І. Перший акцент я роблю на кадровій політиці.

 Без радикальних кадрових змін будь-які (навіть ідеально сплановані) реформи закінчаться відвертим саботажем на місцях. Звиклі до халтури вчителі все одно ігноруватимуть усі ініціативи «зверху» від міністерства до методкабінету. Хіба що над кожним учителем поставимо наглядача, що вже само по собі звучить доволі смішно. Порівнюючи школи Фінляндії (їх вважають найкращими в Європі), США,  Канади, Польщі, Японії тощо з українськими, аналізуючи їхню структуру, програми, технічне забезпечення,  насамперед потрібно аналізувати атмосферу, яка панує в усіх цих школах. Таку атмосферу створюють учителі, а не приміщення, насичені електронікою та мультимедійними дошками.

Тому хочу підвести першу важливу риску після сказаного: на сьогодні ми маємо серйозну проблему з кадрами в освітніх закладах. Її ми не розв’яжемо найближчих кілька років. Для вирішення проблеми потрібен комплекс заходів, частина з яких потребує певних капіталовкладень (яких зараз у країні немає), частина потребує зміни підходів до кадрової політики, закріплених законодавчо.

Що для цього слід зробити?

1. У школи має прийти талановита молодь.

В Україні 47 (!) педагогічних коледжів, інститутів та університетів, які щорічно випускають десятки тисяч бакалаврів з педагогічною освітою. Саме вони повинні збудувати нову сучасну школу. Але зрозуміло, що не всі випускники можуть похвалитися необхідними знаннями, і саме для відбору кращих прийшов час запровадити систему ліцензування, що передбачає строгий іспит, який проводить незалежна агенція (у нашій країні така агенція вже є – Центр оцінювання якості освіти). Кожен учитель, який проходив хоч раз у житті атестацію, знає, скільки суб’єктивних факторів впливають на отримання цієї атестації, а результат – у наших школах методистами працюють учителі, які не складуть ЗНО зі свого предмета навіть на 150 балів. Саме про це говорить директор УЦОЯО пан Ігор Лікарчук на своїй сторінці в ФБ:  «Під час семінарів педагогам було надано можливість скласти тести, до яких були включені тестові завдання, що використовувалися під час ЗНО у 2008-2012 роках. А тепер цифри і факти. Усього в семінарах-тренінгах взяли участь майже 70% педагогів, які викладають ці предмети в школах регіону. Основні результати такі: правильно виконали всі завдання в тестах не більше 5% учителів. Зокрема, з хімії таких - 4,7%, з фізики - 3,9%, з української мови та літератури - 3,8%, з математики - 2,9%, з біології - 1,6%, з англійської мови - 0,8%. Із англійської мови жоден вчитель із 29 регіонів   області не зміг виконати правильно всі завдання тесту, із 28 регіонів - з біології, із 25 регіонів - з математики... 76 педагогів із загальної кількості учасників семінарів-практикумів не змогли виконати більше 25% завдань...». Кілька років тому я провів схожий експеримент з учителями-методистами з української мови нашого міста. Я дав їм диктант для 10 класу. Результат: з 30 присутніх лише двоє написали на 10, решта – на  4 – 9, було навіть кілька двійок. А це ж методисти з міських шкіл! Що вже казати про 1 – 2  категорії ... Але ще більша печаль від наших кандидатів і докторів філологічних наук, з яких лише одиниці говорять гарною українською, решта – жахливим  суржиком. І це ті викладачі, які вчать майбутніх філологів...

Між іншим, у США немає взагалі такого поняття як АТЕСТАЦІЯ, натомість кожен майбутній учитель після закінчення коледжу або університету повинен пройти ліцензування, у яке входить тест на знання англійської як державної мови, тест з математики (незалежно від спеціалізації) та творча робота. Цю ліцензію підтверджувати потрібно лише тоді, коли є якісь додаткові вимоги у певному штаті, натомість втратити її дуже легко: за вживання алкоголю чи куріння на території школи, за цькування учня, за сексуальні домагання, за расову дискримінацію, за використання мобільного телефону на уроці (у їхніх школах учителям та учням строго заборонено користуватися мобільними).

Думаю, від ліцензування учителів ми отримаємо ще й інший дуже важливий ефект: тест на знання державної мови під час такого ліцензування раз і назавжди поставить крапку в усіх лінгвістичних дискусіях.

