Президент України 6 липня 2017 року підписав Закон № 6437 "Про внесення змін до закону України "Про освіту" щодо особливостей доступу осіб з особливими освітніми потребами до освітніх послуг".

Як зазначив Петро Порошенко, цей закон повинен стати важливим кроком у впровадженні європейських підходів до освіти та відкрити нові перспективи для українських дітей.

Як стверджує частина експертів, нічого кардинально нового в цьому законі немає. Він загалом повторює ті ж самі ідеї, які містяться в Порядку організації інклюзивного навчання у загальноосвітніх навчальних закладах, ухваленому Кабінетом Міністрів України від 15 серпня 2011 р. № 872. 

Тоді виникає питання: «А навіщо його приймали?».

 Можливо, справді потрібно було на законодавчому рівні закріпити поняття «особа з особливими освітніми потребами», «інклюзивне навчання», «індивідуальна програма розвитку особи з особливими освітніми потребами»? 

Можливо цей закон викличе ухвалення нових нормативних актів Кабінетом Міністрів та Міністерством освіти і науки? 

Учасники круглого столу спробували проаналізувати текст закону та інших чинних нормативних актів, що регулюють впровадження інклюзії в загальноосвітній простір нашої країни, та сформулювали свої думки за напрямами:
- чи потрібна інклюзія ВСІМ дітям з особливими освітніми потребами?
- що насправді заважає результативному використанню ідей інклюзивного навчання та відповідного європейського досвіду в наших загальноосвітніх школах?
- якими мають бути матеріально-технічні, навчально-методичні, психолого-педагогічні та кадрові умови успішного впровадження інклюзії?
***

Сьогодні я натрапила на анкету дитячого садка «Веселі та щасливі». У ній батькам на повному серйозі пропонують висловити своє ставлення до можливості «вводу однієї дитини із фізичними вадами під індивідуальним наглядом у дитячий колектив із метою виховання милосердя та гуманності». Не кошеня підібрати або цуцика, а ввести дитину! І на це запитують дозвіл у батьків, пояснюючи свої наміри не правом кожної дитини на освіту, а бажанням виховати в «нормальних» людей гуманізм.

Мого молодшого сина звати Макс. Йому чотири роки і в нього розлад спектру аутизму. Він не заразний, не агресивний, розмовляє трьома мовами, обожнює «Посіпак» і «Суперкрила». Він надзвичайний, красивий і кмітливий хлопець. Якого, на думку власників садку «Веселі та щасливі», треба вводити в колектив під наглядом та ледь не в наморднику», щоб інші тренували на ньому свій гуманізм і милосердя.

У Конвенції ООН про права дитини чітко зазначено, що: «Кожна дитина має право на освіту; Кожна дитина має право на рівень життя, котрий забезпечить його/її фізичний, інтелектуальний, духовний та соціальний розвиток. Дитина із особливими потребами має право вести повноцінне і достойне життя в умовах, які розвинуть його/її впевненість у собі, забезпечать його гідність та спростять йому/їй активну участь у житті суспільства».
Я вважаю, що таке ставлення до дітей з особливими потребами, що відображене в цій анкеті, порушує їхні права та ображає їхню гідність.

Цього року в Україні ухвалили закон про інклюзію. Діти з особливими освітніми потребами вийдуть із «резервацій» – спецшкіл та інтернатів, аби вчитися разом із своїми однолітками. Чи готові ми до цього? Чи зможемо ми прийняти їх? Від цього залежатиме якість не лише їхнього, а й нашого життя в майбутньому. Чи дамо ми їм шанс стати продуктивними членами суспільства, працювати в міру своїх можливостей, жити, спілкуватися…? Чи полишимо на узбіччі життя, використовуючи як тренажер для милосердя і сплачуючи мізерну пенсію за інвалідністю?

Анна Косарева (ФБ)

На Урядовому порталі читаємо: Уряд ухвалив рішення щодо створення Інклюзивно-ресурсних центрів та затвердив Положення про їх діяльність. Центр є установою, що утворюється з метою забезпечення права дітей з особливими освітніми потребами від 2 до 18 років на здобуття дошкільної та загальної середньої освіти, в тому числі у професійно-технічних навчальних закладах, шляхом проведення комплексної психолого-педагогічної оцінки розвитку дитини з особливими освітніми потребами, надання їм психолого-педагогічної допомоги та забезпечення системного кваліфікованого супроводження. Створення та діяльність таких Центрів сприятиме забезпеченню дітям з особливими освітніми потребами необхідної психолого-педагогічної підтримки. Але в самій постанові зазначається: утворити центри на базі ПМПК. Отже, це ті ж самі ПМПК тільки перефарбовані?

