Народження держави. Після 23-літнього «внутріутробного» розвитку нашої державності переживаємо її справжнє народження – процес глибинної самоідентифікації. Так це було колись практично з усіма сучасними європейськими державами. Після національно-демократичних революцій історія руйнувала «пуповину», яка єднала їх з чорним лоном імперій, народи брали на себе тягар свободи і самодостатності. Цей перехід для більшості з них був важким, болючим, як і всяке народження та перші кроки в житті новонародженого організму. І несподівано виявлена здатність нашого народу до самоорганізації (громадянська активність, жертовність, волонтерство, соціально-гуманітарна сфера тощо), прихильність до цінностей іншого світу, любов до національного Гімну та національних барв – усе це вияв прагнень адаптуватися до нового, самостійного державного життя.

Виховання на шляху до свободи. Освіта та виховання покликані усвідомити та прийняти ці нові обставини життя. Вони мусять відмовитися від тупого прагнення натягнути людину на заданий стандартний копил. Сократ як педагог, вважав   себе «акушером», який допомагає чеснотам, закладеним у людині, з’являтися на світ. У термінах сучасної педагогіки це означає сприяння процесам народження нового вільного громадянина і допомога йому позбутися негативних впливів минулого та рішуче входити у нове життя, ставати інакшим, ніж були його батьки.

Так потребуємо трактувати і питання «виховання патріотизму». З наших зусиль мусимо вилучити макаренківську «педагогіку з наганом», яка дивилася на людину як на об’єкт, з якого «волею партії» і на її замовлення начебто можна було робити палкого патріота. Вільна людина формується і поза нашою волею, а наші зусилля тут можуть виконувати лише функцію допоміжну.

Якщо ж таку точку зору визнати, то потребуємо уточнити свої погляди на зміст та методи виховання, і виховання патріотичного зокрема. В обидві ці складові сучасне життя вносить суттєві зміни.

Виховний ідеал і зміст виховання. Універсальною формулою змісту виховання є виховний ідеал, тобто образ «ідеальної людини, на який має орієнтуватися педагог, виховуючи молоде покоління» (Г. Ващенко). Природно, що цей ідеал дуже залежить від соціального замовлення. Так, більшовицький переворот в Росії зумовив появу у педагогіці виховного ідеалу в образі чекіста (А. Макаренко), «хрущовська відлига» – в образі «порядного комуніста» (В. Сухомлинський), а роки незалежності повертають нас до нашого традиційного ідеалу в образі людини, яка служить Богові і Україні (Володимир Мономах, літописні джерела, К. Ушинський, Г. Ващенко та ін.).

Вихованість та ієрархія цінностей. Кожен із названих, як і не згаданих тут, ідеалів виховання репрезентує певну систему цінностей, загальний зміст якої визначається вірою в Головний Ідеал (образ Творця, ідеал комунізму, ідеал Нації, ідеал Людини, ідеал власного «Я» тощо). Відповідно визначається ставлення людини до різних рівнів суспільного організму: до людства (мораль), до власної нації (патріотизм), до суспільного устрою (громадянськість), до родини (родинність). Так само людина «відрегульовує» своє ставлення до Природи – власної і зовнішньої, що виражається поняттями валеології і екології. Гармонія всієї системи визначається, підкреслимо ще раз, вірою в Головний Ідеал на її вершині та його змістом.

Патріотизм в ієрархії цінностей. Цінності патріотизму, які складають зміст цього напряму виховання, в ієрархічній системі займають проміжне місце між мораллю і громадянськістю, що сьогодні втілює поняття демократії. Адекватне розуміння змісту цінностей патріотизму передбачає, отже, узгодженість їх як з християнською мораллю, так і з європейським змістом цінностей суспільних стосунків людей, першоджерелами яких були ідеї «Рівності», «Свободи» і «Братерства».

Свобода нації і свобода людини. Із цих двох «пограничних» зон найперше заслуговує сьогодні на увагу узгодженість цінностей патріотизму і  цінностей громадянського життєустрою. В основі цих двох підсистем – дві суперечливі ідеї: національна, що спонукає нас до єднання, і демократична, яка надає перевагу інтересам особи, окремої людини. Зауважимо принагідно, що  оскільки наш народ дуже рано виявив схильність до лібералізму, релігійності і терпеливості, то впродовж  усієї нашої історії він мав двох ворогів – сусідів і демократію (В. Липинський). Перші руйнували нашу державність ззовні, а «демократія» розвалювала її зсередини.

