Але «маємо те, що маємо»:

1. Кожен новий міністр чи місцевий начальник, декларуючи бажання внести свій незабутній вклад у розвиток ІКТ в освіті, проводить якусь ініціативу в цій сфері: чи це електронна реєстрація у садок, чи це друк учнівських та студентських квитків, чи це проведення експериментів із переходу на електронні журнали в школі… Часто на реалізацію тієї чи іншої  ініціативи виділяються бюджетні кошти, але вона часто так і залишається паперовим проектом з «розпиляними» коштами. Або ж проект все-таки запускається, відповідним чином монетизується і продовжує виконувати незрозумілі функції. Так, наприклад, працює на сьогодні ЄДЕБО, необхідність функціонування якої для багатьох працівників освіти залишається під питанням. Зрозуміло, що на такого роду проектах «сидять» наближені до державних управлінців люди.

2. Окрім “наближених” до чиновників фахівців у сфері ІКТ, є певна категорія ентузіастів, які, вивчивши досвід інших країн, горять бажанням створити свій неповторний та незабутній унікальний продукт, який вирішить масу існуючих проблем і назавжди спростить життя всіх суб’єктів освітянської сфери. Так в Україні з’явилась Net-Школа, Шкільний партнер, 12 балів, смс-щоденник School-Info та ін. Практично всі системи були платними, і припинили своє існування через бажання їх творців швидко заробити, а не надати справді якісний продукт.

3. Активний розвиток різноманітних стартапів не оминув і сегмент ІКТ в освіті. З’явились нові системи, які на вивченому досвіді платних попередників створювали та продовжують створювати різноманітні безкоштовні сервіси та сервіси з необов’язковими платними опціями, тобто використовують так звану Freemium-модель монетизації. Одні є більш успішними, інші менш успішними. Такі проекти конкурують між собою на ринку, намагаючись схилити споживача на свій бік. Часто проекти уряду пропонуються як готові платформи для подальших розробок.

4. Є ще одна категорія “наближених” молодих команд, які замість того, щоб взяти за основу вже існуючі сервіси, воліють створювати щось своє, нове, і під це витрачати бюджетні кошти. Такий підхід на 100% є провальним, оскільки жодна така команда не встигає щось запрограмувати, а, точніше, не особливо і старається. Команди змінюють одна одну, гроші витрачаються, категорія “наближених” збагачується.

5. Окрім цього всього, у сфері вищої освіти кожен поважаючий себе ВНЗ створює свою платформу для обліку студентів, для онлайн-навчання, для складання розкладів, для списків груп, для наповнення лекцій тощо. Причому всі ці сервіси відрізняються один від одного, і практично нічого спільного між собою не мають. Тобто, будь-який структурований обмін інформацією між вищими навчальними закладами за допомогою цих сервісів є унеможливлений. Так, наприклад, Львівська політехніка використовує своє навчальне середовище, Києво-Могилянка своє, Київський університет своє... Як результат, спільна роботи викладачів над якимись проектами чи проблемами є неможливою, наукові розробки, відповідно, втрачають у якості.

 Наслідком перелічених п’яти «особливостей» реалізації ІКТ- політики у нас є маса різноманітних наробок, маса сайтів з різноманітним контентом, безліч сервісів як хмарних так і локальних, безліч пропозицій.

 Усе це виглядає приблизно так:

 Визначення цьому одне: ХАОС!

Як бути в даній ситуації? Напрошується відповідь - потрібно все повністю автоматизувати. Утім, важко не погодитись із засновником компанії “Дата Груп” Олександром Кардаковим: якщо автоматизувати хаос, то ми отримаємо в результаті просто автоматизований хаос.

То ж, маючи реальну картинку перед очима, давайте разом спробуємо визначити що з цим можна зробити, щоб як згадувані «молоді команди» не «писати все з нуля»:

1.Очевидно, що всі сервіси, які щось автоматизують, обробляють, розраховують, визначають, - працюють з даними, які вони десь беруть і кудись записують. Розглянемо, наприклад, банальний онлайн-сервіс електронного журналу: він містить списки дітей, інформацію про школу, клас, успішність та відвідуваність кожного учня. Ці дані вносяться у школі, використовуються батьками та учнями і десь, відповідно, зберігаються. Цими даними може оперувати тільки відповідний компетентний орган - навчальний заклад, орган управління освітою, учень або його батько. Тобто, доступ до даних повинен бути обмежений. З іншої сторони, ці дані можуть бути корисні іншим сервісам, наприклад сервісом рейтингування учнів шкіл України. Отже, дані з одного боку повинні бути доступні для обробки,а з іншого – обмежені для доступу.

