Ю.Ш.: Вікторе Володимировичу, знаю, що маєте можливість регулярно здійснювати  родинно – творчі подорожі до Німеччини, де вчаться Ваші молодші родичі. Розкажіть , що показує таке «включене спостереження»?

В.Г.: Так, у мене вже багато років є можливість аналізувати німецьку школу та університет через призму сприйняття їх освітніх реалій моїми, як Ви висловлюєтесь,  «молодшими родичами. Певні наші уявлення про зарубіжну школу  розвіюються, коли ти безпосередньо з нею стикаєшся.

 От, наприклад, багатьом нашим батькам, чомусь  хочеться бути в ролі жертви, вони волають про грошові побори…

Ю.Ш.:… Ви маєте на увазі в Україні?…

В.Г.:…так,  в Україні. Попри  те, що на Заході все на себе бере держава, але як усюди в світі, в тому числі в таких багатих країнах, як Німеччина, батьки теж свою позитивну роль в підтримці школи відіграють.

Наприклад, там дуже популярна така річ як  Coolness-Training .Coolnessу перекладі з англійської означає прохолода, спокій. Мова йде про навчання подоланню конфліктів, налагодженню стосунків. Є навіть інститут, який професійно цим займається  

Ю.Ш.: Так що, батьки оплачують оцей тренінг?

В.Г.:Так, директор школи може звернутися до батьків і сказати, що в бюджеті школи є 700 євро, а тренінг коштує 1500 євро. Якщо Ви хочете, будь ласка, зберіть додаткові гроші, і Ваші діти візьмуть участь у цьому Coolness-Training.

 Наприклад, моя донька проживає в місті Бохумі  розказувала, як вони збирали гроші. Каже: «Щоб зібрати гроші, ми пекли вафлі». І це досить типовий спосіб. На сайті школи розміщується рецепт тіста, а в шкільному буфеті є вафельниці. Хтось приносить тісто, а кілька батьків печуть ці вафлі…

Ю.Ш.:… невже в школі печуть?

В.Г.: так, прямо в школі. Дітки купили ці вафлі по пів-євро штука і так вони зібрали 800 євро на CoolnesTraining . Причому, для батьків простіше було б здати по 10 євро, але має місце певний філософський підхід школи:  дитині дуже важливо побачити, як батьки докладають власних зусиль на допомогу школі.

Ю.Ш.:  Тобто, відбувається певне волонтерство.

В.Г.: Так, і усі бачать, що батьки є активними учасниками цього процесу. А дитина відчуває  гордість від того, що її тато прийшов і пік ці вафлі.

Ю.Ш.: А є ще інші приклади? Чи можуть батьки зібрати гроші, пробачте за страшне питання, на день народження вчительки?

В.Г.: Я не знаю щодо дня народження, але , наприклад, коли дитина закінчила початкову школу, то батьки вони склалися по 2 євро і купили вчительці якийсь сувенір.

Ю.Ш.: але може це не типове явище?

В.Г.:  я не знаю, чи таке у всіх школах, але впевнений , якщо батьки захотіли щось зробити чи подарувати, ніхто з цього проблеми не створює…

Ю.Ш.: … і ніяких податкових інспекцій не виникає? Це ж готівка!

В.Г.: це копійки…

Ю.Ш.: … але, пробачте, це копійки для німців. А у нас 2 євро помножити на 30 дітей в класі . Це 60 євро. Страшне, корупція.

В.Г.: Про це навіть смішно говорити. Там є , наприклад, таке. До школі в Бохумі, яка знаходиться в університетському містечку  (в перекладі з німецької назва цієї школи «лісова», бо в лісі), приїжджає цирк. Школа співробітничає з однією з циркових труп і на тиждень до них приїжджає цирк. Розбиває шапіто прямо на подвір’ї школи…

Ю.Ш.: .. Та Ви що, на території школи? Кошмар який….

