Віктор Громовий:  Наскільки я розумію, роль опозиційного уряду  полягає в тому, щоб генерувати певні альтернативи. Чи є альтернативні розробки Закону про освіту, Дорожньої карти та інших документів стратегічного характеру?  Чи потрібні такі альтернативні розробки взагалі?

Олена Колесникова: Альтернатива завжди є. Але я – прихильник спадкоємності реформ, в сфері освіти – так точно. Політичні розбіжності в «верхах» можуть стосуватися способів реалізації реформ, але не зміни курсу. І ми це бачимо на прикладі нашої системи освіти. Прийшли перші – запустили свій курс, прийшли другі – змінили напрям, і так постійно. У результаті - система освіти тільки розвалюється, а якість і конкурентоспроможність падає, професія педагога стає непопулярною.

Особисто я вже не перший рік є учасником різних робочих груп щодо реформування освіти. І ми маємо серйозні напрацювання в цьому напрямку.

Перше, ми наполягаємо на впровадженні компетентнісного підходу в навчанні дітей. Сьогодні школа повинна не просто дати знання дитині, вона повинна підготувати її до самостійного життя, допомогти стати особистістю, яка ставить перед собою мету і досягає її. Випускник повинен вміти аналізувати і виокремлювати головне, відрізняти реальні факти від вигадки і того, що намагаються нав'язати ззовні, усвідомлено приймати рішення і нести за це відповідальність. Усі ці компетентності у дитини покликана формувати школа.

Друге, надмірний контроль держави за діяльністю навчальних закладів ми пропонуємо замінити їх автономією. Це дозволить досягти конкурентоспроможності випускників на ринку праці. Повинна бути не просто збережена, а навпаки – посилена система профтехосвіти, в тому числі, через впровадження нових професійних стандартів, на основі яких будуть розроблятися освітні програми та проекти. Це успішна європейська «практика, яка працює». Самі стандарти повинні формувати роботодавці – представники підприємств і компаній. Такий підхід дозволить скоротити дистанцію між теоретичною базою і виробництвом, що значно підвищить якість професійної підготовки випускників і їх адаптацію до реальних потреб ринку праці.

Третє. Потрібно піднімати престиж професії педагога. Перш за все, у нього повинна бути гідна зарплатня. І якщо наша держава знайшла кошти на оплату праці им новполіцейським, то гроші на вчителів вона просто зобов'язана знайти!

Четверте. Ще однією з точок росту в освіті є модернізація матеріально-технічної бази і впровадження інформаційно-комункаційних технологій (ІКТ). Це, в тому числі, відображено в «Дорожній карті реформ» – важливому документі, який ми розробляли спільно з експертами фонду «Відродження». Це колосальна праця, але, на жаль, як потім виявилося, нікому не потрібна. А філософія «Дорожньої карти реформ» дає відповідь на фундаментальні питання: хто буде вчити, як вчити нинішнє покоління учнів та студентів і чому їх вчити! Зрозуміти це і є найголовнішим для нас.

П'яте. Якщо нам вдасться об'єднати зусилля влади, бізнесу та науки, то Україна може зробити серйозний ривок у своєму розвитку. Для цього держава повинна створювати відповідні умови, в тому числі, і через впровадження податкових пільг. Це дозволить залучити додаткове фінансування в сферу освіти, а також висококваліфікованих фахівців і менеджерів. Повинні бути відкриті всі види і можливості фінансування галузі. Це стосується виділення коштів з державного та місцевих бюджетів, впровадження системи грантів, а також, як раніше говорила, приватного фінансування. Ще раз підкреслю, що, тільки об'єднавши зусилля, Україна зможе подолати кризу і зробити ривок вперед.

Не можна розцінювати освіту як одну з витратних статей бюджету, вона повинна бути сферою довгострокових інвестицій у розвиток країни і суспільства.

