Утім, те що зараз навчальні заклади системи профтехосвіти опинилися біля останньої межі, за якою буде колапс, вселяє надію на радикальні зміни.

Портал «Освітня політика» пропонує ознайомитись із  баченням шляхів вирішення проблем реформування профтехосвіти  Ігоря Лікарчука.

Ігор Леонідович працював директором професійно-технічного училища, був членом Державної комісії з реформування професійно-технічної освіти України у 1995–1996 роках, очолював експертну раду Державної акредитаційної  комісії з ліцензування та атестації професійно-технічних навчальних закладів у 1996–2002 роках. Опікувався вирішенням проблемам розвитку профтехосвіти на регіональному рівні як  голова комітету з профтехосвіти, заступник начальника з питань профтехосвіти, начальник управління освіти і науки Київської облдержадміністрації у 1996–2005 роках.

Віктор Громовий: Сергій Квіт у звіті про роботу МОН у 2015 році рапортує, що його відомство  розробило і затвердило 78 державних стандартів професійно-технічної освіти, створило 84 сучасних навчально-практичні центри професійно-технічної освіти…  Цього року, за словами міністра,  передбачається  створення рад стекхолдерів, які визначатимуть, які професії потрібні для розвитку регіону тощо. Тобто «верной дорогой идем, товарищи»?!

Ігор Лікарчук: Найбільш вагомим досягненням будь-якого українського чиновника є те, що кожен із них навчився гарно обіцяти і ще краще рапортувати про зроблене. Тому рапорти Міністерства освіти і науки України стосовно «успіхів» у системі профтехосвіти – не виняток. Я дуже сумніваюся в необхідності мати державні стандарти професійно-технічної освіти, в доцільності створювати навчально-практичні центри, а тим більше ради стекхолдерів… Це не успіхи. Це вічна метушня чиновників, яким необхідно виправдовувати своє існування. За багато років роботи я уже десятки разів бачив оновлення стандартів чи зміну вивісок на закладах освіти…

Бачив і діяльність рад із профтехосвіти, що створювалися ще в радянські часи. Це прообраз того, що сьогодні називають моднячим словом «стекхолдер»…

 Нічого путнього з того тоді не вийшло. Не вийде і зараз.  Бо все це не змінює сутність української системи профтехосвіти, яка залишається за своєю ідеологією, змістом, господарською діяльністю, суспільним призначенням суто радянською. А такою вона сьогоднішній економіці України не потрібна. Бо, якби була потрібна, то захищати її після прийняття Бюджету-2016 на вулиці вийшли б не працівники ПТНЗ та їхні учні, а роботодавці. А власники великих та малих підприємств, яких повно сидить у Верховній Раді, приймаючи цей бюджет, про профтехосвіту не забули б навіть в угарі передноворічної ночі. Та і Уряд, якби бачив реальну потребу у функціонуванні цієї системи, ніколи б не пішов на ті рішення, що він їх заклав у проекті Держбюджету…

Віктор Громовий: Зовсім іншу (відмінну від міністерської) оцінку  ситуації з професійно-технічною освітою має перший заступник голови Комітету ВР з питань науки та освіти Олександр Співаковський. Цитую:«Це чітка стратегія, яка проводиться Міністерством освіти і науки України на знищення системи. Якщо ми не зрозуміємо, що це хибна політика та стратегія, то треба думати про те, як будувати тюрми та колонії... Треба ж розуміти, якщо закриються ПТУ, то соціально незахищена молодь, яка частіше всього там навчається, просто опиниться на вулиці».
Олександр Співаковський вважає, що такі речі в системі освіти відбуваються через відсутність стратегічного бачення розвитку галузі.

Ігор Лікарчук:  Власне, про те саме я сказав, відповідаючи на Ваше перше питання. Але не можу погодитися з тим, що  профтехосвіту потрібно розглядати як систему для «соціально незахищеної молоді», котра навчається в ПТНЗ, щоб не «опинитися на вулиці». Таке розуміння системи підготовки робітничих кадрів наносить їй ще більш непоправної шкоди, аніж «відсутність стратегічного розвитку галузі». Соціально незахищеними категоріями населення повинно займатися Міністерство соціальної політики і праці, а не система профтехосвіти. Система профтехосвіти повинна надавати можливість всім бажаючим  отримати робітничу професію та певний рівень кваліфікації, а не годувати, одягати, влаштовувати нічліжки і т.д. й т.п. Розуміння системи профтехосвіти як ніші для «бідних»  є  основою для формування негативного іміджу, її меншовартісності. Це дуже відсутній удар по її авторитету і… бездонна яма для нефективного коштів, які б мали бути використані для підготовки робітничих кадрів.

