Відповідно до ст. 10 закону, "стандарт вищої освіти – це сукупність вимог до змісту та результатів освітньої діяльності вищих навчальних закладів і наукових установ за кожним рівнем вищої освіти в межах кожної спеціальності … Стандарти вищої освіти за кожною спеціальністю розробляє центральний орган виконавчої влади у сфері освіти і науки з урахуванням пропозицій галузевих державних органів, до сфери управління яких належать вищі навчальні заклади, і галузевих об’єднань організацій роботодавців та затверджує їх за погодженням з Національним агентством із забезпечення якості вищої освіти".

Відтак, ми маємо надати відповіді на такі питання:

чи є зазначені у стандартах вимоги нормативними або рекомендаційними;

•  в якому вигляді їх потрібно сформулювати;
•  яким має бути перелік компетентностей випускника і хто буде його визначати;
•  яким має бути нормативний зміст підготовки здобувачів вищої освіти, сформульований у термінах результатів навчання, і хто буде його визначати;
•  яким має бути механізм урахування пропозицій галузевих державних органів, до сфери управління яких належать вищі навчальні заклади, і галузевих об’єднань організацій роботодавців;
•  чи потрібно погоджувати стандарти з якимись іншими державними органами, крім Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти, зокрема, з Міністерством юстиції, Міністерством соціальної політики тощо? 

Відразу можна зазначити, що відповіді на окремі з цих питань вже є у прийнятому законі, а також в інших діючих законах та нормативних документах. Зокрема, у п. 10.3 закону зазначається, що «стандарт вищої освіти визначає такі вимоги до освітньої програми:

1) обсяг кредитів ЄКТС, необхідний для здобуття відповідного ступеня вищої освіти;

2) перелік компетентностей випускника;

3) нормативний зміст підготовки здобувачів вищої освіти, сформульований у термінах результатів навчання;

4) форми атестації здобувачів вищої освіти;

5) вимоги до наявності системи внутрішнього забезпечення якості вищої освіти;

6) вимоги професійних стандартів (у разі їх наявності)».

Стосовно обсягу кредитів, необхідних для здобуття певних ступенів вищої освіти, стаття 5 (п. 3 – 6) надає уточнення:

• молодший бакалавр – від 90 до 120 кредитів ЄКТС;
• бакалавр – від 180 до 240 кредитів ЄКТС (якщо рівень здобувається на базі повної середньої освіти); при здобутті ступеня бакалавра на основі ступеня молодшого бакалавра обсяг визначається вищим навчальним закладом (можна пропонувати обирати його у межах 60 – 180 кредитів ЄКТС, залежно від обсягів програм бакалавра та молодшого бакалавра);
• магістр – від 90 до 120 кредитів ЄКТС для освітньо-наукових та 120 кредитів ЄКТС для наукових програм; при цьому для освітньо-наукових програм не менше 30% часу має бути виокремлено на наукову (дослідницьку) компоненту;
• магістр медичного, фармацевтичного або ветеринарного спрямування на основі повної загальної середньої освіти – від 300 до 360 кредитів ЄКТС;
• доктор філософії – від 30 до 60 кредитів ЄКТС для освітньої складової освітньо-наукової програми (враховуючи, що нормативний термін підготовки доктора філософії становить чотири роки, повний обсяг програми є еквівалентним 240 кредитам ЄКТС).

Один кредит ЄКТС, згідно із статтею 1.14 закону, відповідає 30 годинам повного навчального навантаження здобувача вищої освіти, а навантаження одного навчального року денної форми навчання, як правило, дорівнює 60 кредитам. 

Таким чином, закон задає певні рамкові вимоги до обсягу кредитів ЄКТС для кожного рівня вищої освіти. Вони можуть бути конкретизовані у стандартах вищої освіти. Але чи завжди доцільно це робити? Зокрема, для теоретичних спеціальностей, таких, як математика, фізика, філософія тощо доцільно закріпити у стандартах максимальні передбачені законом вимоги. Натомість для більш прикладних програм, таких як менеджмент, переклад, соціальна робота й т. п., у стандартах можуть бути залишені записані у законі діапазони. Це надасть вищим навчальним закладам змогу самостійно уточнювати обсяги власних освітніх програм, залежно від специфіки ВНЗ, вихідного рівня підготовки студентів та потреб ринку праці. Зокрема, ВНЗ у цьому випадку будуть мати можливість запроваджувати корекційні курси для покращення рівня базової освіти студентів, додаткові практики та стажування (аналоги практичних семестрів, що існують для деяких освітніх програм у ВНЗ європейських країн [2]), поглиблену теоретичну підготовку тощо.

