Хронічне недофінансування освіти і науки протягом тривалого часу є одним з головних факторів, що призвели до значного погіршення якості освіти за останні 30 років. Якісна освіта потребує висококваліфікованих викладачів, сучасної матеріальної бази, належних умов організації та здійснення освітнього процесу. З іншого боку, вона є необхідною передумовою створення в Україні сучасної високотехнологічної економіки, забезпечення сталого розвитку держави і добробуту нашого суспільства. Низька якість освіти останнім часом все сильніше випливає на економіку держави. Україна майже втратила такі наукоємні галузі, як мікроелектроніка, приладобудування, авіаційна промисловість тощо. Через нестачу кадрів, низьку якість та високу собівартість продукції втрачають конкурентноздатність на зовнішніх та внутрішньому ринках чорна металургія, автомобілебудування, легка промисловість та інші менш наукоємні галузі. Потенційно великою загрозою для держави є недостатньо якісна освіта управлінців, економістів та інших фахівців, що задіяні у прийнятті рішень на всіх рівнях управління. Не випадково, дехто з виступаючих звертав увагу на те, що якісна освіта є питанням національної безпеки.

Недостатнє фінансування і пов’язана з цим низька якість освіти є одними з головних причин низьких позицій України в багатьох світових рейтингах. Так, за глобальним індексом конкурентоздатності [1] Україна посідає 85 місце у світі і поступається не тільки переважній більшості країн Європи та Північної Америки, але і багатьом країнам, на які ми звикли дивитися зверху, зокрема, Намібії (84), Гватемалі (78), Барбадосу (72), Ботсвані (64), Руанді (52) тощо.

На рис. 1 наведено порівняльні дані стосовно фінансування освіти в деяких країнах у розрахунку на одного учня/студента. Ці дані стосуються 2012 – 2013 р. На всіх рівнях, крім професійно-технічної освіти, ми маємо суттєве відставання. Очевидно, що за останні роки воно не зменшилося.

Рис. 1. Фінансування освіти в деяких країнах у розрахунку на одного учня/студента (дол. за ПКС на рік), за даними Інституту статистики ЮНЕСКО [2]

На Парламентських слуханнях наводили такі дані щодо недофінансування української освіти. Бюджетні витрати у розрахунку на 1 учня в Україні складають приблизно 9 – 10 тисяч гривень, що приблизно в 20 разів менше, ніж типові значення для інших європейських країн. Видатки на оплату праці педагогічних і науково-педагогічних працівників забезпечують лише близько 40% від законодавчо гарантованого рівня. Не достатньо фінансується стипендіальне забезпечення. Виключно за рахунок власних коштів державних ВНЗ здійснюється оплата ними комунальних послуг. Майже зовсім не забезпечуються інші витрати державних та комунальних закладів освіти.

Освіта і наука безумовно мають бути пріоритетами державної фінансової політики. Але треба розуміти й існуючи економічні реалії. Ми звикли оцінювати витрати на освіту через відсотки ВВП. Але зарплати, комунальні витрати, матеріальне забезпечення потребують не віртуальних відсотків, а реальних грошей. За державними витратами на освіту, що розраховуються як частка ВВП, Україна багато років перевищує середньоєвропейські показники. При цьому за абсолютними витратами, ми посідаємо в Європі одне з останніх місць через те, що самий ВВП в нас дуже низький.

Деякі статистичні дані з цього приводу я наводив у статті [3]. У 2015 р. за ВВП на душу населення Україна перебувала у другій сотні країн світу, удвічі поступаючись Білорусі і ще більше Болгарії, Румунії та іншим східноєвропейським країнам. У таблиці 1 наведено деякі дані про ВВП різних країн у 2015 р.  в розрахунку на душу населення за даними МВФ [4], які дають наочне уявлення про можливості українського бюджету стосовно фінансування освіти і науки.

