Переходячи до обговорення, перш за все зазначу деякі принципи, які, на мій погляд, має задовольняти Концепція:

• Вона повинна надавати загальну характеристику існуючого стану та бачення бажаного майбутнього. А вже потім пропонувати механізми переходу від першого до другого.
• Освіта України не може розвиватися у відриві від світових тенденцій. Тому ці тенденції неодмінно треба брати до уваги.
• Освітня система є однією з багатьох підсистем нашого суспільства, Але є й інші складові, що висувають до освіти певні вимоги і накладають на її розвиток численні обмеження – правові, соціальні, ресурсні, часові тощо.
• Останнім часом досить швидко з'являються нові освітні технології, які істотно змінюють освіту. Ми не завжди можемо передбачити їх розвиток і його наслідки. Тому треба закладати до Концепції такі рішення, які, з одного боку не будуть перешкоджати розвитку, але з іншого – будуть містити певні механізми "страхування ризиків".

     Автори проекту намагалися більш-менш дотримуватися цих принципів. Натомість під час обговорень багато учасників дискусій істотно відходять від них. Зокрема, нерідко пропоновані ними варіанти зневажають базовими принципами права, далекі від економічних реалій, суперечать світовим тенденціям розвитку освіти.

      Далі висловлю деякі зауваження і пропозиції за розділами проекту.

Проблеми, досвід і перспективи

Цей розділ у цілому надає правильне і достатньо повне уявлення про сучасний стан системи освіти. Зокрема, можна погодитися з формулюванням очікуваного результату реформ, за яким "Освіта мусить перетворитися на систему, здатну до саморегуляції – відповідно до викликів суспільного розвитку, які постійно змінюються. Освіта має перетворитися на ефективний важіль економіки знань, на інноваційне середовище, у якому учні й студенти отримують навички і вміння самостійно оволодівати знанням протягом життя та застосовувати це знання в практичній діяльності. Освіта має продукувати індивідів, здатних забезпечити прискорене економічне зростання і культурний розвиток країни, свідомих, суспільно активних громадян, конкурентоспроможних на європейському і світових ринках праці. Освіта має стати реальною гарантією забезпечення високих соціальних стандартів". Дехто з учасників дискусій вважає ці формулювання занадто загальними і декларативними. Але ж на рівні Концепції, розрахованої на достатньо тривалий період часу, іншого не може бути. До того ж в наступних розділах Концепції проект наводить конкретизацію цих загальних цілей, що відповідають основним напрямам реформування.

Досить важливою є така думка авторів Концепції: "має бути предметом суспільного консенсусу, розуміння того, що освіта – це один з основних важелів цивілізаційного поступу й економічного розвитку". Не може бути повноцінного розвитку освіти, поки її розглядають не як фактор розвитку, а як статтю витрат і засіб відволікання молоді від соціально небезпечної активності.

Але окремі моменти бажано було б додати чи уточнити. Зокрема:

1. Проект зазначає, що з 1991-го до 2013 року кількість ВНЗ ІІІ–ІV рівнів акредитації зросла від 149 до 325, а кількість студентів, які здобувають вищу освіту в них, – з 1,6154 млн. до 2,0527 млн. Але коректніше було б поділити цей період на дві частини, протягом яких динаміка була протилежною. До того ж, наведені у проекті значення кількості студентів стосуються всіх ВНЗ I–ІV (а не ІІІ–ІV) рівнів акредитації. За даними Державної служби статистики України [2], кількість студентів ВНЗ ІІІ–ІV рівнів акредитації на початку 1990 – 1991 навчального року становила 0,8813 млн. і була максимальною (2,3725 млн.) на початку 2007 – 2008 н.р. Після цього вона поступово зменшується і на початку 2013 – 2014 н.р. дорівнювала 1,7237 млн. Аналогічна і динаміка зміни кількості ВНЗ ІІІ–ІV рівнів акредитації. Максимальною вона була на початку 2008 – 2009 н.р. (353 заклади), а після цього стабільно спадає. Що ж стосується ВНЗ І–ІI рівнів акредитації, то чисельність їх студентів протягом практично всього періоду зменшувалася від 0,757 млн. у 1990 р. до 0,329 млн. у 2013 р. Лише у 1999 – 2003 р. спостерігалося її певне зростання. Динаміка кількості цих закладів була суперечливою. Загалом цей показник за період 1990 – 2013 р. зменшився з 742 до 478, а максимальним (790) він був на початку 1996 – 1997 н.р.