Віктор Громовий: Минулого року Європейським фондом освіти було реалізовано проект «PRIME» ("Прогнозування впливу реформ у сфері професійно-технічної освіти).  Зарубіжні і вітчизняні фахівці  розписали що робити, куди крок за кроком рухатись… Нам пропонується міжнародний досвід трансформації цієї системи. Чому ми  зараз зному намагаємось робити прямо протилежне ?

Ігор Лікарчук: Я з великою обережністю відношуся до намагання будь-який міжнародний досвід пересадити в український грунт. Дуже поважаю зарубіжних експертів, які щиро намагаються допомогти нам щось зробити. Але, коли чую, що вони розробляли свої рекомендації у співпраці з «вітчизняними фахівцями», то у мене ентузіазм щодо перспектив реалізації міжнародного досвіду відразу зникає. Бо дуже добре знаю оцих «вітчизняних фахівців». Їхній ентузіазм закінчується тоді, коли припиняється фінансування проекту. Далі щось зробити вони не здатні. Бо елементарно не вміють реалізовувати великі  суспільно значущі проекти.  Окрім того, саме поняття «вітчизняні фахівці» у мене інколи викликає гомеричний сміх. Нещодавно бачив посібник із підготовки штукатурів,  виданий за редакцією однієї із таких «вітчизняних фахівців». У посібнику детально описується, як розмішувати штукатурний розчин лопатою… У першій чверті ХХІ століття!  Ось такі є «фахівці». Ви вважаєте, що вони здатні трансформувати систему? І до тих пір, поки подібні «фахівці» будуть розробляти проекти реформування чи сидіти в чиновницьких кріслах, реалізуючи ці проекти, ми будемо як про досягнення говорити про нові стандарти, нові вивіски на приміщеннях ПТНЗ чи ради стекхолдерів… 

Віктор Громовий:  Дивними виглядають і хитання у Верховній Раді:  спочатку там приймають Закон України «Про Державний бюджет України на 2016 рік», потім говорять про катастрофу з фінансуванням  профтехосвіти  і ухвалюють  Закон «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2016 рік» щодо фінансування ПТО».

Ігор Лікарчук:  Хитання зрозумілі. Ні ті, хто вносив проект бюджету (включаючи МОН), ні ті, хто голосував за нього в передноворічну ніч не розуміють і не знають для чого та система профтехосвіти потрібна. Бо, якби бачили користь в її існуванні для своїх холдингів, агрофірм, іншого бізнесу, то голоси знайшлися б. Лише після того, як люди вийшли на вулиці, а місцева влада заявила, що вона не може утримувати профтехосвіту, почалися рухи стосовно перегляду бюджету. Але вся проблема в тому, що це той елементарний популізм, який нічим системі не допоможе. Іншими словами, це як збивати температуру тіла у хворого на грип.

Рятувати систему ПТНЗ потрібно не зміною  джерел бюджетного фінансування, а її грунтовним реформуванням. Упевнений, що рішення про повернення до фінансування ПТНЗ із Держбюджету лише продовжить агонію системи на якийсь час і додасть «спасителям» політичних дивідентів. Тож хай Господь рятує від сьогоднішніх спасителів. Усе, що вони могли зробити для руйнації системи, уже зроблено.

Віктор Громовий: Досі дається взнаки проблема «школяризації» профтехосвіти. Ще в 70-х роках минулого століття «партія і уряд» в зв'язку з невиконанням прийнятої ними програми обов'язкової повної середньої освіти молоді, вирішили підключити до виконання цього завдання і профтехучилища, назвавши їх «середнє ПТУ». Наслідком цього стало те, що головне завдання профтехучилищ, - організація професійної освіти учнів, відійшло на задній план. Досі левову частку часу профтехучилища приділяють загальноосвітній  підготовці  учнів замість того, щоб займатися основною своєю роботою - організацією процесу професійного освіти учнів. Як наслідок, в системі профтехосвіти ні те ні інше не виходить на належному рівні…