Віктор Громовий:  Цього року в центрі уваги суспільства опинились проблеми профтехосвіти.  Стало зрозумілим, що збереження нинішньої пострадянської системи профтехосвіти є шляхом у нікуди, треба негайно шукати інші моделі організації цього сектору освіти. Зокрема, постало питання:  як поєднати державну і недержавну форми профтехосвіти?

Олена Колесникова: Вважаю, що правильним буде, якщо питання буде звучати так: «як зробити профтехосвіту престижною і якісною, як орієнтувати учнів на освоєння робочих професій?».

У Конституції України чітко зазначено, що середня освіта фінансується державою. І те, що сьогодні влада намагається перекинути на плечі регіонів і батьків утримання профтехучилищ, є антиконституційним.

Подивіться на Німеччину. Це одна з найкращих і найбагатших країн Європи, але навіть там функціонує дуальна система освіти на рівні земель, а ПТО – на рівні федерації!

А Україна? Замість того, щоб підвищувати якість освіти, влада, імітуючи бурхливі процеси реформ під виглядом децентралізації, її руйнує.

Чи стане вона більш якісною від того, що фінансування скинули на збіднілі регіони? Ні. Чи стане більш престижною? Ні.

Більш популярною? Ні!

Тільки – збитки, зламані долі понад 300 тисяч дітей і більше 30 тисяч викладачів.

Перш ніж йти на такий відчайдушний крок (перекидання фінансування ПТО на регіони), влада повинна була провести глибокий аналіз, в тому числі, демографічний і ринковий. Важливо розуміти: які виробництва базуються в регіонах, хто там живе, які робочі спеціальності затребувані. Все це потрібно обговорювати з кожним регіоном – чи зможуть вони самі фінансувати, які для них є пріоритети і завдання. По суті, у кожного регіону повинна бути розроблена своя Дорожня карта з розвитку профтехосвіти та підготовки робітничих кадрів. І тільки потім можна приймати такі серйозні рішення, залишивши за державою функції підготовки технічно складних і рідкісних професій. До речі, для цього можна створити спеціальний державний Центр, можливо, навіть один на всю Україну, з його регіональними представництвами, обладнаними новітньою матеріально-технічною базою.

Крім того, потрібно розглянути питання про внесення змін до податкового і бюджетного законодавства, згідно з якими замовлення на підготовку кадрів буде розміщувати не тільки держава, а й місцева влада з бізнесом. Але у нас, на жаль, вийшло все навпаки: Мінфін одноосібно вирішив за всіх, як правильно і як повинно бути, скинувши фінансування профтехосвіти на регіони і райони, в яких часто власний бюджет – менший за бюджет ПТО. І коли всі зрозуміли, що тягнути таку галузь місцевими зусиллями неможливо, почали розмови про оптимізацію мережі навчальних закладів. А питання що  буде з учнями і педагогами уже нікого не хвилює.

Віктор Громовий:Наступне запитання як до людини, яка народилась на території Донбасу, яка зараз непідконтрольна Україні. Що відбувається в освіті окупованої частини Донбасу? Як нам надати шанс дітям з цієї території отримати українські документи про освіту, скласти ЗНО..?

Олена Колесникова: Це дуже важливе питання. Але, на жаль, про нього багато хто забув. Але ж діти ні в чому не винні. Не вони починали війну, проте їх позбавили дитинства і можливості, як і їхні однолітки з інших регіонів, жити в мирі та безпеці, здобувати освіту і радіти життю.

У профільний комітет Верховної Ради внесено низку законопроектів, які могли б врегулювати питання щодо отримання освіти дітьми з окупованих територій. Зараз актуальною темою для них є складання ЗНО.