2. Мабуть дещо застарілою є інформація про старіння педагогічних кадрів. Це може стосуватися окремих ВНЗ, кафедр та напрямів підготовки. Але у цілому такої проблеми сьогодні, імовірно, вже немає. Зокрема, добре відомо, що з найбільш популярних сьогодні спеціальностей кількість докторів та кандидатів наук за останні роки зросла в рази (а іноді і в десятки разів). Багато дослідників зазначає актуальність іншої проблеми – "відсутність гармонії поколінь" [3]. Порівняно високими є частки викладачів молодого та похилого віку, але замало викладачів середнього віку.

3. Говорячи про зростання нерівності в доступі до якісної освіти, мабуть, слід додати, що воно зумовлене насамперед не правовими, а соціальними та економічними факторами. Бо розуміння причин проблеми є передумовою правильного визначення механізмів її вирішення.

Основні напрями реформи

Оскільки я багато років працюю у вищій школі і лише зі сторони спостерігаю за розвитком інших ланок освіти, основну увагу надалі я приділятиму проблемам саме вищої освіти, а також питанням, що є спільними для всіх рівнів.

Структура освіти

1. Цілком прийнятним є формулювання мети реформи. Досить важливими і актуальними, на мою думку, є пропозиції п. 1.3.5 – 1.3.7, 1.4.2 – 1.4.4.

2. В 1.2.1, мабуть, не зовсім коректно говорити про типові європейські норми, бо таких не існує. В Європі є певний розкид показників тривалості навчання за різними рівнями середньої освіти [4]. Крім того, доцільно було б визначити не тільки про загальну тривалість навчання, але і тривалість навчання за рівнями середньої освіти.

3. В п. 1.2.2 передбачено, що результати ЗНО при переході з ІІ на ІІІ ступінь середньої освіти враховуються для диференціації подальшої освітньої траєкторії. Але у такому випадку, мабуть тут слід говорити не про ЗНО, оскільки диференціація траєкторії передбачає оцінювання не тільки результатів навчання, але і особистих якостей, схильностей тощо.

4. В 1.2.3 необхідно уточнити, що саме передбачається з 2017 р. – повний перехід, чи поступовий. Скоріше за все, автори мали на увазі останній варіант.

5. Пропозиція п. 1.3.3 про введення "нульового" курсу потребує уточнення і, мабуть, додаткового обґрунтування. Якщо вступ відбувається за результатами ЗНО, яке має гарантувати готовність до навчання, то навіщо потрібний нульовий курс? Якщо передбачається наявність непідготовлених студентів, то мабуть неявно пропонується відміна обов'язковості ЗНО? Якщо ж йдеться про додаткове навчання поза межами програм вищої освіти, то таку можливість ВНЗ активно використовують і сьогодні. І тоді немає потреби згадувати про це у Концепції. Можливо, краще говорити не про нульовий курс, а про окремі корегувальні дисципліни, які студент міг би вивчати в межах вибіркової складової освітньої програми?

6. В п. 1.3.6 слід згадати і про інноваційну діяльність освітньо-наукових кластерів на основі ВНЗ. Також у цьому підпункті доцільно поставити завдання створення регіональних центрів колективного використання унікального та коштовного наукового обладнання.

7. Потрібно чіткіше сформулювати ідею п. 1.4.1 про можливість інтеграції молодшого спеціаліста із ступенями (рівнями ?) вищої освіти. Це може бути прийнятним, якщо йде мова про наступність окремих освітніх програм. Але при чіткому розумінні того, що молодший спеціаліст у цій схемі не має бути ступенем (чи рівнем) вищої освіти. Інакше виникає суперечність із Законом про вищу освіту, який передбачає, що початок навчання за програмами вищої освіти можливий лише після здобуття повної загальної середньої освіти. 