До слова, наймолодші учителі працюють у Сінгапурі, який на сьогодні займає найвищі позиції в системі освіти країн  ОЕСР (Organisation for Economic Cooperation and Development, OECD) [ Середній вік учителів Сінгапуру – 36 років, для порівняння, в Італії – 49 років, Естонії – 48, Болгарії – 47, Україні - ???

2. Слід відправити на пенсію тих викладачів та учителів, які проповідують радянську ідеологію й використовують радянські методи навчання з тим, щоб з’явились  робочі місця для молодих спеціалістів.

На жаль, масштаби шкоди, яку завдають учителі з совковим мисленням, просто колосальні. Саме ці учителі примушують наших дітей писати нікому не потрібні реферати, які учні успішно скачують з Інтернету, навіть не перечитуючи роздруковане. Деякі «продвинуті» педагоги, знаючи про можливості всесвітньої павутини, примушують учнів писати реферат від руки, свято вірячи, що через пальці в учнівські голови потрапить переписана інформація. Ці самі учителі не визнають голодомору українців, стверджуючи, що це вигадки помаранчевих. Вони свято вірять, що Радянський союз – це супердержава, без якої України не існувало б, а українська мова – це діалект польської чи російської. В українській літературі, на їхню думку, немає нічого вартісного, лише плачі й голосіння, і жодного достойного автора в Україні немає і не буде. Цей перелік можна продовжувати довго, але усі ці твердження нам уже добре відомі з проросійських форумів. Чому ж весь цей мотлох потрапляє у школи? Бо там працює п’ята колона, яка продовжує вирощувати громадян для «Русского мира». Не треба їхати на Схід. Наприклад, у Вінниці під час обласного семінару вчителів історії (!!!) позаминулого року виникла гостра дискусія стосовно того, чи був насправді голодомор в Україні!!! І ці вчителі продовжують виховувати в наших дітях почуття патріотизму!

Звичайно, серед учителів-пенсіонерів чимало справді достойних педагогів, які мають не лише великий досвід, але й високі моральні цінності. Саме таких учителів потрібно залишати в школах, давати їм змогу передавати свій досвід молодшому поколінню, але яким має бути механізм  відбору кращих? Звідси випливають наступні кроки.

3. Має з’явитись механізм «відсіву» вчителів та керівників, які випадково опинилися у стінах школи.

Сам механізм звільнення можна максимально спростити через систему контрактів, які укладає школа й батьківський комітет з конкретним учителем на певний період часу. Система контрактів давно діє у вишах, однак вона має і зворотній бік – саме так звільняються від тих, хто дозволяє собі критикувати начальство. У випадку школи роль захисника має виконувати батьківський комітет, який ніколи не дасть директору звільнити учителя, що має повагу серед дітей та батьків. Так само батьківський комітет міг би допомогти позбутися зайвого і навіть шкідливого баласту з горе-учителів. Погоджуюся, що з батьківськими радами теж не все просто: деякі директори умудряються створити «ручні» батьківські органи, які сліпо виконують накази однієї особи, але їхня відданість матиме цілком прогнозовані наслідки:  їхніх дітей навчатимуть бездарні вчителі, наближені до тіла директора. Зрештою, можна обійтися і без будь-яких додаткових рад, якщо директором буде працювати справжній фахівець і водночас порядна людина. Тому працювати директори так само повинні за контрактом на 3 (4) роки з правом бути переобраним не більше ніж двічі поспіль. Обирати директора повинні учителі та батьківська рада. Будь-які управління освіти (якщо їх залишати) можуть лише затвердити кандидатуру директора й втрутитися у випадку, якщо в колективі немає одностайності.

4. Талановитих студентів мають навчати викладачі нового типу.

Їх, на жаль, так само мало, як і будь-яких професіоналів у цій країні. Тому прийшов час або запрошувати гарних спеціалістів з-за кордону, або ж відправляти кращих студентів на стажування в країни Європи. Можна і в США, Японію, Австралію, але це значно дорожче. Для цього необхідно  створити спеціальну агенцію, яка б цілеспрямовано домовлялася про програми обміну між університетами, де готують майбутніх учителів, і щорічно відправляла б за цими програмами тисячі українських студентів. Звичайно, що цим мають зайнятися громадські організації, а кошти на такі програми залучити з європейських фондів. Такі програми (TEMPUS, UNISEF та ін.) уже працюють в Україні, але мають здебільшого локальну дію, натомість МОН може посприяти виведенню таких програм на масштабніший рівень, причому не витрачаючи на це бюджетних коштів.

