Перш за все, якщо ми говоримо про Концепцію розвитку і Стратегію реформування, треба чітко розуміти, де ми знаходимося зараз і якого стану бажаємо досягти. Тільки у цьому випадку можливо створення реалістичної програми руху із "сьогодні" до "завтра". Надзвичайно важливим, як для розуміння сучасного стану, так і для вибору напрямів розвитку є розуміння зовнішнього контексту існування системи освіти.

З одного боку, цей зовнішній контекст характеризується станом і тенденціями розвитку світової освіти. Цей стан є досить неоднорідним, а розвиток – динамічним та суперечливим. Втім, так чи інакше, ми повинні брати їх до уваги, якщо бажаємо зберегти конкурентоспроможність української освіти. Якщо українські студенти та школярі матимуть легшій доступ до якіснішої освіти в інших країнах (а студенти вже його мають), неважко зрозуміти, що вони поступово почнуть переорієнтовуватися на ці інші країни. Сьогодні є ще один виклик – це створення можливостей віддаленого навчання у провідних світових університетах на досить зручних для студентів умовах. Потенційно це може найближчим часом призвести до суттєвої зміни структури світового ринку освітніх послуг.

З іншого боку, освітня система не ізольована від інших сфер життєдіяльності суспільства – соціальної, економічної, правової, культурної, технологічної тощо. Вони істотно впливають на освіту через формування певних запитів до неї, створення ресурсних та інших обмежень тощо. Зміни в освіті не можуть бути набагато швидшими, ніж зміни у цих сферах. Але вони не повинні і відставати від них.

Автори проектів Концепції та Стратегії намагалися врахувати ці аспекти розвитку освіти у своїх пропозиціях. Зокрема, обидва документи наводять певні статистичні дані, що характеризують сучасний стан загальної середньої та вищої освіти і його основні якісні характеристики. Вони торкаються питань міжнародного співробітництва та інтеграції до європейського освітнього простору, ставлять питання про необхідність тіснішої взаємодії освіти з реальним сектором економіки тощо. Також в обох документах здійснено спробу навести хоча б загальні контури бажаного майбутнього.

Але наскільки повними та надійними є статистичні дані, що наведено у цих документах для характеристики сучасного стану освіти України? Зрозуміло, що автори документів намагалися брати дані, надійність яких чимось підтверджено – офіційну статистику, результати соціологічних досліджень, виконаних авторитетними фахівцями за апробованими методиками тощо. Втім, вже багато років у пресі наводяться різні оцінки обсягу тіньової економіки в Україні. Згідно з ними, її частка коливається десь в межах 30 – 60% ВВП, що вносить істотну похибку до даних офіційної статистики. Звісно, що для різних показників ця похибка може варіюватися у широких межах. Також зрозуміло, що освіта не є лідером тіньової економіки. Тим не менш, наведені статистичні дані слід сприймати не як достовірну інформацію, а як певні оцінки, що можуть відхилятися від дійсності. Іноді можливі відхилення несуттєві, а іноді й досить істотні. Мабуть, розуміючи це, розробники проектів практично не звернули уваги на аналіз ресурсного забезпечення пропонованих реформ. Лише для окремих заходів наведено певні оцінки потрібного фінансування. Але ж ресурси – це не тільки фінанси. До того ж і наявні оцінки у багатьох випадках виглядають занадто оптимістичними. Це питання все одне доведеться вирішувати. І може так статися, що ресурсні обмеження призведуть до необхідності суттєвого корегування планів.

Розуміння сучасного стану освіти України не буде повним без характеристики її місця серед інших систем освіти. У відповідних розділах Концепції та Стратегії доцільно було б навести дані з таких показників, як: індекс освіти, що є складовою індексу розвитку людського потенціалу [3]; рейтинги TIMSS та PIRLS [4], U21 ренкінг національних систем вищої освіти, глобальні ренкінги інституту статистики ЮНЕСКО [5], провідні світові університетські рейтинги тощо. Нажаль, Україна взагалі не бере участі чи нерегулярно бере участь у багатьох порівняльних дослідженнях освітніх систем. Тому наявні дані не є повними. Але ж певна корисна для аналізу інформація є.