Зміст освіти

1. Можна погодитися із запропонованим формулюванням мети реформи. Досить важливими і актуальними, на мою думку, є пропозиції п. 2.2.1, 2.2.2.1.

2. В 2.1.6 потрібно скоротити термін розробки стандартів вищої освіти і встановити його не пізніше 12.2015 р. Інакше, у світлі пропонованої відміни стандартів, їх розробка взагалі втрачає сенс. До того ж, повільна розробка передбачених чинним Законом про вищу освіту стандартів може паралізувати розвиток вищої освіти у найближчі декілька років, бо без них неможливі ліцензування та акредитація освітніх програм, функціонування Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти тощо.

3. Чи дійсно потрібне передбачене п. 2.2.2.3 запровадження з 2018 року обов’язкової національної багаторівневої сертифікації випускників старшої школи і, тим більше, закладів професійної освіти з іноземних мов та комп’ютерних компетенцій? Як це співвідноситься з практикою та планами інших європейських країн у цій сфері? 

Доступ до якісної освіти

 1. Мабуть не зовсім точним є формулювання мети цього напряму реформування. З одного боку, відсутність рівного доступу до якісної освіти сьогодні є більшою мірою соціально-економічною проблемою. Тому її неможливо вирішити в рамках реформування системи освіти. Що ж до перетворення освіти на соціальний ліфт, то слід зазначити, що освіта протягом тривалого часу виконувала таку функцію. Але чи можливо це в умовах глобального переходу до масової вищої освіти? Мабуть так, але механізми сьогодні невідомі. Тому на цьому етапі коректніше було б говорити не про перетворення освіти на соціальний ліфт, а про пошук можливих нових механізмів створення соціальних ліфтів за допомогою освіти.

 2. Важливими та актуальними, на мою думку, є пропозиції п. 3.1.1 – 3.1.3, 3.2.1 – 3.2.3, 3.3, 3.4.4, 3.6.

 3. Чи потрібне ставити завдання досягти високих показників охоплення дітей навчанням у ДНЗ, як це передбачає п. 3.1.7? З одного боку – це додаткові витрати бюджету. А з іншого, якщо батьки мають можливість і бажання самостійно готувати дітей до школи, навіщо їм у цьому перешкоджати? Це суперечить і п. 1.1.2 проекту. До того ж, якщо ми подивимося статистику з показника NER (Net Enrolment Ratio), який характеризує частку дітей відповідного віку, що були охоплені системою дошкільної освіти у 2010 р. в інших європейських країнах [4], то побачимо, що в більшості випадків його значення є набагато скромнішими, ніж передбачає проект Концепції. Зокрема, серед країн Центральної та Східної Європи пропоноване для 2017 р. значення 85%  перевищували лише NER Білорусі (89%), Естонії (92%). Близькими до пропонованого значення вони є в Латвії (82%), Словенії (85%) та Угорщині (84%). У той же час, для багатьох країн з набагато кращими показниками економічного розвитку NER є значно меншим: Литва – 73%; Польща – 64%, Сербія – 52%. Для країн Західної Європи і Північної Америки NER приблизно в половині випадків перевищує 90%, але для Ірландії він дорівнює лише 28%, США – 64%, Фінляндії – 67%.

 4. Скоріше за все у більшості випадків не існує легального механізму звільнення приміщень дошкільних навчальних закладів, зайнятих іншими установами, і передачі їх дошкільним дитячим навчальним закладам, що передбачене п. 3.1.8. До того ж значна частка цих приміщень сьогодні перебудована і не придатна для використання ДНЗ.

 5. Пропозиції п. 3.2.5 варто формулювати диференційовано для різних типів населених пунктів. Зокрема, для обласних і деяких великих районних центрів зазначені граничні значення можуть бути істотно підвищені.

 6. Забезпечення всіх навчальних закладів широкосмуговим Інтернетом необхідно раніше, ніж передбачене п. 3.4.1. У 2020 р. – це вже навряд чи буде актуальним і відповідати вимогам до інформатизації шкіл, бо з'являться інші технології. Можливо, слід скоротити фінансування на придбання традиційних комп’ютерів і сконцентрувати увагу на більш активному використанні мобільних пристроїв та хмарних технологій. Це надало б можливість прискорити забезпечення освітніх закладів широкосмуговим Інтернетом.