За проектом плану запровадження Закону України «Про вищу освіту» розробкою стандартів вищої освіти мають займатися оновлені науково-методичні комісії МОН за галузями знань, а також Національне агентство із забезпечення якості вищої освіти. Але сьогодні немає ані комісій, ані Національного агентства. Тож є потреба у залученні освітянської громадськості, провідних ВНЗ та установ НАПН України до попереднього обговорення відповідних проблем. Зокрема, це стосується і створення переліків компетентностей та нормативного змісту підготовки здобувачів вищої освіти за окремими спеціальностями.

Відповідно до ст. 1.13 закону, «компетентність – динамічна комбінація знань, вмінь і практичних навичок, способів мислення, професійних, світоглядних і громадянських якостей, морально-етичних цінностей, яка визначає здатність особи успішно здійснювати професійну та подальшу навчальну діяльність і є результатом навчання на певному рівні вищої освіти». У ст. 5.1 закону встановлено відповідність між загальними вимогами щодо компетентності випускників різних рівнів вищої освіти та кваліфікаційними рівнями Національної рамки кваліфікацій (НРК) [3]. Нижче показано вимоги НРК до сьомого кваліфікаційного рівня, який відповідає магістерському рівню вищої освіти.

Можна взяти за основу переліків компетентностей формулювання, наведені в НРК, враховуючи, що далі у стандартах треба додавати до них деталізований перелік очікуваних результатів навчання. У цьому випадку єдиною відмінністю від НРК буде конкретизація галузі професійної діяльності, згідно із спеціальністю. 

Нормативний зміст підготовки, як зазначалося вище, має бути сформульований у термінах результатів навчання. При цьому, відповідно до ст. 1.19 закону, результати навчання – це «сукупність знань, умінь, навичок, інших компетентностей, набутих особою у процесі навчання за певною освітньо-професійною, освітньо-науковою програмою, які можна ідентифікувати, кількісно оцінити та виміряти». Звідси ми можемо зробити висновок, що зазначені складові результатів навчання закон розглядає як різновиди компетентностей випускників. Тому при розробці стандартів необхідно дотримуватися єдиного підходу до розуміння відмінності між формами стандартизації компетентностей, про які йшлося вище, і результатів навчання. На мою думку, вони можуть полягати у наступному. Перелік компетентностей випускника, як вже було зазначено, доцільно наводити у вигляді загальних вимог, сформульованих аналогічно вимогам НРК з урахуванням специфіки конкретних спеціальностей. А результати навчання повинні деталізувати зміст цих вимог.

Деякі з них прямо випливають з вимог НРК. Зокрема, це стосується  використання іноземних мов у професійній діяльності випускників магістратури, їх здатності до прийняття рішень у складних і непередбачуваних умовах тощо. Звідси можна зробити висновок, що випускники магістратури повинні не тільки володіти іноземною мовою на рівні, достатньому для побутового спілкування, але також бути здатними читати спеціальну літературу, обговорювати фахові проблеми, готувати певні письмові документи за спеціальністю (принаймні анотації своїх наукових робіт). Але для цього відповідними компетентностями має володіти принаймні частина викладачів випускових кафедр. Фахівці з мови не можуть вчити цьому студентів, бо вони не знають предметної галузі. Іншою більш-менш загальною вимогою щодо результатів навчання всіх випускників магістратури є розуміння ними проблем, які виникають при прийнятті рішень у складних та непередбачуваних умовах. Зокрема, це види та причини невизначеності, класифікація задач прийняття рішень, існуючі підходи, методи та інструменти їх вирішення. 