Авторитетний ренкінг національних систем вищої освіти U21 [6] у 2014 р. поставив Україну на 42 місце з 50 аналізованих країн. Досліджувана вибірка містила країни з достатньо розвиненими системами вищої освіти всіх частин світу, у тому числі 2 з Австралії та Океанії, 14 з Азії, 6 з Америки, 1 з Африки, 27 з Європи, За ресурсним забезпеченням вищої освіти Україна посідає у цьому ренкінгу 28 місце, а за результатами – 38. Україна потрапляє до першої десятки країн за загальними витратами на вищу освіту (як частки ВВП) та за часткою громадян, що здобувають вищу освіту. При цьому слід враховувати, що самий ВВП в Україні досить низький порівняно з іншими країнами. Тобто в абсолютному вимірі ці загальні витрати є не дуже великими. За витратами у розрахунку на одного студента Україна потрапила до групи аутсайдерів. Також українська вища освіта істотно відстає від інших країн за такими показниками, як витрати ВНЗ на науково-дослідну діяльність (43 місце), взаємодія з промисловістю (49), загальна кількість публікацій та їх кількість у розрахунку на душу населення (48).

Цікавими і корисними для розуміння стану освіти в Україні є дані Глобального огляду освіти Інституту статистики ЮНЕСКО за 2012 р. [7]. Наведу лише деякі з них.

Як відомо, в Україні, згідно із ст. 53 Конституції, повна загальна середня освіта є обов’язковою. Втім, за даними огляду, 9% дітей у віці 6 – 9 років і 4% дітей у віці 10 – 14 років не вчаться у школах. Якщо брати другий та третій рівні середньої освіти, що відповідають віку від 10 до 16 років, то частка дітей, що навчаються за всіма видами програм середньої освіти дорівнює лише 86%. Для порівняння: в Нідерландах цей показник дорівнює 87%, в США та Данії – 89%, Фінляндії – 94%, Великій Британії – 96%, Франції – 98%.

Відношення кількості учнів до кількості вчителів у початковій школі України дорівнює 16 і є близьким до більшості інших країн Центральної та Східної Європи (наприклад, Латвія – 12, Литва – 13, Румунія та Сербія – по 16, Болгарія – 17). Приблизно таким саме є це співвідношення і у державах Північної Америки та Західної Європи. Наприклад, для Австрії та Бельгії воно дорівнює 11, Іспанії – 12, Німеччині – 13, Фінляндії та США – 14, Ірландії 16, Франції – 18.

Сукупна частка здобувачів вищої освіти (GrossEnrolmentRatio – GRE) для України є порівняно високою і дорівнює 79%. Цей показник характеризує відношення кількості здобувачів вищої освіти (всіх рівнів) до загальної кількості осіб відповідного віку. На рис. 1, 2 наведено розподіл його значень за країнами та регіонами світу.

Рис. 1 – Сукупна частка здобувачів вищої освіти в різних державах (Ар – Арабські країни, ЦСЄ – Центральна та Східна Європа, ПСЦА – Південна, Західна та Центральна Азія, САТР – Східна Азія та Тихоокеанський регіон, ЛАК – Латинська Америка та Кариби, ПАЗС – Північна Америка та Західна Європа, Аф – Африка). Червоним кольором виокремлено показник України.