Ігор Лікарчук: Школяризація профтехосвіти – одна з тих причин, які й загубили цю систему. Заклади ПТНЗ не стали загальноосвітніми школами, але і в підготовці робітничих кадрів втратили чимало. Хоча б тому, що майже 45 відсотків бюджетних коштів, призначених на професійну підготовку, витрачаються на забезпечення здобуття учнями загальної середньої освіти. У багатьох ПТНЗ кабінети загальноосвітніх предметів обладнані набагато краще, ніж майстерні та кабінети з предметів спеціального циклу. І забезпечення підручниками порівняти не можна. Щоправда, невідомо чи здобуває кращі професійні навички майбутній муляр, вивчаючи іноземну мову, географію чи інші загальноосвітні предмети, порівнюючи з ровесником, який навчається цій же професії у доброго майстра на будівельному майданчику. Але навчання першого вигідне, насамперед, тим, хто у цьому процесі бере участь (чи робить вигляд, що бере участь): чиновники, методисти, директори, заступники, викладачі, вчителі, вихователі, майстри, кухарі… Бо отримують за участь чи не участь в процесі професійної освіти заробітну плату. Із бюджету.  Собівартість підготовки таких фахівців досягає астрономічних сум. Що ж стосується  споживчої вартості підготовки – то вона дуже і дуже сумнівна. Бо за умов відсутності у ПТНЗ кваліфікованих майстрів виробничого навчання, сучасних техніки і обладнання, нових технологій навчання підготувати кваліфікованого фахівця неможливо. Хіба що навчити розмішувати штукатурний розчин лопатою…  Тож і маємо, що маємо.

Адекватну загальну середню освіту ПТНЗ не надають:  90% випускників ПТНЗ, які брали участь в ЗНО, не можуть здолати пороговий бал.   Якість  і вартість професійної підготовки не приваблює потенційних роботодавців. Але бюджетні кошти на подібну «освіту» летять…

Між іншим, автори сучасної освітньої реформи, цю руйнівну особливість  вітчизняної системи ПТО намагаються законсервувати, прийняттям нових законів «Про освіту» та «Про професійну освіту». Йдеться про реалізацію ідеї створення профільних шкіл. Планується, що в Україні діятимуть профільні школи з академічним ухилом (підготовка до вступу у ВНЗ) і професійні ліцеї, в яких поруч із середньою освітою учнів будуть здобувати робітничі професії. Тобто, реформатори, як і 50 років тому, вважають, що не можна, скажімо, стати висококласним муляром, не вивчивши всі правила граматики, іноземну мову, астрономію та ще 15 предметів, які передбачені навчальним планом. Та виникає питання: «Чи не перетворяться такі професійні ліцеї в заклади для бідних, хворих, «віддалених» дітей, та тих, дітей про кого не можуть чи не хочуть турбуватися батьки?  Чи не будуть ці заклади своєрідним "глухим кутом" для своїх випускників в контексті продовження ними здобуття вищої освіти? Чи буде повноцінною (адекватною) загальна середня освіта, отримана в них, тій, яку будуть надавати академічні профільні школі?» Якщо все це буде (а до того йдеться), то дуже швидко настане час, коли вчителі на етапі завершення основної школи будуть казати: "Не хотів добре вчитися - підеш у професійний ліцей".

Віктор Громовий: По суті «міна сповільненої дії»  була закладена під систему профтехосвіти ще в радянські часи рішенням про її передачу під опіку МОН…