За основу для створення цього розділу стандартів вищої освіти можуть бути взяті існуючі освітньо-кваліфікаційні характеристики напрямів підготовки та спеціальностей (але сьогодні вони є не для всіх напрямів і спеціальностей). Зокрема у додатку А освітньо-кваліфікаційної характеристики спеціальності 7.05100301 – «Технології приладобудування» [4] міститься перелік соціально-особистісних, інструментальних та загально-наукових компетенцій випускника. У додатку В цієї ОКХ встановлено відповідність між компетенціями та змістом умінь, які потрібно забезпечити. Аналогічні таблиці є в ОКХ інших напрямів та спеціальностей. При цьому, шифри умінь містять інформацію про вид уміння (предметно-практичне, предметно-розумове, знаково-практичне, знаково-розумове) та нормативний рівень його сформованості (здатність виконувати дію: спираючись на матеріальні носії інформації щодо неї; спираючись на постійний розумовий контроль без допомоги матеріальних носіїв інформації; автоматично, на рівні навички). Це може бути істотною допомогою для створення засобів їх оцінювання.

Разом з тим, слід зазначити, що формалізація вимог до результатів навчання є досить нетривіальним завданням. І не завжди зазначені в існуючих ОКХ компетентності придатні для безпосереднього використання в стандартах вищої освіти. Для ілюстрації наведемо простий та більш зрозумілий для широкого загалу приклад із шкільного курсу математики. Відповідно до Державного стандарту базової та повної загальної середньої освіти [7], учні повинні вміти розв’язувати лінійні рівняння. Але ж навіть у цьому найпростішому випадку рівняння можуть бути різними:

Учень, здатний розв’язати перше з них, не завжди може розв’язати друге та третє. Частина ж тих, хто впевнено розв’язує третє рівняння, не здатна самостійно впоратися з четвертим, оскільки знає рецепт знаходження "х", але не розуміє, що таке рівняння. А рецепта знаходження "g" в них немає.

Істотною особливістю вимог нового закону до стандартів вищої освіти є те, що результати навчання повинні передбачати можливість їх ідентифікування, а також кількісного оцінювання та вимірювання. Це є важливою новацією для української вищої освіти. Відповідні інструменти належать до сфери освітніх вимірювань, яку у світі розвивають ще з початку XX ст. Але в Україні проблематикою освітніх вимірювань активно почали займатися лише з 1990-х р. Найбільш відомим результатом цієї діяльності є впровадження зовнішнього незалежного оцінювання абітурієнтів ВНЗ. Але на рівні вищої освіти сьогодні є лише окремі спроби впроваджувати у життя сучасні методи об’єктивного оцінювання, насамперед, різноманітні технології тестування. 

Запровадження тестових технологій для оцінювання деяких результатів навчання не викликає принципових проблем. Зокрема, це стосується загальної компетентності з іноземних мов, знань з вищої математики, загальної фізики, основ економіки й т. п. Тут є інші проблеми – методичні, фінансові, організаційні тощо. Бо наявні тести зазвичай не перевірялися на валідність, надійність та інші показники якості.

Але яким чином ідентифікувати (оцінювати, вимірювати), наприклад, здатність випускника отримати та розшифрувати рентгенограму певного сплаву, діагностувати захворювання пацієнта, організовувати соціологічне обстеження працівників організації тощо? У багатьох подібних випадках основою для діагностики результатів навчання могли б стати віртуальні лабораторії та тренажери, комп’ютерні діагностичні та експертні системи тощо. Втім, сьогодні зазвичай немає ані таких засобів, ані апробованих методик їх використання у вищій школі.

Відповідно до ст. 32.2.7 закону, "вищі навчальні заклади мають право: … запроваджувати рейтингове оцінювання освітніх, науково-дослідницьких та інноваційних досягнень учасників освітнього процесу". Рейтингове оцінювання також можна розглядати як один із видів вимірювання результатів навчання. Але, на відміну від інших видів вимірювань, результат тут буде характеризувати не абсолютну якість і не ступінь відповідності стандартам, а лише співвідношення з результатами інших учасників оцінювання. До того ж, результати рейтингування завжди істотно залежать від вибору використовуваних показників та їх вагових коефіцієнтів.

Закон передбачає щорічне оцінювання здобувачів вищої освіти в межах реалізації системи внутрішнього забезпечення якості вищої освіти (ст. 16.2.3), а також періодичне зовнішнє оцінювання Національним агентством із забезпечення якості вищої освіти та/або акредитованих ним незалежних установ оцінювання та забезпечення якості вищої освіти (1.4, 18.6, 20.5, 23.1) під час акредитації освітніх програм. Втім реалізація цієї вимоги закону є можливою лише за умови, що в стандартах вищої освіти будуть чітко сформульовані як нормативні вимоги, так і нормативні засоби оцінювання результатів навчання. Це передбачає великий обсяг роботи з розробки відповідних вимог та інструментів. 