 Хотілося б, щоб у нових центрах були більш кваліфіковані кадри, ніж у сучасних ПМПК, щоб ці органи дійсно допомагали і батькам, і школам, а не лише виставляли діагнози і направляли дитину на інклюзію туди, де немає ні дефектолога, ні асистента вчителя, а психолог працює на 0,5 ставки і фізично не може допомогти таким учням (це я пишу з власного досвіду).

Т.П., мама учня «з особливими потребами»

У повідомленні, яке нещодавно прочитала, зазначається: «Кабінет Міністрів України затвердив Положення про інклюзивно-ресурсний центр (ІРЦ), яке розробили експерти Благодійного Фонду Порошенка. Це доленосний крок у реформуванні системи Психолого-медико-педагогічних консультацій, так званих ПМПК, та створення нової, сучасної та європейської системи ІРЦ. Відтепер дитина з особливими освітніми потребами отримуватиме не "вирок", а психолого-педагогічний супровід, який сприятиме соціалізації дитини та її підготовці до навчання в дошкільних, загальноосвітніх та професійно-технічних навчальних закладах. ІРЦ мають бути утворені на базі ПМПК».

 Отже, виходить, що ми в ПМПК лише тим і займаємося, що виносимо ВИРОКИ дітям?

 А те, що ми по кілька раз з кожним із них проводимо діагностичну роботу, під час якої нерідко проводимо психотерапевтичні заняття, ґрунтовно обговорюємо з батьками всі обставини та нюанси роботи з їхніми дітьми, шукаємо найкращі для даної дитини варіанти продовження навчання – про це відомо «благодійному фонду Порошенко»?

Мабуть, ні.

 Дуже неприємно читати подібні повідомлення необізнаних або некомпетентних людей.

Н.Попова, консультант ПМПК з 24-річним стажем,

вчитель-дефектолог (олігофренопедагог) вищої категорії

До уваги психологів, психотерапевтів, корекційних педагогів та батьків. Пропонуємо набори карток та постерів "Почуття. Емоції" видавництва "Дивогра". Ці набори містять 20 фотокарток дітей з виразними емоціями, підписи до них, а також постери із зображеннями всіх емоцій та інструкцію з прикладами завдань та ігор. Матеріали є двомовними, зображення кожного почуття містить назви українською та російською мовами. В наявності є три набори – для індивідуальної, сімейної та групової роботи, які відрізняються лише кількістю матеріалу. Сподіваємось, що ці матеріали стануть дієвим інструментом у Вашій корекційній та терапевтичній практиці або допомогою батькам в заняттях з дітьми вдома. Замовити набори з доставкою можна в онлайн-крамниці видавництва  та за телефоном +380671357166 або купити в книгарнях Вашого міста.

Видавництво «Дивогра»

Читаю і дивуюсь: "Цього року в Україні ухвалили закон про інклюзію. Діти з особливими освітніми потребами вийдуть із «резервацій» – спецшкіл та інтернатів, аби вчитися разом із своїми однолітками."

 Це не відповідає дійсності. Це не "закон про інклюзію".

Насправді інклюзивне навчання не потребувало змін у Законі про освіту. Воно впроваджувалося понад п’ять років згідно з Порядком організації інклюзивного навчання, ухваленого постановою Кабміну 2011 року.

 Жодних принципово нових механізмів у змінах до закону немає. Все впирається в кошти. Необхідних умов для повноцінного впровадження інклюзії в загальноосвітніх школах сьогодні немає: ні матеріально-технічних, ні навчально-методичних, ні кадрових, ні психолого-педагогічних.

Багато дітей, батьки яких ризикнули вийти з "резервацій", як пише автор зазначеного повідомлення, через рік-два повертаються назад – до спеціальних шкіл (шкіл-інтернатів), бо там є необхідні умови для корекції їх розвитку дітей та реабілітації. Аби створити в усіх загальноосвітніх школах повноцінні інклюзивні класи потрібно коштів в 3-4 рази більше, ніж на утримання спеціальних навчальних закладів. Тому сподіватися, що новий закон кардинально змінить ситуацію не слід.