Ми пропонуємо організувати допомогу і захист у доставці дітей з території АТО до «сірої» зони – так звану нічийну нейтральну територію, де вони зможуть скласти тести. Так, бувають різні обставини. Тому, якщо немає можливості доставити дітей навіть до «сірої» зони через постійні обстріли, а дитина хоче вступати до українського вузу, як виняток пропонується провести або індивідуальну співбесіду, або окремий іспит, або будь-яку іншу дистанційну форму оцінювання знань. Люди і діти на цій території залякані, і давно вже не розуміють, хто – друг, а хто – ворог, тим часом з території, підконтрольній Україні, ніхто навіть не намагається їм допомогти!

Та, незважаючи на те, що діти фізично знаходяться на території зони АТО, вони є, були і будуть українськими дітьми. Значить, вони повинні отримати повний доступ до отримання освіти, а випускники шкіл повинні мати можливість підтвердити свої знання на підконтрольній території та отримати державні документи про закінчення навчального закладу. Ми – одна єдина Україна і ми відповідаємо один за одного!

Віктор Громовий:Проведення системної реформи освіти передбачає досягнення загальнонаціонального консенсусу щодо основних напрямків руху до нової освіти України з тим, щоб не повторилась ситуація аналогічна тій, коли Табачник перекреслив десятирічну роботу «попєрєдніків» з переходу на 12-річний термін навчання. Як ви оцінюєте саму можливість досягнення такого консенсусу і механізми узгодження стратегічних рішень з усіма гравцями на освітньому полі країни?

Олена Колесникова: З цього приводу у мене є багато побоювань. Поясню чому.

По-перше, як я вже говорила: не важливо скільки часу, важливо ХТО і ЯК вчить наших дітей. У школі можна просидіти і п'ятнадцять років, але якщо з дітьми не працюватиме кваліфікований педагог, то якість освіти від цього не підвищиться. Звідси випливає другий момент: перш, ніж впроваджувати дванадцятирічну школу необхідно в першу чергу зайнятися кваліфікацією педагогів – забезпечити їм захист і підтримку, в тому числі, шляхом підвищення заробітної плати. Адже від людини, яка отримує 50 доларів США на місяць важко вимагати високої віддачі.

Проти введення дванадцятирічної школи виступає більшість батьків. Я їх підтримую, адже в тому стані, в якому зараз знаходиться школа, і 11 класів, на думку більшості батьків, забагато. Половина витрат з утримання школи зараз лежить на плечах батьків, тому прийняття рішення про введення дванадцятого року навчання без урахування їх голосу є абсолютно неправильним.

Епопея з підручниками в черговий раз довела, що ми не готові до таких поспішних нововведень.

 Дванадцятирічне навчання для України – це не панацея від усіх її бід. Навіть європейські експерти кажуть, що це затратно і неефективно. А якщо в країні немає грошей навіть на закупівлю підручників, оплату харчування, шкільні автобуси, то про який дванадцятий рік навчання може йти мова?!

Твердження чиновників про те, що це автоматично зніме надмірне нанавантаження з дітей, це абсурд. Треба спочатку переглянути стандарти навчання, підняти престиж професії педагога, підвищити їм зарплати та рівень кваліфікації, а потім вже приймати подібні рішення про введення дванадцятирічного навчання в школах.

Ще раз підкреслю, в реформуванні освіти має бути спадкоємність. Освітня політика повинна бути стратегічно виваженою і послідовною, а не починатися щороку заново. І, якщо ми хочемо реальних змін в країні, освіту давно вже пора вивести з політичного поля. Адже ціна помилки в освіті - це долі сотень тисяч дітей, а значить і доля країни в цілому.

Віктор Громовий:  Ваш прогноз на найближчі роки щодо реальних змін в освітній сфері. Буде прорив до нової якості освіти чи будемо тупцювати на місці?

Олена Колесникова: Я - реаліст, тому буду говорити як є. Якщо уряд буде й надалі так ставитися до сфери освіти, то про жодний прорив не може бути й мови. Так і будемо тупцюватина місці.

Усі говорили про прогресивність нового Закону «Про вищу освіту». І де прорив? Немає його, видимих позитивних змін немає точно.

