 2014. — С. 12.

[5]Там само. — С.11.

[6]  Financial Report. Fiscal Year 2013. — Harvard University. — С.14.

[7]Офіційний веб-сайт Common Data Set. [

[8]

[9]

[10]Official web-site of Higher Education Funding Council for England [

[11]Transparent Approach to Costing Guidance. — The Joint Costing and Pricing Steering Group.[

[12]University Autonomy in Europe. European University Association[

[13]Gill J. ‘Sound financial principles’ in The Times Higher Education. — 27.06.2013. [