ІІ. Другий акцент стосується  навчальних програм.

Не буду занурюватися у проблеми перевантаження програми з усіх предметів, поясню на прикладі  програми з української мови для 5 класу. У нових підручниках відповідно до цієї програми від 70 до 90 параграфів, розрахованих на 122 години на навчальний рік. Додаємо 12 контрольних робіт (за цією ж програмою) і в нас залишається приблизно 20 (!!!) уроків на закріплення нового матеріалу. Чи зможе нормальний учень засвоїти майже 100 нових тем за навчальний рік? Між іншим, відповідно до цієї ж програми, учень повинен засвоїти 167 термінів та понять, уміти їх пояснити та ними оперувати. Цікаво, а хтось рахував, скільки УСЬОГО термінів та понять з УСІХ предметів повинні засвоїти за навчальний рік п’ятикласник (шестикласник, семикласник і т.д.)? Чи хтось аналізував рівень засвоєння цього масиву термінів у кожному класі? Звичайно, НІ. Натомість ми маємо тисячі науковців, які розвивають педагогічну науку в НЕВІДОМОМУ НІКОМУ НАПРЯМКУ.

 До речі, не краща ситуація з математики у цьому ж класі. Наші п’ятикласники повинні навчитися серед інших тем додавати і віднімати дроби, а це, між іншим, одна з дуже складних тем з математики в усій середній школі. У США її, до слова, вивчають у 7 – 8 класах. Я проводив експеримент серед студентів фізико-математичного факультету педагогічного університету. БІЛЬШІСТЬ третьокурсників на прохання швидко додати 1/2  та 1/3 відповідали, що в сумі буде 2/5 (!). Це питання я задавав 3 роки поспіль, але результат був завжди однаковий. А ми вимагаємо від учнів 5 класу за кілька уроків вивчити матеріал, який, виявляється, складний  для студентів – майбутніх учителів математики. Не краща ситуація і з історії, коли дітям у цьому ж 5 класі пропонують вивчити весь курс історії з найдавніших часів до сьогодення! Це називається «пропедевтичний курс історії». Думаю, далі немає сенсу аналізувати решту програм, бо й так зрозуміло, що вони не під силу дорослим з вищою освітою.

Особисто я мрію про таку програму для наших школярів, яку мають діти, які навчаються у Вальдорфській школі. Усе геніальне – просте. Рудольф Штайнер втілив у життя ідею одночасного вивчення певної теми на уроках з різних предметів. Наприклад, епоху Відродження семикласники цієї школи вивчають на уроках з мови (пишуть перекази, диктанти та творчі роботи на теми, що стосуються цієї епохи), літератури (творчість письменників того часу), історії (передумови появи та історичні аспекти), географії (країни, у яких ця культура набула найбільшого поширення), музики (композитори того часу та відомі мелодії), образотворчого мистецтва (художники, скульптори), іноземної мови (учать в оригіналі Шекспіра) … Таке вивчення триває кілька місяців і закінчується захистом проектів – альбомів, куди діти записують найцікавіше та найважливіше, роблять стилізації шрифтів, перемальовують картини художників того часу тощо.

ІІІ. Третій акцент потрібно зробити на реформуванні структури шкільної освіти, необхідності роз’єднання початкової, середньої й старшої школи.

Повернімося до нашої будівлі, яку всі так хочуть відремонтувати. Зрозуміло, що прийшов час закладати міцний підмурок, і місце його – не у вищій школі, а в дитячих садках. Саме там зараз перебувають ті діти, які зможуть реалізувати всі свої таланти в школах і вишах, якщо вже ЗАРАЗ створити умови для реалізації цих талантів. Сучасна вікова психологія, зокрема Бергінс, стверджує, що мозок 3-річної дитини втричі потужніший від мозку дорослої людини. Якщо правильно навантажувати всі ділянки мозку, то дитина виростатиме всебічно розвинутою. Якщо якійсь ділянки залишаються недовантаженими, то вони просто атрофуються, і жоден геніальний учитель чи професор уже нічого не зможе зробити []. Ця сама вікова психологія засвідчує, що основні сенситивні  періоди закінчуються до 12 року життя, тобто дитячий садок та початкова школа – це місце, де формуються основні уміння й навички, необхідні нам у дорослому житті. У середній і старшій школі ми пожинаємо плоди, посіяні батьками (дідусями – бабусями), вихователями дитячих садків та учителями початкової школи. Тому дискусія про те, скільки років діти повинні перебувати  у початковій школі, є абсолютно безпредметною: відповідь однозначна – до  12 років включно.

