Потребу такого перезавантаження засвідчила спроба уряду скоротити в 2017 році видатки на вищу освіту, у тому числі – зменшити кількість державних стипендій студентам. Пояснювалося це так: «Україна витрачає на освіту більше коштів у відсотках від ВВП, ніж Німеччина, Франція, Італія, Японія, Канада та Польща». І так: «держава повністю оплачує навчання студентів, ... і при цьому виплачує їм стипендію. В Україні 82% випускників шкіл вступають у ВНЗ, а в Європі – у середньому 30%...». І ще так: «в Європі стипендії платяться не всім, як у нас, а тільки малозабезпеченим, або за особливі академічні заслуги…». І ось так: «В Україні реальну користь від вищої освіти має можливість отримати біля 30% випускників. Решта залишаються незадоволеними, тому що отримали вищу освіту та потім не можуть знайти відповідну роботу». І ось так: «До того ж студенти отримують низьку якість освіти. Для всієї цієї молоді потрібні якісні викладачі, а вони завжди у дефіциті. Їх необхідно приваблювати адекватними зарплатами.» І, нарешті, так: «У висліді ми отримуємо незадоволену професуру, незадоволених громадян і неефективне використання держзасобів. Молоді люди, які чогось досягають, часто їдуть за кордон – працювати чи вчитися». [3].

Неспроможність аргументації тут очевидна, оскільки:

1) фінансування галузей здійснюється не процентами, а живими грішми, тому коли порівняти витрати на освіту слід в абсолютних цифрах, виявиться, що названі країни витрачають в рази більше грошей на одного студента в рік, ніж Україна);

2) «набагато нижча» якість освіти у порівнянні з іншими країнами, пов’язана з «дефіцитом якісних викладачів» – свідчить про недостатнє фінансування галузі;

3) те, що в Україні 70% випускників «залишаються незадоволеними, тому що отримали вищу освіту та потім не можуть знайти відповідну роботу» – означає не те, що в них неякісна освіта, а те, що їм не пропонують «якісної» роботи (наприклад – за «відповідною» спеціальністю чи «відповідною» зарплатою);

4) стипендії у нас платять не «всім студентам», а лише т.зв. «бюджетникам» (а це – менше половини всіх студентів), причому не всім;

5) Якщо наша вища освіта погана – чому аж 82% молоді вперто суне у ВНЗ, а половина з них ще й готова платити за студії? Крім того, велика кількість охочих отримати вищу освіту – це не вада, а явна перевага України, яку треба зберігати.

Схожу безпорадність виявило й Міносвіти, назвавши випускників шкіл, які поступили до ВНЗ на бюджет – «кращими студентами», а тих, хто поступив на платне навчання – «гіршими». І «кращі студенти, – мовляв, – мають учитися коштом гірших». Таким поділом абітурієнтів чиновники не лише зневажили наших молодих громадян, але ще й виявили своє невігластво. Бо, коли ви збираєтеся оплачувати освіту одних (бюджетників) коштом інших (платників), тоді останні стають життєво необхідними для функціонування галузі. Таких клієнтів слід цінувати і хвалити, а не принижувати. Інакше, вони поїдуть учитися за кордон, що, до речі, зараз і відбувається в посиленому темпі.

Крім того, щойно зарахований до ВНЗ випускник школи, поки що є лише «кращим» чи «гіршим» абітурієнтом, але не студентом (студентом він є лише формальним). Назвати його гіршим чи кращим студентом можна буде лише по закінченні хоча б одного семестру навчання. І зовсім не факт, що «студент-бюджетник» у ВНЗ вчитиметься краще, ніж «платник».

Не дивно, що епопея зі скороченням держстипендій закінчилася тим, що прем’єр Гройсман скасував це, загалом слушне, рішення.

У чому суть проблеми?

Суть проблеми – у відсутності у нас рівного доступу до освіти, проголошеного одною з основних цілей реформи галузі. У нас існує несправедливий поділ студентів на дві, співмірні за кількістю, групи студентів ВНЗ. Перша – студенти, які вчаться за державні гроші, а частина з них ще й отримує державні стипендії, друга – студенти, які вчаться за гроші власні. Справедливий, натомість, з погляду оплати навчання, тобто однаковий (рівний) доступ до вищої освіти може бути у двох випадках: 1) вища освіта є для всіх безплатна і 2) вища освіта є для всіх платна. У нас же зараз є якась змішана система, яка зі справедливістю не має нічого спільного. Тому, міністр фінансів правий у тому, що система потребує реформ, у тому числі  ліквідації цієї змішаної системи «платно-безплатної освіти».