Загальний порядок атестації здобувачів вищої освіти визначає ст. 6 закону. Атестація розуміється як "встановлення відповідності засвоєних здобувачами вищої освіти рівня та обсягу знань, умінь, інших компетентностей вимогам стандартів вищої освіти". Передбачається, що атестація осіб, які здобувають ступінь молодшого бакалавра, бакалавра чи магістра здійснюється екзаменаційною комісією, яка створюється вищим навчальним закладом і може включати представників роботодавців та їх об'єднань. Разом з тим, "атестація осіб, які здобувають ступінь магістра, може здійснюватися у формі єдиного державного кваліфікаційного іспиту за спеціальностями та в порядку, визначеними Кабінетом Міністрів України".

Закон встановлює конкретні форми атестації лише для здобувачів ступенів доктора філософії і доктора наук. Для інших ступенів ці форми мають бути визначені у стандартах (крім випадків, коли для випускників магістратури Кабінетом Міністрів визначено атестацію у формі єдиного державного кваліфікаційного іспиту). 

Традиційними для системи вищої освіти України є проведення підсумкової атестації в формі усного або письмового державного іспиту та захисту дипломної роботи або проекту. Останнім часом набуває поширення і така форма підсумкової атестації як тестування, що найчастіше відбувається із застосуванням комп’ютерних технологій. При використанні декількох форм атестації можна запозичити з існуючих галузевих стандартів вже розроблені зв’язки між очікуваними результатами навчання та формами їх оцінювання. Всі зазначені форми можуть бути збережені як допустимі варіанти підсумкової атестації випускників (але екзамени тепер не будуть називатися державними). 

Закон визначає поняття якості вищої освіти, як рівня "здобутих особою знань, умінь, навичок, інших компетентностей, що відображає її компетентність відповідно до стандартів вищої освіти" (ст. 1.22). Загальні вимоги до системи внутрішнього забезпечення якості освітньої діяльності та якості вищої освіти надає стаття 16. Безпосереднє відношення до якості вищої освіти мають п. 1 та 3 цієї статті, відповідно до якої ця система повинна передбачати:

1) визначення принципів та процедур забезпечення якості вищої освіти;

3) щорічне оцінювання здобувачів вищої освіти …;

Чи потрібно деталізувати ці вимоги у стандартах вищої освіти? Мабуть так. Незважаючи на те, що у попередніх розділах стандартів вже будуть наведені основні показники якості та методи їх оцінювання, вони охоплюють лише нормативну частину освітньої програми. Але ж є ще складова вільного вибору студента (близько 25%) та складова ВНЗ, що забезпечує спеціалізацію (у законі частка цієї складової не унормована). Тож є потреба навести у стандарті певні вимоги чи рекомендації щодо розробки в освітніх програмах розділів, пов’язаних з очікуваними результатами навчання і методами їх оцінювання за цими складовими, а також рекомендації з організації щорічного оцінювання. 

Освітні програми можуть також включати вимоги професійних стандартів, якщо такі існують. На рівні стандартів вищої освіти немає сенсу їх повторювати, оскільки вони не стосуються спеціальностей у цілому. Але є сенс зазначати в них переліки діючих професійних стандартів, які потрібно враховувати при створенні та реалізації освітніх програм.

Коротко про деякі інші зазначені на початку статті питання.  

У світовій практиці освітні стандарти зазвичай є рекомендаціями, а не обов’язковими вимогами. Але така свобода потребує створення дієвих механізмів саморегуляції, яких сьогодні в Україні немає. Тому оптимальним варіантом було б поєднання у стандартах вищої освіти нормативних та рекомендаційних положень. Приміром, обов’язковими могли б бути вимоги до нормативної частини змісту освіти та переліку кваліфікацій. Що ж стосується систем забезпечення якості вищої освіти, форм атестації здобувачів, врахування професійних стандартів, то ці вимоги (крім прямо записаних у законі) могли б бути рекомендаційними.  

