Ю.Ш. Небезпідставно  вважаю  Вас, Вікторе Володимировичу,  майстром  порівняльної  педагогіки  -  відвідали,  вивчаючи  шкільну  освіту,  багато  різних  країн, знімали  там відео,  неодноразово писали  про  це.

Складається  враження,  що  за  багатьма  ознаками  українські  школи,  наша  освіта суттєво  відрізняються  від  європейських, та навіть, світових   підходів.  Тому  прошу відповісти на декілька  запитань.

Перше:  з  часів  не  знаю  яких, але точно з глибин   Радянського  Союзу  кожний  навчальний  рік  у нас починається  саме  1  вересня  зі  свята  «День  знань».  А  як  у  Німеччині  та в інших  країнах  зарубіжжя?

В.Г.: По-різному починають навчальний рік. Як правило, це буденна подія, яка не передбачає якихось лінійок, квітів учителям тощо. Винятком є хіба що першокласники для яких можуть влаштувати свято і вручити подарунки(в Німеччині, наприклад, дітлахи традиційно отримують великий кульок з цукерками чи дрібними іграшками). Початок навчального року найчастіше роблять в понеділок, тож єдиної дати зустрічі з школою бути не може. Часто в різних регіонах(штатах, землях) однієї країни рік починають у різний час. Наприклад, цього року в землі Північний Рейн-Вестфалія діти підуть в школу 24 серпня…

Ю.В.  Виникає майже  крамольна  думка:  а  чи  потрібне  взагалі  це  свято  «День  знань»,  чи  не  є  воно  відлунням  комуністичної  системи  штучних  свят?

В.Г.: Звісно, це суто радянський рудимент, свято без свята.

Пам’ятаєте анекдот про те, як покупець повертає до магазину щойно куплені новорічні іграшки. Продавець довго з’ясовує що не так і зрештою отримує відповідь: не радують вони мене!

Варто повчитися тому, як організовують різноманітні свята американці. Кілька років тому мав нагоду побувати у резиденції посла США в Україні на відзначення джунтінсу (Juneteenth). Не напружуйте пам'ять, у намаганні згадати що таке джунтінс. Йдучи на це свято, я і сам нічогісінько не знав про нього попри те, що маю історичну освіту і мав нагоду  там в Америці багато чого дізнатись про їх історичний шлях.

Джунтінс так джунтінс, не часто ж їх посол запрошує до себе в гості…  Уже при вході на територію посольства всі бажаючі могли отримати в дарунок техаські шляпи, а особливо продвинуті гості  могли взяти брошури чи почитати на стендах про визволення техаських рабів 19 червня 1865 року(на честь цієї події і назвали це свято свободи і емансипації). Відзначення почалось з дуже короткої промови посла(5-7 хвилин), яку він виголосив української мовою з балкона резиденції.  Затягувати промову не було сенсу, бо біля нього вже стояли учасники техаського джаз-бенду, а галявинкою поширювався запах страв, які готувались на грилі. Свято перетворилось у синтез концерту, пікнічка і невимушеного спілкування. Зайве доводити, що будь-хто з гостей отримав море  задоволення і готовий щороку у такий спосіб  солідаризуватись з їх намаганнями так відзначати поступ до свободи афроамериканців.

На мій погляд, варто принаймні хоча б розмежовувати поняття «свято» і «подія». Наприклад, навряд чи варто називати святами відзначення тих чи інших пам’ятних дат. Це в свою спонукатиме нас задуматись над специфікою форм організації дійств у контексті співвіднесення понять поняття «свято» і «подія».

Зайве доводити, що в українській мові поняття «свято» співзвучне з словом святість, тож у ньому мають органічно поєднуватись величне(божественне!) і земне. Святкування - це не просто розвага чи відпочинок з будь-якого приводу, не «красный день календаря», не нагода викинути гроші на вітер (до речі, зараз в блогах активно обговорюється тема «Як не витратити зайве на останнє шкільне свято?), і не якесь дійство, організоване в «адміністративному порядку»… 

Поняття «свято» не сумісне з будь-яким тиском чи примушуванням. По-справжньому святкують за покликом душі, а не тому, що так треба.

На жаль, ми досі знаходимось в полоні суто радянських підходів до організації «свят». Тоді «свята», як правило, проходили формально та заорганізовано. Інерцію ж добровільно-примусового підходу(наказано святкувати!) ми перенесли у наш час.