 7. Надмірною, на мою думку, є вимога п. 3.4.2 стосовно щорічного визначення мінімального переліку потрібних ІТ-засобів та ІТ-сервісів для використання у сфері освіти й науки для навчальних закладів усіх рівнів та державного стандарту (базового стандарту) е-навчання. До того ж останній некоректно називати стандартом ІТ-розробок у сфері освіти. Е-навчання є лише маленькою складовою таких розробок. Головна проблема тут полягає у тому, що розробка стандартів є дуже трудомісткою процедурою, яка потребує численних і тривалих узгоджень. Тому у такій галузі, як ІТ-технології, що швидко розвиваються, стандарти неминуче відставатимуть від життя. Освітні заклади повинні будуть дотримуватися цих стандартів, оскільки буде контроль. Інакше, навіщо потрібні стандарти? Тому вони теж будуть відставати від сучасних вимог в сфері ІТ-технологій. Не менш важливим є і те, що сьогодні розвиток ІТ-технологій вже призвів до того, що основним напрямом інформатизації в освіті стає використання віддалених ресурсів за допомогою мобільних пристроїв. А відтак стосовно засобів акцент зміщується із забезпечення освітніх закладів стаціонарними засобами на забезпечення мобільними засобами педагогічних і науково-педагогічних працівників, студентів та учнів.

 8. П. 3.4.2 згадує про е-навчання, як одну з прогресивних нових освітніх технологій. Зрозуміло, що потрібне якесь унормування її використання. Але, на мою думку, це має бути не деталізований державний стандарт, а рамковий базовий стандарт, який би зазначав основні напрями та принципи використання систем е-навчання в освіті. У цьому контексті варто було б згадати систему "blended learning" (тобто поєднання е-навчання із звичайним), яка фактично вже використовуються у багатьох освітніх закладах. Також тут доцільно сформулювати завдання створення загальноукраїнської міжуніверситетської платформи е-навчання.

 9. В п. 3.5.1 можна припустити, що йдеться про державні заклади. Але у такому випадку це потрібно уточнити в тексті.

 10. У п. 3.6 доцільно вказати на необхідність створення спеціалізованих засобів навчання для осіб з особливими освітніми потребами. 

Кадри, їхній професійний розвиток і соціальний статус

 1. При формулюванні мети реформи бажано було б уточнити основний напрям реформування системи підготовки й перепідготовки педагогічних та управлінських кадрів в освітньому секторі чи зазначити бажаний стан цієї системи. Само по собі реформування не може бути метою.

 2. Актуальними і важливими, на мою думку, є пропозиції п. 4.1.5 (стосовно запровадження ваучера професійного розвитку учителя), 4.2.3, 4.3.3, 4.3.4.

 3. В п. 4.1.2 невдалою є назва "адміністраторів з питань менеджменту …". До того ж недоцільно вказувати у Концепції, що подібні програми потрібно запроваджувати саме у педагогічних університетах. Це суперечить праву ВНЗ самостійно вирішувати питання відкриття тих чи інших освітніх програм.

 4. В п. 4.1.3 доцільно уточнити, що саме мається на увазі під незалежним зовнішнім оцінюванням. Якщо це оцінювання з боку громадськості, або передбачається створення окремого органу оцінювання, про це треба писати прямо. Якщо це оцінювання з боку державних, місцевих чи регіональних органів управління освітою, то мабуть його не слід називати незалежним.

 5. П. 4.1.5.2 передбачає, що вихователі, які працюють з дітьми віком від трьох до п’яти років, повинні мати щонайменше ступінь магістра. Чи доцільна така вимога? За Законом про вищу освіту (стаття 5.1), магістерський рівень вищої освіти передбачає "набуття компетентностей, достатніх для ефективного виконання завдань інноваційного характеру відповідного рівня професійної діяльності" [5]. Які завдання інноваційного характеру повинен виконувати вихователь дошкільного навчального закладу?

 6. У п. 4.1.5.3 слід уточнити, кого саме стосується вимога про обов’язкове щорічне підвищення кваліфікації – тільки вихователів, чи також асистентів і технічного персоналу, про яких теж йдеться у цьому підпункті.