Та спершу розберемося, що таке платна освіта та безплатна освіта.

Про безплатну та платну вищу освіту

Вважається, що безплатною була освіта в комуністичному СРСР. Гарантом рівності безплатного доступу до освіти була держава, яка за цю освіту й платила. А от у капіталістичних США вища освіта вважалась платною. Однак, на практиці, радянська ідеологема про те, що в капіталістичних країнах освіта платна, а в соціалістичних безплатна – звичайний міф. Річ у тому, що системних відмінностей у реалізації рівного доступу до вищої освіти немає.

Освіта, як будь-яка галузь, має свою суспільну вартість, що визначає ступінь доступності освіти для громадян: чим вона вища, тим недоступнішою вона є (тим менше громадян можуть цю освіту здобути), і навпаки. Бо хтось має заплатити за роботу викладачів ВНЗ, за придбання навчальних приміщень, обладнання тощо. Це – «інвестиційна» складова суспільної вартості освіти. Крім того, хтось має заплатити за власні потреби студента під час його студій у ВНЗ: за харчування, оренду житла тощо. Це – «особиста»складова суспільної вартості освіти.

Основною частиною суспільної вартості освіти є її «інвестиційна» складова, бо вона забезпечує саму можливість функціонування освіти як інституції. Вона з’являється першою – ще до початку навчання студента у ВНЗ, адже, поки ВНЗ не отримає кошти за його навчання, студент у цьому ВНЗ вчитися не зможе. Інша – «особиста», складова суспільної вартості освіти з’являється потім – уже коли студента допущено до студій. Це означає, що особиста складова обумовлена інвестиційною: можливість і необхідність оплатити особисті потреби студента під час його навчання з’являється лише після того, як хтось уже оплатив вартість його навчання у даному ВНЗ.

Інша справа, що суб’єктами оплати суспільної вартості освіти, і насамперед її інвестиційної частини, можуть бути: а) самі студенти, б) ВНЗ, в) держава, г) благодійники,  д) інші особи (наприклад – роботодавці).

Тут і криється різне розуміння поняття «платна освіта» та «безплатна освіта». Коли суб’єктами оплати інвестиційної частини суспільної вартості освітніх послуг ВНЗ є самі студенти (суб’єкт «а»), тоді вважається, що освіта платна. А коли цими суб’єктами є ВНЗ (суб’єкт «б»), держава (суб’єкт «в»), благодійники (суб’єкт «г») чи роботодавці (суб’єкт «д»), тоді вважається, що освіта безплатна. Таким було і залишається у нас розуміння «платності» і «безплатності» освіти.

Це розуміння – хибне. Платний чи безплатний характер освіти, залежить не від того, хто (який суб’єкт) оплачує освіту студента, а від того, чи цей «хтось» (цей суб’єкт) вимагає повернення вкладених в освіту студента коштів, чи не вимагає. Якщо він робить це безкорисливо і не має наміру відшкодувати (повернути) свої витрати, тоді тільки таку освіту й можна назвати справді безплатною для студента. Якщо ж цей суб’єкт хоче повернути від студента затрачені на його освіту кошти – тоді таку освіту назвати безплатною не можна. Таким чином, безплатна освіта – це безкорислива оплата вартості навчання студента, тобто благодійність, а оплата навчання студента з умовою повернення коштів – це насправді платна освіта, тобто – інвестиція.

І, як свідчить повсюдна практика, безплатна вища освіта буває вкрай рідко. Будь-який суб’єкт, вкладаючи кошти у навчання студента, хоче на цих коштах, якщо не заробити, то хоча б їх повернути. Відмінність освіти лише в тому, що прибуток від неї можна отримати лише по її закінченні – після здобуття студентом диплома. Іншими словами, кожен (за винятком благодійника – суб’єкта «г»), хто своїми коштами оплачує вартість освіти студента – насправді інвестує в його освіту, тобто очікує від нього повернення цих коштів, та ще й з прибутком.