Ще раз повторюсь, не повинно бути поспіху, все повинно бути виважено, чітко й послідовно.

Про це говорить і досвід провідних країн світу. Зокрема, Сінгапур йшов до позитивних результатів освітньої реформи близько 40 років. У результаті, досягнуто високого рівня ефективності й світове визнання. Сінгапурські школярі показують дні з найкращих у світі результатів у порівняльних міжнародних досліджненнях. Щоб досягти і нам таких результатів, потрібно почати, насамперед, з перегляду змісту освіти, підготовки та підвищення кваліфікації педагогів, вибудовування правильних взаємин між учителем і дитиною.

Віктор Громовий: Розкажіть про власну освіту: де навчались, як виживали в тісних рамках вітчизняної школи і ВНЗ, які почуття на віддалі років викликає тодішня система освіти?

Олена Колесникова:Я родом з маленького містечка Луганської області, закінчила звичайну школу. І мені з цим дуже пощастило. Саме школа заклала міцний фундамент того, що є у мене зараз. Це і допомогло мені багато чого досягти в житті. У навчальному закладі нас готували до самостійного життя, в тому числі, через вміння відстоювати свою точку зору, самостійно приймати рішення. І найголовніше, кожен з нас ніс за це відповідальність. Ми постійно були зайняті і захоплені чимось... Громадська діяльність, додаткові факультативи – я дуже любила правознавство, творчі гуртки та інше.

  У мене дуже приємні спогади про школу і вчителів. Я їм вдячна за це. На жаль, багатьох вчителів і директора школи вже немає, але я ніколи про них не забуду.

 Після школи я закінчила два вищих навчальних заклади: приватний Європейський університет і державну академію СБУ. І завдяки викладачам у цих вишах я навчилася головному правилу – вчитися і постійно працювати над собою!

  У 2011 році мені також пощастило, я взяла участь у навчальній програмі, за якою пройшла курси підвищення кваліфікації державного управління в Harvard Kennedy School. Завдяки цьому я дізналася, що таке зворотна лекція і що найбільше мене вразило, так це те, що студент приходить на лекцію з уже прочитаним матеріалом, тому лекція викладача починається вже з фрази: «Що вам не зрозуміло? Давайте розберемося в питанні!». Цей підхід є показникои того, що учня(студента) там націлюють не на  заучування інформації, а на її освоєння, аналіз та розуміння. Це те, чого не вистачає навчальному процесу у наших школах та ВНЗ.

Віктор Громовий:У нас склалась унікальна  ситуація для такої гендерно незбалансованої сфери як освіта: і міністр освіти нинішнього уряду Лілія Гриневич, і міністр освіти опозиційного уряду є жінками. Ваші побажання новому офіційному міністру як міністру, і як жінці…

Олена Колесникова: Ситуація, дійсно, унікальна. Можливо, це те, що потрібно освіті. Але я все ж таки прихильник простої теорії. Головне – це професіоналізм і сумлінне ставлення до праці, особливо, коли це пов'язано з дітьми та майбутнім нашої країни.

Лілія Михайлівна в сфері освіти працює давно, вона - професіонал і відповідальний політик. Я готова підтримувати всі здорові ініціативи, які будуть спрямовані на розвиток. Якщо так буде, то впевнена, що ми з нею порозуміємося.

Побажати їй хочу, звичайно ж, терпіння, мудрості і витримки, адже без цього ніяк. Ще дуже важливо для Лілії Михайлівни – не потонути в бюрократичній рутині і постійному тиску з боку політиків, що представляють чиїсь інтереси.