 7. Незрозумілою є вимога п. 4.1.6. Сьогодні немає перепон для отримання педагогічної вищої освіти потрібного рівня будь-якими працівниками ДНЗ чи іншими громадянами. Скоріше за все, тут мали на увазі певні гарантії щодо бюджетної форми навчання, умов вступу, збереження робочого місця, чи інші соціальні гарантії. Але тоді все це треба ув’язувати з чинним законодавством та фінансовими можливостями держави. І, імовірно, після цього формулювання доведеться істотно змінювати.

 8. Не зрозумілою є вимога п. 4.2.1 щодо відбиття у нормативних документах систем внутрішнього й зовнішнього забезпечення якості вимог до наукового й професійного профілю сучасного викладача-дослідника. Зазвичай під такими профілями у західних університетах розуміють стислий опис професійної діяльності та її основних результатів. Форми подання цієї інформації є досить різними. То що ж саме мають відбивати нормативні документи – форми, елементи змісту чи щось інше?

 9. Зайвим є п. 4.2.2. Ці моделі вже давно відомі. Тому потрібно не розробляти моделі, а реалізувати автономію університетів у питаннях їх вибору та практичного застосування. Зокрема, слід скасувати чинне "Положення про підвищення кваліфікації та стажування педагогічних і науково-педагогічних працівників вищих навчальних закладів", затверджене Наказом Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України № 48 від 24.01.2013 [6], яке багато у чому суперечить пропозиціям проекту Концепції, і чинному Закону про вищу освіту. Також слід передбачити фінансування відповідних програм.

 10. У п. 4.2.3, на мою думку, слід виключити згадування про активну підтримку вітчизняних наукових видань, скеровану на включення їх до провідних наукометричних баз. Результатом такої підтримки може стати лише збільшення кількості включених до цих баз журналів, які практично ніхто не читає (таких видань там і так вже багато). Сьогодні більш актуальними завданнями є підтримка публікації результатів наукових досліджень у провідних міжнародних наукових виданнях, а також забезпечення доступу українських науковців до матеріалів таких видань. Стосовно вітчизняних наукових журналів більш доцільною була б політика підвищення доступності їх публікацій, зокрема, через створення електронних версій чи забезпечення доступності повнотекстових варіантів статей на сайті Національної бібліотеки ім. В.І. Вернадського. Ще одним напрямом могла б стати програма підтримки поступового перетворення провідних вітчизняних журналів у міжнародні.

 11. Передбачені у п. 4.2.4 показники залучення іноземних викладачів до реалізації українських освітніх програм красиво виглядають, але насправді не є інформативними. Охоплення 30% освітніх програм може включати програми, які цілком забезпечують іноземні викладачі, і програми, де іноземні викладачі лише надають українським дистанційні консультації з окремих питань. Крім того, більш важливою є не кількість іноземних викладачів, що беруть участь у реалізації сумісних програм, а їх якість. Тому, мабуть, доцільніше було б не вказувати якісь кількісні показники, а передбачити сприяння і стимулювання створення таких сумісних програм з боку держави.

 12. Невдалим є формулювання п. 4.2.5. Зрозуміло, що щось у цій сфері треба змінювати. Але, якщо це записувати у Концепції, то треба визначати, що і як – які саме цінності, який саме етос й т. д.

 13. У п. 4.2.6 коректніше було б говорити не про прив’язку заробітної платні НПП до рівня оплати праці керівництва, а навпаки, про прив’язку рівня оплати праці керівництва до заробітної платні НПП.

 14. У п. 4.3 варто передбачити соціальні гарантії не тільки для педагогічних працівників, але і для науково-педагогічних працівників ВНЗ. 

Управління, фінансування, менеджмент

 1. У цілому можна погодитися з визначеною метою реформування. Важливими та актуальними, на мою думку, є заходи, передбачені п. 5.1, 5.2.1 (я б підтримав використання для цих потреб вже існуючих ідентифікаційних кодів), 5.3.2, 5.4.1 – 5.4.3, 5.4.6, 5.5.4 – 5.5.8, 5.5.10, 5.5.11, 5.6.