Рис. 2 – Сукупна частка здобувачів вищої освіти по регіонах світу (ЦА – Центральна Азія, ПЗА – Південна та Західна Азія)

За загальним показником GRE Україна не є ані лідером, ані аутсайдером. Зокрема, серед країн Центральної та Східної Європи для Боснії та Герцеговини він дорівнює лише 37%, а для Словенії – 87%. Показник України є більшим за середній для країн Центральної та Східної Європи і навіть дещо вищим, ніж середній для країн Північної Америки та Західної Європи. Втім, для багатьох держав він є ще вищим, зокрема, для Білорусі – 83%, Перу – 86%, Фінляндії – 94%, Куби та США – 95%, Республіки Корея – 103% (GRE іноді перевищує 100%, оскільки навчатися можуть особи старшого віку, а також іноземні громадяни). Для всіх регіонів світу характерним є досить високий розкид значень GRE. Для Європи і деяких інших регіонів він, можливо, пояснюється тим, що маленькі за розміром країни, такі як Андорра, Люксембург, Мальта та ін., переважно орієнтуються на навчання молоді в іноземних університетах.

В Україні, як і в багатьох інших країнах, спостерігається істотна диспропорція між частками чоловіків та жінок, що здобувають вищу освіту. Зокрема, в Україні цей показник дорівнює 71% для чоловіків і 89% для жінок. В деяких країнах диспропорція на користь жінок є ще більшою, наприклад, в Австралії – 68 та 92%, у Білорусі – 69 та 98%, в Норвегії – 57 та 93%, в США – 79 та 111%. Натомість у Південній та Західній Азії, а також в Африці є диспропорція на користь чоловіків.

З погляду змісту розділів Стратегії розвитку вищої освіти, присвячених міжнародному співробітництву, доцільно звернути увагу на те, що більшість європейських держав сьогодні не має відчутної потреби у тому, щоб направляти молодь вчитися до України. Таку потребу, насамперед, мають країни Азії та Африки. Серед інших, зацікавленими в українській системі вищої освіти, особливо, у випадку запровадження англомовних програм, можуть бути такі держави, як Боснія та Герцеговина, Грузія, Молдова, Чорногорія тощо. Цей висновок більш-менш збігається з наявним розподілом студентів-іноземців в Україні, загальна кількість яких за даними огляду 2012 р. дорівнювала приблизно 37700. Близько 52% з них є представниками різних регіонів Азії (Йорданія, Сирійська Арабська Республіка, Туркменістан, …), ще 16% – громадяни країн Центральної та Східної Європи (насамперед, Республіка Молдова та Російська Федерація). Інші 32% – це ті, стосовно кого немає даних про громадянство. Найбільш імовірно, що переважна їх частка є вихідцями з країн, що утворилися після розпаду СРСР.

Трохи менша (приблизно 35 тис.) кількість українців отримувала у 2012 р. вищу освіту поза межами України. Основна їх частина вчилася у Російській Федерації (12,8 тис.), Німеччині (6,4 тис.), Польщі (3,2 тис.), США (1,7 тис.) та Франції (1,4 тис.). Але останнім часом спостерігалося істотне зростання кількості українських студентів, що навчаються за кордоном, і сьогодні їх загальна кількість імовірно вже перевищує кількість іноземних студентів в Україні. Тому одним із завдань реформи вищої освіти мало б стати стимулювання зацікавленості іноземців в отриманні вищої освіти в Україні. Головною передумовою цього є підвищення загального рівня життя в Україні та якості вищої освіти. Іншими кроками до досягнення цієї мети мають бути наближення до стандартів європейського освітнього простору, запровадження англомовних освітніх програм, активізація міжнародного наукового співробітництва, оновлення матеріальної бази університетів тощо.

Важливим є і створення цікавих для іноземних студентів нових освітніх програм. На рівні магістратури та докторантури це можуть бути, наприклад, програми з українознавства та деяких проблем історії, які є спільними для України й інших держав (Болгарія, Литва, Німеччина, Польща, Туреччина, Угорщина тощо).  Для іноземних студентів можуть бути цікавими також наукові програми з окремих напрямів математики, фізики та інших наук, де зберігаються потужні наукові школи, а також програми, орієнтовані на такі унікальні виробництва, як КБ "Антонов", Мотор-Січ, Південний машинобудівний завод, Турбоатом тощо. Запровадження подібних програм могло б сприяти підвищенню загального іміджу української вищої освіти, а відтак і залученню іноземних студентів на більш традиційні освітні програми, зокрема, з інженерних та медичних спеціальностей.