Американці (і не тільки вони) давно це зрозуміли й створили мережу п’яти-шестирічних початкових шкіл (залежно від штату). Це невеликі школи (200 – 300 учнів), де панує атмосфера абсолютної довіри учителя учням, де все продумано до найменших деталей – від окремого виходу на вулицю з кожного класу (практично всі ці школи одноповерхові) до відсутності дзвінків з уроку й на урок, бо перервами є зміни видів діяльності з активних на пасивні.

Уявіть собі: в американських школах діти пишуть олівцями (!) друкованими (!) літерами, а в деяких штатах учнів  уже з першого класу вчать друкувати на клавіатурі і взагалі не тратять час на письмо (!!!). Так і хочеться посадити наших працівників МОНу спочатку за парти поруч з американськими учнями, а потім – з українськими. Може так вони зрозуміють повну абсурдність багатьох наших рекомендацій стосовно кольору пасти, нахилу літер, пропущених рядків (усе це разом формує навіть у найталановитіших дітей стільки неврозів, що їх не вилікує жоден психотерапевт).

До слова, коли останній раз наші чиновники від освіти будь-якого рівня відвідували без попередження якусь периферійну (не столичну чи обласну) школу і сиділи там усі 5 – 6 уроків поспіль? Я сидів і по 7 уроків. Зізнаюся: це просто каторга – витерпіти нудні уроки з такими ж нудними (а часто неадекватними) учителями, які вимагають виконувати часто безглузді завдання, за ігнорування яких можна отримати незадовільну оцінку. 

Так само не потрібно багато грошей, щоб наші діти пересіли за одномісні парти. Саме з двомісних парт починається глобальна проблема списування, з якою неможливо боротися ні в школі, ні в будь-яких інших навчальних закладах.  Це ж очевидно: учні, які роками сидять поруч, настільки звикають до думки, що можна підглянути правильну відповідь у сусіда, що в них навіть і не виникає думки, що це погано. Окрім цього, сидіння за однією партою створює ідеальні умови для вирощування звичайних паразитів. Ще з радянської школи прийшла звичка до сильнішого учня підсаджувати слабшого, який повинен узяти шефство над товаришем і допомогти йому з вирішенням навчальних проблем. Ось так і з’являється трутень, який 11 років розраховує на допомогу «друга». Згодом такий трутень знайде собі подружню пару, яка так само до кінця своїх днів буде допомагати паразитові вирішувати проблеми. Витрати на одномісну парту не такі вже й великі, якщо взяти до уваги, що наявність у класі таких парт створить позитивне психологічне підґрунтя на весь час навчання у школі. Зрештою, учителі найпершими мали б вимагати наявності таких парт у класі, адже завдяки компактності цих парт можна з легкістю впроваджувати в навчальний процес інтерактивні методи: одномісні парти можна ставити по дві, три, чотири, шість, у коло, що дає змогу працювати по парах, у трійках, четвірках, у групах, використовуючи такі методи, як акваріум, ротаційні трійки, ажурна пилка тощо.

Яку школу насамперед потрібно реформувати?

Кортить розпочати зміни в усіх ланках, але це буде дуже складно. Тому починати, звичайно ж, потрібно у кількох основних напрямках:

1) Роз’єднати структурно 3 ланки школи – початкову, середню й старшу. Початкова школа може бути невеликою – до 300 учнів, середня – до 1000 учнів, старша – до 2000 учнів. Наявність великої кількості учнів у старшій школі дасть змогу легко реалізувати програму профілізації навчання. Окрім цього, старшокласники можуть добиратися у школу самотужки, якщо така школа буде віддаленою від місця проживання. Натомість маленька сільська початкова школа дасть змогу вирішити основну дилему, коли на 10 – 20 учнів у середній сільській школі працює колектив із 20 – 30 учителів.

2) Перехід у кожну наступну ланку здійснювати після спеціального (бажано незалежного) оцінювання отриманих знань, умінь і навичок.