 Потрібна системна організаційно-методична робота органів управління освітою у цьому напрямі з потужним матеріально-фінансовим забезпеченням. Проте, сьогодні, у планах роботи, як річних, так і перспективних, переважної більшості загальноосвітніх навчальних закладів (можете перевірити це самостійно) немає не те, що розділу «Інклюзивна освіта» або «Підготовка до впровадження інклюзивного навчання», але й бодай якихось заходів стосовно цього.

Читайте також статтю: Інклюзія: інновація чи профанація?

О.Жосан

Сьогодні багато розмов можна почути про «деінституціалізацію» навчання і виховання дітей з особливими потребами. Це слово стало досить модним серед чиновників. Спробуємо з’ясувати, що це таке.

Для кардинальної зміни певної системи, зокрема, деінституціалізації, необхідна наявність трьох причин: соціальної, функціональної та політичної. Виходячи з цього, констатуємо наступне:

1. В сучасних надзвичайно складних умовах, де більшість населення перебуває на межі бідності, не має роботи, зарплати, можливості придбати житло тощо утримувати дітей сім’ям надзвичайно важко. Більшість просто виживає, особливо в селах. Школи об’єднуються і стають все далі від місця проживання багатьох учнів. Тому у батьків один вихід – віддати дітей в інтернат. Там і нагодують, і полікують і навчать, ще й одягнуть. Тому інтернати в першу чергу виконують соціальну функцію.

2. Функціонують школи-інтернати задовільно. У них проведено ремонтні роботи, вони в достатній мірі забезпечені навчальним, господарським, побутовим інвентарем, транспортними засобами, кадрами. При обласному фінансуванні вони можуть досить добре виконувати свою функцію. Особливо це стосується спеціальних шкіл-інтернатів. Ці заклади мають гарні бази, спеціально навчені педагогічні кадри, реабілітаційне обладнання. Дітям з особливими освітніми потребами тут комфортно. А інклюзію я вважаю мертвонародженим дитям. Можливо колись, але не скоро. То ж для чого руйнувати систему, натомість нічого путнього не створивши.

3. Політична. А от тут якраз питаннячко. Ну треба показати світові, що у нас немає бідності, що проходять в освіті реформи. Треба на чомусь зекономити... От і вживаються час-від-часу якісь потуги щодо реформування, перепрофілювання, закриття інтернатів. Та сьогодні школи-інтернати є паличкою-виручалочкою для батьків, суспільства, влади на місцях. Вони виконують превентивну роль у попередженні бездоглядності, бродяжництва, дитячої злочинності. Стосовно дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. Такі діти є, і від цього немає куди подітися. Не буду заперечувати значення сім’ї в житті людини. Сім’я – перш за все. Але вживляти дітей у нові сім’ї треба обережно, за їх згодою, щоб не було потім повернень в інтернати. А статистика – річ уперта. Поцікавтеся, скільки дітей за рік втікає, або повертається в свій рідний інтернат! Не готові наші люди масово забрати дітей-сиріт, і не тільки через матеріально-побутові умови. Багато батьків не мають елементарних психолого-педагогічних знань, тому припускаються численних помилок у процесі виховної роботи.

Це думка не лише моя і не тому, що я працівник такого закладу.

Тетяна Петрова, Кіровоградська обл.

Начальник відділу освіти дітей з особливими потребами МОН Тетяна Симоненко зазначила, що прийнятий документ вносить правки до основного закону "Про освіту". Справа у тому, що і раніше,  згідно із законом, була можливість створювати інклюзивні та спеціальні класи. Але після прописування цієї норми в Основному Законі для шкіл, жоден загальноосвітній заклад не зможе відмовити батькам у прийомі дитини з особливими потребами. Це також дозволить таким дітям залишатися у сім'ях. Поки, на жаль, багатьом з них доводиться вчитися у школах-інтернатах, тому що не у всіх містах і селищах є кваліфіковані педагоги та необхідне обладнання. Симоненко підкреслила, що у батьків повинен бути вибір, куди віддавати дитину. Тому при школах повинні працювати як інклюзивні класи, де діти з інвалідністю або затримкою розвитку вчаться з іншими учнями, так і окремі спеціальні класи. Наприклад, дітям з аутизмом важко адаптуватися до школи, тому для них створюють окремі класи. У багатьох країнах такі діти у початковій школі навчаються у спецкласах, щоб адаптуватися. Пізніше їх вже можна переводити до звичайних класів. Т.Симоненко уточнила, що для дітей з важкими порушеннями більше підходять спецшколи, адже там весь навчальних процес побудований з урахуванням їх потреб. У таких закладах навчаються на один рік довше, тим самим зменшується навантаження. Спеціальні школи існують у всьому світі і важливо, щоб вони продовжували працювати в Україні.