Квіти, як правило, є одним із атрибутів свята. Попри всі маразми нинішньої школи, досить часто вчитель повертається зі школи із квітами в руках. Свято знань чи свято останнього дзвоника, 8 березня чи день вчителя, традиційна зустріч з випускниками чи навіть звичайнісінький іспит у нас є приводом для урочистого вручення квітів вчителям.

Перша доброволець Корпусу Миру Елоїка Фостер, яка у 1996-98 роках викладала англійську мову в моїй гімназії, сама була здивована нашими традиціями вручення квітів і дивувала наших вчителів фразою: «У нас, в Америці, такого немає!».

Утім «що занадто, те не «здраво», адже «квітуче життя» поступово стає звичкою і зрештою квіти вже не створюють святкового настрою.

Ю.В.  А  чи  не  цікавилися  Ви,  яким  чином  закінчується  за  кордоном  навчальний  рік?   Чи  є  у  них,  наприклад,  свято  «Останній  дзвоник»?

В.Г.: Випускники, звісно, святкують. Усі знають із фільмів як це роблять американці. А я колись був вражений тим як це роблять шведи. Вони ганяли на відкритому вантажному автомобілі вулицями Стокгольма, вишикувавшись у його кузові… Танці, вигуки, вітання перехожих… і у фіналі – купання в Балтиці. Я засунув ногу у досить холодну навіть у червні воду і, як кажуть «ногу свело», а варягам нормально.

Ю.В.  А  яка  тривалість  літніх  канікул  у  школярів  за  кордоном?  Чув, що  нібито  українці  мають   найбільші  у  світі  канікули?В.Г.:______________________________________________________________

Ю.В.  Якщо  це  так,  чи  це  означає,  що  українські  школярі  мають  найменшу  кількість  уроків  протягом  кожного  навчального  року  порівняно  з  європейцями, американцями  або  японцями?

В.Г.: Я вже тут став ворогом №1 для всіх, коли констатутував, що у нас найдовші в світі літні канікули. Газета «Україна молода» навіть дала заголовок до мого коментаря «Украдене щастя».  Звісно, спочатку нам потрібна інша школа, яку любитимуть, а вже потім інша структура навчального року.

До речі, ви знаєте, чому в нас такі канікули? Усе визначалось циклом сільськогосподарських робіт. Треба було і в дома картоплю вибрати і на колгоспних ланах попрацювати. Згадайте, що студенти і старшокласники і у вересні практично не вчились, усіх виганяли в поле.

Немає вже тих колгоспів з всенародною «битвою за врожай», фермери тепер якось самі собі дають раду, а інерція колгоспних канікул досі діє.

Ю.В.  А  що  Ви  думаєте  відносно  медалей  золотих  та  срібних, якими  нагороджують  випускників школи - відмінників  та  напіввдмінників  навчання?  Чи  потрібні  шкільні медалі   взагалі  і  як  до  цього  відносяться  в  інших  країнах?

В.Г.: Коли 20 років тому я вперше опинився в Америці, був страшенно вражений тим, що в них існує ціла індустрія нагород школярів. Я привіз із США каталог таких відзнак, які виготовляє на замовлення шкіл чи шкільних округів одна з фірм. Там  є вибір з кількох сот варіантів.

Навчальним закладом пропонується широкий набір «символів успіху»:

- різноманітні нагрудні знаки й значки;

- сертифікати, дипломи, вимпели тощо;

- персні та медальйони;

- дощечки з вигравійованим текстом, вмонтованим спікерським молотком тощо;

- пам’ятні сувеніри (кришталевий м’яч, кубок тощо);

- предмет одягу («жовта майка лідера», шарф, кепка тощо);

- різноманітні пам’ятні «дрібнички» (брелоки, ручки, блокноти, годинники тощо).

Усе це, як правило, замовляється із символікою навчального закладу чи шкільного округу. Часто на них наноситься ім’я майбутнього господаря, тобто вручений за перемогу в якомусь конкурсі перстень чи годинник є іменним. Якщо ви були у шкільні роки більш-менш активною дитиною, то, за умови, що ви навчались в американській школі, у вас зібралась ціла колекція з кількох десятків різноманітних відзнак.

Нагороджують не лише окремих учнів, а і, наприклад шкільні учнівські ради. Ці органи учнівського самоврядування щороку в квітні мають шанс отримати «National Student Leadership Week DifferenceMaker Award». Переможців відбирають на основі аналізу поданих аплікаційних форм.

Якщо є лише медалі, виникає нездоровий ажіотаж навколо них.