Номінальний ВВП на душу населення, дол. США	ВВП за ПКС на душу населення, дол. США
1. Люксембург - 101994	1. Катар - 132870
2. Швейцарія - 80603	2. Люксембург - 99506
3. Норвегія - 74598	3. Сінгапур - 85382
4. Катар - 68940	4. Бруней - 79508
5. Ірландія - 61206	5. Кувейт - 70542
34. Словенія - 20747	37. Чехія - 32076
39. Чехія - 17570	38. Словенія - 30918
40. Естонія - 17288	40. Естонія - 28650
50. Литва - 14180	41. Литва - 28413
52. Латвія - 13573	44. Польща - 26499
55. Польща - 12492	46. Угорщина - 26275
56. Угорщина - 12240	49. Казахстан - 25912
60. Казахстан - 10426	50. Латвія - 24652
66. Туреччина - 9186	58. Румунія - 20872
69. Румунія - 8956	60. Туреччина - 20420
76. Болгарія - 6843	62. Болгарія - 19169
86. Білорусь - 5749	67. Білорусь - 17715
131. Україна - 2125	113. Україна - 7987

  Ми маємо розуміти наявні обмеження і не вимагати неможливого. Так, витрати лише одного університету штату Каліфорнія у 2015 – 2016 фінансовому році дорівнювали 28,8 млрд. дол., що більше, ніж всі витрати державного бюджету України відповідного періоду [5].

Тому реальне (абсолютне, а не у відсотках ВВП чи бюджету) зростання фінансування освіти і науки можливо лише через економічне зростання держави, насамперед, через розвиток сучасних високотехнологічних виробництв та інших галузей економіки, що використовують сучасні наукоємні технології та забезпечують високу додану вартість кінцевої продукції. А це потребує чіткого визначення пріоритетів, прискореної підготовки висококваліфікованих кадрів для таких виробництв, розвитку відповідних фундаментальних і прикладних наукових досліджень. Для цього варто використовувати такий інструмент, як державні цільові програми.

Все це потребує також значного підвищення якості освіти. Є багато даних, що доводять позитивний вплив якості освіти на продуктивність праці і зростання економіки. Зокрема, в роботі [6] наведено статистичні дані, що свідчать про прямий зв'язок між кількістю років навчання і показниками якості освіти з одного боку, та приростом реального ВВП на душу населення з іншого.

Якість освіти треба підвищувати. Але результат ми побачимо не так скоро, як хотілося б. Якщо ж говорити про короткотермінову перспективу, то в нас реально є два головні напрями покращення фінансового стану освіти. Це залучення позабюджетних ресурсів і ефективне використання того, що є. 

Ми маємо суттєво підвищити ефективність бюджетного фінансування освіти і науки. Для правильного визначення пріоритетів потрібно мати надійні вихідні дані. Для цього необхідно розробити систему освітніх індикаторів та показників ефективності, а також методики їх визначення, технологічно і нормативно забезпечити збір та опрацювання освітньої статистики.  Інакше ми і надалі будемо керуватися при прийнятті рішень результатами некоректних порівнянь. Зокрема, зіставляти рівень залучення до вищої освіти в Україні сьогодні з аналогічними показниками інших країн 20-30 років тому; кількість всіх ВНЗ III-IV рівня акредитації в Україні з кількістю державних класичних університетів у Польщі, зараховувати до витрат на вищу освіту витрати на соціальний захист та професійну освіту, а до педагогічних працівників – допоміжний персонал закладів освіти та працівників органів управління і методичних мереж тощо. Важливими у цьому напрямі є створення загальнодержавних та галузевих ресурсів відкритих даних та заходи із забезпечення прозорості використання бюджетних коштів.

Ефективність бюджетного фінансування значною мірою залежить від його системності. А системність, зокрема, передбачає необхідність належного фінансування всіх складових, потрібних для отримання результату, у тому числі дотримання пропорцій між заробітними платами основного і допоміжного персоналу, між заробітними платами та іншими витратами. Не можуть освіта і наука бути ефективними і якісними, якщо ми скорочуємо лаборантів та інших працівників, без яких неможливо здійснювати освітній процес чи дослідження, десятиріччями не оновлюємо лабораторну базу закладів освіти і науки, не здійснюємо підписки на провідні наукові видання, не забезпечуємо необхідні умови праці людей і обладнання… Системність – це також збалансованість фінансування між рівнями освіти, регіонами, спеціальностями тощо з урахуванням визначених пріоритетів.