Якщо говорити про кадри, то минулого року у звичайних школах працювало 1800 асистентів вчителів, які допомагали працювати з дітьми із особливими потребами. За словами Т.Симоненко, більшість шкільних педагогів має підготовку для того, щоб навчати таких дітей. З 2010 року кожні п'ять років педагоги повинні підвищувати кваліфікацію, і у рамках навчання вивчають досвід роботи з дітьми з інвалідністю. З 2014 року курси по роботі з особливими дітьми були введені як обов'язкові.

У прийнятому законі зазначено, що для кожної дитини з особливими освітніми потребами фахівці разом із батьками будуть створювати індивідуальні програми. Наприклад, навчання може проходити за допомогою шрифту Брайля, жестової мови та інших, доступних для таких дітей способів спілкування.

Уповноважена уряду з питань прав людей з інвалідністю Раїса Панасюк зазначила, що поки існує ряд труднощів зі створенням індивідуальних програм і ресурсів в українських школах. "Вчителі та методисти поки не розуміють, як створювати програми для деяких груп учнів, наприклад, для дітей з аутизмом. До того ж, при навчанні таких дітей потрібен не тільки асистент вчителя, але також їх особистий асистент. У школах обов'язково повинні створюватися кімнати для психологічного розвантаження, де дитина може побути одна", - зазначає Панасюк. Вона навела як приклад досвід Шотландії. Батьки з дітьми з особливими потребами приходять до школи за два роки до початку навчання, щоб педагоги могли заздалегідь зрозуміти, що потрібно дитині. Протягом цього часу школа закуповує все необхідне обладнання, а методисти розробляють індивідуальну програму. "Необхідно готуватися до створення інклюзивних класів заздалегідь, а не так, що дитина з інвалідністю приходить навчатися, і в школі паніка ", - підкреслила Панасюк. За словами уповноваженої з питань прав людей з інвалідністю, до інклюзивної освіти в Україні потрібно підходити комплексно. Щоб у дітей з особливими потребами була можливість вчитися, потрібні і професійні кадри, і відповідне обладнання, і транспорт для їх розвезення. "Важливо, щоб були всі ці компоненти. Це як годинник: якщо прибрати хоча б одну деталь, він не буде працювати", - підкреслює Панасюк. Особливо важливо, щоб у педагогів були навички спілкування із дітьми з особливими потребами. Для цього всі вчителі повинні відвідати поглиблений курс в інституті перепідготовки та періодично підвищувати кваліфікацію. "Якщо вчитель не переборе у собі страх перед інвалідністю, він не зможе дати якісні знання, навіть за наявності кращого технічного оснащення", - зазначила вона.

З семінару-наради при МОН України

Повний текст: 

Инклюзия была и остаётся и будет очень долго "вещью очень специфической" и пока программы, учебные планы ориентируются на нозологии, а не индивидуальность ученика, таким образом, не соответствуют принципам универсального дизайна. И дальше выпускаются - "преподаватели," которые не владеют эффективными методиками обучения. Со стороны МОНа, пединститутов много болтовни и мало дел.

Общество, законодательство такие требования уже выставило. Да, нужен значительный ресурс: финансирование за дополнительные услуги, повышение квалификации персонала и др. Сейчас родители никак не могут влиять на выделение и распределение средств, а внутренние структуры в системе образования пока несостоятельны. Может что-то выйдет с субвенцией под коррекционные занятия, услуги, посмотрим.