Порівняно з іншими країнами в Україні істотно вищою є частка студентів, що навчаються за інженерними програмами (21%), і нижчою частка студентів на наукових (5%) програмах. Для порівняння, у Великій Британії ці частки дорівнюють відповідно, 9 та 13%, в Німеччині – по 13%, в США – 7 та 8%, у Франції 16 та 11%. Також порівняно малою (9%) є частка студентів, що навчаються за програмами в галузі гуманітарних наук та мистецтва. Розподіл студентів за галузями знань в Україні та деяких інших державах наведено на рис. 3.

Рис. 3 – Порівняння розподілу студентів за галузями знань в різних країнах (Авст – Австралія, Арг – Аргентина, Пол – Польща, РФ – Російська Федерація, САра – Саудівська Аравія, Фін – Фінляндія, Фр – Франція, Укр – Україна, Яп – Японія)

Тому ще одним важливим напрямом реформування вищої освіти має бути зміна структури вищої освіти у розрізі розподілу студентів за галузями знань. Але при цьому слід взяти до уваги, що у багатьох державах (для України відповідні дані відсутні) серед студентів інженерних спеціальностей переважають чоловіки, а серед студентів галузі "Гуманітарні науки та мистецтво" – жінки. Зокрема для країн Центральної та Східної Європи частка жінок серед студентів інженерних спеціальностей коливається у межах 22 – 40%, а серед студентів гуманітарних – від 66 до 84% (для Туреччини, що також зарахована до цієї групи – 53%). Тому зміна структури може призвести до ще більшої загальної диспропорції між чоловіками та жінками, які навчаються у ЗВО України.

Вже з наведених даних можна побачити, що поширені (навіть серед фахівців) уявлення про стан української освіти та її співвідношення з освітніми системами інших країн не зовсім відповідають дійсності. Зокрема, далеко не всі громадяни України, незважаючи на відповідну вимогу Конституції, отримують повну середню освіту. Частка українців, що навчаються у закладах вищої освіти, є високою, але не є захмарно високою порівняно з іншими європейськими державами. Особливо, якщо взяти до уваги те, що практично у всіх державах останніми роками спостерігається тенденція до суттєвого зростання сукупної частки здобувачів вищої освіти. Тому, мабуть, доцільніше було б ставити завдання не про збільшення чи зменшення цього показника (такі пропозиції є), а про те, як досягти підвищення якості вищої освіти без його істотного змінювання.

Освіта не існує окремо від інших сфер життя суспільства. Тому розуміння сучасного і майбутнього стану освіти України не буде повним без характеристики існуючих зв’язків між ними. На жаль, окремим аспектам цієї взаємодії у проектах не приділено достатньої уваги.

Насамперед, ми маємо розглядати освіту як лише одну з багатьох підсистем нашого суспільства. Тому ефективні реформи освіти можливі лише в контексті загального реформування держави. Зокрема, важливим напрямом реформування має бути побудова в Україні європейської правової держави. Це означає, що однією з важливих цілей реформування освіти має бути приведення законодавства про освіту і підзаконних нормативних актів у строгу відповідність з Конституцією та іншими законами України. Звісно, що Конституція та законодавство не ідеальні і теж потребують змін. Але, якщо така потреба виникає, ми маємо спочатку змінювати саме Конституцію і закони, а вже потім робити все інше. Цей принцип частково знайшов відображення у проектах Концепції та Стратегії. Але, на жаль, на практиці ми в багатьох випадках і надалі продовжуємо його порушувати. Багато винесених сьогодні на громадське обговорення та вже прийнятих нових нормативних документів містять грубі порушення чинного законодавства, що серед іншого ставить під сумнів можливість їх ефективного застосування. Зокрема, це проекти положень про Єдину державну базу з питань освіти та Національне Агентство із забезпечення якості вищої освіти [8, 9], окремі положення яких суттєво суперечать чинному законодавству. Деякі з них обговорювалися у статті [10]. Але найгірше те, що багато фахівців та представників громадськості не бачать у порушеннях законодавства жодної проблеми. Політична доцільність у багатьох випадках переважає над дотриманням вимог законів і передбачених ними процедур.