Патріотизм і громадянськість. Протидія цих двох ідей позначається і на вихованні. Спалах патріотизму, який переживаємо, протистоїть європейським прагненням утвердження пріоритету прав людини. У політичній боротьбі цінності демократії можуть навіть використовуватися як чинник руйнування нашої державності. І, власне, наша педагогіка і наша освіта покликані це протистояння подолати і ці дві групи цінностей – патріотизму і демократії – узгодити, а водночас не втратити теж відчуття різниці між ними. Проілюструємо їх на деяких прикладах.

Національні цінності	Громадянські цінності
Українська національна ідея	Свобода людини
Готовність до боротьби за свободу нації	Демократичний устрій суспільства
Державна незалежність України	Пошана до Закону
Почуття національної гідності	Культура політичних стосунків
Національна історична пам’ять	Рівність перед Законом
Повага до національних і державних символів	Рівність можливостей
Любов до національної культури, мови тощо	Пріоритет ідеї громадянськості перед ідеєю влади
Повага до Конституції України	Суверенітет особи
Національно-патріотична активність	Права людини (думки, совісті тощо)
Єдність поколінь на основі віри в національну ідею	Толерантне ставлення до чужих поглядів
Готовність до захисту Батьківщини       тощо	Громадянські обов’язки
	Повага до демократичних виборів
	Самовідповідальність людини тощо

Потреба узгодження і осягнення гармонії цих підгруп цінностей все ж передбачає і виразне бачення їх в ієрархії системи цінностей, що визначається їх природою.

Природний пріоритет національного. Національне в людині є виразником «родо-видових» ознак народу, його архетипу. Воно має і генетичну, і культурну основу. «Що б там не говорили утопісти, – писав К. Ушинський, – але народність є досі єдиним джерелом життя народу в історії. Через особливість своєї ідеї, що вноситься в історію, народ є в ній історичною особистістю» (Вибр. тв.  К., 1983; Т. 1, с. 100). Вона для народу – як хата для людини – надовго. Зміст громадянськості може в історії змінюватись, як інтер’єр в хаті, але передумовою його існування є наявність самої «хати». Ось чому гармонія взаємодії національних цінностей і громадянськості осягається лише на основі визнання пріоритету перших. Власне тому К. Ушинський вважає «народність» єдиною і головною ознакою народу в історії. Вона є його природною якістю, тим часом як «громадянськість» – наслідком розвитку його культури. На цей пріоритет «національного» над «громадянським» потребуємо зважати, навіть якщо одночасно ставимо собі за мету сприяти процесу формування і патріота, і демократа. Гармонія ж взаємодії цих двох підсистем цінностей змісту виховання оберігає свідомість людини від деструктивних тенденцій: націоналізм – від руйнівного радикалізму, а громадянськість – від космополітизму.

Потреба уваги до взаємодії і взаємоузгодженості змісту патріотичного і громадянського виховання зумовлюється і тим фактом, що саме розуміння «громадськості», яке традиційно ототожнювалося з патріотизмом, у нашій педагогіці ще не увиразнилося. Радянський «Педагогический словарь» (1960)  «громадянське виховання» тлумачив як «реакційний напрям у буржуазній педагогіці епохи імперіалізму». Сьогодні осягаємо зміст громадянських цінностей як імператив нового суспільного устрою і як «неорану у нас ниву».

Дослідники змісту патріотичного виховання (Г. Ващенко, Ю. Липа, П. Штепа та ін.) вбачають у ньому два рівні – «глибинний» (генетично-підсвідомий) і «поверховий» (культурний). Обидва ці рівні, залежно від зовнішніх обставин, маніфестують себе більш чи менш активно, можуть функціонувати у стані «згорнутості», «прихованості», або виразної демонстрації, іноді – «вибуховості».

Патріотизм, націоналізм, шовінізм та інші дотичні поняття. У педагогіці, коли йдеться про становлення патріотичної самосвідомості, розрізняють щонайменше три види патріотизму: етнічний (мова, звичаї, народна ноша, рідна пісня тощо), територіальний (містичний зв’язок людини з територією, де вона народилася) і державницький, що ґрунтується на зрілих державницьких переконаннях і світогляді.