Інша справа, що повернення цих коштів студентом може бути: а) негайне (студент вносить гроші за своє навчання наперед, або під час студій) і б) відстрочене (до моменту закінчення студій). Крім того, форма повернення цих коштів студентом може бути грошова (студент повертає інвестору вкладені у його навчання кошти грішми) і негрошова (студент повертає ці кошти своєю працею на підприємстві інвестора, чи надає йому якісь інші послуги). У будь-якому випадку, кошти, затрачені на свою освіту, студент має повернути (і бажано – з відсотками): державі, підприємцеві-роботодавцеві чи самому собі.

І в комуністичному суспільстві, як і в капіталістичному, студент платив за навчання, але не одразу, а після отримання диплома, і не в грошовій формі, а в трудовій. Студент не вносив плати за навчання (це за нього робила держава), а відшкодовував витрачені державою кошти на його вищу освіту вже після закінчення студій – відпрацьовуючи перші три роки своєї професійної діяльності за отриманою спеціальністю на визначеному державою підприємстві чи установі. Це називалося «державним розподілом».

Підсумовуючи, можна сказати, що з погляду оплати інвестиційної частини вартості освіти, молода людина, яка стає студентом, по суті (а деколи й формально) укладає з суспільством (в особі того чи іншого суб’єкта цієї оплати) договір про умови, на яких він учитиметься в даному ВНЗ і повертатиме кошти, потрачені суспільством на його навчання.

Оці кошти, що є предметом такого договору і називаються «стипендією».

Що таке стипендія

Стипендія – це кошти, надані студентові для оплати суспільної вартості його освіти у даному ВНЗ, тобто оплати, насамперед вартості студій, а також (інколи та потім) – ще й своїх власних потреб під час студій. Тут слід сказати, що цитований вище міністр фінансів мав рацію, коли говорив, що підходи до стипендій у нас відрізняються від європейських. Але не тому, що в нас, мовляв, стипендію отримують усі студенти, а там – не всі. Справа у викривленому у нас, з часів СРСР, розумінні поняття «стипендія».

Ось як це поняття розуміли в СРСР: «Стипендія – постійна грошова допомога, що видається регулярно (зазвичай щомісячно) учням навчальних закладів … і особам, які проходять підготовку до наукової роботи (аспірантам, докторантам). В СРСР існує державна система стипендій, що є засобом, який забезпечує повну загальнодоступність усіх ступенів освіти для всіх громадян. У ряді навчальних закладів СРСР стипендією забезпечуються усі студенти… Розмір стипендії встановлюється в залежності від … результатів екзаменів… за минулий семестр …/ У навчальних закладах капіталістичних країн стипендія…, виплачується…коштом пожертвувань приватних осіб, благодійних товариств і т.п.…, причому призначення стипендії пов’язується з різними зобов’язаннями стипендіата (політична «благонадійність», віросповідання, умови дальшої роботи, повернення стипендії по закінченні ВНЗ і т.п.). Є й державні стипендії, та вони призначаються невеликому числу учнів, які задовільняють певним вимогам або навчаються спеціальностям, яким надається особливо важливе значення.) [4, c. 7]

У цьому визначенні звернемо увагу на чітке розрізнення того, хто платить стипендії: в СРСР їх виплачує держава (державна система стипендій), а в капіталістичних державах – головно недержавні суб’єкти (приватні особи, благодійні товариства тощо).

Звідси випливає висновок: оскільки в Україні будується капіталізм, то державні стипендії мають призначатися лише «невеликому числу учнів, які задовільняють певним вимогам або навчаються спеціальностям, яким надається особливо важливе значення» [див. кінець цитати вище].

У нас же далі більшість стипендій – державні – як в СРСР. І це відбувається тому, що стипендія далі розуміється як «при комунізмі». Ось як зараз визначає це поняття сучасний тлумачний словник: «Стипендія – регулярна грошова виплата, яку надають тим, хто навчається у навчальних закладах, а також особам, що перебувають в аспірантурі, докторантурі тощо.» [1, С. 1392]. Як бачимо, визначення майже дослівно повторює радянську дефініцію стипендії у соціалістичній країні. А ось як розуміють поняття «стипендія» в капіталістичній Польщі: «Стипендія – це гроші, виплачувані періодично учням, студентам, працівникам науки й т.п. на покриття коштів навчання, або наукових досліджень». [2, S. 798]