Станислав Платонов  (ФБ)

Прочитала повідомлення: «Перед школою усі рівні: як навчатимуться діти з особливими потребами з нового навчального року У минулому навчальному році в звичайних школах працювало майже 500 спеціальних класів для дітей з особливими потребами. Зараз президент підписав закон про розвиток інклюзивної освіти, прийнятий парламентом  наприкінці травня. Тепер звичайні школи не матимуть права відмовити у прийомі дітям із особливими потребами, і вони зможуть навчатися за місцем свого проживання. Однак до початку минулого навчального року лише у 77% українських шкіл були пандуси і зручні заїзди на перший поверх. Поверхи вище першого були доступні для дітей з інвалідністю у менш ніж 1% загальноосвітніх навчальних закладів. Як повідомляють у Міністерстві освіти і науки, кожна десята дитина в Україні має інвалідність або інші особливі потреби у навчанні. Минулого навчального року (2016/2017) більше 28 тис. таких дітей ходили до спеціальних шкіл. 8 тис. дітей з важкими порушеннями навчалися у реабілітаційних центрах. При звичайних школах працювало 490 спеціальних класів, де понад 4,5 тис. дітей з особливими потребами навчалися окремо від інших учнів. Крім того, відкрили при них 2,7 тис. інклюзивних класів, де понад 4 тис. дітей з особливими потребами займалися разом з іншими учнями. Минулого навчального року у школах почало вчитися на 50% більше дітей з особливими потребами. У МОН припускають, що у вересні ще сотня таких дітей піде до звичайних шкіл. Це станеться, у тому числі, через те, що не братимуть дітей із затримкою психічного розвитку до спеціальних шкіл. Вони вже вчитимуться у загальноосвітніх закладах. У 2017-му з держбюджету виділили додаткову субвенцію у розмірі 209 млн гривень на дітей з особливими потребами. Вони пішли на реабілітацію, закупівлю спеціального обладнання і оплату праці сурдопедагогів, логопедів, психологів. Ще частину грошей виділяють з місцевих бюджетів». – Можливо це і правда. Але в нашому районі за останні 5 років на інклюзію не виділили ЖОДНОЇ копійки. Нам навіть двічі відмовляли у прийнятті на роботу асистента вчителя, посада якого передбачена штатним розписом. Ні про які засоби для реабілітації та корекційної роботи навіть слухати ніхто не хоче. Про цю субвенцію ми також чули, але наше начальство у відділі освіти об’єднаної громади повідомило, що нам ця субвенція не передбачена. Ось і вся інклюзія…

Л.П., заступник директора школи, Кіровоградська обл.

Інклюзія? Як вони там будуть вчитися, якщо в школах навіть пандусів на 2 поверх немає?.. А між рядом парт як проїхати?.. А туалет на вулиці "атмосферного типу" в 50 метрах від школи по ґрунтовій розкизшій стежці?.. А із класу в клас по трьом поверхам за 10 хвилин перерви?.. А медична допомога? А, підготовка вчителів? Багато в мене питань. Простих.

Андрій Табачний

Дещо дивує мене стогін переляканих людей, що раптом світ зійде із рейок. Відбувається прекрасне, правильне та дуже своєчасне. І, як усе розумне, ця реформа почнеться із окремих проектів. До речі, в Україні є школи, що не стали чекати слова "Старт".

Ірина Філіпова (ФБ)

Нам рекомендовали в ПМПК 6 часов психолога и 2 часа логопеда. Но школьный психолог занимается только один час, так как у неё реально и другие дела, а на оплату дополнительных часов директор сказала, что никто не согласился.... Но зато нам выделили 8! часов логопеда-дефектолога, так как у нас программа по ЗПРР и по программе такое количество часов, был нанят отдельный специалист. Но так получилось, что в прошлом году специалист попался неквалифицированный и после бесполезных попыток мы перестали к ней ходить. Психолог же наоборот нашла подход к ребёнку. Я просила директора, чтобы у нас было больше занятий с психологом, но директор не знает как решить эту проблему. И еще у нас проблема – один ассистент на троих детей, качество образования оставляет желать лучшего, но и выхода другого у меня нет.

Оксана Наконечная, г. Одесса (ФБ)