Ю.В.  Вікторе  Володимировичу,  на  початку  нашої  розмови  про  школи  в  Німеччині  Ви  неодноразово  вжили  назву  «школа  радості».  Чи  спробуєте  сформувати  з  десяток  ознак, для порівняння,    «школи  радості»  у них»  та  «школи  нудьги»  у  нас?

В.Г.: Якщо уважно придивитись до західних «практик, які працюють», неминуче виявиться, що у всьому світі всі роблять «не так» як ми, адже вони:

• Не створюють школи-гібриди «слона і носорога» І-ІІІ ступенів(як правило, усі ступені діють як окремі школи і лише на пострадянському просторі продовжує існувати розтягнута на 12 років початкова школа);

• Дають школам імена замість того, щоб просто пронумерувати їх(це ж не морські судна!), не переобтяжуючи необхідністю вести пошук власного обличчя, філософії освіти та концепції розвитку;

• Оплачують роботу педагогів, виходячи з того, що вони мають повну зайнятість з 9.00 до 15.00(ніхто і не здогадується, що можна платити вчителеві поурочно, породжуючи зрозумілі лише нам фрази в учительській на кшталт «працюю на голу ставку» чи «нагребла годин аж на дві ставки»);

• Встановлюють зарплату директора школи у 2-3 рази вищою за зарплату вчителя і не дають йому «годин»(ці диваки вважають, що директор школи це професія, а не «наймудріший з наймудріших вчителів»);

• Не мають(страшно навіть подумати про таке!!!) таких обов’язкових атрибутів школи як класні журнали, книги наказів чи учнівські щоденники, які виявляються непотрібними у світі безпаперових технологій управління школою;

• Допускають таку «дикість» як право вчителя працювати за самостійно створеною програмою, не контролюють наявність у них поурочних планів чи конспектів уроків;

• Не дають можливості дітям з особливими потребами «насолоджуватись» перевагами шкіл-інтернатів, натомість роблять усе можливе (і неможливе також!), щоб ці діти навчались у звичайних школах;

• Дають реальну можливість юним і недосвідченим учням старшої школи самостійно визначати власну освітню траєкторію замість того, щоб довірити право визначати зміст освіти кожної дитини ще до того як вона переступить поріг школи(для її ж блага!) зрілим і мудрим тіткам і дядькам з міністерства освіти;

• Замість того, щоб усе тримати «на контролі» крок за кроком віддаляються від моделі школи, як надлишковокерованої організації, зокрема, замість використання прямих директив надають перевагу розвитку таких ефемерних речей як педагогічна етика, академічна чесність, довіра…

• Визначають  малозрозумілі завдання шкільної освіти, на кшталт «підсилювати у дитини смак до життя»(Японія), «скорочувати розрив у рівні учнів, які належать до різних верств населення»(Ізраїль) чи «навчити учнів робити різноманітність»(США) замість того, щоб чітко і ясно заявити: нам держава(!) довірила дітей, що ми, вчителі, спрямували свою роботу на «задоволення потреб народного господарства у кваліфікованих працівниках»;

• Захоплюються чудернацькими концепціями розвитку емоційного інтелекту, глобальної освіти, метапідходами у процесі трансформації традиційної школу у «школу, яка не школа» замість того, щоб «не мудрствуя лукаво» «давати учням глибокі і міцні знання»;

• Пускають на самоплив професійний розвиток вчителя замість того, щоб зобов’язати його раз на п’ять років пройти «правильні» курси, прослухати лекції  до болі знайомих викладачів обласного інституту післядипломної освіти;

• Перетворюють результативність навчання учня на його особисту справу. Там на «дикому» Заході ніхто з учителів не «допомагає» учневі на іспиті, не «робить» медалістів і навіть однокласники не дають списати… Чесна гра! Рівні можливості! А де ж гуманізм, турбота про ближнього?

• Передають на відкуп недержавним організаціям освітян такі важливі речі як, наприклад, розробка національних(державних у них взагалі немає) стандартів освіти і розглядають їх як угоду професіоналів.

Так і хочеться про перераховані вище відмінності між двома світами освіти сказати словами В.Висоцького: «Нет, ребята, все не так. Все не так, ребята!».

Ю.В.  Оскільки  все  це  залишилося  незміненим  з  часів   Радянського  минулого,  дозвольте два  пов’язаних  між  собою  філософських  запитання:

-  навіщо  таку  «школу  нудьги»  придумали  у  сталінсько - брежнівські  часи?