В.Г.: Щодо  техніки безпеки у нас би всі вчителі в обморок упали, бо циркачі тиждень займаються з цими дітками.

Вони відчувають, що одна дитина може бути клоуном, настільки око вже там напрацьоване. А інша може стати акробаткою - за фізіологічними ознаками, мабуть. І за тиждень вони з цієї дитини роблять клоуна, а з тієї акробатку. А потім разом з дітьми дають виставу, але на цю виставу, щоб потрапити батькам, бабусям, тіткам ( «ну, мені ж цікаво, моя ж дитина акробатом буде!»), платять гроші і купують білети.

Ю.Ш.: Батьки?

В.Г.: Так, щоб потрапити на виставу, цирк  має ж якось заробляти гроші.

Ю.Ш.: Знову по-українські це страшна корупція!

В.Г.: Вони купують офіційно білет, адже  ти хочеш побачити власну дитину? Нічого ж безплатного в світі не буває. Таким чином і дітям приємно відчути себе циркачем. І батькам, родичам приємно, бо вони заплатили для себе достатньо невеликі , а для нас великі 20 євро,  і побачили дитину в іншому ракурсі.

 Чи , наприклад , батьки цієї школи, а це міська школа, хочуть, щоб їхня дитина побачила живу природу, побачила, що таке конячка, як бігає курка і гусочка, як гегоче, то школа організовує поїздки на ферму. І, відповідно, є фермери, які займаються організацією таких навчальних екскурсій. У них є де поселити дітей, є де накормити дітей.

Ю.Ш.: Це вже точно після уроків…

В.Г.: ..Вони їдуть на кілька днів.

Ю.Ш.: А як же розклад уроків?

В.Г.: Директор і школа має право гнучко це все робити. Це теж розвиток і це теж навчання.

Ю.Ш.: Це інший світ, бо я не розумію, як це можна зробити – порушити розклад уроків?

В.Г.: Кожна школа має право робити таку навчальну подорож. І вони це роблять. Причому просять батьків, щоб вони не давали мобільні телефони . Це такий собі  досвід  соціалізації.

Ю.Ш.: А кошти на це?

В.Г.:… оплачують батьки.

Ю.Ш.: Теж батьки…

В.Г.: Але ж мою дитину годують, хтось має оплатити автобус, і батьки роблять це із задоволенням .

Ю.Ш.: Я придумав термін - «корупція по-німецькі»

В.Г.: Ніяка це не корупція.

Ю.Ш.: Тоді «побори по-німецькі». Школа займається поборами.

В.Г.: Але ж я повинен годувати дитину і вдома. Якщо я витрачу гроші , дитину погодують на фермі здоровою їжею..

Ю.Ш.: .. ні,  Вікторе Володимировичу, все рівно не розумію. Якщо у нас продекларовано (між іншим, у Німеччині теж), що освіта у державних школах безоплатна, то будь-які гроші , які залучаються школою додатково до обмежених державних – це побори. А у них це чомусь не побори! 

В.Г.: У них урок математики чи читання безоплатний, але якщо я хочу мати  не мінімум освітній для своєї дитини, а максимум, і щоб вона і циркачем побула, і щоб на екскурсії з’їздила, і таке інше, то за цей максимум я повинен дозволити собі заплатити додаткові кошти – саме  за те, що є необов’язковим, але є дуже корисним для моєї дитини.

Ю.Ш.: А хто вирішує це? Адміністрація школи?

В.Г.: Так, дирекція школи пропонує…

Ю.Ш.:   …а, пропонує..

В.Г.: ..а батьки із задоволенням погоджуються.

Ю.Ш.: Добре, Вікторе Володимировичу, ще одне додаткове питання відносно вафель, які печуть батьки на території школи. У нас  неможливо  впустити батьків, що з якихось продуктів, невідомо якими руками печуть. Це ж грубе порушення санітарно-гігієнічних норм?