У Вінницькій загальноосвітній школі № 10 інклюзивні класи працюють вже два роки. В одному з них вчиться 12-річний Ігор, у якого аутизм. Як розповіла його мати Леся, завдяки створенню такого класу, хлопчик в 11 років нарешті зміг піти до звичайної школи. До цього сім'я кілька років безуспішно намагалася влаштувати дитину на навчання. "Ігор проходив психолого-медико-педагогічну консультацію, і там, подивившись на нього 10 хвилин, фахівці виносили "вирок", як я це називаю", - поскаржилася Леся. Співробітники консультації вмовляли її, що Ігор не зможе вчитися з іншими дітьми. За словами Лесі, навіть до спеціальної школи дитину було важко влаштувати, багато установ не хотіли його брати. Тому Ігор кілька років навчався то у спецшколах, то індивідуально. Тільки коли кілька батьків спільно створили громадську організацію, їм вдалося переконати школу і місцеву владу, що діти з нетиповим розвитком можуть вчитися разом з усіма іншими. Леся зазначила, що звичайна школа дала хлопчикові набагато більше, адже у спеціальних закладах діти перебувають на одному рівні, і у них немає стимулу для розвитку. Але найголовніше, що дають інклюзивні класи, - це нове ставлення суспільства до дітей з аутизмом та іншими особливостями розвитку. Поки такі учні не прийдуть до загальноосвітньої школи, до них не буде толерантного ставлення. "Ігор не розмовляє, він використовує для навчання альтернативні методи комунікації. І я думаю, не дай бог з нами, батьками, щось трапиться, ніхто не буде з ним "гратися". Таких дітей іноді просто до психіатричних клінік відправляють, де вони гинуть", - розповіла Леся. Жінка зазначила, що інші діти в класі стали добрішими, спостерігаючи за Ігорем і хлопцями з особливостями розвитку. "Одного разу до мене після батьківських зборів підійшла мама звичайної дитини. Вона подякувала мені, що Ігор вчиться у класі з її сином, оскільки він навчився співчувати і допомагати іншим людям", - поділилася жінка.

РБК-Україна

Я считаю, что только в специальных школах сейчас возможно полноценное обучение детей с особыми потребностями. Сегодня в нашем городе ни одна массовая школа не готова к приему детей с различными отклонениями. Особенно трудно дается пребывания в школе детей с нарушениями двигательного аппарата, недостатками зрения, слуха и детей с аутизмом. Инклюзивное обучение таких детей сегодня просто немыслимо из-за отсутствия в школах условий и специалистов. Что будет завтра – неизвестно, но говорить о том, уже с 1 сентября у нас будет инклюзия – просто несерьёзно.

С.Коробов, г. Александрия Кировоградской обл.

Прочитала в ФБ статью о преимуществах инклюзии. Мне интересно, абзац, в котором говорится об издевательствах, словесных унижениях и дискриминации детей-инвалидов для кого написан? Для детей, которые, согласно природе выделяют лидера и насмехаются над теми, кто слабее? Или как учителю, у которого в классе 30 учеников (он уже совершает подвиг, охватывая такое количество детей) освоить методику преподавания для умственно отсталых и детей с ДЦП? Разная скорость восприятия информации, разные методики! Еще и уложиться в 40 минут на всех?

Считаю, что начинать нужно не с середины учебного процесса (по возрастному критерию), а с истоков. С ДНЗ. Сначала готовить и адаптировать детей, как с инвалидностью, так и обычных. Только потом, по мере взросления всех детей, постепенно внедрять инклюзию в школы. К сожалению, в нашей стране, при кризисе в бюджете бьют по самым слабым! Сократив спец. школы дети, попавшие в обычную среду, обречены на тяжкие испытания. Педагоги не готовы, а старшие школьники уже привыкли к методикам преподавания спецшкол.

Т.Корж (ФБ)

Чи готові ми до інклюзії? У невеликих містах класи в школах переповнені, туалети часто на вулиці, медпрацівників немає. Про пандуси ніхто й не чув. Як завжди чудова ідея зводиться до пустослів'я та звітування на паперах.

С.Лукомська (ФБ)

Прочитала таке: «Умов немає! Як вони вчитись будуть ? Ще є діти не виховані, які будуть знущатись ...». Звісно, знущатимуться, якщо не бачитимуть таких людей. А якщо з дитинства разом вчитимуться,то інакше сприйматимуть. Вчора я була в інклюзивному садочку. Там шість діток з особливими потребами - в когось аутизм, хтось практично незрячий. Однак інші діти це нормально сприймають,вчаться дружити зі всіма,навіть не схожими на себе.

Ольга Іващук (ФБ)

Создание условий и внесение изменений, необходимых для успешного освоения программы детьми с особыми потребностями – это то, с чего нужно начинать, а не наоборот. У нас - все наоборот, потому, что главное для бюджета сократить расходы на содержание специальных школ для детей с особыми потребностями. В этом и проблема... Наполняемость классов в обычных школах также остается заоблачной, в отличие от специальных школ (10-12 чел.). К сожалению...