-  чому  основні  ознаки  такої  печальної  школи  зберігаються  на  25-му  році  у  вже  незалежній  Україні?

В.Г.: А ми в юності наслухались пісень Андрія Макаревича, який закликав: «Не надо прогибаться под изменчивый мир, однажды он прогнется под нас…». Тому чверть століття спокійно чекаємо коли це трапиться…

Усе у цьому світі розвивається циклічно, тож не пройде і сто років як світ знову повернеться до централізації управління шкільної освітою чи придумає якусь віртуальну версію класного журналу. Рано чи пізно ми таки опинимось на хвилі чергової педагогічної моди, бо нове, - це добре забуте старе. Головне, слід і надалі проводити зміни в українській освіті нічого не змінюючи. Збережемо те найкраще, що було у радянській школі і хай їх ЦРУ чи МАСАД спробує розгадати секрети радянської педагогіки.

 «У советских собственная гордость, на буржуев смотрим с высока», тож вдаримо етнопедагогікою по їх глобальній освіті! Головне не перенапружуватись, адже немає нічого привабливого для способу життя українського  у тому швидкому світі Інтернету та метатехнологій…

Пам’ятаєте анекдот про чоловіка, який у відповідь на прохання дружини допомогти по господарству відповів: «А якщо завтра війна, а я буду втомлений!?». Тож головне не надриватись, витягуючи всіма кинутого на розбитій дорозі розшарпаного освітянського воза, на магістральний шлях розвитку світової освіти.

«Якось воно буде…» і наша вайлуватість може колись стане стратегічною перевагою.

Ю.В.  Добре,  повернемося  знову до  порівнянь.  Прошу  звернути    погляд  на  наших  та  їхніх вчителів. Як  вважаєте,  чи маємо між ними якісь  суттєві  професійні відмінності      і  яка,  можливо, різниця  між  ними  у по - побутовому плані?

В.Г.: У моєму фільмі про американську школу є один показовий епізод. Я йду з камерою коридором їх школи, а назустріч мені прямує їх вчителька. Як ви думаєте, яка була її реакція? Так, вона щиро посміхнулась. Вона бачила мене перший і останній раз в житті, але тримає посмішку.

А яка типова реакція на чужу людину в школі нашого вчителя?

Звісно, переляк, настороженість… А, не дай Боже, якийсь перевіряючий приперся?!

У цьому вся різниця. Американська вчителька чхати хотіла на будь-яких перевіряючих, вона впевнена в собі самодостатня особистість. А наша...

Ю.В.  На  завершення  цієї   частини   нашої  розмови  задаю  питання  «під  дих». Зараз хіба тільки самий недолугий   не вважає, що в країні   склалася   і  потужно  зберігається   система  «примусово-формалізованої »  освіти. Чи  можливо  це  якось  змінити  хоча  б  за  10-15  років?

В.Г.: Звісно, можна, але лише у випадку, якщо ми візьмемось за «перевинайдення» школи.Саме за «перевинайдення», а не реформування чи навіть про «перезавантаження». Нинішню вкрай застарілу модель уже не можливо удосконалити чи модернізувати(оновити). Удосконалення поганого зробить його ще гіршим, бо посіє ілюзію можливості так жити далі.

Нам усім слід зробити спробу нової самодефініції школи. Це значить, що слід відкинути всі звичні вічні атрибути школи, припинити самовтішання її справжніми чи уявними здобутками, і справді ризикнути стрибнути  «вище голови». Ризикнути взяти на озброєння нові ідеї, ризикнути просто помріяти про іншу шкільну реальність…

Нам не треба будувати «школу як школу», бо так ми ніколи не наздоженемо Європу. Слід відразу ж діяти наввипередки, взявшись за побудову «школи, яка не школа». Звісно, для цього нам потрібна філософія мрії і націленість на прорив, амбітна мета(збудувати найкращу в світі шкільну освіту) і  сміливе футуристичне бачення.

Уявіть собі заголовки провідних світових медіа: «Україна стала першою в світі країною, яка відмовилась від класно-урочної системи», «Індивідуальні освітні траєкторії замість державних програм», «Школи без уроків і дзвінків», «Українські діти самі планують власну освіту»...

Якщо ми візьмемо курс на створення «школи, яка не школа», ми:

• Наприклад, замість того, щоб тупо витратити кошти на обладнання вчорашнього дня для опорних шкіл, краще візьмемось за створення творчих лабораторій в школах(шкільних «мейкерспейсів», англ. makerspaces). Це простори, де можна винаходити, пробувати, тестувати, працювати над проектами, вчитися в працювати команді, вирішувати проблеми і розвивати інші навички, необхідні для кар'єри і життя.