Ключова відмінність у цих визначеннях – наявність у поляків вказівки на призначення стипендії, як грошей «на покриття коштів навчання» (тобто вартості навчання) – відсутньої у радянській і українській дефініції. Для радянської дефініції це не дивно, адже вища освіта в СРСР була «безплатна»: гроші «на покриття коштів навчання», тобто інвестиційна складова вартості вищої освіти – надавалися державою. А це значить, що «видача щомісячної допомоги учням, … навчальних закладів, а також аспірантам і докторантам» була призначена не для оплати навчання, а для задоволення їхніх особистих потреб під час студій. Інакше кажучи, це була так звана «особиста» стипендія. І саме так її повсюдно й розуміли. Тому в радянській дефініції вказівка на призначення стипендії була просто зайвою. А от відсутність такої вказівки в сучасному українському визначенні можна пояснити лише тим, що його просто тупо переписали з радянського визначення, не подумавши, що воно стосується соціалістичного ладу в державі, тоді як ми будуємо капіталістичний.

У капіталістичних країнах з ринковою економікою (а саме такою країною ми хочемо стати) громадяни чітко усвідомлюють, що вища освіта для всіх платна. Кожен абітурієнт наперед знає, що, коли він хоче вчитись у ВНЗ, то має знайти кошти для оплати освітніх послуг даного ВНЗ, тобто заплатити за саму можливість навчатися (інвестиційна складова), а вже у другу чергу – оплатити ще й свої власні потреби під час студій (особиста складова). Відтак, студенти, які не мають своїх коштів, шукають можливостей здобути ці кошти («стипендію») десь-інде: у «приватних осіб, благодійних товариств і т.п.».

Підкреслю ще раз: головне призначення стипендії – плата за саму можливість навчатись у ВНЗ (отримати отой «доступ» до вищої освіти). А так звана «безплатна освіта» у соціалістичній державі означала лише те, що держава, по суті, авансом надавала студентові стипендію для оплати «інвестиційної» частини вартості його вищої освіти, яку потім відшкодовувала собі його (вже дипломованого «молодого спеціаліста») працею на тому підприємстві, на якому його робота на той момент була для держави найвигіднішою.

У нас же, на відміну від поляків, розуміння стипендії залишилося тупо комуністичним. Стипендією ми називаємо лише «особисту» частину оплати суспільної вартості освіти, тобто – матеріальну допомогу, призначену для задоволення власних потреб студента – вже після вступання у ВНЗ. Точно так, як визначала це поняття радянська енциклопедія. Саме це викривлення у нашій свідомості поняття «стипендія» призвело до теперішньої несправедливої ситуації нерівного доступу до вищої освіти. Студенти-бюджетники отримують, фактично, одразу дві стипендії: безготівкову «інвестиційну» (кошти на оплату навчання), і в більшості своїй – ще й готівкову «особисту» (кошти на оплату своїх власних потреб). А студенти-платники вчаться за свій власний кошт і ніяких стипендій – ні інвестиційних, ні особистих, не отримують – ні від держави, ні від інших суб’єктів. Вища ж освіта у нас як була платною, так платною і залишилася. Але чомусь (?!) наша держава повністю оплачує навчання частини студентів, навіть не вимагаючи від них трудової компенсації своїх витрат на їхнє навчання у ВНЗ. У такий спосіб, для студентів-бюджетників наша держава реалізувала радянський міф про справді безплатну освіту, перетворившись з їхнього інвестора у благодійника, безкорисливо надаючи цим студентам стипендію для оплати вартості навчання і ще й стипендію для оплати їхніх особистих потреб під час навчання. Такої «халяви» не було навіть в СРСР.

Стипендія та ефективність освіти

Вважається, що стипендія – це ще форма стимулювання студента до навчання, тобто засіб підвищення ефективності (якості) освіти. Тієї самої ефективності та якості, на які нарікав міністр фінансів. Чи виконує вона цю роль? Досвід радянської вищої освіти свідчить, що не дуже.