3) У старшу школу брати ЛИШЕ після відбору за результатами незалежного оцінювання тих учнів, які зможуть продовжити навчання у вишах.

4) У дитячому садку ЗАБОРОНИТИ садити дітей за парти й примушувати їх вивчати шкільну програму за 1 клас, адже є прописні істини: якщо дитина не може тримати ручку трьома пальцями, то її НЕ  МОЖНА вчити писати. А що роблять у дитячих садках? У дітей просто відбивають бажання йти у школу, і кількість першокласників, які категорично відмовляються навчатися, стрімко зростає. Хтось звертає на це  увагу?

5) Створити спеціальну програму зі збільшення кількості дитячих садків, а також закріпити законодавчо  приватні домашні садки для невеликої кількості дітей (до 10). У США дитячі садки – це велика розкіш, натомість майже всі можуть дозволити собі приватну няньку (babysitter). Окрім якості сервісу, ми ще й отримаємо тисячі робочих місць.

6) Змінити клімат у школі, поставивши в центрі навчально-виховного процесу ДИТИНУ, яка повинна виростати в ЛЮБОВІ. Найбільше уваги дитині потрібно в дитячому садку та початковій школі. Тому насамперед потрібно звернути саме на ці ланки нашої освіти. 

ІV. Нарешті четвертий акцент: як вирішити найболючіші питання з фінансуванням школи?

Зрозуміло, що грошей на реформи в освіті НЕМАЄ. Їх найближчим часом не буде. Насправді, тих коштів, які зараз виділяє держава на освіту може вистачити для серйозних змін, якщо ретельно все прорахувати і запропонувати новий підхід для перерозподілу фінансів.

Наведу лише кілька прикладів, бо решту мають зробити фахівці-фінансисти.

1. У Польщі прийнято закон про освітні ваучери. Це гроші, які «йдуть за учнем» у ту школу, яку обрали батьки. Чим більше приходить дітей у школу, тим багатшою вона стає. Усі отримані на свій рахунок гроші школа може витрачати на закупівлю книг (підручники друкує не міністерство, а видавці за власні кошти, щоб потім продати у ті школи, які зацікавлені в якісних навчальних матеріалах), на премії учителям, екскурсійні поїздки тощо. Коли я намагався піднімати питання на нарадах при нашому МОН, усі в один голос заявляли, що це НЕМОЖЛИВО в наших реаліях. Звичайно, неможливо, бо буде втрачено контроль над коштами, а це означає, що зникнуть засоби впливу по всій вертикалі нашого управління освітою. Хто ж тоді буде виконувати дурні накази, спущені згори?

Чомусь ніхто не враховує, що саме такий підхід до розподілу коштів сприятиме здоровій конкуренції між школами, коли за кожного учня будуть боротися учителі сусідніх шкіл, коли приватні школи нарешті отримають хоч якусь підтримку від держави, коли домашнє навчання стане вигідним для батьків, і вони швидко організують комуни, де навчатимуть власних дітей за найсучаснішими педагогічними технологіями, вкладаючи в цей процес власні кошти. Уявіть собі, що великі класи тепер стануть вигідними для школи, бо учителі в таких класах отримуватимуть надбавки, а відкриття нового класу  буде самоціллю директора і не потребуватиме ніяких узгоджень з управліннями освіти. А НАЙГОЛОВНІШЕ – ніяких додаткових вкладень не потрібно робити! Менше учнів у школі – менше коштів на рахунку, більше учнів – більше коштів: усе просто.

2. Малокомплектні школи. Саме вони можуть постраждати від введення закону про освітні ваучери. Але поляки вже цей етап спішно пережили і переклали ВСІ витрати за такі школи на місцеву громаду. Якщо громада готова утримувати таку школу – то її зберігають, якщо ні – то організовують перевезення дітей до сусідньої школи. Тим більше, що структурне роз’єднання початкової, середньої і старшої школи вже передбачає мінімізацію витрат на утримання початкової школи, для якої потрібно не 15 – 20 учителів, а 2 – 3.