Ігор Лікарчук:  Для кожної профтехівця, який працював у системі профтехосвіти до початку ХХІ століття, було добре відомим імя Євгена Михайловича Кадацького. У кожному ПТУ його називали батьком. Після того, коли його звільнили з посади Голови Держкомітету з профтехосвіти, та зробили енним замом міністра народної освіти УРСР, він інколи заходив до мене в гості. Ми довго розмовляли, дискутували про майбутнє системи, величезним патріотом якої він був. У листопаді 1989 року Євген Михайлович наважився звернутися до тодішного очільника Компартії України Володимира Щербицького із спеціальною доповідною запискою про стан справ у системі ПТО. Знаю, як він довго думав: робити цей крок чи ні. Адже він повністю суперечив урядовим і партійним рішенням. Але не був би Кадацький Кадацьким, якби не зважився. Ось кілька фраз із цього документа, знайденого мною в архівах колишнього ЦК. "Слияние ГОспрофобра ССР, Минопроса ССР и Минвуза ССР в едином Госкомитете по народному образованию не привело к положительным сдвигам в подготовке рабочих... Профессионально-техническое образование теряет свой приоритет, растворяясь в массе учебных заведений и нерешенных вопросов народного образования. Нередко цели и задачи профтехобразования на уровне местных органов управления уходят на второй план после школьных и дошкольных проблем. К тому же объединение двух отраслей народного образования остается формальным в силу принципиальных различий в их функциях...".  Після цієї Записки дуже швидко Євген Михайлович був відправлений у вічну відставку. А сьогодні, читаючи цей документ, знову переконався в тому, що за кілька десятків років, які пройшли з часу його написання в системі профтехосвіти МАЛО ЩО ЗМІНИЛОСЯ. Стало лише гірше. Сьогоднішня система профтехосвіти, у більшості випадків, це надто жалюгідне явище. За невеликим винятком, дякуючи майже героїчній праці кількох десятків директорів і колективів ПТНЗ.
Хочу, щоб мене зрозуміли правильно. У мене немає ностальгії за радянським минулим. Уже дуже давно. Надто добре знаю мінуси радянської системи ПТО. Але добре знаю її плюси та, головне, потенційні можливості. Систему ПТО МОЖНА і ПОТРІБНО відродити. Було б бажання. Вона, образно кажучи, може нести "золоті" яйця. Та виявляється, що вони нікому не потрібні. Мабуть, вони недостатньо «золоті».

Віктор Громовий: На порталі «Освітня політика» ми розмістили статтю патріарха профтехосвіти Азербайджана Рафіка  Алієва  /ua/articles/535-kak-vozrodit-proftekhobrazovanie-v-ukraine

Він вважає першопричиную усіх проблем профтехосвіти те, що цю галузь в країні, яка перейшла  до ринкової економіки, досі змушують здійснювати професійну підготовку  учнів як при соціалізмі. Як наслідок, цитую: «Во многих училищах постсоветского пространства сейчас идёт имитация процесса профессионального образования учащихся, которое приняло аномальную форму, поскольку проводится без вовлечения их в общественно-полезный труд, а потому они, фактически, не овладевают рабочими профессиями. Учебные заведения профтехобразования  доводятся до состояния, когда они де-юре есть, а де-факто перестают функционировать как заведения по подготовке рабочих кадров, востребованных рынком труда».

Рафік  Алієв пропонує  повернутись до напрацьованої ще у 80-х  роках минулого століття «практики, яка працювала»: перетворити систему підготовки робітничих кадрів у навчально-виробничу галузь.

Ігор Лікарчук:  Для мене поняття «навчально-виробнича галузь» звучить  архаїчно. Виробляти (виготовляти) продукцію у професійно-технічних навчальних закладах – пережиток радянської системи профтехосвіти. Це від бідності. Виготовлена в ПТНЗ  продукція ніколи не буде конкурентною на ринку. У закладах профтехосвіти потрібно навчати професії шляхом використання сучасних технологій навчання, в тому числі  в умовах, реального або максимально наближеного до реального, виробничого процесу. Але від такого виробництва нічого очікувати отримання прибутку.  В іншому випадку це не буде навчанням. Переконаний, що у реформованій системі профтехосвіти ми маємо відійти від такого поняття, як «кошти, отримані від виробничої діяльності». Хоч добре знаю, що саме за рахунок цих коштів сучасні ПТНЗ й виживають. Але вони мають жити за рахунок коштів, отриманих від здійснення освітньої діяльності, а не від експлуатації, в ряді випадків, праці підлітків.

На мою думку, освітня діяльність ПТНЗ повинна фінансуватися з різних джерел. І серед них – фінансування з Державного чи місцевих бюджетів. Але це мають бути не видатки на утримання закладу освіти, а оплата бюджетними коштами вартості підготовки одного фахівця. Отримати замовлення на таку підготовку ПТНЗ повинні  в результаті участі в конкурсі. Замовник (від імені центральних чи місцевих органів виконавчої влади, бізнесу) відбиратиме виконавця, враховуючи вартість і споживчу вартість підготовки в конкретному закладі. Якщо замовник захоче оплачувати вартість вивчення загальноосвітніх предметів  під час професійної підготовки – то це його справа, якщо не захоче – то заклад освіти має думати над тим чи варто її продовжувати…

Добре знаю, що такий підхід не подобається багатьом директорам ПТНЗ. Бо припиниться фінансування із бюджету «повітря» і доведеться із крісел підняти одну частину тіла та починати крутитися, як білка в колесі. Але так, як це робити не дуже хочеться, то починають лобіювати ідею збереження державного бюджетного фінансування ПТУ: через депутатів, Комітети ВР, МОН...