Ще одним аспектом впливу зовнішнього середовища на освітню систему є необхідність впровадження сучасних технологій в організацію освітнього процесу та управління освітою. Неможливо сьогодні говорити про майбутнє освітньої галузі без розгляду перспектив використання масових освітніх онлайн курсів, хмарних технологій, віртуальних лабораторій, сервісів для колективної роботи над проектами з віддаленим доступом учасників, гейміфікації тощо. Все більшого поширення набуває практика розташування якісних освітніх ресурсів, а також загального і спеціалізованого програмного забезпечення в хмарних сервісах, доступних через мобільні засоби, створення університетських та міжуніверситетських систем електронної підтримки освітнього процесу (Learningmanagementsystems) тощо. Але ж все це передбачає створення потрібного ресурсного забезпечення, підготовки педагогічних та науково-педагогічних працівників, здатних працювати в нових умовах, розроблення нових методик оцінювання учнів та студентів, істотного перегляду вимог стандартів освітньої діяльності й т. ін. Натомість у проектах "нових" нормативних документів, що виносяться сьогодні на громадське обговорення (ліцензійні умови, показники оцінювання ВНЗ, …), ми знов таки бачимо застарілі вимоги, щодо кількості комп’ютерів, обсягу бібліотечних фондів, паперового навчально-методичного забезпечення дисциплін тощо.

З огляду на швидкі концептуальні зміни напрямів інформатизації освіти сумнівною є доцільність встановлення і щорічного оновлення стандартів забезпеченості освітніх закладів ІТ-засобами та ІТ-сервісами, як це передбачає п. 3.4.2 Концепції. Постановка цього питання зрозуміла з огляду на існуючи проблеми інформатизації освіти. Але такі стандарти неминуче будуть відставати від життя. Їх розробка, впровадження та контроль виконання потребуватимуть великого обсягу трудових та інших ресурсів. До того ж впровадження мобільних технологій і сервісів взагалі зміщує акцент із забезпечення ІТ-засобами та сервісами освітніх закладів на забезпечення ними учнів та викладачів.

Неможливо ефективно керувати освітньою сферою за допомогою старих методів і технологій. Притчею во язицех давно вже є тони нікому не потрібної макулатури, які вимагають органи керування від педагогів та освітніх закладів. Основною причиною цього є технологічна відсталість системи керування, некомпетентність значної частини управлінців, зокрема в сфері сучасних інформаційних технологій та засобів управління. Але чи можливе ефективне управління без елементарної поваги до керівників та контролерів? І чи можлива якась повага до значної їх частки, яка за багатьма показниками компетентності значно поступається тим, ким вони керують і кого перевіряють? Тому не випадковою є значна увага, яку приділяють обидва проекти питанням підвищення компетентності керівників та інформатизації управління. Але у проекті Стратегії пропоновані заходи стосуються лише керівництва ЗВО і зовсім не зачіпляють систему управління на рівні держави, регіонів, міст тощо. До того ж значна частка пропонованих (зокрема у підрозділі 3.7 Стратегії) заходів стосується додаткового формального підтвердження кваліфікації (яке скоріше за все буде саме формальним, а відтак неефективним), а також адміністративних заходів, що суперечать як чинному законодавству, так і принципам автономії університетів.

На мою думку, надмірною є деталізація окремих пропозицій у підрозділі 5.2 проекту Концепції щодо інформатизації управління та електронного урядування. Зокрема, не є доцільним згадування необхідності створення БД «Освіта України» та її окремих характеристик. По-перше, це не рівень Концепції. По-друге, коли прийде час реалізації пропозицій, може виявитися, що треба створювати не базу даних, а наприклад, інформаційну систему чи ще щось. У Концепції доцільно визначити лише загальні напрями інформатизації управління, але не пропонувати конкретні технологічні рішення і тим більше конкретні назви.

Говорячи про впровадження нових технологій, потрібно розуміти, що нові технології – це тільки додаткові витрати, але, насамперед, необхідна умова збереження позицій України на глобальному освітньому ринку. Якщо система освіти не буде відповідати вимогам часу, навіть і українські студенти, вже не говорячи про іноземців, вчитимуться в інших державах. Але нові технології – це ще і нові ринки відповідних товарів та послуг. Створення нових освітніх технологій і систем управління освітою перетворилося у великий глобальний бізнес, що швидко розвивається. Інвестиції в успішні проекти цієї сфери надають можливість отримати істотний прибуток за рахунок продажу результатів розробок – як готових продуктів, так і інтелектуальної власності.

Швидкий розвиток нових технологій характерний сьогодні не тільки для освіти, але і для багатьох інших сфер. Це означає, що у багатьох випадках ми маємо готувати студентів до тих видів праці, яких сьогодні ще не існує, чи які на момент закінчення студентами ЗВО істотно зміняться. З цього погляду невиправданою є значна частка пропозицій підрозділу 3.10 проекту Стратегії, спрямованих на запровадження професійних стандартів і розробку всіх стандартів вищої освіти на їх основі. Це концептуально суперечить загальноприйнятому в Європі і обраному в реформі вищої освіти напряму на розмежування освітніх і професійних кваліфікацій. Для деяких спеціальностей стандарти вищої освіти можуть значною мірою базуватися на вимогах професійних стандартів. Зокрема, цілком природним є запровадження професійних стандартів адвокатів, вчителів, лікарів тощо і врахування цих стандартів при розробці освітніх програм. Але це буде скоріше виключенням, ніж правилом. Іншим спеціальностям може відповідати велика кількість професій з істотно різними професійними стандартами та вимогами. Для багатьох спеціальностей взагалі немає сенсу говорити про якісь відповідні їм професійні стандарти. Деякі професії змінюються набагато швидше, ніж розробляються стандарти та класифікатори. Багато популярних сьогодні професій через розвиток технологій взагалі можуть зникнути найближчим часом. Зокрема, серед них різні експерти вказують бухгалтерів, логістів, нотаріусів, системних адміністраторів, туристичних агентів, юрисконсультів та ін. Тому завданням вищої освіти має бути не підготовка вузьких професіоналів відповідно до Класифікатору професій, а підготовка освічених фахівців, здатних адаптуватися до вимог ринку праці (самостійно чи за допомогою освітніх закладів) і відповідати за власне майбутнє. Останнє, імовірно, є однією з причин, чому у новому Законі про вищу освіту значно розширено можливості студентів з вибору певної частки своєї освітньої програми.

Підбиваючи підсумки хочу ще раз звернути увагу на необхідність комплексного врахування численних зв’язків української освіти як з іншими освітніми системами, так і з іншими сферами життя суспільства. Тільки у цьому випадку можна сподіватися на те, що цілі реформ будуть досягнуті.

1.      Концепція розвитку освіти України на період 2015–2025 років (Проект).

2.      Стратегія реформування вищої освіти в Україні до 2020 року.

3.      Human Development Index.

4.      

5.      Global Rankings.  

6.      2014 Ranking Map.

7.      Global Education Digest 2012. Opportunities lost: The impact of grade repetition and early school leaving.

8.      Проект постанови КМУ "Про внесення змін до Положення про Єдину державну електронну базу з питань освіти".

9.      Проект постанови КМУ "Про утворення Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти".

10.   В. Бахрушин. Інформатизація управління в освіті (до обговорення проекту Положення про Єдину державну електронну базу з питань освіти). /ua/draft-regulations/325-informatizatsiya-upravlinnya-v-osviti-do-obgovorennya-proektu-polozhennya-pro-edinu-derzhavnu-elektronnu-bazu-z-pitan-osviti

Володимир Бахрушин, д.ф.-м.н., професор, академік АН вищої школи України