Необхідно суттєво переглянути механізми бюджетного фінансування освіти і науки, зокрема, розуміння і реалізацію державного замовлення на підготовку фахівців у вищій та професійній освіті. Справжнє замовлення передбачає відпрацювання випускників за отриманою спеціальністю протягом певного терміну там, де це потрібно замовнику, як це було за радянських часів. Але достовірні прогнози потреб ринку праці сьогодні неможливі. Зрозуміло лише, що для багатьох спеціальностей очікуваний попит є набагато меншим не тільки за загальний випуск, але і за обсяги державного замовлення. При цьому не тільки в державному секторі економіки, про який згадує чинне законодавство, але й на ринку праці взагалі. Крім того, сьогодні не існує механізмів, які б примушували випускників працювати за розподілом, а не там, де їм пропонують більш привабливі умови праці.

 Заклади вищої освіти повинні отримати значно більшу фінансову автономію, особливо у використанні позабюджетних коштів. Разом з тим, мають бути забезпечені відкритість фінансової звітності і прозорість прийняття відповідних рішень. Можна дискутувати про різні моделі – «гроші за студентом»,  фінансування ВНЗ за результатами їх діяльності тощо. Але неприйнятною є існуюча ситуація, коли державне замовлення надається на підготовку фахівців для виробництв, яких вже давно немає в Україні, для приватних організацій, чи у кількості, що не забезпечує прийнятні показники собівартості підготовки тощо.

Говорячи про ефективність, варто зазначити, що ми сьогодні взагалі не маємо об'єктивних показників ефективності в освіті і науці. У кращому випадку замість них використовують показники результативності, теж далеко не досконалі. Але без врахування витрат ніякі показники результативності нічого нам не говорять про ефективність. Більш того, окремі з них задають неправильні орієнтири і лише погіршують кризу в освіті і науці. Зокрема, це стосується вимог Ліцензійних умов провадження освітньої діяльності до публікацій у фахових виданнях, кількості докторів і кандидатів наук, що мають забезпечувати освітній процес у вищій школі та ін. Навіть не говорячи про шкідливість підміни якісних показників кількісними, очевидно, що ці вимоги не повинні бути однаковими для представників різних спеціальностей. Через це спостерігаємо стрімке зростання кількісних показників на тлі скорочення реального фінансування і погіршення якості.

Так, Перелік наукових фахових видань України у редакції від 07.10.2016 містив 2212 найменування [7]. Але Scimago Journal & Country Rank, що враховує наукові видання, зареєстровані у наукометричній базі Scopus, містить лише 40 наукових видань з України [8]. Є багато інформації стосовно низької якості багатьох українських фахових видань, зокрема про їх некритичне ставлення до відсутності нових наукових результатів, недотримання вимог до обґрунтованості публікацій, відсутності належного рецензування, наявність статей, що містять псевдонауку і плагіат, тощо. Чи не є це наслідком ще радянської хвороби планування  та оцінювання за валом?

На рис. 2 зображено динаміку кількості науковців в Україні за останні 25 років.

Рис. 2. Динаміка кількості науковців в Україні (побудовано за даними [9])

До науковців тут не зараховані науково-педагогічні працівники вищих навчальних закладів, а також доктори і кандидати наук, що працюють поза сферами науки і освіти. Але динаміка дуже показова. На тлі значного скорочення реального фінансування, морального і фізичного старіння наукового обладнання кількість докторів і кандидатів неухильно росте (значною мірою через необхідність виконувати вимоги до кадрового забезпечення ВНЗ), а реальний рівень наукових досягнень знижується. Про це свідчить зокрема погіршення позицій України у рейтингу Scimago Journal & Country Rank. Якщо за публікаціями 1996 – 2015 р. Україна посідає у ньому 40 місце, то за публікаціями 2014 – 2015 р. лише 46. І знов таки бачимо планування нікому непотрібного валу і неефективне витрачання обмежених бюджетних ресурсів.