Віктор Громовий:Часто кажуть, що  гроші є чарівником №1 в освіті? Звісно, не все вирішують гроші, але поки що спостерігаємо: якщо немає грошей на проведення реформ – чудеса не трапляються…

Олена Колесникова:Насправді, грошей в сфері освіти не мало – щорічно виділяється понад 100 млрд грн. Питання виключно в ефективності їх використання. Це якраз залежить від тих чиновників, які відповідають за їх розподіл. Потрібен ефективний менеджер, який буде розуміти проблеми, знати, як їх вирішувати, а також вміти грамотно розставляти акценти і ставити завдання, а найголовніше – жорстко контролювати та правильно розподіляти кошти – саме на конкретні проекти, які потрібні країні, регіонах і дітям, а не якомусь політику-лобісту. Буде якісний менеджер –  будуть кошти – буде розвиток. У нашій країні великий потенціал і я вірю в її прогресивне майбутнє!

Віктор Громовий:  Багато представників експертного середовища та керівників продвинутих шкіл є прибічниками двох принципів фінансування шкільної освіти: «гроші йдуть за дитиною»(школа отримує фінансування в залежності від кількості учнів з урахуванням певної специфіки, пов'язаної  із її місцем знаходження чи спеціалізацією) і «гроші йдуть за ідеями»( школа отримує гранти під реалізацію тих чи інших проектів). Ваше бачення можливості практичної реалізації цих принципів в українських освітніх реаліях?

Олена Колесникова: Вважаю, що мають бути різні джерела фінансування. Звісно, базові кошти мають надходити за принципом "гроші йдуть за дитиною", який передбачений Конституцією України, якщо її вірно трактувати. Адже кожен має право на безоплатну доступну освіту! А додаткові кошти навчальним закладам слід добирати вже «своїм розумом та працею» за рахунок грантів та спонсорських внесків (від батьків або бізнесу, або влади не має значення). Таким чином, буде здорова конкуренція – освіті вона дуже потрібна, адже це двигун якості та постійного розвитку.

Щоб бути конкурентоспроможними директори шкіл та педагоги будуть вмотивовані залучити якомога більше учнів, а значить, вони будуть вимушені системно підвищувати якість освітніх послуг, професіоналізм та результативність проектів. Адже від цього залежить їх фінансування, а значить й перспектива роботи. І чим більше буде офіційних джерел фінансування, тим менше буде корупції в освітніх закладах. Батьки будуть розуміти та бачити на що витрачені їх кошти. Навчальні заклади мають «боротися» за кожну дитину. І чим більше буде ця конкуренція, тим якіснішою буде освіта.

Віктор Громовий:   Яке запитання щодо освітніх проблем  Ви б хотіли  задати сама собі і яка б відповідь на нього Вас влаштувала?

Олена Колесникова: Працюючи над проектами, спілкуючись с колегами-освітянами я завжди задаюсь питанням «Як забезпечити якість освіти?» з точки зору всіх стейкхолдерів – учнів, батьків, роботодавців, держави та регіонів, тому що всі вони між собою пов’язані. І на цю тему можна дуже довго дискутувати. Адже якість освіти не є короткостроковим проектом і для того, щоб побачити перші якісні зміни потрібно як мінімум років десять. Проте, вже зараз потрібно послідовно й плідно працювати, орієнтуючись на результат, а не імітувати робочий процес та реформи. Вже зараз можна поступово впроваджувати нові методи навчання дітей, адже в сучасних умовах окрім знань, дитину потрібно підготувати до самостійного життя, навчити її мислити, аналізувати, розвиватись. Тобто, бути висококомпетентною людиною, здатною досягнути успіху, яка буде любити свою державу, знати і поважати історію. Звичайно, для таких інновацій потрібно дати більше автономії, як навчальним закладам, так і самим викладачам. Адже в основі лежить індивідуальний підхід до кожної дитини, а це дуже важка кропітка робота. Якщо коротко, то така відповідь мене б влаштувала. Хоча на цю тему дискутувати можна не одну годину. Для мене це дуже важлива тема. Адже в центрі уваги має знаходитись дитина, від якої залежить майбутнє нашої України!