Сьогодні в Україні немає дієвих механізмів взаємодії роботодавців з системою вищої освіти. Їх ще треба створювати. На цьому етапі врахування пропозицій галузевих об’єднань організацій роботодавців у стандартах вищої освіти скоріше слід розглядати як побажання, незважаючи на те, що, згідно із ст. 5.2.10 закону України "Про організації роботодавців, їх об'єднання, права і гарантії їх діяльності" [8], до їх основних завдань належить участь у розробленні та реалізації державної політики в сфері освіти. В окремих галузях таких об'єднань сьогодні взагалі немає, а в деяких інших існує по декілька об'єднань роботодавців [9]. У зв’язку з цим можна було б встановити, що на початку розробки стандартів МОН повинно надіслати офіційно зареєстрованим галузевим об’єднанням відповідне повідомлення і запросити надавати пропозиції щодо змісту стандартів. Також доцільно запросити представників цих об'єднань до роботи у складі науково-методичних комісій МОН, які будуть приймати рішення щодо доцільності врахування тих чи інших конкретних пропозицій. Бажано (але не обов’язково), щоб стандарти були погоджені з галузевими об’єднаннями організацій роботодавців. Крім того, можна передбачити, що окремі пропозиції об'єднань роботодавців можуть включатися до стандартів як рекомендації, а не обов’язкові норми.

Необхідність погодження стандартів вищої освіти з іншими міністерствами, відомствами тощо в деяких випадках прямо оговорюється діючими законами і нормативними актами України. Виходячи із вимог статті 10 закону "Про вищу освіту", обов’язковим є лише їх погодження з Національним агентством із забезпечення якості вищої освіти. Для окремих спеціальностей бажаним або обов’язковим могло б бути також погодження з галузевими державними органами, до сфери управління яких належать вищі навчальні заклади, що здійснюють підготовку за цими спеціальностями. Передбачені старим законом освітньо-кваліфікаційні характеристики погоджували також з Міністерством соціальної політики України. Це було зумовлено насамперед тим, що в ОКХ зазначали види економічної діяльності, професії, можливі первинні посади тощо. В нових стандартах цього не буде. Тому, на мою думку, їх погодження з Міністерством соціальної політики стає зайвим. Також, на мою думку, доцільно було б відмінити погодження стандартів з Інститутом інноваційних технологій і змісту освіти МОН. Замість цього, можна було б залучати представників цієї установи до участі у роботі науково-методичних комісій та створення загальних рекомендацій з розробки стандартів.

На закінчення наведу думки ще з двох питань, пов’язаних із розробкою стандартів вищої освіти. В деяких країнах, зокрема в США, передбачено можливість одночасного опанування студентами двох кваліфікацій, одна з яких є основною (major), а друга – додатковою (minor). Доцільно було б надати таку можливість і українським студентам. Але для цього потрібно в нових стандартах закласти два рівня вимог щодо результатів навчання, один з яких відповідав би основній кваліфікації, а другий – додатковій.

Застосування сучасних інформаційних технологій дає змогу істотно підвищити ефективність роботи над новою нормативною базою освіти, у тому числі і над стандартами вищої освіти, а також залучити до цієї роботи ширше коло фахівців. За обмеженістю обсягу статті, зверну увагу лише на дві технології – це електронні форми іВікі-технології. Застосування єдиних електронних форм для розробки стандартів надає можливість уніфікувати їх форму і водночас позбавити розробників необхідності витрачати час на узгодження переліку питань, які потрібно охопити у стандарті, послідовність їх викладу, оформлення тощо. Тим самим їх увага буде сконцентрована на питаннях змісту стандартів. Вікі-технології забезпечують ефективну колективну дистанційну роботу над проектами через Інтернет, структуризацію та збереження інформації. З погляду роботи над стандартами їх важливими перевагами є відсутність високих вимог до підготовки користувачів в галузі інформаційних технологій, а також обмежень на кількість осіб, що беруть участь у розробці, місцерозташування та обладнання точки доступу до Інтернет. Тож організаторам роботи розробників стандартів слід звернути увагу на доцільність активного використання цих та інших сучасних технологій.

1.Закон України "Про вищу освіту".

2.Master Technical Mathematics.

3.Національна рамка кваліфікацій.

4.Освітньо-кваліфікаційна характеристика спеціальності 7.05100301 – «Технології приладобудування».

5.Державний стандарт базової і повної загальної середньої освіти. Затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 23 листопада 2011 р., № 1392.

6.Закон України "Про організації роботодавців, їх об'єднання, права і гарантії їх діяльності".

7.Реєстр організацій роботодавців та їх об’єднань.

8. Проект Закону про систему професійних кваліфікацій.

Володимир Бахрушин, д.ф.-м.н., професор, академік АН вищої школи України