Людмила Кошарская(ФБ)

Очередная профанація, как и «опорная школа». Во многих селах дороги и школьные автобусы на бумаге (ну, или неделю ездят, две в ремонте) уже много лет, каждый МОНистр все обещает решить, да не решили, ну и тут то же самое...

Андрій Сабо (ФБ)

У наших знакомых девочка перешла во 2 класс специальной школы для детей с проблемами слуха. И их уговорили перейти в обычную школу. В ПМПК уверяли, что там ей будет лучше. Всё закончилось тем, что проучившись там полгода, родители забрали её обратно в спецшколу. Девочка снизила успеваемость, почти ничего не слышала, а учителя не владели жестовым языком, она стала нервной раздражительной, впадала в истерику и т.д. С ней в той школе никто не занимался (психолог постоянно занят, а дефектолога не было вообще).

В.Петренко

Прочитала повідомлення про те, що МОН не вимагає тепер закриття усіх спеціальних шкіл. Це добре, ми були у відчаї, коли в минулому році почалося масове закриття цих шкіл. Річ у тім, що для нашого сина, йому 10 років і він майже нічого не чує, без нашої спеціальної школи № 3 ніяк не можна. На жаль, ми запізно прийшли туди. ПМПК нам не повідомила, що є такі школи і ми навчалися в звичайній школі перші два роки. Успішність була дуже поганою, слуховий апарат часто ломався і хлопець просто сидів на уроці і нічого не розумів, а вчителька не могла пояснити йому нічого, бо не знала мову жестів. Та й він майже не знав її, бо нікому було й навчити.  Зараз у спеціальній школі ми вже повністю оволоділи цією мовою, син приходить зі школи щасливий із в основному хорошими оцінками. І головне – відчуває себе людиною. Ми хочемо звернутися до всіх батьків з такими дітьми: не поспішайте в загальноосвітню школу! Хай спочатку дитина навчиться елементарному, бо без цього буде те ж саме що і в нас: ми втратили два роки і ходили до школи зі сльозами. А зараз ми щасливі! Спасибі вчителям нашої спецшколи!

Мама учня з особливими потребами, м. Кропивницький

На мою думку, необхідні такі кроки для впровадження реальної інклюзії.

1.    Визначення пріоритетів і чіткого алгоритму конкретних кроків, а то враження – і в законодавчій, і у кадровій, і в організаційній політиці – повний безлад і незрозумілі хаотичні рухи, які ні до чого не приводять. Наприклад, «переформатування ПМПК в Інклюзивні ресурсні центри (ІРЦ)». Ці ймовірні ІРЦ навантажили такою кількістю і такою складністю завдань, що виконати їх просто неможливо, які б тренінги Інститут спеціальної педагогіки не проводив. Або інше нововпровадження – «ресурсні кімнати». Цей захід гарний у СИСТЕМІ, і він не є першочерговим. За своїм досвідом можу 100% прогнозувати, до чого це зведеться. Просто дітей, які є в інклюзивних класах будуть або з самого ранку, або протягом уроків приводити у цей клас (мало того, ці діти будуть себе спеціально погано вести, щоб туди потрапити!), а там ніяких цілеспрямованих занять відбуватися не може, адже будуть діти різного віку і різного стану розвитку. Тобто, зробили такий собі резервуар для «незручних» дітей. Головна помилка наших «діячів» у цьому сенсі – прагнення хоч щось зробити і претензія на загальний результат. Так не буває. Будь-яке нововведення має бути ПРОДУМАНИМ, ПІДГОТОВЛЕНИМ, і все, що зумовить успіх у подальшому, має здійснюватися ПОКРОКОВО!!!

2.    Дуже важливим є чітке розуміння двох найголовніших речей – 1) як підготовити дитину з особливими потребами до освітнього простору і 2) як підготувати освітній простір до дітей з особливими потребами. Ось тут, на мій розсуд – головний корінь всіх проблем. У нас досі вважають, що підготовка дитини – це набуття нею навчальних навичок, а підготовка простору – це, у кращому випадку – пандуси. Насправді, якщо йдеться про дитину з особливими потребами, для прикладу візьмемо дитину з аутизмом, то передусім тут мають бути розвинені соціальні якості (а також – досвід успішного перебування у дитячому колективі, моделювання процесу взаємодії з іншими дітьми), а також підвищено адаптивні можливості дитини (нормалізовано її психофізичний стан, розвинуто основи саморегуляції). Щодо підготовки середовища – необхідно набувати грамотність, а саме: таку геніальну технологію, яка називається «класний менеджмент», що охоплює: оформлення освітнього середовища, стратегії викладання, технології міждисциплінарного супроводу тощо.