 2.Як тільки мова заходить про інформатизацію чи ІКТ в освіті, однозначно виникає супротив під назвою “персональні дані”. Себто, не можна впроваджувати ніяких сервісів з обробкою даних, бо є Закон України “Про захист персональних даних”. Тому збереження персональних даних та їх обробка, по своїй суті, можлива тільки на місцях – тобто, у навчальних закладах. Але ми ж говоримо, що різноманітні сервіси також повинні використовувати результати такої обробки, тобто маємо класичне протиріччя. І вирішити його нам допоможе ТРВЗ  - Теорія розв’язку винахідницьких задач, створена Генріхом Альтшулером. Одним з основних способів вирішення протиріч – рознесення об’єктів, які обробляються, у просторі або у часі. Іншими словами, нам потрібно перетворити персональні дані у деперсонифіковані. Таким чином, щоб в одному місці вони були персоналізовані, закриті і захищені, а в іншому місці – деперсонифіковані та їх можна було обробляти. Давайте спробуємо нічого нового не вигадувати, а використати вже існуючі ресурси. Наприклад, при народженні кожна дитина отримує свідоцтво про народження, яке має свою серію та номер. Всі свідоцтва є унікальними, тобто не повторюються двічі. Припустимо, що ми в одній базі зберігаємо інформацію про ПІБ дитини, її серію та номер свідоцтва (така база в Україні знаходиться у відділі РАГС), а в інші базі - інформацію про серію та номер свідоцтва та успішність цієї дитини. Наприклад, Сергієнко Іван Петрович має свідоцтво про народження 1-СГ №123456. Школа виставляє оцінки Сергієнку І.П., а у базу даних електронного журналу попадає інформація не про Сергієнка І.П., а просто про власника свідоцтва про народження 1-СГ №123456, якого ми не знаємо. Тобто, за цією інформацією неможливо визначити, що це за людина, відповідно, дотримання Закону забезпечене. Виглядає це схематично так:

 

А для осіб, які згідно чинного законодавства мають право мати на доступ до такої інформації, дані по успішності для власника свідоцтва 1-СГ №123456 співставляються з базою даних свідоцтв у зворотному напрямку, і видають інформацію, що це - Сергієнко Іван Петрович, з відповідною успішністю. Тобто, дані повинні бути стандартизовані та деперсонифіковані, можуть зберігатись у тій ж ЄДЕБО. Для компетентних суб’єктів ці дані можуть персоналізуватись для обробки в рамках чинного законодавства.

3. Різноманітні сервіси, про які йшлося вище, використовують різні способи обробки даних, різну логіку роботи з базами даних. Фактично, немає двох сервісів, які сьогодні можна було між собою легко і просто синхронізувати, щоб вони могли здійснювати обмін даними. Якщо зберігати дані в державній базі, існує проблема з доступом до цих даних, також існує загроза пошкодження/витоку даних - адже до них доступається стороння програма стороннього розробника. Отже, всі сервіси слід підключати до бази даних за допомогою так званого АРІ через певну платформу, яка була б державною та контролювалася  державою. Тоді б картинка з хаосу перетворилась в упорядковану систему:

 4. Важливо, щоб сервіси були взаємопов’язані на всіх освітянських рівнях, тоді інформаційно-комунікаційна система освіти зможе функціонувати як годинник і принесе максимальну вигоду від її запровадження. Адже будь-яку загальну структурну схему можна перетворити у функціональну і вже на функціональному рівні розвивати ті чи інші сервіси та додатки. Чи це документообіг, чи рейтингування, чи профорієнтація, чи віртуальні методкабінети, інформація про випускників - все це можна “навішувати” на готову структуру, як іграшки на ялинку. Для цього інформатизація в освіті повинна бути наскрізною і охоплювати всі суб’єкти та об’єкти на різних освітянських рівнях. Концептуально це може виглядати ось так:

5. Намагання держави йти “у ногу з часом” призводить до закупівлі техніки, яка сьогодні за рік-два встигає морально застаріти. У результаті ми отримуємо значну витрату коштів, швидке старіння техніки і… практично нуль результату. Якщо ж уважно придивитись до технологій - дуже швидко розвиваються сервіси, що працюють через Інтернет, та й маса функціональних можливостей уже є в самому Інтернеті. Той самий Office 365, файлообмінники, віртуальні файлосховища тощо. Напрошується очевидний висновок, що всі сервіси та додатки повинні працювати через Інтернет. 

6. Дуже багато сказано про володіння педагогами ІКТ, але часто володіння ІКТ зводиться до отримання сертифікату на будь-яких курсах. Насправді вимогою повинно бути не формальне володіння ІКТ, а використання ІКТ у навчальному процесі. Тільки тоді педагог зможе отримувати всю користь від сучасних розробок та вносити інновації у навчально-виховний процес, покращувати його, автоматизувати часозатратні операції, підвищувати результативність свою та учнів чи студентів. Відповідно, навчання із використання ІКТ в освіті повинно перейти на більш високий, більш якісний рівень. Отже, використання інноваційних технологій повинно бути обов’язковою вимогою сучасності до педагогів та викладачів, і повинно додатково стимулюватись з боку держави.

