Давайте розберемося, що відбувається з молодими педагогами. Сьогодні ставка молодого вчителя десь 1440 гривень. Прибиральниці — 1147 гривень. Середня по народному господарству — близько 3400 гривень. Житла не має, перспектив його отримати — ніяких! Ось тут і криється відповідь на питання, яке шукає уряд. Тобто уряд шукає не в тому напрямі, де треба.

А наскільки реально сьогодні вирішити означені проблеми? Думаю, що реально. Тож заглянемо в недавню історію.

За 2005-2007 роки заробітна плата вчителя зросла в три рази! На кінець 2007 року середня зарплата освітянина досягла середньої по народному господарству. Нині вона є нижчою від середньої в економіці майже на 800 гривень! Тож рецепт тут відомий — треба вводити Єдину тарифну сітку в дію у повному обсязі, поновлювати дію ст. 57 Закону «Про освіту». Дивно, що освітянські профспілки про це говорять дуже тихо.

Продовжуємо аналіз. У 2004 році в Україні було 32 тисячі вакансій вчителів. На 1 вересня 2007 року — лише 340! Причина такої позитивної динаміки — в реальній турботі за вчителя. І ще — за згадані три роки в Україні було збудовано майже 160 шкіл, за останні три роки — менше півсотні. Зате закрито в десятки разів більше. У 2007 році педагоги в Україні отримали більше 1,5 тисячі квартир, а в минулому році — в 10 разів менше. Це при тому, що на черзі перебуває більше 20 тисяч педагогів.

Що потрібно робити? Збільшити розмір підйомних молодим вчителям з 5 до 10 окладів, поширити виплату підйомних не тільки на сільські, а й на міські школи, а також профтехучилища і технікуми. Це мізерна сума для бюджету — десь 100 мільйонів гривень на рік.

Слід ввести спеціальну доплату для молодих вчителів на рівні 20-30% від окладу, забезпечити молодь гуртожитками, квартирами… Адже найбільше кидають школу молоді вчителі в перші три роки роботи.

Щодо обов’язку молоді відпрацьовувати в школі після навчання. Така постановка проблеми має під собою підґрунтя. Адже держава затратила великі кошти на майбутніх вчителів. Але діяти треба не дідівськими, а сучасними методами. Доцільним було б заключати договори з першокурсниками-педагогами, в яких сторони брали б на себе відповідні зобов’язання. Майбутні вчителі — добросовісно вчитись і працювати, а місцеві органи влади, куди буде направлений вчитель, забезпечити їх нормальною зарплатою, житлом, комунальними послугами та іншим. Тоді буде взаємна вигода, можливість спитати з того, хто порушує договір. Другого не дано.

Особливо критичним для молодого вчителя є перший рік роботи. Знаю це з особистого досвіду. Менше третини вчителів витримують цей період. Тому потрібна справжня допомога і підтримка молоді, а не примус. На часі, певно, запровадження психолого-педагогічного відбору в педуніверситети, відродження батьківського педвсеобучу, оновлення підготовки молодих вчителів. Німецький психолог К.Леонгард виділяв 12 типів характерів особистості. Не всі ці типи людей здатні працювати з дітьми і виховувати їх. Тож відбір абітурієнтів на педагогічні спеціальності за знаннями давно застарів. І досвід Полтавського педуніверситету за часів Івана Зязюна нині є, як ніколи, актуальним.

Спроби змусити примусом працювати молодих вчителів, як, до речі, і лікарів, через постанови уряду, укази президента, зміни до законодавства нічого доброго не дадуть! Таке робилося не один раз і успіху не мало. Такі кроки суперечать міжнародним зобов’язанням України, Загальній декларації прав людини. Адже кожен громадянин, згідно з Конституцією, має право вільно обирати місце проживання та роботу.

Щодо великої кількості пенсіонерів у школах, вузах і ПТУ. Сам по собі цей факт не є критичним. Добре, що мудрі вчителі можуть передати молоді свої знання та досвід. Друга справа, що літні педагоги, особливо в середній школі, не витримують психологічних навантажень, особливо з боку гіперактивних дітей. Закон дозволяє йти вчителеві на пенсію за вислугою при 25-ти роках педагогічного стажу. Та багато хто цим не користується. Чому? Бо розмір пенсії є принизливим і жити за неї не сила. Тож і змушені наші ветерани з останніх сил працювати, дбаючи за свої сім’ї.

Не можна ігнорувати і моральні чинники в діяльності українських педагогів. Бо не тільки хлібом єдиним живе людина. Але коли серед лауреатів цьогорічної державної премії в галузі освіти не має жодного вчителя чи директора школи й незрозумілим є самий принцип відбору нагороджених — то це також не сприяє зростанню авторитету вчителя.

Нещодавно я спостерігав на телебаченні за конфліктом між вчителем і дітьми та батьками в одній сільській школі на Хмельниччині. Типова українська сім’я — бідна безробітна мати з гектаром городу, батько за кордоном на заробітках. І таких дітей сиріт чи напівсиріт при живих батьках — сотні тисяч. Дитина віддана сама собі. Бідна вчителька-ветеран мучиться з такими неслухами-учнями. І згадав я тоді дідуся Маркса, який правильно писав: щоб людина була людяною, їй потрібно створити людські умови життя. Тож краще не скажеш. Для того, щоб в школі були добрі, людяні вчителі, працювала молодь, були гарні діти — треба, щоб в Україні було людське життя. Над цим слід нам добре задуматись.

Станіслав Ніколаєнко,

Голова Громадської Ради освітян і науковців України, 

доктор педагогічних наук