Як було сказано, в СРСР основну стипендію, тобто ту, що призначена для оплати навчання і була тут названа «інвестиційною» – отримували всі студенти, (всі місця навчання були бюджетні – студентів-платників не було). У цьому і полягала соціальна справедливість і отой «рівний доступ до освіти». Щоб отримати цю «інвестиційну» стипендію, достатньо було бути зарахованим на навчання, а втратити її можна було лише у випадку відрахування з ВНЗ (за неуспішність чи порушення суспільних моральних і юридичних норм). Але, якщо студент не порушував законів і здав чергову екзаменаційну сесії з мінімальними позитивними оцінками і його допускали до студій у наступному семестрі, як він знову вчився безплатно, тобто по суті далі отримував державну інвестиційну стипендію. «Розплата» за користування цією – безготівковою – стипендією (державними коштами на своє навчання) наступала після отримання диплому і т.зв. «державного розподілу». Зрозуміло, що стимулююча роль цієї «стипендії» була мінімальна.

Натомість інша стипендія, призначена для задоволення особистих потреб студентів, яку останнім виплачували грішми та яку власне й називали словом «стипендія» (я її тут називаю терміном «особиста стипендія»), уже відігравала певну стимулюючу роль, особливо для студентів, які стидалися бути «трієчниками»), або мали низький матеріальний статус. Це було тому, що особиста стипендія, на відміну від інвестиційної (оплати навчання) – вже залежала від успішності студентів. Щоб отримувати в наступному семестрі стипендію, треба було здати екзаменаційну сесію за попередній семестр зі середньою оцінкою, не меншою за 3,5-4 бала. І тих студентів, яким стипендія, з тих чи інших міркувань була потрібна, вона спонукувала докладати більші зусилля, щоб отримати на екзаменах кращі оцінки, тобто – краще вчитися.

Разом із тим, вона стимулювала тільки частину студентів, і стимулювала лише мінімально, бо середній оцінка сесії у 3,5-4 бала не означала обов’язкової наявності відмінних (5 балів) оцінок, тобто не змушувала студента до зусиль максимальних.

Зараз ефективність стипендій іще гірша, ніж в СРСР. Через викривлене поняття «стипендії» студенти про інвестиційні стипендії навіть не підозрюють: бюджетники не підозрюють, що насправді їх отримують (під виглядом «бюджетного місця»), платники не підозрюють, що їх не отримують. Тому стимулююча роль інвестиційних стипендій (яких нібито й не існує) для бюджетників є мінімальна («аби не відрахували за неуспішність»), а для платників – нульова («я їм плачу за навчання, тому мене не відрахують»). Те саме і з «особистими стипендіями»: для бюджетників їхня ефективність теж мінімальна («аби здати сесію без трійок»), а для платників – нульова («все одно стипендія не світить»).

Такий стан не можна назвати нормальним, тому міністр фінансів правий у тому, що це треба реформувати. Інша справа, що реформування не означає механічного скорочення, тим більше – обґрунтованого дурницями, на кшталт тієї, що у нас є, мовляв, «гірші» та «кращі» студенти.

Державні стипендії як інвестиція в освіту (замість висновків)

Соціальна справедливість вимагає, щоб усі зараховані на студії у ВНЗ абітурієнти були зрівняні у своєму доступі до освіти. Для цього треба спершу визначитися з сенсом державних стипендій. Тобто відповісти на питання: держава в освіті виступає благодійником чи інвестором? Якщо благодійником, тоді державні стипендії мають надаватися всім зарахованим у ВНЗ студентам. Якщо ж стипендії – це інвестиція, тоді їх треба виплачувати за однаковим для всіх студентів критерієм упродовж усього періоду студій. Для цього слід:

1. Відмовитися від міфічного поняття «безплатної вищої освіти» та повернутися до повноцінного значення слова «стипендія» – як безготівкової грошової допомоги, призначеної для оплати навчання, а вже потім, і в окремих випадках – як готівкової виплати для задоволення власних потреб студентів.

2. Ліквідувати поняття «держзамовлення» і «бюджетне навчання», а замість них ввести поняття «інвестиційні стипендії», які у безготівковій формі перераховуються на рахунки ВНЗ для оплати навчання окремих студентів. Призначення цих стипендій окремим студентам залежить від успішності останніх.

3. Основну кількість державних стипендій, які залежать від результатів навчання, мають складати не готівкові «особисті» стипендії, призначені для задоволення власних потреб студента, а безготівкові «інвестиційні» стипендії, призначені для оплати навчання – які зараз (під виглядом «бюджетних місць») від результатів навчання не залежать.