На особливу увагу заслуговують тут два дотичні до змісту патріотичного виховання поняття:

а) націоналізм – як реакція нації на несправедливе до себе ставлення  іншого народу (насправді – це ідеологія оборонна, провокована ворогом нації);

б) шовінізм – як намагання якоїсь нації поставити себе вище інших народів, домінувати над ними (Росія та деякі інші народи і держави).

(Детальніше див. Вишневський О. Теоретичні основи сучасної української педагогіки, 2003, 2006, 2009 р.  р. видання).

Дотичними до цих двох понять є також поняття інтернаціоналізму, космополітизму, полікультурності. Всі вони або маскують експансію шовіністів, або виравдовують яничарство людини (І.Франко «Поза межами можливого»).

Вихованець як суб’єкт патріотичного виховання. Як мовилося вище, трансформаційні процеси у нашому суспільстві передбачають глибинні зміни у трактуванні людини і зміни у самій людині. Якщо життя покладає на неї повну відповідальність за себе, то вона змушена піднятися до статусу суб’єкта, того, хто сам сприймає виклики життя, сам шукає шляхів адаптації до них, сам долає свої проблеми і сам оцінює наслідки своїх дій. Макаренківське визначення поняття виховання як цілеспрямованого впливу на вихованця з метою формування в ньому замовлених якостей мусить бути відкинуте. Всякі виховні зусилля ззовні  зрештою (в душі) сприймаються або відхиляються самим вихованцем.

Зрозуміло, що виховник є теж суб’єктом власної діяльності, але функція його зусиль за цих обставин змінюється. Він стає дорадником, помічником вихованця у його взаємодії із зовнішнім середовищем. І таких дорадників у людини –  багато: її віра в Бога, родина, школа, близькі люди, літературні та історичні герої, мистецтво, ЗМІ, громадські організації тощо. Конкретні рішення щодо повсякденних ситуацій підказує їй все, з чим вона взаємодіє, а не лише настанови виховника. Згадуваний вже сучасний спалах патріотизму і жертовності у нашому народі – яскравий тому приклад. Сталося це не зусиллями «учителів патріотизму», зумовлено це самим життям, до якого людина змушена адаптуватися. Звідси і саме поняття патріотичного виховання трактується як формування людиною власного досвіду ставлення до Батьківщини. Якщо повернутися все ж до функції виховника, то його обов’язок вчасно і правдиво допомогти вихованцеві відповісти на питання, які перед ним ставить життя у тій сфері.

Виховання діяльністю. Визнання за людиною права на статус суб’єкта життя зумовлює сьогодні ще один важливий момент у нашій виховній діяльності. Самодостатність людини може бути реалізована лише за умови її діяльнісної спроможності. Не інформованість, а ця спроможність є фундаментом суб’єктності людини. Здатність до діяльності – це основа життя вільної людини. І такий погляд на людину стосується і її виховання: його методи маємо шукати не в інформативному впливі на дитину, а у сфері її діяльності. Маємо щодо цього відомий вислів Аристотеля: «Чесноти ми набуваємо з допомогою діяльності». Бо свою діяльність людина переживає глибше, емоційніше, ніж чиїсь настанови. Ідеальними методами патріотичного виховання є діяльність на благо нашої Батьківщини – волонтерство, жертовність, виготовлення подарунків та сувенірів для наших вояків (малюнки, обереги тощо), допомога пораненим, участь у громадських вічах, у поминаннях тих, хто віддав своє життя за нашу свободу, вшанування їх пам’яті, догляд за їх могилами тощо.

Любов і ненависть у патріотичному вихованні. Події останнього часу виявили деякі додаткові підстави до перегляду наших звичних поглядів на зміст патріотичного виховання. Так, досі ми ховали голову  в пісок, не наважувалися вказувати пальцем на нашого ворога та відкидали будь-яку думку про ненависть до нього. Про тезу Декалогу націоналіста («Ненавистю і безоглядною боротьбою прийматимеш ворогів твоєї нації») ми не наважувалися навіть згадувати. А відтак навіть настанови А. Макаренка та В. Сухомлинського, які вказували на роль ненависті до ворога, ми обминали та закликали до прихильного трактування наших «воріженьків», іноді називаючи їх навіть «братами». Сьогодні, нарешті, доходимо висновку, що «бути ідейно вихованим – це означає віддано любити і непримиренно ненавидіти. Злиття любові до Вітчизни з ненавистю до її ворогів, … це і є гармонія високої моральної культури» (В. Сухомлинський, «Як виховати справжню людину»).