В.Г.: Чесно кажучи, я в Кіровоградські області теж це робив ще в радянські часи, коли починав свою кар’єру організатором позакласної роботи. І коли в школі не було нормального магнітофона, я проводив «ярмарок солідарності», щоб зібрати гроші. Ми якусь суму перераховували у Фонд миру , а інші кошти витрачали на магнітофон «Маяк», колонки, мікрофони... Я не зважав на якісь санстанції, діти робили кулінарні вироби вдома, приносили  фрукти… Ніякої катастрофи не трапилось. Усі були задоволені.

Ю.Ш.:   Наскільки я пам’ятаю, у свій час тобою як директором  була створена найкраща в Кіровограді гімназія імені Тараса Шевченка. Провокаційне питання : чи можна зробити найкращу в якомусь смислі школу без порушення застарілих норм,  чи це принципово неможливо?

В.Г.: Ясно, якщо ми говоримо про навчальний заклад не такий як всі, і який би зробив ривок,  в тому числі, і в матеріально-технічному,  і іншому оснащенні, то треба порушувати багато чого і не зважати на багато що.

Наприклад, ми створювали систему індивідуальної педагогічної підтримки, всупереч з тими нормативними моментами, які вимагали традиційних підходів, але ж це на користь дітей …

Ю.Ш.: А доплати робили? Вчителям, які робили якісь речі за рахунок власного часу?

В.Г.: Ми шукали різні варіанти. У тому числі і матеріального стимулювання, хоча це не було головним. Але якщо взяти взаємини з батьківською громадою, то я абсолютно чесно виступав перед батьками і казав: реальність така, що ми живемо у бідній країні.

 І міський бюджет, особливо таких невеликих обласних центрів, як Кіровоград, мало що може дозволити для  того, щоб ми могли створити супермодерновий навчальний заклад. А тому, якщо ми хочемо більшого для наших дітей в гімназії, то побудова сучасного навчального закладу , як казали в радянські часи, має бути «справою  всенародною».

 Якщо я фахівець -викладач університету, то можу для гімназії запропонувати особисто провести якийсь навчальний семінар чи можу бути керівником по лінії Малої академії наук. Тобто я можу своєю працею зробити внесок у розбудову гімназії, а хтось інший може принести, образно кажучи, пачку паперу чи допомогти будівельними матеріалами, бо він цим займається і йому найпростіше допомогти таким чином.

Хтось може благодійні кошти  внести, а хтось зробити внесок власними руками чи власною головою. Якщо я не можу провести семінар, то  можу прийти і покласти кахель у санвузлі - не у мене, директора, вдома на кухні, а в санвузлі школи для власних дітей.

 Тож ми націлювали на три варіанти допомоги гімназії – руками чи власною головою, якимись матеріалами, якщо є така можливість робити, або фінансова.

Ю.Ш.:Тобто прецедент зрозумілий; фінансами, матеріальними цінностями або послугами.

В.Г.: Я абсолютно чесно говорив перед батьками, що інакше ми будемо такими собі сіренькими , забитими і можна буде скільки завгодно обурюватися, чому це так. Але  ж навіть такі елементарні речі , як миючі засоби чи канцтовари,  повинні звідкись з’явитись у школі.

Ю.Ш.: Добре, Вікторе Володимировичу, все ж таки повернемось до школи в Німеччині. Скажіть будь ласка, в якій мірі або яким способом співпрацює адміністрація школи  з батьками. Це через класи відбувається, чи безпосередньо директор, заступник зустрічаються, ну як у нас, з батьківським комітетом чи радою школи?

В.Г.: І так, і так. Ви знаєте, в тій же Німеччині, наприклад, дитина вступає до початкової школи чи до гімназії. Проводиться, як і в нас, щось на зразок «Дня відкритих дверей».