Тетяна Скрипник

ВИСНОВКИ ТА РЕКОМЕНДАЦІЇ

1.      Інклюзія, зважаючи на останні заяви Міністерства освіти і науки України та на висновки експертів, не є єдиним шляхом розв’язання всіх проблем щодо забезпечення рівного доступу до якісної освіти дітей з особливими освітніми потребами. Паралельно з інклюзивними навчальними закладами, повинні функціонувати і спеціальні школи та школи-інтернати для учнів з певними нозологіями, що має місце в більшості країн Євросоюзу.

2.      Новостворені інклюзивно-ресурсні центри у співпраці з навчально-реабілітаційними центрами та спеціальними школами і спеціальними школами-інтернатами мають можливість стати потужними осередками корекційної освіти та психолого-педагогічного і медично-реабілітаційного забезпечення здійснення інклюзивного навчання в загальноосвітніх навчальних закладах.

3.      Важливою причиною недостатнього рівня навчальних досягнень учнів інклюзивних загальноосвітніх навчальних закладів є відсутність у більшості вчителів, які викладають там предмети навчального плану, не лише дефектологічної освіти за певною нозологією, але й навіть елементарної підготовки до роботи з дітьми, що мають особливі освітні потреби.

 З метою підвищення якості навчально-виховного процесу в таких школах слід передбачити вимогу наявності у всіх учителів, які працюють в умовах інклюзії, крім вищої педагогічної освіти з певного фаху, також і вищої освiти зi спецiальностi «Дефектологiя» або «Корекцiйна освiта».

4.      Практика впровадження інклюзивного навчання в загальноосвітніх навчальних закладах показує у більшості випадків незадовільні або низькі результати. Найпоширенішими причинами цього є:

- відсутність у загальноосвітніх школах необхідних матеріально-технічних, навчально-методичних, психолого-педагогічних, медично-реабілітаційних умов та кадрового забезпечення (асистенти вчителів, вчителі-дефектологи тощо);

- неправильне і неточне виконання керівниками загальноосвітніх навчальних закладів вимог нормативно-правових документів щодо організації інклюзивного навчання (відсутність корекційної складової програми інклюзивного навчання; ігнорування вимог щодо обов’язкової участі вчителів-дефектологів у роботі з дітьми тощо);

- неправомірні та необґрунтовані рішення ПМПК щодо направлення дітей з певними нозологіями до навчальних закладів, які абсолютно не підготовлені до роботи з такими дітьми;

- відсутність у деяких керівників загальноосвітніх шкіл розуміння сутності поняття «корекційна складова індивідуальної програми навчання учня» (мають місце випадки, коли вони дозволяють, всупереч нормативно-правовій базі, доручати проведення індивідуальних корекційно-розвиткових занять педагогічним працівникам без дефектологічної освіти або взагалі замінювати такі заняття додатковими заняттями з навчальних предметів).

5.      Обласним департаментам (управлінням) освіти і науки, спираючись на матеріали інклюзивно-ресурсних центрів (психолого-медико-педагогічних консультацій), потрібно розробити програми впровадження інклюзивного навчання на кілька років з метою визначення для кожного району (міста) певної перспективи та координації консультативно-методичної співпраці інклюзивно-ресурсного центру з загальноосвітніми навчальними закладами з питань орієнтовної потреби в інклюзивних класах.

6.      Заборонити новоствореним інклюзивно-ресурсним центрам (наступникам ПМПК) надавати направлення для інклюзивного навчання дітям з особливими потребами в ті заклади, де не створені для цього необхідні умови.

7.      Власникам і керівникам загальноосвітніх навчальних закладів на підставі відомостей інклюзивно-ресурсних центрів слід внести корективи до перспективних та річних планів роботи з метою якісної підготовки до впровадження інклюзивного навчання дітей певних нозологій, поступового створення всіх необхідних умов для цього та залучення відповідних коштів.

 Модератори круглого столу: Віктор Громовий, Олександр Жосан