Патріотизм, любов до Батьківщини та ненависть до ворога зароджуються і розвиваються у свідомості людини поруч, у єдності, у стані взаємовпливу.  І коли історія ставить людину перед потребою жертвувати за Батьківщину своїм життям, то розвивається і ненависть до тих, хто це життя забирає. У такому разі саме ненависть до ворога згуртовує людей для досягнення спільної мети, з’являється почуття братерства і долається індивідуалізм, а відтак кристалізується те, що називаємо «патріотизмом». І тут доречно пригадати заповіт В. Симоненка: «…не заколисуй ненависті силу».

Мовне питання в контексті сучасного виховання. Певною історичною несподіванкою сьогодні виявилася проблема мови. Чимало українських патріотів, готових віддати життя за Україну, говорять російською мовою, і ця обставина спонукає ставитись до російськомовної людини обережно і толерантно. Але чи означає це, що питання єдиної державної мови перестає бути актуальним? Не підлягає сумніву, що громадянин України повинен володіти нею, і не тому, що його до цього змушують. Єдина мова є чинником консолідації нації, патріот це поступово усвідомить і сам – з власної волі – відведе своїх дітей до української школи, бо володіння державною мовою стане потребою практичного життя – його і його сім’ї. Тенденція поширення української мови як державної збережеться, але елементи тиску на відповідний процес виявляться зайвими. Демократія дає шанс російськомовній людині це питання  розв’язувати  власною волею, і передумови для цього з’явилися.  Все вирішить час, як це він вчинив з колись гострими расовими суперечностями у США та в інших конфліктних ситуаціях історії.

Виховання характеру. Нарешті, дотичними до патріотичного виховання є питання формування характеру людини. Для нас сьогодні – це теж «неорана нива», бо харáктерна людина не вписувалася у стиль авторитарних стосунків більшовицького режиму. Натомість наші педагоги-демократи (К. Ушинський, Г. Ващенко, С. Русова, галицькі педагоги міжвоєнного часу) трактували проблему виховання характеру молоді як одну з найважливіших у педагогіці.

Не досить гаряче любити Вітчизну, треба бути сильним, самодостатнім, вольовим, самовідповідальним, бо «націю може порятувати лише народження нової психології переможців, а не вічний стогін покараних рабів та сльози» (Дмитро Донцов).

Висновки до практики виховної роботи

1.Фундаментом сучасного підходу до виховання взагалі і патріотичного виховання зокрема є визнання суб’єктності вихованця, його права на «автономію», само становлення та функції виховника як дорадника.

2.У сфері змісту виховання надійною точкою відліку є віра у Творця, як втілення Любові і Добра, а звідси - пріоритет моральності над іншими підсистемами цінностей.

3. Усвідомлення виховником і вихованцем різниці між цінностями патріотизму як ставлення до Батьківщини і цінностями громадянськості як ставлення до демократії.

4. Визнання пріоритету національного як вияву природних і вічних ознак народу над засадами громадянського життєустрою , до яких прагнемо, але які можуть змінюватися.

5.Осягнення гармонії цих двох підсистем цінностей у світогляді виховника і вихованця є сьогодні надважливою метою освіти.

6. У ділянці методів патріотичного виховання пріоритетними слід вважати ті, які зорієнтовані на позитивну діяльність , на певні вчинки у служінні Батьківщині. За всяких випадків інформація є лише засобом осмислення діяльності, чинником допоміжним.

7. Чуттєвим аспектом змісту патріотичного виховання є любов до Батьківщини і всього, у чому бачимо свою причетність до неї, та ненависть до ворога, який прагне загарбати її. У певних історичних ситуаціях ці почуття можуть одержувати і радикальні вияви.

8. Методи патріотичного виховання сьогодні передбачають обачне ставлення до мови вихованця, але тут має домінувати як почуття його патріотизму, так о практицизм: вихованець повинен постійно відчувати корисність володіння державною мовою і самостійно прийти до висновку щодо потреби володіння нею.

9. Життєвий успіх людини визначається рівнем її здатності до успішної діяльності, що трактується як характерність. Молоді потрібні поради як власний характер гартувати,  зокрема і через долання труднощів у служінні Батьківщині.

Омелян Вишневський, професор Дрогобицького державного педагогічного університету ім. Івана Франка