Тому деякі рішення з підвищення ефективності є достатньо очевидними. Давно пора відмовитися від застарілих, недоцільних та необов’язкових вимог стандартів та ліцензійних умов, виконання яких часто потребує значних ресурсних витрат, орієнтує на використання застарілих методик та технологій, провокує корупцію, плагіат та інші негативні явища. Необхідно суттєво скоротити звітність закладів освіти, документообіг і зайву паперотворчість. У тому числі через інформатизацію управління. Треба позбавлятися зрівняльного підходу до фінансування, насамперед, у вищій та професійній освіті. Пріоритет має віддаватися тим закладам і галузям, що здатні забезпечити прискорене зростання економіки, вирішення найгостріших соціальних та інших проблем.

В освіті і науці необхідно побудувати конкурентне середовище, спрямоване на створення і поширення затребуваних суспільством нових знань і технологій, а не на штучне зростання формальних показників, видачу папірців про нібито здобуту освіту, продукування публікацій, які іноді не читають навіть їх автори, та винаходів, що не проходять належну патентознавчу експертизу і якими через це ніхто не користується.

Ми маємо підтримувати і розвивати все живе, що є у нашій освіті. Але великою помилкою є фінансування за принципом «щоб зберегти», до чого закликали багато учасників Парламентських слухань. Саме за цим принципом сьогодні відбувається фінансування нежиттєздатних закладів освіти, а також підготовки фахівців за спеціальностями, що колись визначали технічний прогрес, а сьогодні з різних причин не мають перспективи. Чи є, доцільним, наприклад, надання державного замовлення на підготовку фахівців інституту, де максимальна кількість зарахованих на спеціальність першокурсників (включно з контрактниками) дорівнює 5 особам? Або туди, де багато років жоден з випускників не працює після закінчення ВНЗ за спеціальністю? Це не означає, що треба відразу ліквідувати ці заклади, підрозділи та спеціальності. Але бюджетне фінансування ним варто надавати в межах комплексних програм переорієнтації на вирішення сучасних проблем і підготовку потрібних суспільству фахівців.

Освіта не може розвиватися лише за рахунок бюджетного фінансування. Сьогодні наше законодавство вимагає забезпечувати бюджетним коштом навіть вищі соціальні стандарти, ніж це було за часів СРСР. І значна частина учасників слухань наполягали на безумовному виконанні цих норм. Але, коли грошей в бюджеті немає, на практиці це веде до розквіту тіньового додаткового фінансування через благодійні внески, подарунки та інші подібні схеми. Тому потрібно створити прозорі і зрозумілі механізми фінансової та іншої ресурсної підтримки освіти з боку юридичних і фізичних осіб. Не тільки здобувачів освіти та їх батьків, як це переважно відбувається в нас сьогодні. Але і роботодавців та меценатів, як це є у багатьох розвинених країнах. Необхідно ширше застосовувати механізми кредитування здобувачів освіти, стимулювати заклади освіти до пошуку додаткових джерел фінансування, насамперед через їх участь у вирішенні проблем суспільства, виконанні замовлень на прикладні дослідження, створення затребуваних інновацій та інших продуктів розумової праці.

Є ще велика кількість проблем фінансування української освіти, які треба обговорювати і вирішувати. Головним, на мою думку, має бути розуміння, що без якісних освіти і науки, держава буде не здатною вирішити жодну з проблем, які вона повинна вирішувати. Тому зупинення їх деградації і поступове наближення до рівня провідних держав – це дійсно питання національної безпеки, як зазначали деякі учасники Парламентських слухань.

1. Global Competitiveness Index. .

2. http://data.uis.unesco.org/Index.aspx

3. Бахрушин В. Українська освіта у європейському вимірі: Деякі дані. /ua/tsifri-i-fakti/668-ukrajinska-osvita-u-evropejskomu-vimiri-deyaki-dani

4.

5. Budget for Current Operations. , p. 215.

6. E. A. Hanushek, L. Woßmann, Education and Economic Growth. International Encyclopedia of Education (2010), vol. 2, pp. 245-252. http://hanushek.stanford.edu/sites/default/files/publications/Hanushek%2BWoessmann%202010%20IntEncEduc%202.pdf

7. http://mon.gov.ua/activity/nauka/atestacziya-kadriv-vishhoyi-kvalifikacziyi/perelik-vidan/perelik-naukovix-faxovix-vidan.html.

8.

9.

Володимир Бахрушин, д.ф.-м.н., професор, академік АН вищої школи України