3. У  наших школах за виховним процесом стежать заступник директора з виховної роботи, класний керівник, психолог та соціальний працівник. Усього – 4 особи. В американців – це 1 особа – канцлер, який РЕАЛЬНО відповідає за психологічну атмосферу в школі. Його завдання – вирішувати ВСІ конфліктні ситуації, які виникають між дітьми й дорослими. Учителю заборонено розв’язувати  у класі будь-які проблеми з дисципліною, він зобов’язаний викликати канцлера, який у спокійній обстановці повинен розпитати дитину про все, що спричинило неадекватну реакцію, поведінку тощо. Після двох розмов з канцлером викликають батьків, після трьох – ставлять на спеціальний облік. А ще канцлер зранку стоїть на дверях і всіх дітей, які одягнуті занадто виклично, збирає у спортзалі, де переодягає їх у великі сірі футболки або ж викликає батьків, щоб ті самі переодягли своє чадо. Перелік функцій канцлера можна довго продовжувати, але виникає резонне питання: а що роблять наші ЧЕТВЕРО вихователів? Вони пишуть (друкують) сотні паперів для директора, методкабінету, районо, обласного управління освіти й науки, інституту післядипломної освіти учителів, будинку учителя, станції юних натуралістів, обласного центру розвитку творчої молоді, обласного центру естетичного виховання (перелік відкритий, бо таких структур, які вимагають різних звітів від дирекції школи, десятки).

4. Скорочення чиновників від освіти. На мій запит від громадської організації в статистичне управління стосовно кількості освітянських чиновників в усіляких структурах (перелік структур містив 6 організацій обласного рівня) мені відповіли, що ця інформація ЗАСЕКРЕЧЕНА. Уявіть собі: ми, громадяни цієї країни, не маємо права знати, куди тратить держава наші кошти. Це за умови, що я просив надати інформацію просто про кількість чиновників, а не про їхні зарплати! Звичайно, порахувати кількість чиновників на рівні області не так уже й важко: їх майже тисяча. Додаємо певну кількість приміщень, у яких сидять ці чиновники, а також усі супутні витратні матеріали: опалення, оренда, телефон, інтернет, канцелярія, відрядження… Набігають мільйони, на які щороку можна було б збудувати не одну школу або ж дитячий садочок. Мені цікаво: а що б сталося, якби одного дня всі ці структури зникли? Чи закриється хоча б одна школа і чи впаде рівень освіченості наших дітей? Не важко спрогнозувати, що саме в цьому місці зі мною найбільше дискутуватимуть виключно освітянські чиновники. У відповідь їм усім можу легко заперечити: я ЖОДНОГО разу за 15 років своєї педагогічної діяльності не потребував їхньої допомоги, натомість практично ЩОРОКУ отримував масу непотрібних вказівок стосовно того, як і якою пастою підписувати зошити і заповнювати журнали, складати календарні плани та звітувати про виконане. Скажіть, шановні, це хоч якось вплинуло на результати моєї роботи? Навпаки, це лише ЗАВАЖАЛО!

Список залишаю відкритим, бо є ще структури, які, наприклад, забезпечують харчування наших освітніх закладів. Там крутяться величезні гроші, які осідають в кишенях конкретних людей. А ще є друк підручників, збирання батьківських грошей тощо.

НАЙГОЛОВНІШЕ: усі ці (або інші) реформи потрібно проводити ДУЖЕ ШВИДКО, бо опір і критика  на місцях будуть шаленими, тому ефект несподіванки дасть змогу виграти час і гарантуватиме успіх. Якщо ж будемо сподіватися, що якось саме розсмокчеться, то тільки погіршимо й так жахливий стан нашої освітньої системи.

І ще дуже хотілося б, щоб нарешті відмінили чудернацькі назви, які з’явилися останнім часом в нашій освітній системі. Стосовно цього американці кажуть: «Якщо назва складається більше ніж з 5 слів, то її придумав ідіот». Цікаво, хто в нашій країні придумує отакі-от назви шкіл: Н….ський навчально-виховний комплекс:  загальноосвітня школа-гімназія №…  І-ІІІ ступенів? Невже не можна закріпити просту практику: Н…ська початкова школа №, середня школа №, старша школа №, гімназія №, ліцей №. Невже не зрозуміло, що ліцей чи гімназія – це освітні заклади?  Знаю, доведеться змінювати печатки, проводити перереєстрацію, готувати нову гору паперів… Тому нехай діти мучаться щоразу, підписуючи зошити і згадуючи при цьому того ідіота, який придумує такі покручі.

Тарас Ткачук, кандидат філологічних наук, учитель-методист, голова правління Вінницького обласного центру освітніх технологій.