 Директор школи за чашкою кави спілкується з батьками, а для дітей організовують свято. І є певні нюанси спілкування. Бо якщо у нас робиться акцент на те, що дитину треба готувати до школи, то аналогічне запитання людей, які вийшли із пострадянського простору, до  німецького директора школи викличе подив. Він просто не зрозуміє цього запитання. Ніхто до школи в Німеччині дітей не готує. Грайтеся вдома зі своїми дітьми, а якщо дитина запитає,  яка це літера, то скажіть, але спеціально готувати читати не треба.

Ю.Ш.: Але  у нас для такого підходу  треба змінити програми, зробити нормальними  підручники, а не такі, як зараз…

В.Г.: Підручники так, але програма 1 класу якраз і повинна передбачати, що дитину з азів починають вчити. Ми просто створили штучно якісь бар’єри, особливо це характерно для так званих «елітарних» навчальних закладів, коли проводяться  вступні «співбесіди». Але  ми по суті штучно ці бар’єри створюємо.

 То в спілкуванні для німецького директора головне показати, що школа буде «школою радості», і ніхто нічого спеціально не вимагає. Головне, щоб дитина хотіла прийти в школу і розуміла , що в школі буде класно і в школі буде круто.

Наприклад, мою доньку дуже здивувало, що  на зустрічі з батьками половину часу директор витратив не на те, щоб розхвалювати свою школу, а на те, щоб розповісти, які класні інші школи міста. І там класно, і там класно...

 Звісно, директор впевнений, що і інші директори теж будуть говорити добре про його школу. Тобто вони дбають про загальний авторитет і імідж всіх шкіл і загалом освіти.

 Ю.Ш.: Вікторе Володимировичу, а ще на щось батьки витрачають гроші?

В.Г.: Так,  коли дитина закінчила початкову школу і поступила в гімназію, серед усього іншого батькам запропонували перечислити таку-то суму на придбання підручників і посібників – і це у багатій Німеччині. У них таке є абсолютно нормальним, і нікого це не дивує. Звісно, є система підтримки малозабезпечених сімей…

Ю.Ш.: Що ще цікавого?

В.Г.:  Наприклад, майбутні першокласники отримали листи від вчительки. Дитину інформують, що їй будуть дуже раді у школі. Учителька ніяк не дочекається, щоб нарешті з нею познайомитись. 14 липня відбудеться ця довгоочікувана зустріч з дітьми і їх батьками. Також повідомляють, що вона навчатиметься в класі собачок(усі класи там називаються за ім'ям якоїсь тваринки). За день до початку занять у школі(цього року вони почнуться 23 серпня) з дітьми зустрічатимуться знову, щоб змайструвати кепки собачок.

Ю.Ш.: І як проходять такі зустрічі?
В.Г.:  Вчителька провела один урок на якому роздала усім діткам ось таку саморобну книжечку. 
На перший сторінці написано: "Скоро я школяр/ка". На другій: "Ласкаво запрошую у клас собачок! Скоро ти підеш до школи і будеш вчитись читати,писати, рахувати і багато іншого. Якщо час поки ти будеш чекати цього дня, здаватиметься занадто довгим, можеш уже зараз попрацювати в цьому зошиті. Бажаю тобі багато задоволення (have fun). Твоя вчителька».
На третій сторінці цього саморобного посібника зображені собачки з іменами дітей, які навчатимуться в цьому класі. 
На наступних сторінках розміщено завдання (наприклад, намалювати те, що потрібно покласти в шкільний рюкзак, домалювати собачку і т.і.). 
Цей візит став ще одним кроком до забезпечення м'якого входження дитини у нову шкільну реальність. 
Моя внучка, Амалія уже була в школі тричі(останній раз на спортивному святі), усе там знає і почувається у школі як «риба у воді». 
Поки у дітей був урок, батькам директор школи показував презентацію(різні фотографії з шкільного життя з поясненням, що діти і вчителі роблять). 
Звертаю увагу, що все про що я розповідаю, практично не вимагає додаткових витрат і може бути легко реалізовано у будь-якій українській шкіл.

( Далі буде)