Зараз конкурс із створення таких шкільних makerspaces запустив Департамент образования США.

• Чи займемось перевинайденням професії вчитель з тим, щоб нинішні «урокодавці» перевчились на фахівців з індивідуальної педагогічної підтримки, e-learning та  з управління знаннями (knowledge management).

• Будемо орієнтуватись на побудову найкращої в світі шкільної освіти, яку ми, за прикладом фінів, зробимо головним експортним товаром країни.  У цьому випадку уже через 5-10  років  буде і у нас Future Learning Ukraine.

Див. що це таке тут Future Learning Finland

Щоб усе це стало можливим давайте разом шукати відповідь на  наступні виклики та проблеми, які постають перед шкільною освітою:

1. Як  створити школу, яка НЕ школа?

(Традиційна класно-урочна система організації шкільної освіти віджила свій вік, усі наші спроби її зберегти чи «модернізувати» призводять лише до поглиблення  «освітньої  катастрофи», змарнованого нашими дітьми часу у  розтягнутій  на дванадцять років початкової школи).

2. Як вчити дітей, які сидять спиною до вчителя?

(У епоху інформаційних технологій дитина сидить обличчям до монітора комп’ютера, тож вчителеві доводиться опановувати принципово іншу роль фасилітатора, тьютора, керівника проектів тощо).

3. Як навчати учнів ще не існуючим знанням?

(У час миттєвого старіння знань, особливо важливою стає переорієнтація на здобуття метазнань, знань про здобуття знань)

4. Як забезпечити необхідну різноманітність освітнього середовища школи та надати учням реальну  можливість здійснювати свідомий вибір змісту власної освіти?

(Досі зміст освіти дитини визначають ще до того, як вона переступить поріг школи, а навчання у школі організовують за принципом радянського «общепита»: їж, що дають!).

5. Як створити систему індивідуального педагогічного супроводу руху учнів за індивідуальними освітніми траєкторіями?

6. Як одночасно плекати українця і громадянина світу?

(У епоху глобалізації саме глобальні підходи до освіти мають поєднуватись з національно-патріотичним вихованням, етнопедагогікою…)

7. Як керувати школою не керуючи нею?(хорошою школою не можна і не треба керувати, вона сама знає що робити, тож має відбутись перехід від зовнішнього управління до школобазованого менеджменту та лідерства).

8. Як реформувати освіту в інтересах  ще не народжених дітей?

(З огляду на  надзвичайний консерватизм освітньої сфери ми маємо бути свідомі того, що започатковані зараз реформи можуть дати позитивний ефект лише через 10-20 років, тож вони мають бути адекватними освітнім потребам наступного покоління українців, покоління Z, яке  переступить поріг школи у 20-30-х роках)

9. Як йти поверх бар’єрів з тим, щоб навіть в умовах існуючих освітніх реалій зробити хоч щось в інтересах наших дітей?

(Реальний поступ до дитиноцентрованої освіти вимагає навіть не вміння обходити чи ламати бар’єри, що є надто енерговитратною справою, а саме вміння йти поверх бар’єрів, навіть під вогнем критики, нерозуміння чи спротиву).

10. Як «роздержавити» державну школу з тим, щоб виконати вкрай актуальне для посттоталітарного суспільства завдання «повернути школу народу»?

(Завдання повернути народові школу, яка «переживає епоху страшного розвалу», було сформульовано ще дореволюційним часописом "Школа і життя". Головна причина цього занепаду у «загарбанні школи державою»).

Після революції гідності у нас відкрилось «вікно можливостей»  для відходу від звичних методів бюрократичного жорстко централізованого управляння освітою. Та ми злякались  змін, бо практика двох десятиліть показала що, якщо вони є, то лише на гірше. Зараз «вікно можливостей»  майже зачинено, але є ще останній шанс…

Шанс, яким ми скористаємось, якщо зрештою, навчимось уникати типово української ментальної моделі поведінки, яка як правило, має такі домінанти на основних  етапах процесу здійснення змін:

1. «З цього нічого не вийде!»

2. «А чого це я!?»

3. «Якось воно буде…»

4. «А я ж казав...»

Ю.В.  Щиро  вдячний, Вікторе Володимировичу.  за  цікаву та  повчальну  розмову.  Сподіваюсь  на  її  продовженні. Нехай  Вам  щастить!