7. Сьогодні багато талановитих дітей, що проживають поза межами міст, мають обмежений доступ до різноманітних олімпіад, конкурсів, змагань тощо. Відповідно, втрачаються можливості для розвитку, інтелектуального та наукового росту. І у цьому питання успішно може допомогти ІКТ. Якщо вже є система, в основі якої лежить державна база даних - чому б не зробити систему особистного розвитку дитини? Нехай кожна дитина має свій особистий код (ID) до якого в базі приєднуються усі успіхи дитини, починаючи з дитячого садка. Пройшов якийсь спеціалізований тест – внесли дані в базу, краще даються математичні аніж гуманітарні предмети – внесли дані в базу, отримав перемогу на конкурсі - дані в базу, є результати зрізу знань чи оцінювання - в базу, є досягнення поза навчальним закладом - в базу. Таким чином, дитина змалечку накопичує свій потенціал, який пізніше може бути використаний вищим навчальним закладом, роботодавцем, фондами розвитку талановитих дітей, фаховими спільнотами тощо. Та ж ідея е-ваучера при такому підході стає більш ефективною, якщо розглядати її з точки зору розвитку особистості. І при такому підході навчання протягом життя з ідеї перетворюється у реальність. Тобто, якесь ID повинно бути закріплене за дитиною з народження та використовуватись для накопичення інформації про розвиток особистого потенціалу. Це дає можливість дитині створювати свій власний «рейтинг» протягом життя і успішно його використовувати.

8.Уже сьогодні частина дитячих садків, шкіл, ВНЗ використовують ті чи інші сервіси у своїй професійній діяльності. Це так звані навчальні заклади-інноватори, які завжди хочуть спробувати щось нове. Але основна маса закладів освіти залишається при звиклих застарілих технологіях, і не останню роль у цьому відіграє інерційність владних структур. Наприклад, вчителі у школах зобов’язані вести шкільний журнал у паперовому вигляді. Ніхто не забороняє вести електронний, але паперовий повинен бути обов’язково. І вчителі, які перевели все в електронний вигляд і полегшили аналіз успішності для класного керівника та завуча, роблять подвійну роботу. А для того, щоб використовувати шкільний журнал в електронному вигляді замість паперового, достатньо забрати норму про заповнення журналу кульковою ручкою та дозволити його роздруковувати в кінці семестру чи року, з прошиванням та скріпленням підписом директора і печаткою. А далі - нехай собі зберігається відповідно до нормативів, головне щоб відповідав прийнятій формі. І таких прикладів багато. Можливо, варто створити у Міністерстві освіти і науки України окремий структурний підрозділ, який буде відповідати за ІКТ, тоді ця інерційність зменшиться. Інакше все виглядає як з технікою у школах: поки вирішили чи купувати, поки провели тендер, поки закупили, поки привезли, поки навчили нею користуватись - техніка вже застаріла.

9. Важливим питанням є місце зберігання даних. Багато прихильників установки шкільних серверів виступають проти хмарних технологій, оскільки хмарні сховища насправді знаходяться не в Україні, тому краще зберігати все на сервері у школі. І тут важко з ними не погодитись. Але в Україні є великі дата-центри з відповідними системами захисту доступу до даних, сервери яких далеко не завантажені. Цілком очевидно, що такі дата-центри, які до того ж є державними, можна і треба використовувати для зберігання інформації у сфері освіти. А хмарні технології використовувати для зберігання, наприклад, мультимедійного контенту.

 10. І наостанок - ІКТ в освіті не повинно запроваджуватись з-під батога. Це має бути виключно “пряник”, який допомагає всім суб’єктам освіти покращувати якість навчання, саморозвиватися, спілкуватись та об’єднуватись навколо тем і задач, проводити наукову та дослідну діяльність, мати доступ до всієї необхідної інформації і, в перспективі, припинити ручну роботу виконання та перевірки домашніх завдань, написання конспектів, підготовки до занять, обліку та формування звітності, створення методичних розробок тощо. Якщо вже запроваджувати ІКТ в освіті, то слід витискати максимум з цього запровадження.

 Нібито зрозуміло, що і як робити із ІКТ в освіті – залишається тільки взяти і зробити. І є велика надія, що громадські ініціативи будуть підтримані чиновниками та нарешті запровадженими у життя. Пам’ятаймо - тільки при системному підході ми зможемо пройти ту точку неповернення, після якої ІКТ почне працювати на благо освіти, а не лопне, як чергова мильна бульбашка.

Тарас Юрчишин, заступник голови організаційної ради ГО «Інкубатор інформаційних технологій»