 2. У п. 5.1.2 незрозуміло, чому обсяг контрольно-звітної та облікової документації навчального закладу має містити саме 21 позицію. Тут варто зазначати не кількісні, а якісні вимоги до цієї документації, чи взагалі вилучити цей підпункт.

 3. П. 5.2.2, 5.2.3 бажано сформулювати у більш загальній формі. Зокрема, у Концепції не потрібно вказувати тип системи (інтерактивна база даних), її назву (БД «Освіта України»), перелік реєстрів тощо. Натомість можна було б говорити про електронну систему збирання, збереження та обробки інформації щодо отримувачів та надавачів освітніх послуг, інтегровану до єдиної загальнодержавної системи електронного урядування.

 4. Формулювання п. 5.3.1 про перехід від адміністративно-розпорядчого управління навчальними закладами до системи освітнього менеджменту є невдалим, оскільки існуючу систему управління теж можна розглядати як різновид освітнього менеджменту. Тому, якщо вже говорити про такий перехід, доцільно визначити, до якого іншого різновиду передбачається цей перехід.

 5. П. 5.3.3 більшою мірою стосується не менеджменту, а електронного урядування. Тому його доцільно перенести до п. 5.2 і відповідно скорегувати.

 6. Незрозумілим є п. 5.3.4. Якщо йдеться про інформаційні технології управління, то це доцільно перенести до 5.2 і знов таки узгодити зі змістом цього підпункту. Якщо взагалі про ІКТ – такий пункт непотрібний, бо створити для всіх ІКТ в освіті єдині стандарти неможливо. Навіть якщо маються на увазі технології управління, то єдині стандарти можливі лише в межах одного рівня управління. Тому навіть і у цьому випадку потрібне певне корегування цього підпункту.

 7. П. 5.4.1 у наведеному формулюванні доцільно перенести до 5.3, бо він стосується менеджменту, а не автономії освітніх закладів. Якщо ж це елемент автономії, то треба додавати, що директора має призначати опікунська рада, чи його обирає трудовий колектив тощо.

  8. У п. 5.4.3 бажано зазначити роль наглядових рад ВНЗ не тільки у дотриманні стратегії ВНЗ, але і у формуванні цієї стратегії.

  9. Є питання стосовно п. 5.5.3 про застосування показників окупності (прибутковості) ВНЗ. Про що тут може йти мова? Про окупність ми можемо говорити, якщо є виробництво певного товару, на яке йдуть якісь кошти, але потім цей товар продають і кошти повертають. Але ВНЗ не виробляють товар. З певними застереженнями про окупність можна було б говорити у відношенні студентів, що навчаються за контрактною формою. А як бути з тими, хто навчається за бюджетною формою, і з сукупними витратами?

  10. У п. 5.5.9 доцільно додати, що збільшення питомої ваги витрат на загальну середню освіту повинно відбуватися шляхом випереджувального зростання витрат на цей рівень, а не через зменшення абсолютних витрат на інші рівні освіти.

  11. У п. 5.6.1 слід дещо змінити формулювання – відмовитися не від інспектування вищих навчальних закладів з боку Міністерства освіти і науки, а від інспектування з боку органів виконавчої влади. Бо крім МОН існують і інші центральні органи виконавчої влади, що здійснюють такі функції. 

  Підбиваючи підсумки, хочу ще раз зазначити, що обговорюваний проект Концепції розвитку освіти України на період 2015–2025 років, на мою думку, є прийнятною основою для подальшої роботи. Втім і роботи попереду ще багато. 

1. Концепція розвитку освіти України на період 2015–2025 років (Проект).

2.  

3. Сучасний стан розвитку кадрового потенціалу вищої школи України / Н. Г. Батечко //Педагогічний процес: теорія і практика . - 2013. - Вип. 3. - С. 5-19.

4. Global Education Digest 2012. Opportunities lost: The impact of grade repetition and early school leaving.

5. Закон України "Про вищу освіту".

6. Положення про підвищення кваліфікації та стажування педагогічних і науково-педагогічних працівників вищих навчальних закладів.

Володимир Бахрушин, д.ф.-м.н., професор, академік АН вищої школи України