4. Держава визначає, скільки фахівців із вищою освітою, яких спеціальностей і для яких підприємств вона потребує, встановлює інвестиційну вартість їхньої освіти у ВНЗ і формує Державний інвестиційний стипендіальний фонд, який передбачає відповідну кількість інвестиційних стипендій.

5. Інвестиційні стипендії надаються студентам лише тих ВНЗ (кафедр), на яких держава хоче отримати фахівців для своїх підприємств, причому – на умовах їх майбутнього відшкодування у трудовій формі. У всіх інших ВНЗ (кафедрах) інвестиційні державні стипендії не виплачуються.

6. Після закінчення студій у ВНЗ, студенти, які отримували державні інвестиційні стипендії, скеровуються в обов’язковому порядку на роботу на відповідні державні підприємства (державний розподіл). Різні стипендіати, при цьому, скеровуються на різні терміни – залежно від загальної суми отриманих інвестиційних стипендій. Ті, хто відмовляється йти на державну роботу туди, куди їх скеровують – у примусовому порядку повертають ці суми державі.

7. Державні інвестиційні стипендії (тобто право не платити за навчання) надаються не «кращим» абітурієнтам, як зараз – а саме кращим студентам. Всі абітурієнти зараховуються у ВНЗ за єдиним рейтинговим (за оцінками ЗНО) списком і всі однаково платять/не платять за навчання у першому семестрі. Персональні інвестиційні стипендії Державний стипендіальний фонд надає студентам, які склали семестрові іспити з кращими оцінками, і ці стипендіати отримують змогу не платити за навчання в наступному семестрі. Студенти, які за підсумками зданої сесії до числа стипендіатів не потрапили – платять за навчання в наступному семестрі. Після чергової сесії «конкурс» на отримання інвестиційних стипендій повторюється.

8. Поряд із безготівковими інвестиційними стипендіями, є також державні готівкові особисті стипендії, призначені для задоволення власних потреб студентів під час студій – аналоги теперішніх стипендій. Та, на відміну від теперішніх стипендій, особисті стипендії виплачуються виключно студентам із малозабезпечених сімей і не залежать від успішності навчання.

9. Крім інвестиційних і особистих, можуть бути й інші види стипендій: наукові, спортивні, виробничі, тощо. Та основними джерелами їх надання має стати не держава, а недержавні цільові фонди та самі ВНЗ. Однак, вказані фонди треба спершу створити, а вже потім скорочувати кількість державних стипендій.

За перелічених умов реалізується соціально справедливий принцип рівного доступу до освіти; державні кошти скеровуються у пріоритетні галузі; між студентами виникає конкуренція за отримання інвестиційних стипендій, що робить їх реальним стимулом до навчання. За обмеженої кількості цих стипендій, результати кожної наступної сесії будуть кращими за попередні й під кінець студій стипендії отримуватимуть справді найкращі студенти – ефективність освіти підвищується. Крім того, сума інвестиційних стипендій буде менша, ніж держава зараз тратить на оплату бюджетних місць у ВНЗ. Це і дає обґрунтовану статтю справжньої економії державних коштів на освіту.

Література

1. Бусел В.Т. Великий тлумачний словник сучасної української мови / В.Т. Бусел (уклад. і головн. ред.). – Київ-Ірпінь: ВТФ „Перун”. 2009. – 1736 с.

2. Гірний О.І. Що таке рівний доступ до якісної освіти? / О.І. Гірний // – Київ: Шкільний світ, – 2013 (Управління освітою, № 23 (323), грудень 2013).

3. О. Данилюк: Без запуску е-декларування отримання траншу МВФ під загрозою / Економічна правда, 22.09 2016 (ресурс – Укр. правда,). – Електронні дані.– Режим доступу (дата звернення 20 вересня 2016 р.). – Назва з екрана.

4. Большая советская энциклопедия / – М.: БСЭ, 1956. – 660 с. – (Т. 41)

5. Стипендия / Википедия. – Ел. дані. – Режим доступу org/wiki / Стипендия (дата звернення 22 вересня 2016 р.). – Назва з екрана.

6. Bralczyk J. Słownik 100 tysięcy potrzebnych słów / J. Bralczyk (red.) // – W.: PWN. 2007. – 1024 s.

Олег Гірний, кандидат технічних наук, доцент; психолог закладів освіти, перекладач з польської мови,

доцент кафедри природничо-математичної освіти Львівського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти.