Як ми вчимо історію

            Навчальний план. Відомо, що навчання в школі здійснюється згідно плану і програм. Програма шкільного курсу «Історія України» включає матеріал, який вивчають школярі упродовж 7 – 11 класів (V ст. – до подій початку ХХІ ст.; появу людей і заселення України вивчають в інтегрованому курсі VI класу окремими епізодами). На вивчення історії України навчальним планом загальноосвітньої школи передбачено: 7 кл. – 1 год. (35 год. в рік), 8 кл. - 1,5 год. (52 год. в рік), 9 кл. - 1,5 год. (52 год. в рік),10 кл. - 1 год. (35 год. в рік), 11 кл. - 1,5 год. (52 год. в рік). Всього: на 5 років навчання – 6, 5 год. (226 год.). Виняток складають лише класи історичного профілю, у яких в 10 кл. – 4 год. (140 год. в рік) і 11 кл. – 4 год. (140 год.). Але таких класів в масштабах країни – мізер. Наприклад, у нашому навчальному закладі серед чотирьох випускних лише один - історичний (орієнтовно – кожен четвертий учень); у м. Рівному у 33 навчальних закладах таких класів набереться близько 8. У межах країни, напевно, цей показник буде 20 – 30%. Лише 1/5 – 1/6 учнів мають можливість вивчати історію (йдеться про історію лише ХХ – початку ХХІ ст.) системно, послідовно, формуючи предметні компетентності. Іншим, яких більшість, таких умов не створено. Отже, перший чинник, що суттєво впливає на організацію навчання – час.

            Програма. Шкільна програма з історії України (зміст навчального матеріалу) укладена за хронологічним принципом. Це означає, що всі факти-події (основні і чимало другорядних), які мали місце в українській історії, максимально залучені до шкільного курсу. Упродовж 7 кл. учні вивчають історію, хронологічні межі якої охоплюють V – XV ст., 8 кл. – XVI – XVIІІ ст., 9 кл. – ХІХ – початок ХХ ст., 10 – 11 кл. – ХХ – початок ХХІ ст. Хронологічний принцип робить взаємозалежними одну тему з іншою. Уявіть, що ми опустили тему, присвячену роздробленості Київської Русі і зразу перейшли до вивчення монгольської навали. У такому випадку стає не зрозумілим, чому монголи так легко підкорили Русь. Або, ми свідомо відмовилися від Національно-визвольної війни під керівництвом Б. Хмельницького, «полегшивши» в такий спосіб зміст навчання у VIII класі. З’являться нові запитання. Чому частина українських земель опинилася в складі Московії? З якого дива на українських землях виникла держава Військо Запорізьке? Яка природа Гетьманщини, з якою учні зустрічатимуться упродовж цілого століття (друга половина XVIІ – перша половина  XVIІІ ст.)?

Отже, дотримання хронологічного принципу унеможливлює фактичне розвантаження програми. Більше того – вимагає збільшення навчального часу на вивчення курсу!

«Історії» дуже багато в шкільному курсі. Оскільки навчального часу на осягнення матеріалу виділяється мало, то його вивчення перетворюється в поверхневе знайомство із змістом. У школі не вчать історію. По ній «скачуть галопом». Сучасна школа не в змозі навчити розуміти події, відстежити причинно-наслідкові зв’язки, відрізняти головне від другорядного, прогнозувати тощо. Програма спрямовує на запам’ятовування, заучування, оскільки спирається на знання. Якщо знань багато, то ними важко оперувати та використовувати для формування предметних компетенцій. Звідси сумний висновок – всі ми знаємо, що «Історія – вчителька життя», але не створюємо умов, щоб у неї чогось навчитися і не повторювати помилок. Проведене скорочення змісту програм не принесе бажаного результату. «Дір» в змісті виявиться ще більше, а відповідно – запитань. Якщо наступного року запровадити обов’язкове ДПА-ЗНО з історії, результати отримаємо гірші ніж цього року з української мови. Базові причини викладені вище.

            Не хочу аналізувати всі програми. Візьму для прикладу лише один фрагмент, який свіжий в пам’яті. Йдеться про матеріал, що ми вивчали з учнями днями (в останні тижні навчання). Це тема програми (рівень стандарту) історії України 10 класу, укладений авторським колективом: Пометун О. І., Гупан Н. М., Фрейман Г. О. (Київ, 2010).

Кількісь годин	Назва теми, зміст навчального матеріалу	Державні вимоги до рівня загальноосвітньої підготовки учнів
2 год.	Тема 7. ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ В 1921-1939 РР. Правовий статус Східної Галичини та українських північно-західних земель у складі Польщі. Осадництво. Промисловість і сільське господарство. Українська кооперація. Економічне і соціальне становище населення. Політична ситуація. «Пацифікація». Розгортання українського націоналістичного руху. Утворення Української військової організації та Організації українських націоналістів. Прояви культурного життя. Українські землі у складі Румунії. Економічне і соціальне становище українського населення. Діяльність українських політичних партій і рухів. Культурне життя. Становище Закарпаття у складі Чехословаччини. Економічне, соціальне та культурне життя. Течії у громадсько-політичному житті українців: русофільство, русинство, українофільство. Карпатська Україна. «Карпатська Січ». А. Волошин	Учень/учениця: визначає хронологічну послідовність головних подій на західноукраїнських землях цього періоду, співвідносить їх із подіями і процесами в радянській Україні, країнах Європи; показує на карті західноукраїнські землі, що увійшли до складу Польщі, Румунії та Чехословаччини, регіони, охоплені підпільним націоналістичним рухом; характеризує і порівнює явища і процеси економічного розвитку, суспільного та повсякденного життя на західноукраїнських землях із проявами суспільного та повсякденного життя в УРСР за часів непу та закріплення радянської влади; описує та порівнює зрушення у повсякденному житті різних верств українського населення у складі різних держав; аналізує, узагальнює факти та різні точки зору, визначає причини та наслідки важливих по дій і явищ політичного, соціального та культурного життя західноукраїнських земель, причини створення УВО, ОУН, формулює власні оцінки цих подій; обґрунтовує власну позицію щодо причин виникнення та існування Карпатської України, викладає їх у формі усної відповіді та історичного есе; визначає сутність політики осадництва й «пацифікації» та інших проявів національної політики щодо українського населення в Польщі, Румунії та Чехословаччині; визначає та обґрунтовує зв’язки між особливостями правового статусу західноукраїнських земель та національною політикою іноземних держав і зрушеннями у повсякденному, культурному житті й масовій психології

            Навіть якщо ви не навчаєте історії, але маєте дітей шкільного віку і цікавитеся їх життям то перше, що спаде вам на думки – «Як це все можна вивчити упродовж 2 годин?». Зразу ж відповім – «Це не можливо навіть прочитати за 2 години». Очевидно укладачі програми не знають ні вікової психології, ні педагогіки, хоча серед них два доктори педагогічних наук і один кандидат.

  Укладачі програми повинні уміти не лише конструювати зміст, але розумітися на психолого-вікових особливостях школярів, яким він адресований. Розробляючи систему «Державних вимог до рівня загальноосвітньої підготовки учнів», варто враховувати доцільність завдань, способи і форми їх реалізації, виходити з реальних умов навчання, а не підіймати освітню «перекладену» до такого рівня, до якого не добереться професійний історик.

Щоб визначати «хронологічну послідовність головних подій на західноукраїнських землях цього періоду» - їх потрібно знати (вивчити). Щоб «співвідносити їх із подіями і процесами в радянській Україні, країнах Європи» - потрібно знати події і процеси, що відбувалися в радянській Україні і Європі.

 Щоб характеризувати «явища і процеси економічного розвитку, суспільного та повсякденного життя на західноукраїнських землях» - їх знову ж таки потрібно знати і розуміти (які процеси відбувалися в економіці всіх трьох країн - Польщі, Румунії, Чехо-Словаччини, до яких входили західні українські землі в міжвоєнний період). Укладачі програми пропонують ще порівнювати «із проявами суспільного та повсякденного життя в УРСР за часів непу та закріплення радянської влади». А для цього що потрібно? Правильно – знати економічне і повсякденне життя УРСР. Тільки тоді можливе порівняння і реалізація цієї вимоги програми. Якщо учень «обґрунтовує власну позицію щодо причин виникнення та існування Карпатської України, викладає їх у формі усної відповіді та історичного есе», то йому потрібно виділити час на те, щоб він висловив своє судження на уроці (і очевидно ця вимога стосується всіх учнів) та підготував історичне есе (розуміємо – всі учні повинні підготувати на згадану тему есе). І на все це – 2 академічних години. У такий спосіб учні «скачуть» історією упродовж 5 років.

 За таких умов без репетиторства не обійтися, якщо виникне потреба у здачі ЗНО. Найпростіший варіант – виносити матеріал на самостійне опрацювання і завантажувати учнів домашніми завданнями. Але ж для чого тоді школа?

Шість підручників історії України для 10 кл., які рекомендовані МОНУ, створювали: 2 доктори педагогічних наук, 3 доктори історичних наук, 2 кандидати історичних наук, 1 кандидат педагогічних наук, 1 заслужений вчитель України. За кожним з них важко організовувати навчання, оскільки вони перевантажені змістом. Чимало авторів пропонують для роботи історичні документи, але працювати з ними немає коли. Документ вимагає окремої методики. Для цього потрібен час. Будь моя воля – запровадив би обов’язкову апробацією рукописів підручників за участю авторів (в якості вчителів) у різних типах загальноосвітніх закладів. Нехай ідуть в школи і апробовують те, що вони «витворили». Допоки цього не буде, все нагадуватиме старий радянський анекдот: «Вступає один із представників народів Півночі в Літературний інститут ім. О. Горького (в радянські часи інститут готував письменників, журналістів). Члени приймальної комісії запитують: - Ви Пушкіна читали? Відповідь: - Ні. – Достоєвського? – Ні. – Толстого? – Ні. Після серії запитань, на які комісія отримувала заперечні відповіді, абітурієнт обурюється і каже: - Я так і не зрозумів, на кого я буду вчитися – на письменника, чи на читача?». Що тут ще додати?

                        «Хто винен?»  (майже за класиком)

            Відповідь на перше запитання очевидна – винні всі.

Чиновники на всіх рівнях, які керують освітою і насправді далекі від запитів суспільства. Вони й ніби щось і змінюють, але при цьому активно продовжують «плодити» папери і надалі утверджувати бюрократизацію освітньої сфери. Приклади? Будь-ласка. 20 лютого 2015 р. Міністерство освіти і науки України видало наказ № 192 «Про проведення державної підсумкової атестації учнів (вихованців) у системі загальної середньої освіти у 2014/2015 навчальному році», в якому детально розписано проведення атестація по завершенню навчального року. Якщо Міністерство декларує, що «завдання для проведення атестації укладають учителі відповідного фаху», то для чого воно розробляє на десятки сторінок інструкцію і нав’язує єдину форму проведення – письмову, спонукаючи тим самим учителів не самостійно розробляти завдання, а користуватися минулорічними, давати можливість знову заробити «освітнім бізнесменам на ДПА». На днях учителі початкової школи отримали чергове «ноухау» МОНУ – «Інструкціющодо заповнення Класного журналу для 1-4-их класівзагальноосвітніх навчальних закладів», затверджену наказом № 412 від 08. 04 2015 р. 39 положень на дев’яти сторінках тексту! Детально розписано все. Коментувати не хочу. Яка функція Міністерства освіти і його підрозділу – департаменту загальної середньої і дошкільної освіти? Плодити інструкції? Урок знань, початок нового навчального року – інструкція. День пам’яті і примирення – інструкція. ДПА – інструкція. Журнал – інструкція. Тематична атестація – інструкція. Переведення з однієї форми навчання на іншу – інструкція. Панове, куди ми повертаємося? Яким колом ми рухаємося? А масові перевірки фінансових органів на початку навчального року: скільки учнів, накази на зарахування, на випуск, на переведення, відрахування, заміну і т. д. і т. п. Освіта «тоне» в тоннах папіряччя.

 Науковці. Останнім часом складається враження, що педагогічної науки не існує. АПН – є. Галузеві наукові інститути – є. Предметні і проблемні лабораторії ніби також є. Але чи є справжня педагогічна наука в Україні загалом? Чи існує наукове середовище в методиці викладання суспільних дисциплін? Упродовж останніх двох років з методики викладання суспільних дисциплін було захищено декілька докторських дисертації.  Серед них лише Терно С. відомий як науковець, що займається дослідженням проблем, актуальних для галузі. У яких «наукових кузнях» «клепали» свої дисертації інші новоспечені «доктори»? Як розроблялася і експериментально підтверджувалася їх «висока теорія»? То що це за «наука» і «науковці»? Чи можна назвати вченими кандидатів наук, які після захисту дисертацій ніби «розчинилися» і вже не досліджують ні методики викладання початкових курсів історії, ні навчання за історичними джерелами, ні історичних портретів діячів і т. д і т. п. І як тут не згадаєш сатирика А. Райкіна: «Вот такая …. толстая диссертация. Что-то там…. в носу».

Більше 90% авторів сучасних підручників з шкільної історії також науковці. Серед авторів нових підручників для 5 класу (2013 р.) – 1 доктор педагогічних наук, 2 кандидати педагогічних наук, 1 вчитель-методист. Експертизу цих підручників здійснював відділ української історіографії Інституту історії України НАН України та інститут педагогіки Національної академії педагогічних наук України. Про наукову і навчально-методичну «якість» цих підручників я вже писав у публікаціях на порталі «Освітня політика». Якщо ці книги створювали науковці і вони пройшли наукову експертизу, то чому в них стільки помилок, неточностей? Чому провідні вчені країни неграмотно формулюють запитання в підручнику, підбирають завдання і не прогнозують часу на їх виконання? Вони ж це все роблять свідомо. Чому? Чому інші «науковці» все це «благословляють» і надають гриф «Рекомендовано Міністерством….». Чому?

Учителі. Вони здебільшого  мовчки тягнуть свого освітянського «воза». Учительський загал не ініціює обговорення програм, підручників. Вчителі-історики інертні. Чому? Вони втомилися від щорічних «оновлень». Програми з історії змінювалися з космічною швидкістю: 1996, 1998, 2001, 2005, 2010, 2012, 2015. Під всі програми писалися здебільшого нові підручники. Кажуть, що ми маємо вже чотири покоління підручники. Мій знайомий вчитель історії з Волинської області заходився створювати власний підручник для 8 класу. Чому? Він як вчитель-практик стверджує, що діти не можуть зрозуміти і осягнути того, що подано в сучасних підручниках. Мої десятикласники також не завжди все розуміють. Намагаюся спрощувати, відбирати матеріал, виділяти, що читати, що ні. Шукаю джерела (писемні, візуальні), щоб заставити їх думати, аналізувати, співставляти авторський текст з іншими джерелами інформації. Для того, щоб кожному виставити тематичну оцінку – готую самостійні, творчі роботи, розробляє алгоритми опрацювання параграфів. На вихідні все це годинами перевіряю. Часу на спілкування з школярами за темою катастрофічно не вистачає. Я не чую їх точок зору, у нас немає можливості ретельно обговорити якусь проблему, дослідити джерело, сходити в музей (він поруч). Ми – «женемо» програму і галопом освоюємо історію. Через якийсь час більшість з того, по чому вони «пробігли», учні забудуть. Мені сумно. Час і державні гроші летять в прірву.

Старше покоління моїх колег з ностальгією згадує підручник Ф. Коровкіна «Історія стародавнього світу», про який кажуть: «Ото була книжка: доступна, цікава, гарно структурована. І чому ніхто не напише щось на зразок Коровкіна?». Кожному поколінню потрібні свої коровкіни. Сучасна навчальна книга повинна бути не лише цікавою, вона має вчити думати, давати відповіді на запитання і ставити нові запитання. Ми робили спробу створити такі книги у 2004 і 2012 роках і навіть довели, що історію вчити можна в інший спосіб….

Про учнів, батьків, педагогічні університети напишу згодом. Вони також у цьому «колі».

Що робити?

Змінювати все. Максимально скоротити чиновницьку вертикаль. Позбавити освіту цього «спрута», що плодить інструкції, розпорядження, робить її бюрократичною і такою, де папірець важливіший учня і вчителя.

Перенести науку до університетів і зробити їх центрами досліджень і підготовки педагогічних кадрів. Надто дороге задоволення утримувати за державний кошт всі ці академії та інститути, які завели освітню галузь у глухий кут, продовжують плодити псевдонауковців.

Педагогічним університетам (інститутам, академіям) варто змінити програми підготовки кадрів. Вони повинні готувати не істориків, а вчителів історії, не філологів, а вчителів мови і літератури тощо. Завдання педагогічного вузу – розвиток галузевої науки і підготовка педагогічних кадрів. Підготовку всіх інших кадрів (юристів, економістів, політологів, соціологів і т. д.), які чомусь на себе перебрали чимало педвузів, нехай здійснюють галузеві або класичні університети.

Школа потребує докорінних змін, згідно основних завдань: початкова – виявляє здібності і розвиває дитину; основна – знайомить з базовими науками і виявляє професійні задатки; старша – профільна, скеровує на вибір професії, фаху.

У школі слід унормувати навчальний час, кардинально змінити програми, засоби навчання. Її центральне завдання – розвивати, а не «забивати», «грузити» і відбивати охоту до навчання, пізнання. Вона має дати «весла» кожній дитині, навчити «плавати», збудувати «пліт» і вирушити у «мандри», щоб кожному «доплисти» до свого острова «Щастя».

Завершення кожного освітнього етапу супроводжується зрізом, що здійснюватиме для всіх рівнів незалежний центр. Закінчили початкову школу – зріз, що засвідчує про загальні засади розвитку дитини; після основної школи – зріз, згідно якого учень отримає рекомендації щодо профілю навчання або отримуватиме професію; завершили старшу школу - зріз, за результатами якого колишній учень обере вуз; всі випускники коледжів, технікумів, інститутів, університетів, академій (незалежно від форм власності) – складають професійний іспит у вигляді  зрізу, на основі якого видається диплом і ліцензію на вид діяльності.

Потрібно змінювати старі  і утверджувати нові ідеї в освітньому просторі:

1. Школа не випускає на широку дорогу життя, а вчить жити і ця дорога починається в школі, а не після неї.

 2. Вуз готує фахівців, а не «спеціалістів» для біржі праці і несе відповідальність за підготовку кадрів.

3. Держава замовляє, сплачує і працевлаштовує рівно стільки державних місць, скільки їй потрібно, а не на запас.

4. Чиновник створює умови для функціонування освіти, а не заганяє її в глухий кут.

5. Вчитель несе відповідальність за те як він вчить, але він має відчути себе вільною людиною, а не рабом, що виконує чиїсь забаганки і мати відповідні умови і т. д.

Освітнє середовище потрібно оновлювати разом – всім миром, щоб «замкнене коло» перетворилося у необмежений простір. Лише в просторі можна творити щось нове. Коло завжди обмежуватиме. …. Чим більше сьогоднішніх випускників виїде за кордон, тим менша ймовірність того, що вони повернуться колись назад. Всім нам є над чим задуматися.

Віктор Мисан, кандидат педагогічних наук,

заслужений вчитель України, заступник директора

з навчальної роботи комунального закладу

"Школа-інтернат ІІ-ІІІ ступенів "Рівненський обласний ліцей".