 Чи маємо ми хоча б одну державну чи комунальну перукарню, щоб готувати для неї за рахунок бюджету перукарів? А якщо якесь державне підприємство (військова галузь) потребує кваліфікованих робітників, то нехай на конкурсних засадах (тендер) обирає ПТНЗ, розміщує там замовлення на підготовку кадрів й оплачує цю підготовку. Аналогічна ситуація з регіональним ринком праці. Є замовлення - знайдуться ті, хто буде готувати. Готувати лише для того, щоб освоїти бюджетні кошти - совок. Саме до такого совка нас продовжують закликати.

Мені здається, що сьогоднішня система профтехосвіти перетворилася у своєрідну валізу без ручки. Яку і нести тяжко, й кинути жалко. Цю  валізу  системі народної освіти у 1989 році вручила тодішня компартійна влада, яка дуже хотіла школяризувати систему ПТО. Що з того вийшло - бачимо. Далі буде гірше. Бо для справжньої децентралізації, в результаті якої очікують (!?) великі надходження до місцевих бюджетів ще далеко. Тож до того, як справжня децентразізація відбудеться, системи ПТО вже не буде. Єдиним варіантом виходу із ситуації, що склалася сьогодні, на мою думку, є роздержавлення цієї системи. Бо підготовка робітничих кадрів, насправді, є швидше бізнесом.

Віктор Громовий: Ігоре Леонідовичу, сформулюйте уже як підсумок розмови 5 основних кроків, які зараз варто зробити для порятунку профтехосвіти на рівні МОН,  на рівні регіонів і на рівні навчальних закладів?

Ігор Лікарчук:  Міністерство освіти і науки ніколи ситуацію в профтехосвіті не змінить і систему не врятує. Дай Бог, щоб це відомство розібралося із системами дошкільної, загальної середньої, вищої освіти…

Тож, якщо держава хоче врятувати систему і дати їй поштовх для розвитку, необхідно прийняти рішення про виведення її з підпорядкування освітнього відомства. Робити це потрібно негайно. Це є перший крок.

Коли я про це пишу чи кажу, мене завжди запитують: «А кому віддати?» Запитання абсолютно безглузде. Чому її потрібно  віддавати «під крило» якійсь державній інституції?  Професійно-технічно навчальні заклади необхідно приватизувати, акціонувати, передати у власність субєктам господарювання, заборонивши законом упродовж двадцяти-тридцяти років змінювати профіль своєї діяльності. У цьому й полягає сутність процесів роздержавлення системи, про що я не втомлююся говорити із початку 90-х років минулого століття. Це є другий крок.

Третім  кроком має бути створення реальної конкуренції в сфері підготовки робітничих кадрів. Не ділити  кошти між всіма закладами за надуманими і відірваними від життя формулами, а створення умов, за яких вони боротимуться за замовлення на підготовку кадрів. Немає значення з якого бюджету: державного, місцевого чи приватного. Ті, кому потрібні кадри, повинні їх замовляти.

Четвертим кроком має стати відмова від практики перетворювати заклади профтехосвіти в заклади соціального забезпечення та ще й гендлювання цим для отримання бюджетних преференцій. Якщо учні в ПТНЗ здобувають загальну середню освіту, то видатки  на таку підготовку мають  здійснюватися з відповідної освітньої субвенції, а не із коштів на професійну підготовку.  Якщо у закладах ПТНЗ навчаються люди, які потребують соціального захисту та підтримки, то видатки на це повинні здійснюватися з інших статей Державного бюджету, але не за рахунок коштів на підготовку робітничих кадрів.

Пятою і дуже важливою  важливою умовою початку реформ є негайна зміна менеджменту профтехосвіти, починаючи від найвищого рівня, і закінчуючи переважною більшістю директорів ПТЗН. Люди, які керували системою при трьох попередніх міністрах освіти, включаючи Януковича (агов, люстрація!), показали свою неспроможність щось у ній змінити. Вони не зможуть генерувати нові ідеї, спрямовані на її розвиток, бо перебувають під впливом потужного наукового й директорського лоббі із яскраво вираженим совковим мисленням...

Ось такі пять перших кроків. Упевнений, що їх можна зробити упродовж року. Буде боляче. Але зцілення ніколи не буває приємним. Радуватимуть результати.